Курсовая работа: Паралінгвістичний аспект у творах сучасних драматургів

Курсовая работа: Паралінгвістичний аспект у творах сучасних драматургів

Курсова робота на тему "Паралінгвістичний аспект у творах сучасних драматургів"

Зміст

Вступ

Розділ І. Паралінгвістичний аспект комунікативного акту

1.1 Одиниці паралінгвістичного рівня комунікації та їх функції

1.2 Типологія паралінгвістичних одиниць

Розділ ІІ. Паралінгвістичні засоби у драматичних творах

Висновки

Література

Вступ

Сучасні теорії, що розглядають будь-який текст як комунікативне явище, виділяють в його структурі, окрім власне мовної складової, ще й позамовні чинники, що тісно пов’язані із мовними засобами вираження та спільно з ними реалізують комунікативне спрямування тексту. Найбільш яскраво поєднання мовних та позамовних елементів комунікації виявляються в діалогічному спілкуванні. У художній літературі ця форма спілкування є основною для драматичного жанру. Тобто сучасна лінгвістика дає можливість більш повного аналізу драматичних текстів з точки зору їх паралінгвістичного складової. Це дозволяє розглядати драматичний текст як цілісну систему, комунікативний акт, що має складну структуру. Аналіз паралінгвістичного аспекту комунікативного акту здійснювався раніше переважно до зафіксованих письмово усних актів живої комунікації, тому використання такого типу аналізу по відношенню до драматичних текстів має наукову новизну.

У сучасній лінгвістиці наявна потреба застосування нових методик та напрямків аналізу до художніх текстів, що зумовлює актуальність даної роботи.

Метою роботи є визначення реалізації паралінгвістичного компоненту у драматичних творах сучасних англомовних письменників. У зв’язку із цим перед нами постають наступні завдання:

·        визначити основні паралінгвістичні одиниці та їх функції в процесі комунікації;

·        розглянути існуючі типології паралінгвістичних засобів та обрати найбільш доцільну для застосування в роботі;

·        виявити паралінгвістичні засоби, наявні у драматичних творах сучасних англомовних письменників;

·        проаналізувати використані пара лінгвістичні засоби з точки зору їх функції та зв’язку з власне лінгвістичними засобами у тексті;

·        зробити висновок щодо ролі паралінгвістичних засобів у драматичному тексті сучасної англомовної літератури.

Об’єктом дослідження виступають тексти сучасних п’єс американських письменників. Предмет дослідження – пара лінгвістичні засоби в структурі драматичних текстів.

Під час дослідження використовувалися наступні методи: метод критичного аналізу наукових джерел, дескриптивний метод, контекстуально-інтерпретативний метод. Дослідження йшло шляхом індукції, тобто на основі аналізу мовного матеріалу робилися теоретичні узагальнення.

Робота складається зі вступу, двох розділів та висновків. У першому розділі розглядається теоретичне підґрунтя дослідження, а саме сучасні лінгвістичні погляди на природу та функціонування паралінгвістичних засобів. У другому розділі подано аналіз паралінгвістичних засобів у аналізованих текстах п’єс.

Практична цінність роботи полягає в тому, що отримані дані можна використовувати під час літературознавчого та лінгвістичного аналізу драматичних текстів, для більш повного розкриття їх змісту, отримані результати можуть бути включені до лекційних курсів із загального мовознавства, лексикології та стилістики, історії англомовної літератури, спецкурси з соціолінгвістики, психолінгвістики. Теоретична цінність роботи полягає у застосуванні аналізу паралінгвістичного аспекту комунікації до художніх текстів, зокрема драматичних, що є новим для лінгвістики.

Дослідження було здійснено на матеріалі текстів чотирьох п’єс американських письменників, які вийшли у 1980-1990 рр.

Розділ І. Паралінгвістичний аспект комунікативного акту

1.1 Одиниці паралінгвістичного рівня комунікації та їх функції

Основою паралінгвістичного рівня комунікації є невербальні засоби комунікації - жести, міміка, рухи тіла, а також властивості голосу, тон, паузи, які прийнято називати паралінгвістичними засобами комунікації, на відміну від лінгвістичних - словесних знаків.

Термін "паралінгвістика" (грецьк. "біля") має вузьке і широке тлумачення. У вузькому сенсі він позначає лише фонаційні засоби комунікації - тон мови, гучність, темп, паузи, заповнювачі пауз - так звані вокализатори типу "е-е", "мм-мм", а також такі якісні ознаки голосу, як тембр, висота, діапазон, нарешті, особливості вимови індивіда, які можуть бути обумовлені діалектною специфікою або індивідуальними особливостями - хрипкістю голосу, нашіптуванням, прицмокуванням і тому подібне. Широке тлумачення паралінгвістики включає і кінесичні засоби комунікації. Сукупність таких засобів комунікації, як жести, пози, рухи тіла, позначається терміном кінесика (грецьк. "рух"). Одиниці кінесики називають кінемами. Іноді виділяють окремо мімічні засоби комунікації - вираз обличчя, погляд і ін., але частіше за все їх розглядають у складі кінесичних засобів, оскільки вони, як і жести, відрізняються динамічністю. При широкому розумінні в паралінгвістику включаються і графічні засоби письмової форми комунікації - графи, схеми, плакати, види шрифтів і тому подібне. Неоднозначність розуміння паралінгвістики пояснюється складним процесом її становлення як спеціальної області знання [3, 63].

Невербальна комунікація є найстародавнішою формою спілкування людей. І зараз, не дивлячись на такий досконалий засіб спілкування, якою є вербальна мова, в міжособистісному спілкуванні невербальна комунікація передає 65% всій інформації. Це пояснюється тим, що для успішної комунікації важлива інформація не тільки репрезентативного характеру (про предмети, їх місцеположення, про ідеї, явища даного часу), але також інформація оцінного характеру, що дозволяє визначити відношення мовця до самої інформації і/або адресата. За даними експериментів при висловленні відношення рухи тіла передають 55% інформації, голос - 38%, слова - всього 7% [32, 9]. Таке активне використання невербальних засобів в міжособистісному спілкуванні пояснюється рядом причин - невербальні сигнали, що розвинулися як засоби комунікації раніше, ніж вербальна мова, виявилися стійкими в своїх первинних функціях і часто уживаються несвідомо; невербальні засоби мають певні переваги перед вербальними - вони сприймаються безпосередньо і тому сильніше впливають, не дивлячись на свою короткочасність; вони передають якнайтонші відтінки відношення, оцінки, емоцій; нарешті, вони можуть передавати інформацію, яку важко або з яких-небудь причин незручно виразити словом.

