Учебное пособие: Бойове застосування та управління діями аеромобільних підрозділів (частин, з’єднань)

Учебное пособие: Бойове застосування та управління діями аеромобільних підрозділів (частин, з’єднань)

ПОСІБНИК

ВИПУСКНИКУ АКАДЕМІЇ

 

Бойове застосування та управління діями

аеромобільних підрозділів (частин, з’єднань)

УМОВНІ СКОРОЧЕННЯ

АА- армійська авіація

АЕМВ – аеромобільні війська;

АЕМД – аеромобільні дії;

АЕМУДД – аеромобільні ударні дії;

АЕМПТД – аеромобільні патрульні дії;

АЕМПШД – аеромобільні пошукові дії;

БКС – багатокупольна парашутна система;

БПС – безплатформова парашутна система;

ВПС-8 – витяжна парашутна система;

ВРД – вихідний район для десантування;

ВТА – військова транспортна авіація;

ВТЗ – високоточна зброя;

ДПД – диверсійно-пошукові дії;

ДРД – десантно-рейдові дії;

ДУД – десантно-ударні дії;

ДШД – десантно-штурмові дії;

ЗКП – замок кріплення платформи;

ПВС-500 – парашутно-вантажна система на 500 кг;

ПДК – повітрянодесантний комплекс;

ПДП – повітрянодесантна підготовка;

ПДСБ – парашутна система для десантування рідини в бочці;

ПДТ – повітрянодесантна техніка;

ПДТР-120 – парашутно-десантна тара для рідини на 120 л;

ПРП – примусове розкриття парашуту;

ПРС – парашутно-реактивна система;

РЕБ - радіоелектронна боротьба;

ТПД – тактичний повітряний десант;

ППДММ – подовжений парашутно-десантний м’який мішок;

ВСТУП

Аналіз засад і складових Воєнної доктрини України та положень Стратегічного оборонного бюлетеня показує, що до характерних рис сучасної збройної боротьби відноситься:

-        поширення застосування новітніх систем озброєння та військової техніки, високоточної зброї, засобів повітряного нападу, розвідки та РЕБ, новітніх інформаційних технологій;

-        ураження військ (сил), об'єктів тилу, економіки, комунікацій на всій території протидіючих сторін;

-        високоманеврові (мобільні) дії військ (сил) на розрізнених напрямах з широким застосуванням сил швидкого реагування, аеромобільних та повітрянодесантних військ, десантів та військ спеціального призначення.

Досвід останніх десятиліть, за час яких у світі трапилось кілька десятків локальних війн і збройних конфліктів, переконливо свідчить, що мобільні дії військ у ході сучасної війни стають однією із головних умов успіху. За поглядами воєнних фахівців таких розвинутих у воєнно-технічному відношенні країн як США, ФРН, Франція та Великобританія, мобільні дії являються обов'язковим компонентом сучасної операції, бойових дій та бою, а здатність їх вести – ознакою високого рівня технічного розвитку і доказом професійної майстерності органів управління та військ.

Історичний досвід вчить, що той хто своєчасно не помічає нову важливу тенденцію у воєнному мистецтві – багато втрачає і обрікає свою країну на поразку. Питання впровадження мобільних дій у бойову практику має державне значення так, як нерозривно пов'язане із вирішенням проблеми забезпечення національної безпеки держави.

РОЗДІЛ 1. АЕРОМОБІЛЬНІ ТА ПОВІТРЯНОДЕСАНТНІ ВІЙСЬКА. ЕТАПИ СТВОРЕННЯ, РОЗВИТОК ТА ПЕРСПЕКТИВИ

На ранніх стадіях розвитку воєнного мистецтва оперативна мобільність забезпечувалась пересуванням піхоти у пішому порядку, перевезенням її на гужових возах і парусних судах. Найбільшу мобільність на полі бою та за його межами на той час мала кавалерія. З появою механічних засобів пересування (паровозів, пароплавів, автомобілів, літаків тощо) технічною основою оперативної мобільності стають різні види транспорту. Підвищення оперативної мобільності досягалось також за рахунок зміни структури збройних сил, видів та родів військ, створенням нових військових формувань, які мали більш високі маневрові можливості. Крім того, для досягнення високої мобільності, у оперативному шикуванні військ створювались нові елементи такі, як ешелон розвитку прориву, оперативно-маневрові групи, кінно-механізовані групи та інші. Їх основу складали самі мобільні формування того часу – кавалерійські та танкові. Для швидкого переносу зусиль у глибину оборони противника та для допомоги військам, які наступають з фронту широке застосування отримали повітряні десанти.

Великий вклад у теорію бойового застосування повітряних десантів вніс Маршал Радянського Союзу М.М. Тухачевський, який ще у другій половині 20-х років ХХ століття глибоко дослідив роль і місце повітряних десантів у майбутній війні, обґрунтував перспективність повітрянодесантних військ.

З появою ранцевого парашута Г.Є Котельникова, з’явилась реальна мож-ливість доставки у короткі терміни парашутним способом в тил противника військових формувань для виконання бойових завдань, літаками без їх посадки на аеродроми. 2 серпня 1930 року вперше у світі в СРСР на навчаннях Московського військового округу був висаджений повітряний десант парашутним способом. У подальшому повітряні десанти у кількості від декількох сотень до декількох тисяч десантників зі зброєю, спорядженням та бойовою технікою висаджувались практично на всіх навчаннях і маневрах у ході яких продовжувалось удосконалення виучки особового складу повітрянодесантних частин щодо десантування парашутним, посадочним і комбінованим способами та дій у тилу противника в ході виконання бойових завдань.

Використання парашута для десантування особового складу призвело до появи нового елементу оперативної побудови військ – повітряного десанту, та нової форми спільних операцій – повітрянодесантної операції.

Проведений експеримент і подальше застосування повітряних десантів привернули велику увагу широкого кола військових спеціалістів провідних країн світу. І вже у березні 1938 року під час захвату Австрії Німеччина вперше застосувала свої повітрянодесантні війська. У ході другої світової війни найбільш широко німецькі повітрянодесантні війська застосовувались під час захоплення Норвегії, Бельгії, Голландії та острова Кріт.

На початку 1940 року США, а з липня 1940 року Великобританія приступили до формування своїх повітрянодесантних військ і вже у серпні 1944 року англо-американське командування із діючих у Європі повітрянодесантних військ створило 1-у повітрянодесантну армію союзників у складі двох повітрянодесантних корпусів – американського та англійського, які мали відповідно три американські (17, 82, 101) і дві англійські (1, 6) повітрянодесантні дивізії, одну-дві окремі повітрянодесантні бригади і, крім того, французькі та польські парашутні частини а також військово-транспортну авіацію. Найбільш крупні повітрянодесантні операції були проведені в Італії (Сицилія), Франції (Нормандія), Голландії та під час форсування річки Рейн.

Характерними завданнями оперативно-стратегічних та оперативних повітряних десантів були:

сприяння збройним силам в оволодінні окремою державою, яка займала важливе стратегічне положення на театрі воєнних дій, шляхом захоплення політичних центрів, аеродромів і портів (висадка німецького повітряного десанту на територію Норвегії у квітні 1940 року);

захоплення острова, який має стратегічне значення (Крітська повітрянодесантна операція німецьких військ у травні 1941 року);

сприяння сухопутним військам у підвищенні темпів наступу шляхом за-хоплення і утримання мостів на послідовно розташованих у глибині оборони противника водних перешкодах (Арнемська повітрянодесантна операція союзників у жовтні 1944 року), а також оволодіння укріпленими районами і дезорганізація оборони, запобігання підходу резервів противника (німецький повітряний десант під час вторгнення у Голландію та Бельгію у травні 1940 року, повітряний десант союзників у районі з центром Везель у березні 1945 року та Рейнська повітрянодесантна операція);

сприяння наступаючим військам в оточенні та розгромі угруповань противника (Вяземська повітрянодесантна операція 1942 року);

сприяння висадці на узбережжя морських десантів шляхом запобігання підходу резервів противника до району висадки (англо-американський повітряний десант у ході Нормандської операції 1944 року захопив переправи на річках, що протікали поблизу).

Самим яскравим прикладом застосування повітрянодесантних військ у другій світовій війні була висадка повітряного десанту німців на о. Кріт та його захват у травні 1941 року. Острів обороняли війська загальною кількістю біля 55 тисяч. Чисельність німецьких десантників – близько 22 тисяч. Повітрянодесантна операція проводилась протягом 11 днів. За цей час німці втратили біля 4 тис. вбитими та близько 2тис. пораненими. Переможені встигли евакуювати лише 16 тис. військовослужбовців, а решту 39 тис. втратили вбитими, пораненими та полоненими.

