Дипломная работа: Історія України

Дипломная работа: Історія України

Предметом кожної науки є певна система об'єктивних законів і зако­номірностей. Предмет даної науки становить дослідження і висвітлення закономірностей виникнення України та її розвитку в різні Історичні епохи — від найдавніших часів до наших днів.

Основу основ історичної науки складають суспільні факти. Вивчення історії України означає не просте запам'ятування окремих фактів, а теоретичне їх осмислення, розуміння внутрішньої логіки історичних подій, закономірностей розвитку історичного процесу.

Історія України вивчає об'єктивні закономірності суспільного життя в конкретних умовах місця (простору) і часу. Вона осягає й охоплює об'єк­тивні закономірності розвитку матеріальної культури, її взаємодію з соці­альними відносинами та духовною культурою, а значить, пов'язана з еконо­мічними науками, соціальною філософією, соціологією, політологією, культурологією тощо.

У цілому історія України пов'язана з історією світу — з розвитком світової цивілізації — і, отже, має геополітичний вимір.

Завдання вивчення історії України. Зважаючи на соціальні функції історичної науки, основні завдання вивчення даного предмета полягають в наступному.

Пізнавальне завдання — вивчення історії України як процесу, як історичного шляху, виявлення передумов, суті та наслідків історичного поступу, тобто пізнання історичної вертикалі.

Практично-політичне завдання — це, насамперед, з'ясування зв'язку між історією та сучасністю на засадах аналізу і синтезу, поєднання минулого, сучасного і майбутнього як послідовних ступенів єдиного Істо­ричного процесу.1- .

Вивчення Історії України — це засвоєння загальнолюдських цінностей. Спроби тлумачення історичного ходу людства із суто класових (або пріо­ритетно-класових) позицій суперечать об'єктивній оцінці Історичних подій.

Як же утворилась Київська Русь? До сих пір єдиної думки щодо походження Київської Русі у істориків немає. Ще в середині XVIII ст. німецькі історики, які працювали в Петербурзькій Академії Наук; Г. Міллер, Г. Байєр, А. Л. Шльоцер, розвинули норманську концепцію. Вони, посилаючись на літописну легенду, стверджували, що вирішальну роль у створенні Київської Русі відіграла германо-скандинавська народність, відома на Заході як вікінги ("люди заток"), або нормани ("північні люди"), а на Сході — як варяги . Одразу проти цієї теорії рішуче виступив М. Ломоносов, який доводив, що першочергова роль у створенні держави належить слов'янам. Твердження М. Ломоносова дістали назву антинорманської концепції (або теорії природньоісторичного (автохтонного) походження Київської.Русі). З варягами чи без       варягів східні слов'яни були в змозі утворити свою державу, бо для цього у них існували всі необхідні внутрішні соціально-економічні передумови; процес державотворення розпочався у них ще до приходу варягів; варяги, просуваючись у східнослов'янські землі, керувалися, перш за все, не державотворчою, а торговельною метою і здобуванням. Вони прагнули підпорядкувати дніпровський торговельний шлях (так званий "шлях із варяг у греки"), обкласти даниною місцеве населення. Б радянській історіографії норманська теорія трактувалася як політично шкідлива І хибна, адже вона заперечує здатність слов'янських народів створювати й зміцнювати свою суверенну державу.

Так почалися суперечки щодо походження Київської Русі. Антинорманської теорії дотримувались і такі провідні вчені, як М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський, Д. Багалій та ін.

Ми не поділяємо і тверджень декого з науковців, що поляни — це не хто інший, як хазари, так як насправді мова йде про зовсім різні етно­графічні гілки. Хазари завоювали подніпровські, потім подніпровські території, наклавши на місцеві племена данину, — тобто встановили своє пану­вання. В IX - X ст. Київська Русь визволилася від цієї залежності.

Таким чином, державу Київська Русь заснували слов'яни, і сталося це внаслідок складного й тривалого процесу соціально-економічного та культурного розвитку слов'янських племен, а каталізатором цього проце­су стали скандинавські племена, які або завоювали слов'ян і політично організували їх, або створювали для них загрозу, що змушувало наших далеких предків краще організовуватися самим.

У 882 р. новгородський князь Олег з дружиною і з сином Рюрика Ігорем спустився Дніпром, взяв Смоленськ, Любеч, хитрістю захопив Київ, підступно вбивши Аскольда і Діра. З цього часу замість династії Києвичів встановилася династія Рюриковичів. Відбулося об'єднання Північної та Південної Русі, що стало основою виникнення загальнсруської держави; Київ було проголошено "матір'ю градам руським". Давньоруська дер­жава в цей час. являла собою своєрідну політичну асоціацію світлих і великих князів, які перебували під рукою "великого київського князя". Вона не мала централізованого управління, бюрократичної системи. Зв'язок між володарями і підвладними існував у формі збору данини. За князювання Олега (882 - 912 рр.) Київська Русь зміцніла і значно розширилась. Були підкорені древляни, сіверяни, радимичі і інші племена. Проте створене державне об'єднання не стало міцним і організаційно оформленим. Цьому сприяла така вагома причина (вона змушувала пле­мена консолідуватися), як боротьба з кочовими племенами та Візантією.

У своїй зовнішньополітичній діяльності погляди Олега були звернуті на Константинополь. Він двічі (у 907 та 911 рр.) ходив на Візантію, з якою уклав вигідні договори. Наступник Олега князь Ігор (912 - 945 рр.) почав своє князювання з боротьби проти автономістських настроїв древлян і уличів, які відмовилися коритися київському князю і сплачувати данину. Широкомасштабні воєнні походи були здійснені Ігорем проти Візантії у 941 і 943 рр. У 944 р. був укладений союз з Візантійською імперією, але він для Русі був менш вигідним, ніж договір 911 р. За цією угодою Ігор змушений був відмовитись від володінь на Чорному морі, у гирлі Дніпра, та ще й захищати Візантію від кочовиків. Військові походи поглинали значну кількість ресурсів і вимагали від держави постійного напруження сил, що підштовхувало князя збільшувати данину. Одне з таких повтор­них збирань данини призвело в 945 р. до повстання древлян, під час якого було Ігоря вбито. Вдова Ігоря, Ольга, жорстоко помстилась древля­нам за вбивство свого чоловіка. Була спалена столиця древлян — Іскоро-стень. Але в той же час княгиня Ольга зрозуміла, що так далі правити не можна. І вона проводить першу реформу, суть якої полягала в наступному: були чітко визначені землі, з яких за певний проміжок часу збиралась означена кількість данини. У зовнішній політиці Ольга, як і ЇЇ попередники, відвідала найпотужнішого свого сусіда — Константинополь — і підписала мир з Візантією. І там же вона прийняла християнство. Таким чином, вона не тільки не допустила розвалу Київської Русі, а, навпаки, зуміла посилити її вплив у Європі.

У 964 р. до влади приходить син Ігоря і Ольги — Святослав (964 ~ 972 рр.). Становище Русі значно зміцніло за його князювання. Святослав вважав своїм головним завданням зміцнення військової могутності держави, мало переймався проблемами внутрішнього життя країни. Це був князь-воїн, він більшість свого життя провів у військових походах.

Кордони Київської Русі розширилися до Волги і Руського (Чорного) моря, Кавказу. Але ці кордони були слабко захищені від нападів кочових орд Середньої Азії. Перед Руссю постали нові проблеми — проблеми захисту її східних кордонів. Та князь і сам побачив необхідність зміцнення власної влади на території країни. З цією метою він перед тим, як вирушити у другий похід до Болгарії, проводить адміністративну реформу. Старшого сина Ярополка залишив намісником у Києві; молодшого Олега — у древлян, а Володимира послав правити від свого імені до Новгорода. Цією рефор­мою Святослав зміцнив владу київського князя у землях племінних княжінь.

Другий похід Святослава до Болгарії склався не досить вдало, йому до­велося воював не тільки з болгарами, а й з візантійським імператором. У 971 р. знесилені сторони почали переговори, які закінчились мирним договором.

Після підписання миру Святослав з військом попрямував до Києва. Біля дніпровських порогів печеніги підстерегли Святослава і вбили його. Після смерті Святослава між його синами почалася запекла боротьба за владу. Олег і Володимир не визнавали свого старшого брата верховним князем. В той же час Ярополк вирішив приборкати своїх братів і стати єдиновладним володарем Київської Русі. Переможцем у цій боротьбі став Володимир.

Зійшовши на престол у 980 р., Володимир започаткував нову добу в Історії Київської Русі. За його правління процес становлення Київської Русі в основному завершився і почалось ЇЇ піднесення. Перш за все Володимир послідовно поставив під державну владу великі союзи східно­слов'янських племен, що залишалися ще незалежними: хорватів, дулібів, радимичів, в'ятичів.

До того ж Володимир був видатним реформатором і будівничим держави. Близько 988 р. він провів адміністративну реформу. У нього було 12 синів, і ними він замінив племінних вождів в різних містах держа­ви. Було назавжди зламано сепаратизм племінної верхівки, і з того часу Київська Русь стає об'єднаною державою. На зміну родоплемінному поділу давньоруського суспільства прийшов поділ територіальний: державу було поділено на землі-уділи довкола великих міст. Це одна із ознак державності.

Найголовніше досягнення Володимира — запровадження християн­ства як державної релігії. Нова ідеологія допома­гала зміцненню держави, законодавства, адміністративної системи. Нова релігія прилучила русичів до світової культури, сприяла розвитку мис­тецтва, літератури, архітектури, науки. Могутня Візантійська імперія по­ступово втрачала свій вплив на Київську Русь.

Смерть Володимира Великого (1015 р.) призвела до нової жорстокої боротьби між його синами за владу, І в 1019 р, єдиним правителем Русі стає Ярослав (1019 - 1054 рр.). Його князювання прийнято вважати періодом найвищого економічного піднесення, політичної міцності і культурного злоту. Як і його батько, Ярослав розширював кордони своєї держави, у 1036 р. він остаточно розгромив печенігів. Значну увагу Яро­слав приділяв безпеці кордонів держави. На багато сотень верст тягну­лися зведені при ньому "змійові вали" з укріпленнями — фортецями.

За князювання Ярослава активізувалася внутрішня розбудова держави. З його ім'ям пов'язане створення першого писаного зведення законів Київської Русі — "Руської Правди", що регламентувала внутрідержавні феодальні відносини. Завдяки підтримці князя у Києві було побудовано багато церков. { вперше Ярослав призначив митрополитом русина Іларіона, таким чином вивівши церковну ієрархію із підкорення Візантії.

За часів Ярослава Мудрого швидко розбудовувалися старі і будувалися нові міста. Міста були центрами ремесла і торгівлі; осередками культур­ного й політичного життя, місцем зосередження органів державної влади та церковного управління. Київ, розмістившись посередині дніпропетровсь­кого водного шляху "із варяг у греки", став світовим ринком торгівлі.

З ім'ям Ярослава пов'язаний і розквіт давньоруської культури, освіти та. науки. У князя була одна з найбільших у той час у світі і перша в державі бібліотека. На території Київської Русі було чимало шкіл, які, як правило, виникали при монастирях. Центром таких знань став Києво-Печерський монастир, заснований у 1015 р.                          -'

Таким чином, Київська Русь, котра виникла в середині IX ст., пройшла складні етапи свого становлення: переживала своє піднесення в X - XI ст.; зміцнила своє міжнародне становище, вписалася в європейський геополі-тичний простір; збагатила давньоруську і світову культуру.

   Останній — третій — характеризується постійними чварами, зростаючою загрозою кочовиків і економічним застоєм — це князювання Володимира Мономаха (1113 -1125 рр.) І його сина Мстислава (1125 - 1132 рр.). Остаточного удару Київській Русі завдали орди монголо-татар, які в 1240 р. зруйнували Київ. Спадкоємицею традицій Київської Русі стало Галицько-Волинське князівство.,

Смерть Мстислава в 1132 р. означала кінець історичної доби, коли Київ був центром земель руських. Це був початок розпаду Київської Русі на окремі князівства. На землях майбутньої України сформувались такі кня­зівства: Чернігівське, Переяславське, Волинське, Галицьке, Київське та Інші. Феодальна роздробленість була викликана рядом причин:

1) великою територією" Держави при відсутності тісних економічних зв'язків за умов панування натурального господарства і неоднорідності населення;

2) зростанням великого феодального землеволодіння;

3) відсутністю чіткого незмінного механізму спадкоємності князівсь­кої влади;

4) розвитком і піднесенням удільних князівств І земель, що сприяло зростанню місцевого сепаратизму І загостренню міжкнязівських взаємин;

5) зміною торговельної кон'юнктури. Західна Європа почала торгува­ти безпосередньо з Близьким Сходом, а Київська держава залишилася поза світовими торговельними шляхами;

6) посиленням експансії степових кочових племен (печенігів, полов­ців та ін.)-

Роздробленість, що охопила Русь, отримала назву феодальної, оскільки вона була закономірним наслідком еволюції феодальних відно­син (мається на увазі розвиток феодального землеволодіння — вотчин, посилення влади удільних князів і бояр).

Роздробленість кваліфікують також як політичну, бо вона призвела до змін у державному устрої Русі, а саме — до децентралізації системи управління. Київський князь втратив контроль над удільними князівст­вами, влада в яких зосередилася в руках місцевих князів.

Феодальна роздробленість — це закономірний процес у розвитку середньовічного суспільства. її переживали й інші країни Європи. До роз­дробленості Київської Русі призвели подальший розвиток давньоруського суспільства, соціально-економічний розвиток окремих регіонів. Боярство цих регіонів і місцеві князі, спираючись на них, дбали про власні, а не державні інтереси. Київська Русь, однак, усередині XII століття зовсім ще не розпалась. Змінилася лише форма державного устрою: на зміну відносно єдиній централізованій монархії прийшла монархія федеративна. Зміна державного устрою не означала, що Київська Русь припинила своє існування, так як:

по-перше, розпад держави відбувався протягом тривалого періоду, І політична єдність втрачалася поступово;

по-друге, зберігалися такі елементи загальноруської держави, як її кордони, єдине законодавство, система церковної організації, спільна боротьба князівств із зовнішнім ворогом;

по-третє, надзвичайно сильними були об'єднавчі тенденції політич­ного життя.

Таким чином, явище феодальної роздробленості суперечливе і неоднозначне, але закономірне. В Історії Київської Русі (XII - початку XIII століття) діяли відцентрові тенденції, була втрачена державна єдність, посилилися князівські міжусобиці, тиск на Русь сусідніх держав, в той же час формується велике землеволодіння, намітився прогрес у сільському господарстві, підносяться міста, зростає чисельність населення. Почи­наючи з XIII століття в результаті поглиблення соціально-економічних, культурних процесів, торговельних та інших зв'язків іде формування на основі земель і князівств територій російської, української та білоруської народностей. Етнічним осердям українського етносу стала Київська земля. В 1187 р. відносно наддніпрянських земель з'являється назва "Україна.

У 1199 р. Роман Мстиславович заволодів Галичем і об'єднав під своєю владою Волинське й Галицьке князівства, створивши на політичній карті Східної Європи нову велику державу, яка починає відігравати одну із провідних ролей у політичному житті Русі. Незабаром (до самої своєї смерті в 1205 р.) Роман встановив владу над Київською землею. В його руках опинилася величезна давньоруська територія — практично вся сучасна територія України. Роман склав проект дотримання "доброго порядку" на Русі, тобто припинення міжкнязівських чвар і організації центральної влади у федеративній давньоруській державі. Роман, праг­нучи уникнути подальшого дроблення держави, пропонував передавати престол старшому синові, а не ділити землі між усіма синами, як чини­лось раніше. Та князі відмовилися приїхати на з'їзд, щоб обговорити цей проект Романа. Вони заявляли, що такого "одвічно не було", а значить, і не повинно бути.

Переможні походи Романа на Литву, Польщу, Угорщину і половців створили йому і князівству високий міжнародний авторитет. У 1202 р. па­па Римський Інокентій III запропонував Роману королівську корону. Вели­кий князь у своїй об'єднаній державі насамперед подбав про зміцнення княжої влади, здолавши опозицію бояр. Багатьох бояр він відправив у заслання або стратив. Щоб захистити українські землі, він розгромив половців, здійснив походи на північ у польські та литовські землі, підтри­мував тісні зв'язки з Угорщиною, Константинополем. У 1205 р., ідучи польськими землями, Роман потрапив у засаду й загинув.

Після своєї передчасної смерті Роман залишив по собі славу вели­кого полководця та політика і двох малолітніх синів: чотирирічного Дани­ла і дворічного Василька. Від їхнього імені в князівстві почала правити вдова Романа Анна — розумна, мужня і владна жінка. її підтримували волинські бояри, переведені Романом з Володимира до Галича, та княжа дружина. Прихильниками об'єднання земель під владою князя виступали середнє боярство, міщани та селяни. Усі вони потерпали від утисків великих бояр, які зосередили в своїх руках земельні володіння. Верхівка галицьких бояр виступила проти об'єднання Галицької і Волинської земель в одне князівство. Бояри прогнали Данила та Василька і взяли владу в свої руки.

В 1238 єдність Г-В держава була відновлена. На період князювання Данила-Галицького припадає час її розвитку.

Таким чином, після 1340 р. Галицько-Волинська держава припинила своє існування, а українські землі були поділені між сусідніми державами. Галицько-Волинське князівство, будучи ослабленим боротьбою з тата­рами, постійними сутичками між боярами та князями, стало об'єктом агресії з боку сусідніх держав і не змогло відстояти незалежності. Однак це не зменшує історичного значення Галицько-Волинського князівства. Це друга велика держава в українських землях після Київської Русі, що продовжила ЇЇ культурні традиції. Був забезпечений високий рівень еконо мінного та духовно-культурного розвитку українських земель. Своєю орієн­тацією на Захід Галицько-Волинське князівство відкрило доступ в укра­їнські землі західноєвропейським культурним впливам.

У 1340 р. Великий Литовський князь Ольгерд проголосив, що "вся Русь просто повинна належати литовцям" І значно розширив наступ на українські землі. Менш ніж за 150 років Литовське князівство стало найбі­льшим у Європі.

У чому ж полягали причини такого блискучого завоювання? Українці бачили в литовцях визволителів від монголо-татар, та й литовське панування було прийнятнішим, ніж жорстоке Іго Золотої Орди: литовці йшли на те, щоб українці займали найвищі адміністративні посади, а елі­та литовців швидко потрапляла під культурний вплив своїх слов'янських підданих. Литовські князі діяли в Україні за принципом: "Старого ми не змінюємо, а нового не впроваджуємо". За якісь одне чи два покоління литовці за виглядом, мовою та поведінкою вже нагадували своїх попе­редників Рюриковичів та розглядали свою місію як "збирання земель Русі" й користувалися цим приводом задовго до того, як його запозичила Москва — міцніючий суперник литовців у боротьбі за київську спадщину. Саме тому Грушевський М. С. доводив, що Велике Литовське князівство зберегло традиції Київської Русі більшою мірою, ніж Московія.

Безумовно, завоювання литовців є Україні були вражаючими, але більш тривалий І всеохоплюючий вплив на долю українців справила експансія Польщі, початок якої започаткував Казимир Великий (1320 - 1370 рр.). Його активно підтримували три сили: магнати, католицька церква та багаті міщани Кракова.

У квітні 1340 р. Казимир вступив у Галичину. Зверніть увагу — зро­бив він це під приводом захисту католиків краю, хоч католиками були переважно не поляки, а німці. Насправді ж, він заздалегідь планував цей крок, уклавши угоду з Людовіком угорським, згідно з якою обидва королі при завоюванні України мали діяти спільно.

Більше двох десятиліть поляки в союзі з угорцями воювали з литовцями, підтримуваними більшістю українців, за Галичину й Волинь.

Польща проголосила себе "щитом християнства" І зображала свою експансію на схід як хрестовий похід проти язичників-литовців і схизма­тиків — православних українців. Ставлення до некатоликів як до людей морально та культурно неповноцінних вело до тяжких майбутніх польсь­ко-українських взаємин.

Завоювання збільшили землі Польщі майже на 50%. Спочатку на землях України поляки вели обережну політику, але Папа Римський і католицька церква з готовністю благословили короля на більш широку експансію. Спочатку в 1375 р. у Львові було засновано католицьке архі-єпископство, а потім на землях України стали виникати, як гриби після дощу, монастирі францисканського та домініканського орденів. Вони обслуговували католицьке населення, яке швидкими темпами зростало (сюди переселялись польські, німецькі, чеські та угорські шляхтичі). Укра­їнські феодали, прийнявши нову католицьку віру, отримали рівний статус з польською шляхтою.

Таким чином, український народ все більше підпорядковувався чужій нації — нації з іншою релігією та культурою. Такий симбіоз мав деякі позитивні наслідки, але закономірно, що з нього згодом виріс гост­рий релігійний, соціальний та етнічний конфлікт, який тривав близько 600 років.

1385 великий князь литовський Ягайо уклав із Польщею Кревську Унію (тевтонський орден). Ця означала приєднання литовських, білоруських і укр.. земель до Польщі і окатоличення литовців.

1413 Вітовт уклав з Польщею Городецькі унію. Ця унія передбачала обмеження участі православних у державному управлінні і надання литовським феодалам, католикам таких широких прав, які мали польські феодали.

Люблінська унія 1569 р. була для українців драматичною подією. Незважаючи на все, Велике князівство Литовське протягом двох століть створювало для них сприятливі умови існування. Українські феодали хоч і підпорядковувались литовцям, однак мали великий вплив як у суспіль­ному, економічному, релігійному, так і в культурному житті України. А з переходом українських земель від Литви до Польщі було поставлено під удар саме існування українців як окремої етнічної спільності.

Литва була не спроможна дати відсіч татарам на півдні, зі сходу литві загрожувало Московське царство. Литовці звернулися про допомогу до поляків. У 1569 між Польщею і Литвою було укладено люблінську унію. За умовами цієї унії Польща і литва об’єднувалися в одну державу Річ-Посполиту.

Люблінська унія 1569 р. була для українців драматичною подією. Незважаючи на все, Велике князівство Литовське протягом двох століть створювало для них сприятливі умови існування. Українські феодали хоч і підпорядковувались литовцям, однак мали великий вплив як у суспіль­ному, економічному, релігійному, так і в культурному житті України. А з переходом українських земель від Литви до Польщі було поставлено під удар саме існування українців як окремої етнічної спільності.

  Українці, постійно перебуваючи під владою чужоземних держав, зазнавали асиміляційного тиску з боку панівної культури. Безпосереднє сусідство з католиками-поляками призвело до гострої релігійної та куль­турної боротьби українців і поляків.

Православна церква за відсутності власної держави була для укра­їнців єдиним інститутом вираження їхньої самобутності. Однак право­славна церква і сама попала в скрутне становище занепаду. Якщо за часів Київської Русі та Галицько-Волинського князівства держава була для неї надійною опорою, то тепер Річ Посполита відносилась до неї як до нерідної дитини, так що важливі церковні питання стали вирішуватися мирськими правителями. Світська влада призначала єпископів, що підри­вало авторитет митрополита, розхитувало організаційну дисципліну церкви. Серед церковних служителів поширилась корупція, школи були занед­бані, Таким чином, втративши внутрішні та зовнішні стимули, правос­лавна культура скотилась в обрядовість, обмеженість та занепад.

 6 -10 жовтня 1596 р. у Бресті відбувся собор для прийняття унії. З самого початку він розколовся на православний і уніатський. Православний — відкинув унію, уніатський — прийняв її. Відповідну грамоту підписали мит­рополит, п'ять єпископів і три архімандрити. Уніатський собор визнав владу папи римського й догмати католицької церкви, зберіг православні обряди й церковнослов'янську мову в богослужінні. Уніати діставали великі привілеї — церковники звільнялися від податків, шляхтичам відкривався доступ до дер­жавних посад, міщани зрівнювалися в професійних правах з католиками.

Православна релігія була поставлена в складні умови. Православні ієрархи замінювалися уніатськими, у монастирів відбиралися маєтності, а самі вони перетворювалися на уніатські. Православні купці, ремісники та шляхтичі обмежувалися в правах.

Таким чином, Берестейська унія не об'єднала християнські церкви, а ще більше їх розпорошила, бо замість двох тепер існувало три церкви: католицька, православна та уніатська, або греко-католицька, як ЇЇ згодом стали називати.

Висновки з останнього питання теми цілком наочні: релігійна бороть­ба православ'я та католицизму привела до того, що еліта українського народу в своїй більшості полонізувалася. Це мало епохальне значення для подальшої історії Польщі; внаслідок конфронтації українці розколо­лися на деі конфесії, що спричинило до різких відмінностей між західними та східними українцями.

Але цей період приніс українцям і культурне піднесення, чіткіше усвідомлення своєї самобутності.

Закінчуючи вивчення проблем даної теми, слід підкреслити, що ук­раїнський народ під владою Польщі та Литви (XIV - XVI ст.) знаходив у собі сили для боротьби за самобутню свою культуру, православну віру і в кінцевому результаті — за незалежність своєї країни від загарбників.

Проблема козацтва — одна з центральних в історії України доби феодалізму, тому вона завжди привертала увагу дослідників.

Радянські історики, відзначаючи велику роль козацтва в історії українського народу, підкреслювали, що воно виникло внаслідок розвитку антифеодальної боротьби селянства і міщанства в Україні як форма протесту проти соціального та національно-релігійного гноблення.

Поява того чи іншого історичного явища зумовлена, як правило, сумарною дією чинників двох категорій (межа між ними досить умовна): тих, що роблять виникнення цього явища можливим, та тих, які зумов­люють його необхідність.

Які ж причини виникнення козацтва в Україні? Основна причина появи козацтва корінилася в тих соціально-політичних умовах, які скла­лися в українських землях у другій половині XV - XVI ст.

У XIV ст. Україна попала під владу Польщі і Литви (з 1569 р. — Речі Посполитої), що призвело до ліквідації залишків автономності українських земель. У таких умовах посилювалася експансія католицизму, розширюва­лось шляхетське землеволодіння, становище покріпачуваного селянства погіршувалося з кожним роком. Були й інші причини виникнення козацтва: існування в південних степах кочівників-татар, що створювало загрозу для мирного життя слов'янського населення; можливість переселення в степи.

У відповідь на посилення соціального гніту українські селяни зали­шали рідні місця та йшли в незаселені південні степи Поділля, Брацлавщини, Київщини, де створювали нові поселення, оголошували себе коза­ками, тобто вільними людьми. Починаючи з другої половини XVI ст., у безкраї простори Дикого Поля ринув потік збіглих селян з Галичини, Волині, Полісся, Західного Поділля. Утікали наймужніші й найвідважніші—; ті, кому доля була дорожча за життя, хто не тільки був ладен дати збройну відсіч панам, а й сміливо виходив у степ назустріч татарам.

У верхів'ях Південного Бугу, в середній течії Дніпра, в районі Канева — Черкас, а також на лівому березі Дніпра — на Сулі, Пслі — вини­кало чимало козацьких слобод і хуторів. Знаходячись під постійною загрозою татар і турків (через степи проходили татарські шляхи — Чорний, Кучманський, Муравський та ін.), козаки займалися "уходництвом" — рибальс­твом, мисливством, бджільництвом, землеробством та різними ремеслами.

Серед козацтва не було рівності, основна її маса ("голота", "сірома") батракувала у більш заможних козаків ("дуків"), які володіли великими земельними площами, отарами овець, коней. Влада поступово зосеред­жувалася в руках заможного козацтва. Освоєння козаками нових земель привернуло увагу українських, литовських І польських магнатів. У першій половині XV! ст. на володіння "окраїнними землями" за службу великому князю Литви одержали грамоти князі-магнати: Острозькі, Потоцькі, Вишневецькі, Лянцкоронські, Ружинські та ін. Вони використовували козаків як робочу силу в своїх замках-дворах, а також під час походів проти турків і татар.

Рятуючись від панів-магнатів, багато козаків ішло далі по Дніпру на південь, за пороги Дніпра. Долаючи пороги, які перекривали ріку скелями до 7 м. заввишки і тяглися від сучасного Дніпропетровська до Запоріжжя, козаки осідали на островах Велика і Мала Хортиця, Томаківка, Базавлук та ін. Тут, за порогами, не було панського гніту, і козаки мали можливість вільно займатися різними промислами, господарством. Для відбиття нападу шляхти, турків і татар козаки об'єднувалися в невеликі групи, ватаги, споруджували укріплення — січі, зроблені з рублених, або січених дерев'яних колод.

За місцем свого проживання, на низинах Дніпра, за порогами, вільне козацтво називалось низовим, або запорозьким військом. Ті козаки, що жили вище дніпровських порогів, дістали назву міських, або українських козаків. До реєстрових належали козаки, які знаходились на службі у поль­ського короля. Вони вносились в реєстр, тобто список. Звідси і назва — реєстрові козаки.

Проте, незважаючи на неоднорідність, козацтво вже мало свою соціальну нішу, власне місце у становій ієрархії Речі Посполитої.

Отже, протягом XV - XVI ст. у суспільстві формується нова соціаль­на верства — козацтво, яка виникла як опозиція, як виклик існуючій системі, як нова еліта, що небезпідставно претендувала на роль політич­ного лідера і на владу.

Ґрунтом для формування козацтва стали існування великого масиву вільних земель, накопичений у попередній період досвід їхнього освоєн­ня, природне прагнення людей до самозбереження, самоствердження і самореалізації. Каталізаторами цього процесу були широкомасштабна колонізація нових земель, що розгорнулася в XV ст.; посилення соціаль­но-економічних протиріч та релігійного і національного гніту; зростання зовнішньої загрози з боку турків і татар.  

Вибір місця для створення військово-політичного центру козацтва обумовлювався як природними умовами, необхідністю його успішної оборони, так і прив'язкою до Дніпра — головної артерії морських походів проти Туреччини й Кримського ханства.

Перша писемна згадка про Запорозьку Січ з'являється в 1551 р. у польського історика Мартина Бєльського (1495 - 1575 рр.). У своїй "Все­світній хроніці" він повідомляв, що в першій половині XVI ст. на Хортиці збиралися козаки для нагляду за переправами, промислом і для боротьби з татарами. Того часу дванадцять порогів {Козацький, Сурський, Лоханський, Ненаситецький та Ін.) перетинали Дніпро від берега до берега і тяглися вздовж течії майже на 100 км. Після цього ріка розливалася в широку заплаву — Великий Луг, де було багато проток та островів {понад 250).

У 1552 - 1556 рр. український князь Дмитро Вишневецький (Байда) зібрав розрізнені козацькі ватаги й збудував на віддаленому стратегічно розташованому за дніпровськими порогами острові Мала Хортиця (пло­щею близько 500 га) фортецю, що мала стати заслоном від татар. На валах укріплення встановили гармати. До фортеці вів лише один прохід з баштами по боках і звідним мостом. Попід вагами розташувалися куре­ні— дерев'яні, криті очеретом або кінськими шкурами будівлі. Посе­редині фортеці був майдан, де відбувалися козацькі ради. Укріплення на Хортиці Вишневський збудував усупереч волі польського короля Сигізмунда ІІ Августа, який не бажав псувати відносини з Кримським ханством. Так Д. Вишневецький заснував Запорозьку Січ. Це вже було військово-політичне об'єднання з єдиним центром, добре навченим і озброєним військом. Настав новий етап в історії козацтва, один із періодів розвитку своєрідної української державності.

Д. Вишневецький здійснив ряд успішних походів на Кримське ханство і турецькі фортеці. Однак влітку 1557 р. козаки під натиском турків і татар змушені були залишити Хортицю. Д. Вишневецький з загоном козаків перейшов на службу до російського царя. Але після того, як І. Грозний не надав йому допомоги під час походу на Кафу, Д. Вишневецький повер­нувся в Україну. В 1563 р. під час невдалого походу в Молдавію Д. Вишневецький потрапив у полон до турків і був страчений у Стамбулі. Пам'ять про подвиги Байди зберегли численні українські народні пісні, багато з яких співають і нині.

