Шпаргалка: Деякі питання української історії

Шпаргалка: Деякі питання української історії

Деякі питання української історії

1. Передумови та тенденції консолідації української нації у складі Російської ї імперії

Об'єднання в єдиному цілісному масиві абсолютної більшості українських земель — Лівобережжя, Слобожанщини, Правобережжя і Півдня — сприяло відтворенню територіальної єдності укр. земель, що було важливою умовою становлення української нації. Водночас розклад замкнутого натурального і прихід замість нього товарно-грошового, капіталістичного господарства — будівництво капіталістичних підприємств, розвиток залізничного та водного транспорту, внутрішньої й зовнішньої торгівлі, міст, поглиблення суспільного поділу праці, господарська спеціалізація районів, посилення рухомості населення — зумовлювали розширення економічних зв'язків між окремими місцевостями. Це забезпечувало спільність економічного життя, яка була необхідною передумовою й основою становлення української нації. Одночасно з розвитком капіталізму в Україні збільшувалася кількість населення, відбувалися зміни в його соціальному складі і територіальному розміщенні. Зокрема зростала чисельність населення. Населення України, що входила до складу Росії, зросло з 13,5 млн. чол. у 1858 р. до 23,4 млн. чол. у 1897 р. Розклад феодально-кріпосницької системи й розвиток капіталістичних відносин поступово руйнували становість, відокремленість окремих соціальних верств суспільства, робили їх більш рухливими, мобільними, ближче між собою зв'язаними й взаємозалежними, що певною мірою сприяло консолідації української нації. Але на шляху цієї консолідації траплялися й різні перешкоди.

В кожній нації видатну роль відіграє верхівка, еліта суспільства. В Україні після ліквідації царизмом Української козацької держави і юридичного зрівняння українських козацьких старшин з російським дворянством українська верхівка, українські поміщики, які виросли з козацьких старшин, протягом XIX ст. у своїй більшості відмовилися від ідеї української державності, від рідної мови сприйняли самодержавно-монархічну російську ідеологію, відірвались від свого народу. Український народ залишився без своєї еліти. Тільки тонкий прошарок демократичної інтелігенції став відроджувати національну самосвідомість українського народу.

2. Процес консолідації української нації у складі Австро-Угорщини

Західноукраїнські землі — Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття — були включені до складу Австрійської монархії і, отже, відірвані державним кордоном від природного центру українського народу—Наддніпрянської України. Наприкінці XIX ст. українська етнічна територія мала приблизна 850 тис. км , із яких 9 перебувало під владою Російської імперії, інші — Австро-Угорської.

Будівництво капіталістичних підприємств, розвиток залізничного та водного транспорту, внутрішньої й зовнішньої торгівлі, міст, поглиблення суспільного поділу праці, господарська спеціалізація районів, посилення рухомості населення — зумовлювали розширення економічних зв'язків між окремими місцевостями. Це забезпечувало спільність економічного життя, яка була необхідною передумовою й основою становлення української нації. Хоч східна Галичина, Північна Буковина й Закарпаття перебували під владою Австро-Угорської монархії й залишалися відірваними від Наддніпрянської України, що негативно відбивалося на процесі формування української нації, в цілому розвиток капіталізму і створювана на його основі спільність економічного життя позитивно впливали на формування територіальної єдності і нації взагалі. Одночасно з розвитком капіталізму в Україні збільшувалася кількість населення, відбувалися зміни в його соціальному складі і територіальному розміщенні. На західноукраїнських землях, що входили до складу Австро-Угорської імперії, з кінця 50-х до кінця 90-х років XIX ст. населення збільшилося з 3,9 млн. до 5,9 млн. чол., причому третина з них становили українці. Розклад феодально-кріпосницької системи й розвиток капіталістичних відносин поступово руйнували становість, відокремленість окремих соціальних верств суспільства, робили їх більш рухливими, мобільними, ближче між собою зв'язаними й взаємозалежними, що певною мірою сприяло консолідації української нації. Але на шляху цієї консолідації траплялися й різні перешкоди. Відсутність української держави, наявність російсько-австрійського кордону, що роз'єднував дві частини української території, гнобительська політика урядів царської Росії й цісарської Австро-Угорщини, денаціоналізація української еліти певною мірою ускладнювали і гальмували процес формування й консолідації української нації.

4. Суспільно-політична та національна проблематика в програмах політичних партій підавстрійської України

Кінець XIX ст. став переломним у розвитку українського національного руху. З виникненням перших українських партій національна ідея виходить за межі інтелігентського середовища і проникає у широкі маси. На історичну арену виходить нове, енергійніше покоління діячів, яке висуває вимогу повної незалежності України. Перші українські політичні партії з'явилися в Галичині. В жовтні 1890р. у Львові було створено Русько-українську радикальну партію (РУРП). Ініціаторами її створення стали І. Франко і М. Павлик. Під впливом М. Драгоманова вони перейшли на позиції «наукового соціалізму». У1895 р. до програми було включено положення, що найповніше ідеї соціалізму можна реалізувати в рамках незалежної української держави, а в найближчій перспективі — у межах повністю автономної провінції Австрійської імперії. Окрім цих положень, у програмі ставились вимоги передачі селянам якомога більше землі. Партія видавала для селян газети «Хлібороб» і «Громада». Для пропаганди програмних положень було підготовлено серію брошур під загальною назвою «Радикальна тактика» (І. Франко). Значну увагу партія приділяла пропаганді своїх ідей у селянських масах через різноманітні установи, організації. Незважаючи на наполегливу працю, партія не здобула широкої підтримки. Проти неї було налаштоване Духовенство, яке заблокувало партії доступ до селянства. Соціалістичні ідеї не мали підтримки і через малочисельність українського пролетаріату. У 1899 р. з'являється Українська соціал-демократична партія (УСДП), яку заснували М. Ганкевич, С. Вітик, Ю. Бачинський. Вона була створена з метою відстоювання інтересів українського робітництва. У національному питанні виступала поборником політичної незалежності України. У 1899 р. утворилась і Українська Національно-демократична партія (УНДП), яка стала наймасовішою і найвпливовішою партією, її засновниками були оновлені народовці і частина радикалів. Найвизначнішими діячами партії стали Є. Левицький, В. Охримович, М. Грушевський і І. Франко. У своїй програмі УНДП проголосила довготривалою метою національну незалежність України. В інших питаннях це була типова ліберальна партія, яка прагнула уникати гострих соціальних питань. Своєю поміркованістю і народовською тактикою вона завоювала прихильність більшої частини населення. Під її впливом знаходилась «Просвіта» та інші організації й установи. Цього ж 1899 р. окремі представники духовенства утворили Католицько-руський союз. Але, будучи клерикально-консервативною, партія не знайшла широкої підтримки навіть серед священиків.

Із зростанням організаційної і політичної сили українофілів у Галичині слабнув вплив русофілів, які здавали свої позиції як на організаційному, так і на політичному рівнях. Зокрема, «Просвіта» по Галичині мала 900 відділень, аналогічна русофільська організація — лише 106. У виборах 1913 р. до галицького сейму було обрано 30 українофілів і лише 1 москвофіл.

5. Суспільно-політичні та національні питання в програмах загальноросійських політичних партій

Загострення в Росії наприкінці XIX — на початку XX ст. класових суперечностей, вихід на політичну арену пролетаріату, піднесення селянської боротьби, активізація ліберального руху — все це сприяло консолідації суспільних сил та їх розмежуванню. На цій основі порівняно швидко й інтенсивно формувалися політичні партії, які відображали інтереси й ідеологію певних суспільних класів і соціальних верств. Першою оформилася партія пролетаріату — Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП). Створення РСДРП було проголошено на І з'їзді соціал-демократичних організацій у Мінську в 1898 р. Після І з'їзду РСДРП «Союзи боротьби за визволення робітничого класу», в тому числі Київський і Катеринославський, стали комітетами РСДРП. Виникли комітети РСДРП, що об'єднували всі соціал-демократичні гуртки і групи в межах даного міста, і в Одесі (восени 1898 p.), Харкові (весною 1899 р.), Миколаєві (восени 1899 р.) та в інших містах. Велику роль у фактичному створенні революційної партії відіграла загальноросійська газета «Искра», яка почала виходити в 1900 р. в Лейпцігу. а сторінках «Искры» висвітлювалось життя трудящих України. II з'їзд РСДРП працював з 17 липня по 10 серпня 1903 р. спочатку в Брюсселі, а потім у Лондоні. II з'їзд РСДРП прийняв програму, розроблену редакцією «Искры». У програмі своїм найближчим політичним завданням РСДРП ставила повалення царського самодержавства і заміну його демократичною республікою, конституція якої забезпечувала б самодержавство народу, тобто зосередження всієї верховної влади в руках законодавчих зборів, що складені з представників народу і утворюють одну палату. Ставилися вимоги загального, рівного і прямого виборчого права, широкого місцевого самоврядування, недоторканості особи і житла, необмеженості свободи совісті, слова, друку, зборів, страйків і спілок, знищення станів і повної рівноправності громадян та ін. На II з'їзді відбувся розкол РСДРП на дві фракції: більшовиків і меншовиків. Причинами розколу були незгоди в організаційних питаннях. Наприкінці 1901 — на початку 1902 рр. у Росії внаслідок об'єднання різних народницьких гуртків і груп створилася партія соціалістів-революціонерів (есерів), яка вважала себе виразником інтересів трудового народу. У 1901—1905 рр. вона нелегально видавала газету «Революционная Россия» і журнал «Вестник русской революции». Керівниками есерів були В. Чернов, Н. Авксентьев, Г. Гершуні, К. Брешко-Брешковська та ін. Есери ставили за мету повалення царського самодержавства, встановлення республіки, демократизації суспільного й державного ладу, соціалізації землі.

6. Політичні партії східної України та їх підходи до суспільно-політичної і національної проблематики

Піднесення національно-визвольного руху в західноукраїнських землях до рівня політичного, коли виникали політичні партії, надихнули східноукраїнських громадських діячів. Найбільш активною виявилася молодь. У 1897 р. вони створили безпартійну організацію – ЗУБО, а також революційну українську партію – РУП. Програмним документом РУП стала брошура Миколи Міхновського «Самостійна Україна». Головним гаслом Міхновського була: «Одна єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Сяну аж по Кавказ.» На початку 20 ст. РУП набирала сили, стала уособленням процесу політизації національного руху. РУП видавала газету «Гасло», перший номер якої побачив світ 1 березня 1902 р. В 1902 р. Міхновський вийшов з партії й створив нову політичну організацію – Українську народну партію (УНП). У 1903 р. стався другий розкол РУП. Від неї відмежувалася група Богдана Ярошевського, яка створила Українську соціалістичну партію. Під час спроби провести свій другий з’їзд (грудень 1904) РУП розпалася остаточно. Частина її членів під керівництвом Мар’яна Меленевського та Олександра Скорописа-Йолтуховського на початку 1905 р. утворила Український соціал-демократичний союз – «Спілку», яка пішла хибним шляхом, влившись у загальноросійську РСДРП. Інша, до керівного ядра якої належали Микола Порш, Симон Петлюра, Володимир Винниченко в грудні 1905 р. трансформувалася в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). У 1904 р. на базі ЗУБО утворилася Українська демократична партія (УДП). Серед її членів були видатні письменники й критики (Борис Грінченко, Сергій Єфремов), меценат Євген Чикаленко. Восени 1905 р. зі складу УДП вийшла група на чолі з Борисом Грінченком і Сергієм Єфремовим, яка утворила Українську радикальну партію. Однак її самостійне існування тривало недовго. Наприкінці 1905 р. вона об’єдналася з демократами в Українську радикально-демократичну партію (УРДП).

7. Україна і революція 1905-07 рр.

Соціальна і національна напруженість у суспільстві вилилася в Росії в революцію 1905—1907 рр., яка почалася після розстрілу у Петербурзі 9 січня 1905 р. робітничої демонстрації. Революційні виступи в Україні набули масового характеру. Вже на початку революції, в січні—березні 1905 р., страйкувало 170 тис. робітників усіх губерній України. Влітку 1905 р. селянський рух охопив половину повітів. Почалися виступи в армії. У червні 1905 р. почалося повстання на броненосці «Потьомкін», яке очолили українці Григорій Вакуленчук (загинув на самому початку повстання) та Афанасій Матюшенко. Через два тижні плавання Чорним морем броненосець із закінченням запасу палива і води змушений був здатися у румунському порту Констанца. Восени 1905 р. на чорноморському флоті підняли повстання 12 кораблів, очолене лейтенантом Петром Шмідтом, що служив на крейсері «Очаків». Але воно було придушене урядовими силами. Самого Шмідта наступного року було страчено за вироком суду. У листопаді 1905 р. на збройну демонстрацію вийшли три саперні роти, очолені підпоручиком Борисом Жаданівським. Цей виступ також був придушений урядовими військами. У грудні 1905 р. під впливом більшовиків, анархістів та есерів у Донбасі, Харкові, Олександрівську відбулися збройні повстання робітників. Після їх придушення революція пішла на спад. Розмах революційних подій 1905 р. налякав царський уряд. 17 жовтня 1905 р. у розпал жовтневого загальноросійського політичного страйку, що паралізував економічне життя країни, вийшов царський маніфест, у якому проголошувалося перетворення Росії на конституційну монархію, дарування народові всіх демократичних прав і свобод, зобов'язання уряду скликати виборний представницький орган — Державну думу. Цей маніфест, як і сама революція, привів до пожвавлення українського національно-визвольного руху, який став складовою частиною революції. Молоді українські партії пропагували в масах ідеї автономії або повної самостійності України, вели боротьбу за скасування заборон на використання української мови, за усунення перепон на шляху до розвитку національної культури.