Показовим був десант під Мединью. В тил противника був висаджений парашутно-десантний батальйон майора Сторчака. На протязі січня – лютого 1942 року батальйон здійснив рейд по німецьким тилам, чим сприяв успішному наступу 43-ї армії.

В лютому 1942 року для надання допомоги частинам 29-ї армії, які знаходились в оточенні в районі Ржищева, було десантовано парашутно-десантний батальйон 204-ї повітрянодесантної бригади. Своїми діями десантники надихнули тих, хто був в оточенні, підняли їх бойовий дух, вселили впевненість, надали допомогу продовольством та боєприпасами. 18-го лютого частини 29-ї армії почали прорив і 22 лютого з’єдналися зі своїми військами. Парашутно-десантний батальйон головним чином забезпечував прикритя тилу і флангів армії.

Більшість повітрянодесантних операцій Другої світової війни були успішними і їх досвід підтвердив, що застосування повітряних десантів неможливе без таких факторів, як ретельна підготовка операції, єдність командування та централізація управління, знання реальної обстановки в районі десантування і передбачення її розвитку, надійне вогневе ураження противника, досягнення раптовості дій, правильний вибір місця і часу висадки, панування у повітрі, організація та підтримання взаємодії повітряних десантів з наступаючими з фронту військами, з авіацією і морськими десантами, всебічне забезпечення бойових дій десанту.

У післявоєнний період повітрянодесантні війська всіх провідних країн світу приймали участь практично у всіх локальних війнах та збройних конфліктах і на основі цього досвіду постійно удосконалювалась організаційно-штатна структура підрозділів, частин та з’єднань повітрянодесантних військ, впроваджувались нові форми та способи дій.

Пошук шляхів підвищення мобільності військ привів до появи вертольотів та їх широкого застосування під час виконання бойових завдань у ході війн у Кореї (1950-1953 роки, США), В’єтнамі (1964-1973 роки, США), Афганістані (1979-1989 роки, СРСР) та інших “гарячих точках” і, як наслідок, привів до появи аеромобільних військових формувань. Досвід показав, що підрозділи, частини та з’єднання сухопутних військ не зможуть досягти максимальної мобільності, якщо вони будуть пересуватися тільки по суші. Відомо, що характер місцевості багатьох районів світу виключає можливість використання танків, бойових машин, бронетранспортерів і навіть всюдиходів. Тому на сучасному етапі, за думкою військових фахівців провідних країн світу, великого значення набуває повітряна мобільність.

З прийняттям на озброєння такого специфічного літального апарату, як вертоліт, з’явилась можливість упровадження нових способів підготовки та ведення бойових дій сухопутними військами. Вертольоти, маючи змогу вертикально підніматись у повітря і приземлятись на обмежену необладнану площадку, на великій швидкості, незалежно від умов місцевості, переміщатись у просторі, переміщати техніку та вантажі, як у вантажній кабіні, так і на зовнішній підвісці, висаджувати особовий склад посадочним способом у режимі зависання на висоті 1-2 метри, а з допомогою тросів або фалів на висоті 10-15 метрів дають можливість аеромобільним військовим формуванням готуватись до бою на значній відстані від противника і в короткі терміни висуватись до намічених об’єктів та рубежів, здійснювати стрімкий вертикальних обхват, маневр силами та засобами при відсутності наземних комунікацій безпосередньо на полі бою, проникати у тил противника через недоступні для наземних військ ділянки місцевості, у короткі терміни виконувати завдання і повертатись у розташування своїх військ, здійснювати висадку в лісі, в горах, на заболочені ділянки, в населених пунктах і навіть у місті.

Поява вертольотів та їх використання у збройній боротьбі призвело до появи нових форм дій – десантно-штурмові дії, а участь аеромобільних військ у спеціальних, антитерористичних і миротворчих операціях призвела до появи аеромобільних дій.

На цей час збройні сили всіх провідних країн світу мають у своєму складі добре оснащені повітрянодесантні та аеромобільні війська. І їх частка у сухопутних військах усіх провідних країн світу постійно зростає. Це викликано тим, що від чисельності військових формувань здатних вести високомобільні дії, використовуючи повітряний простір, залежить успіх у збройній боротьбі.

Досвід останніх воєнних конфліктів переконливо свідчить, що відсоток мобільних військових формувань, які діяли у складі коаліційних сил, має стійку тенденцію до зростання (Додатки 1,2,3).

На сучасному етапі світового розвитку, як факт, необхідно визнати, що світ перейшов від біполярної моделі з конфронтацією між двома супердержавами до моделі невизначеної багатополюсності з великою кількістю регіональних держав і конфліктів. По мірі того, як загроза глобальної війни відходить на другий план, стає зрозуміло, що світ вступає в пору “малих” війн і регіональних конфліктів. В сучасних умовах політичний вплив та воєнно-політичні цілі, як правило, досягаються не бойовими, а спеціальними і миротворчими операціями. Це кращий і цивілізований спосіб взаємодії між партнерами і найбільш ефективний спосіб впливу на негативні процеси, які несуть загрозу миру.

Аналіз спрямованості розвитку принципів, форм і способів збройної боротьби на підставі досвіду останніх воєнних конфліктів показав, що застосування збройних сил взагалі і сухопутних військ зокрема, докорінно змінюється. Епоха “класичних” воєн, що велися багатомільйонними арміями безповоротно закінчилася. Приклад Чечні показав, що армія (РФ), яка півстоліття готувалася до проведення фронтових наступальних та оборонних операцій, не готова ні психологічно, ні організаційно до ведення спеціальних та миротворчих операцій. І тільки повітрянодесантні війська та війська спеціального призначення, де більшість офіцерського складу мали досвід Афганістану, Баку, Єревану, Тбілісі, Югославії та інших “гарячих” точок, у взаємодії з авіацією та за підтримки ракетних військ і артилерії змогли успішно виконувати завдання.

Розпочалася ера “малих війн” з обмеженим застосуванням живої сили, що характеризується незрівнянно високим технологічним рівнем з широким використанням нових засобів збройної боротьби та спеціального забезпечення. Вони показали, що бойові можливості проявляються зовсім іншим чином і це приводить до ситуації коли проявляється значна перевага “якості” над “кількістю”, що в свою чергу змушує провідні держави утримувати не багаточисельні збройні сили, а добре оснащені найсучаснішим озброєнням та бойовою технікою, мобільні, невеликі за кількістю професійні військові формування.

Відсутність багаточисельних армій приводить до відсутності суцільних ліній фронту, зменшення щільності військ у оперативному шикуванні. Тому здатність аеромобільних та повітрянодесантних військ, що мають високу оперативну мобільність, у стислий термін розгортати бойові дії на флангах і в тилу противника, швидко здійснювати маневр, сміливо і раптово завдавати удари по життєво важливим місцям противника, надає їм велику перевагу перед іншими військовими формуваннями.

Враховуючи усе перелічене та на підставі вимог, яким повинні відповідати сучасні сухопутні війська, основою Сухопутних військ Збройних Сил України повинні стати мобільні військові формування аеромобільні, повітрянодесантні, армійської авіації та спеціального призначення.

Корпус швидкого реагування зі складу ОСШР доцільно мати у складі: повітрянодесантної бригади, трьох аеромобільних бригад, до штату яких входить по полку армійської авіації, механізованої бригади, артилерійської бригади та бригади ППО, бригади армійської авіації, частин та підрозділів забезпечення.

Для прикладу:

У складі сухопутних військ США найбільш боєготовим і високомобільним оперативним об’єднанням є 18 повітрянодесантний корпус, який у своєму складі має 82 пдд, 101пшд, 10 лпд, 3 мд, бригаду ПА, дві бригади АА та частини і з’єднання забезпечення, навчальні та спеціальні частини. 18 ПДК має більше 700 вертольотів. За рівнем розумового розвитку 96 % особового складу корпусу відносяться до вищих (1 – 3) категорій і являється елітою сухопутних військ.

Таким чином, можна стверджувати, що:

1. Сучасним вимогам загальновійськового бою та операції найбільшою мірою відповідають аеромобільні та повітрянодесантні війська тому, що фактор часу є вирішальним для досягнення перемоги:

взвод кількістю 25 чоловік переміщається на відстань 250 км одним вертольотом за одну годину, а взвод на трьох БПП переміщається на 250 км. лише за добу (витрати палива при цьому становлять: на вертольоті Мі8т - 900 л, на трьох БМП - 1035 л).

2. Оснащення Сухопутних військ вертольотами дасть велику економію державних коштів:

вартість сучасного вертольота $ 1 - 1,2 млн., а вартість сучасного танка $ 1,3 – 1,5 млн., співвідношення втрат 1:14 на користь вертольотів, співвідношення “ефектвартість” на користь вертольотів, $ 1,2 млн. до $ 21млн. (1:17,5);

3. Озброєння транспортно-бойового вертольота додатково ракетами класу “повітря-повітря” надасть можливість успішно боротися не тільки з наземними цілями, а і з повітряними.