Як вербальні, так і невербальні засоби за своєю природою є знаками, вони виконують базові функції комунікації - інформаційну, прагматичну і експресивну. Але якщо словесні знаки, переважно, є умовними символами, тобто невмотивованими і позначають реалії дійсності, то несловесні знаки, зокрема, жести і міміка в більшості своїй є індексалъними знаками, невмотивованими і сигналізують про відчуття, емоції, оцінне відношення, наприклад, нахмурені брови сигналізують про незадоволеність, незгоду, сумнів та ін. Умовні символи, що позначають реалії, оцінні відносини (наприклад, рух головою при позитивній або негативній відповідях) так само не мають мотивованості. Лише іконічні знаки, що імітують форми або розміри об'єктів, є мотивованими.

Набагато складніше визначити в цьому плані фонаційні засоби. По своїх функціях вони наближаються до умовних індексів. У різних культурах наголошуються певні асоціації між якісними властивостями голосу і особовими характеристиками комунікантів або їх відчуттями і емоціями: порівняєте, наприклад, інтерпретації високого і низького голосу, хрипкого і чистого безвідносно до змісту вербальних висловів. Фонаційні засоби найтісніше пов'язані з вербальними засобами - фактично вони "озвучують" слова в мовному контексті, додають висловам комунікативну завершеність і виразність, і в цьому складність виявлення їх власних функцій. До таких відносяться:

1. соціально-інформаційна - за допомогою акцентних і інших особливостей вимови актуалізуються ознаки соціального статусу комунікантів, демографічних характеристик і оцінної орієнтації;

2. оцінна - виражається за допомогою логічного наголосу і тону (при цьому вербальний вираз оцінки може не відповідати тону навмисно або ненавмисно);

3. емотивна - виражається за допомогою гучності, висоти голосу, паузи, зітхання, темпу, а також за допомогою вокалізаторів - невербалізованих звуків типу "мм-мм", "е-е", "гм";

4. регулююча - виражається за допомогою пауз, що сигналізують про початок, продовження або завершення вислову, про очікування у відповідь репліки. Визначити чітко, які функції закріплені за даним фонаційним засобом складно, тому що в більшості випадків їх компоненти використовуються одночасно, наприклад, тон і характерна властивість голосу. Але природні властивості голосу мають суб'єктивну інтерпретацію, так само як і темп. Найбільш "навантаженим" у функціональному плані є тон, який здатний передавати різноманітні ознаки оцінної інформації. Відмічено, що по тону краще розпізнаються емоції страху і гніву, але слабо розрізняються такі відчуття, як любов і печаль, гордість і задоволеність. В рамках вислову вербальні і фонаційні засоби функціонують синхронно, і це обумовлює їх тісну взаємодію в інтерпретації смислової і оцінної інформації. Знання прийнятих в даному суспільстві норм цієї взаємодії складає частину когнітивного аспекту фонаційних засобів [13, 41].

Кінесичні засоби, що включають і міміку, використовуються в трьох базових функціях, в межах яких актуалізуються різноманітні приватні функції. До інформаційних функцій відносяться повідомлення про кого-небудь або що-небудь (підняті вверх великий і середній пальці утворюють початкову букву англійського слова victory "перемога", долоня при цьому повинна бути розгорнена до аудиторії), повідомлення про властивості кого-небудь або чого-небудь (широко розставлені долоні, що показують великий розмір, піднятий догори великий палець, що позначає високу якість), повідомлення про дії (засукати рукави перед тим, як приступити до дії, роботи), вказівки місцезнаходження кого-небудь або чого-небудь (вказати в потрібному напрямі пальцем, рухом голови, поглядом).

Прагматичну спрямованість мають наступні приватні функції:

1. встановлення контакту (за допомогою погляду або руху руки);

2. встановлення зворотного зв'язку (відповісти поглядом або кивком голови);

3. самопрезентація (стояти, схрестивши руки на грудях на знак своєї незалежності або відчуженості);

4. соціальна орієнтація (дотримання визначеної довготи і глибини уклону при вітанні або презентації, форми рукостискання);

5. спонукальна (змусити поглядом замовкнути, призвати до тиші бавовною долонь);

6. регулююча (погляд, що позначає початок і кінець вислову, жести рукою, які регулюють синхронність реакції масової аудиторії на заклики оратора).

До експресивних функцій відносяться:

7. емфатична (піднятий вгору вказівний палець підкреслює важливість інформації, помах пальцем з одного боку в інший підкреслює категоричну незгоду або заперечення чого-небудь);

8. емотивна (за допомогою виразу обличчя, погляду, різноманітних жестів і поз демонструються різноманітні відчуття і емоції);

9. адаптивна (жести і рухи тіла, часто неусвідомлені, такі, що виражають збентеження, нервозність, сумнів і тому подібне) [14, 79].

Даний перелік приватних функцій кінесичних засобів не є вичерпним, а класифікація - якоюсь мірою умовна, оскільки один і той же невербальний засіб може актуалізувати декілька функцій. Наприклад, чиркнути вказівним пальцем або ребром долоні по горлу може інтерпретуватися як: "вкрай потрібно", "ситий по горло, набридло", "голову знімуть (в очікуванні неприємності, догани)". З іншого боку, одна і та ж функція може бути актуалізована за допомогою різних невербальних засобів, наприклад, знаки участі або підбадьорення за допомогою виразу обличчя, погляду, жестів.

На відміну від фонаційних засобів, кінеми можуть функціонувати самостійно. Автономне функціонування невербальних засобів має місце в трьох випадках - коли немає можливості використовувати вербальні засоби (співбесідник знаходиться на далекій відстані, шумові перешкоди, спілкування в умовах підводного плавання і тому подібне), коли з яких-небудь причин не можна користуватися мовним кодом для передачі інформації і в умовах адаптації до напруженої ситуації (неусвідомлюване використання жестів і деяких компонентів погляду - розширення зіниці, частота моргання і тому подібне). Вважається, що при автономному функціонуванні кінеми повинні бути самодостатні, тобто мати однозначну інтерпретацію. У самостійному режимі особливо активно функціонують погляд і поза - здавалося б, найменш визначені за формою і змістом невербальні одиниці. Справа у тому, що вони мають складну структуру - включають безліч компонентів - обов'язкових і факультативних. Погляд включає розмір зіниці, спрямованість, відвертість, тривалість, частоту моргання. Експерименти показали, що погляд функціонує активніше під час слухання, а не говоріння [33, 229], чим складніше тема бесіди, тим рідше і погляди. Поза, не дивлячись на свою малу динамічність, передає близько тисячі одиниць інформації; основними компонентами пози є положення корпусу, хребта, живота, плечей, рук, ніг і нахил голови. Саме сукупність багатьох компонентів дозволяє конкретизувати інформацію і однозначно інтерпретувати її в даній комунікативній ситуації.