8. Діяльність українських парламентських громад в І-ї та ІІ-ї Державних думах Росії

Вибори до першої Державної думи українські соціал-демократи, солідаризуючись з російськими, бойкотували. Українські демократи і радикали, навпаки, у виборах брали активну участь, але виступали не з своїми власними списками, а по списках російських кадетів. Всього у першу Думу, яка почала працювати у травні 1906 р., від України ввійшло 102 депутати, серед яких переважали селяни та представники міської інтелігенції. 45 депутатів-українців створили свою власну парламентську громаду. Головою її був адвокат і громадський діяч з Чернігова Ілля Шраг (1847-1919). В основу програми цієї парламентської групи були покладені три найбільш гострі для українського суспільства проблеми: земельна, освітня і питання автономії. Громада почала видавати свій власний журнал «Украинский вестник», що мав служити трибуною для всієї Росії й тому друкувався російською мовою. Українська парламентська громада була найчисленнішою серед неросійських груп в Думі. Вона відігравала провідну роль у Союзі автономістів, який об'єднував парламентські групи неросійських народів. Так само, як і українці, вони стояли за перетворення Російської імперії у федеративну державу. Українські депутати підготували окрему декларацію у справі української автономії. Але обнародувати її з парламентської трибуни не встигли, бо за день до запланованого виступу цар розпустив Думу і видав наказ про вибори нової. У січні 1907 р. відбулися вибори до II Думи. Цього разу у виборчій кампанії брали участь всі політичні партії України. Понад половину усіх депутатів з України становили селяни. Знову почало діяти українське парламентське об'єднання. Воно називалось Трудовою громадою. Громада мала 47 членів, які домагалися автономії України, місцевого самоуправління, української мови в школі, суді й у церкві. У зв'язку з цим громада вимагала створення кафедр української мови, літератури й історії в університетах і в учительських семінаріях. У II Думі українські депутати ще гостріше ставили питання автономії. Вони вимагали, щоб Україна мала автономію у складі Російської імперії із своїм власним урядом. Громада видавала часопис «Рідна Справа - Думські вісті», що виходив два рази на тиждень. У «Рідній Справі» друкувалися промови членів Української трудової громади. II Дума виявилася ще радикальнішою, ніж перша, й тому протрималася також недовго, лише 103 дні. У червні 1907 р. її було розпущено.

9. Українські депутати у Віденському парламенті, Галицькому сеймі та Буковинському ландтазі. Виборча реформа 1907 р.

26 січня 1907 року Віденський парламент схвалив закон про виборчу реформу, і куріальна виборча система була замінена загальним та рівним виборчим правом. 25-26 грудня 1906 року відбувся з’їзд національно-демократичного земляцтва, який висунув головні засади майбутньої передвиборної кампанії. Зокрема було прийнято рішення про те, що українські виборці виступлять в коаліції з жидівськими виборцями. Був створений українсько-жидівський виборчий блок. Перші вибори до австрійського парламенту на підставі загального виборчого права, що відбулися 1907р. змінили його національний склад. Зокрема Палата Послів налічувала 516 депутатів, з них: італійців – 19, німців – 231, поляків – 80, сербів – 2, румунів – 6, українців – 32, хорватів – 11, чехів – 107. В новообраному парламенті українська репрезентація утворила Русько-український клуб, до якого увійшли представники 22 націонал-демократів, 3 радикали, 2 соціал-демократи, 5 москвофілів. Реформа виборчої системи до австрійського парламенту стала переломним моментом в історії Галичини та Буковини, початком нового етапу визвольних змагань. У липні 1907р. в новообраному парламенті українські депутати оприлюднили декларацію про державно-правовий статус русинів в Австро-Угорщині. В ній вони не лише висловили своє негативне ставлення до польських володарів краю і свою вимогу національної автономії, а й відкрито звинуватили австрійський уряд у співучасті в гнобленні українців. Внаслідок проведення реформи виборчої системи до австрійського парламенту, українці отримали можливість демократичними методами відстоювати свої конституційні права.

10. Розвиток національної освіти, науки і культури у підавстрійській Україні у 1890-х – 1913 рр.

Національне відродження, що розпочалося в Лівобережній Україні, мало значний вплив на пробудження національної свідомості українців у Галичині, яка перебувала в складі Австрійської імперії. Важливу культурно-просвітницьку місію в Галичині виконували духовні навчальні заклади: Греко-католицька духовна семінарія у Львові та Дяко-вчительський інститут у Перемишлі. З ініціативи галицьких митрополитів і єпископів П. Білянського, А. Ангеловича, М. Левицького та духовних діячів при церквах Галичини були відкриті парафіяльні школи. Вони поширювали серед народу освіту, пропагували досягнення української культури. Яскраву сторінку в національно-культурне та духовне відродження українського народу вписав 1. Франко (1856—1916 pp.) — видатний український письменник, філософ, історик, економіст, мовознавець, фольклорист та етнограф, громадський і культурний діяч, І.Франко продовжив традиції своїх попередників, зокрема Т. Шевченка, на ниві духовної культури, зробив вагомий внесок у розвиток національної та соціальної свідомості українського народу. Його наукова, публіцистична та перекладацька діяльність висвітлювала широкі горизонти національно-культурного відродження українського народу. Творчий талант І.Франка як письменника виявився в низці його оповідань, повістей, де він реалістично відображав життя робітників і селян Галичини: "Ріпник", "На роботі", "Навернений грішник", "Boa constrictor", "Борислав сміється"; збірках: "Добрий заробок", "Маніпулянтка". Серед художніх творів чільне місце посідають повісті на історичну тематику: "Захар Беркут", "Основи суспільності", "Для домашнього вогнища", "Великий шум", "Перехресні стежки". У творі "Захар Беркут" письменник відобразив життя карпатської України XIII ст. у період монголо-татарської навали. Поряд з іменами Т. Шевченка та І. Франка називають М. Грушевського (1866—1934 pp.) — видатну постать української духовної культури. Він автор понад 2 тис. наукових праць у галузі вітчизняної історії та літературознавства, у тому числі 11-томної "Історії України-Руси" (1898—1936 pp.), 5-томної "Історії української літератури" (1923-і 1927 pp.). Велику популярність здобули також "Нарис історії українського народу" (1904 p.), "Ілюстрована історія України" (1911 р.), "Початки громадянства" (1921 p.) тощо. Понад 15 років М. Грушевський очолював Наукове товариство ім. Т.Г. Шевченка, яке після реорганізації (1892 р.) фактично виконувало функції Академії наук. Водночас із М. Грушевським плідно працювали А. Кримський, В. Грінченко, В. Гнатюк, I. Франко, М. Павлик, Ф. Вовк, Ф. Колеса.

11. Розвиток науки та освіти на українських землях у складі Російської імперії в др. пол. ХІХ – початку ХХ ст.

Політика асиміляції, яку провадив російський уряд, базувалася на централізації науки, освіти й культури. У Східній Україні вся система освіти була російськомовною. Це стосується університетів (Київ, Харків, Одеса), учительського інституту в Ніжині, 129 гімназій, мережі реальних і комерційних училищ, інститутів благородних дівчат, 1618 міністерських, земських і парафіяльних шкіл. У жовтні 1859 р. перша недільна школа була відкрита в Києві при Подільському повітовому училищі. У 1860 р. про відкриття недільної школи клопочуться цукрозаводчики К.М. Яхненко і П.Ф. Симиренко. Центром національного відродження в Україні був Харківський університет. Професор університету О. Потебня зробив найвизначніший внесок у розвиток вітчизняної науки того часу. Він методологічно поглибив дослідження української мови і літератури, започаткував психологічно-порівняльну школу в українському мовознавстві, обстоював рівноправність народів і мов. Тут сформулювалася своєрідна романтично-філософська школа, досліджувалася філософія Ф. Гегеля, І. Канта, І. Фіхте, Ф. Шеллінга. Плідну науково-педагогічну діяльність здійснювали В. Каразін (з ініціативи якого засновано університет), І. Срезневський, А. Метлинський, М. Костомаров та інші вчені. У Чернігові й Києві широку культурно-просвітницьку діяльність провадив Б. Грінченко — український письменник, педагог, етнограф, автор першої книги для читання в школі українською мовою "Рідне слово", "Української граматики" та інших підручників. Велику цінність становить підготовлений і виданий Б. Грінченком "Словарь української мови" (1907—1909 рр.).Незважаючи на тотальну русифікацію, університети висунули цілу когорту вчених зі світовим ім'ям у галузі природничих та технічних наук, таких, як П. Тутківський, Д. Заболотний, М. Гамалія, І. Пулюй, І. Горбачевський, С. Тимошенко — аж до геніального В. Вернадського. Щодо гуманітарних наук, то рівень і світовий престиж визначили, насамперед, українці: М. Костомаров, М. Драгоманов, В. Антонович, О. Потебня, М. Дашкевич, Ф. Вовк. У галузі філософії з'являються праці П. Юркевича, С. Гогоцького, галицького філософа К. Ганкевича. Поряд з різними природничими науками в XIX ст. особливого розвитку набирає медицина. Видатними вченими-медиками були: Ілля Буяльський, Єфрем Мухін, Павло Наранович. Так, І. Буяльський видав оригінальний атлас з оперативної хірургії "Анатомико-хирургические таблицы", які були перекладені на ряд іноземних мов. Також ним уперше в межах Росії був застосований хлороформний наркоз.

12. Українська культура і духовне життя на початку ХХ ст.

Як і раніше, так і на початку XX ст. діячі української культури працювали в складних умовах іноземного адміністративно-політичного тиску і обмежень. Але культурний поступ українського народу долав усі перепони і набував нових форм. Важливим осередком культурно-освітньої роботи було товариство "Просвіта". До 1914 р. воно заснувало в Галичині близько 2880 читалень, 430 народних будинків, в яких працювали школи, гуртки художньої самодіяльності, аматорські театри, було організовано притулки та їдальні для знедолених тощо. У 1905 - 1906. pp. "Просвіти" організовуються у Києві, Катеринославі, Харкові та інших містах. В їх роботі беруть участь робітники й селяни. Зусиллями національно-патріотичних сил у 1913 р. в Наддніпрянській Україні виходило 19 україномовних періодичних видань, в Галичині - 66. Водночас російських газет та журналів в Україні видавалося 226. Незважаючи на заборони і переслідування, українство в 1914 р. відзначило 100-річчя з дня народження Т.Г. Шевченка. На початку XX ст. значних успіхів досягла українська наука. Вагомий внесок у розвиток геофізики, радіофізики, радіотехніки й оптики зробили викладачі харківських вузів Д. Рожанівський, Т. Кравець і М. Пильчиков. Видатний український вчений родом з Тернопільщини І. Пулюй, який працював у Празі, першим (раніше за В. Рентгена) відкрив невидиме катодне проміння у вакуумній трубці, яка дістала назву "Пулюєвої трубки". Українська історична наука початку XX ст. збагатилася новими працями М. Грушевського. 1904 р. він видав "Нарис історії українського народу", а 1911-го - "Ілюстровану історію України". У дожовтневий період вийшли кілька томів його фундаментальної праці "Історія України-Руси". Перша серед жінок Росії почесний доктор історії О. Єфименко опублікувала два томи збірника "Південна Русь" і двотомну "Історію українського народу". Історії Запорозької Січі, українського козацтва, Слобожанщини присвятили свої праці Д, Багалій, В. Барвінський, І. Лучицький, Д. Яворницький. Вагомий внесок у розвиток вітчизняного мовознавства зробив український вчений, сходознавець, славіст і письменник А. Кримський. Йому належать дослідження з граматики, лексикології й лексикографії, діалектології, правопису, літературознавства, фольклористики й етнографії. Видатний український письменник, учений і громадський діяч Б. Грінченко - автор цінних етнографічних досліджень, посібників та підручників для шкіл, упорядкував і видав у 1907-1909 pp. чотиритомний "Словарь української мови". На початку XX ст. вийшли і його прозові та поетичні твори. Величезним надбанням як української, так і світової культури стали твори І. Франка, Л. Українки, М. Коцюбинського, П. Мирного, І. Нечуя-Левицького, О. Кобилянської, О. Маковея, С. Васильченка, А. Тесленка, М. Черемшини, Л. Мартовича, В. Стефаника та інших. Яскравими представниками українського образотворчого мистецтва були художники-передвижники К. Костанді, О. Мурашко, П. Нілус, М. Пимоненко, С. Світославський. В архітектурі початку XX ст. в Україні поширився загальноєвропейський стиль "модерн" з притаманними йому природними й антропоморфними декоративними формами, асиметрією планів, символікою декору, синтезом мистецтв. Готувала акторів, співаків, музикантів і диригентів музично-драматична школа, заснована М. Лисенком 1904 р. в Києві, її вихованці композитори К. Стеценко і Л. Ревуцький, актори й співаки М. Микиша, Б. Романицький, М. Литвиненко-Вольгемут та інші стали видатними діячами українського мистецтва. У Львові при Спілці музичної культури А. Вахняним і С. Людкевичем започатковано 1903 р. Вищий музичний інститут ім. М. Лисенка. Українські композитори М. Леонтович, С. Людкевич, К. Стеценко створили оригінальні твори на народнопісенній основі. На початку XX ст. українська культура, долаючи опір шовіністичної політики царизму, сприяла піднесенню національної свідомості народу.