Після смерті Д. Вишневецького Запорозька Січ продовжувала існу­вати. Кожний християнин чоловічої статі незалежно від свого соціального стану міг прийти на Січ і приєднатися до козацького братства. При бажанні він міг покинути Січ. Під страхом смертної кари на Січ заборонялося приводити жінку. В Січі постійно знаходилось від 15 до 20 тис. козаків. Переважна ж більшість проживала за її межами, на зимївках. Одружені козаки жили окремо і займалися сільським господарством.

Січовики сформували нову українську (козацьку) державність. Головними ознаками держави є існування особливої системи органів та установ, що виконують функції державної влади; право, що закріплює певну систему норм, санкціонованих державою; певна територія, на яку поширюється юрисдикція даної держави. Для Запорозької Січі були притаманні усі ці ознаки. Специфічні Історичні умови та обставини самого життя запорожців помітно вплинули на процес самоорганізації козацтва, зумовивши неповторний, оригінальний імідж козацької державності. Вищим законодавчим, адміністративним і судовим органом Січі була січова рада, ії рішення були обов'язковими для виконання. Як правило, рада розглядала найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої полі­тики, проводила поділ земель та угідь, судила злочинців, що вчиняли найтяжчі злочини та ін. Важливою функцією ради було обрання уряду Січі — військової старшини, а також органів місцевої влади — паланкової або полкової старшини. У різні часи чисельність козацької старшини була не однаковою й інколи становила понад 150 чоловік. До цієї групи козацтва входили: військова старшина — кошовий отаман, військовий суддя, війсь­ковий осавул, військовий писар та курінні отамани; військові служителі: хорунжий, бунчужний, довбиш, канцеляристи та Ін.; похідні та паланкові начальники — полковник, писар, осавул та ін. Старшина зосереджувала в своїх руках адміністративну владу та судочинство, керувала військом, розпоряджалася фінансами, представляла Січ на міжнародній арені.

Кошового отамана обирали на один рік простою більшістю голосів відкритим голосуванням (часто шляхом кидання шапок у купи: за кого більша купа, той і переміг). Лише Іван Сірко кошовим був протягом 15 років, а Петро Калнишевський — 10 років.

На період походу чи війни кошовий призначав собі заступника з числа полковників— наказного гетьмана. Кошовий отаман одночасно був головою війська і держави.

Генеральна старшина, якщо говорити сучасною термінологією, вико­нувала роль кабінету міністрів. До неї входили обозні, осавули, хорунжий, бунчужний, писар, судді і підскарбій — усі з титулом "генеральний".

Обозний фактично мав обов'язки заступника кошового отамана (гетьмана), начальника штабу, тилу і артилерії. Осавули — гетьманські старшини для особливих доручень. Під час війни вони командували окремими підрозділами, в мирний час служили ад'ютантами. Хорунжий і бунчужний ■— церемоніймейстери — відповідали за військові корогви (прапори) і символи гетьманської влади. Писар — начальник канцелярії —

велику роль відігравав у зовнішніх відносинах. Генеральні судді очолю­вали верховний суд. Цю роль виконувала вся військова старшина, вклю­чаючи кошового отамана. Підскарбій завідував фінансами.

Кіш поділявся на курені, очолювані курінними отаманами. Курені складалися з сотень. Великі землі Запорозької Січі (за межами Хортиці) поділялися на округи — "паланки". На кінець існування Січі налічувалось 10 паланок, їх очолювали полковники. Козаки паланок мали сім'ї. Вони були прописані до певних куренів, що були на острові Хортиця.

На той час налічувалось 38 куренів. Назви їх походили від імені отама­нів, що їх заснували, або від назви місцевості, звідки прийшли перші козаки.

Військо Запорозьке мало свою печатку — герб із зображенням козака з рушницею на плечі, з шаблею та списом, застромленим у землю поруч з постаттю козака. Січова корогва (прапор) була червоного (мали­нового) кольору.

Основну частину Війська Запорозького становила піхота, кіннота ж була нечисленною. Військо мало гармати. Рядовий козак був озброєний рушницею або мушкетом (важка рушниця на сошках), пістолем, шаблею, ножем, списом. Січ мала свій флот з великих човнів — "чайок". Довжина їх— 20 м, ширина — 4 м. Швидкість до 15 км на годину. Чайки були оснащені трьома щоглами з вітрилами і веслами. На борту знаходилось 4-6 гармат. Бойовий екіпаж складався з 50 - 70 козаків, озброєних рушницями та мушкетами.

Запоріжжя мало свою територію, яка називалася "землями Війська Запорозького". Розташовуючись на території Дніпропетровської, Запо­різької, частково Херсонської, Кіровоградської, Донецької, Луганської та Харківській областей, Запорозька Січ у XVIII ст. за розмірами площі була близькою острівній Англії.

За несприятливих умов козаки кілька разів переносили Січ в інші місця. Були випадки, коли татари руйнували Січ. Так, наприкінці 1560-х років козаки перенесли Січ на острів Томаківка, розташований за 60 км на південь від Хортиці. На період існування Томаківської Січі (60-ті - початок 90-х років XVI ст.) припадають походи запоріжців на турецькі й татарські фортеці Причорномор'я. Спускаючись на своїх сла­ветних човнах-чайках по Дніпру, козаки виходили в Чорне море й тро­щили, турецькі галери.

Особливого розголосу набув похід запорозького кошового Івана Підкови в 1557 р, на Молдавію. Він розгромив війська турецького ставле­ника Петра Мірчі, здобув Ясси і став господарем Молдавії. Наступного року, зазнавши поразки від турків, Підкова відступив в Галичину, де був заарештований і страчений у Львові. В ці ж роки запорожці ходили в Крим, у 1589 р. вони здійснили великий похід на Очаків, Аккерман. Томасівська Січ стяпп Ь;і:юю першого великого козацько-селянського повстання проти Речі Посполитої наприкінці XVI ст. під проводом К. Косинського.

З середини XVII ст. лідером Запорозької Січі стає І. Д. Сірко, який народився в Мерефі (в ЗО ш від Харкова). Будучи полковником, кошовим шаманом Запорозької Січі, він протягом 26 років, з 1654 по 1680 рр.. не сходив з історичної арени. Ведучи боротьбу з татарами, турками, молда­ванами, поляками, росіянами, Сірко за весь час свого життя брав участь в 55-ти битвах і кожного разу, за винятком одного випадку, перемагав. Татари називали Сірка Урус-шайтаном, руським чортом. А татарки-матері лякали його ім'ям своїх дітей.

Про високе військове мистецтво, мужність, хоробрість козаків є багато спогадів іноземців, які в різні часи побували на Україні і Запорозькій Січі. Так, французький Інженер Боплан в "Описі України" зазначає; "козаки кмітливі, добре загартовані, невтомні в битвах, відважні, сміливі, власним життям не дорожать". А турецький Історик XVII ст. Найма так характери­зував запорозьких козаків: "Можна стверджувати напевно, що немає в світі людей, які б менше дбали про своє життя і менше боялися смерті, ніж ці... Знавці військової справи твердять, що ці сіромахи, завдяки свій хо­робрості та вправності, в морських боях не мають собі рівних в усьому світі". Д. І. Яворницький в "Історії запорозьких козаків" наголошує: "З тих пір, як низові козаки взяли на себе роль захисників віри й вітчизни, вони зробились в очах своїх одноплемінників рицарями церкви, правди та честі, стали безсмертними в очах багатьох поколінь і з цим ім'ям ввійшли на сторінки слов'янської чи взагалі світової Історії".

За ходом Історичних подій і за завданнями, які ставили перед собою запорожці, вся історія запорозьких козаків, на думку Яворницького, може бути розділена на такі шість періодів: період утворення запорозького козацтва (1471 - 1583 рр.); період боротьби проти Польщі за релігійно-національну незалежність південної Русі (1583 - 1657 рр.); період участі у боротьбі за релігійно-національну незалежність Правобережної України проти Польщі, Криму і Турції (1657- 1686 рр.); період боротьби проти Криму, Турції і Росії за власне існування {1686 і- 1709 рр.); період існування запорожців за межами Росії і спроби їх повернутися в рідні місця (1709 - 1734 рр.); період боротьби з російським урядом за самостійне існування і падіння Запорожжя (1734 - 1775 рр.).

М. Костомаров назвав Січ "Християнською козацькою республікою", і це визначення стало класичним з огляду на кілька причин. Війську Запо­розькому низовому були притаманні певні риси демократичної респуб­ліки. Тут не існувало ні феодальної власності на землю, ні кріпацтва; панувала формальна рівність між усіма козаками (права користування землею та іншими угіддями, брати участь у радах та ін.). У Січі пануючою була виборна система органів управління, контроль за діяльністю яких здійснювала козацька рада.

Про прихильне ставлення козаків до релігії свідчить існування в межах вольностей Війська Запорозького низового понад 60 церков. Козаки постійно відвідували богослужіння та різні молебни. Отже, можна констатувати, що між православ'ям і козацтвом існував глибинний зв'язок, козацький устрій мав демократичний характер і тому Запорозьку Січ ціл­ком обґрунтовано можна назвати "християнською козацькою республікою".

Збільшення чисельності козацтва в XVI ст. і його виступи проти фео­дального гніту непокоїли великих землевласників. А тому польський уряд, намагаючись розколоти козацтво і встановити над ним контроль, вирішив взяти на державну службу частину міських заможних козаків, які б захи­щали кордони Речі Посполитої й допомагали приборкувати дії бідних козаків.

Польський уряд, який в мирний час закликав безжалісно винищувати "цю своєвольну голоту", охоче збільшував число реєстрових козаків, пропонуючи їм права, привілеї та оплату, коли потрібна була їх допомога у війнах проти Московської держави чи Оттоманської Турції. Але з віднов­ленням миру урядовці часто-густо зрікалися своїх обіцянок і знову висту­пали проти козаків. Загострення цих суперечностей неминуче призводило до соціального вибуху.

Наприкінці XVI - на початку XVII ст. українськими землями прокоти­лося дві хвилі активного протесту народних мас проти існуючих порядків: перша (1591 - 1596 рр.) була порівняно короткою у часі, друга (1625 - 1638 рр.) — тривалішою. Головною рушійною силою народних виступів було козацтво.

Основними причинами першої хвилі народного гніву були посилення кріпосницького та національного гніту ("артикули" польського короля Генріха Валуа та третій Литовський статут фіксували остаточне оформ­лення кріпосного права); енергійна експансія шляхти на відносно вільні українські землі, колонізовані "угодниками" та запорожцями; зіткнення інтересів шляхетської та козацької верств; намагання офіційної влади Речі Посполитої взяти під контроль козацтво.

Одним із перших великих козацько-селянських повстань під керів­ництвом українського шляхтича і гетьмана реєстрових козаків Криштофа Косинського вибухнуло в 1591 р. Козаки, селяни на Волині, Брацлавщині та Київщині почали мститися панам за власні кривди. Перелякана шляхта зібрала військо, яке розгромило повстанців на річці П'ятці.

Не встигло вщухнути останнє відлуння одного, як вибухнуло інше повстання. Очолив його Северин Наливайко — син галицького шевця. У 1595 р. після вдалого походу на турків у Молдавії Наливайко на чолі 2,5 тис. війська повернувся на Брацлавщину, але незабаром вступив у конфлікт з місцевою знаттю.

Козаки знову повстали проти ненависної шляхти, їх підтримали селяни. Важливо відзначити, що допомогу Наливайкові надали запо­рожці. Вони діяли під проводом Г. Лободи на Київщині та Брацлавщині. Повстанці Наливайка пройшли через всю Галичину, Волинь та Білорусь, закликаючи селян до боротьби.

Весною 1596 р. повстанці під натиском поляків змушені були відійти на Схід, сподіваючись знайти захист у МосковІЇ. З поширенням голоду й хвороб та зростанням втрат серед повстанців виник розкіл.

Після поразки повстань кінця XVI ст. декілька десятиліть не було великих народних виступів. Значною мірою це пояснюється тим, що Польща, вступивши на початку XVII ст. у період активної зовнішньопо­літичної діяльності, постійно відчувала потребу у військовій силі козаків.

З 1596 до 1625 рр. домінувала поміркована течія, найяскравішими постатями якої були гетьмани Самійло Кішка (1600 - 1602 рр.) та Петро Конашевич-Сагайдачний (1616 - 1622 рр.). Цим козацьким ватажкам вдалося досягти значних успіхів: підняти престиж українського козацтва, посилити його вплив та розширити права; перетворити козацтво з тимча­сових напівпартизанських формувань на боєздатне регулярне військо; довести чисельність козацького війська до 40 тис; трансформувати ко­зацтво з чисто воєнного в активний воонно-політичний чинник суспільного життя, здатний вирішувати державні проблеми; шляхом вступу у 1620 р. всього Війська Запорозького до Київського братства утворити своєрідний союз козацтва, духовенства та міщанства.

Друга хвиля повстань в Україні (1625 - 1638 рр.), яку очолювали народні ватажки М. Жмайло, Т. Федорович (Трясило), і. Сулима, П. Бут, Д. Гуня, Я. Остряниця та інші, також закінчилася невдачею.

Отже, дві хвилі козацько-селянських повстань, що прокотилися укра­їнськими землями наприкінці XVI - на початку XVII ст., закінчилися поразками. Основними причинами невдач були: стихійність, неорганізо­ваність, недосконале озброєння повстанців, локальний характер дій, ма­лочисельність лав повсталих, тертя між козацькою старшиною та рядо­вим козацтвом, неузгодженість дій реєстрового та нереєстрового козацтва, нечіткість програмних установок, гнучка політика польського уряду, спря­мована на розкол лав повстанців тощо. Однак, незважаючи на поразки, козацько-селянські повстання відіграли значну роль в історії українського народу, оскільки суттєво гальмували процеси ополячення та окатоли­чення, зменшували тиск феодального гніту, підвищували престиж та авто­ритет козацтва, сприяли накопиченню досвіду боротьби, служили прикла­дом для майбутніх поколінь борців за визволення Народу, прискорювали формування національної самосвідомості.

Насамкінець необхідно підкреслити, що козацтво стало провідною суспільною силою в боротьбі за національне визволення.

Діяльність козаків впливала на всі сфери життя українського народу: вони боронили українські землі, освоювали південні степи, підтримували українську культуру і православну церкву, брали участь в антифеодальних виступах, зробили головний внесок у визволення України з-під влади Речі Посполитої. Козаки створили Запорозьку Січ, яка стала важливим станом у формуванні української державності і витоком української держави.

Національна-визвольна війна(1648-1657). У середині 17ст. укр.. землями прокотилася хвиля національно-визвольної боротьби. Її зумовили ряд причин:

1.намагання офіційної влади Речі Посполитої взяти під контроль козацтво. Утиски як реєстрових так і нереєстрових козаків.

2.посилення експлуатації укр.. селян. Зростання панщини, натуральних і грошових податків.

3.посилення визиску (експлуатації) укр.. міщан. Збільшення повинностей і податків.

4.утиски православного духовенства.

5.релігійна дискримінація. Насадження католицизму і уніацтва.

Боротьба укр.. спрямовувалася на розв’язання таких головних завдань:

1.  знищення польського панування.

2.  створення укр.. держави.

3.  ліквідувати велику і середню феодальну власність на землю, кріпосне право і утворити фермерського типу козацьку земельну власність.

Рушійними силами української революції стали козацтво і селян­ство. Під впливом перших збройних перемог до визвольного руху приєд­налася козацька реєстрова старшина, частина української шляхти, за­можне міщанство, православне духовенство, що перетворило цей рух на загальнонародний. Усі верстви, які брали в ньому участь, прагнули звіль­нитися з-під влади Польщі, але їхні соціально-економічні та політичні мотиви були неоднаковими. Селянство, низи козацтва і міщанство праг­нули знищити кріпосницькі порядки, а українське шляхетство та реєст­рова старшина обмежувались завданнями1 національного визволення. їх підтримували верхи міщанства й духовенства. Отже, рушійними силами національно-визвольної війни були козаки, селяни, міщани, нижче право­славне духовенство, дрібна українська шляхта.

Характер війни — національний, визвольний, справедливий.

Очолив цей рух Богдан Хмельницький (1595 - 1657) — видатний український політичний і державний діяч, полководець. Добре знаючи нестерпне становище народних мас, які зазнавали утисків польських магнатів і шляхтичів, Богдан Хмельницький тяжко переживав за долю батьківщини. До того ж йому довелося зазнати особистої кривди. Дрібний польський шляхтич, підстароста чигиринський Данило Чаплинський, користуючись підтримкою старости Олександра Конєцпольського, із заго­ном своїх слуг напав на хутір Суботів, зруйнував його, пограбував майно Хмельницького, побив малолітнього сина, захопив дружину. Скарги Хмельницького королеві залишилися без наслідків. Король начебто сказав Хмельницькому, що він, як вояк, носить шаблю і цією шаблею може сам себе боронити. Особиста образа, якої зазнав Хмельницький, ще більше переконала його, що з польськими магнатами й шляхтичами не тільки простим людям, а й козацькій старшині згоди досягти неможливо.

Встановивши зв'язок із Запоріжжям, Хмельницький почав підготовку повстання. Польські власті ув'язнили його у Криловській фортеці, але з допомогою друзів йому вдалося звільнитися, і наприкінці грудня 1647 р. він утік на дніпровський Низ. Оволодівши островом ТомакІвкого, Хмель­ницький і його прихильники стали скликати всіх незадоволених І готувати сили для збройної боротьби проти польсько-шляхетського режиму.

Боротьба укр. почалася захопленням у лютому 1648р. повсталими козаками Запорозької С. і проголошення Б.Хмельницького гетьманом.

Щоб урівняти сили з могутнім польським військом і забезпечити власний тил Хмельницький уклав союз з кримським Ханом.

У перших битвах під Жовтневими водами і Корсунем у травні 1648 році козацьке військо повність знищило наявні в Україні польські збройні сили. Після цього Хмельницький розіслав у різні райони Укр.  Козацькі загони. У визволених місцевостях відбулося інтенсивне руйнування польських державних інституцій і ставлення українських. Одночасно розгорнувся селянсько-повстанський рух. І під час цих повстань було винищено: євреїв, польської шляхти.

Польський король направив нову армію в Укр. але Хмельницький у вересні 1648 році розгромив її у битві під Пилявцями. після цього укр.. військо здійснило похід спочатку до Львова, а поті до Замостя на територію Польщі.

Важкі втрати, нестача зброї,  спалах епідемії, чуми змусили хмельницького укласти перемиря і повернутися в укр..

В історії існує думка, що в той час Х. не мав наміру створити незалежну укр.. державу.

Навіть після перемог Х стосунки між укр.. і полякуми залишилися не з’ясованими.

У серпні 1649 р. відбулася Збориська битва. Поляки знову були розгромлені, їм вдалося привернути на свій бік кримського хана Іслама Герея 3. Це змусило Х. почити переговори, які завершилися зборівським договіром 1649 р. Згідно з ним встановлювався 40- тисячний козацький реєстр, оголошувалася амністія усім повстанцям у Київському, Чернігівському і Братиславському воєводствах влада переходила до гетьманської адміністрації. Разом із тим польській шляхті поверталися всі її маєтки. Більшість селян мала знову стати кріпаками. Зборівський договір не задовольняв ні українців ні поляків.

У 1651 поляки відновили війну з Укр.. У червні 1651 р. під Берестечком відбулася чергова велика битва. Кримський хан не бажаючи цілковитого розгрому польського війська і посилення Укр.. покинув поле бою і силою затримав при собі Х.Козацьке військо зазнало тяжких поразок і відступило.

У вересні 1651 Х змушений був укласти Білоцерківський договір. За яким козацький реєстр скорочувався в двічі, а підпорядкована гетьману територія обмежовувалася Київським воєводством. Польські хани почали повертати свої маєтки, а польська адміністрація жорстко розправлялася з непокірними укр.. селянами.

У цей час тисячі укр.. козаків і селян переселялися за польсько-російський кордон на землі, які лежали на схід від Полтави. Через постійні набіги татар йці землі були мало заселені. Російський уряд не тільки дозволяв укр..  селитися тут, а надавав їм привілеї слободи. Ці землі стали називатися слобідською Укр..

На весні 1652 Х 30-не польське військо під Батагом (гора), але йому було ясно, що без сильного надійного союзника перемогти Польщу не вдасться. Таким союзником як він вважав міг стати російський цар. З проханням допомогти в анти польській боротьбі гетьман кілька разів звертався до Москви починаючи з 1648.

Наприкінці 1653 цар Олексій Михайлович сподіваючись розширити сферу свого впливу використати Укр.. як буфер проти Туреччини,залучити укр.. козаків до відвоювання у Речі-Посполитої втрачених Росією територій погодився допомогти Х.

 У січні 1654 році У Переяславі відбулася рада гетьмана з козацькими старшинами і простолюдом і переговори з російським посольством. У наслідок чого було досягнення угоди про перехід укр. Під зверхність царя. Історики по різному визначають суть Переяславського договору ( 1 васальна залежність Укр.. від Росії 2 Персональна унія. Тобто незалежні держави які мають власні уряди визнають владу Ольго монарха. 3 Автономія Укр. У складі Росії. 4 Возєднання укр. І російського народу. 5 Військовий союз між україною та Росією.

Воєнні дії між Росією і укр.. та Польщею відбувалися з перемінним успіхом.

Влітку 1655 Річ-Посполита втягнулася у війну зі Швецією. Х почав домовлятися зі швецьким урядом про спільні дії на території Польщі, але в 1655 Швеція напала і на Росію.

Хмельницький опинився у складному становищі, бо мав домовленості як із російським царем так із швецьким королем.

Тим часом Польща уклала з Росією перемиря про яке Х дізнався пізніше.

Укр.. військо здійснило похід в Польщу але він закінчився провалом. Підкошений невдачею, тяжкою хворобою Х у вересні 1657 помер 1648р., по-новому підходить до визначення мети боротьби. У 1649 р. він вперше в історії української суспільно-політичної думки чітко формулює національну дер­жавну ідею: створення незалежної соборної держави в етнографічних ме­жах України.

8 серпня 1649 р. була укладена Зборівська угода, за якою виділя­лася козацька територія, до якої входили Київське, Чернігівське й Брацлавське воєводства. Воєводства Волинське та Подільське залишалися під владою короля. Систему козацького управління, що була юридично визнана Польщею у серпні 1649 р., було названо Гетьманатом. Зборівька угода не відповідала грандіозним задумам Хмельницького, однак він вирі­шив використати здобуті права для державного будівництва на відвойо­ваних землях.

Територія трьох воєводств, на котру поширювалася влада гетьмана, тобто Київське, Брацлавське та Чернігівське воєводства, називалася Геть­манщиною. Столицею Гетьманщини вважався Чигирин, пізніше — Глухів і Батурин. Гетьманат, або держава Війська Запорозького, мав свій символ — герб (зображення козака з рушницею на плечі, з шаблею і списом, який стримів у землі поряд з козаком) і печатку Війська Запорозького.

Єдиного кольору прапора для України в ті часи не Існувало. Січова корогва (прапор) була, наприклад, червоного (малинового) кольору, з од­ного боку на ній зображався у білому кольорі Архангел Михайло, з іншого — білий хрест, оточений небесними світилами. Прапори полків були різних кольорів, переважали малинові, червоні, блакитні, жовті.

Незважаючи на складні внутрішні та зовнішні політичні умови, Б.Хмельницькому вдалося сформувати — 150-тисячне військо. Хоча вищим органом козацької державності, як і раніше, вважалася загальнокозацька рада, гетьман намагався скликати її якомога рідше, а рада генеральних старшин фактично мала дорадчий статус. Псевдореспубліканські методи не влаштовували Б. Хмельницького, і він вперто запро­ваджував принцип максимальної централізації управління, а в перспек­тиві — систему спадкоємного гетьманства, зосередивши в своїх руках до 1650 р. всю повноту військової, адміністративної, фінансової і судової влади. На цей час були також визначені основні джерела фінансових надходжень: прибутки від промислів, торгівлі, земельного фонду, що знаходився у підпорядкуванні скарбу Війська Запорозького, податки, оренда, різні збори (тільки від митних казна одержувала до 100 тисяч злотих), конфіскована контрабанда.

Адміністративно територія поділялася на полки, сотні й курені. До куреня входив хутір або село, де було від 10 до 40 козаків; сотня налічувала їх від 70 до 300, у полку було 7-10, а то й 20-22 сотні. У містах фактично існувало двовладдя: поряд з городовими отаманами функціонували магістрати й ратуші. Наміри поширити козацький устрій на міста реалізувати не вдалося через опір міщанства, яке боролося проти старшинських амбіцій з такою ж упертістю, як раніше опиралося домаган­ням магнатів. Була ліквідована польська система судочинства, яке по­чало орієнтуватись на статті Литовських статутів і давні звичаєві закони козацтва, що призвело до правової плутанини та зловживань.

Хоча національна козацька республіка не була державою у повному розумінні слова, вона все ж мала характерні ознаки держави.

Формуванню української державності стали на заваді несприятливі умови в середині Гетьманщини та невигідна для неї міжнародна ситуація. Про незавершеність цього процесу свідчать не диференційованість органів влади, невизначеність території та кордонів, паралельне існування двох влад — козацької та королівської, що було зумовлено визнанням гетьманом сюзеренітету (верховного права) короля Польщі. В Гетьманщині великих масштабів набули люмпенізація суспільства, анархо-охлократичні рухи соціальних низів (анархія (лат. апагспіа — безвладдя) — суспільно-полі­тична Ідея, в основу якої покладено заперечення державного управління суспільством; охлократія  — домінування в політичному житті суспільства впливу натовпу).

До Переяслава посольство прибуло 31 грудня 1653 р. і було уро­чисто прийняте старшинами. Богдан Хмельницький прибув до Переяс­лава 6 січня 1654 р., а 7 січня відвідав Бутурліна.

Про діяльність посольства В. Бутурліна, Переяславську Раду й оформ­лення відносин між Україною і Росією українських документів в оригіналах фактично немає. Дізнаємося про ці події передусім з Статейного списку — тобто письмового звіту — посольства В. Бутурліна, в якому, звичайно, події зображуються у вигідному для Росії світлі.

У документі говориться, що вранці 8 січня у гетьмана відбулася таємна рада, на якій обговорювалися умови ("статті") переходу України під владу російського царя.

Того ж дня ударами в литаври скликався народ на загальну раду. Коли народ зібрався в коло, вийшли старшини й гетьман. Ставши посе­редині Богдан Хмельницький звернувся до народу з промовою. Коротко розповівши про шестирічну війну з Польщею, гетьман сказав, що Рада скликана для того, щоб народ обрав собі "...государя из четьірех, кого вьі хощете": турецького султана, кримського хана, польського короля або російсь­кого царя. Далі Хмельницький охарактеризував кожного з них. "Народ возо-пил: волим под царя восточного, православного..." Після цього переяславсь­кий полковник Павло Тетеря ходив по колу і запитував, чи всі так бажають.

Після закінчення Ради Хмельницький і старшини поїхали до "заїзжого" двору, де мали зустрітися з Бутурліним. По закінченні зустрічі всі поїхали до Успенської церкви. Хмельницький хотів, щоб російські посли присяг­нули від імені царя, що "ему, государю, их, гетьмана Богдана Хмельниц-кого и все Войско Запорожское, польскому королю не вьідавать, и за них стоять, и вольностей не нарушать, и хто бьіл шляхтич, или казак и мещанин, и хто в каком чину наперед сево и какие местности у себя имел, и тому б всему бьіть попрежнему". Бутурлін став доводити, що він від імені царя присягу складати не буде, а гетьман і все Військо Запорізьке без всякого сумніву мусять присягнути цареві.

На початку березня 1654 р. посольство прибуло до Москви. 13 бе­резня посли урочисто були прийняті царем, а потім почалися переговори. Внаслідок цих переговорів з'явилися документи, які визначили становище України і характер взаємовідносин її з Росією в перші часи після Переяславської Ради.

У січні 1654 році У Переяславі відбулася рада гетьмана з козацькими старшинами і простолюдом і переговори з російським посольством. У наслідок чого було досягнення угоди про перехід укр. Під зверхність царя. Історики по різному визначають суть Переяславського договору ( 1 васальна залежність Укр.. від Росії 2 Персональна унія. Тобто незалежні держави які мають власні уряди визнають владу Ольго монарха. 3 Автономія Укр. У складі Росії. 4 Возєднання укр. І російського народу. 5 Військовий союз між україною та Росією.

 Статті з 11 пунктів з указами царя і жалувані грамоти можна вважати повним текстом дого­вору між Українською державою і Росією 1654 року.

У договорі, по-перше, розв'язувались військові питання оборони України від посягань інших держав, зокрема Польщі, Туреччини та Кримського ханства. Цар зобов'язувався навесні 1654 р. почати війну проти Польщі.

По-друге, Україна переходила під владу російського царя як незалежна самостійна держава, зі збереженням системи суспільного ладу й адміністративного устрою, який склався у ході визвольної війни. В Україні залишався обраний Військом Запорозьким гетьман, а також поділ на полки І полковий адміністративний устрій. Реєстр козацький установ­лювався в 60 тис. чол., усі козаки мали жити "по прежним правам", а царські бояри і воєводи в ті військові суди втручатися не повинні. У містах України залишалися урядники {війти, бурмистри, лавники, райці) з місце­вого населення, вони ж мали збирати податки з населення і передавати в "государеву казну" царським чиновникам. Зберігалося право гетьмана вступати у зносини з іноземними державами, за винятком польського короля й турецького султана.

По-третє, панівні верстви — козацька старшина, заможна частина козацтва, українські шляхтичі і духівництво — забезпечили свої станові і групові інтереси. Духівництву та шляхтичам були підтверджені їх маєтності, козакам встановлена платня (з місцевих доходів). Про селянство йдеться лише в 17 пункті "Березневих статей", за яким селяни мусили виконувати свої звичайні повинності, а, що це означало, роз'яснень не було.

Хоча документи, які оформляли союз України з Росією за формою мали з боку Хмельницького й старшини характер "челобітної", а від царя — "жалування", "милості", за змістом вони є договором двох само­стійних держав. Про те, що Україна переходила до Росії як самостійна держава свідчать: наявність власної території, своєрідного державного

устрою; повна влада гетьмана, зокрема його право мати стосунки з іноземними державами й роздавати вільні землі за своїм розсудом, вести зносини з Росією, як І інші держави, через Посольський приказ; нарешті, добровільність приєднання України до Росії. Про договірний характер акта 1654 р. свідчать численні пізніші офіційні документи як російські, так і українські. Акт 1654 р. неодноразово називається "трактатом", "договором", "договірними статтями" в документах 1659 р., 1663 р., 1687 р., 1722 р. та Ін. Але, укладаючи договір, обидві сторони — і Хмельницький, і царський уряд — переслідували різні цілі. Хмельницький мав на меті дістати військову допомогу від Москви в боротьбі з Польщею, відвоювати інші українські землі, добитися повної незалежності, забезпечити само­стійність української держави, а за це цар одержуватиме щорічну гро­шову данину (трибут). Цар і російський уряд, у свою чергу, мали далеко­сяжну мету: з часом повністю ліквідувати українську державу І перет­ворити Україну на звичайну провінцію Росії, тобто домогтися її повної інкорпорації.

Численні напади польських військ, турків, кримських татар, намаган­ня царського уряду обмежити права української держави, гострі соціальні суперечності, народні повстання, боротьба старшинських угруповань — все це вело до руйнування міст і сіл України, підриву її економіки, запустіння цілих районів України. В історіографії цей період дістав назву Руїна.