4. “Універсальність” аеромобільних та повітрянодесантних бригад дає підставу сподіватися на те, що у майбутньому, вони стануть основними бойовими військовими формуваннями Сухопутних військ Збройних Сил України, а танки, що вивільняться з механізованих з’єднань і частин можуть бути зведені у танкові бригади, для створення контрударних угруповань та для підсилення з’єднань і частин, призначених для прикриття державного кордону.

5.Аеромобільні та повітрянодесантні підрозділи, частини і з'єднання готуються для ведення боїв, бойових, десантно-штурмових, рейдових та аеромобільних дій і можуть десантуватись парашутним, посадочним та комбінованим способом вертольотами і літаками в залежності від поставлених бойових завдань та умов обстановки. За високомобільними військовими формуваннями майбутнє.

РОЗДІЛ 2. ОСНОВИ БОЙОВОГО ЗАСТОСУВАННЯ ПОВІТРЯНОДЕСАНТНИХ ТА АЕРОМОБІЛЬНИХ ПІДРОЗДІЛІВ

Аеромобільні війська – це високомобільний рід Сухопутних військ до складу якого входять аеромобільні та повітрянодесантні підрозділи, частини та з'єднання.

Вони призначені для охоплення противника з повітря, швидкого використання результатів вогневого ураження і виконання завдань, які неможливо ефективно вирішити іншими силами та засобами в тилу противника та в ході проведення спеціальних, антитерористичних і миротворчих операцій.

За функціональним призначенням аеромобільні війська розподіляються на десантно-штурмовий та повітрянодесантний компоненти.

Десантно-штурмовий компонент – це аеромобільні підрозділи, частини та з'єднання (перелік), призначені для ведення десантно-штурмових і аеромобільних дій. Повітрянодесантний компонент – повітрянодесантні підрозділи, частини та з'єднання (перелік), призначені для виконання, у якості повітряних десантів, тактичних, оперативних та стратегічних завдань.

Аеромобільні підрозділи, частини та з'єднання десантуються, як правило, на вертольотах і діють спільно з ними, а повітрянодесантні підрозділи, частини та з'єднання десантуються, як правило, літаками і діють самостійно. Але всі підрозділи, частини та з'єднання готуються для ведення боїв, бойових, десантно-штурмових, рейдових, аеромобільних, антитерористичних та миротворчих дій і можуть десантуватись парашутним, посадочним та комбінованим способом вертольотами і літаками в залежності від поставлених бойових завдань та умов обстановки.

Масоване і одночасне застосування десантно-штурмового і повітрянодесантного компонентів на всю глибину побудови військ противника дозволяє розширити зону ведення воєнних дій від переднього краю до тилової границі.

Основними принципами застосування повітряних десантів є:

масоване, послідовне і раптове застосування їх за єдиним замислом та планом на напрямку головного удару (зосередження основних зусиль) з рішучими цілями і для виконання важливих задач, які неможливо ефективно виконати ніякими іншими силами та засобами; надійне вогневе ураження засобів ППО і тактичної авіації противника у смугах та на флангах прольоту воєнно-транспортної авіації (армійської авіації) і його військ у районах десантування та прилеглих до них;

здійснення десантування у стислі терміни (одним вильотом);

постійна авіаційна (вогнева) підтримка та надійне прикриття десантів від ударів авіації противника;

забезпечення тісної взаємодії десантів між собою та військами, що наступають з фронту, передовими, обхідними, рейдовими загонами;

всебічне забезпечення десантів та гнучке управління ними під час ведення дій у тилу противника.

Застосування повітряних десантів включає:

завдання вогневих ударів по угрупованнях військ, засобах ППО та інших об'єктах противника у смузі прольоту ВТА та АА, районі десантування та прилеглих до нього районах;

одночасне або послідовне десантування повітряного десанту;

бойові дії десанту в тилу противника;

бойові дії авіації, ракетних військ щодо підтримки десанту;

бойові дії військ протиповітряної оборони щодо прикриття ВТА та АА і повітряних десантів;

перекидання військ та бойової техніки з метою посилення десантів та подання їм матеріальних засобів.

Десантування – це перекидання повітряного десанту у тил противника для виконання бойових завдань.

Воно включає: зліт літаків (вертольотів) з десантом, шикування їх бойових порядків, переліт в район десантування, викидання або висадку десанту у визначеному районі.

Десантування може проводитись у будь яку пору року, вдень та вночі, в простих та складних метеорологічних умовах, що забезпечують нормальну роботу повітрянодесантної техніки і безпечне приземлення особового складу.

Десантування характеризується дальністю, глибиною, тривалістю, висотою польоту авіації та висотою викидання десанту.

Дальність десантування – це відстань від вихідного району десантування до району десантування.

Глибина десантування - відстань від лінії зіткнення сторін, на початок викидання десанту до району десантування.

Тривалість десантування – це час необхідний на зліт авіації, шикування бойових порядків, переліт в район десантування, викидання або висадку десанту у визначеному районі.

Висота польоту - це висота польоту авіації від вихідного району десантування до району десантування. Вона залежить від дальності десантування, ступеню придушення ППО противника, пори року та часу доби. Як правило політ авіації здійснюється з перемінним профілем.

Висота викидання – це висота з якої здійснюється викидання десанту. Вона залежить від ТТХ повітрянодесантної техніки, шикування бойових порядків авіації за висотою та рельєфу місцевості в районі десантування. Як правило викидання десанту здійснюється з малих висот.

Підрозділи, частини та з’єднання аеромобільних військ діють у якості повітряних десантів (тактичні, оперативно-тактичні, оперативні, оперативно-стратегічні), ведуть десантно-штурмові дії та аеромобільні дії.

Для підготовки повітряного десанту, АА і ВТА до десантування і бойових дій призначається вихідний район для десантування (ВРД). Він включає: основні і запасні аеродроми (посадочні площадки) для частин АА та ВТА, основні і запасні райони зосередження (для бригади, полку – до 100 кв. км; для батальйону – до 10 кв. км; роти - до 3 кв. км.) та райони очікування (на відстані 5-10 км. від аеродромів зльоту) військ, що десантуються. ВРД призначаються на відстані 50-120 км і більше від лінії фронту, і обмежуються радіусом польоту АА та ВТА. Розмір ВРД залежить від складу повітряного десанту, його задач, характеру місцевості, наявності аеродромної мережі (посадочних площадок) придатних до прийому АА і ВТА, способів та умов десантування.

Підготовка вихідного району для десантування проводиться завчасно. Вона, як правило, полягає в підготовці аеродромів до приймання воєнно-транспортної авіації, зосередженні на них комендатур авіаційно-технічних частин і необхідних запасів матеріально-технічних засобів, перевірці місцевості на наявність мін, прокладенні колонних шляхів, інженерному обладнанні районів зосередження і районів очікування, проведенні заходів щодо маскування, підготовки пунктів управління і розгортання зв’язку.

У запасні райони зосередження та очікування підрозділи переводяться за розпорядженнями старших начальників.

У випадку підготовки підрозділів до десантування у стислі терміни, вони можуть виходити із районів зосередження безпосередньо на аеродроми, минаючи райони очікування. Коли десантування проводиться тільки вертольо-тами, райони очікування, як правило, не призначаються.

З метою забезпечення прихованого розміщення підрозділів десанту, здійснення контролю за виконанням заходів маскування, підтримання встановленого порядку, регулювання руху в районах зосередження та очікування і на шляхах під’їзду до них, а також для охорони районів розташування від проникнення сторонніх осіб та диверсійно-розвідувальних груп противника організується комендантська служба.

Аеродроми (посадочні площадки) у ВРД призначаються для завершення підготовки до десантування підрозділів, частин та з’єднань ВТА та АА, завантаження в літаки (вертольоти) озброєння, техніки, запасів матеріальних засобів, посадки особового складу десанту і зльоту на десантування. Аеродроми призначаються, по можливості, поблизу районів зосередження. Посадочні площадки для вертольотів призначаються, як правило, безпосередньо у районах зосередження десанту, або поблизу них. Розміри площадок (до 1,5 км в довжину і 0,5-0,7 км в ширину) повинні дозволяти одночасне розміщення на кожній не менше ескадрильї вертольотів і їх зліт. Запасні аеродроми (посадочні площадки) використовуються у випадку виходу зі строю основних.