Жести, окрім адаптерів і іконічних, функціонують частіше в тісній взаємодії з вербальними засобами. У зв'язаному функціонуванні жести можуть використовуватися: а) синхронно, одночасно з вербальними засобами, б) передуючи вербальним засобам і в) слідуючи за ними.

Одночасне використання вербальних і невербальних засобів обумовлене прагненням конкретизувати інформацію, зробити її виразнішою і значущою з тим, щоб впливати на співбесідника. Не дивлячись на те, що в зв'язаному вживанні невербальні засоби займають "вторинний план" комунікації, вони виконують функцію дії з більшою ефективністю. Наприклад, агент з продажу розхвалює товар і в той же час виразом обличчя і позою показує, що клієнт йому симпатичний - йдуть два потоки інформації, в яких слова сприймаються свідомо, а невербальна поведінка агента - несвідомо, і проте вона справляє на клієнта потрібну дію, передбачену комунікативною установкою. Синхронне вживання висловів і жестів спостерігається при виразі відчуттів і емоцій.

Передуюче вживання кінем виконує прогнозуюче завдання комунікативної установки. Так, наприклад, маючи намір повідомити співбесідникові конфіденційну інформацію, мовець подається всім корпусом вперед або убік, скорочуючи відстань між ними, і вимовляє: "У мене є до вас розмова". Невербальна поведінка як би прогнозує вербальну інформацію. Передування жестів словам пояснюється іноді тим, що мовцеві вибрати потрібний жест легше, ніж слово, оскільки лексичних одиниць значно більше. Психологічні експерименти показали, що деякі наші жести (особливо самоадаптори) пов'язані з труднощами породження мови. Звідси був зроблений висновок про те, що жести є свого роду програмуванням лексики в мові, вони допомагають передбачати ще невисловлену думку [5, 132].

Третій вид зв'язаного вживання жестів використовується рідше і переважно в експресивній функції.. Після вислову "Пам'ятай про це" і навіть деякої паузи вказівний палець піднімається вгору, підкреслюючи важливість сказаного. У ритуалі вітання може бути ситуація, коли спочатку вимовляються слова вітання типу "Ну, здрастуйте!", а потім протягується рука для рукостискання, при цьому як би підкреслюється значність дії, що відбувається, а іноді передається майже невловима інформація про відношення до співбесідника. Воно може бути і захопленим, і поблажливим - залежить від тону вислову, форми рукостискання і навіть дистанції між комунікантами.

Вивчення взаємодії вербальних і невербальних засобів виявляє певні закономірності в координації деяких жестів і різних частин мови, жестів і синтактики висловів; цікаві процеси своєрідного взаємозбагачення вербальних і невербальних одиниць - все це входить у власне лінгвістичний аспект проблеми.

Деякі невербальні засоби мають постійну соціальну значущість, наприклад: рукостискання, при якому долоня направлена вниз, характерний для людей, що усвідомлюють своє домінуюче положення або владу; поплескати співбесідника по коліну на знак підбадьорювання може старший за віком або головний по своїй ролі (лікар по відношенню до пацієнта). Інші невербальні засоби не мають постійної соціальної значущості, вони варіюють залежно від сфери спілкування, прийнятої комунікативної ролі, задуму комунікації, необхідності коректувати невербальну поведінку в самому процесі комунікації. Так, глибокий (поясний) уклін варіює по своїй соціальній значущості залежно від ролі комунікантів і ситуації; можна порівняти, наприклад, офіційне вітання високопоставленої особи, розкланювання актора перед публікою на знак вдячності, розкланювання в домашній обстановці як жартівливий знак вдячності або вітання. З 196 кінесичних одиниць, включених в спеціальний словник [2, 68], лише 48 одиниць мають постійну соціальну значущість. Велика частина з них актуалізує соціальну значущість за ознакою статі (22) і соціального статусу (13). Це свідчить про те, що стратифікаційне і ситуативне варіювання характерне і для паралінгвістичного рівня. Поширеність соціального варіювання в невербальній комунікації пояснюється тим, що її одиниці багатокомпонентні, і іноді достатньо заміщення одного компоненту іншим для видозміни соціальної значущості інформації, порівняєте, наприклад, можливі варіанти дотику як знаку співчуття і утіхи.

Велику роль в актуалізації соціальної диференціації і варіювання грають ситуативні змінні комунікації - проксеміка (лат. "найближчий"), тобто дистанція, що встановлюється між комунікантами під час спілкування; орієнтація - певне положення, позиція що говорить по відношенню до того, що слухає і навпаки; часовий чинник (тривалість погляду, рукостискання); послідовність (хто першим починає кланятися або подає руку). Збереження певної дистанції між комунікантами достатньо чітко нормоване в різних соціальних групах і в соціумі в цілому, що пояснюється специфікою культурно-генетичних ареалів, що мають свої традиції [20, 264]. Диференціація обумовлена ознаками соціального статусу, комунікативних ролей, статі, декілька у меншій мірі ознаками віку. Часовий чинник може служити індикатором соціальної диференціації - які паузи робить той, що говорить міжреченнями, як довго чекає відповіді від партнера, чи перериває її. Відмічено, що коли вищестоящий киває у відповідь, то підлеглий, заохочений увагою, використовує об’ємні вислови.

До ситуативних змінних, що виражають соціальну диференціацію, можна віднести одяг і колір одягу. Соціальна значущість цих чинників мінялася в різні історичні епохи. У найбільш виразному вигляді ці чинники виявляються в молодіжних групах, що представляють різні субкультури; досить порівняти стиль одягу і атрибутику хіпі, рокерів, панків, неопанків, "металістів" і ін. Існує конвенціональний стиль одягу, пов'язаний з соціальним положенням індивіда в суспільстві, з родом його діяльності, порівняєте, наприклад, стиль одягу робітниці на будівництві, вчительки і ділової жінки. Іноді стиль одягу як показник соціального варіювання може бути обумовлений традиціями, що історично склалися. Так, наприклад, серед представників вищого середнього класу США можна розрізнити стереотипи манірного північного Сходу (відгомони англо-саксонского пуританізму), вишуканого Півдня (спогади і ностальгія по неподільному пануванню до громадянської війни 1861-1865рр.) і вільного від забобонів, розкріпаченого Заходу (як ознака динамічних людей, що подолали неймовірні труднощі в боротьбі за існування, яким чужі безглузді умовності). Звичайно, при цьому слід враховувати і етнічний склад населення цих регіонів і навіть кліматичні умови. Порушення стереотипів має соціальну підоснову.