Росія, як і обіцяла, почала війну проти Польщі в 1654 р. Війна закін­чилась у 1656 р. Віленським перемир'ям. Б. Хмельницький розраховував разом з Росією відвоювати усі українські землі, але цього не сталося. Як наслідок— почалися суперечності між Б. Хмельницьким і Росією. Хмель­ницький уклав угоду з Швецією і продовжував війну з Польщею. Росія в цей час воювала з Швецією.

27 липня 1657 р. у Чигирині помер Б. Хмельницький — одразу ж загострилася внутріполітична обстановка в Україні.

Посаду гетьмана впродовж місяця формально обіймав 16-річний син Хмельницького — Юрій. Старшина майже аідверто ігнорувала його повноваження: У результаті І. Виговський спершу став виконуючим обов'язки гетьмана, а наприкінці жовтня 1657 р. у Корсуні його обирають гетьманом. Так було зірвано план Б. Хмель­ницького щодо спадкового гетьманства.

Виговський мав намір будувати типову для середньовіччя аристо­кратичну республіку, що посилювало охлократичні тенденції в масах, послаблювало центральну владу, стимулювало безчинства старшини. В економічній політиці замість польської шляхти панувала українська. Швидко рід Виговських став найбагатшим в Україні.

Напружені стосунки склалися у Виговського з Запорожжям.

Через те, що І. Виговський спирався виключно на старшину, його ігнорування гострих суперечностей між старшиною й козацькими низами створило вибухонебезпечну ситуацію. Навесні 1658 р. проти гетьмана виступили полковники М. Пушкар, С. Довгаль, кошові отамани Я. Бара-баш, І. Золотаренко, ніжинський протопоп М. Филимонов. У братовбивчій боротьбі загинуло щонайменше 50 тис. осіб. Виговський налаштував проти себе різні верстви населення і більшість старшин. Маючи в роз­порядженні 40 - 50-тисячну армію, гетьман не наважувався розпочати рішучих дій проти повстанців, а вдався до пошуків допомоги за межами України, вперше використав татарські загони для боротьби з народом, погодився на прибуття російських воєвод до найголовніших міст І передачу їм адміністративної влади.

Під час переговорів з польською стороною І. Виговський відмовився від таких принципів, як суверенність і соборність української держави. Про це свідчить укладений на початку вересня 1658 р. між Виговським та польським урядом Гадяцький договір, за яким Руське князівство у складі Брацлавського, Київського й Чернігівського воєводств поверталось на правах автономії до складу Речі Посполитої. За польським зразком утво­рювалися органи влади, відновлювався адміністративно-територіальний поділ. Руське князівство позбавлялося прав суб'єкта міжнародних від­носин. У соціально-економічному аспекті передбачалося відновлення тих форм феодального землеволодіння, експлуатації селян і міщан, що Існу­вали до визвольної війни, відновлення маєтків вигнаних панів. До часу ратифікації договору (травень 1659 р.) польський уряд домігся від І. Виговського згоди на обмеження автономних прав України. Так, чисель­ність реєстрових козаків зменшувалась до ЗО тис. осіб, унія залишалася, православні могли обіймати посади урядників лише у Київському воє­водстві, а в Брацлавському й Чернігівському — поперемінно. Отже, договір, по-перше, узаконював поділ українських земель на дві частини й унемож­ливлював їх возз'єднання в межах національної держави; по-друге, доко­рінно змінював політичний устрій козацької України й зводив нанівець її державну автономію. Уряд Руського князівства втрачав самостійність у внутрішній політиці й позбавлявся права на зовнішні зносини. Положення договору зводили нанівець державний суверенітет козацької України, якого вона змогла добитися у 1654 р., уклавши договір з Росією.

"Чорна рада" під Фастовом 27 вересня 1659 р. обрала гетьманом Юрія Хмельницького, але відсутність у нього твердої політичної волі, неврівноваженість характеру зробили його знаряддям у руках стар­шинських угруповань.

За умовами Переяславського договору з Москвою (жовтень 1659 р.) гетьман не мав права без дозволу російського царя виступати з полками в похід, призначати полковників та інших посадових осіб, українська церква зобов'язувалась перейти під владу московського патріархату. Крім того, гетьман втрачав право на дипломатичну діяльність, російські гарнізони й воєводи розміщувалися в шести містах Гетьманщини. Прий­нятий під тиском Москви договір розчарував навіть прихильну до Росії козацьку еліту.]

Влітку 1660 р. російські й українські полки рушили на Правобережжя, але після кількох невдач в боях з поляками Юрій Хмельницький у жовтні того ж року підписує з Річчю Посполитою Слободищенський трактат, за яким Гетьманщина входила до її складу на правах автономії. З таким рішенням категорично не погодилися лівобережні полковники, тому протягом 1661 - 1663 рр. громадянська війна розгорілася з новою силою.

Після загибелі під Ржашевом та Каневом майже 8 тисяч козаків Ю. Хмельницький у січні 1663 р. відрікся від булави.

У січні1663 правобережне козацтво обрало гетьмана Івана Брюховецького( Московські статті-1665, Андрусівське перемиря -1667(яке уклала Польща і Росія а він орієнтувався на Польщу.),а правобережжя Тетерю після нього Петро Дорошенко.

Наслідки боротьби за гетьманську булаву після смерті Б. Хмель­ницького виявилися катастрофічними. Поразку національно-визвольної боротьби спричинили: відсутність загальновизнаної суспільством націо­нально-державницької ідеї; переважання рєгіонально-кланових інтересів у верхівки; перманентна політична боротьба між старшинськими угру­пованнями, під час якої вони створювали блоки з іноземними державами, часто нехтуючи інтересами власного народу; ігнорування більшістю еліти ідеї створення спадкоємного гетьманства, утвердження республікансько-олігархічної форми правління, що призводило до суперництва за геть­манську булаву і вело до численних зловживань старшини на місцях; принципові помилки в проведенні соціально-економічних перетворень, що зумовлювало розкол в українському суспільстві та створення воро­гуючих соціумів.

На території Слобідської України розвивалися феодально-кріпос­ницькі відносини. Козацька старшина, монастирі, заможні козаки й міщани зосереджували в своїх руках дедалі більше земельних володінь та інших багатств і ставили в залежність від себе населення: підданих селян ("пашенних мужиків"), козаків-підпомічників, міську бідноту, підсусідків і "робітних людей". Селяни, що жили на землях феодалів і були їх підданими, мусили відбувати на них "послушенство", тобто виконувати різні роботи — обробляти їхні поля, косити сіно, возити дрова тощо — не менше 1 - 2 днів на тиждень, і платити чинш. Не в однаковому становищі залишалися й козаки. Були повноправні, виборні козаки — компанійці, які відбували військову службу. І козаки-підпомічники, які часто не мали свого господарства, а жили при заможних козацьких дворах і обслуго­вували старшину та виборних козаків або давали їм провіант, гроші і т. п.

Посилювався і гніт російських властей. Майже в усі значні міста призначались царські воєводи, які утискували місцеве населення, встанов­лювали повинності й оброки і обмежували права козаків.

Широкі народні маси Слобожанщини протестували проти гніту феодалів-старшин і царських воєвод. Вони нерідко брали участь у повстан­нях (наприклад, селянська війна на чолі з Степаном Разіним в 1667 -1671 рр., повстання під проводом К. Булавіна в 1707 - 1708 рр., селян­ська війна під проводом Омеляна Пугачова в 1773 - 1775 рр.). Багато селян намагалося уникнути виплати податків і виконання повинностей на власників та покріпачення, перейшовши в козацтво. Старшина всіляко перешкоджала самовільному вступу селян до козацтва. У цьому їй допо­магав царський уряд. За наказом Петра І 1723 р. козаками залишилися лише здавна записані в козацькі списки, інші мали залишатись залеж­ними. Зубожілі селяни, щоб позбутися загальних податків і повинностей, переходили в підсусідки до старшини та заможних козаків. Це зменшу­вало доходи від податків.

У другій половині XVIII ст, на Слобожанщині панщина становила 4-5 днів на тиждень. До панщини додавалися різні додаткові повинності на пана й старшинську адміністрацію, на військові потреби

Як відомо, у 1764 р. Катерина II викликала Розумовського до Петербурга і під загрозою кари за "зраду" змусила написати просьбу про звільнення його з посади гетьмана. Гетьманство ліквідували. У 1765 р. російський уряд ліквідував і слобідські козацькі полки й замість них створив регулярні гусарські полки. Козаки й підпомічники офіційно стали називатися військовими обивателями, а з 1782 р. створили окрему групу державних селян. Так на землях Слобідської України з'явилась Слобідсько-Українська губернія на чолі з царськими урядовцями. У 1780 р. було створено Харківське, а в 1783 р. — Катеринославське намісництва. Лівобережна Україна у 1781 - 1782 рр. була поділена на три намісництва — Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське. Скрізь була заведена єдина для всієї Російської імперії система адміністрації.

Царський уряд прагнув запровадити в Україні загальноросійські порядки. У 1765 р. був введений на користь держави спеціальний рубльовий оклад, який мали сплачувати всі селянські двори, у 1776 р. на Слобожан­щині, а в 1783 р. на Лівобережжі — подушний податок, яким обкладалися

селянські родини відповідно до кількості в них осіб чоловічої статі. А З травня 1783 р. указом Катерини М юридично оформлено кріпосне право на Лівобережжі і Слобожанщині. Селянам було заборонено переходити від одного поміщика до іншого. В указі говорилося, щоб "кожному з селян залишатися на своєму місці і при своєму званні, де він записаний ниніш­ньою останньою ревізією". У 1785 р. Катерина II, задовольняючи настійні вимоги старшин, поширила чинність "Жалуваної грамоти дворянству" в Україні й цим юридично зрівняла українську стар-шину в правах з росій­ським дворянством. Ранги козацької старшини було переведено на російські чини.

Таким чином, на кінець XVIII ст. царизм ліквідував автономний устрій в Україні, знищивши залишки української державності. Українська козацька старшина була юридично зрівняна з російськими дворянами і злилася з ними в одному пануючому стані, а основна маса селян була і фактично, і юридично закріпачена.

1. Причини й особливості національно-визвольної боротьби

Після короткочасного, у роки Визвольної війни середи­ни XVIII ст, звільнення від польсько-шляхетського понево­лення майже 50% українців знову потрапили під владу Речі Посполитої. Величезну більшість їх складали селяни-кріпаки, котрі зазнавали жорстоких соціально-економічних і ре­лігійних утисків. Це перетворювало їх на бунтарів, готових до участі у новому антипольському повстанні.

Але, на відміну від 1648 р., селяни залишалися майже оди­нокими у прагненні протистояти зростаючому гніту. Лише Запорозька Січ, землі якої межу­вали з польськими володіннями, надавала бунтівному селян­ству певну допомогу спорядженням, людським поповненням, а головне - досвідченими керівниками.

2. Розгортання гайдамацького руху. Опришки

Гайдамацький рух, то затухаючи, то знову спалахую­чи, не припинявся десятиріччями ще у першій половині XVIII ст. Найвищого ж піднесення він досяг у 1768 р. під назвою Коліївщини. Саме у 60-х роках для багатьох селян Правобережжя, особливо у Середньому Подніпров'ї, закін­чився час, коли задля господарського освоєння спустоше­ного ще в добу Руїни краю вони були звільнені від панщи­ни. Кріпацтво відновлювалось у повному обсязі. До матері­альних нестатків додалися й національно-релігійні утиски. На початку 1768 р. частина поляків Правобережжя прого­лосила у м. Бар створення конфедерації, яка рішуче висту­пила проти наростаючого підпорядкування Речі Посполи­тої Росії. Разом з тим конфедерати розгорнули боротьбу про­ти будь-яких поступок православним українцям. Вони вчи­нили погроми в селах і містечках, нещадно розправлялися з тими селянами, котрі поверталися у православ'я, виганя­ли і карали православних священиків, руйнували і палили православні церкви.

Для боротьби з конфедератами Катерина II ввела на Право­бережжя війська. Це було зроблено з метою підтримати залеж­ного від Росії польського короля, але селянство розцінило появу росіян по-своєму. Ширилися чут­ки, що прийшли вони, щоб допомог­ти скинути владу всієї польської шляхти. У травні 1768 р. вибухнуло масове повстання. Очолив його запо­рожець з Лівобережжя Максим Залі­зняк, який проголосив себе полковни­ком. За декілька днів була визволена вся південна Київщина.

Місто за містом падали перед по­встанцями. Найбільшого успіху гай­дамаки досягли під Уманню - твер­динею польської влади в Середньому Подніпров'ї. Долю фортеці вирішив Іван Гонта - сотник козацької охоро­ни магната С. Потоцького, власника міста. Разом зі своїм загоном він узяв бік повстанців.

Наприкінці червня в руках гайдамаків були Київське, Брацлавське, а також частина Подільського і Волинського воєводств. Перелякана шляхта вважала, що почався новий 1648 р. і тікала вглиб Польщі.

Основною метою Коліївщини була ліквідація панівної верстви суспільства, великої земельної власності й засилля ка­толицизму. Це пов'язувалося зі звільненням Правобережжя від польсько-шляхетського володарювання. Однак планам повсталих не судилося збутися. Величезний розмах повстан­ня, його соціальна спрямованість змусили російський уряд втрутитися в події. Катерина II побоювалась і поширення по­встання на Лівобережжя. Командування розміщених на пра­вому березі Дніпра російських військ отримало наказ допо­могти полякам.

Залізняка, Ґонту та інших ватажків повстанців російсь­кий генерал М. Кречетніков запросив на банкет. Вважаючи росіян союзниками, ті прийняли запрошення й були підступ­но схоплені. У наступні дні російські війська розгромили гай­дамаків, що залишилися без керівників.

Польська шляхта влаштувала криваву розправу над учас­никами Коліївщини. У містечку Кодня на Волині спеціаль­ний суд засудив до страти тисячі людей: їх вішали, четверту­вали й садовили на палі. Мученицьку смерть прийняв Гонта, якого росіяни разом з 800 його козаками видали полякам. Залізняка як російського підданого засудили до заслання в Сибір. Цієї ж кари зазнали його сподвижники.

Таким був сумний кінець останнього великого повстання українських селян. На масштабну збройну боротьбу за націо­нальне й соціальне визволення Україна піднялася лише че­рез 150 років потому.

У другій половині XVIII ст. в зв'язку з промисловим переворотом в Англії і розвитком капіталізму в Західній Європі, із збільшенням числа промислових підприємств всередині країни і кількості міського населення — як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках зростав попит на хліб, на інші сільськогосподарські продукти. Це створило сприятливі умови для збуту продукції поміщицьких маєтків і збільшення їх прибутковості. Унас­лідок цього з кожним роком розширювалось феодальне землеволодіння, зменшувалась кількість вільних військових і рангових маєтностей, грома­дських земель та угідь, збільшувалося число залежних і фактично закрі-пачених   селянських   дворів.   Одночасно   зростали   повинності   селян.

У другій половині XVIII ст, на Слобожанщині панщина становила 4-5 днів на тиждень. До панщини додавалися різні додаткові повинності на пана й старшинську адміністрацію, на військові потреби (ремонт шляхів, гре­бель, мостів/фортець тощо), а також грошові і натуральні збори збіжжям, медом', птицею і т. п. Скорочувалась кількість вільних козаків. Не маючи можливості відбувати на свій кошт військову службу, козаки ставали в залежність від старшин і змушені були виконувати на них різні роботи (під час жнив, на перевезенні вантажів та ін.).

Українські старшини-поміщиш протягом першої половини XVIII ст. фактично закріпачили велику кількість селян, ставши політично й еконо­мічно пануючим класом. Вони намагалися юридично оформити кріпосне право в Україні, а також зрівнятися в правах з російськими дворянами. Це стало можливим після приходу до. влади Катерини II та ліквідації української автономії.                          .   .

У 1762 р. російською царицею стала Катерина І!. Головною метою її правління було: уніфікувати систему управління по всій країні; скасувати особливості, що були в Україні, Ліфляндії та Фінляндії; перетворити ці території на звичайні провінції Російської Імперії. Плани імператриці чітко висловлені у ЇЇ таємній інструкції генерал-прокуророві Сенату князеві В'яземському. "Малоросія, Ліфляндія і Фінляндія, — писала Катерина II, — є провінції, які правляться дарованими їм привілеями; порушити їх відра­зу було б дуже незручно, але не можна ж і вважати ці провінції за чужі й поводитися з ними як з чужими землями, це була б явна дурниця, Ці провінції так само, як і Смоленщину, треба легкими способами привести до того, щоб вони обрусіли й перестали дивитись, як вовки в лісі".

Як відомо, у 1764 р. Катерина II викликала Розумовського до Петербурга і під загрозою кари за "зраду" змусила написати просьбу про звільнення його з посади гетьмана. Гетьманство ліквідували. У 1765 р. російський уряд ліквідував і слобідські козацькі полки й замість них створив регулярні гусарські полки. Козаки й підпомічники офіційно стали називатися військовими обивателями, а з 1782 р. створили окрему групу державних селян. Так на землях Слобідської України з'явилась Слобідсько-Українська губернія на чолі з царськими урядовцями. У 1780 р. було створено Харківське, а в 1783 р. — Катеринославське намісництва. Лівобережна Україна у 1781 - 1782 рр. була поділена на три намісництва — Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське. Скрізь була заведена єдина для всієї Російської імперії система адміністрації.

Царський уряд прагнув запровадити в Україні загальноросійські порядки. У 1765 р. був введений на користь держави спеціальний рубльовий оклад, який мали сплачувати всі селянські двори, у 1776 р. на Слобожан­щині, а в 1783 р. на Лівобережжі — подушний податок, яким обкладалися

селянські родини відповідно до кількості в них осіб чоловічої статі. А З травня 1783 р. указом Катерини М юридично оформлено кріпосне право на Лівобережжі і Слобожанщині. Селянам було заборонено переходити від одного поміщика до іншого. В указі говорилося, щоб "кожному з селян залишатися на своєму місці і при своєму званні, де він записаний ниніш­ньою останньою ревізією". У 1785 р. Катерина II, задовольняючи настійні вимоги старшин, поширила чинність "Жалуваної грамоти дворянству" в Україні й цим юридично зрівняла українську стар-шину в правах з росій­ським дворянством. Ранги козацької старшини було переведено на російські чини.

Таким чином, на кінець XVIII ст. царизм ліквідував автономний устрій в Україні, знищивши залишки української державності. Українська козацька старшина була юридично зрівняна з російськими дворянами і злилася з ними в одному пануючому стані, а основна маса селян була і фактично, і юридично закріпачена.

Українська національно-визвольна боротьба XVII - XVIII ст., політичним наслідком якої стало утворення української козацької держави, засвід­чила зрілість національно-державницької політичної еліти українського суспільства, прагнення більшості народних мас до політичної реалізації своєї самобутності. Проте за тогочасних складних геополітичних обставин, внутріполітичних процесів ця боротьба мала драматичні наслідки.

Після укладення Переяславського договору між Україною і Росією російська влада неухильно стала втручатися у внутрішнє життя україн­ського суспільства, маючи на меті не тільки обмежити гетьманську владу, а й остаточно скасувати автономію України, перетворивши її на імперську провінцію. Соціальний антагонізм в українському суспільстві, слабкість, непослідовність українських політичних сил, занепад громадської моралі уможливили реалізацію намірів царизму.

Особливості національно-визвольної боротьби: вперше державо­творча ідея опанувала соціальними низами, які стали провідною силою в боротьбі за українську державність; Запорозька Січ як політичне утво­рення була зародком української національної держави, продовженням нацїонально-державницької традиції українського народу; республіканська форма правління передбачала участь широких мас у вирішенні життєво важливих питань; окреслився примітивний розподіл влади на законодав­чу, виконавчу та судову, хоч законодавчо упорядкованим він не був; існування української державотворчої традиції, однією з домінантних рис якої було самоврядування, що стало могутнім імпульсом для розвитку політичної самосвідомості українського народу; народні маси набули досвіду боротьби проти національно-релігійного гноблення, соціальної нерівноправності й економічного гніту.

Хоч Українська держава загинула, всі її здобутки залишилися в спадщину наступним поколінням. "Свідомість національної окремішностІ, цінування волі та' індивідуального розвитку, пошана до громадського авторитету, лицарськість, глибока культурність, — писав видатний український історик І. Крип'якевич, — це були надбання, з яким українське громадянство ввійшло в XIX століття". І коли наприкінці XVIII от. багатьом здавалось, що українське національне життя замерло назавжди, саме на основі національно-державних традицій попередніх часів почалося нове відродження національної самосвідомості українського народу.

На схід від Лівобережної України лежала територія Слобідської України. До її складу входили сучасні Харківська, східна частина Сумської, північна частина Донецької і Луганської областей України, частина Бєлго­родської, Курської та Воронезької областей Російської Федерації.

Слобідська Україна ще наприкінці XVI ст. була майже безлюдною й зазнавала частих нападів кримських татар. У першій половині і особливо з середини XVII ст. ця територія стала швидко заселятися головним чином за рахунок переселенців з Правобережної й Лівобережної України — українських селян, міщан, козаків, які втікали сюди від гніту польських магнатів та шляхтичів. Крім того, сюди втікали від гніту панів і російські селяни. Поселялися тут і російські служилі люди, які будували укріплення й несли сторожову службу, оберігаючи населення від нападів кримських татар. Уже в середині XVII ст. переселенці заснували ряд міст — Острогозьк, Лебедин, Охтирку, Суми, Харків і багато містечок, сіл, хуторів і слобід (від останнього слова пішла і назва Слобідська Україна). Насе­лення швидко зростало, і вже наприкінці XVII - на початку XVIII ст. на Сло­божанщині налічувалося близько 250 тис. українських і російських поселенців.

Утікачі з України переносили на Слобожанщину козацький устрій, який нагадував лад Лівобережжя. Тут, як і на Лівобережжі, існували козацькі полки, що були військовими й адміністративно-територіальними одиницями. У другій половині XVII ст. тут було п'ять полків: Харківський, Охтирський, Сумський, Острогозький (Рибінський), Ізюмський. Усіма справами в полку відали полковник і полкова старшина — обозний, суддя, хорунжий і писар. Слобідські полки в адміністративних і військових питаннях були підпорядковані бєлгородському воєводі, а через нього — спочатку Роз­рядному приказу в Москві, а з 1688 р. — Посольському приказу.

Головними заняттями слобожан були хліборобство і скотарство. Розвивалися також ремесла й промисли: винокуріння, пивоваріння, мли­нарство, в місцевостях, багатих на ліс, — виробництво смоли й дьогтю.

Видобували також сіль, особливо в районі Тора (біля нинішнього Слов'янська) й Бахмута.

На території Слобідської України розвивалися феодально-кріпос­ницькі відносини. Козацька старшина, монастирі, заможні козаки й міщани зосереджували в своїх руках дедалі більше земельних володінь та інших багатств і ставили в залежність від себе населення: підданих селян ("пашенних мужиків"), козаків-підпомічників, міську бідноту, підсусідків і "робітних людей". Селяни, що жили на землях феодалів і були їх підданими, мусили відбувати на них "послушенство", тобто виконувати різні роботи — обробляти їхні поля, косити сіно, возити дрова тощо — не менше 1 - 2 днів на тиждень, і платити чинш. Не в однаковому становищі залишалися й козаки. Були повноправні, виборні козаки — компанійці, які відбували військову службу. І козаки-підпомічники, які часто не мали свого господарства, а жили при заможних козацьких дворах і обслуго­вували старшину та виборних козаків або давали їм провіант, гроші і т. п.

Посилювався і гніт російських властей. Майже в усі значні міста призначались царські воєводи, які утискували місцеве населення, встанов­лювали повинності й оброки і обмежували права козаків.

Широкі народні маси Слобожанщини протестували проти гніту феодалів-старшин і царських воєвод. Вони нерідко брали участь у повстан­нях (наприклад, селянська війна на чолі з Степаном Разіним в 1667 -1671 рр., повстання під проводом К. Булавіна в 1707 - 1708 рр., селян­ська війна під проводом Омеляна Пугачова в 1773 - 1775 рр.). Багато селян намагалося уникнути виплати податків і виконання повинностей на власників та покріпачення, перейшовши в козацтво. Старшина всіляко перешкоджала самовільному вступу селян до козацтва. У цьому їй допо­магав царський уряд. За наказом Петра І 1723 р. козаками залишилися лише здавна записані в козацькі списки, інші мали залишатись залеж­ними. Зубожілі селяни, щоб позбутися загальних податків і повинностей, переходили в підсусідки до старшини та заможних козаків. Це зменшу­вало доходи від податків.

У другій половині XVIII ст, на Слобожанщині панщина становила 4-5 днів на тиждень. До панщини додавалися різні додаткові повинності на пана й старшинську адміністрацію, на військові потреби

Як відомо, у 1764 р. Катерина II викликала Розумовського до Петербурга і під загрозою кари за "зраду" змусила написати просьбу про звільнення його з посади гетьмана. Гетьманство ліквідували. У 1765 р. російський уряд ліквідував і слобідські козацькі полки й замість них створив регулярні гусарські полки. Козаки й підпомічники офіційно стали називатися військовими обивателями, а з 1782 р. створили окрему групу державних селян. Так на землях Слобідської України з'явилась Слобідсько-Українська губернія на чолі з царськими урядовцями. У 1780 р. було створено Харківське, а в 1783 р. — Катеринославське намісництва. Лівобережна Україна у 1781 - 1782 рр. була поділена на три намісництва — Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське. Скрізь була заведена єдина для всієї Російської імперії система адміністрації.

Царський уряд прагнув запровадити в Україні загальноросійські порядки. У 1765 р. був введений на користь держави спеціальний рубльовий оклад, який мали сплачувати всі селянські двори, у 1776 р. на Слобожан­щині, а в 1783 р. на Лівобережжі — подушний податок, яким обкладалися

селянські родини відповідно до кількості в них осіб чоловічої статі. А З травня 1783 р. указом Катерини М юридично оформлено кріпосне право на Лівобережжі і Слобожанщині. Селянам було заборонено переходити від одного поміщика до іншого. В указі говорилося, щоб "кожному з селян залишатися на своєму місці і при своєму званні, де він записаний ниніш­ньою останньою ревізією". У 1785 р. Катерина II, задовольняючи настійні вимоги старшин, поширила чинність "Жалуваної грамоти дворянству" в Україні й цим юридично зрівняла українську стар-шину в правах з росій­ським дворянством. Ранги козацької старшини було переведено на російські чини.

Таким чином, на кінець XVIII ст. царизм ліквідував автономний устрій в Україні, знищивши залишки української державності. Українська козацька старшина була юридично зрівняна з російськими дворянами і злилася з ними в одному пануючому стані, а основна маса селян була і фактично, і юридично закріпачена.

Як відомо з попередньої теми, після трьох поділів Речі Посполитої (1772, 1793, 1795 рр.) на початку Х!Х ст. переважна частина українських земель (Лівобережна, Слобідська, Правобережна та Південна Україна) належали Російській імперії, а Північна Буковина, Закарпаття та Галичина — імперії Австрійській.

У цей час в обох імперіях відбуваються однакові процеси: доміну­вання в аграрній сфері поміщицького землеволодіння та прогресуючий його занепад; посилення експлуатації селянства, його майнова дифе­ренціація; криза натурального господарства та його перехід на капіта­лістичні рейки.

Сільське господарство було базовим сектором економіки, а стан аграрних відносин значною мірою визначив динаміку всього суспільного розвитку. І це не випадково, оскільки саме в аграрній сфері знаходилось ядро феодально-кріпосницької системи: основний засіб виробництва — земля, що перебувала в руках поміщиків, і основна виробнича сила — залежне від феодала чи держави селянство.

Які ж основні тенденції розвитку сільського господарства у цей час? У першій половині XIX ст. в аграрній сфері домінувало поміщицьке зем­леволодіння. В українських землях, що належали Росії, воно становило близько 75% землі, а в тих, які були в складі Австрійської імперії, близько 90%.   Поміщикам  належало  майже 60%  загальної чисельності селян.

Отже, переважало кріпосницьке господарство дворян-поміщиків. Окрім селян-кріпаків, другу велику групу селян становили державні селяни, серед яких було дуже багато козаків. Вони були особисто вільними, користувалися державною землею, за що сплачували ренту.

У всіх сферах економічного життя, незважаючи на збереження крі­посництва, набирав сили процес товарно-грошових відносин, суспільний поділ праці, що поглиблювався. Сільське господарство поступово набу­вало рис підприємницького характеру: зростала його товарність, поглиб­лювалася галузева спеціалізація, розвивалися товарне рільництво І тваринництво.

Поміщики, зокрема, прагнули збільшити виробництво хліба на про­даж, а це відбувалося за рахунок скорочення надільної землі, а відтак — руйнування селянських господарств. Внаслідок цього кількість землі на душу населення в Полтавській губернії становила 2,5, Київській — 1,9, Подільській — 1,2, Херсонській — 3,2 десятини. А для сплати податків і ведення господарства необхідно було мати принаймні п'ять десятин землі на ревізьку душу.

Залишаючись власниками великих наділів, поміщики були основ­ними постачальниками сільськогосподарської продукції. Так, поміщицькі господарства європейської частини Росії в середині XIX ст. збували на ринку майже 60% хліба, а 40% продавали господарства селян.

Розширювалися площі під вирощування технічних культур. Площа цукрових плантацій 1860 р, досягла на Правобережжі 33 тис, а Лівобе­режжі — 10,7 тис. десятин. Вирощувалися й інші технічні культури. Наприклад, у Полтавській та Чернігівській губерніях — коноплі й тютюн, а в Катеринославській та Херсонській — льон. У поміщицьких господарст­вах нагромаджувалася товарна продукція внаслідок посилення феодаль­ної експлуатації, основною формою якої була панщина,

Одним із найважливіших показників розпаду феодально-кріпосни­цької системи і формування капіталістичних відносин у першій половині XIX ст. був розвиток промисловості.

У 1825 р. налічувалося до 650 промислових підприємств (без вино­курень), а 1860 р. їх було вже майже 2 330. У першій чверті XIX ст. домінували поміщицькі та державні мануфактури, засновані на підневіль­ній праці кріпаків і примітивній техніці. Великими кріпосними суконними мануфактурами на той час були, зокрема, Хабенська князя Радзивілла (Київська губернія), на якій працювало 450 робітників, Ряшківська князя Юсупова (Полтавська губернія) — майже 900 робітників, графині Розумовської (Карлівка Полтавської губернії) — до 600 робітників. Були й казенні заклади — Луганський ливарний завод, Шосткінський пороховий завод,   Київський   арсенал,   Києво-Межигірська   порцелянова   фабрика (створена на основі Києво-Межигірського монастиря, закритого за нака­зом Г. Потьомкіна) та ін.

До 1859 р. в Україні з'явилося до двох десятків механічних заводів; діяло 11 чавуноливарних і 32 залізоробні заводи. Зріс видобуток вугілля, який у Донбасі до 1860 р. становив понад 6 млн. пудів.

Зростання на ринках збуту сільськогосподарської та промислової продукції сприяло пожвавленню торгівлі в Україні. Збут і купівля товарів здійснювалися через широку мережу ярмарків, яких наприкінці 50-х років в Україні налічувалося 12 тис. (із них 1 786 великих і середніх). Найвідомі-шими з них були: Введенський (Суми), Хрестовоздвиженський (Кролевець), Контрактовий (Київ), Георгіївський (Єлизаветград), три Харківські ярмарки та ін.

Формування торговельно-промислового прошарку буржуазії відбува­лося в основному за рахунок купців, чисельність яких протягом 1816 -1859 рр. зросла з 18,2 тис. до 104 тис. Більшість становили росіяни. Серед українців вирізнялися брати Яхненко, Симиренко (зять одного з Яхненків), Терещенко, Харитоненко, Федоренки.