13. Ліберальна і демократична інтелігенція в українському національному русі на початку ХХ ст.

Українська національна інтелігенція на початку 20 ст., сприйнявши західну ліберальну й демократичну ідею, на практиці не стала буржуазією, тобто власником засобів виробництва та носієм її ідеї. З того часу відбулася її закоріненість в європейську інтелектуальну і культурно-політичну традицію. Саме вона, внаслідок участі в інституціоналізації і діяльності політичних партій й організацій, до своєї професійної, корпоративної, соціальної характеристик додала інтелектуальну елітарність. Інтелігенція підросійської України в перші роки 20 ст. стала транслятором національної ідеї до інших соціальних верств. Прийнявши з ентузіазмом ідею вільної особистості, інтелігенти не могли не зважати на антропологічну і аналітичну схему громадянського суспільства, яка репрезентує людину як конкуруючого індивіда. Якщо для західної інтелектуальної традиції ідеалом був пошук правди, для російської – істини, то для української – справедливості. Тим самим соціальний світогляд інтелігенції ставав духовною інстанцією, яка б взяла на себе формування та легітимізацію нового суспільства і держави.

14. Робітничий і соціал-демократичний рух в Україні наприкінці ХІХ – початку ХХ ст.

Криза 1900-1903 рр. зумовила вкрай низький рівень життя більшої частини населення. Різко зросло безробіття, криза викинула на вулицю понад 100 тис. робітників. За цих умов значно почастішали виступи робітництва. Починаючи з 1900 р. щорічно зростали кількість робітничих страйків та число їхніх учасників. Серед робітників почалася активна пропаганда соціалістичних ідей, яку проводила Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП), створена у 1898 р. Особливо активно первинні організації цієї партії діяли у промислових центрах, на великих підприємствах. Еа початку XX ст. помітно активізується діяльність українських політичних партій. З точки зору відношення щодо перспектив політичного розвитку України їх можна розподілити на дві групи: ті, що виступали за автономію України в федеративній Росії (автономісти) і ті, що виступали за самостійність України (самостійники).

15.Національна політика самодержавства в Україні (1907-1914 рр.). Справа Бейліса

Вперше за всю історію Державної Думи на її розгляд 29 березня 1908 р. було винесено українське питання. Це був законопроект 36 депутатів про введення української мови у початкових школах, згідно з яким передбачалося з 1908/1909 навчального року вести навчання українською мовою в районах етнічного розселення українців і забезпечити викладання необхідними навчальними посібниками. При цьому вивчення російської мови було обов'язковим. Автори законопроекту посилалися на Указ Святого Синоду від 12 жовтня 1907р. про дозвіл викладати українською мовою в церковних школах Подільської губернії. За результатами обговорення законопроект було передано до комісії з питань народної освіти, де він і загубився. Останню крапку у питанні введення української мови до початкової школи було поставлено в жовтні 1910 р., коли після довгих обговорень в результаті голосування українська мова в школі була знову Заборонена. Друге питання, яке привернуло увагу думців до української справи, був законопроект про запровадження рідної мови в місцевих судах, що обговорювався в грудні 1909 р. За результатами голосування, українській мові було перекрито доступ і в суди. Дещо інакше виглядали справи в IV Думі (1912-1917 рр.). Під час передвиборної кампанії до IV Думи українські діячі ліберального спрямування, які були об'єднані в Товариство українських поступовців (ТУП), уклали угоду з кадетами, що останні будуть захищати українські права в Думі.

З метою відволікти населення від боротьби із самодержавством царський уряд намагається розпалити в Україні антисемітські настрої. В роки революції поширилися єврейські погроми, які організовувалися російськими чорносотенними організаціями і прикривалися поліцією. Навесні 1911 р. в печерах Бабиного Яру було знайдено тіло 13-річного Андрія Ющинського. І хоч поліція швидко виявила вбивць, члени російських чорносотенних організацій почали поширювати чутки, нібито це зробили євреї для одержання крові з ритуальною метою (приготування маци). За підозрою у скоєнні злочину був заарештований М. Бейліс (батько п'ятьох дітей). Судовим процесом над ним самодержавство намагалося спровокувати єврейські погроми. «Справа Бейліса» тягнулася майже два роки і завершилась великим судовим процесом у Києві. На захист М. Бейліса виступила демократична громадськість України і Росії. Гнівні протести проти провокацій царизму висловили М. Грушевський, А. Шептицький, С. Єфремов, В. Короленко. Присяжні виправдали М. Бейліса, і царський суд змушений був звільнити його.

16. Українські землі напередодні Першої світової війни: економічна та суспільно-політична ситуація

Напередодні Першої світової війни українські землі продовжували залишатися у складі двох імперій — Російської та Австро-Угорської. Вони різнились за рівнем економічного і соціального розвитку, освіти та культури, адміністративним устроєм. Обидві імперії проводили імперську політику, спрямовану на знищення національної самобутності населення і колоніальну експлуатацію цих земель. Найбільших утисків у національному відношенні зазнавало українське населення під владою Російської імперії. Національна політика австрійського уряду, хоча і була м'якішою, вела до розпалення українсько-польського конфлікту в Галичині. Територія Західної України (сучасна територія Львівської. Тернопільської, Івано-Франківської, Закарпатської та більша частина Чернівецької областей) входили до Австро-Угорщини. Економічно більш розвинутими були українські землі в складі Російської імперії, особливо Південь і Схід України. Донбас був вугледобувною і металургійною базою Російської імперії. На той час добування вугілля і виплавка металу були основними показниками могутності країни. Так, у 1913 р. Донбас дав 70% вугілля, що видобувалось у Російській імперії. Уже в роки війни (1915-1916 pp.) заводи, розташовані на Україні, давали 96,7% прокату, 68% — сортового металу, 99% — двотаврових балок і швелерів, 53% - солі, 81% - олова, 90% - срібла, 75% - чавуну. Крім того, сільське господарство давало 16 млн. тонн товарного зерна. У той же час на українських землях в складі Австро-Угорської імперії промисловість була майже відсутньою. Єдині галузі, що розвивалися, були лісообробна, нафтодобувна, харчова. Селянство потерпало від малоземелля, і значна частка населення змушена була емігрувати або відправлятися на заробітки за океан. Перша світова війна, на порозі якої стояв світ, носила загарбницький характер з боку обох ворогуючих блоків. Українські землі були об'єктом їх експансії. На них претендували Росія, Австро-Угорщина, Німеччина і Румунія.

17. Політика урядів Австро-Угорщини і Російської імперії в українському та польському питанні у роки Першої світової війни

Перша світова війна, на порозі якої стояв світ, носила загарбницький характер з боку обох ворогуючих блоків. Українські землі були об'єктом їх експансії. На них претендували Росія, Австро-Угорщина, Німеччина і Румунія. Росія, яка на міжнародній арені виставляла себе захисником слов'янських народів, прагнула завершити справу російських царів — об'єднати всі землі Київської Русі під своєю зверхністю. У ході війни вона намагалась оволодіти Галичиною, Буковиною, Закарпаттям. Загарбання цих земель переслідувало мету придушити гніздо "мазепинства", яке поширювало свій вплив на Наддніпрянську Україну. Усі плани російського генерального штабу вістрям наступу російської армії спрямовували в Галичину. Австро-Угорщина, в свою чергу, зазіхала на Волинь і Поділля. Напередодні війни австрійський імператор обіцяв українським політичним діячам, що на українських землях Австро-Угорщини і відторгнутих від Росії буде створено окрему адміністративну одиницю з широкими автономними правами під зверхністю Австро-Угорщини. Широкі плани щодо України розроблялись у Німеччині як з боку військових, так і з боку промисловців і політиків. Так, один з найвпливовіших німецьких промисловців Август Тіссен заявляв: "Росія повинна віддати нам прибалтійські провінції..., частину Польщі і Донецький басейн з Одесою, Кримом і Приазов'ям..." У 1897 р. німецький публіцист Пауль Рорбах писав: "Хто володіє Києвом, той має ключ від Росії". Особливо привабливою Україна з її сировинними і продовольчими запасами стала для Німеччини на завершальному етапі війни, коли власні ресурси були вичерпані.

18. Ставлення до війни соціальних і національних прошарків та політичних організацій українського суспільства

Політичні партії під російській України, зокрема Українська соціал-демократична робітнича партія, на чолі з С. Петлюрою закликали підтримати Росію в боротьбі з Австро-Угорщиною. Вони прагнули отримати від царизму широку національно-територіальну автономію після війни. Тобто залишалися вірнопідданими Росії, так само як і представники Головної Ради щодо Австрії. В той самий час на початку серпня 1914 р. в Відні українськими емігрантами, головним чином соціалістами, було створено Союз визволення України. На чолі Союзу стояли Д. Донців, В. Дорошенко, М. Меленевський і О. Скоропис-Йолтуховський. Програма Союзу була досить близькою до більшовицької. Наприклад гасла: «Поразка Росії у війні!», «Росія – тюрма народів!».

З їхньої точки зору Німеччина після перемоги у війні повинна створити незалежну Українську державу «від Карпат аж по Кавказ!». Союз отримував щедру фінансову допомогу від Німеччини, яка повинна була стати державним боргом України. Союз визволення України отримав можливість вести пропаганду в військових концтаборах в Німеччини серед полонених українського походження. Крім того, Союз добився відокремлення військовополонених-українців в особливі табори, для більш продуктивної пропаганди.. Цісарська влада намірилась використати СВУ у підривних антиросійських діях. Гострі дискусії про ставлення до війни розгорілися у Раді Товариства українських поступовців (ТУП) у Києві. Нарешті, Рада ТУП вирішила утриматися від звернення як за підтримку війни, так і проти, і стояти на нейтральних позиціях. Іншу позицію зайняли українські партії в Австро-Угорщині. 1 серпня 1914 р. у Львові було засновано Головну Українську Раду, до якої ввійшли представники трьох головних українських партій: національно-демократичної, радикальної і соціал-демократичної. Головою Ради було обрано Костя Левицького, заступниками Михайла Павлика і Миколу Ганкевича. Головна Українська Рада мала захищати й репрезентувати інтереси українського народу в Австрії. З серпня Головна Українська Рада видала маніфест до галицьких українців, в якому закликала стати одностайно проти царської Росії. На закінчення в маніфесті . говорилось: «Побіда австро-угорської монархії буде нашою побідою. І чим більше буде пораження Росії, тим швидше виб'є година визволення України».

19. Створення та бойовий шлях корпусу УCC

Українські січові стрільці (УСС, усу́си) — єдина українська національна військова формація в складі австро-угорської армії, сформована з добровольців, які відгукнулися на заклик Головної Української Ради 6 серпня 1914 і стояли під проводом Української Бойової Управи (УБУ). Кадри УСС вийшли з українських парамілітарних організацій Галичини, що діяли перед першою світовою війною (т-ва «Українські Січові Стрільці», створеного Кирилом Трильовським в березні 1913 у Львові при Українському Січовому Союзі, 1914 р. — вже 94 таких товариств у Галичині), а також «Січей», товариств «Сокіл» і Пласт. Першим успіхом Легіону УСС була перемога на горі Маківці 29 квітня — 3 травня 1915. Далі він визначався в боях під Болеховом, Галичем, Завадовом і Семиківцями. З літа 1915 УСС окопалися над р. Стрипою; там, у Соснові і на Веселій, перебували до серпня 1916. Далі у складі 55-ої дивізії обидва курені перетворено на полк УСС (командант отаман Г. Коссак, з листопада 1916 — підполковник Антін Варивода), у серпні 1916 Легіон переведено під Бережани, де він окопався на горбі Лисоня. У серпневих, а також вересневих боях за Лисоню полк УСС втратив з 44 старшин — 28 і близько 1 000 рядових убитими, пораненими і полоненими і на 30 вересня 1916 нараховував ледве 9 старшин і 444 стрільців. Тоді його переформовано на курінь і командування над ним перебрав полковник Франц Кікаль (17.03. — 01.07.1917). На фронті під Кирлибабою була відокремлена Гуцульська сотня УСС під командуванням поручника Омеляна Левицького. Удруге відчутних втрат легіон УСС зазнав на початку липня 1917 в бою під Конюхами, під час т. зв. офензиви Керенського, коли в полон потрапив майже весь Легіон УСС. На початку жовтня 1918 формацію УСС переведено з Херсонщини на Буковину.