Колір одягу в деяких випадках також указує на соціальну диференціацію по статусу, за віком і має соціальну значущість, особливо в ритуалах, церемоніях [31, 118]. Пурпур - "королівський" колір, синій - колір консервативної партії Великобританії, чорний (у деяких народів - білий) - колір трауру і печалі. Опозиція за кольором символізує протиборчі сторони, наприклад: "червоні - білі" під час громадянської війни в Росії, "сині - сірі" під час громадянської війни в США, Війна Яскраво-червоної і Білої троянди в XV в. за англійський престол і ін.

Ситуативні змінні тісно пов'язані з невербальною і вербальною комунікацією. Вони мають велике значення для адекватного сприйняття інформації і встановлення міжособистісних відносин комунікантів. Проксеміка, орієнтація, часовий чинник і послідовність є обов'язковими компонентами невербальної комунікації, здатними актуалізувати ознаки соціальної диференціації і варіювання, тому їх можна кваліфікувати як соціологічні домінанти комунікації.

Найбільш "красномовними" засобами виразу ознак соціальній диференціації є фонаційні засоби, особливо інтенсивність, діапазон мелодійного варіювання, а також темпові модуляції і тембр, не дивлячись на те, що вони обумовлені індивідуальними психофізіологічними властивостями того, хто говорить. Особлива роль належить вимовній нормі, але при цьому слід зазначити різний ступінь соціальної значущості "акценту". Так, "акання" і "окання" в російській мові свідчить швидше про територіальну диференціацію, чим про власне соціальною, хоча під дією радио- і телемовлення перший варіант домінує серед молоді. Три типи "акценту" в США асоціюються так само перш за все з регіональними нормами вимови.

У британському суспільстві вимовні норми соціально орієнтовані і соціально значущі. В результаті опиту громадської думки серед 11 чинників, що визначають приналежність людей до певного класу, більшість респондентів відзначили "те, як люди говорять". У ситуаціях офіційного спілкування наголошується посилення самоконтролю, прагнення до "престижної" норми вимови, що приводить іноді до "надправильної" мови, яка звучить неприродно. Таке прагнення спостерігається частіше у жінок і пояснюється нестійкістю їх соціального статусу в британському суспільстві [14, 63].

Відношення до виразу соціальної диференціації за допомогою жестів в більшості випадків несхвальне, але, кінець кінцем, залежить від прийнятих в даному культурно-генетичному ареалі норм. Відомо, що в південних регіонах, на Близькому Сході жестикуляція поширена більше, норми проксеміки інші, відмінні від північних регіонів європейського ареалу. Незнання цих норм може служити джерелом недовір'я, непорозумінь і навіть конфліктів.

Все це свідчить про те, що паралінгвістичні засоби несуть колосальне соціальне навантаження в комунікації.

При самостійному функціонуванні невербальні засоби, так само як і слова, передають закінчений сенс, тобто формують цілісний вислів. Ці вислови можуть бути інтерпретовані вербальними засобами, наприклад: вказати пальцем на об'єкт з метою уточнення його місцезнаходження - "онде"; поманити до себе кого-небудь зігнутим вказівним пальцем - "підійди сюди"; поглядом вказати на двері - "давай вийдемо". Отже, в самостійному вживанні кінесичні засоби функціонують подібно до вербальних висловів - однослівних і неоднослівних. Вони є комунікативними одиницями, оскільки актуалізують три базові функції комунікації - інформаційну, прагматичну і експресивну.

Набагато складніше визначити комунікативну роль невербальних засобів в зв'язаному вживанні. Заздалегідь необхідно з'ясувати, що є загального і різного у вербальних і невербальних засобах, окрім їх природи. Найбільш істотними параметрами порівняння є функції, мотивованість, дискретність, структура (формальна і змістовна) і системні характеристики. До загальних характеристик відносяться: три базові функції, відмічені вище, поліфункціональність - і словесні, і несловесні знаки можуть актуалізувати різні приватні функції, відносна мотивованість - словесні знаки, в більшості своїй, немотивовані, несловесні, - за винятком іконічних знаків і жестів - ілюстраторів так само немотивовані [17, 52].

Решта характеристик специфічні або співпадають лише частково. Вербальні знаки достатньо легко можуть бути виділені в потоці мови завдяки своїй цільнооформлености. Для невербальних знаків, окрім іконічних і ритмічних, характерна неуривчастість, особливо в зв'язаному вживанні. Вони за своєю природою недискретні, і тому слова служать для них як би опорою, на якій "кріпляться" різні невербальні знаки.

Значні відмінності спостерігаються в змістовній структурі словесних і несловесних знаків. Змістовною одиницею слова, що позначає об'єкти, властивості, явища, процеси, дії, є значення, яке відображає істотні ознаки цих реалій. Несловесний знак не тільки позначає, але також указує, регулює і виражає смислову і оцінну інформацію. Тому його змістовна структура неоднорідна. Вона включає власне значення, зазвичай в позначаючих і вказуючих знаках, і сенси - елементарні одиниці інформації про стан, відчуття, наміри, причинність, про відношення і тому подібне По своїй змістовній структурі невербальні знаки можуть бути однозначними, багатосмисловими і різносмисловими.

Однозначна структура характерна для позначаючих знаків, наприклад: V - перемога, один або більш піднятих пальця, таких, що позначають цифри, положення піднятої руки, що позначає високе зростання і тому подібне За своєю природою це іконічні знаки, іноді їх називають ілюстраторами (піктограмами).