У середині XIX ст. купцям-капіталістам належало вже понад 90% заводів. Проте за темпами економічного розвитку Україна поступалася Росії. Основна причина — копоніальна політика царизму, який розглядав Україну як ринок збуту для російської промисловості та гальмував віль­ний розвиток її продуктивних сил системою митних тарифів і неспри­ятливою фінансовою політикою.

У процесі розпаду феодально-кріпосницької системи, зміцнення капіталізму загострювалися соціальні суперечності, посилювалася анти­кріпосницька боротьба. Почастішали відкриті виступи проти гнобителів. За неповними даними, протягом 1797 - 1825 рр. в Україні відбулися 103, а протягом 1800 - 1860 рр. — майже 2400 виступів селян.

2. Утворення І склад Кирило-Мефодіївського братства

Кирило-Мефодіївське товари­ство (братство) виникло у Києві на початку січня 1846 р. і існувало до кінця березня 1847 р. З появою Кирило-Мефодіївського братства на арену політичної боротьби вийшла українська різночинна інтеліген­ція. У братство увійшло 12 осіб. Воно діяло нелегально.

Учасники Кирило-Мефодіївського товариства зазнали сильного впливу поезії Тараса Шевченка, який рішуче виступав за визволення слов'янських народів від деспотизму, скасування кріпацтва, відродження вільної Ук­раїни. Шевченків заклик до одночас­ного національного та соціального визволення і ліг в основу програмних документів кирило-мефодіївців.

Одним із засновників Кирило-Мефо­діївського товариства був історик Ми­кола Костомаров (1817—1885). Він по­казував не лише подібність, але й відмінність «двох народностей» (ро­сійської та української), дві засади історичного розвитку: демократичну, козацьку в Україні і самодержавну, притаманну Росії. Костомаров висував ідею єдності пригноблених слов'янських народів, що тільки і могла їх врятувати від національного і соціального гноблення. Ця ідея і лягла в основу діяльності кирило-мефодіївців.

Програмні положення Кирило-Мефодіївського братства викладеніу «Книзі буття українського народу» і «Статуті сло­в'янського братства Св. Кирила і Мефодія», основним авто­ром яких був Микола Костомаров.

4. Вплив діяльності кирило-мефодіївців на розвиток українського національного руху

Певний час кирило-мефодіївцям вдавалося діяти таєм­но від властей. Вони збиралися на квартирах членів товари­ства, де вели дискусії, обговорювали подальші плани. Свої ідеї вони поширювали в приватних бесідах з людьми, яким довіряли. Серед них найбільше було студентської і військо­вої молоді, інтелігенції й дрібного чиновництва. У березні-квітні 1847 року Кирило-Мефодіївське братство було розг­ромлене жандармами, а його керівники арештовані.

Діяльність кирило-мефодіївців справила величезний вплив на подальший розвиток українського національного руху. На­ступне покоління українських патріотів взяло на озброєння всі головні ідеї кирило-мефодіївців: необхідність відроджен­ня Української держави з демократичним (республіканським) устроєм, рівноправністю всіх громадян; встановлення в Ук­раїні справедливого соціально-економічного ладу; національ­но-культурне відродження українського народу.

2, Виникнення громад та їхня культурно-освітня діяльність

Організаційною формою українського національно-визволь­ного руху у 60-90-ті рр. XIX ст. були напівлегальні непартійні об'єднання, які одержали назву громад.

Центром громадівського руху безпосередньо в Україні став Київ, Навесні 1860 р. студенти і викладачі Київського універси­тету та представники місцевої інтелігенції створили Українську громаду, яка ставила собі за мету повністю віддатися праці на благо рідного народу. Очолив громадівців Володимир Антонович. Невдовзі кількість членів громади сягнула 200 осіб.

На таємній сходці група громадівців затвердила програмні положення. Серед них такі: український народ є окремою нацією, кожен свідомий українець повинен віддавати всі свої сили для розвитку самосвідомості народу, до всіх братів-слов'ян українець повинен ставитись дружньо й допомагати їм у боротьбі з гнобителями.

Услід за київською громади організувалися в Чернігові, Вінниці, Катеринославі, Одесі, Полтаві, Харкові, а також у Москві та Катеринодарі на Кубані. Одним із головних на­прямів їхньої діяльності була організація недільних шкіл ,для дорослого населення. Окрім недільних, члени громад відкривали й щоденні шко­ли, працювали у них вчителями, організовували публічні лекції та бібліотеки, виступали ініціаторами створення гімназій, шкіл для підготовки народних вчителів тощо. Громадівці поширювали серед населення твори Тараса Шевчен­ка, Марка Вовчка та інших письменників, організовували підготовку і видання популярних книжечок. Чернігівська гро­мада, крім традиційної діяльності, започаткувала видання щотижневика «Чернігівський листок». Його літературна ча­стина виходила українською мовою. Видавцем і редактором газети був відомий байкар Леонід Глібов (1827-1893). Валуєвський циркуляр, Ємський Акт

1. Підготовка селянської реформи

Після детального опрацювання пропозицій було підготов­лено узагальнюючий документ - «Положення про селян» і Маніфест, які підписав 19 лютого 1861р. Олександр II (1855-1881). У містах і селах України ці документи обнародували­ся з 9 березня. Крім «Загального положення», яке визначало головні принципи селянської реформи для всієї імперії, були розроблені місцеві «Положення» для окремих районів, у тому числі три для України. «Положення» торкалося двох найго­ловніших питань: особистої залежності селян від поміщика та поземельних відносин.

2. Особисте звільнення селян

Селяни здобули ряд громадянських прав - особистих і майнових. Поміщики втратили будь-які права на них. Селя­ни відтоді отримали можливість укладати договори як з при­ватними особами, так і з державними установами, займати­ся торгівлею і промисловістю, володіти рухомою і нерухомою власністю, самостійно виступати в суді у різних справах: ци­вільних і кримінальних.

Крім того, вони могли, за власним бажанням, брати участь в органах громадського самоврядування, пере­ходити в інші стани (в міщанство, ку­пецтво й т. д.), вступати до навчаль­них закладів, на службу тощо.

Але, ставши вільними, селяни за­лишалися «нижчим станом». Вони сплачували подушний податок (до 1866 р.), відбували рекрутчину, не були аж до 1904 р. вільні від фізич­них покарань. Від усього цього були звільне ні дворянство, купецтво, духо­венство. Протягом дев'яти років після оголошення реформи селяни не мали права відмовитися від наділу, а значить залишити село. Але й після цього, щоб бути повністю вільним, включаючи і право вибору місця проживання та професії, треба було вийти з сільської общини. Вихід же з неї був утруднений різними обмеженнями.

Незважаючи на очевидні переваги особистої свободи, не­мало селян не могли їх одразу збагнути. Традиції рабського життя настільки глибоко в'їлися в людські душі, що у дея­ких селян оголошення Маніфесту 19 лютого 1861 р. супро­воджувалося сценами розпачу і вигуками: «На кого нас за­лишаєш, барин!» Цих селян лякала свобода, яка не лише відкрила перед ними нові можливості, а й вимагала ініціа­тиви і відповідальності за кожен свій крок.

3. Селянські наділи

При скасуванні кріпосного права поміщики були зобов'я­зані відвести селянину наділ, від якого останній не мав права відмовитися. Розмір наділу визначався «добровільною» угодою між поміщиком і селянами, але в межах норм, визначених за­коном для конкретної місцевості. На Україні, де поміщики хот­іли залишити собі якнайбільше землі, норми наділів були малі. При цьому поміщик сам визначав, де дати, наділ, що, по суті, прирікало селян на отримання гіршої землі. В селянський наділ, як правило, не включалися ліси.

Якщо селянин до реформи користувався більшою кількістю землі, ніж тепер мав право отримати у власність, то різницю у нього забирали (відрізали). Ці землі так і називали - відрізки. В Лівобережній і Степовій Україні відрізали майже третину за­гальної площі селянського землекористування. Але водночас ті, хто не мав раніше землі, тепер за рахунок відрізків її одержува­ли і могли вести власне господарство.

 Наслідки реформи

Реформа безпосередньо стосувалася більшості, меш­канців України. Адже з 13,5 мільйона її населення селяни становили 10,5 мільйона. Але й решта швидко відчула на собі її результати. До 1917 р. реформу 1861 р. називали Вели­кою. Здійснене «згори» скасування кріпосного права, хоч і врахувало перш за все лише інтереси поміщиків, але все ж таки стало гігантським кроком вперед. Росія стрімко пере­ходила від середньовіччя до нового часу, стала на шлях, яким вже впевнено йшла решта Європи, Ліквідація середньовіч­них суспільних відносин створила умови для швидкого еко­номічного прогресу, який не примусив себе довго чекати.

Провівши земську, судову, воєнну, фінансову, освітню та інші реформи, тим самим заклавши основи громадянського суспільства, російський царизм не зробив останнього кроку — не створив відповідної новим реаліям політичної надбудови: не проголосив Конституції і не дозволив скликання парламенту. Саме тому модернізація в Росії не мала системного харак­теру, що суттєво ускладнювало перехід суспільства до більш прогресив­ного, порівняно з феодалізмом, капіталістичного способу виробництва.

Та хоч реформи 60 - 70-х років, насамперед селянська, були обмеженими й непослідовними, вони прискорили процес формування в Україні індустріального суспільства. Збільшувалася кількість промисло­вих підприємств. Якщо 1869 р. налічувалося 3712 фабрик і заводів, то на початок XX ст. — 5301. безпосередній вплив на розвиток продуктивних сил країни мав транспорт, зокрема залізничний. Протягом 1866 - 1879 рр. в Україні прокладено понад 4,5 тис. верст залізничних колій. На кінець XIX ст. довжина залізниць в Україні становила 1/5 всієї залізничної мережі Росії. Нові залізниці прокладали, виходячи з інтересів колонізаторської політики царизму. Київ, наприклад, не мав сполучення з Одесою.

Певний вплив на розвиток промисловості мав іноземний капітал, прилив якого помітно посилився з 80-х років XIX ст.

Текстильна промисловість в Україні не змогла розвинутися через конкуренцію продукції російських фабрик, що користувалися протекцією царського уряду.

У пореформений період швидко збільшувалося індустріальне насе­лення, зростали міста, були створені нові промислові центри. На 1897 р. міське населення України становило близько 13% кількості населення.

Індустріалізація та урбанізація мало торкнутися українців, які стано­вили в 1897 р. 73% загальної кількості населення і тільки 30% міського.

Лише трохи більше 5% українців жило в містах, тоді як відповідний показник для росіян, які жили в Україні, становив 38%, для євреїв — 45%.  Мало українців було і серед інтелігенції: 16% — юристів, 25 — учин-мім, менше 10% — письменників і митців.

Скасування кріпосного права відкрило перед Російсь­кого імперією перспективу утвердження ринкового господар­ства. Разом з Росією на шлях ринкових перетворень стали найбільш розвинуті національні райони імперії, у тому числі й Україна.

В результаті, значно прискорилися темпи соціально-еко­номічного розвитку України, відбувалося оновлення (модер­нізація) всіх сторін суспільного життя. Українське суспіль­ство поступово набувало рис, характерних для індустріаль­них націй Заходу. Але ринкова економіка з вільною конку­ренцією, змаганням товаровиробників вимагала також ґрун­товних змін в адміністративно-політичному управлінні. В Європі вони супроводжувалися утвердженням в суспільстві принципів ліберальної демократії, парламентаризму, широ­кого місцевого самоуправління. Монархічна форма правлін­ня в результаті революцій замінювалася республіканською. У тих європейських країнах, де залишався монархічний устрій, влада монарха істотно обмежувалася виборними органами парламентського типу.

Отже, наприкінці XIX ст. капіталістичний спосіб виробництва став панівним, що зумовило значні економічні та соціальні зміни: формувалися два нових класи — буржуазія і пролетаріат, зростали великі міста фабрики і заводи, що застосовували машинну техніку. Україна пероіно рилася на вугільно-металургійну базу імперії. Усе це позначилося мі процесі національного і духовного відродження українського народу.

Історія національних політичних партій на Наддніпрянщині веде відлік від започаткованої у 1900 р. на основі студентської громади Харкова Революційної української партії (РУП).

Хоча точно визначеної програми дій РУП не мала, її чле­ни, а це переважно молодь, вважали, що майбутнє України слід шукати в селі, яке зберегло свій національний характер і через це надавало значні революційні можливості для бо­ротьби з владою. І члени РУП, за прикладом революціонерів попередніх років, пішли в село й понесли з собою брошури, газети і відозви.

Це мало величезне значення для розвитку українського революційного руху. Такий характер діяльності першої ук­раїнської партії на Наддніпрянщині відрізняв її від усіх по­передніх політичних груп, які переважно займались культур­ницькою роботою в замкнутих колах інтелігенції та студент­ства. РУП за перші три роки існування розгорнула мережу місцевих організацій, утворила Цент­ральний комітет у Києві та Зарубіжний комітет у Львові. Партія виступала за повалення самодержавства. Між 1900 і 1904 рр. РУП випускала 4 газети і ви­дала 38 брошур загальним накладом 190 тис. примірників. Видання РУП, які поширювались в селі і пропагували ліквідацію поміщицького землеволодіння, безоплатну передачу землі селянам, відповідали настроям населення і сприяли розгортанню масового антиуря­дового антипоміщицького селянського руху 1902-1903 рр. на Полтавщині та Харківщині. Газета російських соціал-демократів «Іскра» писала в 1903 р.: «Як снігом було засіяно їхніми листка­ми Україну. З вікон вагонів, пішки, на велосипедах, проїжджаючи сотні верств на селянському возі, вивозили й розкидали насіння протесту українські революціонери. Щось нове, надзвичайне освітило давно приспану, відтяту від політичного життя країну. Селя­нин з великим зацікавленням взявся за кинуту йому літерату­ру, його власною мовою писану».

2. РУП і утворення нових українських політичних партій

Під впливом РУП прискорилося створення нових українсь­ких партій. На конференції Загальної української орга­нізації восени 1904 р. було ухвалено рішення про створення на її основі Української демократичної партії (УДП). Про­грама новозаснованої партії будувалася за зразком галиць­кої УНДП. Незабаром від українських демократів відколо­лася група радикалів, яка утворила Українську радикальну партію (УРП). Через рік ці дві партії знову злилися в Українсь­ку демократично-радикальну партію (УДРП).

Таким чином, РУП як перша українська партія, пророби­ла велику роботу по політизації українського руху. Але ко­роткому періоду її швидкого піднесення поклав край арешт 1903 р. ЦК і багатьох найактивніших рупівців. Послаблену організацію ще більше знесилили внутрішньопартійні супе­речки. Як і більшість українських партій того часу, РУП три­малася на «двох китах» - поєднанні національних вимог з соціальними. Майбутня Україна, самостійна або автономна, бачилася такою, що розбудовуватиметься на соціалістичних засадах. Суспільна власність на засоби виробництва мала при­вести до економічного процвітання.

Отже, в Україні переважали національні партії соціалістич­ного спрямування. Певний виняток становили демократична і радикальна партії. Ці партії, їх засновники та лідери - відомі громадські й культурні діячі ЄвгенЧикаленко (1861-1929), Борис Грінченко, Сергій Єфремов (1876-1937) та інші - в на­ціональному житті відстоювали політичну автономію України.

Отже до соціально-економічних пере­творень, то, підтримуючи, як і соціа­лісти, ідею загальнонародної влас­ності, вони при цьому вважали, що ви­лучення у приватних осіб власності все ж повинне супроводжуватися компен­сацією тим, кому вона раніше належа­ла. Демократи і радикали віддавали пе­ревагу забезпеченню змін через прове­дення державою реформ, а не шляхом руйнівної боротьби між класами.

Становище ускладнилось на початку XX ст. в зв'язку з економічною кризою та поразкою Росії у війні з Японією 1904 - 1905 рр. Небажання та неспроможність самодержавства продовжити курс на подальші реформи, які б зняли соціальну напругу в суспільстві, призвели до загострення існуючих протиріч в житті країни і стали причинами початку розгортання першої Російської революції.

Приводом до початку революції став розстріл демонстрації 9 січня 1905 р. — події "кривавої неділі". У відповідь на такі дії уряду по всій імперії протягом січня - лютого 1905 р. прокотилась хвиля страйків, у тому числі і в Україні, де страйкували робітники Києва, Катеринослава, Горлівки, Юзівки, Єнакієвого, Маріуполя, Житомира, Бердичева. В травні 1905 р. пройшли перші політичні страйки та демонстрації у Харкові, Кате­ринославі, Миколаєві, які закінчилися сутичкою з поліцією та військами. У жовтні страйк охопив всю імперію і став загальним всеросійським полі­тичним виступом, в Україні він охопив понад 120 тис. чоловік.

Наростання революції примусило царизм піти на поступки: 17 жовтня 1905 р. російський цар Микола II підписав Маніфест про громадянські свободи, в якому оголошувалось про скликання Думи з законодавчими повноваженнями.

Маніфест проголошував недоторканість особи, свободу слова і друку, свободу совісті та інші політичні права, свободи. Маніфест створю­вав передумови для переходу Росії від самодержавної форми держав­ного устрою до конституційної монархії.Маніфест розколов опозиційні сили.

Збройні повстання були найгострішою формою боротьби а умовах революції. Першими до цього засобу вдалися матроси панцерника "Потьомкін" (14 - 15 червня 1905 р.).

Восени 1905 р. прокотилась хвиля селянських повстань, серед най­більших був виступ селян с. Великі Сорочинці на Полтавщині, криваву розправу з яким змалював В. Короленко в творі "Сорочинська трагедія".

У листопаді відбулися виступи солдатів саперної бригади Київського гарнізону, повстання моряків Чорноморського флоту в Севастополі на чолі з лейтенантом П. ШмІдтом.

Київське повстання саперів очолював підпоручик Б. Жаданівський. Основним районом збройної боротьби в грудні 1905 р. став Донбас, де збройна боротьба набула найбільшої гостроти, а розправи урядових військ були найбільш кривавими.

В умовах революції в російському громадському житті виникають органи народного самоврядування — Ради робітничих депутатів. В Україні вони були створені в 8-ми містах: Катеринославі, Києві, Одесі, Миколаєві, Маріуполі, Єнакієвім, Юзівці, Кременчуці.

Розгортання революції 1905 - 1907 рр. сприяло розгортанню та під­несенню національного руху. В 1905 р. активізується діяльність РУП, яка з 1905 р. була перейменована в Українську соціал-демократичну робітничу партію, лідерами її стали В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш.

Українські політичні партії взяли участь у виборах до 1-ої Державної Думи (102 депутати, що об'єднались в Українську парламентарну гро­маду, друкованим органом якої був "Український вісник", головою її був адвокат з Чернігова І. Шраг) та до 2-ої Державної Думи (47 депутатів, які об'єднались в Українську громаду і видавали часопис "Рідна справа — вісті з Думи").

У роки першої російської революції з'явилась легальна українська преса: газета "Хлібороб", .

Проявом національного руху було виникнення культурно-освітніх організацій "Просвіта". Вони були створені в Києві, Катеринославі, Одесі.

Діяльність українських громад у І та II Державних думах Росії

Вибори до першої Державної думи українські соціал-де­мократи, солідаризуючись з російськими, бойкотували. Ук­раїнські демократи і радикали, навпаки, у виборах брали ак­тивну участь, але виступали не з своїми власними списками, а по списках російських кадетів. Всього у першу Думу, яка почала працювати у травні 1906 р., від України ввійшло 102 де­путати, серед яких переважали селяни та представники міської інтелігенції. 45 депутатів-українців створили свою власну пар­ламентську громаду. Головою її був адвокат і громадський діяч з Чернігова Ілля Шраг (1847-1919). В основу програми цієї пар­ламентської групи були покладені три найбільш гострі для ук­раїнського суспільства проблеми: земельна, освітня і питан­ня автономії. Громада почала видавати свій власний журнал «Украинский вестник», що мав служити трибуною для всієї Росії й тому друкувався російською мовою. Українська парламентська громада була найчисленнішою серед неросійсь­ких груп в Думі. Вона відігравала провідну роль у Союзі авто­номістів, який об'єднував парламентські групи неросійських народів. Так само, як і українці, вони стояли за перетворення Російської імперії у федеративну державу. Українські депу­тати підготували окрему декларацію у справі української ав­тономії. Але обнародувати її з парламентської трибуни не встигли, бо за день до запланованого виступу цар розпустив Думу і видав наказ про вибори нової.

У січні 1907 р. відбулися вибори до II Думи. Цього разу у виборчій кампанії брали участь всі політичні партії України. Понад половину усіх депутатів з України становили селяни. Знову почало діяти українське парламентське об'єднання. Воно називалось Трудовою громадою. Громада мала 47 членів, які домагалися автономії України, місцевого самоуправління, ук­раїнської мови в школі, суді й у церкві. У зв'язку з цим грома­да вимагала створення кафедр української мови, літератури й історії в університетах і в учительських семінаріях. У II Думі українські депутати ще гостріше ставили питання автономії. Вони вимагали, щоб Україна мала автономію у складі Російсь­кої імперії із своїм власним урядом. Громада видавала часопис «Рідна Справа - Думські вісті», що виходив два рази на тилеждень. У «Рідній Справі» друкувалися промови членів Українсь­кої трудової громади. II Дума виявилася ще радикальиішою, ніж перша, й тому протрималася також недовго, лише 103 дні. У червні 1907 р. її було розпущено.

Столипінська реформа та політична реакція в Україні. Період післяреволюційного розвитку Російської імперії пов'язаний з ім'ям Петра Столипіна (справжнє прізвище — Столипа), що походив з старинного дворянського роду, до якого (між іншим) належав і М. Лєрмонтов.

П. Столипін провів аграрну реформу, за якою селянин мав право виходу з общини; йому общиною надавалася у приватну власність земля, ці землі дозволялось виділяти в окремій відруб або окреме індивідуальне господарство — хутір.

Проведенню реформи мав сприяти Селянський банк, який скупо­вував землі у поміщиків І продавав селянам, а також видавав їм позику на 55 років. Ще однією складовою реформи було сприяння переселенню селян з європейської частини імперії на Далекий Схід, у Сибір, Казахстан, Середню Азію.

В Україні процес виходу з общини ішов досить швидкими темпами порівняно з іншими регіонами Росії. В результаті реформи з земельної громади вийшло 25% дворів, зокрема в степовій зоні — 42%, на Ліво­бережжі — 11%, на Правобережжі —46%. Разом з тим на Правобережжі та Полтавщині майже вся земля, якою користувалось селянство, пере­йшла у приватну власність; особисте приватне землеволодіння почало переважати в Чернігівській, Таврійській, Херсонській, Катеринославській, Харківській губерніях і охопило до 50% всіх селянських дворів. Протягом 1906 - 1913 рр. на схід Росії мігрувало 1,2 млн. чол., лише 25% із них повернулося назад.

Результатами аграрної реформи були зростання концентрації земель­ної власності в руках заможного селянства, широке використання машин і добрив, зростання у 1912 р. врожайності селянських господарств на 20%.

Внаслідок реформування сільського господарства посилився процес капіталізації селянства та соціальної диференціації.

Програма реформ П. Столипіна передбачала піднесення агрокуль­тури сільськогосподарського виробництва, реорганізацію місцевого само­врядування, запровадження загальної початкової освіти та інші заходи. Задумане реформатор вважав здійснити не менш ніж за 20 років. Але з самого початку політика реформ наштовхнулась на опір як реакційних, так і ліворадикальних політичних партій та угрупувань. У 1911 р. П. Сто­липін загинув у результаті терористичного акту, вчиненого терористом-есером Д. Богровим. Поховано П. Столипіна в Києво-Печерській лаврі.

Щодо революційного руху Столипін повів рішучу політику репресій та терору, особливо проти національних рухів, в тому числі й проти укра­їнства. Було заборонено викладання українською мовою, святкування роковин пам'яті Тараса Шевченка; збір коштів на спорудження пам'ятника на могилі поета в Каневі; закривалися "Просвіти", українські газети, клуби, товариства. Водночас посилилась діяльність правоекстремістських чор­носотенних організацій, члени яких переслідували діячів національного руху, чинили акти розправи. Жорстокими репресіями царизм переслі­дував учасників революційного руху. Серед судових процесів того пері­оду найжорстокішим був процес над учасниками донецького збройного повстання, із 131 підсудного винними було визнано 92 чол., із них 8 засуд­жено до смертної кари, а решту — до різних строків каторги. Поразка революції призвела до кризи в національному русі та його занепаду. Розпадається Українська радикально-демократична партія, припинила своє існування "Спілка". Частина членів УСДРП взяла участь у створенні міжпартійного політичного об'єднання — Товариства українських посту­повців, яке найближчими своїми завданнями вважало українізацію освіти, церкви, відстоювання прав українства через трибуну Державної Думи.

Після успішної для росіян Галицької битви (1914 р.) бої між російською і австро-німецькою арміями на українських землях розгорілися на Ка­рпатських перевалах. Незважаючи на наполегли­вість росіян, подолати ці перевали їм так і не вдалося. Проте наступним успіхом росіян стала облога фортеці Перемишль, яка капітулювала 22 березня 1915 р. У результаті росіяни взяли в полон 120 тис. австрійців і захопили 400 гармат. На завойованій території Східної Галичини і пів­нічної Буковини російська влада встановила режим, який, за словами голови російської адміністрації Галичини генерал-губернатора графа О. Ьобринського, мав запрова­дити «русские начала» в житті населення краю, Так, у Галичині запро­ваджувалися російська мова і російське законодавство. Закривалися українські школи, інші навчальні заклади та культурні організації. Почалось повернення греко-католиків у православ'я. Майже всіх представників української еліти, що залишилась у краї, а також верхівку греко-католицької церкви на чолі з митрополитом А. Шептицьким було вивезено вглиб Росії. Відбулись єврей­ські погроми.

Російська окупація тривала до весни—літа 1915 р. Тим часом австро-німецьке командування розробило стратегічний план на 1915 р., згідно з яким передбачалося спрямувати проти Росії головний удар і вивести її з війни. Зібравши достатню кількість військ, австро-німецьке командування перейшло в наступ. У районі міста Горлиця було прорвано російський фронт. Уже в лютому австрійські частини вступили до Чернівців, 22 червня — до Львова, а до кінця червня захопили всю Галичину і Буковину, за винятком вузької смуги на схід від Тернополя. Крім Галичини, австро-німецькі війсь­ка під час наступу 1915 р. окупували західну Волинь, Холмщину, Берестей­щину з містами Луцьк і Дубно. Росіяни зазнали поразки через погане мате­ріальне постачання військ і прорахунки командування.

Відступ російської армії супроводжувався новим погромом українства, де­портацією населення. Поряд із цим до відступаючих російських частин дода­лися біженці, які боялися репресій з боку Австро-Угорщини. Загалом до Росії було переміщено понад 100 тис. українців. Депутат російської Державної думи П. Мілюков назвав російську політику в Галичині «європейським скандалом».

Зупинивши наступ австро-німецької армії на лінії Кам'янець-Подільсь-кий—Тернопіль—Кременець—Дубно,, росіяни навесні 1916 р. силами Південно-Західного фронту несподівано завдали удару, який увійшов в історію під назвою Брусиловський прорив (від прізвища генерала Олексія Брусилова, призначеного у березні 1916 р. командуючим цим фронтом).

Наступ розпочався 22 травня 1916 р. Після нетривалої артпідготовки росіяни перейшли в наступ по всьому фронту, тим самим не давши австро-угорським військам свободи маневру. Російські війська просунулися по всьому фронту вглиб на 80—120 км, знову оволоділи Чернівцями, Коломиєю, Бро­дами, Луцьком. Унаслідок Брусиловського прориву австро-угорські війська зазнали значних втрат: понад 1 млн вбитих і поранених, понад 400 тис. полонених. Росіяни втратили близько 500 тис. осіб.

Після завершення цього наступу лінія фронту залишалася майже незмін­ною протягом року. Тим часом у березні 1917 р. в Росії відбулась революція. Новий російський уряд, прагнучи зміцнити своє внутрішнє становище, улі­тку 1917 р. розпочав новий наступ, який завершився повним провалом, но­вими жертвами і територіальними втратами. Контрудар австро-німецьких військ примусив росіян відступити навіть далі, ніж у 1915 р. Ця лінія фро­нту проіснувала аж до укладення Берестейського миру.

Висновок. У цей період українські землі продовжували залишатися ареною бойових дій між військами Росії і Австро-німецького блоку. У результаті західно-українські землі були розорені тривалими бойовими діями і окупа­ційною політикою, яку проводили щодо цих земель Австро-У'горська і Росій­ська імперп.

Перша світова війна призвела до загострення соціально-економічних, політичних і національ­них суперечностей у Російській імперії. Перемо­га Лютневої революції 27 лютого 1917 р. приве­ла до падіння самодержавства (Микола II зрікся престолу). Тимчасовий уряд очолив князь Георгій Львов. Але поряд із цим органом активно діяла Петроградська Рада. В Україні замість старих ор­ганів влади виникають губернські, міські й пові­тові правління. У містах і селах утворюються Ради робітничих і солдатських та Ради селянських де­путатів. Перебіг доволі хаотичних і стихійних подій під час зміни влади зумовив активізацію національного руху в Украї­ні. Національні політичні сили були роздроблені, і для їхньої консолідації необхідно було створити український керівний центр. Так в Україні виник­ла і згодом стала впливовим центром влади Українська Центральна Рада (УЦР). УЦР, створена 3—4 березня 1917 р. в Києві на зборах представни­ків Товариства українських поступовців (ТУП) і українських соціал-демок­ратів, стала представницьким органом українських демократичних сил, що очолив національно-демократичну революцію в Україні. Посаду голови УЦР обійняв М, Грушевський.

Основні напрямки політичної програми УЦР:

— боротьба за національно-територіальну автономію у складі 9 українсь­ких губерній та етнічних земель;

—  підготовка до виборів в Установчі збори з метою розв'язання питання про автономію України в складі Російської республіки;

—  співпраця з Тимчасовим урядом;

—  захист прав національних меншин.

Однак в УЦР не було єдиної думки про майбутній статус України. «Самостійники» на чолі з М. Міхновським виступали за негайне проголошення незалежності. Автономісти (М. Грушевський, В. Винничєнко) бачили Укра­їну автономною республікою у федеративному союзі з Росією.

Піднесення національної самосвідомості українського народу зумовило історичний крок, зроблений Українською Центральною Радою. УЦР 10 чер­вня 1917 р. проголосила / Універсал «До українського народу, в Україні й поза Україною сущого».

Основні положення І Універсалу були такими: , — автономія України в складі Росії;

—  право законодавчої ініціативи;

—  необхідність загальнонародних, рівних, прямих виборів шляхом таєм­ного голосування до законодавчого органу — Всенародних українських зборів (сейму);

—  відмова передавати певну частину податку до центральної російської скарбниці, уведення українського податку;

—  заклик до згоди і порозуміння між представниками усіх національно­стей, що мешкали в Україні.

Прийняття І Універсалу сприяло консолідації (єднанню) українського суспільства.

Після проголошення І Універсалу 15 червня 1917 р. був утворений україн­ський уряд — Генеральний Секретаріат.

Значення І Універсалу полягало у тому, що в Україні проголошувався автономний лад. Це сприяло зміцненню українського суспільства на нелег­кому шляху створення української держави.

Слід зазначити, що історичні рішення І Універсалу в Росії були сприй­няті із занепокоєнням. Хвиля масових демонстрацій у Петрограді, пора­зка російської армії на Південно-Західному фронті і як наслідок — утра­та Галичини — чинники, що зумовили політичну кризу. Тимчасовий уряд, побоюючись подальшого загострення ситуації, пішов на переговори з УЦР.