20. Соціально-економічне становище українських територій у роки Першої світової війни

Війна принесла українським землям руйнацію господарства, гальмування поступального розвитку, деформацію структури виробництва, посилення залежності від іноземного капіталу. У Галичині за роки воєнного лихоліття було зруйновано понад 40% господарських та житлових будинків, понад 1,5 тис. промислових споруд. Навіть стратегічно важлива нафтова промисловість зменшила виробництво на 1/3. На Буковині у цей час поголів'я коней та свиней зменшилося на 60%, овець — на 47%. Не набагато кращою була ситуація і в Наддніпрянській Україні. Якщо 1913 р. тут функціонувало 3381 підприємство, то 1915 р. — лише 2849. На 1917 р. з 4 млн. селянських господарств 1,8 млн. дворів були без коней. У цей час в селах залишилося лише 38,7% працездатних чоловіків. Водночас з деградацією господарства в роки війни зростала його залежність від іноземного капіталу. Тільки 1916—1917 pp. 74% іноземних вкладів у розвиток кам'яновугільної промисловості Російської імперії було зроблено в підприємства Донбасу. Отже, суть трагедії українського народу, пов'язаної з початком Першої світової війни, полягає в тім, що війна перетворила українські землі на об'єкт експансії, арену воєнних дій, а їхніх жителів — на учасників братовбивчого протистояння. Крім того, війна зумовила й інші негативні тенденції та процеси в суспільному розвитку цих земель: розкол національного руху, зведення нанівець легальних можливостей політичної та культурної діяльності, придушення опозиційних сил, застосування імперськими державними органами репресивних акцій, руйнацію народного господарства, деформацію структури виробництва, посилення залежності від іноземного капіталу.

21. Суспільно-політичні сили та інститути влади Наддніпрянської України в період революції 1917-1920 рр.

Головні суспільно-політичні сили в цей період – це УЦР, Гетьманат та Директорія.

УЦР заснована у Києві 4 (17) березня 1917 на Володимирській, 42 в приміщенні українського клубу «Родина» з ініціативи Товариства Українських Поступовців за участю українських політичних партій, українських військовиків, робітників, духовенства, кооператорів, студентства, громадських і культурних організацій (Українське Наукове Товариство, Українське Педагогічне Товариство, Товариство українських техніків і агрономів тощо). Головою УЦР заочно обрано М. Грушевського, якого тимчасово заступав В. Науменко, а товаришами голови: Д. Антоновича і Д. Дорошенка. 22 березня 1917 УЦР видала першу відозву «До українського народу», а коли 27 березня 1917 керування перебрав М. Грушевський, стала дійсним дійовим центром українського національного руху. 29-30 квітня 1918 р. відбувся державний переворот. 29 квітня на засіданні Всеукраїнського з'їзду хліборобів у Києві (7000 делегатів від 3 млн. українського населення), поставилась вимога припинити соціальні експерименти та відновити гетьманат — історичну форму правління в Україні; одностайне обрання делегатами Павла Скоропадського гетьманом України.

Директорія УНР — найвищий орган державної влади відродженої Української Народної Республіки, який діяв з 14 листопада 1918 року до 10 листопада 1920 року. Директорія УНР прийшла на зміну гетьманату, який було повалено 14 грудня 1918 року.

22. Політичні процеси в Надніпрянській Україні у 1917 p.: діяльність партій та організацій, вибори до органів самоуправління, створення рад

В Україні звістку про падіння самодержавства зустріли з радістю. Всі сподівалися, що революційна влада виведе країну з війни, вирішить національне питання, дасть селянам землю і полегшить матеріальне становище мас. Адміністративну владу на місцях, яка належала губернаторам і повітовим справникам, Тимчасовий уряд передав своїм комісарам. Комісарами призначалися виборні особи-голови губернських і повітових земських управ. Утворювалися і представницькі органи місцевої влади – ради об’єднаних громадських організацій. 17(4) березня утворилася Київська губернська рада об’єднаних громадських організацій. Вона складалася з представників Земського союзу, Союзу міст, Воєнно-промислового комітету, Біржового комітету, губернської, міської та повітових управ, кооперативних організацій. 17(4) березня був утворений представницький орган українських громадських організацій – Українська Центральна Рада (УЦР). 20 березня було обрано провід УЦР на чолі з М. Грушевським. На першому з його участі засіданні ЦР М. Грушевський запропонував скликати Всеукраїнський національний конгрес, на якому мав бути обраний з представників усіх регіонів України новий склад УЦР. Початковий склад був в основному київським. Йшлося про те, щоб цей орган справді представляв інтереси всього українського народу.

23. Відносини між УЦР і Тимчасовим урядом Росії, політичні умови і результати

У кінці лютого 1917 р. в Петрограді в результаті збройного повстання робітників і солдатів царизм було повалено. Проте боротьба за владу не закінчилася. Паралельно існували дві політичні структури, які представляли інтереси різних соціальних верств: Тимчасовий уряд, сформований в основному з ліберально-буржуазних депутатів IV Державної Думи, і Рада робітничих і солдатських депутатів. В Україні ситуація виявилася ще складнішою. Поряд з органами Тимчасового уряду та робітничими і солдатськими Радами (лише у березні 1917 р. їх було вже понад 170) виник ще один орган, який згуртував українські національно-демократичні сили – Центральна Рада. Це громадське об’єднання спочатку було створене 7 березня 1917 р. у Києві з ініціативи ряду політичних, громадських, наукових організацій. Головою Ради обрали визначного історика і громадського діяча М. Грушевського Серед партій провідну роль у Центральній Раді відігравали УПСФ, УСДРП і УПСР. Заручившись підтримкою, УЦР стала пред’являти все більші претензії на владу. Між нею і Тимчасовим урядом наростала напруженість. Тимчасовий уряд відмовлявся вирішувати питання автономії України до скликання Всеросійських Установчих зборів. У відповідь на це УЦР прийняла 10 (23) червня І Універсал, у якому проголосила автономію України. Фактично УЦР брала на себе державні функції. Був створений виконавчий орган – Генеральний секретаріат на чолі з В. Винниченком. І Універсал УЦР викликав величезний суспільний резонанс. Тимчасовий уряд змушений було піти на врегулювання відношень із УЦР. Результатом компромісу став ІІ Універсал УЦР, ухвалений 3 (16) липня. В цьому документі вказувалося, що поповнена представниками національних меншин, які проживають в українських землях, УЦР перетвориться на єдиний найвищий орган революційної демократії України. Передбачалося формування УЦР відповідального перед нею органу — Генерального секретаріату, який після затвердження Тимчасовим урядом мав стати носієм найвищої крайової влади Тимчасового уряду в Україні. УЦР брала зобов’язання боротися проти намірів самовільного здійснення автономії України до Всеросійських Установчих Зборів. Ці положення були підтверджені спеціальною Інструкцією Тимчасового уряду, в якій, між іншим, той обмежив владний вплив УЦР п’ятьма з дев’яти українських губерній – Київською, Волинською, Подільською, Чернігівською і Полтавською. Влада УЦР була виключно формальною. УЦР основну увагу приділяла безкінечним суперечкам із Тимчасовим урядом стосовно межі своїх повноважень, у той час, як найважливіші проблеми – продовольча, земельна, охорони правопорядку й т.ін. – залишалися невирішеними. Після ІІ Універсалу почалося повільне,але неухильне падіння авторитету УЦР.

24. Революційні події у Петрограді в жовтні 1917 р. та їх вплив на Україну

24-25 жовтня 1917 р. у Петрограді відбувся більшовицький переворот. Ці події до сьогоднішнього дня викликають палкі суперечки: одні переконані, що це була соціалістична революція, згодом названа Великою Жовтневою, інші вважають, що це державний переворот. Які ж події відбулися восени 1917р. Прихід більшовиків до влади у Петрограді, повалення ТУ, ІІ Всеросійський з’їзд Рад робіт-х і солд-х депутатів, який прийняв декрети про землю і мир, створив більшовицький уряд – Раду народних комісарів (РНК) на чолі з В.Леніним. Після одержаного повідомлення про події в Петрограді на спільному засіданні Малої Ради з представниками Українського генерального військового комітету і Рад робітничих депутатів, залізничників та ін. організацій увечері 25 жовтня 1917р. було засновано «Крайовий комітет для охорони революції в Україні (ККОР), покликаний «розпоряджатися всіма силами рево-ї демократії». ККОР визнавав себе відповідальним перед ЦР. 29 жовтня більшовики піднімають у Києві збройне повстання проти прихильників уже неіснуючого ТУ, зосереджених в основному в штабі Київського військового округу. Військові частини ЦР, які спочатку були нейтральними, підтримали більшовицьке повстання. Прихильники ТУ залишили місто. 1 листопада ЦР ухвалила рішення про поширення своєї влади на всю територію, заселену переважно українцями, а саме : Херсонську, Катеринославську, Харківську, материкову Таврію, Хомську, частину Курської та Воронезької губерній.

4 листопада більшовики провели засідання Рад робітничих і сол-х депутатів, яке визнало повноту влади в Україні за ЦР. Разом із тим вони розпочали підготовку до скликання Всеукраїнського з’їзду Рад роб-х, сол-х, сел-х депутатів для перетворення ЦР на більшовицький манер (тобто, реорганізації в дусі Центрального виконавчого комітету – ЦВК Рад України). У цих умовах 7(20) листопада 1917р. Мала рада обговорила і прийняла ІІІ універсал.

25. Брест-Литовська конференція та українське питання

Керівники Центральної Ради бажали зблизитися з Францією і Великою Британією, які перемагали у війні з Німеччиною та її союзниками. Антанта, однак, була настроєна вороже до УНР, тому що не бажала розчленування своєї союзниці Росії. Вона не сумнівалася в недовговічності Раднаркому. Для Центральної Ради залишався тільки один вихід: взяти участь у переговорах у Брест-Литовську разом з делегацією Радянської Росії. Німеччина та її союзниця Австро-Угорщина були зацікавлені в укладенні миру з УНР, щоб мати можливість використати її продовольчі ресурси. З Брест-Литовська у Київ надійшло повідомлення, що представників УНР чекають на мирних переговорах. 9 лютого (27 січня) 1918 р. мирний договір між УНР і Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією та Османською імперією було підписано. Українська делегація більше не приховувала, що ЦР потребує негайної збройної допомоги. Союзники теж розуміли, що одержати продовольство з України можна лише в разі її окупації значними силами.

26. Встановлення радянської влади в Україні: передумови, причини, наслідки

Перша спроба радянізації України:

1)встановлення червоного терору

2) формування в УНР органів радянської влади

3) утворення регіональних республік

4)ведення жорсткої промислової та фінансової політики

5)розгортання аграрної революції на селі.

2-5 липня 1918 р. у Москві була утворена Комуністична партія (більшовиків) України, яка провела свій I з’їзд. На початку серпня 1918 р. більшовики в Україні спробували підняти масові повстання, але вони були передчасні, погано підготовлені, тому легко придушені. У листопаді 1918 р. Німеччина потерпіла поразку у війні. 13 листопада 1918 р. Радянська Росія анулювала Брестський мирний договір. Наприкінці листопада було утворено Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, який 29 листопада 1918 р. у м. Суджі видав маніфест про відновлення влади Рад в Україні. У цей час в Україні тривають антигетьманські повстання, при владі затверджується Директорія, проводиться окупація військами Антанти півдня України. Також починають наступ в Україну і радянські війська, які діють успішно і у 1919 р., займають: 3 січня – Харків, 12 січня – Чернігів, 19 січня – Полтаву, 27 січня – Катеринослав, 5 лютого – Київ, 18 березня – Вінницю, 10 березня – Херсон, 15 березня – Миколаїв, 6 квітня – Одесу, а 4-29 квітня – Крим. Тим самим на квітень 1919 р. на більшості території України було знову встановлено Радянську владу. Знову почалося створення державного апарату Радянської влади в Україні. Держава дістала нову назву – Українська Соціалістична Радянська Республіка, яка була закріплена у першій Рад. Конституції УСРР, затвердженій у березні 1919 р. на III Всеукраїнському з’їзді Рад. Вищим органом законодавчої влади став Всеукраїнський з’їзд Рад та його виконавчий орган – Всеукр. Центральний Виконавчий Комітет, головою якого з 1919 р. став Г.І. Петровський. Уряд у січні 1919 р. було перейменовано на Раду Народних комісарів, очолив його Раковський. В основу політики більшовиків в Україні в цей час були покладені принципи «воєнного комунізму», політичного курсу, який з 1918 р. активно проводився в Росії. Це особливо засвідчили рішення III з’їзду КП(б)У, який відбувся у березні 1919 р.