У багатосмислових знаках об'єднуються декілька сенсів, зв'язаних асоціативно. Так, наприклад, вираз обличчя, яке визначається як "не піднімати око", передає, принаймні, три смислова інформація: а) збентеження і боязкість перед співбесідником через цілий ряд об'єктивних і суб'єктивних причин, б) сором, можливо, перебільшений власною свідомістю, в) боязнь бути покараним. Всі три сенси зв'язано причинно-наслідковими асоціаціями. Кивати головою кілька разів передає декілька сенсів: а) "розумію, що ви говорите", би) "слухаю вас уважно", в) "згоден з тим, що ви говорите", г) "співчуваю вам". У наявності ланцюжок асоціацій - слухаю, розумію, згоден, співчуваю. Змістовна структура є варіативною - на перший план виходять то одні, то інші сенси, а самі знаки постають синкретичними (грецьк. "з'єднання"), здатними, залишаючись нерозчленованими, виступати одночасно в декількох сенсах; для них важко підібрати вербальний еквівалент [6, 74].

У різносмислових структурах сенси не мають асоціативних зв'язків. Наприклад, "клацнути пальцями" в різних ситуаціях виражає: а) досаду ("Ах, забув!"), би) захоплення або несподівану радість відкриття ("Ось це здорово!"), в) бажання привернути чиюсь увагу (жест грубий). Ці сенси інтерпретуються однозначно за рахунок одночасного використання компонентів міміки і за допомогою слів. Відмінність в змістовній структурі словесних і несловесних знаків дозволяє повніше і більш адекватно передати інформацію. Слово диференціює зміст, а жести, міміка, фонаційні засоби конкретизують його.

1.2 Типологія паралінгвістичних одиниць

Системні відносини вербальних і невербальних засобів комунікації також мають свою специфіку, що пояснюється їх структурними і функціональними особливостями. Різне розуміння цих особливостей визначає відмінність в існуючих типологіях невербальних знаків, переважно кінесичних. Вище згадувалася тричастинна типологія М. Арджайла, побудована на основі ознаки комунікативності - некомунікативності невербальних знаків. Але більшість типологій побудована на основі двох і більше ознак. На основі ознак конвенціальності, навмисності - ненавмисності і функції побудована чотирьохчастинна типологія: а) ілюстратори (іконічні знаки, що підрозділяються на піктограми і ідеограми); б) емблеми - стандартизовані, прийняті умовно в даному суспільстві знаки для виразу згоди - незгоди, позначення якісної властивості (піднятий вверх великий палець); у) регулятори - жести, які регулюють тривалість, ритм дій і т.п.; г) адаптери, що підрозділяються на самоадаптори, альтер - адаптори і об'єкт - адаптори. Типологія жестів французького соціолога А. Греймаса заснована на тотожності функцій жестів у зв'язку із звуковою мовою. Він розрізняє практичні жести, міфічні, або символічні і ритмічні. Типологія жестів Т.М. Николаєвої заснована на трьох ознаках - умовності/неумовності жестів, їх функції і зв'язаності/незв'язаності з мовою. Вона указує чотири основні типи жестів: а) умовні, які прийняті в даному суспільстві "по умові" (співвідносяться з емблемами); б) неумовні, які зазвичай добре інтерпретуються навіть в різних ареалах, наприклад, вказуючі жести або виражаючі емоції (співвідносяться з піктограмами); у) підкреслюючі жести, які не передають самостійної інформації, але підсилюють або виділяють значення слів; г) ритмічні жести, коли той, що говорить підкреслює не окремі слова, а весь вислів (співвідносяться з ідеограмами), сюди ж відносяться жести, що виражають невпевненість (потиск плечей, розведення рук в сторони) [24, 23].

Ймовірно, найбільш оптимальним варіантом може бути типологія, побудована на одній основі - функціональній. На основі численних приватних функцій жестів і міміки виділяються чотири основні типи - вказуючий, позначаючий, виражаючий і регулюючий. У деяких типах, при необхідності, можуть бути виділені підтипи. Наприклад, позначаючі жести (головним чином ілюстратори і емблеми) позначають об'єкти, властивості і дії (ритуальні). У третьому типі розрізняються чотири підтипи, в яких жести і міміка виражають дії (спонукальні, стимулюючі, контактовстановлюючі), відношення, стан і емоції. Регулюючі знаки підрозділяються на ритмічні (при скандуванні, при організації аплодисментів) і неритмічні - що синхронізують функціонування вербальних і невербальних знаків у вислові. У даній типології виражаючі знаки складають майже 70%, найменша питома вага припадає на частку вказуючих знаків.

Типологія, побудована на одній основі - функціональній, дозволяє проводити порівняльний аналіз невербальної комунікації в різних ареалах і соціальних структурах, а також визначити комунікативну роль невербальних засобів в зв'язаному вживанні. Комунікативною одиницею в зв'язаному функціонуванні вербальних і невербальних знаків є вербальний вислів, у складі якого невербальні знаки виступають в ролі комунікативних компонентів, що конкретизують смислову, оцінну і соціальну інформацію [14, 70].

Паралінгвістичний рівень володіє могутнім комунікативним потенціалом і займає важливе місце в природній комунікації. Вербальна і невербальна комунікативні системи функціонують в тісній взаємодії і доповнюють одна одну, а іноді і взаємозаступають, завдяки спільності базових функцій і відмінності структурних і системних характеристик словесних і несловесних знаків.

Розділ ІІ. Паралінгвістичні засоби у драматичних творах

Паралінгвістичні засоби у драматичних творах можуть бути виражені різними шляхами через специфічну структуру властиву цьому жанрові. Так, деякі фонаційні засоби, зокрема вокалізатори, є включеними безпосередньо до мовлення персонажів.

Проте більшість фонаційних та всі кінесичні засоби виражені в п’єсі через авторські ремарки, які виступають джерелом інформації про пара лінгвістичну поведінку персонажа. Однією з форм прояву в тексті п'єси авторської присутності є ремарки. Ремарка в джерелах літературознавств тлумачиться як "вказівка автора в тексті п'єси (зазвичай в дужках) на вчинки героїв, їх жести, міміку, інтонацію, на психологічний сенс їх висловів, на темп мови і паузи, на обстановку дії. У драматургії другої половини XIX століття роль ремарки зросла у зв'язку з інтересом, що посилився, до побуту і нюансів психології (А.Н. Островський, А.П. Чехов). Для багатьох п'єс ХХ століття характерна розгорнена белетристична ремарка (Б. Шоу, Т. Уїльямс, В.В. Вишнєвський, А.В. Вампілов)" [21, 322]. А.Б. Есин відзначає, що відомості про зображений в драмі світ ми отримуємо з розмов героїв і з авторських ремарок. Відповідно, драма вимагає від читача більшої роботи фантазії, уміння по скупих натяках уявити собі зовнішність героїв, наочний мир, пейзаж і тому подібне Таким чином, ми можемо ще раз відзначити колосальну важливість ремарок в драматичному творі [10, 209].