II Універсал Центральної Рада Бездіяльність Тимчасового Уря­ду в соціально-економічній сфері та кого курс на війну до перемож­ного кінця дедалі більше погіршували становище в країні. У такій ситуації уряд змушений був зробити спробу врегулювати напружене становище в Україні, яке виникло після проголошення Центральною Радою І Універсалу. Наприкінці червня в Київ прибу­ла урядова делегація у складі трьох міністрів — О. Корейського, М. Терещєнка та І. Церетелі. Після дводенних переговорів було вироблено основні засади компромісу, якого однаковою мірою по­требували обидві сторони. Потім відбулася зустріч російських мі­ністрів з президією Центральної Ради і генеральними секретарями, на якій затвердили текст угоди та порядок її реалізації. Найголов­нішим для українців було те, що Тимчасовий уряд зобов'язувався визнати Центральну Рада державним органом.

Після цього Централь­нії Рада затвердила текст // Універсалу і опублікувала його ук­раїнською, російською, єврейською і польською мовами,

У ІІ Універсалі, датованому 3 (16) липня 1917 р., зазначалося, що Центральна Рада має поповнитися найближчим часом представ­никами інших народів, які живуть в Україні, після чого стане єди­ним найвищим органом революційної демократії України. Поповне­на Центральна Рада виділить із свого складу відповідальний перед нею орган — Генеральний секретаріат, що буде представлений Тим­часовому урядові на затвердження як носій найвищої крайової влади цього уряду в Україні. У згоді з національними меншинами Цен­тральна Рада підготовлятиме закон про автономний устрій України " для винесення його на затвердження Установчими Зборами. До затвердження цього закону-Центральна Рада зобов'язується самочинно не проголошувати автономії України. При кабінеті військо­вого міністра, генеральному штабі і верховному головнокомандуючо­му Центральна Рада матиме своїх представників, які займуться комплектуванням окремих військових частин виключно українцями, наскільки таке комплектування не порушить боєздатності армії. Ос­таточне слово у даному випадку матиме військовий міністр.

Зміст Універсалу свідчить, що Центральна Рада зробила істотні поступки урядові, який прагнув обмежити національно-визвольний рух певними рамками. Для українців цінність укладеної угоди істотно знижувалася тим, що не окреслювалася територія, на яку мала поширюватися влада Центральної Ради та її Генерального секретаріату.

25 жовтня 1917 р. в Петрограді партія біль­шовиків скинула Тимчасовий уряд Олександра Корейського і захопила владу. У Києві заклики більшовиків захопити владу не мали успіху. За допомогою військових частин УЦР встановила ко­нтроль над містом, ужила заходів для запобіган­ня анархії та громадянської війни. Необхідно було затвердити державні права українського народу. На засіданні Малої Ради М. Грушевський закликав не чекати перетворення Росії на федеративну республіку, а проголосити створення Української національної держави. 7 листопада 1917 р. було при­йнято III Універсал УЦР, який проголошував Українську Народну Респуб­ліку (УНР) у складі дев'яти українських губерній.

ІІІ Універсал передбачав широку програму дій, а саме:

— до скликання Установчих зборів уся влада належить УЦР і Генераль­ному Секретаріату України;

— ліквідація приватної власності на землю — вона передавалася трудово­му народові без викупу;

—  забезпечення демократичних свобод:  слова, друку, віросповідання, зібрань, союзів, страйків, недоторканності особи і помешкання;

—  встановлення 8-годиннрго робочого дня;

— скасування смертної кари і здійснення у майбутньому судової реформи;

— надання національно-персональної автономії національним меншинам;

— Центральна Рада зобов'язувалася якнайшвидше підписати мир з Німе­ччиною та її союзниками.

Історичне значення Ш Універсалу: український народ проголосив про відновлення власної державності у формі УНР. Окреслені ним соціально-економічні перетворення не були реалізовані: здійснення аграрної рефор­ми відкладалося до скликання Установчих Зборів.

Не було встановлено державний контроль над промисловістю: робітники не розуміли його суті, а підприємці зустріли вороже. Не вдалося стабілізува­ти фінанси. Вирішення питання про мир також відкладалося. Невдалою була зовнішня політика УЦР, тому що ЦР не змогла залучитися підтримкою кра­їн Антанти.

Висновок. Прийняття ПІ Універсалу було значною подією в національно-визвольній революції українського народу 1917—1921 рр. Проголошення УНР стало головним підсумком державної розбудови в Україні в 1917 р. УЦР, декларувавши створення УНР, на жаль, не проголосила її повної незалеж­ності. Сприятливий політичний момент для державотворення було втрачено.

Проголошення УНР не відповідало цілям біль­шовиків — створення пролетарської держави: для них Україна була цінним джерелом матеріально-технічних і людських ресурсів. У цих умовах 4 гру­дня 1917 р. Українська ЦР одержала урядову радіотелеграміу з Петрограда, підписану В. Леніним і Л. Троцьким. Цей документ називався Маніфест до українського народу з ультимативними ви­могами до Української Ради. Відповідно до нього УНР визнавалася, а влада Центральної Ради — ні. УЦР повинна була визна­ти радянську владу і виконати такі ультимативні вимоги:

1)   відмовитися від створення Українського фронту;

2)   не пропускати  військові частини з  фронту на Дон  (до генерала  Каледіна) та Урал;

3)  допомагати військам більшовиків на Південному фронті в боротьбі з генералом О. Каледіним;

4)  призупинити роззброювання радянських полків і червоногвардійців в Україні.

Генеральний Секретаріат відмовився виконати ці вимоги, після чого війна між більшовицькою Росією та УНР стала неминучою. Проти УНР було кинуто 30-тисячне угруповання Червоної армії на чолі з В. Антоновим-Овсієнком, М. Муравйовим, І. Єгоровим. Дуже швидко було захоплено Харків, Полтаву, Чернігів. Протягом січня 1918 р. більшовики зайняли Лівобережну Україну. Кривавий бій розгорівся 16 січня 1918 р. під Крутами, у якому загинуло кількасот студентів і гімназистів, які чинили опір більшовицькому наступу.

За умов погіршення військово-політичної ситуації в Україні на засідан­нях Малої Ради УЦР неодноразово висувалися вимоги проголосити незалеж­ність України.

9 січня 1918 р. УЦР прийняла IV Універсал.

Після прийняття IV Універсалу ЦР прийняла закон про ліквідацію права власності па землю (19 січня 1918 р.) і закон про національно-персопальну автономію.

IV Універсал відіграв важливу роль в історії української державності. Україна проголошувалася незалежною суверенною державою. Із проголо-шенням незалежності вона отримала змогу вести самостійну міжнародну політику і укласти Берестейський мирний договір з країнами Четверного союзу.

Наприкінці січня 1918 р. більшовики захопили Київ і розпочали «черво­ний терор».

Висновок. Війна радянської Росії з УНР негативно вплинула на перебіг національно-визвольної революції, а УЦР не змогла згуртувати українські сили для відсічі більшовицькому вторгненню. Прийняття IV Універсалу ЦР стало визначною подією у розвитку української державності. Україна

Закрите засідання Малої Ради, на якому було затверджено IV Універсал, почалося 9 (22) січня 1918 р. Текст цього Історичного документа було опрацьовано на основі проектів М. Грушевського, В. Винниченка і М. Шатювала. В ніч на 12 січня на відкритому засі­данні в будинку Педагогічного музею Грушевський оголосив остан­ній універсальний закон Центральної Ради. У ньому говорилося:

«Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу. Зо всіма сусідніми державами, як-то: Росією, Польщею, Австрією, Румунією, Туреччиною та іншими ми хочемо жити в згоді й приязні, але ні одна з них не може втручатися в життя самостій­ної Української Республіки. Власть у ній буде належати тільки народові України, іменем якого, поки зберуться Українські Уста­новчі Збори, будемо правити ми, Українська Центральна Рада, представниця робочого народу — селян, робітників і солдатів, та наш виконавчий орган, який однині матиме назву Ради народних міністрів».

Одночасно з IV Універсалом Мала Рада ухвалила «Закон про національно-персональну автономію», У ньому проголошувалося, що кожна з націй, які населяли Україну, має право на самостійне  влаштування свого національного життя незалежно від місця пе­ребування. Люди, однієї національності за бажанням могли об'єдну­ватися в спілки, які мали право законодавчої ініціативи і користува­лися  субсидіями  з  бюджету  на  національно-культурні  потреби.

Незабаром В. Винниченко під тиском міжпартійних незгод подав у відставку. Раду народних міністрів сформував В. Голубович. Новий прем'єр-міністр вважав першорядним завданням розбу­дувати місцевий апарат влади, якого фактично не існувало. Але він протримався у Києві не більше десятка днів. До міста підступали радянські війська.

На жаль цей важливий юридичний акт було проголошено надто пізно, коли кульмінаційний ний момент українського національного руху вже був пройдений. В середині січня радянську владу було встановлено в Миколаєві. Одесі, Херс таі

Проти Центральної Ради повстали робітники столичного заводу "Арсенал". Повстання було придушене, але втримати Київ не вдалося. 26 січня 1918 р: радянські війська увійшли до столиці УНР. Українській уряд перебазувався до Житомира, а потім до Сарн.

Втративши підтримку значної кількості українського населення, наштовхуючись на пасивність та апатію абсолютної більшості населення, Центральна Рада постала перед проблемою: на які сили спиратися. У боротьбі між різними фракціями перемогли прихильники опори на зовнішні сили. Під впливом подій на фронті УЦР змушена була спочатку взяти участь у Брестських мирних переговорах з країнами Четверного союзу, а потім 9 лютого 1918 р. підписати з ними угоду про мир.

27  січня   (9  лютого)   1918  р.  договір між  УНР  і  чотирма державами німецького блоку було підписано. Це був перший мирний договір у світовій війні, що тривала. За першу половину 1918 р. УНР  зобов'язувалася  поставити  Німеччині  та Австро-Угорщині 60   млн.   пудів   хліба,   2750   тис.   пудів   м'яса    (живою  вагою), 400 млн. штук яєць, іншу сільськогосподарську продукцію і промислову  сировину.   Делегація  УНР  уже  дістала  повідомлення  про здобуття Києва радянськими військами, але приховала його від союзників, щоб не перешкодити підписанню договору.

Відповідно до Брестського договору країни Четверного союзу ви­знавали незалежність України і зобов'язувались надати їй збройну допо­могу в боротьбі з більшовиками у обмін на економічне співробітництво.

Протягом весни 1918 р. зусилля УЦР та Ради народних міністрів бу­ли спрямовані на опанування ситуації, що склалася в Україні, налагодже­ння адміністративного державного апарату та поновлення демократичного курсу внутрішньої політики.

На заключному етапі своєї діяльності Центральна Рада прийняла низку важливих актів — земельний закон, закони про 8-годинний робочий день, про армію, герб і прапор, про громадянство та гроші, а 29 квітня 1918 р. — Конституцію України, побудовану на демократичних принципах.

Та більшість з цих важливих документів залишилася нереалізова­ною. Розуміючи, що Центральна Рада не може гарантувати централізова­ної влади, стабільних поставок продовольства, німецьке командування в середині квітня 1918 р. схилилось до підтримки генерала П. Скоропадсь­кого, який репрезентував праві сили. В ніч на ЗО квітня 1918 р. прибічники гетьмана П. Скоропадського при підтримці німців захопили владу, і з'яви­лось нове державне утворення — гетьманат "Українська держава".

Загострення суспільно-політичної ситуації в УНР навесні 1918 р., присутність більшовиць­ких військ і вторгнення окупаційних німецько-австрійських військ призвели до кризи влади та падіння УЦР. З 29 на ЗО квітня 1918 р. відбув­ся державний переворот. До влади пришов Пав­ло Скоропадський.

Вся законодавча й виконавча влада належала гетьманові. Його повнова­ження були розписані у «Законі про тимчасовий державний устрій Украї­ни», виданий 29 квітня 1918 р. Гетьман призначав Голову Ради міністрів, затверджував і скасовував склад уряду, виступав найвищою посадовою осо­бою в зовнішньополітичних справах, був верховним воєначальником, мав право оголошувати воєнний чи особовий стан.

П. Скоропадський спирався на консервативні політичні кола (Українська демократична хліборобська партія), великих землевласників (Союз земель­них власників), військових (Українська Народна Громада) й окупаційні австро-німецькі війська.

У Києві було поширено «Грамоту до всього українського народу», у якій розкривалися ідеологічні засади тих, хто прийшов до влади Центральна Рада і всі земельні комітети розпускалися. Україна перейменовувалася в Україн­ську Державу, її державно-політичний устрій мав вирішити український Сейм.

Після ліквідації, в Україні радянської влади відновлювалася приватна власність на землю. Великі землевласники почали спішно відновлювати свою власність на землю і майно. Досить часто влада примушувала селян разом із землею та реманентом відшкодувати втрати, яких зазнали поміщики під час революції. У липні 1918 р. уряд П. Скоропадського опублікував «Проект загальних основ земельної реформи». Передбачалося наділення селян дер­жавними, удільними, а також викупленими у великих власників приватни­ми землями. Земельна реформа носила консервативний характер і була не­гативно сприйнята великими землевласниками.

У промисловості були відновлені права власників підприємств.

Політика уряду стосовно робітників виявилася невдалою. Власники підприємств одержали право збільшувати робочий день до 12 годин, знижу­вати й нерегулярно видавати зарплатню, не виконувати умови трудових до­говорів, проводити локаути (звільнення працівників без попередження і новий набір працівників за меншу зарплатню). Обмежувалися функції профспілок, заборонялися страйки.

Гетьманському урядові на деякий час удалося відновити свободу торгівлі й підприємницької ініціативи. Було налагоджено широкий збут товарів за кордон. Поступово було відновлено роботу залізниць.

У фінансовій сфері було налагоджено грошовий обіг, введено нову валю­ту — гривню, відкрито кілька українських банків, засновано нові акціонер­ні компанії тощо.

Метою військової реформи було створення національної армії. Найбоє-здатнішими підрозділами були, зокрема, Запорізька дивізія, організована  на базі Запорізького загону, Сердюцька дивізія, переформований після пере­пороту галицький полк Січових стрільців та інші з'єднання.

Окремим Універсалом від 16 жовтня 1918 р. П. Скоропадський зробив спробу відновити :козацтво як окремий стан населення. Однак козацькі пол­ки не було сформовано.

Православна віра проголошувалася державною.

Найбільш вдалою та послідовною була політика у галузі культури. Було прийнято закон про обов'язкове вивчення української мови, історії та геогра­фії України. За часів гетьманату було створено понад 150 українських гімна­зій, близько 50 нових українських шкіл; у Києві та Кам'янці-Подільському відкрилися державні університети. В університетах Києва, Харкова, Одеси було відкрито кафіедри української мови, літератури, культури, історії та пра­ва; засновано широку мережу загальнокультурних закладів і установ: Україн­ська Академія кедам на чолі з В. Вернадськиж, Українська національна бібліо­тека, Державшій український архів. Національна галерея мистецтв. Український театр драми та опери, Український історичний музей тощо.

Зовнішня політика була спрямована на підтримку дипломатичних від­носин із Німеччиною, Австро-Угорщиною, Швейцарією, Туреччиною, Поль­щею. Урядові вдалося налагодити добрі відносини з урядами держав, які постали на території колишньої Російської імперії: Фінляндії, Литви, Гру­зії, Кубані, Дону, Криму. Однак вирішити бессарабське і кримське питання уряду П. Скоропадського не вдалося, Підляшшя та Холмщина продовжува­ли залишатися у складі Польщі.

В умовах державної політичної кризи 14 листопада 1918 р. гетьман ого­лосив про зміну урядового курсу — утворення федерації з небільшовицькою Росією, що остаточно скомпрометувало його уряд. 14 грудня 1918 р. геть­ман П. Скоропадський зрікся влади.

13 травня 1918 р. на таємному засіданні Укра­їнського національного союзу розглядалося питан­ня про повстання проти П. Скоропадського. Для керівництва антигетьманським повстанням Укра­їнський Національний союз (блок партій) в ніч з 13 на 14 листопада 1918 р. створив Директорію УПР, яка стала надзвичайним органом влади в Україні.

До складу Директорії увійшли О. Андрієвський, В. Винниченко, А. Макарєнко, С. Петлю­ра, Ф. Швець.

26 грудня 1918 р. було проголошено відновлен­ня Української Народної Республіки і призначе­но перший уряд на чолі з В. Чехівським — Раду Народних Міністрів.

За таких умов Директорія УНР повела боротьбу з гетьманом П. Скоро­падським і набула диктаторських функцій У внутрішній політиці Директорія проголосила;

—  поновлення УНР, але без влади Української Центральної Ради;

—  відновлення законів УНР;

— проведення аграрної реформи, ліквідацію приватної власності на землю;

—  запровадження державного контролю над виробництвом і розподілом продукції;

—  поновлення 8-годинного робочого дня, право на діяльність профспілок і проведення страйків;

—  поновлення чинності закону УНР про національно-персональну автономію;

— новий закон про скликання трудового конгресу.

23 січня 1919 р. у Києві відбулося засідання Трудового Конгресу — ви­щого тимчасового законодавчого органу влади в УНР. Конгрес був склика­ний з метою організації влади в Україні та визначення форми управління майбутньої держави. Однак забезпечити прийняття життєво важливих рі­шень не вдалося, і Конгрес припинив свою роботу.

У зовнішній політиці Директорія орієнтувалася на країни Антанти (Ве­лика Британія, Франція). Але Антанта відмовилася визнати Директорію й розпочала військову інтервенцію на півдні України. Представники Антан­ти вимагали реорганізувати Директорію, вивести з її складу С. Петлюру, а натомість обіцяли надати допомогу в боротьбі з більшовиками.

У 1919—1920 рр. УНР опинилася в «трикутнику смерті»: на півночі — війська більшовиків; на півдні — війська Антанти й генерала Денікіна, який виступав за єдину й неподільну Росію і нехтував українським національним питанням; на заході — польська армія.

Характерними ознаками цього періоду стали неспроможність уряду вий­ти з кризової ситуації, наростання хаосу і безладдя. Відсутність боєздатної армії завадила Директорії надовго утриматися при владі та утвердити неза­лежну УНР. Солдати, які були вихідцями з селян, після повалення геть­манського режиму або розійшлися по домівках, або, легко піддаючись агіта­ції більшовиків, переходили на їхній бік. В армії набула поширення отаманщина. Отамани відмовлялися виконувати накази й діяли свавільно.

У рядах керівників Директорії не було єдності поглядів щодо перспектив національно-державної розбудови країни. Голова уряду В. Чехівський висту­пав за введення радянської системи влади, але без більшовицьких диктатор­ських методів. Його політичні супротивники (В. Винниченко) відстоювали парламентську систему. Пошук компромісів вів до з'ясування стосунків між партіями й окремими політичними діячами (В. Винниченко і С. Петлюра).

Боротьба за владу між різними політичними партіями (УСД, українські есери, «боротьбисти») не могло не послабити авторитет Директорії серед на­селення, особливо серед селян.

Зволікання з проведенням аграрної реформи, яка до того ж мала популіст­ський характер, призвела до масових селянських виступів на чолі з отама­нами Зеленим, О. Григор'євим, Н. Махном.

Селяни виявили інертність у справі захисту власної держави, вони не зовсім усвідомлювали загальнонаціональні інтереси. Директорія не змогла зупинити хвилю єврейських погромів у містах Правобережної та Південної України.

Після провалу переговорів між делегаціями Директорії і Раднаркому ра­дянської Росії більшовицькі війська почали другий наступ на УНР І Дирек­торія залишила Київ. Керівництво Директорії опинилося в міжнародній ізо­ляції: країни Антанти не підтримували ідею незалежної УНР, а Польща порушила умови Варшавського договору 1920 р.

Висновок. Опинившись на перехресті політичних перспектив, лідери Дирек­торії не змогли їх реалізувати і запропонувати програму реформ, що влаш­тувала б основну частину населення. Директорія не врахувала помилок Центральної Ради. Несприятлива зовнішньополітична обстановка також відіграла свою роль у поразці Директорії.

Активізація національно-визвольного руху в За­хідній Україні була пов'язана з революційними подіями в Росії, поразкою австро-угорських військ на Галичині й Поділлі, проголошенням УНР, по­силенням державної кризи в Австро-Угорщині. У жовтні 1918 р. у Львові представники захід­ноукраїнських політичних партій створили Укра­їнську Національну Раду (УНР). її очолив Єв­ген Петрушевич.

УНР стала керівним органом західноукраїнського національного руху. За умов прагнення поляків відновити Річ Посполиту й узаконити свої права на Східну Галичину 19 жовтня 1918 р. Рада зробила заяву про утворення держави на західних землях, яка пізніше отримала назву Західноукраїнсь­ка Народна Республіка (ЗУНР).

1 листопада 1918 р. у Львові почалося повстання, що охопило Стані­слав, Коломию, Броди, Дрогобич і багато інших міст. Національна Рада закликала галичан брати владу на місцях до своїх рук і готуватися доскликання Установчих Зборів. Революція переросла у війну за незалеж­ність і захист від домагань поляків, що проголосили створення Речі По­сполитої. 9 листопада 1918 р. УНР сформувала тимчасовий уряд — Ге­неральний Секретаріат на чолі з Костелі Левицьким. Уряд складався з Секретаріатів із військових, внутрішніх, земельних, закордонних справ, з публічних справ і віросповідань. Президентом став Євген Петрушевич. 13 листопада УНР затвердила «Тимчасовий основний закон», відповідно до якого:

—  новоутворена держава одержала назву Західноукраїнська Народна Ре­спубліка (ЗУНР);

—  були визначені кордони держави;

—  закріплювалася державна незалежність;

—  визначалися державний устрій, прапор, герб.

5 листопада 1918 р. відбулися вибори до законодавчого органу влади (пар­ламент) — Української Народної Ради, Уряд і президент прагнули вивести країну з глибокої економічної кризи, для чого було вжито таких заходів:

—  монополізація продажу зерна, сигарет, спирту і сільськогосподарської продукції;

—  співпраця з кооперативними та фінансовими організаціями;

—  початок відновлення роботи залізничного транспорту;

—  уведення в обіг валюти — гривні й карбованця;

—  14 квітня 1919 р. із прийняттям Закону про землю почалася аграрна реформа, що передбачала ліквідацію великого землеволодіння, прове­дення поділу землі між малозабезпеченими і безземельними селянами.

Проте уряд не зумів узяти під контроль нафтовидобуток (більшість розро­бок належала іноземцям), зупинити інфляцію і у повному обсязі реалізувати трудове законодавство. Найбільш вдалою була політика в галузі освіти, спря­мована на відокремлення школи від церкви, а також стосовно політичних партій.

Проголошення незалежності ЗУНР привело до пожвавлення зовнішніх зв'язків уряду з країнами Європи та Америки. Зусиллями уряду ЗУНР та українських емігрантів в Австрії, Німеччині, Угорщині вдалося відкрити в цих країнах представництва на рівні посольств, а з урядами Італії, Канади, США та Чехо-Словаччини встановити дипломатичні відносини. Однак країни-переможці в Першій світовій війні не визнавали ЗУНР.

На Паризькій мирній конференції у січні—червні 1919 р. делегація ЗУНР не змогла заручитися підтримкою держав Антанти. Французька делегація була зацікавлена в існуванні в Східній Європі міцної Польської держави, а тому в лютому 1919 р. надіслала до ЗУНР місію на чолі з генералом Берте-лемі (для припинення війни з Польщею). Делегація запропонувала урядові ЗУНР встановити демаркаційну лінію, за якою Львів та Дрогобицький ра­йон повинні були залишатися під владою Польщі. Уряд ЗУНР категорично відмовився прийняти таку пропозицію.

У таких умовах в липні 1919 р. почалося загарбання території Закарпат­тя чеськими та румунськими військами. Остаточно Закарпатська Україна перейшла під владу Чехо-Словаччини в вересні 1919 р. відповідно до умов Сен-Жерменського договору Угорщини з країнами Антанти, а у 1923 р. Рада послів Антанти визнала владу Польщі у Східній Галичині.

22 січня 1919 р. на Софійській площі в Києві відбулися урочисті збори, на яких було проголошено Акт Злуки (об'єднання) українських земель. Універсал про об'єднання УНР і ЗУНР засвідчив цю подію. В урочистостях під час обміну грамотами брали участь делегати від Директорії (В. Винниченко, С. Петлюра, А. Андрієвський, Ф. Швець, А. Макарєнко та ін.; всього 60 осіб), галицькі делегати на чолі з Л. Вачинським, С. Вітви-цьким, Л. Цегальським, десятки тисяч киян, військо, представники інших держав.

Однак об'єднання всіх українських земель залишилося тільки деклара­цією. Воно мало політико-ідеологічний, а не державно-правовий характер: не були вироблені правові умови для його виконання, воно не було ратифіко­ване законними органами обох держав. Пізніше передбачалося затверджен­ня Акту Злуки всеукраїнськими установчими зборами.

Ідея соборності стала реальністю на дуже короткий період. Соборність 1919 р. виникла в найбільш важкі й трагічні для України дні. Тому україн­ські політики і громадські діячі того часу заслуговують на визнання, бо вони прагнули знайти шляхи збереження української державності.

Тепер щорічно 22 січня відзначається як свято День Соборності України.

Додаткова інформація

До поняття соборності входило уявлення про територіальну цілісність, неподіль­ність, незалежність і демократичність України. Ідея соборності веде свою історію від філософії Візантії, а також від політики єднання давньоруських земель навколо Київського князівського престолу.

У «Слові о полку Ігоревім» є заклик до єднання русичів. Ідея соборності знай­шла своє відображення в релігійній думці (праці Й. Борецького і П. Могили). Ідею соборності втілювали українські гетьмани Б. Хмельницький, І. Мазепа, П. Доро­шенко, П. Орлик.

У XIX — на початку XX ст. ідея соборності українських земель знайшла відо­браження в документах Кирило-Мефодіївського братства, суспільно-політичних поглядах М. Драгоманова І В. Антоновича. Про самостійність і суверенність Соборної України йшлося в прогресивному документі Української народної партії на чолі з М. Міхновським.

Висновок. ЗУНР прагнула відкрити широкі можливості для повноцінного національно-державного, економічного й культурного життя українців. Уря­дові програми мали демократичний характер, але були короткочасними й залишилися нереалізованими. День Соборності України 22 січня 1919 р. увійшов в історію нашої держави як національне свято. Соборність земель України була досягнута дуже дорогою ціною, однак це, за словами І. Крип'я-кевича, був «сонячний момент» нашої історії

До поразки визвольних змагань українського народу в 1917 -1920 рр. призвели такі причини: низька національна та політична свідо­мість народних мас через багатовіковий національний та соціальний гніт; соціальна база революції виявилась занадто вузькою через недостатню структуризацію суспільства, особливо слабкими були позиції української революції у містах, де переважало неукраїнське населення; не сприяла перемозі відсутність чітких настанов у державному будівництві серед політичної еліти (ні Українська Центральна Рада, ні Директорія, ні Дер­жава П. Скоропадського не змогли вирішити життєво-важливих соціаль­но-економічних питань, розв'язати їх в єдності з завданнями національної політики); українські лідери не мали досвіду державного будівництва; невміння або небажання досягти загальнонаціонального примирення в ім'я державної незалежності, жорстокі внутрішні міжусобиці між самими українцями різної політичної спрямованості; величезну негативну роль в українському державному відродженні відіграли могутні антиукраїнські сили, що діяли в цей період в Україні (більшовики, білогвардійці тощо); поразка революції була також обумовлена несприятливою міжнародною обстановкою.

Головні причини поразки військ УЦР у війні з радянською Росією:

—  керівництво УЦР не змогло створити боєздатну національну армію;

—  значна частина населення зайняла нейтральну позицію стосовно по­дій, що відбувалися;

—  соціальна невдоволеність внутрішньою політикою УЦР у селах і міс­тах (затримка зарплатні залізничникам, робітникам; затримка прове­дення аграрної реформи);

—  віра українських солдатів в обіцянку більшовицького уряду роздати землю і покласти край війні;

—  політична і психологічна непідготовленість керівництва УЦР до війни (українські соціалісти в ЦР вважали, що війна між соціалістичними урядами неможлива в принципі);

—  нездатність керівників національно-визвольного руху повести за со­бою широкі народні маси.

Уроки Української національно-демократичної революції показали, що для побудови соборної незалежної держави необхідні такі умови:

1) компроміс між лідерами провідних політичних сил і партій;

2} етнічна Інтеграція земель та консолідація духовного і культурного життя, нівелювання регіональних бар'єрів;

3) єднання між етнічними спільнотами, толерантне співжиття всіх націй, які мешкають в Україні; 4) Інтеграція України у світове співтовариство, виважена державна політика в міжнародній сфері, баланс між динамічними геополітичними реаліями і пріоритетами національних інтересів;

5) дійовий  механізм  забезпечення  цивілізованого  функціонування релігійних організацій в поліконфесійному просторі.

Українська національно-демократична революція завершилась поразкою. Перемогли започатковані більшовиками процеси соціальної перебудови суспільства, в яких національним аспектом відводилась другорядна роль. Однак, не досягши своєї мети, українська революція започаткувала процес формування політичної нації, відродила традицію державності. Ідеали національної революції надихали демократичний рух в умовах українізації, довоєнного й повоєнного періодів і знайшли своє втілення у розбудові української незалежної держави на межі XX -XXI сторіч.

Неп (нова економічна політика) — політика, заснована на ринкових відносинах, різних фор­мах власності й економічних методах керуван­ня народним господарством. Рішення про її про­ведення було прийняте на X з'їзді РКП(б) (березень 1921 р.). Неп розглядали як перехідну форму від капіталізму до соціалізму.

Необхідність заміни політики воєнного кому­нізму новою економічною політикою була обумов­лена станом у країні, що виявився:

—  у економічній кризі (повна руїна, параліч економіки, інфляція);

—  внутрішньополітичній кризі (селянські заворушення, повстання крон­штадтських матросів навесні 1921 р.);

—  кризі всередині керівної партії РКП(б).

Неп базувався на концепції переходу до соціалізму через державний капі­талізм. Основні принципи непу:

— державна монополія у торгівлі;

— державна власність на великі та орендні підприємства;

—  госпрозрахунок у промисловості;

— гальмування розвитку великих індивідуальних господарств на селі тощо. Неп приніс такі зміни у сільське господарство:

— продрозкладка була замінена на продподаток, розмір якого, вдвічі мен­ший за продрозкладку, був заздалегідь відомий селянинові, що поси­лювало його зацікавленість у підвищенні продуктивності свого госпо­дарства;

—  селяни здобули можливість продавати лишки своєї продукції через кооперативні організації чи на ринках;

— було ліквідовано кругову поруку — кожний селянин платив самостійно. Хоча реалізація цих змін відбувалася досить суперечливо, було покладено початок позитивним зрушенням.

Неп у промисловості виявлявся у такому:

—  здавання в оренду націоналізованих дрібних і середніх промислових підприємств їхнім колишнім власникам;

—  проведення децентралізації керівництва промисловістю;

—  переведення багатьох підприємств на госпрозрахунок;

—  скасування загальної трудової повинності, формування ринку робочої сили;

—  перехід від зрівняльної заробітної плати до відрядної;

—  залучення іноземного капіталу у формі концесій.

Неп у галузі торгівлі й фінансів запроваджував:

—  відмову від прямого продуктообміну й повернення до приватної торгівлі;

—  появу багатьох видів торгівлі — приватної, кооперативної, державної; відкриття у великих містах торговельних бірж;

—  випуск (з 1922 р.) конвертованого червінця, що дорівнював 10 золо­тим карбованцям і був забезпечений золотом на 25 % ;

—  різні (86 видів) податки як джерела постійного поповнення держбюджету; введення платні за комунальні, транспортні та інші послуги.