Райони зосередження призначаються для прихованого розташування підрозділів, частин і з’єднань повітряного десанту та підготовки їх до десантування і виконання бойових завдань. Вони повинні забезпечувати: розосереджене та приховане розміщення особового складу, озброєння, техніки та матеріальних засобів; можливість швидкого збору підрозділів і висування їх у вказаному напрямку; умови для укладки парашутів та підготовки до застосування багатокупольних, парашутно-реактивних і парашутних безплатформенних систем; сприятливі санітарно-епідемічні умови; достатню кількість джерел води, доріг та під’їзних шляхів для автотранспорту.

В районах зосередження проводиться: дозавантаження боєприпасів у бойові машини; видача особовому складу боєприпасів, засобів індивідуального захисту, індивідуальних перев’язочних пакетів, сухих пайків та інших предметів екіпіровки; екіпіровка особового складу; перевірка укомплектованості парашутних платформ (парашутно-реактивних і парашутних безплатформенних систем) швартовочними деталями в залежності від виду озброєння та техніки, які десантуються; переукладка (при необхідності) парашутів, багатокупольних і парашутно-реактивних систем; технічне обслуговування техніки; організація десантування та бойових дій, формування аеродромних груп (при необхідності) і організація маршу в райони очікування.

Райони очікування призначаються для прихованого розташування підрозділів, частин і з’єднань повітряного десанту, які десантуються літаками, та завершення їх підготовки до десантування і бойових дій. Вони повинні забезпечувати: приховане розміщення підрозділів десанту; зручність підготовки до десантування особового складу, озброєння, техніки та запасів матеріальних засобів; захист від зброї масового ураження та високоточної зброї; швидкий вихід на аеродроми.

В районах очікування проводиться: завершення підготовки озброєння, техніки та запасів матеріальних засобів до десантування (швартовка озброєння, техніки та вантажів на платформах і підготовка їх до висування на аеродром, рекогносцировка маршрутів виходу на аеродром, організація взаємодії з ВТА (АА), при наявності часу з особовим складом проводиться передстрибкова підготовка), організація десантування і бойових дій у підрозділах; постановка бойових завдань особовому складу.

Для організованого виходу до літаків, скорочення термінів завантаження техніки та вантажів, передполітного огляду, одягання парашутів та одночасної посадки особового складу в літаки в указаний час, по можливості в укритих місцях, призначається вихідне положення для завантаження озброєння і техніки та посадки особового складу в літаки, яке підрозділи займають безпосередньо поблизу злітно-посадочної смуги (руліжних доріжок), до прибуття літаків. У вихідному положенні для завантаження озброєння і техніки та посадки особового складу в літаки проводяться контрольні огляди людських десантних парашутів випускаючими, уточнюються маршрути водіям транспортних засобів до стоянок літаків.

Завантаження озброєння, техніки та вантажів у літаки, їх кріплення і підготовку до викидання проводиться особовим складом підрозділів під керівництвом командирів екіпажів літаків. Після завантаження командири підрозділів десанту, посадові особи повітрянодесантної служби разом із командирами екіпажів літаків і фахівцями з авіаційного озброєння та десантного обладнання проводять передполітний огляд завантаженого у літаки озброєння, техніки та вантажів для визначення готовності їх до викидання. Крім того, командири підрозділів десанту та посадові особи повітрянодесантної служби перевіряють правильність підготовки парашутів та підгонку спорядження десантників для здійснення стрибка.

Підрозділи повітряного десанту, які десантуються з одного аеродрому одним вильотом військово-транспортної авіації, складають аеродромну групу. Один із командирів підрозділів, які входять до складу аеродромної групи, призначається старшим і відповідає за своєчасну підготовку всіх підрозділів аеродромної групи до десантування та бойових дій.

Старший аеродромної групи (командир частини, з’єднання) разом із начальником передової команди частини (з’єднання) ВТА проводять рекогносцировку аеродрому, в ході якої уточнюють: місця стоянки літаків під час завантаження озброєння, техніки, запасів матеріальних засобів десанту та посадки особового складу у літаки, їх бортові номери, військові звання та прізвища командирів екіпажів та випускаючих у кожному літаку; розподіл особового складу, озброєння, техніки і вантажів по літаках; строки, маршрути та порядок виходу підрозділів із району очікування на аеродром для завантаження і посадки; порядок і сигнали початку завантаження; організацію зв’язку із командиром частини (з’єднання) ВТА; організацію комендантської служби.

На основі даних рекогносцировки штаб підрозділу (частини, з’єднання), командир якого є старшим аеродромної групи, сумісно з передовою командою частини (з’єднання) ВТА розробляють план завантаження озброєння і техніки та посадки особового складу в літаки. Час готовності до десантування визначає та доводить старший начальник, який застосовує десант. На цей час озброєння, техніка та запаси матеріальних засобів десанту повинні бути завантажені у літаки і проведена їх передполітна перевірка, а особовий склад повинен знаходитись безпосередньо біля літаків у готовності до посадки. Посадка особового складу у літаки проводиться безпосередньо перед вильотом і повинна бути закінчена до запуску двигунів.

Переліт АА та ВТА з десантом у район десантування, як правило, здійснюється в смузі прольоту. Ширина смуги прольоту складається із ширини шикування ВТА (ширини бойового порядку АА) та двох дальностей ураження засобів ППО загальновійськових підрозділів противника (ширина для АА = 3-6 км.).

Смуга прольоту, як правило, знаходиться у смузі подавлення засобів ППО противника ширина, якої складає дві дальності ураження засобів ППО малої дії (60 – 100 км.).

Шикування ВТА (бойовий порядок АА) при десантуванні визначається умовами обстановки, характером бойових завдань десанту, можливостями засобів та систем міжлітакової навігації і повинно забезпечити мінімальні терміни викидання (висадки) повітряного десанту, безпеку польоту літаків (вертольотів) і приземлення особового складу після викидання, найменшу уразливість літаків (вертольотів) від засобів ППО противника.

В ході десантування шикування ВТА складається із декількох колон і включає групу забезпечення (наведення та РЕБ) та десантну групу.

Бойовий порядок АА, як правило, включає групу розвідки та позначення площадок приземлення, групу подавлення засобів ППО, групу передового загону, групу РЕБ, десантну групу (головні сили), групу пошуково-рятувального забезпечення, резервну групу, демонстраційну групу, групу прикриття (голо-вна, бокові, тильна).

При організації бойового польоту АА призначаються: вихідний рубіж (пункт), контрольні пункти(рубежі) та рубіж (пункт) бойового розходження.

Віддалення вихідного рубежу (пункту) від ВРД повинно забезпечувати шикування бойового порядку частин АА і може складати 15-30 км.

Контрольні пункти вибираються на кожному маршруті польоту через 30-50 км і в місцях різкої зміни напрямку та профілю польоту.

Рубіж (пункт) бойового розходження призначається для перешикування частин (підрозділів) АА, заходу їх на площадки приземлення та об’єкти атаки. Його віддалення від площадок приземлення (об’єктів для атаки з повітря) повинно забезпечити виконання маневрів для посадки вертольотів та нанесення ударів по об’єктам противника з повітря і складає 5-8 км.

За доставку повітряного десанту в район десантування відповідає командир авіаційного з’єднання (частини, підрозділу) і після викидання (висадки) авіація повертається на свої аеродроми а десант діє самостійно.

А в ході ведення десантно-штурмових ( аеромобільних) дій за виконання завдань відповідають командири десантно-штурмових, (аеромобільних) загонів та груп, які діють на вертольотах.

Для викидання (висадки) повітряного десанту у тилу противника призначаються основні та запасні райони десантування (РД), які включають основні та запасні площадки приземлення (розмірами 2 км х 5 км., призначаються, по можливості, якомога ближче до об’єктів захвату і нумеруються справа наліво по напрямам курсу заходу літаків для викидання десанту), аеродроми придатні для безпечного приземлення особового складу, повітрянодесантної техніки, посадки вертольотів та літаків ВТА.

Запасні райони десантування призначаються з урахуванням того, щоб повітряний десант після викидання (висадки), був здатний виконувати головне завдання. Розмір районів десантування залежить від складу десантів, їх завдань, характеру місцевості, засобів і умов десантування і, як правило, може складати: для бригади (полку) – 20х20 км, для батальйону – 5х5 км, роти – 2х2 км.

Викидання (висадка) повітряного десанту може здійснюватись на об’єкт захвату, поблизу об’єкта (до 3 км.) і на деякій відстані від об’єкту (більше 3 км.).

На весь період бойових дій десанту визначається бойове завдання, яке поділяється на найближче і подальше.

Найближче завдання десанту звичайно полягає в захопленні (знищенні) об’єктів противника в районі десантування і оволодінні визначеним районом (рубежем). Глибина найближчого завдання буде відповідати глибині об’єкту, або глибині району, яким повинен оволодіти десант.