У художньому тексті паралінгвістичний аспект набуває важливішого значення, порівняно з живим спілкуванням. У процесі живого діалогу, який часто є імпровізаційним, пара лінгвістичні засоби можуть носити випадковий характер. Натомість у художньому тексті всі засоби, використані автором, повинні слугувати загальній ідеї, розкриттю образів, тобто становити певну цілісність та завершеність.

Загальний огляд аналізованих творів дозволяє зробити висновок про неоднакову інтенсивність вживання ремарок різними авторами. Незначне використання ремарок може бути проявом авторської манери письма, коли автор дозволяє читачеві домислити конкретні дії персонажів під час діалогу, а при інсценування на режисера та акторів покладається додаткове завдання створити повнокровний образ лише на основі реплік. Інші автори, продовжуючи традицію попередників, досить детально прописують у ремарках рухи персонажів, паузи в мовленні, тон та с особливості вимови тощо.

Слід відзначити також зростаючу роль діалогу в драматичних творах, який заступає собою дію. Деякі п’єси становлять лише досить довгий діалог єдиних двох персонажів ( "Sure Thing" by David Ives, "Oh, That Willy Snake!" by Martin Dockery). У такому випадку ремарки набувають особливого значення, адже ми не маємо іншого способу розуміння образів персонажів, окрім через спілкування, в пара лінгвістичні засоби, виражені в авторських ремарках, можуть розкрити нам цей образ у свій повноті.

Проаналізуємо паралінгвістичні засоби кожної п’єси у зв’язку з їх функціональним навантаженням.

У п’єсі "Sure Thing" Девіза Івса ми спостерігаємо мінімальну кількість ремарок. Автор повідомляє нам дуже мало інформації про особливості жестів, міміки, рухів персонажів. У діалозі Біла та Бетті, який і є єдиним змістом твору, зустрічаються 48 ремарок. Переважна їх більшість – 34 – стосується звука дзвінка, що постійно перериває розмову персонажів і дивним чином змінює її. Але цей структурний компонент драми не належить до аналізованих нами паралінгвістичних засобів. Решта ремарок – 14, що позначають рухи чи особливості мовлення персонажів досить лаконічні, проте змістовні. У діалозі випадкових співбесідників, якими є герої п’єси, часто простежується байдужість до співрозмовника, яка виявляється різними засобами. До них можна віднести вокалізатори, які виступають замінниками повноцінних відповідей:

Bill. Every place else seems to be taken.

Betty. Mm-hm. [34,193].

Також проявом байдужості у розмові виступають певні дії, які виражають цю семантику самостійно:

Bill. Would you mind if I sit here?

Betty. No. Go ahead.

Bill Thanks. (He sits. She continues reading.) Everyplace else seems to be taken. [34,193].

або

Bill. (looks around) Well, the waiters here sure seem to9 be in some different time zone. I don’t see one anywhere…Waiter! (He looks back.) So what do you…. (He sees that she’s gone back to her book). [34,197].

Уривчастість розмови, невпевненість персонажів у доцільності власних реплік виражена автором за допомогою паузації. Це чи не найголовніший паралінгвістичний засіб, використаний у даному творі для повноцінного зображення акту комунікації. тут зустрічаємо 4 ремарки відповідного характеру, наприклад:

Bill. It’s all in the timing. (small pause) My name’s Bill, by the way.

або:

Betty. Hi.

(small pause)

Bill. Yes, I thought reading Faulkner was … a great experience. [34, 199].

Як бачимо, паузи в мовленні персонажів передаються не лише за допомогою авторських ремарок, але й уведенням у їх репліки відповідних пунктуаційних знаків.

Отже, щодо п’єси "Sure Thing" Девіза Івса можна відзначити лаконічність та невелику кількість авторських ремарок при їх значному функціональному навантаженні. Пара лінгвістичні засоби, які використовують персонажів в процесі комунікації мають прозору семантику і чітко співвідносяться зі змістом їх діалогу. Так, паузи передають напруженість та певну схвильованість розмови, яка є першим знайомством героїв, певні жести та рухи персонажів передають ставлення до співбесідника (погляд у книгу, а не на співрозмовника – демонстрація байдужості та незацікавленості).

У п’єсі "Oh, That Wily Snake!" Мартіна Докері також діють лише два персонажі – чоловік та жінка, діалог яких і становить зміст п’єси (третій персонаж – Марсель – хоча й присутній у п’єсі, проте не вимовляє жодної репліки). Але попри значний об’єм діалогу та практичну відсутність дії як такої, авторських ремарок, які б передавали жести, міміку чи особливості вимови персонажів тут досить мало. Більшість ремарок передають пересування персонажів, їх рухи, що мають пряме функціональне призначення, але не несуть паралінгвістичного навантаження, хоча й відповідають при цьому інформації повідомленій вербально, наприклад:

Man. Well, I was thinking that maybe we could talk about it over a few drinks. [35, 1660]

(He produces a bottle of champagne)

або:

Woman. Exactly! While these come from Marcel’s garden. They’re special. The others lose their aroma in transit, but these – THESE! Here smell one.

(She offers one). [35, 1663]

У наведеному прикладі також виявляється специфічне для драматичного твору передання автором особливостей вимови персонажів (інтонаційного виділення, зміни тону) за допомогою графем, а не в ремарці (великими літерами передається інтонаційне виділення слова при вимові).

Своєрідним чином передається у тексті твору такий важливий паралінгвістичний засіб як паузація. На початку твору паузи в розмові персонажів передаються переважно за допомогою багато крапки безпосередньо у тексті реплік:

Man. Oh, why? Why? Well…You want to know why?

Woman. Why?

Man. Well… Hey, you’d like a drink first, maybe? You don’t mind if I open up the champagne, do you? [35,1660]

А наприкінці твору автор декілька разів вставляє ремарку на позначення паузи:

Man. It wasn’t that bad.

Pause.

Man. Edith?

Pause. [35,1683]

Очевидно, цим виділяється нерівноцінність пауз за їх тривалістю та значення у процесі комунікації персонажів: якщо на початку це лише заминки у мовленні, коли людина намагається підібрати необхідне слово, то наприкінці тексту паузи виражають схвильованість мовлення, уривчастість, емоційність діалогу.