27. Аграрне питання в Україні у період революційних перетворень і громадянської війни

14 листопада 1918 р. на підпільному засіданні Українського національного Союзу була створена Директорія на чолі з В. Винниченком, яка взяла на себе функцію відкритої боротьби проти гетьманського режиму. 14 грудня 1918 р. Скоропадський зрікся влади і разом з німецькими військами виїхав до Берліна. До Києва тріумфально в’їхала Директорія. 26 грудня 1918 р. вона опублікувала свій програмний документ – Декларацію, в якій проголошувала ліквідацію гетьманського режиму і відновлення незалежної Української Народної Республіки. Становище Директорії, якій спочатку співчувало селянство, досить швидко змінилося після публікації земельного закону 8 січня 1919 р. У законі декларувалось ліквідація приватної власності на землю, але земельна власність іноземних поміщиків оголошувалася недоторканною, її долю мав вирішити спеціальний закон; недоторканними лишалися й 15-десятинні господарства; не давалось відповіді на головне питання: коли ж селянство одержить землю? Усе це призвело до невдоволення Директорією селянства і виступу проти неї Виконавчого Комітету Всеукраїнської ради селянських депутатів («Спілки»). Фактично одночасно з падінням гетьманату розпочався новий етап боротьби за владу в Україні між більшовиками і українськими національно-демократичними силами в особі Директорії.

28. Зовнішня політика Директорії УНР. Участь делегацій УНР і ЗУНР у Версальській мирній конференції та українське питання на ній

Зовнішня політика

Директорії вдалося добитися розширення міжнародних зв'язків УНР. Україну визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Ватикан, Італія і ряд інших держав. Але їй не вдалося налагодити нормальних стосунків з країнами, від яких залежала доля УНР: радянською Росією, державами Антанти та Польщею. 31 грудня 1918 року Директорія запропонувала Раді Народних Комісарів РСФРР переговори про мир. Раднарком погодився на переговори, незважаючи на те, що не визнавав Директорію представницьким органом українського народу. Під час переговорів радянська сторона відкинула звинувачення у веденні неоголошеної війни, лицемірно заявивши, що ніяких регулярних російських військ в Україні немає. Зі свого боку, Директорія не погодилася на об'єднання Директорії з українським радянським урядом і відмовилася прийняти інші вимоги, що означали самоліквідацію УНР.

Версальський мирний договір — підписаний у Версалі 28 червня 1919 року державами-переможницями у Першій світовій війні (США, Британією, Францією, Італією, Японією, Бельгією тощо) з одного боку, і переможеною Німеччиною — з іншого. Умови договору були вироблені на Паризькій мирній конференції 1919—1920 рр. Для тодішньої революційної України Версальський договір обернувся не бажаними діями зі сторони Антанти. Хоча делегації УНР та ЗУНР були присутні на конференції, вони не змогли достукатися до лідерів великих країн, які дозволили фактично Польщі окупувати Східну Галичину та Волинь, Румунії – Буковину. За Сенжерменським договором Закарпаття передали Чехословаччині. Таким чином, Україні не дозволили встановити контроль над своїми землями.

29. Соціально-економічне та політичне становище України у період радянсько-польської війни. Політика радянської влади у Східній Галичині

У жорстких внутрішньопартійних суперечках розпочинався період нової економічної політики та побудови «соціалізму в одній країні». Зважаючи на економічне становище та ресурси України, вона повинна була стати міцною комуністичною базою для Росії. РКП(б) визнало відмінність України від Росії, особливості українського селянства, потужність національного руху. Ризька мирна конференція 1920-1921 рр. була переломною віхою в українській історії XX ст. Україна, опинившись напередодні конференції у вирі радянсько-польської війни, стала ареною як внутрішньої ідейно-політичної боротьби, так і зовнішньої окупації. Для уряду УНР його опірна українсько-польський союз, оформлений Варшавським договором 1920 р., позиція польського уряду на конференції була життєво важливою.

1 серпня 1920 р. в Тернополі проголошено утворення Галицької Соціалістичної Радянської Республіки. Її уряд – Галицький революційний комітет (Галревком) очолив більшовик В. Затонський. Енергійно розгортався розподіл земель, впроваджувалися українське шкільництво, безплатна медицина, а селянська біднота створювала комнезами і комуни. Однак процес радикальних соціальних змін і національного оновлення швидко затьмарився самоуправними реквізиціями в дусі воєнного комунізму, які здійснювалися військовими підрозділами в селах, непомірним оподаткуванням господарств, розгулом репресій. Це позбавило Червону Армію підтримки селянства, і вона зазнавши ряд поразок, почала відступати. Розпалися ревкоми, припинив свою діяльність Главревком.

30. Процес міжнародного визнання УCPP (Ризький і Рапалльський договори)

Ризький мир — договір, підписаний у Ризі 18 березня 1921 представниками РРФСР і УРСР, з одного боку, та Польщі — з другого, який формально закінчив польсько-радянський збройний конфлікт 1919 — 1920 років, санкціонував поділ українських і білоруських земель між Польщею і Радянською Росією та фактично анулював Варшавський договір 1920. Ризький мир був завершенням переговорів, які велися спершу (серпень 1920) у Мінську, а згодом (від 21 вересня 1920) у Ризі. Польську делегацію очолював Я. Домбський, радянську — К. Данішевський (Мінськ) і А. Йоффе (Рига); УРСР репрезентував спершу Д. Мануїльський, а потім Ю. Коцюбинський і Е. Квірінґ. Обидві сторони визнавали незалежність України і Білорусії, та зобов’язувалися шанувати суверенні права і не втручатися у внутрішні справи другої сторони, а особливо не дозволяли на творення і перебування на своїй території організацій, «які присвоюють собі роль уряду другої сторони або частини її території.» РРФСР і УРСР забезпечували за поляками на своїй території повну релігійну і культурну свободу, а Польща гарантувала ті самі права своїм меншинам російської, української і білоруської національності.

Рапалльській договір між РРФСР і Веймарськой республікою було укладено 16 квітня 1922 р. в місті Рапалло (Італія) під час Генуезької конференції.

Рапалльській договір означав зрив міжнародної дипломатичної ізоляції більшовицької диктатури Росії. З боку Росії (РРФСР) договір підписав Георгій Чічерін. З боку Німеччини (Веймарської республіки) — Вальтер Ратенау. Договір передбачав негайне відновлення в повному об'ємі дипломатичних відносин між РРФСР і Німеччиною. Сторони взаємно відмовлялися від претензій на відшкодування військових витрат і невійськових збитків і домовлялися про порядок врегулювання розбіжностей між собою. Німеччина визнавала націоналізацію німецької державної і приватної власності в РРФСР і відмовлялася від претензій, що випливають «із заходів Української РСР або її органів по відношенню до німецьких громадян або до їх приватних прав за умови, що уряд РРФСР не задовольнятиме аналогічних претензій інших держав».

31. Особливості соціально-економічної політики в УСРР у 1922-1928 рр.

Нова́ економі́чна полі́тика (неп) — економічна політика, яка проводилася в Радянських республіках починаючи з 1921 року. Була прийнята весною 1921 року X з'їздом РКП(б), змінивши політику «воєнного комунізму», що проводилася в ході Громадянської війни. Нова економічна політика мала на меті відновлення народного господарства і подальший перехід до соціалізму. Головний зміст НЕП — заміна продрозкладки продподатком в селі, використання ринку і різних форм власності, залучення іноземного капітал у формі концесій, проведення грошової реформи (1922—1924), в результаті якої рубль став конвертованою валютою. НЕП дозволив швидко відновити господарство, зруйноване Першою світовою і Громадянською війнами. Продподаток був спочатку встановлений на рівні приблизно 20% від чистого продукту селянської, причому згодом його намічалося понизити до 10% урожаю і перевести в грошову форму. 30 жовтня 1922 вийшов Земельний кодекс РРФСР, яким відмінявся закон про соціалізацію землі і оголошувалася її націоналізація. При цьому селяни могли самі вибирати форму землекористування — общинну, приватну чи колективну. Також була скасована заборона на використання найманих робітників. Також була скасована заборона на використання найнятих робітників. Радикальні перетворення сталися і в промисловості. Главки були скасовані, а замість них створені трести, стали виникати синдикати. Бурхливо розвивалася кооперація всіх форм і видів. Відродилася кредитна система. З жовтня 1928 р. почалося згортання НЕПу.

32. Партійно-політична система Радянської України та її трансформація у командно-адміністративний апарат

Розвиток правової системи в 30-ті роки, як і державного апарату в цілому, був також спрямований на зміцнення командно-адміністративної системи управління, подальшої її централізації. Характерною рисою правової системи стає пріоритет загальносоюзного законодавства над республіканським. З одного боку, поширюється пряма дія союзних нормативних актів, а з іншого — відроджується існуюча в 20-ті роки тенденція запозичення республіканським законодавством якщо не всього змісту загальносоюзних законодавчих актів, то хоча б їх ідеї. Передумовою виникнення командно-адміністративної системи управління стала монополія більшовицької партії на владу. Знищення опозиції прискорило формування тоталітарного режиму. Відбулося повне зрощення партійної влади з владою державного апарату. В 1939 році Сталін зазначав: "Кадри партії — це командний склад партії, а оскільки наша партія стоїть при владі — вони є також командним складом керівних державних органів". Керівники партії одночасно займали керівні державні посади. В командно-адміністративній системі, що склалася, державні і господарські органи діяли під жорстким контролем партійних органів і в рамках централізованого управління відомчого апарату. Сформований привілейований прошарок бюрократії займав керівні місця в партійних, радянських, військових, господарських, репресивних органах. Боротьба в керівництві партії привела до зміцнення єдиновладдя. Режим особистої влади Генерального секретаря партії, який також прибрав функції глави держави, стає характерною ознакою радянської політико-державної системи майже до середини 50-х років.

33. Політика українізації в УСРР. Її зміст і результати

Українізація — Тимчасова політика ВКП(б), що мала загальну назву коренізаціі — здійснювана з 1920-х до початку 1930-х років ЦК КП(б)У й урядом УРСР з метою зміцнення радянської влади в Україні засобами поступок у вигляді запровадження української мови в школі, пресі й інших ділянках культурного життя, а також в адміністрації — як державної мови республіки, прийняття в члени партії та у виконавчу владу представників української національності. Українізація означала виховання кадрів з представників корінної національності, впровадження в роботу партійного, господарського і радянського апаратів рідної для населення мови, розширення мережі шкіл та інших навчальних закладів з навчанням рідною мовою, розвиток національної культури. Проголошений радянською владою курс на українізацію відчутно позначився на роботі школи. Чисельність шкільних закладів з українською мовою викладання зростала. Якщо в 1925 р. їх було 79% від усіх шкіл, то в 1930 р. - 85%. У решті шкіл викладали мовами народів, які проживали в Україні: російською, грецькою, польською, німецькою, чеською, єврейською та ін. Політика українізації 20-х років викликала духовний ренесанс, розмаїття літературних організацій і об’єднань. Літературно - художні об’єднання виникали і розпадались, дискусії спалахували з новою силою. Найвідомішими об’єднаннями цього часу були: "Плуг" - спілка селянських письменників (П. Панч, А. Головко), "Гарт" - спілка пролетарських письменників (В. Еллан-Блакитний, М. Хвильовий, В. Сосюра), ВАПЛІТЕ - Вільна Академія Пролетарської Літератури (П. Тичина, М. Бажан, Ю. Смолич, Ю. Яновський). Виділялися групи неокласиків (М. Зеров, М. Рильський, Ю. Клен), символістів (П. Тичина, Ю. Меженко), футуристів та ін. Великою популярністю користувалися твори драматургів І. Кочерги, М. Куліша. У середині 20-х років в Україні нараховувалось 45 професійних театрів. У цей час на сцені ряду міст України виступали талановиті українські актори, які склали справжню плеяду представників українського театрального мистецтва. Театр "Березіль" у 1922 - 1923 рр. очолював талановитий реформатор і експериментатор театру, актор і режисер Лесь Курбас.

Наслідки:

В наслідок політики українізації, розпочатої в 20 -х роках - на початку 30 -х років ХХ ст., українська культура ще зазнавала піднесення. Українська мова поширювалась не тільки в селі, а й у місті. Вона використовувалася в державному апараті, в галузі освіти, в художній і науково-технічній літературі, в періодиці, в театральному мистецтві тощо. Поряд з українською розвивались також мови національних меншин. Однак, період національного піднесення був нетривалим. Українізація з самого початку була політично й ідеологічно обмеженою. Уже наприкінці 20-х років з’явився сигнал згортання українізації, а разом з нею і загального наступу на українську культуру. Так, у 1929 р. Центральний Виконавчий Комітет СРСР прийняв постанову, згідно з якою підприємства і установи центрального підпорядкування з Москвою і між собою мали спілкуватися російською мовою. Це призупинило опанування чиновниками української мови, а тих, хто нею спілкувався, називали націоналістами. М. Скрипник, який відповідав в уряді за освіту і підтримував українізацію, був звинувачений у створенні націоналістичної контрреволюційної організації і покінчив життя самогубством. Жертвами розправи стали й інші члени комісії з українізації.