Подальше завдання включає всі наступні дії десанту в тилу противника. При цьому частини та підрозділи десанту можуть захоплювати (знищувати) об’єкти в новому районі, проводити рейдові дії, забороняти своєчасний маневр резервів противника, наносити удари назустріч військам, що наступають з фронту, або утримувати райони (рубежі) до їх підходу.

Склад тактичних повітряних десантів: аеромобільний (десантно-штурмовий) батальйон, рота. Самостійно можуть діяти в тилу противника: батальйон, рота - до 1 доби.

Склад оперативно-тактичних повітряних десантів: аеромобільна (десантно-штурмова) бригада (полк), яка самостійно може діяти в тилу противника до 3-х діб.

Склад оперативних повітряних десантів: повітрянодесантна та аеромобільна (десантно-штурмова) бригада (полк), які самостійно можуть діяти в тилу противника до 5 діб.

Склад оперативно-стратегічних повітряних десантів: повітрянодесантна та аеромобільна (десантно-штурмова) бригада, окремий аеромобільний полк, які самостійно можуть діяти в тилу противника до 7 діб.

Глибина десантування повітряних десантів визначається замислом, умовами обстановки, бойовим складом і задачами десантів, задачами військ, що наступають, а також можливістю безперервної підтримки, прикриття і забезпечення десантів в ході ведення ними боїв у тилу противника і може складати: тактичних повітряних десантів – до 30 км.; оперативно-тактичних повітряних десантів - до 70 км.; оперативних повітряних десантів – до 150 км.; оперативно-стратегічних повітряних десантів – 250 км. і більше.

Для виконання завдань по знищенню особливо важливих об’єктів у тилу противника можливо планувати висадку повітряних десантів глибина десантування та їх склад залежить виключно від поставленого завдання та умов обстановки.

Десантно-штурмові дії - це сукупність узгоджених та взаємопов'язаних за метою, завданнями, місцем та часом дій аеромобільних з'єднань, частин і підрозділів та з'єднань, частин і підрозділів армійської авіації щодо десантування та виконання бойових завдань, які проводяться за єдиним замислом і планом.

Аеромобільні дії - це сукупність узгоджених та взаємопов'язаних за метою, завданнями, місцем та часом дій аеромобільних з'єднань, частин і підрозділів та з'єднань, частин і підрозділів армійської авіації в ході виконання бойових завдань, які проводяться за єдиним замислом і планом під час проведення спеціальних, антитерористичних та миротворчих операцій.

Десантно-штурмові дії це - форма дій змістом яких є штурмові дії аеромобільних підрозділів, частин та з'єднань і ударні дії підрозділів, частин та з'єднань армійської авіації у тилу противника.

Аеромобільні дії це – форма дій аеромобільних військ в ході ведення спеціальних, антитерористичних та миротворчих операцій змістом яких є дії аеромобільних підрозділів, частин та з'єднань у взаємодії з підрозділами, частинами та з'єднаннями армійської авіації.

Склад сил і засобів, що залучаються до ведення десантно-штурмових та аеромобільних дій, залежить від мети, завдань, масштабів дій та умов обстановки. Для ведення десантно-штурмових дій створюються десантно-штурмові загони та групи, а аеромобільних дій – аеромобільні загони та групи.

Десантно-штурмові і аеромобільні загони створюються від з'єднань та частин аеромобільних військ у складі посиленого батальйону, роти, а десант-но-штурмові і аеромобільні групи у складі посиленого взводу.

Десантно-штурмові та аеромобільні загони (групи) включають: сили і засоби аеромобільних військ, придані або штатні вертольоти армійської авіації та інші засоби підсилення.

Основними способами десантно-штурмових дій є:

десантно-ударні дії; десантно-рейдові дії; диверсійно-пошукові дії.

Десантно-ударні дії – це дії десантно-штурмових загонів і груп в тактичній, оперативній та стратегічній глибині з метою виведення із ладу розвіданих координатних об'єктів противника. Тривалість ведення десантно-ударних дій визначається часом знаходження у повітрі вертольотів і складає до 2 годин.

Десантно-рейдові дії - це дії десантно-штурмових загонів і груп в тактичній, оперативній та стратегічній глибині з метою дорозвідки і послідовного виведення із ладу об'єктів противника у визначеній смузі (напрямку). Тривалість ведення десантно-рейдових дій визначається часом необхідним для виконання поставлених десантам завдань. Десантно-рейдові дії, як правило, проводяться з базових районів, що захоплюються і утримуються десантниками. Завершенням цих дій може бути захоплення та утримання до підходу своїх військ важливих районів, рубежів, або повернення у вихідний район. Поповнення запасів матеріальних засобів та дозаправка вертольотів здійснюється за рахунок захоплених у противника та поданих своєю авіацією. При поверненні АА та ВТА здійснюють евакуацію поранених та хворих до району розташування своїх військ.

Диверсійно-пошукові дії - це дії десантно-штурмових загонів і груп в тактичній, оперативній та стратегічній глибині у визначеному районі з метою пошуку та виведення із ладу елементів систем управління, постачання та комунікацій. Тривалість ведення диверсійно-пошукових дій визначається часом необхідним для виконання поставлених десантам завдань.

Основними способами аеромобільних дій є:

 аеромобільно-ударні дії; аеромобільно-патрульні дії; аеромобільно-пошукові дії.

Аеромобільно-ударні дії – це дії аеромобільних загонів і груп у ході спеціальних, антитерористичних та миротворчих операцій з метою виведення із ладу (ліквідації) розвіданих координатних об'єктів. Тривалість ведення аеромобільно-ударних дій визначається часом знаходження у повітрі вертольотів і складає до 2-х годин.

Аеромобільно-патрульні дії - це дії аеромобільних загонів і груп у ході спеціальних, антитерористичних та миротворчих операцій з метою дорозвідки і послідовного виведення із ладу (ліквідації) об'єктів у визначеній смузі (напрямку). Тривалість ведення аеромобільно-патрульних дій визначається часом необхідним для виконання поставлених десантам завдань. Поповнення запасів матеріальних засобів та дозаправка вертольотів здійснюється із базових районів.

Аеромобільно-пошукові дії - це дії аеромобільних загонів і груп у ході спеціальних, антитерористичних та миротворчих операцій у визначеному районі з метою пошуку та виведення із ладу (ліквідації) об'єктів. Тривалість ведення аеромобільно-пошукових дій визначається часом необхідним для виконання поставлених завдань. В залежності від умов обстановки, десантно-штурмові та аеромобільні дії можуть вестись як одним із основних способів, так і різним їх комбінуванням.

Підготовка до десантування та виконання бойових завдань включає:

          організацію десантування та бойових дій;

          зосередження підрозділів (частин, з’єднань) у вихідному районі для десантування, марш у райони очікування;

          підготовку до десантування особового складу, озброєння, техніки та запасів матеріальних засобів;

          завершення організації десантування та бойових дій у підрозділах та постановку особовому складу бойових завдань;

          вихід підрозділів на аеродроми (посадочні площадки);

          завантаження озброєння, техніки та вантажів у літаки (вертольоти).

При підготовці до повторного десантування, крім того, здійснюються заходи щодо відновлення боєздатності виведених із бою підрозділів (частин, з’єднань), які включають:

відновлення управління військами в тих ланках де воно порушено;

визначення втрат у підрозділах і поповнення їх особовим складом, озброєнням, бойовою та повітрянодесантною технікою, матеріальними засобами;

евакуацію поранених і хворих;

бойове злагодження підрозділів;

укладку людських десантних парашутів, багатокупольних і парашутно-реактивних систем;

відновлення пошкоджених озброєння і техніки;

проведення заходів морально-психологічного забезпечення.

Порядок, зміст і методи роботи командира десанту та його штабу по управлінню підрозділами визначаються умовами обстановки, характером поставлених завдань і встановленими термінами готовності до їх виконання.

Після отримання бойового завдання командир десанту:

усвідомлює його;

визначає заходи, які необхідно виконати негайно, для скорочення термінів підготовки підрозділів до виконання бойового завдання;

проводить розрахунок часу;

віддає начальнику штабу вказівки про орієнтування заступників командира, начальників родів військ та служб, командирів підрозділів щодо майбутніх дій та підготовки даних необхідних для прийняття рішення;

оцінює обстановку;

приймає рішення та доповідає його старшому начальнику для затвердження;

віддає бойовий наказ;

організує взаємодію, всебічне забезпечення бою, управління та морально-психологічне забезпечення;

організує контроль за підготовкою підрозділів до виконання завдань.

Організація десантування та бойових дій, в залежності від умов обстановки та наявності часу, може проводитись методом паралельної або методом послідовної роботи, а також їх поєднанням і включає: прийняття командиром рішення на десантування та бойові дії; постановку бойових завдань підрозділам; організацію взаємодії; планування десантування та бойових дій.