В Україні неп почав реалізовуватися пізніше — з 1922 р. Його запрова­дження було пов'язане з певними труднощами. Так, комнезами, створені в Україні, які об'єднали бідні верстви сільського населення, серйозно висту­пали проти запровадження непу. Однак загалом неп відіграв важливу роль у розвитку сільського господарства, а денаціоналізація підприємств промис­ловості України дозволила швидко відновити промисловість та наситити ринок товарами.

Однак неп не міг бути тривалим, бо базувався на двох протилежностях: в економіці панували ринкові відносини, у політиці — адміністративно-командна система, що прагнула підкорити економіку своїм політичним ці­лям. Реформи в економіці не були доповнені реформами в політичній сфері, а незалежними власниками було важко керувати. Тому в 1929 р. сталінське керівництво відмовилося від непу.

Досягнення й складності українізації. Національно-визвольний рух українського народу після повалення царизму був спрямований на побудову своєї суверенної держави. Спроби її утворення супроводжувалмся впертою боротьбою представників різних соціальних верств, партій ї суспільно-політичних угруповань. У кінцевому під­сумку з допомогою збройних формувань Москви перемогу здобули ті сили, які й утворили Українську Радянську Соціалістичну Республіку.

На удосконалення міжнаціональних відносин, національно-куль­турне відродження народів країни була спрямована політика коренізації, започаткована в 1923 р. Це означало посилення уваги до підготовки, виховання і висування кадрів корінної національності насамперед у партійний апарат і державні органи, запровадження навчання, організацію культосвітніх закладів, видання книг, газет та журналів мовами корінних національностей. В Україні політика корєнізації здійснювалася шляхом українізації та створення політич­них і економічних умов для культурного розвитку національних меншин.

У результаті політики українізації в республіці, 80% населення якої становили українці, на кінець 1927 р. діяло 4/5 шкіл, більше половини технікумів і понад чверть інститутів з українською мо­вою навчання. Українською мовою видавалося більше половини книжок І газет, ставилися вистави в чверті театрів, випускалися всі або майже всі кінофільми, повністю здійснювалося радіомовлення. Та ще досить значною залишалася питома вага службовців, насам­перед республіканських і особливо союзних відомств, які не воло­діли українською мовою. Чимало таких було й, серед робітників.

І все ж на українську мову було переведено дві третини діло­водства. Українська нова перетворювалася на основний засіб спілкування. Українізація поширювалася також на ті регіони країни, де Компактно проживало багато українців (Кубань, окремі території Казахстану й Далекого Сходу). Тут також відкривалися школи з українського мовою навчання, видавалися українські газети, пра­цювало українське радіомовлення. Усе це сприяло зростанню на­ціональної самосвідомості українського народу.

З тактичних міркувань офіційні власті дозволили здійснювати й українізацію церкви, що привело до оформлення в 1921 р. Ук­раїнської автокефальної (самостійної, незалежної) православної церкви (УАПЦ).

Створювалися можливості для всебічного розвитку національ­них меншин, що проживали в Україні. У результаті національно-територіального районування в республіці було виділено 13 на­ціональних районів, утворено 954 сільські та 100 містечкових Рад національних меншин, працювали сотні шкіл з німецькою, єв­рейською, татарською, болгарською, польською та іншими мовами навчання. Цими національними мовами діяли театри, бібліотеки, сільбуди, хати-читальнІ, десятки клубів.

У здійсненні такої важливої, складної і делікатної справи, як українізація, безперечно, мав місце цілий ряд труднощів, а то й поми­лок. Вони проявлялися у ставленні до темпів українізації, ролі в ній комуністів-українців тощо. Однак під впливом деформацій, що їх зазнавала національна політика з боку Сталіна та його найближчого оточення, керівництво республіки не змогло перешко­дити протидії українізації, яка проявлялася в традиційних звинува­ченнях у націоналізмі та сепаратизмі, штучних пошуках націонал-ухильників як у своєму середовищі, так і серед партійного і держав­ного апарату, представників інтелігенції.

У 1922 р. розгорнулась дискусія щодо тіснішого об'єднання рес­публік. Генеральний секретар ЦК РКП(б), нарком у справах національ­ностей Й. В. Сталін висунув проект "Про взаємовідносини РСФРР з неза­лежними республіками", який передбачав їх включення до Російської Федерації на правах автономних.

Автономія (грец. аиіопоіпіа Аиїоз "сам" + погтюз "закон" — самовря­дування, незалежність) — самостійне здійснення державної влади, або широке внутрішнє самоврядування, яке надається окремій національ­ності, що компактно проживає в межах держави.

Цей проект викликав опір у республіках. Ленін в цей час хворів, фактично знаходився в ізоляції і участі в дискусії не брав. І все-таки у вересні 1922 р. він ознайомився з цим про­ектом і 26 вересня надіслав членові Політбюро ЦК РКП{Б) Л. Б. Каменеву листа, в якому обґрунтовувалася нова форма державного об'єднання, за якою Російська і Закавказька федерації разом з Україною та Білорусією ПОВИННІ УТВОРИТИ НОВИЙ СОЮЗ — федерацію.               

Федерація— форма державного устрою, за яким декілька державних утворень об'єднуються І створюють одну союзну державу. Повноваження між федерацією і респуб­ліками, що в неї входять, розмежовуються єдиною конституцією.

Для республік ленінські пропозиції були більш прийнятнішими, ніж план Сталіна. У грудні 1922 р. VII Всеукраїнський з'їзд Рад схвалив ідею створення Союзу. ЗО грудня 1922 р. І з'їзд Рад СРСР в основному затвердив Декларацію про утворення Союзу та Союзний договір. Було обрано склад ЦВК СРСР, в тому числі чотирьох голів ЦВК, від України — Г. Петровського.

Що ж являв собою СРСР? Союзний договір проголошував, що неза­лежні радянські республіки добровільно й на рівноправних засадах вступають у державний союз і деякі свої повноваження передають органам центральної влади. До компетенції союзного уряду входили зов­нішня торгівля, військово-морські та іноземні справи, залізничний транс­порт і поштово-телеграфний зв'язок, утворювались відповідні загальносоюзні наркомати. Питання фінансів, продовольства, праці, робітничо-селянсь­кої інспекції увійшли до компетенції союзного і республіканського урядів, для чого утворювались союзно-республіканські наркомати. До сфери діяльності республіканських урядів були віднесені внутрішні справи, освіта, юстиція, землеробство та соціальне забезпечення.

Остаточне юридичне оформлення Радянського Союзу, відбулося на II з'їзді Рад СРСР в січні 1924 р. З'їзд прийняв Конституцію, яка мала протиріччя. Вона закрі­пила  право  кожної союзної республіки  на  вільний  вихід  із  Союзу, встановила, що території не можуть бути змінені без їхньої згоди, але це було фікцією, бо ВКП(б) на це згоду ніколи б не дала. І незабаром союзні республіки фактично втратили свою незалежність і поступово перетво­рились у звичайні адміністративні одиниці унітарної держави.

Набагато десятиріч доля українського народу була поставлена в залежність від політики Центру, який ототожнювався з ЦК ВКП(б), союз­ним урядом та союзними відомствами.

Утворення СРСР було певним компромісом між Москвою та націо­нальними рухами на окраїнах колишньої імперії. Але діяльність більшо­виків у національному будівництві мала тактичний характер. СРСР був псевдофедерацією і до останніх днів свого існування залишався унітар­ною централізованою імперською державою.

Існують полярні оцінки актів 1922 - 1924 рр. Радянські історики зав­жди підкреслювали, що утворення СРСР — велике національне досяг­нення національної політики компартії, яке відповідало народу України, та інших народів Союзу. Більшість українських істориків за кордоном, зараз також і в Україні, вважають цей акт трагедією українського народу. В той же час деякі намагаються уникнути крайніх суджень. Так, Орест Субтельний, відзначаючи негативні наслідки об'єднання, підкреслює: "Неправильно було б казати, що радянський федералістський устрій зали­шив українців та інші неросійські народи з порожніми руками... Українська Радянська Соціалістична Республіка стала чітко окресленим націо­нальним і територіальним цілим із власним адміністративним центром і апаратом. Таким чином, українці нарешті отримали територіально-адмі­ністративні рамки, що відображали їхню національну самобутність, тобто те, чого,вони не мали з часів козацької Гетьманщини XVII! ст.".

У 1920-ті рр. за темпами промислового роз­витку СРСР суттєво відставав від передових країн Європи. У грудні 1925 р. па XIV з'їзді ВКП(б) було взято курс на проведення індустріалі­зації.

Індустріалізація — система заходів, спрямова­них на створення великого машинного виробницт­ва і прискорений розвиток промисловості з метою технічного переозброєння і зміцнення обороно­здатності країни.

Причини проведення індустріалізації:

—  необхідність технічного переозброєння економіки;

—  створення військово-промислового комплексу;

-— створення матеріально-технічної бази для економічної самостійності країни за умов ворожого оточення й можливої економічної ізоляції;

—  необхідність технічної підготовки до кооперування села (випуск трак­торів, машин тощо);

— необхідність зміни соціально-класової структури населення в бік збіль­шення чисельності робітничого класу.

Проведення індустріалізації в Україні мало ряд особливостей: вона поча­лася не з легкої, а з важкої промисловості; мала різко завищені темпи; роз­виток отримали сировинні галузі; на території Правобережної України про­цеси індустріалізації не набули поширення.

Основні джерела індустріалізації:

—  інвестування у важку промисловість за рахунок легкої та харчової;

—  примусові державні позики;

—  збільшення випуску спиртних напоїв;

—  продаж за кордон нафти, газу, деревини та хутра за низькими цінами;

—  продаж за кордон творів мистецтва;

— використання безкоштовної праці у вихіднідні (суботникя, недільники); —. широке використання праці в'язнів;

—  режим економії.

Варто особливо підкреслити ще одне джерело ресурсів, яке важко пояс­нити нашим сучасникам,— народний ентузіазм — незвичайну за масш­табами духовну енергію народу, що наочно виявилася в соціалістичному змаганні, масовій ударній праці та стаханівському русі. Додаткова інформація

У 1935 р. всю країну облетіло повідомлення: «У ніч на 31 серпня забійник дон­баської шахти «Центральна—Ірміно» Олексій Стаханов установив рекорд: видобув за зміну 102 тонни вугілля за норми 7 тонн».

Щоб припинити здивовані питання: «Як йому це вдалося?» — партком шахти виніс грізне рішення: «...вказати й попередити всіх тих, хто спробує зводити на­клеп на товариша Стаханова і його рекорд... вони будуть розцінені як найлютіші вороги, що виступають проти потреб людей шахти, нашої країни...»

Після цього в усіх галузях промисловості почали з'являтися «стаханівці». За­вдяки розвиткові стаханівського руху стало можливим постійне підвищення тру­дових норм у промисловості.

Індустріалізація здійснювалася відповідно до п'ятирічних планів роз­витку народного господарства. У роки першої п'ятирічки (1928—1932 рр.)на території України було збудовано заводи ХТЗ, «Запоріжсталь», «Азов-сталь», «Криворіжсталь»; у наступні п'ятирічки — Харківський турбінний завод, Новокраматорський завод важкого машинобудування та інші. Підсумки індустріалізації:

—  країна (і Україна також) з аграрної перетворилась на індустріально-аграрну;

—  зміцнилась обороноздатність;

—  відбулися структурні зміни в промисловості: перевага була віддана не легкій, а важкій промисловості;

—  було ліквідовано безробіття, але знизився життєвий рівень населення (інфляція, карткова система, нестача товарів широкого вжитку);

— монополізм державної власності, відсутність конкуренції та матеріальної зацікавленості призвели до сповільнення темпів розвитку економіки;

—  створено нову модель керівництва економікою — адміністративно-ко­мандну.

Висновок. Унаслідок проведеної індустріалізації у 1937 р. за абсолютними обсягами промислового виробництва СРСР вийшов на друге місце у світі після США. Припинилося ввезення з-за кордону кольорових металів, рейко­прокатних станів, екскаваторів, турбін, паровозів та інших видів промис­лової продукції. Було забезпечено техніко-економічну незалежність СРСР від країн

Більшовики пов'язували побудову соціалізму із переведенням селянства на шлях колективного виробництва. На XV з'їзді ВКП(б) був про­голошений курс на кооперування сільського гос­подарства.

Хлібна криза 1927—1928 рр. і брак валюти, що надходила від продажу хліба за кордон, мо­гли зірвати форсовані темпи індустріалізації. Ке­рівництву держави був потрібен механізм безпе­рервного постачання хліба. Таким механізмом стали колективні господарства (колгоспи). Більшовики вже мали досвід організації колгоспів (радгоспи и комуни у 1918 р.). За умов становлення тоталітарної держави колгоспами було легше керувати, ніж мільйонами розрізнених селянських господарств. За уявленнями того часу, дрібнотоварний селянський устрій у селі постійно породжував капі­талізм шляхом зубожіння одних і збагачення інших, тому керівництво країни спробувало вивести село до соціалізму.

Націоналізація землі а 1917 р. позбавила державу необхідності сплачува­ти селянам компенсацію за землю при вступі до колгоспу. Успіхи непу до­зволили сільському господарству досягти рівня 1913 р.

Щоб уникнути опору села, були проголошені гуманні принципи кооперу­вання селян: добровільність, поступовість, різноманітність форм кооперації, урахування місцевих умов, фінансова допомога селу тощо.

1929 рік Й. Сталін назвав «роком великого перелому» — «рішучого на­ступу соціалізму на капіталістичні елементи міста й села». У країні розпоча­лася суцільна колективізація— процес об'єднання дрібних одноосібних селянських господарств у великі соціалістичні господарства (колгоспи, радгоспи).

Прискорення темпів колективізації відбувалося за рахунок насильниць­кого залучення селян до колгоспів під загрозою розкуркулювання. Було проголошено  перехід від політики обмеження куркульства до політики його лік­відації як класу.

Колективізація в Україні мала бути здійснена за два роки. До кінця пер­шої п'ятирічки було «колективізовано» 70 % селянських господарств. За роки другої п'ятирічки (1933—1937 рр.) у колгоспи було об'єднано 90 % селянських господарств.

У процесі колективізації постало питання про долю заможних селян. Основою їхнього добробуту була праця всіх членів родини, ощадливість, хазяйновитість. Вони були найміцніше прив'язані до землі й не бажали її позбутися. Саме до цієї категорії селянства застосували політику розселянювання: було посилено оподатковування, обмежено оренду землі, за­боронено використання найманої праці, купівля машин та інвентарю; по­чалося вибіркове «розкуркулювання». Унаслідок цього кількість заможних селянських господарств зменшилася. На початку 1930-х рр. влада розпо­чала терор проти селян. Ліквідація заможних господарств супроводжува­лася конфіскацією майна й висилкою на Північ і до Сибіру селян, які не бажали вступати до колгоспів. Усього в Україні за ці роки відбулося розселянювання близько 200 тис. селянських господарств, тобто приблиз­но 1,2—1,4 млн осіб з них було виселено до Сибіру й названо «спецпереселенцями». їхню працю використовували на найважчих роботах. Створи­вши колгоспи і встановивши над ними всеосяжний контроль, держава отримала кошти для індустріалізації.

Одним із найстрашніших наслідків колективізації в Україні став го­лодомор 1932—1933 рр. Основні причини голоду в Україні: виконання плану хлібозаготівлі було досягнене шляхом вилучення значної частини посівного фонду; на продовження хлібозаготівельної кампанії було конфісковане зерно у колгоспів. Погіршили становище селян запроваджен­ня паспортного режиму в містах і так званий закон про «п'ять колосків», що передбачав за крадіжку колгоспної чи соціалістичної власності роз­стріл або позбавлення волі терміном не менше 10 років із конфіскацією майна.

Селяни, позбавлені продуктів харчування, були приречені на загибель. Голодомор 1932—1933 рр. викликав величезну смертність населення, особ­ливо дітей і старих. Селяни змушені були їсти собак, котів, щурів, трупи коней, листя й кору дерев. Траплялися випадки канібалізму. За різними підрахунками під час голодомору загинуло від 3,5 до 8—9 млн осіб. Таким був наслідок колективізації в Україні. У 2003 р. у зв'язку із 70-річчям голо­домору в Україні були проведені поминальні заходи.

Висновок. Політика колективізації ліквідувала ринкове господарство на

селі. Насильницьке насадження колгоспів, політика розселянювання та

хлібозаготівлі призвели до національної трагедії — голодомору 1932—

1933 рр., який забрав життя мільйонів людей.

Командні методи часів громадянської війни переносились в умови мирного будівництва, партійний апарат поступово привласнював собі права й обов'язки державних органів І громадських організацій, згорта­лась внутрішньопартійна демократія, зростали репресивні функції адмі­ністративних органів. На цьому фоні і майже без будь-якого протесту з боку маси партійців відбувалось зосередження влади в руках однієї людини — Сталіна, поступово виник культ його особи. Соціально-політич­ний рівень багатьох комуністів не дозволяв їм зрозуміти негативні процеси й рішуче їх зупинити. Друга частина комуністів вважала правомірним використання командних методів управління і в умовах мирного часу.

Про зміцнення тоталітаризму в Україні 20 - 30-х років свідчать такі тенденції та процеси:

1. Утвердження комуністичної форми тоталітарної ідеології.

2. Монополізація влади більшовицькою партією, усунення з політичної арени інших політичних партій. В Конституцію СРСР 1936 р. було вклю­чено положення про керівну і спрямовуючу роль комуністичної партії в політичній системі.

3.  Зрощення правлячої партії з державним апаратом.

4.  Встановлення жорсткого контролю держави над суспільним життям.

5.  Встановлення монопольного контролю збоку партійно-державного апарату над економічною сферою, централізація керівництва економікою.

Командна економіка стала своєрідним фундаментом тоталітаризму в СРСР її основним стрижнем була "надзвичайна система" суспільної організації, що базувалася на монополії партійно-державного апарату на владу. Збереження і зміцнення системи монополій породжували насилля.

Україною прокотилося три хвилі масових репресій; перша {1929 -1931 рр.) — розкуркулення, депортації; друга (1932 - 1934 рр.) — штучне посилення голодомору конфіскацією продовольства, постишевський терор, репресивний спалах після смерті С. Кірова; третя (1936 - 1938 рр.) — доба "Великого терору".

Дозуючи тиск і відвертий терор, репресивний апарат, який був невід'ємною частиною тоталітарного режиму, мав виконати три головні завдання: ліквідувати організовану опозицію та індивідуальне інакомис­лення у партії та країні; забезпечити державу через систему ГУЛАГу безплатною робочою силою; тримати під жорстким контролем хід сус­пільних процесів.

Невинними жертвами репресій ставали насамперед найяскравіші постаті українського національного відродження — М. Бойчук, М. Зеров, М. Хвильовий, Л. Курбас. В Академії наук України, за неповними даними, було репресовано 250 осіб, із них 19 академіків. Жахливого удару було завдано українській літературі: 39 письменників було знищено, 212 при­мушено замовкнути, 64 заслано, а 83 емігрували.

Небачені репресії, що набули у 20 - 30-х роках різних форм (розкуркулення, депортації, голодомору, викриття "шкідницьких організацій" та ін.), були важливою умовою функціонування тоталітарного режиму, оскільки вони в політичній сфері придушували опозиційні сили, нейтралізували потенційних противників системи, блокували розвиток громадянського суспільства, давали змогу майже повністю контролювати розвиток суспіль­них процесів; в економічній сфері — сприяли підтриманню основного сти­мулу до праці — страху, забезпечували систему дармовою робочою силою, у соціальній сфері — розколювали суспільство, протиставляли його верстви одна одній, створювали атмосферу взаємної підозри та недовіри, шляхом безперервних пошуків ворога (хто не з нами, той — проти нас) забезпечували збереження важливих функціональних якостей системи — дисципліни та єдності.

Реалізація договорів між СРСР та Німеччиною. Вступ Червоної армії на територію Західної України, Бессарабії і Буковини, з одно­го боку, відповідав прагненню значної частини  населення цих земель до возз'єднання з радянською Україною. З другого — був тісно пов'язаний із змістом радянсько-німецького пакту про ненапад від 23 серпня 1939 р., підписаного Молотовим і Ріббентропом. За таємним протоколом, оформленим додатково до пакту, передбачалоея розмежування сфер інтересів обох держав, за яким Західна Україна, поряд з іншими територіями, мала ввійти до складу СРСР.

Підписання таємного протоколу було не тільки імперським проявом нехтування моральними критеріями в політиці. Воно становило прямий відступ від тих принципів зовнішньої політики, за  яками не визнавалися таємні угоди поза спинами інших країн, особливо увирішенні питань, що стосувалися їхміх інтересів. У да­ному випадку мова йшла про інтереси суверенної Польщі.

Радянське-німецькнй договір мав негативні наслідки для СРСР. Одну з його цілей — відвернення загрози війни, що насувалася,— в кінцевому результаті так і не було досягнуто. Фашистська ж Ні­меччина від цього договору виграла для себе багато. Зміцшвши свої позиції на Сході, вона  окупувала практично всю Західну Європу, одержала у своє розпорядження значні людські і матеріальні ресур­си, в тому «гаслі й за рахунок регулярних поставок їй военіостратегічних матеріалів і сировини із СРСР, здебільшого з України. Усе це призвела до серйозної зміни співвідношення сил в Європі на ко­ристь Гітлера.

Одні дослідники відзначають суперечливі наслідки договору і вва­жають, що він відображав недалекоглядність керівництва СРСР у питаннях захисту національних інтересів країн. Другі — схвалюють його, треті — не , виключають того, що без цього договору. Гітлер міг би й не ризикнути напасти на Польщу, бо це підняло б. проти нього, при відповідній домовленості, і Англію, і Францію, і Радянський Союз. Та договір було укладено. А 1 вересня, 1939 р. гітлерівські війська напали на Польщу. : Зв'язані з нею договірними зобов'язаннями Англія і Фракція оголосили війну Німеччині. Це був. початок другої світової війки

23 серпня 1939 р. було підписано радянсько-німецький договір про ненапад (пакт Молотова— Ріббентропа). Додатково до цього договору було підписано таємний протокол. Також у вересні цього року було підписано радянсько-німецький «Договір про дружбу та державний кордон». .Ці документи визначали розподіл сфер впливу СРСР і Німеччини в Європі. Так, до Радянського Сою­зу відходила польська частина західноукраїн­ських земель. 17 вересня 1939 р. Червона армія перейшла радянсько-польський кордон і  вступила на територію Західної України. Фактично це був вступ Радянського Союзу в Другу світову війну. На Волині та в Галичині вели наступ війська Українського фронту (С. Тимошенко). 22 вересня до Львова ввійшли ра­дянські війська, а згодом усі зазначені в таємному протоколі землі кон­тролювалися Червоною армією.

Додаткова інформація

Наступного дня «Правда надрукувала радянсько-німецьку заяву про те, що війська двох країн «відновлюють у Польщі порядок і спокій, порушені розпадом польської держави ».

22 вересня 1939 р. у Бресті відбувся спільний радянсько-німецький військовий парад, який приймали комбриг С. Кривошєїн і генерал X. Ґудеріан.

Процедура приєднання західноукраїнських земель була ретельно відпра­цьована. На підставі звернення Народних зборів, що відбулися у Львові в жовтні 1939 р., п'ята позачергова сесія Верховної Ради СРСР (листопад 1939 р.) прийняла Закон про включення Західної України до складу СРСР і возз'єднання її з Українською РСР.

Було утворено шість областей — Львівську, Станіславську (згодом Іва­но-Франківську), Волинську, Тернопільську, Рівненську і Дрогобицьку. У сер­пні 1940 р. до складу України ввійшли території Північної Буковини, Хо­тинського, Аккерманського та Ізмаїльського повітів Бессарабії.

На західноукраїнських землях сталінське керівництво проводило політи­ку радянізації. Радянізація — це соціально-політичні, економічні перетво­рення в Західній Україні, що ґрунтувалися на моделі побудови соціалістич­ного суспільства в СРСР у 1930-ті рр. (індустріалізація, колективізація, культурні перетворення). Замість старої системи управління впроваджува­лась нова, радянська. На керівні посади було призначено працівників пар­тійного і державного апарату з УРСР.

Радянізація передбачала такі заходи.

—  У державній розбудові: проведення виборів до Рад; створення робітни­чих загонів, селянської міліції; утворення селянських комітетів; лік­відація попереднього адміністративного апарату.

—  У промисловості й фінансах: націоналізація великих промислових під­приємств І всіх банків; створення робітничих комітетів; установлення контролю над виробництвом і розподілом продукції; запровадження 8-годинного робочого дня; укрупнення і реконструкція підприємств,

—  У сільському господарстві: конфіскація поміщицьких і монастирсь­ких земель та розподіл цих земель, а також засівного матеріалу, худо­би, сільгоспзнарядь між селянами; створення перших колгоспів.

—  У соціальній сфері: зміцнення системи охорони здоров'я; створення нових шкіл і навчальних закладів; створення системи соціального за­безпечення.

Радяпізація супроводжувалася українізацією, що відповідало інтересам населення. «Культурна революція» передбачала ствердження радянської системи цінностей.

Перетворення здійснювалися жорсткими командно-адміністративними ме­тодами без урахування місцевих особливостей, звичного устрою життя західних українців. Розпочався політичний терор: заборонялися політичні партії, зазнавали арештів і депортації політичні лідери, припинялася ді­яльність «Просвіт». Реформи супроводжувалися репресіями: було арештовано і вислано близько 10 % населення (службовці держапарату, місцеві кому­ністи, служителі церкви, підприємці, заможні селяни, значна частина інтелігенції).

Висновок. Входження Західної України до складу УРСР було важливою по­дією: вперше українці об'єдналися в одну державу. Попри це відбулися й негативні зміни: репресії, терор, адміністративно-командний стиль керу­вання, які були складовими процесу радянізацїї.

Початок війни. На світанку 22 червня 1941 р. шквал артиле­рійського вогню, град бомб обрушилися на прикордонні застави й військові об'єкти, на фабрики ,і заводи, на мирні міста і села Радянського Союзу. Шляхом агресії, не оголосивши війни, нацист­ська   Німеччина  приступила  до  здійснення  давно  виношуваних планів поневолення і часткового винищення населення СРСР, за­хоплення і колонізації його території. За детально розробленим гітлерівськими стратегами планом «Барбаросса» Німеччина та її європейські союзники для нападу на СРСР виділили 190 дивізій, що налічували 5,5 млн. чоловік. Війська вторгнення складалися з трьох груп армій: «Північ», «Центр» та «Південь».

Зосереджені в західних округах радянські війська налічували 170 дивізій і 2 бригади (2,9 млн. чоловік). Вони мали на озброєнні велику кількість бойової техніки, але переважно застарілих кон­струкцій. Багато танків і літаків виявилися несправними.

Німецьке командування сподівалося швидко просунутися до най­важливіших політичних та економічних центрів СРСР. Групу армій «Південь» було націлено на територію України. У смузі Київського Особливого військового округу радянські війська переважали про­тивника у живій силі в 1,2 раза, за танками — у 5, за літаками — в 2,5 раза. Але внаслідок непідготовленості до війни і некваліфікованості керівництва вони не змогли відбити нападу.

Також до основних причин поразок Червоної Армії на початку війни входять: раптовість фашистського нападу; матеріальна непідготовленість до війни, незавершеність процесу переозброєння СРСР; відсутність надій­них союзників, міжнародна ізоляція Радянського Союзу; розпорошення сил Червоної Армії на кордонах, масові репресії наприкінці 30-х років проти армійського командного складу; некомпетентність воєнно-стратегічного керівництва тощо.

Оскільки український напрямок для Гітлера був одним із головних, 18 серпня 1941 р. він припиняє наступ на Москву й переорієнтовує вістря головних ударів на Ленінград і Київ, наголошуючи, що наступ на столицю України — "безпосереднє стратегічне завдання".

Така зміна акцентів була зумовлена багатьма факторами, насам­перед економічними — захоплення України суттєво підривало військово-промисловий потенціал СРСР і забезпечувало Німеччину ресурсами для ведення війни (напередодні війни частка УРСР в Радянському Союзі становила з видобутку вугілля 50,5%, залізної руди — 67,6%. виплав­лення чавуну — 64,7%, сталі — 48,9%); щодо воєнних факторів, то оку­пація України створювала вигідний плацдарм не тільки для бойових дій на цьому напрямку.

Більше двох місяців (липень - вересень) тривала оборона Києва. Гітлерівці втратили під стінами української столиці понад 100 тис. війська. Після прориву німецькими військами Південно-Західного фронту захис­ники Києва опинилися перед загрозою оточення. Проте Сталін, не зважаючи на реальні обставини, не дозволив військам своєчасно відійти. Між тим ситуація дедалі більше ускладнювалася, переростаючи у велику трагедію. Ліквідувавши лід Уманню дві оточені радянські армії, німецькі броньовані "кліщі" замкнулися в кільце під Полтавою. Внаслідок цього в оточення потрапило майже 660 тис. осіб, із них 60 тис. командирів. З оточення змогли вийти лише окремі загони. Командуючий фронтом М. Кирпонос, секретар ЦК КП(б)У М. Бурмистренко та група генералів при спробі вирватися із ворожого кільця загинули.

Героїчна оборона Києва відволікала до 70 дивізій противника. Вона не дала можливості ворогові влітку 1941 р. захопити Лівобережну Україну та Донбас. Було виграно час для евакуації на Схід сотень тисяч людей, устаткування промислових підприємств, матеріальних і культурних цінностей.

Велике стратегічне й політичне значення мала оборона Одеси, що тривала 73 дні. Сковуючи 18 дивізій противника, вона дала змогу відійти Південному фронту за Дніпро й організувати оборону. Проте наприкінці вересня Червона Армія змушена була залишити Одесу і вести оборонні бої на Кримському півострові.

Розгром у грудні 1941 р. під Москвою 38 німецьких дивізій зірвав плани "Бліцкрігу", створивши умови для контрнаступу радянських військ. У березні наступного року Генеральний штаб запропонував план операції на весну і початок літа 1942 р. Головна ідея цього документа — активна стратегічна оборона, накопичення резервів, а потім — рішучий наступ. Сталін же настояв на серії наступальних операцій на окремих напрямках: операції в Криму, під Харковом, під Ленінградом і ще на декількох нап­рямках. У результаті цього сили, котрих і так було обмаль, подрібнювалися.

Труднощі ускладнювалися тим, що після трьох невдалих спроб (у лютому — квітні 1942 р.) прорвати оборону німців, Кримський фронт змушений був перейти до оборони. Уже 8 травня перейшло в наступ ударне угрупування гітлерівців. Внаслідок невмілої організації оборони командувачем Кримським фронтом генерал-лейтенантом Д. Козловим, некомпетентних втручань у воєнні справи представника Ставки ВГК Л. Мехліса битва закінчилася цілковитою катастрофою для радянських військ і втратою Керченського півострова. Це значно ускладнило стано­вище захисників Севастополя. За час понад восьмимісячної оборони ворог втратив майже 300 тис. вояків, що більше, ніж втрати вермахту у всій Європі, Північній Африці та Атлантиці від 1 вересня 1939 р. до 22 червня 1941 року. 4 липня 1942 р. місто було захоплене фашистами.

Катастрофічною поразкою завершився і початий 12 травня 1942 р. наступ на харківському напрямку. Невдала організація, недостатнє мате­ріальне забезпечення, тактичні помилки призвели до трагедії (у полон потрапило 240 тис. червоноармійців).