35. Формування та діяльність інституцій радянської влади в Україні. Радянська Україна у Конституціях СРСР (1924 і 1936 рр.) й УСРР(УРСР) 1929 і 1937 рр.

26 січня 1924 р. відбувся II з’їзд Рад СРСР, який остаточно затвердив першу Конституцію Радянського Союзу. У ній було окреслено коло питань, що належали до компетенції вищих органів влади СРСР: зовнішня політика, кордони, збройні сили, транспорт, зв’язок, планування господарства, оголошення війни і підписання миру. Формально кожна республіка мала право виходу з СРСР, але механізму такого виходу так і не було розроблено. Тому, не змінюючи своєї зовнішньої форми, „союз республік” фактично перетворився на жорстко централізовану, унітарну державу. У травні 1925 р. завершується процес входження України до складу СРСР. IX Всеукраїнський з’їзд Рад затвердив новий текст Конституції УСРР, у якому було законодавче закріплено вступ Радянської України до Радянського Союзу. Конституція Української СРР 1929 склалася на основі тих змін у державному будівництві, в політичному та економічному житті УСРР, які відбулися в період з 1919 по 1929 рік. Конституція 1929 року, як і перша Конституція УСРР, законодавча закріпила принципи диктатури пролетаріату і республіку Рад як державну форму цієї диктатури. Конституція УСРР 1929 року, як і перші радянські конституції, закріпила рівноправність громадян, незалежно від їх расової і національної належності, та проголосила суперечним основним законам Української Радянської Республіки встановлення або допущення будь-яких привілеїв чи переваг з причин расової або національної належності, а також і будь-яке обмеження рівноправності національних меншостей та багато іншого. Після опублікування 12 червня 1936 року проекту нової Конституції СРСР Президія Центрального Виконавчого Комітету Української РСР 13 липня 1936 року утворила Конституційну комісію для розробки проекту Конституції УРСР. До кінця 1936 року робота над підготовкою проекту Конституції УРСР була комісією остаточно завершена. Конституція Української РСР 1937 року була побудована на основі Конституції СРСР 1936 року і в цілковитій відповідності до неї. Принцип відповідності Конституції УРСР, як і конституцій всіх інших республік, основним положенням Конституції СРСР випливав з спільності і єдності економічних, політичних та ідеологічних основ розвитку всіх радянських республік у складі СРСР. Разом з тим Конституція УРСР враховувала національні особливості республіки.

36. Соціальні наслідки політики індустріалізації та колективізації в УСРР

Наслідки індустріалізації

Позитивним підсумком індустріалізації України стало зростання підприємств важкої промисловості (майже в 11 разів), будівництво нових шахт, електростанцій і в підсумку перетворення України в індустріально-аграрну країну, яка за рівнем окремих галузей промисловості випередила деякі європейські держави. Негативні наслідки: підрив розвитку сільського господарства, легкої і харчової промисловості; нераціональне й нерівномірне розміщення продуктивних сил; посилена централізація управління промисловістю; ігнорування економічних механізмів розвитку економіки; зниження життєвого рівня населення (поширення державних позик, торгівля алкогольними напоями, черги, продовольчі картки, хронічний дефіцит товарів і послуг, житлові проблеми тощо).

Наслідки колективізації

Примусові методи, накладена на колгоспи безрозмірна продрозкладка, жорстка регламентація їхньої господарської діяльності тощо призвели до глибокої деградації продуктивних сил села. Рівень 1928 р. у виробництві зерна і поголів'я худоби вдалося остаточно перевищити лише в 50-х роках. Сумним наслідком суцільної колективізації стала ліквідація економічної самостійності селянства. Фактично відбулося нове закріпачення селян, знищення найбільш вправної і працьовитої верстви селянства; у решти зникла матеріальна зацікавленість у результатах праці, атрофувалося почуття господаря. Одним із найжахливіших наслідків сталінської колективізації став голодомор 1932—1933 pp. Багато трагедій пережив український народ, але страшнішого лиха, ніж голод 30-х років,, історія України не знає.

37. Сталінські репресивні заходи та їх наслідки для українського суспільства

Ста́лінські репре́сії — масові репресії, що здійснювалися в СРСР в 1930-і — 1950-і роки і звичайно пов'язані з іменем Й.В. Сталіна, фактичного лідера Радянського Союзу в цей період. До цього явища можна віднести чистки в рядах правлячої ВКП (б) (після 1952 р. КПРС), розкуркулення, депортації цілих етнічних груп і гоніння за підозрілими особами, всюдисущий контроль за «саботажниками», масові ув'язнення і розстріли «ворогів народу». Сталіну і партійному керівництву для проведення колективізації на селі потрібна була опора. Сталін розумів, що найбільшим ворогом його планам є клас заможного селянства і тому партія взяла курс на ліквідацію куркульства. Сталін закликав до «ліквідації куркульства як класу». Тих, хто чинив найвпертіший опір, розстрілювали або масово вивозили в табори примусової праці на Північ чи до Сибіру. Решту позбавляли всієї їхньої власності, не приймали до колгоспів, лишаючи їх напризволяще. Розкуркулювання сягнуло апогею взимку 1929/1930 рр. Найпоширенішою його формою стала депортація. У 1929 р. почався сфабрикований процес проти вигаданої «Спілки Визволення України». У належності до таємної націоналістичної організації під назвою «Спілка визволення України» (СВУ) було звинувачено 45 провідних учених, письменників та інших представників інтелігенції. «Шахтинська справа — відкритий процес, що відбувся в 1928 на Донбасі. 53 інженери і керівника звинуватили у навмисному шкідництві, створенні підпільної шкідницької організації. 11 чоловік засуджені до розстрілу. Максимуму своєї інтенсивності сталінські репресії сягають у 1936—1938, коли НКВС очолив Микола Іванович Єжов. Цей період в історії став відомим під назвою «Єжовщина», або «Великий терор». Сигналом до початку масових репресій послужило вбивство Сергія Кирова 1 грудня 1934 р Трагічною сторінкою історії України стало знищення радянською владою цілого покоління української інтелігенції, що увійшло в історію під назвою розстріляне відродження. Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року, коли «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком Трійки були розстріляні понад 100 представників української інтелігенції, серед яких Лесь Курбас, Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний, Павло Пилипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші.

37. Центри української еміграції в Польщі, Чехословаччині й Румунії

Головним скупченнями нової еміграції були середня й західна Європа, де вона осіла численна й очолила організацію життя українську діаспору, — а інколи й брала участь у житті українців на тих землях, які опинилися в тих чи тих країнах внаслідок мирних договорів (зокрема на Закарпатті). Так постали нові центри української діаспори, а наявні зміцнилися: в Чехословаччині, Німеччині, Польщі, Франції, Бельгії, Австрії, Румунії, Югославії, при тому найдинамічнішим було українське скупчення в Чехословаччині (Прага стала поряд Харкова, Києва і Львова одним з центрів української культури, а навіть політичного життя).

В Східній Європі українська діаспора поділена так:

у Польщі: 200—300 тисяч українців

у Чехословаччині: 120—150 тисяч українців

у Румунії: 100—150 тисяч українців

у Югославії: 45—50 тисяч українців

У всіх цих державах українці мали статус національних меншостей, культурно-суспільні організації (єдині і напіврядові), шкільництво, пресу й видавництва. Ці права були в кожній з цих країн різні — найширші в Югославії. Найчисленнішою була українська діаспора в Польщі, що складалася з українців: які залишилися на західних окраїнах України: їх на підставі радянсько-польського договору приєднано до Польщі — вони не переїхали в УРСР та їх було вивезено (їх кількість невелика);

яких поляки переселили на західні й північні землі Польщі, котрі до 1945 р. належали Німеччині. Українці в Чехословаччині жили на Пряшівщині, частково на своїй етнічній території — і користувалися досить широкими правами; також вони жили і в Чехії на понімечених землях. Українці в Румунії жили як на окраїнах української етнічної території (Буковина, Мармарощина), так і в розпорошенні.

38. Діяльність української політичної й військової еміграції. Її вплив на міждержавні відносини в 1910-1930-ті рр.

Українська міжвоєнна еміграція – це еміграція військова та політична, яка є результатом поразки національно-визвольної боротьби на Україні 1917-1920-х рр. Українці емігрували разом з установами уряду та військами її армії. Центрами скупчення міжвоєнної української еміграції стали Франція, Німеччина, Італія, Англія. Однак, вважаючи своє становище емігрантів тимчасовим, яке неодмінно мусить змінитись їхнім поверненням на незалежну батьківщину, головні еміграційні хвилі з Центральної та Східної України, Галичини та Буковини були спрямовані у найближчі сусідні європейські країни, зокрема Польщу, Чехословаччину, Румунію. Розпорошившись по багатьох європейських країнах, українські емігранти, проте, не перетворились на безлику людську масу, а виявили достатні внутрішні сили для самоорганізації і не припинили політичної діяльності, спрямованої на відродження української державності. В еміграції продовжили діяльність екзильні уряди УНР та ЗУНР, старі та новоутворені політичні партії, а великим досягненням українців було створення в основних емігрантських центрах численних громадських, культурно-освітніх та наукових установ, організацій, гуртків тощо. Окрім угруповань Армії УНР, на територію Румунії потрапила незначна кількість вояків-галичан, рештки українських партизанських загонів А. Гулого-Гуленка, Н. Махна та інших партизанських з'єднань, а також певна кількість військовиків Руської армії, серед яких були й українці за походженням, які були інтерновані у кількох таборах. Кількість українського вояцтва у румунських таборах була значно меншою (близько 2 тис. чоловік), ніж у Польщі та Чехословаччині.

3. Формування політичної свідомості українців в системі суспільно-політичних Росії і Австро-Угорщини (др. пол. ХІХ – початок ХХ ст.)

Соціально-економічна і національна дискримінація породжувала в українців відчуття несправедливості, розуміння нерівноправного порівняно з іншими народами імперії становища, була важливою, але не єдиною передумовою формування у селян національної свідомості. Також пробудженню свідомості і гідності селянських мас сприяли значною мірою суспільно-політичні рухи – народовський і радикальний та густа мережа українських культурно-освітніх господарських і молодіжних товариств та організацій. Отже, соціальний статус селян, їх важке соціально-економічне становище, наявність ідеологічних засад, в основі яких лежала ідея створення незалежної соборної держави України, з чим пов’язувалося остаточне вирішення аграрно-селянського питання, створення українських політичних партій (РУРП, УНДП, УСДП), які послідовно опрацьовували цю ідею, роз’яснювали, поширювали та агітували за неї селянство, діяльність товариств „Просвіта”, „Сокіл”, „Січ” були важливими передумовами формування національної свідомості селян й залучення їх до національно-визвольних змагань.

40. Суспільно-політичне життя на західноукраїнських територіях у 1920-ті рр. Політика пацифікації Ю. Пілсудського в Східній Галичині

Пацифікацією були названі масові репресії восени 1930 щодо українського населення Галичини, проведені урядом Польщі, який тоді очолював Пілсудський. Приводом для пацифікації послужили численні протипольські акції, зокрема підпали майна польських власників, пошкодження ліній зв'язку, які відбувалися в краї влітку та восени 1930 року. Відповідальність за ці дії польська влада поклала на українське підпілля, тим паче, що провід ОУН (УВО) публічно визнав причетність до організації саботажів як форми протесту проти національної політики Польщі на українських землях. Рішення про проведення пацифікації затвердив особисто маршал Юзеф Пілсудський, який з 24 серпня 1930 року очолив уряд Польщі. Її метою, окрім "умиротворення" Галичини та послаблення українських політичних сил, було забезпечення максимального успіху урядовому таборові на виборах до сейму у листопаді 1930 року. Під час поліційних експедицій у трьох воєводствах Галичини було проведено понад п'ять тисяч брутальних обшуків, численні арешти активістів українських організацій та установ, здійснювалось побиття і знущання над місцевими українськими селянами, учителями, священиками (сім осіб загинуло). У багатьох громадах було ліквідовано осередки організацій "Пласт", "Луг", "Сокіл", філій "Просвіти", кооперативів. Репресії, тиск влади на українське громадянство спричинилися до зменшення українського представництва у парламенті. Українці Галичини здобули у сеймі 20 місць, у сенаті -- чотири. Одним із головних наслідків пацифікації стало зростання серед галичан національної свідомості, настроїв ворожості до польської держави і поляків, що вело до подальшого посилення боротьби ОУН.

41.Діяльність українських політичних партій і рухів на західноукраїнських територіях у 1930-ті рр.