При плануванні десантування та бойових дій розрахунок часу ведеться від встановленого часу “Ч”, який визначає старший начальник.

Час “Ч” для повітряних десантів, які десантуються літаками визначається початком викидання (висадки) передового загону десанту у районі десантування. Початком викидання вважається момент відділення від літака першого парашутиста (об’єкту, вантажу) передового загону.

Час “Ч” для повітряних десантів, які десантуються вертольотами визначається виходом на рубіж бойового розходження вертольотів передового загону, або головних сил десанту, коли передовий загін не призначається.

При плануванні десантування та бойових дій, крім рішення командира десанту, розробляються: бойовий наказ; план вогневого ураження противника; планова таблиця взаємодії з графіком бойового управління (схема взаємодії); план ППО; бойові розпорядження і плани по застосуванню родів військ та спеціальних військ; розпорядження і плани по видам бойового забезпечення (розвідка, охорона, захист від зброї масового ураження та ВТЗ, РЕБ, тактичне маскування, інженерне забезпечення, хімічне забезпечення, топогеодезичне забезпечення, метеорологічне забезпечення); розпорядження і план зі зв’язку; розпорядження з прихованого управління військами; розпорядження і план по технічному забезпеченню; розпорядження по тилу і план тилового забезпечення; розпорядження і план морально-психологічного забезпечення; та інші необхідні документи. Крім того, штаб сумісно із представниками ВТА (АА) розробляє планову таблицю десантування, а старші аеродромних груп розробляють план завантаження озброєння і техніки та посадки особового складу в літаки. При підготовці до повторного десантування, крім того, розробляється план відновлення боєздатності.

Бойовий наказ, бойові розпорядження по застосуванню родів військ і спеціальних військ, розпорядження по технічному забезпеченню та тилу розробляються обов’язково, незалежно від наявності часу та умов обстановки, а решту документів – в залежності від отриманого завдання та наявності часу за рішенням командира.

В частинах та з’єднаннях аеромобільних військ заздалегідь, до отримання бойового завдання, на основі розпоряджень вищестоящого штабу, розробляється розрахунок на десантування. В ньому визначається склад підрозділів, які десантуються з кожного аеродрому (посадочної площадки), типи і кількість літаків (вертольотів) та повітрянодесантної техніки для десантування. Крім того, розробляються варіанти завантаження літаків (вертольотів) технікою та особовим складом.

РОЗДІЛ ІІІ. ПОВІТРЯНОДЕСАНТНА ПІДГОТОВКА В АЕРОМОБІЛЬНИХ ТА ПОВІТРЯНОДЕСАНТНИХ ВІЙСЬКАХ

Повітрянодесантна підготовка є основним предметом бойової підготовки аеромобільних та повітрянодесантних військ. Вона повинна забезпечувати постійну готовність особового складу, техніки та вантажів до десантування із літаків та вертольотів для виконання визначених завдань.

Основне завдання повітрянодесантної підготовки – навчити особовий склад здійсненню стрибків з парашутом (висадці посадочним способом) із літаків та вертольотів з повним бойовим спорядженням, вдень і вночі, в простих і складних метеорологічних умовах, в будь-яку пору року і на різноманітній місцевості, а також в стислі строки готувати озброєння, бойову техніку і вантажі до десантування парашутним та посадочним способом.

Успішне виконання завдань повітрянодесантної підготовки досягається:

своєчасним забезпеченням підрозділів, частин і з’єднань повітрянодесантною технікою і утриманням її у постійній бойовій готовості до застосування;

постійним удосконаленням методики повітрянодесантної підготовки, якісним проведенням занять із врахуванням індивідуальних особливостей та морально-психологічних якостей кожного десантника;

проведенням у встановлені строки залікових сесій з офіцерським складом;

систематичним підвищенням знань, удосконаленням вмінь та навичок особового складу у підготовці озброєння, бойової техніки та вантажів до десантування, та здійснення стрибків з парашутом;

постійним удосконаленням навчально-матеріальної бази з повітрянодесантної підготовки;

ретельним контролем усіх етапів підготовки особового складу і бойової техніки до десантування;

розвитком військово-наукової, винахідницької і раціоналізаторської роботи, спрямованої на розвиток нових засобів і способів десантування, які забезпечують підготовку особового складу і бойової техніки до десантування в стислі строки, а також негайне приведення їх у бойову готовність після приземлення;

ретельним аналізом парашутних пригод і передумов до них, здійсненням своєчасних заходів щодо їх запобігання.

Начальник аеромобільних військ – начальник управління аеромобільних військ Головного командування Сухопутних військ Збройних Сил України є головною посадовою особою, яка відповідає за організацію та проведення заходів повітрянодесантної підготовки. В оперативних командуваннях, армійських корпусах, з'єднаннях і частинах організують та проводять заходи з повітрянодесантної підготовки командувачі оперативних командувань, армійських корпусів, з'єднань, частин і підрозділів відповідно.

Штаби підрозділів, військових частин і з'єднань відповідають за проведення наступних заходів :

планування повітрянодесантної підготовки і контроль вивчення її навчальних тем;

погодження з частинами, з'єднаннями військово-транспортної та армійської авіації питань авіаційного забезпечення десантування особового складу, озброєння і військової техніки та вантажів;

планування і розрахунки на десантування підрозділів та частин.

Безпосередньо за організацію і проведення заходів повітрянодесантної підготовки відповідають заступники командирів з'єднань і частин – начальники повітрянодесантної служби (заступники командирів з'єднань і частин з повітрянодесантної підготовки), які здійснюють керівництво через підпорядковані їм відділення повітрянодесантної підготовки та повітрянодесантної техніки, авіаційні частини, частини і підрозділи десантного забезпечення.

Навчально-тренувальні стрибки з парашутом рядовим і сержантським складом виконується не більше одного на добу, а офіцерським складом, прапорщиками і військовослужбовцями надстрокової служби – не більше двох на добу. Офіцери, прапорщики, військовослужбовці надстрокової служби, які мають спеціальне звання “Інструктор парашутно-десантної підготовки” – три стрибки на добу.

Військовослужбовцям, які виконали перший стрибок з парашутом – видається знак парашутиста встановленого зразка, який вручається перед строєм підрозділу.

Військовослужбовці, які відмінно вивчили програму повітрянодесантної підготовки та здійснили 7 і більше стрибків з парашутом, мають в і д м і н н і оцінки з вогневої, тактичної і спеціальної підготовки, а з інших предметів не нижче ніж “добре”, не мають порушень військової дисципліни, наказом командира частини (з'єднання) або військово-навчального закладу – присвоюється спеціальне звання “Парашутист – відмінник”, видається знак встановленого зразка і робиться відповідний запис у військовому квитку .

Положення про присвоєння звання “Парашутист – відмінник” визначено у додатку 1 КПДС-2003.

Офіцери, прапорщики, військовослужбовці надстрокової служби, які мають достатній досвід з повітрянодесантної підготовки, досконало володіють технікою стрибків з парашутом, відмінно знають повітрянодесантну техніку, порядок і правила підготовки її до десантування, а підрозділи, якими вони командують, з повітрянодесантної підготовки отримали оцінку не нижче як “добре”, після складання встановлених заліків подаються документи на присвоєння спеціального звання “Інструктор парашутно-десантної підготовки” Положення про присвоєння звання “Інструктор парашутно-десантної підготовки визначено у додатку 2 КПДС-2003.

Військовослужбовці, які прибули в частину з інших родів військ і не мають повітрянодесантної підготовки, організовуються і проводяться спеціальні збори в масштабі з'єднання (частини), Заняття проводяться за програмою, яка затверджена начальником аеромобільних військ – начальником управління аеромобільних військ Головного командування Сухопутних військ Збройних Сил України.

З метою удосконалення знань і практичних навичок з повітрянодесантної підготовки в з'єднаннях і військових частинах аеромобільних військ щорічно проводяться залікові сесії у обсязі посадових обов'язків офіцерів. Положення про залікові сесії з повітрянодесантної підготовки офіцерського складу визначені у додатку 3 КПДС-2003.

За результатами залікових сесій видається наказ командира з'єднання (частини), відповідно до якого офіцери допускаються до самостійного контролю озброєння та військової техніки, яка підготовлена до десантування, виконання обов'язків осіб із забезпечення стрибків з парашутом і визначаються кандидати на присвоєння звання “Інструктор парашутно-десантної підготовки”.

Навчання особового складу з освоєння засобів десантування озброєння і військової техніки та вантажів організовується і проводиться в усіх частинах і підрозділах, озброєння і військова техніка та вантажі, яких призначені до десантування парашутним способом. Підготовка їх до десантування здійснюється особовим складом підрозділів під ретельним контролем їх командирів і фахівців повітрянодесантної служби.