Слід відзначити, що в даній п’єсі автор обрисовує лише контури пара лінгвістичної поведінки персонажів. Подано лише найголовніші рухи, дії (людина їсть, п’є, сидить або встає тощо), проте міміка, невеликі жести залишаються поза увагою автор. Читачеві або режисерові доводиться домислювати конкретні пара лінгвістичні засоби, які можуть супроводжувати подані вербальні засоби.

П’єса "Oleanna" Девіда Мамета продовжує загальну тенденцію щодо мінімальної кількості персонажів та єдиного діалогу як змісту всього твору. Тут діють такі персонажі, як "вчитель" – Джон, та "студентка" – Керол. Їх бесіда присвячена питанням розуміння та нерозуміння, здатності до навчання через розуміння. Проте парадокс у тому, що вони фактично не розуміють один одного, а тому їх діалог – непослідовний, хаотичний – приречений на невдачу з точки зору ефективності комунікації. Слова, що вони вимовляють, інтерпретуються співбесідником на власний розсуд. У такій ситуації автору доцільно було б розкрити паралінгвістичний план комунікації персонажів, щоб продемонструвати , чи існую порозуміння між ними на підсвідомому рівні, на рівні позавебральних чинників. Проте і в цій п’єсі ми спостерігаємо порівняно бідний арсенал вираження паралінгвістичних засобів. Активно використовується паузація для відтворення того, що розмова постійно переривається зовнішніми чинниками (розмови по телефону), співбесідники постійно перебивають один одного, тому вислови стають обірваними, втрачають повноцінність, а також паузи передають замислення співрозмовника над черговою реплікою, адже вони намагаються віднайти максимально точні слова для передачі своїх думок та емоцій. Проте вони спілкуються, очевидно, на різним кодах, тому комунікаційний акт терпить невдачу.

Постійні розмови по телефону, поглядування на годинник передають стурбованість персонажа власними проблемами, попри те, що він щиро намагається допомогти студентці розібратися в її труднощах:

John. … Look I going to meet you there… (He checks his watch.) Is the realtor there? All rignt, tell her to show you the basement again… [35,1623].

Образ студентки відкриває перед нами розгублену, невпевнену в собі дівчину, яка вважає себе дурною та стверджує, що нічого не розуміє. Це випливає не лише з її власних слів, а й з її паралінгвістиної комунікативної поведінки. Протягом всієї розмови з викладачем вона, боячись висловлювати свої власні судження та думки, які вважає неправильними, час від часу заглядає у записник, де занотовані розумні думки, законспектовані наукові праці:

Carol. Any of it. What you’re trying to say. When you talk about…

John. … yes…? (She consult her notes.) [35, 1626].

У цій п’єсі, попри невелику кількість авторських вказівок на пара лінгвістичну поведінку персонажів, створюється досить повна картина їх комунікації за рахунок ефективного використання поодиноких паралінгвістичних засобів: пауз, характерних жестів. Слід відзначити також використання графем (виділення слід курсивом, великими літерами), яке несе в собі паралінгвістичне навантаження та передає інтонаційні та тонові особливості мовлення персонажів.

П’єса Тіни Хоув "Painting Churches" значно відрізняється від попередніх п’єс як за кількістю персонажів (чотири дійові особи), так і за обсягом. Якщо попередні п’єси становили собою довгий діалог, то це вже повноцінний драматичний текст з різноманітними діалогами та полілогами. Детально проробленими автором є комунікативна поведінка персонажів, як на вербальному так і на поза вербальному рівні. Особливості інтонації, тональність реплік передаються за допомогою різноманітних графем: виділення слів та цілих речень великими літерами, уживання відповідних пунктуаційних знаків (багатокрапка, знаки оклику та питання).Особливо слід відзначити передачу викриків за допомогою передачі розкотистих звуків кількома однаковими літерами:

Fanny. (Picks up a coffee pot): God, this is good-looking! I’d forgotten how handsome Mama’s old silver was! It’s probably worth a fortune. It certainly weigns enough! (Calling) GARRRRRRRRRRRRRRRRRRRD-NERRRRRRRRRRRR? [35,1526].

Авторські ремарки у цьому драматичному тексті численні та різноманітні. Вони передають як різні дії персонажів так і паралінгвістичний компонент їх мовлення. Так, автор відзначає специфічні характеристики різних висловів героїв:

·        вимовляння пошепки:

Fanny (In a whisper): My hat. Guess how much does it cost. [35,1528]

У даному прикладі вимовляння пошепки пов’язане з атмосферою таємничості, адже героїня повідомляє свій секрет, яким би маленьким та смішним він не був, а саме – вартість її нової шляпки.

·        тон переможниці (в якому поєднується радість, задоволення, відчуття перемоги над чоловіком):

Fanny (Triumphant): No, eighty-five cents. [35, 1529].

·        розчарування (від необхідності визнати власну неправоту):

Fanny (Chagrined): Lily Dache. [35, 1529].

Окремі вказівки на поза вербальні фактори створюють комічний ефект. Так, зазначення того, що персонажі розмовляють з повним ротом їжі надає їх розмові комічності:

Fanny (Mouth full): Oh, darling, that’s wonderful. We’re so happy for you!

Gardner (Mouth full): No one deserves it more, no one deserves it more! [35, 1533].

Загалом слід сказати, що в даній п’єсі вдало використовується пара лінгвістичні засоби для розкриття образів членів родини та їх взаємовідносин. Завдяки поєднанню вербальних та невербальних засобів створюється ефект повноцінного комунікативного акту, персонажі постають у всій своїй яскравості, як живі люди. Діалоги та полілоги напружені, емоційні і барвисті.

Аналіз використання паралінгвістичних засобів у чотирьох п’єсах сучасних американських авторів демонструє широкій спектр авторських підходів до їх вживляння в тканину тексту: від поодинокого вживання окремих ремарок, що вказують на невербальні компоненти комунікації, до розгорнення повноцінної картини спілкування з включенням як вербальних, так і невербальних засобів.

Висновки

У даному дослідження було проведено аналіз окремих творів сучасної американської драматургії з точки зору відображення в них паралінгвістичного компоненту комунікації.

У драматичному тексті паралінгвістичний аспект комунікації може бути виражений двома шляхами: окремі пара лінгвістичні засоби, зокрема реалізовані графемами, включаються безпосередньо до тексту реплік персонажів. Проте переважна більшість паралінгвістичних засобів комунікації виявляється через авторські ремарки. саме аналізу авторських ремарок як вираження пара лінгвістичної поведінки персонажів ми приділили основну увагу.