Незважаючи на антиукр. політику правлячих кіл Польщі ЧСР та Румунії їхні політ режими допускали певну політ діяльність. Так у Польщі в 1925 р існувало 12 укр політ партій. Укр. Народно демократичне об’єднання (УНДО) , яке утворилось у 1925 р, було ліберальною партією інтелектуальної еліти краю. УНДО виступала за конституційну демократію і незалежність Укр. Вагомою політ силою була Укр. Соціал-радикальна партія (УСРП) , яка була партією соціалістичного напрямку. Її підтримували селяни, сільська інтелігенція. Радикали прагнули поєднати принципи демократичного соціалізму з ідеєю незалежності Укр. Ще однією впливовою силою була Комуністична партія Сх. Галичини, яка в 1923 р перетворилася на комуністичну партію Зх Укр. (КПЗУ). Вони боролися за місця у польському парламенті. У 1920 р була заснована Укр. військова орг-я (УВО), яку очолив Є. Коновалець. У 1929 р. була заснована ОУН в результаті об’єднання УВО з іншими націоналістичними орг-ями. ОУН очолив Є. Коновалець. Програма ОУН ґрунтувалася на радикальному націоналізмі Д. Донцова, який проголошував прийнятними для здобуття незалежності Укр. будь-які методи та засоби. У Закарпатті політ. життя було особливо складним. Суто укр. партій тут не було, проте діяли певні політ. течії. Найвпливовішими течіями були русинство і народовці (українофіли). Русинський напрям вимагав автономії краю, користувався підтримкою населення. Народовський послідовно відстоював укр. характер населення краю і виступав за автономію з перспективою возз’єднання з Укр. державою. Мадярофіли прибічники ідеї повернення Закарпаття до Угорщини. Комуністи виступали за приєднання до Рад. Укр. У Румунії були найменш сприятливі умови для діяльності укр. політ. партій. Там діяла єдина легальна партія 1927 р Укр. нац. Партія (УНП) це була партія ліберального спрямування, на чолі з В. Залозецьким. (шукали компроміс з урядом Румунії). Комуністична партія Буковини 1918 р боролася за возз’єднання з Рад. Укр. 1926 р вона об’єдналася з Компартією Румунії лідери С. Канюк, В. Гаврилюк, Ф. Стасюк. Націоналістичний табір (лідери О. Зибачинський, І. Григорович, Д. Квітковський) використовуючи умови конспірації зуміли об’єднати навколо себе молодь і селянство. У 1938р в Румунії була встановлена військова диктатура й всі партії перейшли на нелегальне становище.

42. Особливості функціонування націоналістичних організацій на західноукраїнських землях

Найвпливовішими чинниками, які забезпечили українському народові збереження національних ознак, були легальні партії, українське представництво в польському сеймі — легітимні (законні) центри захисту інтересів народу; кооперативний рух — знаряддя самоврядування та економічного самозахисту; таємний Український університет та НТШ — осередки збереження і розвитку української культури, формування нової генерації національної еліти; греко-католицька церква — духовний посередник між владою і українським народом; робітничий та селянський рух, що були не тільки виявами невдоволення широких народних мас, а й демонстрацією потенціальних можливостей протидії антинародній політиці; ОУН — чинник, який дестабілізував внутрішню ситуацію в Польській державі та підтримував у народі революційні настрої, готовність до боротьби за національну незалежність. Наростав політичний рух і в українських землях, підвладних Румунії. Найактивнішим він був на території Буковини, де діяли три основні політичні формування: 1. Комуністична партія Буковини. 2 Українська національна партія. Утворена 1927 р. Лідер — В. Залозецький. Виступала за «органічну» роботу і компроміс з існуючим режимом. За час свого існування (1927—1938) цій партії вдалося здобути декілька місць у румунському парламенті. 3. «Революційний», або націоналістичний табір. Сформувався в середині 30-х років. В основному він охоплював молодь і студентство, але мав і певну підтримку селянства. Лідери — О. Зибачинський, І. Григорович, Д. Квітковський. Основними політичними течіями на Закарпатті стали: мадярофіли — прибічники ідеї повернення Закарпаття до Угорщини;

• русофіли — українці (або русини, як вони себе називали), що вважали себе частиною єдиного руського народу;

• комуністи Закарпаття, які були складовою частиною комуністичного руху в Чехословаччині й виступали за приєднання Закарпаття до Радянської України; укр. народовецький (українофільський) табір, що розглядав населення Закарпаття як частину єдиного українського народу й боровся за автономію краю, а в перспективі —за возз'єднання із самостійною незалежною Українською державою.

43. Комуністичний рух на західноукраїнських землях

Комуністична партія Західної України (КПЗУ), утворена 1923 року. Комуністи, як завжди, бажали шляхом соціалістичної революції досягти соціального та національного визволення. Виходячи із загальних інтернаціональних поглядів, керівництво КПЗУ вважало важливим союз із польськими трудящими. Партія активно використовувала легальні й нелегальні методи роботи. Більшість членів партії становили українці, хоч серед партійців були також євреї й поляки. Комуністична партія Буковини Утворилася 1918 р.; з 1926 р. — складова Комуністичної партії Румунії. Лідери —С. Канюк, В. Гаврилюк, Ф. Стасюк та ін. Боролася за возз'єднання з Радянською Україною. Комуністи Закарпаття були складовою частиною комуністичного руху в Чехословаччині й виступали за приєднання Закарпаття до Радянської України.

44. Карпатська Україна як спроба створення Української держави у 1939 р.

30 вересня 1938 р — Мюнхенська змова, яка поклала початок розчленуванню Чехословаччини. 11 жовтня 1938 р надання автономії Підкарпатській Русі(офіційна назва Закарпаття). Голова автономного уряду — А. Волошин. 2 листопада 1930р – Віденський арбітраж, за рішенням якого частина території Закарпаття передавалася Угорщині. Укр. уряд переїхав до Хусту. 30 грудня 1938 р зміна назви «Підкарпатська Русь» на «Карпатська Україна». Проведення низки реформ (українізація, початок створення збройних сил — «Карпатської січі», вибори до Сейму тощо). 14 березня 1939 р початок окупації Закарпаття румунськими військами. 15 березня 1939 р – проголошення незалежної карпатської України, обрання президентом А. Волошина. Цього дня сейм ухвалив закон, за яким: Карпатська Укр. – незалежна держава, держ. Мовою є українська, прапор – синьо-жовтий та ін. Воєнізована орг-я, створена для охорони краю, - «Карпатська Січ» - незважаючи на героїчний опір, не змогла зупинити вторгнення 40-тисячної угорської армії. В кінці березня 1939 р – остаточна окупація території Закарпаття угорськими військами. Попри морок окупації, який знову захопив Закарпаття, проголошення незалежної держави мало велике історичне значення, бо продемонструвало непоборне прагнення населення краю до возз’єднання в єдиній Укр. державі.

45. Конституційний устрій Польщі, Чехословаччини(ЧСР) і Румунії та його значення для умов розвитку українського суспільного руху

Польська конституція 1921 р гарантувала права українців на рідну мову на побутовому рівні і в навчанні в початкових школах. Крім цього, закон від 26.03.1922 надав самоврядування Сх. Галичині. Але як тільки 14.03.1923 Рада послів Англії, Франції, Італії та Японії визнала Сх. Галичину частиною Польщі, усі ці права залишилися на папері. У 1923-1926 рр. польські правлячі кола наполегливо провадили політику спрямовану на асиміляцію поневолених народів. З 01.07.1924 був прийнятий закон, за яким польська мова проголошувалася державною. Почалось закриття укр. шкіл. Польський уряд намагався витравити самі поняття «Україна», «українець». На укр. землі переселялись польські колоністи, яким виділялись кращі землі. За 1921-1923 рр. переселилося 77 тис. поляків. Політична криза 1926 р призвела до повного повороту в політиці стосовно укр. 1926-1937 рр. пов’язані зі встановленням режиму «санацій» на чолі з Ю. Пілсудським. Суть нового курсу полягала в державній асиміляції нац. меншин і відмові від нац. асиміляції. Важливим елементом нової моделі нац. політики стала спроба перетворення Волині на «колиску польсько-укр. порозуміння». Було збільшено держ. інвестиції на Волині, почалося масове створення двомовних шкіл, дозволено певну українізацію православної церкви. Ця політика проводилася з метою розколу серед укр. :між галичанами і волинянами. Але з 1937 р польські правлячі кола знову змінюють курс. Почалася нова хвиля репресій. На поч. 1920-х рр. чеський уряд намагався створити враження сумлінного виконання міжнародних зобов’язань щодо надання Підкарпатській Русі автономних прав, зазначених у Сен-Жерменському договорі. Свої зволікання з наданням автономії вони пояснювали непідготовленістю населення краю до самостійного життя через низький рівень освіти і відсутність підготовлених кадрів. У др. пол. 1920-х – 1930-ті рр. уряд ЧСР провів серію реформ, покликаних забезпечити запровадження системи освіти, проведення земельної реформи тощо. У жовтні 1938 р уряд ЧСР надав краю автономію. Уряд ЧСР не сприяв розвитку економіки краю. Румунія від самого початку взяла курс на повну асиміляцію українців, позбавивши їх будь-якої змоги розвиватися. До економіки краю не надходило ніяких капіталовкладень. Його становище характеризувалося безробіттям, малоземеллям, хижацьким використанням природних ресурсів. У Румунії проводилась політика румунізації, переслідувалась укр. церква.

46. Кооперативний рух в Україні: особливості в УСРР і на західноукраїнських територіях

У 1920-ті рр. кооперування здійснювалося досить успішно. Подальше втілення ідеї кооперації дістали в рішеннях ХV з’їзду ВКП(б) і в першому п’ятирічному плані, затвердженому на весні 1929. Це давало можливість зробити вирішальний крок у здійсненні Ленінського кооп. плану. Проте у 1928 р у зв’язку із хлібозаготівельною кризою під тиском Сталіна було прийняте рішення посилити роль колгоспів і радгоспів, і надалі було порушено добровільну основу розвитку кооперації. Ця заборона мала негативні економічні і соц.-політ. наслідки. Ідеї ленінського кооп. Плану були спотворені. Відтак в УСРР суть кооперації було обмежено самим лише терміном «колгосп» й здійсненням політики насильницької колективізації. В розвитку економіки зх.-укр. земель важливе значення мав кооперативний рух. Важливим чинником у зростанні ролі кооперативів стали ветерани укр. армії, що вступали до них. Кожен організований кооператив, кожен гріш, що клався до укр. , а не польської кишені, вони вважали за удар по польському ворогові, ще одним кроком до незалежності. Кооперативи швидко утворили розгалужену мережу. У міжвоєнний час кооперативи об’єднували переважно сільських споживачів і торгівельні орг-ї і регулювали ціни на с\г продукти та готові вироби. Кількість кооперативів у Сх. Галичині різко зросла. Польський уряд перешкоджав розвитку кооперативного руху Галичини. Але попри всі труднощі кооперативний рух прискорював суспільну мобілізацію та національну інтеграцію серед укр. Галичини і свідчив про їхнє прагнення опікуватися власними справами.

47. Діяльність укр. національних партій в УСРР на початку 1920-х рр. і національних секцій в структурі КП(б)У

Суспільно-політ. Життя УСРР у 20-ті рр. було вкрай суперечливим. В умовах непу лібералізація виявилась в певній мірі лише в економічній сфері. У сфері політичній неухильно зберігалася монополія Комуністичної партії на владу. Деякий плюралізм думок в ідеологічній сфері перебував під жорстким контролем партійного апарату. При цьому, основні тенденції часів громадянської війни, спрямовані на придушення інакомислення і усунення суперників Компартії за впливи на маси, зберігалися і продовжувалися. Особливо жорстоко переслідувалися політичні опоненти Компартії. У травні 1921 р в Укр. відбувся гучний судовий процес над керівниками УПСР, а у 1922р процес над меншовицьким «Південнім центром». Діяльність же єдиної легальної опозиційної партії в УСРР УКП всіляко обмежувалася, і більш того під тиском КП(б)У у березні 1925 р УКП заявила про саморозпуск.

48. Центри укр. еміграції в Європі, їх політична, культурна, просвітницька діяльність

Концентрація великої кількості укр. емігрантів у країнах Центральної Європи в міжвоєнний період привела до активізації там укр. політ., громадянського, наукового та культ. освітнього життя, розбудови низки академічних осередків, громадських і просвітницьких орг-й у Бухаресті, Варшаві, Відні, Подєбродах, Празі та інших містах. (Укр. вільний університет, Укр. науковий інститут у Берліні, Укр. науковий інститут у Варшаві, Укр. високий педагогічний інститут, Укр. господарська академія). Зокрема заходами Укр. академічного комітету були проведені два наукових з’їзди а Празі 1926 та 1932. Наприкінці 20-поч 30-х рр. відбулося поступове розширення центрально та сх.- європейської укр. еміграції.

49. Сутність заходів Ю. Пілсудського у рамках політики «санації» і суспільне життя на укр. Землях

Режим «санації» у Польщі – режим особистої влади Юзефа Пілсудського, встановлений після державного перевороту 1926 р. Суть цього режиму полягала в державній асиміляції нац. меншин і відмові від нац. асиміляції. Важливим елементом нової моделі нац. політики стала спроба перетворення Волині на «колиску польсько-укр. порозуміння». Було збільшено держ. інвестиції на Волині, почалося масове створення двомовних шкіл, дозволено певну українізацію православної церкви. Ця політика проводилася з метою розколу серед укр. :між галичанами і волинянами. У 1935 р найбільша укр. партія УНДО взяла курс на «нормалізацію» польсько-укр. відносин. Її лідер В. Мудрий став віце-маршалом польського сейму. Були амністовані в’язні концтабору в Березі-Карузькій. Але починаючи від 1937 р польські правлячі кола знову змінюють курс. Почалася нова хвиля репресій.