Поразки радянських військ в Україні та Криму різко змінили ситуацію на користь німців. Оволодівши стратегічною Ініціативою, вони 28 червня 1942 р. розпочали широкомасштабний наступ. 22 липня 1942 р., після захоплення гітлерівцями м. Свердловська Ворошиловградської області, вся територія Української РСР була окупована.

Незважаючи на те, що Червона Армія чинила героїчний опір, сковуючи значні сили противника, все ж поразки під Києвом, Харковом, у Криму та в інших бойових операціях призвели до загибелі та полону сотень тисяч солдатів та офіцерів; окупації України; різкого звуження військово-промислового потенціалу СРСР; завоювання фашистами вигід­ного стратегічного плацдарму для подальшої експансії; переходу страте­гічної ініціативи до рук Гітлера.

Кайдани «нового порядку». Страхітлива картина відкривалася перед очима воїнів-визволителів, які першими ступили на бага­тостраждальну українську землю. Те, що чинили тут окупанти, ледь піддається описові. За планом . «Ост», розрахованим на ЗО років, слов'янські народи, що населяли європейську частину СРСР, пе­редбачалося піддати масовому винищенню й відселеною на інші території  їхню землю кали колонізувати 8—9 мли. німців. ї цю каннібальську програму окупанти активно здійснювали вже в ході війни. Адже український народ, як писав начальник поліції безпеки і СД Києва у вересні 1942 р., «саме своєю біологічною плодовитістю становитиме постійну небезпеку для Німеччини».

У планах нацистів особливе місце відводилось Україні, народ якої в минулому вже не раз німецькі колонізатори намагалися підкорити, прибравши до своїх рук багатющі лани й надра цього краю. «Україна стане місцем втілення творчого духу германців»,— заявляв Еріх Кох, призначений Гітлером намісником в Україні.

Слідом за передовими частинами німецької армії сюди посунули загони і установи спеціального призначення, орда нацистських чиновників, завданням яких було закути місцеве населення у кайда­ни «нового порядку». Жорстокість, зневага до українців як до людей нижчого гатунку були головнми рисами системи німецького управління. «Не будьте м'якими і сентиментальними»,— ця вимога містилася в усіх інструкціях окупаційного апарату. Військовим чинам, навіть нижчим, надавалося право розстрілу місцевих жителів без суду і слідства. Протягом усього періоду в містах і селах діяла комендантська година. За її порушення людей розстрілювали на місці. У спеціальній директиві окупаційних властей «Про прове­дення умиротвореная в Україні у 1942 р.» говорилося: «У випадку винекнення сумнівів щодо правильності вибору заходів, які необхідно вжити, треба виходити з того, що найжорстокіші заходи якраз є найбільш правильними.

За Україною нацисти не визнавали права на державне існуван­ня.  Вони розглядали її територію як «німецький простір», яким можна розпоряджатися на власний розсуд. Частина' українське! території була включена до рейхскомісаріату «Україна». Львівську,

Магазини, ресторани, перукарні обслуговували тільки окупантів та їхніх запроданців. Населенню міст, по суті, заборонялося користу­ватися залізничним і комунальним транспортом, електрикою, теле­графом, поштою, аптеками. На кожному кроці можна було бачити оголошення: «Тільки для німціа», «Українцям вхід заборонено». Незмірних фізичних страждань і душевних мук завдала ук­раїнському народові примусова праця на німецьких поневолювачів, особливо масові насильственні вивезення молоді на каторжні роботи до Німеччини. Протягом 1942—1944 рр. у німецьке рабство було забрано 2,4 мли. українських юнаків та дівчат.  На спеціальних ринках їх  як худобу продавали.

Активно діяти в умовах окупаційного режиму прагнула Ор­ганізація українських націоналістів (ОУН). Після невдалої спроби проголосити у Львові ЗО червня 1941 р. відновлення самостійної української держава ця організація остаточно розкололася. Утвори­лося два її крила: помірковане, на чолі з А. Мельнихом, і радикальне, кероване С. Бадщерою. У той час,- як медшикщці «дгфвто шваш на службу в окупаційні органи, бандерівці сформували власні збройні сили — Українську повстанську армію  (УПА), підпільні лоївки.

У 1944 р. відкрилася нова сторінка в історії боротьби національних сил, зорієнтованих на здобуття незалежності України. Сформована у 1942— 1944 рр. Українська повстанська армія продовжила боротьбу за визволен­ня України, але вже проти сталінського режиму. УПА контролювала вели­чезні райони в передгір'ях Карпат і на Волині. Коли радянські війська наблизилися до головних баз УПА, на розгром повстанців були кинуті з'єд­нання НКВС (МВС-МДБ) і прикордонних військ. Це була жорстока й крово­пролитна боротьба. Зламати цю силу можна було лише за допомогою масо­вих репресій. Сталінський режим без вагань пішов на це. Усіх, хто хоч якось був пов'язаний з опором, знищували або відправляли до Сибіру. Протягом 1944—1945 рр. війська та радянські каральні органи здійснили близько 40 тис. операцій, під час яких було вбито 103 тис. і затримано 125 тис. повстанців. У свою чергу повстанці здійснили 6 тис. операцій, 14,5 тис. диверсій і терористичних актів, від яких загинуло майже ЗО тис. осіб. Не­зважаючи на такі втрати повстанський рух на західноукраїнських землях тривав до початку 1950-х рр.

Початок визволенню України було покладено взимку 1942 - 1943 рр. Перші населені пункти Донбасу були визволені вже у грудні 1942 р. воїнами Першої гвардійської армії під командуванням генерала В. Кузнєцова. Першим із обласних центрів був звільнений Ворошиловград (тепер Луганськ) — 14 лютого 1943 р., а невдовзі — значна частина території Донецької і Харківської областей.

Намагаючись взяти реванш за поразку під Сталінградом, вермахт у липні 1943 р. почав небувалий за силою наступ на Курському напрямі. Курська битва (5 липня - 23 серпня 1943 р.) була однією з вирішальних у Великій Вітчизняній і загалом у Другій світовій війні. У ході оборони, а потім і контрнаступу радянські війська розгромили близько ЗО дивізій, зокрема сім танкових і моторизованих. І хоча втрати Червоної Армії значно перевищували втрати гітлерівців, перемога під Курськом закрі­пила корінний перелом у війні. Після неї вермахт уже неспроможний був успішно наступати.

У результаті контрнаступу під Курськом, який перейшов у загальний наступ, радянські війська вигнали ворога з Лівобережної України. Чер­вона Армія 22 вересня завершила очищення від гітлерівців Донбасу. У другій половині вересня того ж року радянські війська широким фронтом форсували Дніпро. 6 листопада війська першого Українського фронту під командуванням М. Ватутіна визволили Київ. За форсування Дніпра звання Героя Радянського Союзу було присвоєно 2 438 бійцям і командирам, серед яких було 483 українця.

У листопаді 1943 р. Червона Армія визволила Житомир. Проте на­прикінці листопада несподівано для радянських військ їх контратакували в районі Бердичів — Фастів німецькі танкові частини. Удар, метою якого було нове захоплення Києва, а отже, і стратегічної ініціативи на фронті, був такий сильний, що довелося залишити Житомир, Коростень і Радо­мишль. Радянські війська зазнали великих втрат. Однак, відбивши контр­наступ, вони просунулися далі на захід.

Напружені бої тривали на півдні республіки. За три місяці війська Другого і Третього Українських фронтів ліквідували запорозький плац­дарм ворога. У жовтні 1943 р. були визволені Запоріжжя і Дніпропет­ровськ. Отже, 1943 р. став для українського народу передднем остаточ­ного визволення від загарбників.

Наприкінці грудня 1943 р. на 1400-кілометровій смузі від Полісся до Чорного моря розпочався загальний наступ радянських військ, в якому взяли участь Перший Білоруський та Перший, Другий, Третій і Четвертий Українські фронти. На кінець січня 1944 р. війська Першого та Другого Українських фронтів просунулися далеко на захід і оточили 10 дивізій ворога в районі Корсуня-Шевченківського. Червона Армія почала розгром цього угрупування, коли німецьке командування відхилило ультиматум про капітуляцію. 17 лютого 1944 р. воно перестало існувати. Фашисти втратили 55 тис. солдатів та офіцерів, а понад 18 тис. опинилися в полоні. Командуючий німецьким угрупуванням загинув у бою.

Перемога під Корсунем-Шевченківським, яку народ назвав "Сталінградом на Дніпрі", відкрила шлях Червоній Армії на Правобережжя. У березні 1944 р. були визволені Проскурів, Чернівці, Тернопіль, Вінниця. На півдні у березні були звільнені Херсон, Миколаїв, а 10 квітня штурмом здобуто Одесу. 9 травня фашистів було вибито зі Севастополя.

У середині липня 1944 р. розпочався наступ радянських військ на рава-руському і львівському напрямах проти групи армій "Північна Україна". Розвиваючи його, радянські війська оточили й розгромили в районі Брод 8 дивізій. Львів був визволений 27 липня.

На кінець серпня 1944 р. загарбників було вигнано майже з усієї Західної України. Із заволодінням 8 жовтня 1944 р. населеним пунктом Лавочне Львівської області Україна стала вільною. Днем визволення України від фашистських загарбників вважається 28 жовтня, коли Червона Армія звільнила Закарпатську Україну.

Друга світова війна та перемога радянського народу у Великій Вітчизняній війні внесли кардинальні зміни в міжнародну обстановку, в міжнародні відносини. В них активно виявилася політична роль країн — учасниць антигітлерівської коаліції; на історичну арену вийшли країни соціалізму. Загострення водночас суперечностей між двома світовими системами призвело до "холодної війни". Ширився рух прихильників миру, формувалися міжнародні організації.

Важливу роль в боротьбі за мир і відвернення загрози світової війни відіграла Організація Об'єднаних Націй, яка була проголошена у квітні і створена в жовтні 1945 року. Однією з країн — співзасновниць ООН — була Українська Радянська Соціалістична Республіка. В міжнародній діяльності вона сприяла мирному врегулюванню спірних проблем терито­ріального, політичного, економічного характеру. її зусилля були зосеред­жені на проблемах правового забезпечення світової політики. Однак в укладанні міжнародних договорів та обміні дипломатичними представ­ництвами УРСР виступила з класових позицій та суто загальнодержавних інтересів. Власне, жагучі проблеми — про відповідальність гітлеризму за нацистську   політику;   врегулювання   національно-визвольної   боротьби

в Західній Україні; громадянський статус українців в інших країнах — вона навіть не поставила на обговорення.

УРСР, по суті, була об'єктом, а не суб'єктом міжнародного права, її міжнародні зв'язки засновувалися й розвивалися не стільки за прин­ципом ефективності, скільки за партійно-класовим принципом. Врахову­валася, насамперед, політика, а не економічна кон'юнктура.

У повоєнні роки відбулися зміни геополітичного становища України й етносоціальні процеси. В листопаді 1944 р. в Мукачеві перший з'їзд Народних комітетів Закарпатської України схвалив Маніфест про возз'єд­нання з УРСР. У січні 1946 р. на території Закарпаття було запроваджено законодавство УРСР.

На початку 1947 р. Румунія визнала входження до УРСР Північної Буковини і частини Бессарабії. В 1946 р. було проведено демаркацію кордону між Польщею і СРСР, і західноукраїнські землі були офіційно визнані територією УРСР. Однак драматичний розвиток подальших подій позначався депортацією українського населення в зв'язку з польсько-радянською операцією "Вісла" (1947 р.). У 1990 р. сенат Польщі засудив цю операцію як злочинну акцію проти українського народу.

Політичний режим, що утвердився в західних областях України, носив тоталітарний характер. Після придушення організованого націо­нально-визвольного руху влада перейшла до форсування темпів уніфі­кації суспільно-політичного, економічного та духовного життя населення західноукраїнського регіону відповідно до загальносоюзних зразків.

Важливим інструментом прискореної "радянізації" краю виступала кадрова політика. Лише до початку 1945 р. в регіон були направлені понад ЗО тис. керівних працівників. Місцеві кадри обіймали переважно другорядні посади. Так, у 1946 р. із 15 120 номенклатурних посад в обкомах партії західного регіону місцеві кадри обіймали лише 1939 посад (12,1%).

Проводилися репресії проти учасників українського національно-визволь­ного руху та членів їх родин. Впродовж 1944 - 1952 рр. на спецпоселення у віддалені райони Радянського Союзу було вивезено більше 200 тис. осіб. І все ж таки, попри всі нищівні наслідки, втрати і трагічні обставини воєнного часу, Україна вперше в своїй історії стала соборною, зібравши в одне дер­жавне ціле (у складі УРСР) всі українські землі. Здійснилася давня воле­любна мрія українського народу. Тепер значно розширилися кордони респуб­ліки, зросла її економічна, соціально-політична вага. Збагачувався людський, природний, науково-культурний потенціал нашого народу, зберігалися й збагачувалися його історичні традиції. Сповна ж в умовах толітаризму це історичне возз'єднання не могло реалізувати закладених у ньому глибинних можливостей культурного прогресу, етнонаціонального розвитку України.

Початок відбудови народного господарства. Досить складним завданням, що постало перед українським народом з визволенням окупованих територій, була відбудова народного госнодарства, осередків культури, освіти, науки. Відбудовні роботи починалися зра­зу ж після звільнення того чи іншого населеного пункту. Причому з огляду на війну, що тривала, першочерговою метою була терміно­ва відбудова об'єктів оборонного значення..

Союзний уряд не мав змоги виділити Україні достатні кошти, обладнання, автомашини тощо. Гостро бракувало кваліфікованих робітників.   У  людей,  перед  якими  стояло  завдання  відбудови, основна надія була, по суті, на самих себе, на власну кмітливість, працелюбність. До того ж реевакуації вивезених на схід підпри­ємств практично не відбувалося: повертати обладнання було визна­но економічно нераціональним, Робітники та інженерно-технічні працівники, очищаючи приміщення підприємств від гір сміття, битої цегли, понівечених конструкцій, розшукували й ремонтували старе обладнання. Багато робітників опановували спеціальності будівельників, приносили з дому або виготовляли самі інструменти, яких не вистачало.                                                                            

Працюючи вдень і. вночі, долаючи втому, терплячи незліченні побутові нестатки, трудівники вершили справді героїчні справи від­будовуючи Придніпровський металургійний район, Криворізький ру­дами басейн, машинобудування Києва, Харкова, Одеси, Полтава. На кінець війни в Україні відновила роботу третина підприємств, що працювали до війни. Вони давали чверть довоєнної продукції.

Труднощі відбудови села також посилювалися браком робочої сили. Адже поріділе сільське, населення було об'єктом нескінченних трудових мобілізацій на відбудову промисловості Донбасу, Кривба­су, Києва тощо. Хоч у 1945 р. формально вваєжається відбудованими. майже всі артілі і МТС, сільськогосподарських машин у них була ли­ше половина довоєнної кількості. Селяни зуміли засіяти 3/4 довоєн­них посівних площ, частково відновити тваринництво. У 1943— І945 рр. вони заготували і згідно з планом хлібозаготівель здали державі 825 мли. пудів хліба. Та властям цього здалося Замало. Була розгорнуто кампанію по здачі хліба у фонд оборони. Звичними вже здирницькими методами з села було одержано ще майже таку саму кількість зерна. Вилучали навіть посівне насіння.

Пуск підприємств супроводжувався нарощуванням виробничих потужностей і боротьбою колективів за збільшення виробництва продукції. Незмірно важкі дні переживало робітництво України. Пе­реважна маса жила у підвалах зруйнованих будинків, землянках тощо. Низькокалорійним було харчування в їдальнях на підприємствах, а продовольчі харчі рідко можна було отоварити продук­тами. Гостро бракувало одягу, зокрема спецодягу.

У період війни дедалі ширше застосовувалася праця жінок на важких, у тому числі підземних роботах. Молоді жінки Горлівки виступали ініціаторами  опанування жінками шахтарських профе­сій. Надзвичайно складно проходили відбудовні процеси в Західній Україні. Збройні формування Української повстанської армії нама­галися чинити опір Червоній армії. Водночас підпільні боївки ОУН.

У суспільно-політичному житті УРСР, як і в цілому по країні, після смерті Сталіна виявилися дві лінії: неосталінська (беріївська), спрямо­вана на посилення тоталітаризму, і реформаторська — М. С. Хрущова та його прихильників. Розвінчавши культ особи Сталіна, XX з'їзд КПРС ініціював реформи. Це був рішучий, але разом з тим суперечливий та обмежений акт. Його обмеженість полягала в протиставленні Сталіна як особистості — сталінізму як політичному режиму; у вірі в неможливість не демократизму соціалістичного ладу; в переконаності в його історич­ному поступі.

Заслуга М. Хрущова полягала в тім, що він зважився публічно викрити культ особи, розкрити правду про сталінські злочини, виступивши з допо­віддю на XX з'їзді КПРС у 1956 році. На цьому з'їзді було взято курс на оновлення соціалізму. М. Хрущов намагався демократизувати суспільство, реформувати економіку, прагнув розв'язувати соціальні проблеми. Проте він застосовував ті ж прийоми, які намагався зруйнувати, був непослідов­ний у проведенні реформ, вірив у власну безпомилковість. Тому започатко­вані Хрущовим зміни мали поверховий характер і короткочасний ефект. Помилки Хрущова посилили позиції тих, хто виступав проти рішень XX з'їзду КПРС, призвели до усунення М. Хрущова від влади в жовтні 1954 р.

Десятирічний (до початку 60-х років) період отримав назву "відлиги". Характерні ознаки цього періоду:

реабілітація невинно репресованих людей — в'язнів ГУЛагу;

заходи щодо децентралізації економічного управління, скорочення державного апарату, розвитку громадських засад в суспільстві;

створення союзно-республіканських чи республіканських міністерств (вугільної, металургійної промисловості; паперової та деревообробної промисловостей; вищої та середньої спеціальної освіти, юстиції тощо);

зміни в державному плануванні та фінансуванні, зокрема сільського господарства;

організація міжреспубліканської Економічної комісії Верховної ради СРСР;

постановка завдань, визначення заходів соціальної політики;

проведення освітньої реформи, часткове розширення статусу уні­верситетів;

постановка питань мовної політики, змін в мистецтві, театрі, науці, книговидавництві, постановка часописів, реабілітація діячів культури; у відповідних постановах ЦК КПРС і ЦК Компартії України (1958 р.) була дана більш об'єктивна оцінка творчої спадщини композиторів;

зміни в морально-психологічній атмосфері суспільства.

Однак виявилася і інша тенденція: одержавлення економіки; адмі­ністративно-командні методи господарювання; знеосіблення, зрівняння в оплаті праці; політизація й ідеологізація суспільного життя. В цілому всі заходи в період "відлиги" здійснювалися в руслі непорушної командно-адміністративної системи, а отже, в існуванні бюрократії І демократії. Так, особливістю роботи Верховної Ради УРСР було, з одного боку, розши­рення ЇЇ компетенції, вдосконалення організаційно-масової роботи, розв'я­зання соціально-економічних та суспільно-політичних питань, а з другого — сувора централізація її функцій, одноманітність роботи Рад, їх виконавчих комітетів, розв'язання важливих питань не на депутатських сесіях, а адмі­ністративним шляхом. На початку 60-х років Ради брали участь в полі­тичній реформі щодо поділу місцевих радянських органів на міські та сільські, що не виправдалося суспільного практикий В умовах "відлиги" профспілкам було надано право участі в підго­товці проектів виробничих планів, здійснення контролю за дотриманням трудового законодавства, вирішенні питань організації праці, заробітної плати, житлового будівництва. Важливою функцією профспілок стало безпосереднє керівництво розвитком технічної творчості виробничих колективів. Розширювалася участь профспілок у здійсненні державної соціальної політики. І все ж замість конкретної організаторської роботи в масах профспілкові комітети захоплювалися засіданнями і нарадами, створенням чисельних, часом дублюючих одна одну комісій І рад, а головне — виявляли поступливість господарським керівникам в соці­альному захисті трудящих.

РУССКАЯ ДИССИДЕНТКА, ОДНА ИЗ   ОСНОВАТЕЛЬНИЦ ХЕЛЬСИНАСКОЙ ГРУППЬІ, ЛЮДМИЛА АЛЕКСЕЕВА О РУСИФИКАЦИИ УКРАИНЬІ

...Витіснення української мови відбувається не стихійно, а вживан­ням цілого комплексу державних заходів, які скеровують демографічні процеси в бажаний для влади бік.

Переселення українців на східні, рідко заселені землі Совєтського Союзу — в Казахстан, на Сибір, на Урал, на Далекий Схід — заохочується економічними методами. В той же час заохочується переселення росіян на Україну. Внаслідок цього з 1959 по 1970 роки чисельність українського населення на Україні збільшилася лише на 10 проц., а російського — на ЗО проц.

Звичайно, це трапилось не внаслідок природнього занепаду укра­їнського населення та приросту російського, а в результаті пере­селень, які регулюються державою. В 1970році російське населення України мало більше 9 мільйонів чоловік проти 35 мільйонів укра­їнців. А в 1979 році в Україні жило вже 10,4 мільйонів росіян.

... Впровадження російської мови починається з дошкільних дитячих установ. На Україні переважають російськомовні дитячі ясла та дитячі садки. Але й ті, що вважаються українськими, сильно зросійщені,  бо під час підбору кадрів вихователів перевага віддається росіянам і зросійщеним українцям.

Більшу частину вищих навчальних закладів на Україні зросійщено... В ]970році з півтора мільйона спеціалістів з вищою освітою, що працювали на Україні, 600 тисяч були росіянами, тобто більше, ніж третина.

... Українська мова... фактично збереглася лише в селах, а також серед невеликої частини української інтелігенції, переважно гумані­тарної. Неінтелігентні громадяни вживають у розмові суміш вульга­ризованих російської та української мов.

Я називаю цей процес російщенням, а не совєтизацією, як це роблять деякі росіяни, бо яким би неприємним цей факт для нас не був, російська мова є знаряддям знищення багатої та своєрідної української культури. І кожен росіянин, що заплющує на це очі чи перекладає відповідальність за це зі свого сумління на когось іншого, об'єктивно полегшує цей процес. На мій погляд, росіянам недостатньо не прийма­ти участь у цій ганебній акції. Ми повинні разом з українцями активно втрутитися в неї, рятуючи від нашого правлячого класу їх культуру, їх національну гідність, ясно та беззастережно підтримувати їх безумовне право на незалежність.

Украинский Хельсинский Союз

 

Массовые репрессии 1972 г. в Украине на некоторое время па­рализовали  активность дисси­дентов.  Однако уже в  1974 г. вышли 7 и 8 выпуски «Українського вісника», в возобновлении издания которого значительную работу провел С.Хмара. За гра­ницей правозащитники выпус­тили ряд книг, которые не могли быть опубликованы в СССР.

В 1975 г. правительства 35 го­сударств  Европы  и  Северной Америки, в том числе и прави­тельство СССР, подписали Хель­синкские соглашения, призван­ные закрепить новые отноше­ния в Европе, обеспечить со­блюдение  высоких принципов демократии, прав человека. По­нимая, что в условиях Украины

это невозможно, в ноябре 1976 г.   группа  правозащитников объединилась  в  Украинскую группу  содействия  выполне­нию Хельсинкских соглашений в Украине,  или Украинский Хельсинкский  Союз (УГС — Украшська Гельсшська Сшл-ка). Союз стал самой большой правозащитной организацией в республике. Ее руководите­лем стал писатель Н.Руденко, а среди 36 членов были такие известные диссиденты, как ге­нерал, Григоренко,   Л.Лукь-яненко, И.Кандыба, Н.Свит-лычная, В.Чорновил, В.Стус, С.Караванский,   О.Мешко, О.Берднык и др.

Как отмечает историк О.Суб­тельный, эту группу отличали от предыдущих две важнейшие черты. Первая заключалась в том, что УГС была открытой общественной организацией, которая, хотя и не была при­знана официальными властя­ми, однако считала, что имеет законное право на легальное существование. Второй ее от­личительной чертой были кон­такты с аналогичными группа­ми по всему СССР.

В декларации Украинского Хельсинкского Союза указы­валось, что организация ста­вит своей целью решение че­тырех главных задач:

1. Способствовать ознаком­лению широких кругов украинской общественности с Дек­ларацией Прав Человека.

2.   Исходя из убеждений, что мир между народами нельзя обес­печить без свободных контактов между людьми, а также без сво­бодного обмена информацией и идеями, активно способствовать выполнению   статей   Заключи­тельного Акта по вопросам без­опасности   и   сотрудничества  в Европе.

3.  Добиваться, чтобы на всех международных совещаниях, где должны обсуждаться итоги вы­полнения Хельсинкских согла­шений, Украина как суверенное европейское государство и член ООН была представлена отдель­ной делегацией.

4.  С целью свободного обмена информацией  и  идеями доби­ваться аккредитации в Украине представителей зарубежной пе­чати.

В Декларации провозглаша­лось, что в своей деятельности Союз руководствуется не поли­тическими, а только гуманитар­но-правовыми мотивами, а свою основную цель видит в ознаком­лении мирового сообщества с нарушениями прав человека в Украине.

Несмотря на вполне закон­ный характер деятельности Со-юза, ее поддержку западными демократиями, акции группы проходили в обстановке посто­янного давления властных структур. Особое озлобление вызвали у КГБ распространяе-мые на Западе меморандумы о незаконных арестах, списки политических узников, информация об их положении в тюрьмах, лагерях и ссылках и т.п.

16 липня 199рр. була прийнята Декларація про державний суверенітет України. Вона стала першим документом, який у 1990-ті рр. відкрив Україні шлях до незалежності. Суверенітет перед­бачав верховенство, самостійність, повноту і не­подільність влади на території України, незалеж­ність держави в  зовнішніх відносинах.

У 1991 р. як у РСР, так і в Україні загостри­лася суспільно-плітична ситуація внаслідок боротьби навколо підписання нового союзного договору. Цей документ передбачав створення «реальної федерації рівноправ­них республік» і виносився на обговорення на референдумі.

В Україні ця ідея була зустріта неоднозначно. Окремі статті союз­ного договору суперечили Декларації про державний суверенітет України: обмеження прав республіки; збільшення повноважень союзних органів вла­ди у фінансовій сфері та міжнародних відносинах; верховенство союзних законодавчих актів над республіканськими. В Україні на референдумі було запропоновано додаткове питання: «Чи згодні Ви з тим, що Україна повинна бути в складі Союзу радянських суверенних держав на принципах Деклара­ції про державний суверенітет України?». Результати референдуму показа­ли, що народ України прагне до відновлення положення України в складі СРСР.

19—21 серпня 1991 р. у СРСР була здійснена спроба державного перево­роту. Президент СРСР М. Горбачов був ізольований на дачі «Форос» у Кри­му і відсторонений від влади. Влада перейшла до створеіного Державного Комітету з надзвичайного стану (ДКНС, рос. ГКЧП) у складі Г. Янаєва, В. Павлова, Д. Язова, В. Крючкова, Б. Пуго, О. Бакланова, Д. Стародубцева. У Москву вводилися війська. На території СРСР на 6 місяців був оголоше­ний надзвичайний стан.

Свої дії члени ДКНС (ГКЧП) мотивували тим, що вони дбають про інтере­си народу, хочуть забезпечити законність і правопорядок у СРСР, запобігти загальнонаціональній катастрофі. Насправді це була спроба, консервативних політичних сил знищити демократичні перетворення, повернути раїну в період «застою», зупинити рух народів СРСР до незалежності.

Офіційний Київ зайняв вичікувальну позицію. На Голову Верховної Ради УРСР Л. Кравчука здійснювався тиск із боку ДКНС. Однаїк Л. Кравчук за­явив, що в Україні немає підстав для введення надзвичайного стану, а всі зміни повинні відбуватися законним шляхом.

Реакція на дії ДКНС в Україні була неоднозначною. Так, демократична опозиція у Верховній Раді не визнала змовників, а більшісіть  члені кмуні­стичної партії в Україні виступили з підтримкою ДКНС. 21 серпня 1991 р. організатори ДКНС (ГКЧП) визнали свою поразку, а 22 серпня Президія Верховної Ради УРСР на вимогу опозиції скликала позачергову сесію Верхов­ної Ради, де на обговорення було винесено питання про проголошення неза­лежності України. 24 серпня 1991 р. загальним голосуванням було прийня­то Акт проголошення незалежності України, що визначав: «Територія України є неподільною і недоторканною. Відтепер на території України діючими є винятково Конституція і закони України».

1 грудня 1991 р. був проведений Всеукраїнський референдум з метою під­твердження незалежності України. 90,3 % громадян, що взяли участь у ре­ферендумі, висловилися за незалежність України. У цей жє день відбулися вибори Президента України. Ним став Л. Кравчук.

Прийняття Акта проголошення незалежності України справило значний вплив на подальший розвиток держави. Україна стала суверенною держа­вою мирним шляхом.

Висновок. Україна пройшла складний і суперечливий шлях до незалежнос­ті. На карті світу, з'явилася нова незалежна демократична держава — Україна.

Україна має давні конституційні традиції. Ще за часів Київської Русі й Галицько-Волинськогс князівства діяла «Руська Правда». Під час перебування українських земель у складі Литви і Польщі діяли «Литовські Статути» (1529, 1566 1588 рр.)- У роки Національно-визвольної війні під проводом Б. Хмельницького основними правовими актами були універсали гетьмана, а з

1654 р. — Березневі статті, що визначали авто­номний статус України в складі Московської держави. Наступними актами, що визначали правовий статус України в складі Московської держави, були Переяславські статті, Московські статті, Глухівські статті, Коламацькі статті, «Рішительні пункти».

Пам'яткою політичної та юридичної думки XVIII ст. стала Конституція Пилипа Орлика «Пакти і Конституція законів і вільностей Війська Запоро­зького», датована 5 квітня 1710 р.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. з конституційними проектами ви­ступили М. Драгоманов, М. Грушевський.

У роки Національно-демократичної революції 1917—1921 рр. була при­йнята, але не набрала чинності Конституція УНР. Конституційне право по­повнилося чотирма Універсалами Української Центральної Ради.

У радянській Україні діяли чотири Конституції — 1919, 1929, 1937 1978 рр.

Наприкінці 1980-х рр. під час здійснення політики перебудови стало зрозумілим, що Конституція УРСР 1978 р. не відповідає принципам демократичного розвитку суспільства. Перший етап конституційного процесу розпочався 16 липня 1990 р. із прийняттям Верховною Радою Декларації про державний суверенітет України, яка передбачала верхо­венство, самостійність, повноту і незалежність влади в межах території України.

У жовтні 1990 р. Верховна Рада створила Конституційну комісію з підго­товки проекту Конституції.

24 серпня 1991 р. Верховна Рада УРСР прийняла Акт проголошення незалежності України, який був підтриманий на Всенародному референду­мі 1 грудня 1991 року.

Із проголошенням незалежності в Україні розгортається конституційний процес — розробка й обговорення різних варіантів нової Конституції, її розділів і статей. Конституційний процес умовно можна поділити на кіль­ка періодів. Упровдож першого періоду (1990 — жовтень 1994 р.) була сформована Конституційна комісія на чолі з Президентом Л. Кравчуком і Головою Вер­ховної Ради І. Плющем; до комісії також увійшли учені-правознавці, судді, працівники правоохоронних органів, народні депутати. Результатом роботи комісії стало створення двох варіантів проекту Конституції, які були винесе­ні на всенародне обговорення. Однак жоден із них прийнятий не був.

Другий період розпочався у листопаді 1994 р., після позачергових вибо­рів Президента України і формування нового складу Верховної Ради. Кон­ституційну комісію очолили Президент України Л. Кучма і Голова Верхов­ної Ради О. Мороз. Нові проекти створювалися представниками різних політичних партій. Найгострішими проблемами були механізм прийняття Конституції, форма правління в Україні, питання власності, виборчої систе­ми, державної мови і символіки.