Повітрянодесантна підготовка включає:

наземну підготовку особового складу до здійснення стрибків з парашутом;

організацію та проведення стрибків з парашутом;

підготовку до десантування бойової техніки та вантажів і їх десантування.

Наземна підготовка особового складу до здійснення стрибків з парашутом

Наземна підготовка особового складу до здійснення стрибків з парашутом включає:

знайомство з теоретичними основами стрибка з парашутом;

вивчення матеріальної частини парашутів, парашутних приладів і рятувальних засобів;

навчання укладці парашутів для стрибка;

навчання кріпленню зброї і підгонці спорядження для стрибка з парашутом;

відпрацювання елементів стрибка з парашутом на тренажерах повітряно-десантного комплексу;

передстрибкове тренування перед здійсненням стрибка з парашутом.

Заняття з наземної підготовки проводять командири підрозділів під контролем і керівництвом офіцерів повітрянодесантної служби. Перед вивченням кожної нової теми офіцери повітрянодесантної служби проводять з командирами інструкторсько-методичні або показові заняття, на яких вивчаються питання організації і методики проведення занять з даної теми. Вивчення матеріальної частини парашутів, парашутних приладів і рятувальних засобів здійснюється в обсязі, який передбачено програмою бойової підготовки для даного підрозділу.

Заняття з укладки парашутів проводиться у складі роти або взводу під керівництвом їх командирів в парашутних класах або інших приміщеннях, які забезпечують витягування парашутів на всю довжину або на відкритій рівній і чистій площадці.

Перед стрибками з парашутом з особовим складом проводиться комплекс занять з наземного відпрацювання елементів стрибка з парашутом до якого входять:

підготовка десантників на аеродромі (огляд, надівання і підгонка парашутів, кріплення зброї та спорядження);

посадка, розташування та дії десантників у літаку (вертольоті);

правила відділяння парашутистів від літального апарата;

правила розкриття парашутів;

дії десантників у повітрі під час зниження на парашутах;

правила застосування запасного парашута;

приземлення і гасіння купола парашута;

збирання парашутів і укладання їх у переносну сумку.

Заняття з наземного відпрацювання елементів стрибка з парашутом проводяться на спеціально обладнаному повітрянодесантному комплексі, на якому повинні бути наступні елементи:

парашутний клас;

стелажі;

стапелі для підвісних систем;

трампліни;

тренажер аеродинамічний;

парашутна вишка;

макети літаків і вертольотів, з яких здійснюються стрибки з парашутом;

тренажери літаків і вертольотів, з яких здійснюються стрибки з парашутом;

площадка для швартовки техніки;

колеса, що обертаються;

центрифуга;

лопінги;

снаряд для зміцнення гомілковостопних суглобів;

стартова площадка.

На повітрянодесантному комплексі повинна бути наступна документація і майно:

формуляр повітрянодесантного комплексу;

формуляри на кожен тренажер (снаряд);

перелік робіт з технічного обслуговування;

обов'язки начальника повітрянодесантного комплексу;

план технічного обслуговування снарядів повітрянодесантного комплексу, технологічна картка робіт та обслуговування снарядів (тренажерів), виготовлених у військових частинах (стор. 191 КПДС-2003);

інструкція заходів безпеки під час проведення технічного обслуговування;

журнал обліку занять на повітрянодесантному комплексі;

журнал обліку інструктажу випускаючих;

журнал обліку передстрибкової підготовки на повітрянодесантному комплексі;

витяг з наказу командира військової частини (з'єднання) про проведення технічного огляду повітрянодесантного комплексу та допуск його до роботи;

графік проведення занять на повітрянодесантному комплексі;

графік чергування офіцерів повітрянодесантної служби на повітрянодесантному комплексі;

рятувальні засоби під час стрибків з парашутом на воду (стор. 196 КПДС-2003).

Перед здійсненням кожного чергового стрибка з парашутом, але не пізніше ніж за три доби до здійснення стрибків з парашутом з усім особовим складом (незалежно від посади, яку обіймають, звання і рівня підготовки) проводяться двогодинні передстрибкові тренування на тренажерах повітрянодесантного комплексу. Особовий склад тренується в тому одязі і з тією зброєю і спорядженням в якому буде здійснювати стрибок. До тренувань включаються усі елементи майбутнього стрибка.

Організація та проведення стрибків з парашутом

Стрибки з парашутом у підрозділі, частині та з'єднанні організовує командир, особовий склад якого здійснює стрибки з парашутом.. У випадку, коли стрибки з парашутом проводяться одночасно з декількома підрозділами (частинами, з'єднаннями), стрибки з парашутом організовує старший начальник.

Напередодні проведення стрибків з парашутом у частині (з'єднанні) видається наказ командира частини (з'єднання). У наказі визначається:

дата і час проведення стрибків з парашутом кожного підрозділу, частини та з’єднання;

завдання стрибків з парашутом;

тип літака (вертольота), швидкість і висота його польоту під час викидання;

аеродром зльоту, кількість стартів на ньому і площадка приземлення;

посадові особи та наряд для керівництва та забезпечення стрибків;

організація зв'язку;

медичне забезпечення стрибків на аеродромі та площадці приземлення;

порядок доставки особового складу та парашутів на аеродром і з площадки приземлення;

забезпечення збору парашутів на площадці приземлення;

забезпечення рятувальних постів на водоймах;

матеріальне і технічне забезпечення стрибків;

час та порядок проведення передстрибкового тренування.

Для проведення стрибків з парашутом та забезпечення заходів безпеки наказом командира частини (з'єднання) призначаються наступні посадові особи:

керівник стрибків;

помічник керівника стрибків;

чергові офіцери повітрянодесантної служби та приладисти на старті (за кількістю стартів) та площадці приземлення;

черговий по площадці приземлення (району приводнення) з черговою командою для надання допомоги десантникам під час приземлення та збору парашутного майна;

чергові лікарі на аеродромі та площадці приземлення (у районі приводнення) з санітарними автомобілями та необхідними засобами медичного забезпечення;

команди на аеродромі зі збору частин парашутів, що залишились у літаках та вертольотах.

Відповідно КПДС-2003 (ст.ст. 210-218) для кожної посадової особи визначені функціональні обов'язки і категорію тих, хто може залучатись в наряд на відповідні посади.

Напередодні здійснення стрибків з парашутом командир частини (з'єднання) чи заступник командира частини (з'єднання) – начальник повітрянодесантної служби (заступник командира з повітрянодесантної підготовки) особисто проводить інструктаж наряду, віддає необхідні вказівки щодо матеріального забезпечення, уточнює часові терміни щодо організації їх роботи.

У підрозділах, на особовий склад, який призначений до стрибків складаються списки-відомості (додаток 7 КПДС-2003).

Особовий склад, який допущений до здійснення стрибків з парашутом, розподіляється по літаках (вертольотах) за окремими корабельними групами, чисельність, яких залежить від типу літаків (вертольотів), після чого проводиться передстрибкове тренування. Черговість виконання стрибків з парашутом у кожній корабельній групі встановлюється з урахуванням польотної ваги особового складу. Звільнення від стрибків за станом здоров'я здійснюється командиром підрозділу на підставі висновку лікаря.

Перед здійсненням стрибків з парашутом особовому складу повинен бути наданий відпочинок (сон) не менше 7 годин.

Для забезпечення десантування на визначену площадку приземлення від авіаційної частини призначається керівник викидання з необхідними засобами зв'язку, метеорологічним постом та нарядом особового складу.

У ході проведення навчально-тренувальних стрибків з парашутом встановлюється зв'язок:

керівника стрибків з аеродромом зльоту (помічником керівника стрибків), з пунктом розташування військової частини (з'єднання), з керівником викидання та черговим по площадці приземлення;

пункту розташування частини (з'єднання) з аеродромом зльоту (помічником керівника стрибків).

Також, під час проведення стрибків із важких військово-транспортних літаків забезпечується зв'язок чергового по площадці приземлення із старшими секторів площадки. Під час проведення стрибків на тактичних навчаннях зв'язок організовується відповідно до розпорядження керівника навчань.

Під час проведення стрибків з парашутом ведеться облік кількості тих, які десантуються:

на аеродромі – відповідальним за облік тих, які десантуються, у стартовому журналі (додаток 8 КПДС-2003);

на площадці приземлення – черговим по площадці приземлення у журналі обліку десантування особового складу, бойової техніки, вантажів та роботи матеріальної частини на площадці приземлення (додаток 9 КПДС-2003). Журнали обліку зберігаються у штабі військової частини.