50. Міжнаціональні відносини і релігійне життя в УСРР у 1920-1930-ті рр.

В Укр. на поч. 30-х рр. існувало 25 нац. районів, включно з російськими, німецькими, єврейськими тощо. Діяло понад 1000 нац. селищних і сільських рад. Вільного розвитку набули нац. мови. Ними користувалися у сферах управління законодавства, освіти, літ. і мистецтва. Але із зміцненням адміністративно-тоталітарної системи з’являються спотворення у сфері нац. політики. Класовий принцип почав переважати над національним, і від його жорстокого дотику найбільше постраждала сфера нац. відносин. Ігнорувалися специфіка екон., соц.-культ. розвитку цілих нац. регіонів. Проводилися репресії багатьох нац. кадрів. Не можна погодитися, що з приходом радянської влади в нац. розвитку і в міжнац. відносинах не сталося суттєвих змін. За радан. влади УРСР стала чітко окресленим національним і територіальним цілим, із власним адмін. центром і апаратом. Таким чином, українці нарешті отримали те ритор.-адмін. Рамки, що відображали їхню нац. самобутність, тобто те чого вони не мали з часів козацької Гетьманщини. В районах Укр., населених нац. меншинами у 20-ті рр. активно здійснювалась політика коренізаціі. Відкривалися школи з нім., болгарською, єврейською, пол.. та іншими мовами навчання. Створена у 1918 р Всеукр. Церковна рада наполягала на утвердженні в Укр. авто кафедральної церкви. Підтримка автокефалії радян. владою пояснювалася бажанням розколоти і послабити російську православну церкву. Так з жовтня 1921 р було покладено початок УАПЦ. Але уже з 1926 р на укр. церкву почався наступ , а у січні 1930 р вона була ліквідована. Наслідком антицерковної політики в Укр. стали глибокі моральні деформації в суспільстві, зростання бездуховності.

51. Характер і наслідки урбанізації в Радянській Україні у 1920-1930-ті рр.

Бурхливий розвиток важкої промисловості в 1930-х рр. вплинув не лише на зайнятість українців, а й на їхнє розселення.. Унаслідок політики індустріалізації, відбувся українців, що йшли працювати на промислові підприємств. Незворотний потік людей із села в місто, який у цей час набирав темпи, призведе до важливих зрушень у тому способі життя, що протягом тисячоліть був визначальним для українців. Міста розросталися дивовижно швидко. Чисельність міських мешканців Радянської України (а темпи її зростання майже в чотири рази перевищували темпи росту всього населення) між 1926 і 1930 рр. подвоїлася. У 1920 р. українці складали 32 % міського населення й здебільшого мешкали в невеликих містах. У 1939 р. українцями були понад 58 % міських жителів, причому велика їх частина переселилася до великих промислових центрів. Зріс також відсоток українців серед пролетаріату. Якщо у 1926 р. вони становили якихось 6 % робітників, то в 1939 р. майже 30% усіх українців належали до пролетаріату. Величезний приплив нових мешканців створював у містах надзвичайно важкі умови існування й особливо загострив дефіцит житла. Новоприбулих розміщували в переповнених гуртожитках, де вони часом жили роками. Продукти харчування розподілялися за картковою системою. Єдина втіха для багатьох робітників у новій ситуації полягала в тому, що яким би тяжким не здавалося нове становище, все ж воно було кращим, ніж життя на селі.

52. Українське питання в політиці держав Європи напередодні Другої світової війни (вересень 1938р. – вересень 1939р.)

Українське питання у вузькому розумінні — це питання про місце і роль українського чинника у внутрішньому житті держав, до складу яких входили українські землі, у широкому — це питання про умови і механізм возз'єднання українських земель та створення власної української державності. Напередодні Другої світової війни чітко визначилося три групи країн, зацікавлених у вирішенні укр. питання. Перша група — СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина — країни, до складу яких входили українські землі. їх основна мета — втримати вже підвладні землі й приєднати нові. Друга група — Англія, Франція і частково США (тобто країни — творці Версальсько-Вашингтонської системи), які своїм втручанням у вирішення українського питання або, навпаки, дипломатичним нейтралітетом задовольняли свої геополітичні інтереси. Третя група — Німеччина, яка, борючись за «життєвий простір», претендувала на українські землі, і Угорщина, яка, будучи невдоволеною умовами Тріанонського мирного договору 1920 р., домагалася повернення Закарпатської України. Драматизм ситуації полягав у тому, що багатомільйонний український народ самостійно не міг вирішити українського питання. Все залежало від балансу інтересів різних, насамперед великих, держав і від співвідношення сил, які могли ці інтереси захистити.

53. Україна в дипломатії країн-учасниць антигітлерівської коаліції

На Кримській конференції в лютому 1945 р. США та Англія зобов'язалися підтримати пропозицію Радянського уряду щодо прийняття Української РСР та Білоруської РСР у члени ООН. Отже, боротьба за голоси (а значить і вплив) в ООН — одна з головних причин відновлення прав зовнішнього представництва України. На першій сесії Генеральної Асамблеї ООН Україну обрано до складу Економічної і соціальної ради, а в 1948— 1949 рр. вона була постійним членом головного органу ООН — Ради Безпеки. Молода українська дипломатія була досить активною. У липні 1946 р. вона бере участь у Паризькій мирній конференції, у лютому 1947 р. укладає мирні договори з Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією та Фінляндією. На Дунайській конференції 1948 р., що розглядала питання про права судноплавства на Дунаї, українська делегація, підтримуючи СРСР, виступила проти збереження конвенції 1921 р., яка забезпечувала привілейоване становище в цьому регіоні недунайських держав — США, Англії та Франції.

Вихід Укр. наприкінці Другої світової війни на міжнародну арену, її вступ до ООН мав велике значення для подальшої розбудови укр. державності.

54. Формування кордонів УРСР під час та по закінченні Другої світової війни

Встановлення кордону з Польщею:9 вересня 1944 р. — укладення між урядом УРСР і Польським комітетом нац. визволення Люблінської угоди, згідно з якою частина укр. земель (Холмщина, Лемківщина, Надсяння, частина Підляшшя) з населенням майже 800 тис. українців передавалася Польщі. 18 серпня 1945 р. — укладення договору про радянсько-польський кордон, який встановлювався по «лінії Керзона» з відхиленням на схід на 6-8 км, а в окремих районах навіть на 17-30 км. 1951 р. — завершення процесу україно-польських територіальних домовленостей, коли на прохання Польщі відбувся обмін прикордонними ділянками (до Львівської області відійшли землі в районі м. Кристинополя, а до Польщі відійшла територія довкола м. Нижні Устрйки Дрогобицького р-ну). Встановлення кордону з Чехословаччиною: 26 листопада 1944 р.— схвалення з'їздом Народних комітетів Закарпаття в м. Мукачево Маніфесту про возз'єднання Закарпатської Укр з Радянською Україною. 29 червня 1945 р. — договір між ЧСР і СРСР, який юридично закріпив рішення з'їзду в Мукачево. 22 січня 1946 р. — указ Президії Верховної ради СРСР про утворення у складі УРСР Закарпатської обл. Встановлення кордону з Румунією:10 лютого 1947 р. — підписання радянсько-румунського договору, за яким до УРСР відходили Північна Буковина, Хотинщина, Ізмаїльщина (тобто закріплювалися кордони, встановлені у 1940 р.).

55. Радянізація західноукраїнських земель (1939-1941 рр.)

22 жовтня 1939 р. вибори до Народних зборів Зх Укр..( під контролем радян. Військ та політ. працівників) , які наприкінці жовтня ухвалили декларацію про входження Зх. Укр.. до УРСР ;листопадові сесії союзної та укр.. В Рад затвердили закони про возз’єднання Зах. Укр. з УРСР у складі СРСР.2 серпня 1940 р. рішення ВР СРСР про прийняття Бессарабії та Пн. Буковини до складу СРСР. Таким чином, майже всі укр. етнічні землі були об’єднані в єдиній державі. Радянізація. — це система заходів, спрямованих на установлення радянської влади, побудову соціального суспільства за економічною та політ моделлю СРСР у західноукраїнських землях. Основні заходи радянізації: — поширення радян. законодавства; — уніфікація адміністративно-територіального устрою (скасування поділу на воєводства, поділ на області та райони і т. ін.); '— направлення зі сх.. районів великої кількості кадрів (часто російськомовних);— націоналізація промислових підприємств; — конфіскація поміщицького та інших великих землеволодінь і передача землі селянам; — початок примусової колективізації (весна 1940 р.) — заборона всіх політ. партій, громадських, кооперативних, культурно-освітніх товариств, створених раніше; дозволено діяльність лише КП(б)У, комсомолу, радянських профспілок; -— розширення мережі навчальних закладів усіх рівнів; заснування бібліотек, клубів тощо;— українізація освіти, преси;— уведення безкоштовного навчання, медичного обслуговування;— суворий контроль партійно-радянського керівництва над усіма сферами життя;—- командно-адміністративні методи впровадження радянської

політики;— нехтування місцевих особливостей та традицій;— утиски церкви, особливо греко-католицької;— репресії щодо місцевого населення; депортація у східні райони. –Результатом політики радянізації стало, з одного боку покращення рівня життя найбідніших прошарків населення, розвиток економіки краю, а з іншого — зростання незадоволення репресивними методами влади, підтримка серед населення ідеї створення самостійної Укр. держави, вступ до загонів оунівців.

56. Напад фашистської Німеччини на СРСР. Причини поразок Червоної Армії у перші місяці війни

22 червня 1941 р війська фашистської Нім-ни та її союзників здійснили напад на СРСР. За детально розробленим планом (Барбаросса) Нім-на та її союзники зосередили 190 дивізій чисельністю 5,5 млн. чол.. Їм протистояло угрупування радян. військ, яке налічувало 170 дивізій ї дві бригади ( 2,9 млн. чол..). Німецький план був розрахований на закінчення війни проти СРСР у дуже короткий термін .На Укр. було спрямовано наступ групи армій «Південь» .У перший тиждень війни головні сили гітлерівців мали оволодіти Києвом. Але події розгорталися інакше. З 23 по 29 червня 1941р в районі Луцьк — Броди — Рівне відбулась найбільша танкова битва початкового періоду війни. Це дозволило затримати просування гітлерівців на тиждень. З 11 липня по 22 вересня 1941 р — Київська оборонна операція, яка в результаті некомпетентності керівництва Сталіна та його оточення закінчилася катастрофою для Пд.-Зх фронту. Не дозволивши вчасно відвести війська з Київського виступу й зайняти більш вдалу позицію для оборони, ставка Верховного Головнокомандування прирекла на загибель і полон понад 600 тис чол., які опинилися в оточенні. 19 вересня 1941 р гітлерівці зайняли Київ. Оборона Києва надовго затримала німців і дала змогу провести евакуацію на схід людей і великих підприємств лівобережжя.. 5 серпня —16 жовтня 1941 р. — оборона Одеси. Протягом 73 днів захисники міста відтягували на себе 300-тисячну ворожу армію, завдаючи їй великих втрат; за наказом Ставки для посилення оборони Криму радянські війська організовано й непомітно для ворога евакуювались з-під Одеси. ЗО жовтня 1941 р. — 4 липня 1942 р. — героїчна оборона Севастополя, яка тривала 250 днів.22 липня 1942 р. — остаточна окупація території України німецько-фашистськими військами після захоплення м. Свердловська Ворошиловградської обл., але ціною величезних жертв, героїчного опору народу німецький план «блискавичної війни» був зірваний.

Причини невдач Червоної Армії на початку війни

Тоталітарний характер влади, що поставив у залежність від волі одної людини та її найближчого оточення життя мільйонів людей.; прорахунки керівництва країни на чолі з Й. Сталіним: ігнорування даних розвідки про дату наступу німецьких військ; заборона приводити війська в прикордонних районах до бойової готовності; зволікання з переоснащенням армії та побудовою оборонних споруд; відсутність чіткого плану на випадок масштабних військових дій (перемогти ворога збирались «малою кров'ю» на його території).;перевага німецьких сил на напрямках основних ударів.;репресії командного складу, досвідчених воєначальників напередодні війни.; жорстка, централізація, атмосфера страху в країні вбивали ініціативу, гальмували вирішення нагальних проблем.; міжнародна ізоляція СРСР;авіація бала скупчена на основних аеродромах, а не розосереджена по польових, що призвело до величезних втрат техніки на початку війни. Тільки мужність, патріотизм і напруження всіх сил народу стримували німецькі війська, давали час керівництву отямитися й організувати оборону країни.