У грудні 1994 р. Президент запронував на обговорення Верховної Ради законопроект про державну владу та органи місцевого самоврядування, але цей документ не було прийнято. Протистояння між Президентом, котрий прагнув створити сильну законодавчу владу в країні, та Верховною Радою, що намагалася зберегти свої повноваження, закінчилося підписанням 5 черв­ня 1995 р. Конституційного договору, який збільшив повноваження Пре­зидента. За умовами договору Президент визнавався головою держави та головою виконавчої влади, він особисто визначав склад, Кабінету Міністрів. Положення, що були закладені в основу Констутиційного договору, створи­ли правову базу для діяльності органів виконавчої влади та президентської адміністрації.

Унаслідок суперечностей між Президентом і Верховною Радою Л. Кучма 26 червня 1996 р. видав Указ про проведення у вересні 1996 р. Всеукра­їнського референдуму щодо прийняття Конституції України. У пошуках компромісу було створено Узгоджувальну комісію на чолі з М. Сиротою. Суперечку викликали питання, що стосувалися співвідношення повнова­жень законодавчої та виконавчої влад, статусу російської мови, державної символіки та ін. На думку багатьох політиків, Конституційний процес зайшов у глухий кут.

У ніч на 28 червня 1996 р. більшістю голосів депутати Верховної Ради прийняли Конституцію України. її текст підписали Президент України і Голова Верховної Ради.

Конституція включає 161 статтю і 14 розділів (15-й розділ містить «Пе­рехідні положення»)..

Конституція України має найвищу юридичну силу. Вона визначає форму правління, державний устрій, політичний режим України як незалежної, суверенної, правової держави.

Найвищою соціальною цінністю за Конституцією є людина; Конституція визначає права, свободи й обов'язки громадян України. На сучасному етапі депутатами Верховної Ради обговорюється питання про внесення змін до Конституції України.

Висновок. Прийняття нової Конституції стало важливим етапом у фо­рмуванні української державності. Конституція закріпила демократичні

права і свободи громадян України, принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову та їх незалежність одна від одної. Основу зовнішньої політики забезпечення Ті національних інтересів і.безпеки шляхом підтрим­ки мирного і взаємовигідного співробітництва з усіма країнами. День 28 червня був оголошений національним святом України — Днем Консти­туції.

З проголошенням незалежності України та розпадом СРСР, почався новий етап у розвитку економіки нашої держави. Одним із найважливіших зав­дань, що постали перед першим Президентом України Л. Кравчуком (обраним 1 грудня 1991 р.), Верховною Радою та урядом стало завдання забезпечити українському народові нормальні умови життя, підняти рівень його добробуту.

Основні підсумки економічних перетворень за 1994 - 1999 рр,: 1) по­долано падіння ВВП, в 1999 р. було отримано приріст ВВП у порівнянні з попереднім роком на 2,8%; 2) обсяг промислового виробництва зріс на 4,3%; 3) на 7,5% зросли обсяги житлового будівництва; 4) намітилася позитивна тенденція скорочення дефіциту Державного бюджету України; 5) суттєво знизився рівень інфляції, поліпшені умови зовнішньоекономіч­ної діяльності (з 1996 р. Україна забезпечила в зовнішньоторговельному обороті позитивне сальдо); 6) практично у всіх галузях промисловості сформувалися "точки зростання" — підприємства, що виробляють пот­рібну ринкові конкурентноспроможну продукцію; 7) сформовано основні атрибути національної економіки: грошову, фінансову, платіжну, подат­кову, митну, банківську та інші системи, що в своїй сукупності визначають економічну інфраструктуру нашої держави; 8) сформовано базові засади багатоукладної економіки, розширені корпоративні та приватні сектори економіки (понад 70% загального обсягу промислової продукції виробля­ється на недержавних підприємствах); 9) реалізувалися завдання земель­ної реформи (більше 6 млн. громадян отримали земельні паї, обсяг яких становить більше половини земельних угідь країни); 10) утверджено ринковий механізм ціноутворення, здійснено непростий перехід до світо­вих цін, запроваджено ліберальний режим зовнішньої торгівлі, що забез­печило товарну насиченість українського ринку; 11) утвердилися основи ринкової інфраструктури (на кінець 1999 р. в Україні було зареєстровано 203 комерційні банки, 1330 інвестиційних компаній та фондів, 262 страхові компанії, 340 бірж, 390 кредитних спілок), відбулося становлення фон­дового, товарного, грошового та валютного ринків.

Водночас, попри певні позитивні тенденції, соціально-економічна ситуація була складною і неоднозначною. Причинами такої ситуації були: 1) бартеризація економіки (на кінець 1997 р. близько 40% промислової продукції реалізовувалося по бартеру, в нафтохімічний промисловості бартер став практично єдиним засобом розрахунків); 2) негативний інвестиційний клімат (це пов'язано з нестабільною політичною ситуацією, частою зміною і заплутаністю податкового законодавства, корумпова-ністю чиновництва); 3) величезний зовнішній борг; 4) малоефективна податкова система та завищене оподаткування, що сприяє швидкому розвитку "тіньового" сектора економіки; 5) "тіньова" економіка є неопо­даткованою структурою і становить загрозу для економічної безпеки держави (вона має два типи: перший — громадяни діють цивілізованими методами, але приховують свій прибуток від оподаткування (забезпечує доходи для 75% населення України), другий — кримінальний сектор, характеризується навмисним ухиленням від дій державних регуляторів, перерозподілом офіційно чи неофіційно виробленого товару, незаконним використанням державних ресурсів, розкраданням, шахрайством, реке­том, наркобізнесом та іншими видами кримінальної діяльності), В "тіньо­вому" секторі обертається 10 - 12 млрд. доларів США і 6 млрд. грн., тоді як в легальному обігу знаходиться біля 10 млрд грн., цьому сектору належить не менше 60% ВВП. Мафіозні структури, зміцнившись, став­лять зараз перед собою не лише економічні, а й політичні цілі. Україна опускається до рівня найкорумпованіших держав світу.

У листопаді 1999 р. Президент Л. Кучма був переобраний на другий строк. Стратегія перетворень в Україні на наступні п'ять років знайшла своє відображення у Посланні Президента України до Верховної Ради в лютому 2000 р. — "Україна: поступ у XXI століття. Стратегія економічного та соціального розвитку на 2000 - 2004 роки". Запропонована стратегія соціально-економічного розвитку обґрунтовує складні та відповідальні завдання, її стрижнева позиція — визначення шляхів виведення укра­їнської економіки на траєкторію сталого розвитку, тісного поєднання полі­тики структурних змін та економічного зростання з активною і сильною соціальною політикою держави.

Основні пріоритети стратегії економічного та соціального розвитку України   на  2000  -  2004 рр.:   1)  утвердження   механізмів,   які   мають забезпечити надійні гарантії не лише остаточної стабілізації економіки, а й утворення необхідних передумов її прискореного зростання, досягнення щорічних темпів зростання ВВП на рівні 6 - 7%, легалізація української економіки, виведення її за межі "тіньових" відносин; 2) забезпечення зростання інтелектуального потенціалу нації, застосування науково-тех­нологічних інновацій; 3) здійснення активної аграрної політики, спрямо­ваної на швидке подолання кризових процесів, забезпечення необхідної адаптації підприємств АПК до умов ринкової кон'юнктури, зміцнення їх фінансового стану, утвердження в перспективі України як держави з високоефективним експортоспроможним сільським господарством; 4) здійснення політики доходів та реформування системи оплати праці, подолання існуючого нині штучного заниження вартості робочої сили й неприпустимо низького рівня соціальних витрат, вдосконалення соціаль­но-трудових відносин на всіх рівнях управління, розвиток соціального партнерства, зміцнення співробітництва та взаємодії органів виконавчої влади, роботодавців і профспілок.

Основним стратегічним завданням України Президент визначив реалізацію політики економічного зростання. Виділяється два етапи заз­наченої політики: перший етап (2000 - 2001 рр.): перед урядом ставиться завдання забезпечити зростання ВВП у 2000 р. на 1 - 2%, у 2001 р. — на 4%; у кінцевому підсумку ставиться завдання здійснити впродовж двох років такий обсяг перетворень, які забезпечили б формування в країні ефек­тивної критичної маси ринкових відносин, подальший розвиток економіки на самодостатній ринковій основі; другий етап (2002 — 2004 рр.): перед урядом ставиться завдання забезпечити зростання ВВП у середньому за рік на 6,5%, подальше прискорення темпів економічного зростання здійс­нюватиметься на власній відтворюваній (інвестиційній) базі та переважно на достатній ринковій основі.

Отже, на початку 90-х років українська економіка опинилася в ситуації глибокої економічної кризи. Позитивні зрушення в ній почалися лише в другій половині 90-х років, краще пішли справи на початку ХХі століття. На даний момент можна стверджувати, що в Україні досягли таких резуль­татів: зростання валового внутрішнього продукту, збільшення обсягів промислового виробництва, зафіксовано зростання виробництва в сільському господарстві, зростає реальний наявний грошовий дохід населення, повністю погашено заборгованість з виплати пенсій та соціальної допомоги, значно скорочено багаторічну заборгованість перед населенням із заробітної плати.

28 червня 1996 р. Верховна Рада прийняла Конституцію України кваліфікованою більшістю голосів — 315, а закон про введення її в дію — 338 голосами. День 28 червня став Днем Конституції України.

Конституція України складається з преамбули, п'ятнадцяти розділів, у яких визначені теоретичні положення Основного Закону нашої держави; права, свободи та обов'язки людини і громадянина; описано процедуру виборів, референдуму; окреслено повноваження Верховної Ради, Прези­дента,. Кабінету Міністрів, інших органів виконавчої влади, прокуратури, правосуддя, Конституційного Суду України, місцевого самоврядування, визначено територіальний устрій України, зокрема й Автономної Рес­публіки Крим; указано, за яких обставин і хто має право вносити зміни до Конституції України  і   визначено  перехідні   положення,  які  регулюють строки та порядок переходу від діючої системи державних органів до тієї системи, що передбачено Конституцією 1996 р.

У березні 1998 р. в Україні відбулися чергові вибори до Верховної Ради. Згідно з новою Конституцією України, народних депутатів обирали на основі загального, рівного й прямого виборчого права шляхом таєм­ного голосування за змішаною (мажоритарно-пропорційною) системою. Згідно з Законом "Про вибори народних депутатів України" мало обиратися 450 депутатів, із них 225 в одномандатних виборчих округах на основі відносної більшості, а 225 — за списками політичних партій, виборчих блоків партій у багатомандатному загальнодержавному вибор­чому окрузі на основі пропорційного представництва.

За депутатські місця змагались ЗО політичних партій і виборчих блоків. Але тільки 8 із них подолали чотирьохвідсотковий рубіж голосів, що дало їм право на участь у розподілі депутатських мандатів. Серед них — Компартія України — 84 мандата; Народний Рух — 32; Виборчий блок СПУ та СелПУ — 29; Партія зелених-— 19; НДП—17; "Громада" — 16; ПСПУ — 14; СДПУ(о) — 14. Решта місць відійшла депутатам, обраним в одноманітних виборчих округах.

.

Восени 1999 р. закінчився п'ятирічний термін перебування на посаді Президента Л. Кучми і, згідно з Конституцією, були призначені чергові президентські вибори. За часи його президентства була прийнята Конс­титуція України, збережений громадянський мир у країні; Україна утвер­дилася в світі як повноправна учасниця міжнародного співтовариства: зупинена гіперінфляція і введена власна національна валюта — гривня; призупинено падіння виробництва; загальмована економічна криза. Але в країні залишалася напруженою соціально-економічна ситуація, зростало безробіття, знижувався матеріальний рівень життя трудящих, гальмува­лися необхідні реформи.

За цих умов у певних колах громадян, особливо старшого віку, пен­сіонерів, посилилася ностальгія за радянським минулим, чим і намага­лися скористатися на президентських виборах представники лівих сил — П. Симоненко, О. Мороз, Н. Вітренко та інші.

На посаду Президента претендувало 13 кандидатів.

У першому турі голосування, який відбувся 31 жовтня 1999 р. У другий тур голосування вийшли Президент Л. Кучма і перший секретар ЦК Компартії України П. Симоненко.

Українські виборці в другому турі 14 листопада 1999 р. вибрали Президентом Л. Кучму, за якого віддали голоси 56,25% виборців, а за П. Симоненка — тільки 37,8%. Отже, народ України вибрав шлях демократії і реформ, ще раз підтвердив своє бажання жити в незалежній державі.

Після виборів Президента політична боротьба в Україні між лівими та правими не припинилася. Центр цієї боротьби перемістився у Верховну Раду. На початку 2000 р. її робота була фактично паралізована боротьбою двох сил: лівою і правоцентристською. 13 січня 2000 р. ліві відхилили проект державного бюджету на 2000 р., назвавши його антинародним. Тоді 11 депутатських фракцій і груп правоцентристського спрямування і позафракційних депутатів заявили про утворення у Верховній Раді парламентської більшості для співпраці з іншими гілками влади. Більшість мала на меті зняти гостроту політичних проблем, що породжувалася політичними амбіціями і непрофесіоналізмом лівої частини керівництва Верховної Ради, передусім голови О. Ткаченка та його першого заступника А. Мартинкжа.

З 21 січня по 1 лютого 2000 р. парламент працював роздільно.

1 лютого 2000 р. Головою Верховної Ради обрали  Плюща, а його першим заступником В. Медведчука і заступником С. Ґавриша.

16 квітня 2000 р.  відбувся Всеукраїнський референдум за всена родною Ініціативою

З листопада 2000 р. за ініціативою голови фракції соціалістичної та селянської партій "Лівий центр" О. Мороза у Верховній Раді розгорнувся так званий "касетний скандал", котрий відволік усю увагу народних депутатів. Мова йшла про зникнення журналіста Г. Гонгадзе, який розмі­щував критичні статті щодо Президента Я. Кучми та його оточення в інтернетгазеті "Українська правда". Ситуація в парламенті знову загос­трилася, ліві опозиційні сили зробили спробу розколоти парламентську більшість, дискредитувати Президента та виконавчу гілку влади, викли­кати політичну кризу в країні. В березні 2001 р. у Києві сталися масові сутички представників опозиції і правоохоронних органів. Масові вуличні сутички вперше в історії незалежної України набули загрозливих масш­табів. Вони засвідчили, що деякі політичні сили прагнуть політичного реваншу будь-якими методами. Але такими засобами проблеми не вирішуються. Соціальні та політичні протиріччя потрібно вирішувати цивілізованим шляхом.

У березні 2002 р. відбулися вибори до Верховної Ради України.

Одним із провідних напрямків зовнішньої по­літики України є участь у загальноєвропейсько­му процесі і, зокрема;в процесі європейської інтег­рації.

З 1992 р. Україна стала учасником Наради з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ) і підписала ключовий документ НБСЄ — Гельсін­ський Заключний акт. Це стало свідченням ви­знання рівноправності України у створенні демократичних міждержавних стосунків і безпеки в Європі. На початку грудня 1994 р. на зустрічі глав держав і урядів НБСЄ в Будапешті лідери чотирьох країн — України, США, Великої Британії та Росії — підписали Меморан­дум про гаранти безпеки України. У ньому три ядерні держави підтвердили свої зобов'язання поважати-незалежність, суверенітет і територіальну ціліс­ність нашої держави, утримуватися від загрози чи використання сили щодо України. З 1 січня 1995 р. НБСЄ стала постійно-діючою організацією — ОБСЄ, важливим елементом загальноєвропейського дому.

9 листопада 1995 р. Україна — першою з країн СНД — офіційно всту­пила до Ради Європи (РЄ). Це надало їй можливість брати участь у виробленні спільної політики європейських держав щодо прав людини, трансформувати національні державні та суспільні інститути відповідно до загальноєвропей­ських вимог.

Вступивши до РЄ, Україна взяла на себе певні зобов'язання, що стосують­ся насамперед приведення її правової та політичної систем у відповідність до вимог цієї організації. Так, згідно з рекомендаціями РЄ, в Україні було скасовано смертну кару. Незважаючи на опір деяких сил у державі, вико­нання рекомендацій РЄ відповідає національним інтересам України, набли­жає її до стандартів демократичного суспільства. Для контролю за виконан­ням взятих Україною зобов'язань запроваджено постійно діючий моніторинг стану справ щодо прав людини. За період з 1995 до 2004 р. Україна неодно­разово опинялась у ситуації, коли їй загрожувало виключення з РЄ за неви­конання зобов'язань. Така ситуація не найкращим чином впливала на імідж

України та на її відносини з європейськими державами. Це також негативно відбивалося на євроінтеграційних прагненнях України.

Важливе значення для європейської інтеграції України має співробітни­цтво з Європейським Союзом (ЄС). У 1992 р. Україна долучилась до співро­бітництва з європейськими фінансовими організаціями, ставши, зокрема, членом Європейського банку реконструкції і розвитку, створеного для допо­моги країнам Східної Європи у подоланні комуністичного минулого. Украї­нське керівництво проголосило стратегічною метою вступ до ЄС. У 1994 р. була підписана, а в 1998 р. набула чинності Угода про партнерство і спів­робітництво між Україною і ЄС. У документі проголошувалися такі цілі співробітництва: розвиток політичного діалогу; сприяння розвитку торгів­лі й інвестицій; створення умов для взаємовигідного співробітництва в усіх галузях; підтримання зусиль України щодо зміцнення демократії та розвит­ку її економічного потенціалу, завершення переходу до ринкової економіки. Загальну стратегію ЄС щодо України було затверджено у 1999 р.

У липні 2002 р. відбувся саміт «Україна — ЄС». Основними питання­ми, що обговорювалися, були надання Україні статусу країни з ринковою економікою і асоційоване членство країни в ЄС. За підсумками роботи саміту було прийнято рішення, що Україна не відповідає вимогам ЄС і не потрап­ляє до хвилі її розширення у 2004 і 2007 рр. У 2003 р. Україні було надано статус «країни — сусіда ЄС». Щоб зменшити негативні наслідки від вступу в ЄС сусідів України, з ними було укладено угоди про спрощення візового режиму.

У 2005 р. почався новий етап у співробітництві з ЄС. Нове українське керівництво на чолі з Президентом В. Ющенком спрямувало всі зусилля на досягнення стратегічної мети — вступ до ЄС. Основними кроками на цьо­му шляху є такі: подання заявки на вступ до ЄС; надання Україні статусу країни з ринковою економікою; вступ до Світової організації торгівлі (СОТ); початок переговорного процесу про умови вступу; набуття асоційованого членства в організації; вступ до організації.

Проголошення без'ядерного статусу сприяло налагодженню тісних відно­син України з НАТО. У 1994 р. вона стала учасником програми НАТО «Парт­нерство заради миру». Україна бере на себе зобов'язання за­безпечити свободу слова, розвиток громадянського суспільства, захист прав і свобод громадян, розв’язання економічних і соціальних проблем, щоб наблизитись до європейських цінностей і стандартів.

Стратегічне партнерство з Росією. Розбудова відносин страте­гічного партнерства з Росією, поряд з реалізацією курсу на інтеграцію до ЄС, посідає одне з ключових місць в структурі зовнішньополітичних пріоритетів України.

Протягом більш як десятирічної історії існування двох незалежних держав Україні і Росії вдалося досягти суттєвого прогресу в двосторонніх відносинах. Сторони завжди демонстрували здатність знаходити компроміс, хоча, слід визнати, за цей період було немало складних моментів, урегулювання яких вимагало значних взаємних зусиль (питання поділу Чорноморського флоту та його статусу, кримське питання, питання острова Тузла в Керчинській протоці). Одним із найважливіших аспектів двосто­ронніх відносин стало юридичне визнання територіальної цілісності одна одної і непорушності існуючих кордонів.

На сучасному етапі головне місце під час переговорів відводиться питанням активізації торговельно-економічного співробітництва та ство­ренню єдиного економічного простору.

У Росії 2002 рік був об'явлений як "Рік України в Росії". 28 січня 2003 року було урочисто відкрито "Рік Росії в Україні".

Проблема Черноморского фло­та оставалась одной из наиболее острых в отношениях между Ук­раиной и Россией. Боевой состав этого флота насчитывает 10 под­водных лодок, 150 боевых надво­дных кораблей, 70 судов обеспе­чения, около 250 самолетов. Ко­личественный состав флота в 1993 г. составлял свыше 60 тыс. чело­век. Его боевая мощь превышает потенциал всех других флотов, размещенных в Черном море. А это позволяет ему, в случае воз­никновения конфликта, блоки­ровать все внешние коммуника­ции любого черноморского госу­дарства, в том числе и Украины.

В отношении России к Черно­морскому флоту не было ничего для нее исключительного. Объ­явив себя полным и единствен­ным собственником всех флотов бывшего СССР, созданных со­вместными усилиями всех рес­публик, - Тихоокеанского, Се­верного, Балтийского — она по той же «логике» стремилась со­хранить за собой и Черноморс­кий флот со всей системой его базирования в Крыму. Таким образом Россия защищала свои геополитические интересы в бал­канском и средиземноморском регионах.

Цель Украины в этой ситуации состояла в том, чтобы, во-пер­вых, иметь в Черном море со­бственные военно-морские силы, способные обеспечить безопас­ность морских коммуникаций и южных границ республики, а во-вторых — нейтрализовать дейст­вия крымских сепаратистов, ве­дущие к нарушению территори­альной целостности государства.

В условиях острых противоре­чий достичь конкретных действен­ных соглашений между Украиной и Россией относительно будущего Черноморского флота удалось только в 1995 г. Ялтинское, Дагомысское, Массандровское согла­шения больше свидетельствовали о намерениях, а не о конкретных путях решения этой узловой про­блемы украинско-российских от­ношений. Но в 1995г. эту пробле­му удалось наконец решить..

Україна як одна з держав — засновниць Співдружності Незалежних Держав — розвиває співробітництво з іншими державами СНД, базуючись на засадних документах — Основних напрямках зовнішньої політики України, Концепції національної безпеки України, Угоди про створення СНД від 8 грудня 1991 р. із Застереженнями Верховної Ради до неї.

Співдружність Незалежних Держав було створено 21 грудня 1991 р. під час зустрічі глав держав в Алма-Аті. ІКраїни-засновники: Україна, Білорусь, Російська Федерація, Молдова, Вірменія, Казахстан, Киргизія, Узбекистан, Таджикистан, Туркменістан, Азербайджан (Грузія приєдналася пізніше). Естонія, Литва та Латвія, як зазначалося вище, відмовилися від участі в СНД. Головні принципи: СНД не є державою, члени Співдружності є цілком незалежними державами.   '

За 12 років існування СНД пройшла певну еволюцію, зазнала певних структурних змін. Україна не підтримує спроб перетворити Спів­дружність у наддержавну структуру конфедеративного чи федеративного типу, заперечує надання СНД статусу суб'єкта міжнародного права. Україна у ставленні до СНД виходить, передусім, з реалій економічної доцільності існування Співдружності, розвитку тісних і взаємовигідних торговельно-економічних відносин між державами-учасниками.

У військово-політичній сфері Україна не є стороною Договору про колективну безпеку держав — учасниць СНД — від 15 травня 1992 р., дотримуючись таким чином визначеного Декларацією про державний су­веренітет позаблокового статусу.

За час існування СНД підписано понад 1000 багатосторонніх доку­ментів, але не всі вони діють ефективно. Набагато ефективніше розви­ваються двосторонні взаємовідносини в рамках СНД у різних галузях.

Суперечливим є становище України у Співдружності незалежних держав. З одного боку, існує об'єктивна необхідність економічної інтеграції держав, які в минулому були тісно пов'язані між собою як радянські республіки. З іншого боку, є небезпека перетворення СНД у наддержавне утворення з домінуванням у ньому Росії, з чим не може погодитися Україна. Тому вона не приєдналася до низки укладених в межах СНД угод, виступає проти надання їй статусу суб'єкта міжнародного права. Загалом ступінь інтеграції держав-членів СНД залишається низьким. За визнанням самих керівників цих держав. СНД скоріше нагадує клуб за інтересами, ніж міждержавне об'єднання.

Зовнішня політика незалежної України, залишаючись незмінною у її принципових аспектах, водночас є динамічною, змінюється залежно від змін міжнародної обстановки. Успіхи цієї політики, роль України в системі міжнародних відносин значною мірою залежатимуть від ефективності внутрішніх економічних, соціальних і політичних перетво­рень, бо не може внутрішньо слабка держава бути впливовою на міжнародній арені.

З 1992 р. Україна стала учасником Наради з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ) і підписала ключовий документ НБСЄ — Гельсін­ський Заключний акт. Це стало свідченням ви­знання рівноправності України у творенні демократичних міждержавних стосунків і безпеки в Європі. На початку грудня 1994 р. на зустрічі глав держав і урядів НБСЄ в Будапешті лідери чотирьох країн — України, США, Великої Британії та Росії — підписали Меморан­дум про гаранти безпеки України. У ньому три ядерні держави підтвердили свої зобов'язання поважати-незалежність, суверенітет і територіальну ціліс­ність нашої держави, утримуватися від загрози чи використання сили щодо України. З 1 січня 1995 р. НБСЄ стала постійнодіючою організацією — ОБСЄ, важливим елементом загальноєвропейського дому.

У травні 1995 р. Україна виступила за безстрокове продовження дії договору про нерозповсюдження ядерної зброї, чим знову підтвердила свій послідовний курс у сфері ядерної політики. До початку червня 1996 р. остання з 1600 ядерних боєголовок залишила територію України. Таким чином, перше стратегічне завдання зовнішньої політики України було повністю реалізовано.

Відмова України від ядерної зброї позитивно вплинула на відносини Києва як з провідними державами світу, так і з міжнародними органі­заціями. Україна бере активну участь у розв'язанні проблем ядерного роззброєння. В 1998 р. нашу країну було залучено до консультацій у рамках Спеціальної групи (до групи входять представники провідних країн світу в галузі ядерного роззброєння), створеної з метою пошуку шляхів зменшення напруженості у світі після проведених Індією і Пакис­таном ядерних випробувань.

9 листопада 1995 р. Україна — першою з країн СНД — офіційно всту­пила до Ради Європи (РЄ). Це надало їй можливість брати участь у виробленні спільної політики європейських держав щодо прав людини, трансформувати національні державні та суспільні інститути відповідно до загальноєвропей­ських вимог.

Вступивши до РЄ, Україна взяла на себе певні зобов'язання, що стосують­ся насамперед приведення її правової та політичної систем у відповідність до вимог цієї організації. Так, згідно з рекомендаціями РЄ, в Україні було скасовано смертну кару. Незважаючи на опір деяких сил у державі, вико­нання рекомендацій РЄ відповідає національним інтересам України, набли­жає її до стандартів демократичного суспільства. Для контролю за виконан­ням взятих Україною зобов'язань запроваджено постійно діючий моніторинг стану справ щодо прав людини. За період з 1995 до 2004 р. Україна неодно­разово опинялась у ситуації, коли їй загрожувало виключення з РЄ за неви­конання зобов'язань. Така ситуація не найкращим чином впливала на імідж України та на її відносини з європейськими державами. Це також негативно відбивалося на євроінтеграційних прагненнях України.

Перспективи співробітництва України з РС:

■  подальша участь у реалізації програм співробітництва РЄ з державами Центральної та Східної Європи. Широке використання потенціалу РЄ має сприяти процесу реформування правової системи України;

• продовження роботи органів державної влади України, спрямованої на вивчення доцільності участі України в міжнародно-правових договорах РЄ, не передбачених Висновком ПА РЄИ 190(1995);

■  залучення українських фахівців та науковців у якості експертів РС до розробки та реалізації   заходів,    здійснюваних   у   рамках  програм    співробітництва    РЄ;

■ значна активізація участі представників України у робочих органах Комітету міністрів РЄ, діяльність яких пов'язана з розробкою нових міжнародно-правових документів та спільних програм співробітництва, механізмів їх імплементації, системи моніторингу за виконанням державами положень конвенцій РС, виробленням рекомендацій країнам-членам РС з різного кола питань тощо. Участь представників України в робочих органах Комітету міністрів РС розглядається як суттєвий елемент належного забезпечення інтересів нашої держави у цій організації.

Однією з найбільших за кількістю членів (190 держав станом на 01.11.2000 р.) і найвпливовішою сучасною міжнародною політичною організацією глобального масштабу є Організація Об'єднаних Націй (ООН). Створена 1945 р. за ініціативою провідних держав антигітлерівської коаліції (СРСР, СІІІА, Китаю, Великобританії і Франції) як універсальна міжнародна організація безпеки, наступниця Ліги Націй, вона має такі основні цілі: підтримання міжнародного миру й безпеки: вжиття ефективних колективних заходів для запобігання та усунення загрози миру і придушення актів агресії або інших порушень миру; розв'язання мирними засобами міжнародних спорів; розвиток дружніх відносин між народами: здійснення міжнародного співробітництва у розв'язанні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного й гуманітарного характеру, заохочення і розвиток поваги до прав людини.

1.  Центральним напрямком зовнішньополітичної діяльності України є плідна робота в Організації   Об'єднаних   Націй,   в   її   спеціалізованих   органах,   установах,   структурах,   та міжнародних організаціях. Україна приймає участь у роботі практично всіх органів та установ ООН. Наприклад, Україна є членом Дитячого Фонду ООН (ЮНІСЕФ) та вносить свій вклад у вирішення проблем розвитку дітей у сучасному світі.

Україна входить в Економічну та Соціальну: Раду ООН (ЕКОСОС), що створена у 1946 році та здійснює міжнародні економічні та соціальні відносини.

Україна приймає активну участь у роботі Міжнародного агентства з атомної енергії (МАГАТЕ), що засноване у 1957 році, з проблем використання атомної енергії у мирних цілях та підвищення надійності та безпеки атомних електростанцій.

2.  Наступний    напрямок    зовнішньої    політики    України    -    це    зовнішньополітична дипломатична діяльність. Дипломатичні відносини Україна встановлює на засадах рівноправності, суверенної рівності, невтручання у внутрішні справи одне одного, визнання територіальної цілісності та нерухомості існуючих кордонів.

Дипломатичні відносини з Україною встановили 100 країн з 226. Одразу після проголошення незалежності Україна означила 23 держави, будівництво відносин з якими стало , приоритетним. Серед них країни-сусіди (Росія, Бєларусь, Угорщина, Польща, Болгарія, Туреччина), держави, де проживають українці (у США - більше 2 млн. чол., Канаді - близько І млн. чол., Бразилії - 150 тис. чол., Чехії Та Словенії - 110 тис. чол., Аргентині - 150 тис, чол., Франції - 80 тис. чол., Австралії - 40 тис. чол. та ін.) а також країни, на котрих "зав'язані" економічні інтереси республіки (Іран, Кувейт„Ватикан та Ізраїль).

3.  Важливим напрямком зовнішньої політики сучасної України є встановлення, підтримка та всілякій розвиток економічних, культурних, науково-технічних відносин з усіма країнами світової спільноти, за виключенням країн, котрим за рішенням Ради Безпеки ООН об'явлена економічна блокада.

Міжнародні економічні відносини із закордоном налагоджуються Міністерством економічних зв'язків України. Л Міністерство іноземних справ працює над створенням сприятливої політико-дипломатичної атмосфери для економічних, культурних та інших відносин.

4.  Четвертий напрямок зовнішньої політики України - це участь у вирішенні глобальних проблем сучасного світу. Глобальні проблеми сучасності - це сукупність найгостріших світових проблем,  вирішення  яких  потребує об'єднання  зусиль  всіх  народів  та держав.   Головна їх особливість полягає в тому, що кожна з них має загальний характер, що зумовлено цілісністю сучасного світу.