Було виявлено, що паралінгвістичні засоби використовуються різними авторами з різною інтенсивністю. Попри те, що паралінгвістичний компонент спілкування, який виявляється в драматичному тексті за допомогою авторських ремарок та графем, має величезний потенціал щодо розкриття образу персонажів, деякі автори (Девід Івс, Мартін Докері) використовують його дуже обмежено. У такому випадку при читанні тексту не створюється цілісної картини комунікативного акту, а тому читач має домислювати міміку, жести та фонаційні характеристики мовлення персонажів. У випадку сценічного втілення на режисера та акторів повністю покладається відповідальність розробити паралінгвістичний компонент спілкування, щоб зробити персонажів "живими", надати їх комунікації повноцінності.

Окремі автори, зокрема Тіна Хоув, продовжують традиції драматургії 19 століття та частково 20 століття щодо детальності розробки паралінгвістичного плану комунікативної поведінки персонажів. У її п’єсі "Painting Churches" детально пророблена мовленнєва поведінка кожного персонажа, авторські ремарки вказують на специфічні характеристики комунікації: визначені фонаційні параметри мовлення (гучність, паузи, темп мовлення), особливості вимови (розтягування слів), розкрито кінесику кожного образу (характерні жести, рухи).

Таким, чином, можна зробити висновок, що при вдалому використанні авторських ремарок, які репрезентують пара лінгвістичну поведінку персонажів в процесі комунікації, автор може досягнути більш повного розкриття образу персонажу, подати свою трактову сценічного втілення п’єси. Проте слід враховувати тісний зв’язок між вербальними та невербальними засобами в процесі спілкування та відповідним чином забезпечувати їх відповідність одне одному (або у разі художньої необхідності – невідповідності). Як бачимо на прикладі останньої п’єси, вдале застосування авторських ремарок на позначення рухів, жестів, міміки, фонаційних характеристик мовлення персонажів сприяє створенню повноцінної картини комунікативного акту, яким по суті є вся тканина драматичного твору.

Література

1.         Аданакова В.И. Лингвостилистическое функционирование слов, означающих паралингвистические явления (жест, мимику) в художественном тексте // Художественный текст: структура и семантика. – Красноярск, 1987.

2.         Акишина А.А., Кано Х. Акишина Т.Е. Жесты и мимика в русской речи. Лингвострановедческий словарь. – М., 1991.

3.         Бацевич Ф.С. Основи комунікативної лінгвістики: Підручник. – К., 2004.

4.         Богданов В.В. Функции вербальных и невербальных компонентов в речевом общении // Языковое общение. – Калинин, 1987.

5.         Бродецкий А.Я. Внеречевое общение в жизни и в искусстве: азбука молчания. – М., 2000.

6.         Гленн Вилсон Язык жестов. – СПб., 2000.

7.         Гордон Уэйнрайт Язык тела. – М., 1999.

8.         Горелов И.Н. Невербальные компоненты коммуникации. – М., 1980.

9.         Горелов И.Н. Паралингвистика; прикладной и концептуальный аспекты //Национально-культурная специфика речевого поведения. – М., 1977.

10.       Есин А.Б. Принципы и приемы анализа литературного произведения. – М., 1998.

11.       Козинцев А.Г. Смех, плач, зевота: психология чувств или этология общения? // Этология человека на пороге 21 века : новые данные и старые проблемы. – М., 1999.

12.       Колшанский Г.В. Паралингвистика. – М., 1974.

13.       Конецкая В.П. Сопоставление невербальных средств коммуникации как национально-культурных и социальных компонентов речевого поведения//Тезисы ГУ международного Симпозиума по лингвострано-ведению. – М., 1994.

14.       Конецкая В.П. Социология коммуникации. – М., 1997.

15.       Красшентова Е.В. Жест и структура высказывания в разговорной речи//Русская разговорная речь. – М., 1983.

16.       Крейдлин Г.Е. Механизмы взаимодействия невербальных и вербальных единиц в диалоге: Жестовые ударения // Диалог : междунар. конф. – М., 2006.

17.       Крейдлин Г.Е. Невербальная семиотика: язык тела и естественный язык. – М., 2004.

18.       Крейдлин Г.Е. Невербальный контроль в диалоге: единицы, модели, правила // Диалог: междунар. конф. – М., 2005.

19.       Кулиева О.Н. Невербальные средства создания тематической полифонии диалога в драматических произведениях : [на материале драматургии А.П. Чехова и А.Н. Островского] // Шестые Поливановские чтения. – Смоленск, 2003. – Ч. 2.

20.       Лабунская В.А. Введение в психологию невербального поведения. – Ростов-на-Дону, 1994.

21.       Литературный энциклопедический словарь. – М., 1987.

22.       Мегедь В.В. Наука вербального и невербального общения: [обзор работ отеч. лингвистов] // Соционика, психология и межличност. отношения : человек, коллектив, о-во. – М., 2005. – № 11.

23.       Менковская Н.Б. Социальная лингвистика. – М., 1996.

24.       Николаева Т.М. Структура речевого высказывания и национальная специфика жеста//Актуальные вопросы преподавания русского языка и литературы .– М., 1969.

25.       Новое в зарубежной лингвистике. – Вып. XVII. Теория речевых актов. – М., 1986.

26.       Пиз А. Язык телодвижений. Как читать мысли других по их жестам. / Пер. с англ. – Нижний Новгород, 1992

27.       Поваляева М.А. Невербальные средства общения. – Ростов-на-Дону, 2004.

28.       Рубичева Ю.А. Невербальный диалог и его функции в романах Л.Н. Толстого // Сравнительное и общее литературоведение. – М., 2006. – Вып. 1.

29.       Семенова Н.В. Смысловые ресурсы невербальных средств коммуникации в пьесе А.П. Чехова "Вишневый сад" // Современная филология в международном пространстве языка и культуры. – Астрахань, 2004.

30.       Сорокин ЮЛ., Тарасов Н.Ф., Шахнарович А.М. Теоретические и прикладные проблемы речевого общения. – М., 1979.

31.       Щокін Г.В. Як читати людей за їх зовнішнім виглядом. – К., 1993.

32.       Cooper K. Bodybusiness. – AMA Com., 1979.

33.       Argyle M. Bodily Communication. – New York International Universities Press., 1975

34.       Best Plays: Advanced level. – Lincoln, Illinois USA, Jamestown Publishers, 1998.

35.       Literature: Reading Fiction, Poetry, Drama, and the Essay / Robert DiYanni. – McGraw Hill Boston, USA, 1998.