Після закінчення стрибків з парашутом командир частини (з'єднання) проводить розбір проведених стрибків з офіцерським складом частини, в якому:

дає оцінку організації і проведенню стрибків з парашутом;

розглядає випадки збою в роботі матеріальної частини ПДТ, у тому числі парашутів та парашутних приладів;

вказує та аналізує усі помилки десантників, що були допущені під час стрибків з парашутом та дає вказівки щодо їх усунення;

відмічає кращих десантників.

Командири підрозділів проводять розбір з усім особовим складом своїх підрозділів і заносять відомості про проведенні стрибки до журналу обліку стрибків з парашутом (додаток 10 КПДС-2003).

Облік стрибків з парашутом офіцерів і прапорщиків веде начальник відділення повітрянодесантної підготовки частини (з'єднання) (додаток 11 КПДС-2003).

Розбір проведених стрибків з парашутом проводиться у день стрибків або не пізніше наступного дня.

Під час проведення тактичних навчань з десантуванням у масштабі частини (з'єднання) організацію десантування особового складу, техніки та вантажів здійснює керівник навчання. На нього покладається повна відповідальність за підготовку десанту, організацію взаємодії з представниками військо-во-транспортної авіації та забезпечення прийому десанту на площадці (площадках) приземлення. Йому підпорядковуються усі посадові особи і наряд, що виділені для організації та забезпечення десантування на аеродромі (аеродромах) та площадці (площадках) приземлення. На великих загальновійськових навчаннях організація десантування покладається на помічника керівника навчань з аеромобільних військ.

Десантування на навчаннях залежно від виконання завдань може проводитись на одну чи декілька площадок приземлення. Для вибору площадок приземлення призначається рекогносцировочна група, до складу якої входять представники від аеромобільної (повітрянодесантної) частини (з'єднання) чи управління аеромобільних військ, ВТА та АА і штабу керівництва навчань. Площадки приземлення вибираються з урахуванням намічених районів тактичних навчань, чисельності десанту та бойового курсу військово-транспортних літаків та вертольотів під час десантування. Площадки приземлення з їх описами наносяться на великомасштабні карти і затверджуються керівником навчань.

Послідовність та строки підготовки до десантування визначає командир аеромобільної (повітрянодесантної) частини (з'єднання)відповідно до обстановки часу, що відведений для цього. До виходу на аеродром особовий склад розподіляється по корабельних групах та літаках (вертольотах). У корабельних групах проводиться розподіл десантників за потоками; залежно від типу виділених для десантування літаків (вертольотів) визначається черговість відділення від літака (вертольота) десантників у кожному потоці, причому десантники з вантажними контейнерами призначаються у потоках першими. Командири підрозділів оформляють посадочні листки, призначають випускаючих та їх помічників за потоками відділення від літаків (вертольотів) і організовують ретельну перевірку парашутів. Перевірені парашути знову укладаються в переносні сумки і завантажуються на автомобілі для перевезення у вихідне положення на аеродроми.

У районі очікування (зосередження) командир військової частини зобов'язаний довести до кожного випускаючого бортовий номер і місце стоянки літаків (вертольотів), провести з випускаючими інструктаж та вказати місця надівання парашутів у вихідному положенні для посадки особового складу у літаки (вертольоти).

Місце для надівання парашутів вибирається на відстані не більше 1 км від стоянки літаків (вертольотів) з використанням необхідних заходів маскування.

Надівання парашутів проводиться, як правило, на батальйонних ділянках. Якщо місцевість не дозволяє – то підготовка десантників до посадки у літаки (вертольоти) може здійснюватись у складі окремих корабельних груп. У всіх випадках командир повинен забезпечити ретельну перевірку десантників після надівання парашутів.

Випускаючий несе повну відповідальність за стан парашутів, підгонку зброї та спорядження своєї групи.

Висування корабельних груп на посадку у літаки (вертольоти) проводиться за заздалегідь встановленим сигналом, що подається з командного пункту аеродрому. Прямуючим на посадку десантникам забороняється відстібати карабіни підвісної системи парашута незалежно від відстані до стоянки літаків (вертольотів).Вантажні контейнери дозволяється нести до літака відстебнутими, при цьому пряжки кріплення контейнера повинні бути змонтовані на підвісній системі. Кріплення вантажних контейнерів на десантниках може здійснюватися біля літака (вертольота) під безпосереднім контролем випускаючого.

В умовах тривалих польотів літаків у район викидання десанту – кріплення контейнера дозволяється здійснювати у літаку (вертольоті), але не пізніше ніж за 30 хвилин до початку десантування.

Під час посадки десантників у літаки кожна корабельна група повинна супроводжуватись від місця надівання парашутів до літаків представниками екіпажу літака. Проводити посадку десантників у літаки (вертольоти) з не надітими парашутами, а також без контрольної перевірки випускаючими КАТЕГОРИЧНО ЗАБОРОНЯЄТЬСЯ.

Розрахунки та екіпажі техніки, що десантується, можуть викидатися слідом за нею з тих самих літаків, при цьому дистанцію між літаками необхідно встановлювати з таким розрахунком, щоб виключити можливість падіння техніки на десантників, що знижуються, із попередніх літаків.

Збір особового складу здійснюється після приземлення командирами підрозділів за заздалегідь встановленими сигналами чи за допомогою радіотехнічних засобів. Напрямок на пункти збору десантників визначається залежно від завдання, що виконується.

Збір парашутів після приземлення здійснюється відповідно до завдання, що виконується.

Порядок і сигнали збору доводяться до всього особового складу до вильоту десанту.

Навчально-тренувальні стрибки з парашутом на воду дозволяється проводити тільки вдень при температурі води не нижче +18 0С і глибині водоймища не менше 1,5 м. Береги району приводнення десантників повинні мати хороші під’їзні шляхи, що забезпечують доставку до водоймища рятувальних плавучих засобів і підхід автотранспорту. Як і площадка приземлення, водоймища повинні мати з усіх сторін 500 метрову зону безпеки, вільну від будівель, ліній електропередачі, пеньків та інших перешкод.

Стрибки з парашутом на водоймища, як правило проводяться з одиночних літаків (вертольотів) з інтервалами, які забезпечують прийом десантників, що приводнилися.

Для забезпечення стрибків з парашутом на воду у розпорядження керівника стрибків, крім посадових осіб, що забезпечують підготовку десантників на аеродромі, виділяється спеціальний наряд, до складу якого входять:

черговий офіцер повітрянодесантної служби;

черговий по району приводнення;

рятувальна команда з необхідними плавучими засобами (катери, човни, рятувальні круги, шнур довжиною 25 м з грузилом і поплавком, засоби зв'язку та ін.);

черговий лікар з медичними засобами.

Рятувальна команда та плавучі засоби розподіляються окремо для надання допомоги на воді, підбирання парашутів та доставки десантників на берег. Засоби для надання допомоги повинні бути, як правило з двигунами. Чисельність рятувальної команди і кількість рятувальних плавучих засобів у районі приводнення визначається командиром частини (з'єднання) у кожному окремому випадку з урахуванням кількості особового складу, що десантується, та інтенсивність десантування.

Командний пункт чергового по району приводнення, пункт медичної допомоги і збірний пункт організується на березі з урахуванням напрямку вітру, тобто у такому місці, щоб вітер дув з води на берег, на якому забезпечується збір десантників після приводнення. У випадку, коли стрибки проводяться на великі водоймища (море, велике озеро), десантування може проводитись незалежно від напрямку вітру, але близько від берега, на якому організовується збірний пункт десантників.

Центр приводнення позначається однією чи декількома надувними рятувальними човнами (типу МЛАС-1).

До початку стрибків з парашутом командир частини (з'єднання) зобов'язаний забезпечити доставку на збірний пункт сухого обмундирування та взуття для десантників.

Навчально-тренувальні стрибки з парашутом взимку дозволяється проводити за температури не нижче – 35 0С. Швидкість вітру по висотах за температури нижче – 20 0С не повинна перевищувати 7 м/с.

Площадка приземлення повинна мати достатній сніговий покрив, який забезпечить безпечне приземлення десантників. Вибираючи площадку приземлення, потрібно особливу увагу звернути на те, щоб під снігом не було пеньків, великих камінців та інших перешкод, які можуть загрожувати безпеці приземлення.

В окремих випадках дозволяється виконувати стрибки на мерзлий рівний грунт без снігового покриву за умови, якщо швидкість вітру не перевищує 4 м/с і десантники забезпечені валяним взуттям.

Стрибки з парашутом взимку на замерзлі водоймища дозволяється проводити, якщо товщина льоду не менше 20 см з необхідним сніговим покривом, що оберігає десантників від проковзування у момент приземлення. Стрибки на лід та нерівний мерзлий грунт, що не має достатнього снігового покриву, ЗАБОРОНЯЄТЬСЯ.

Під час проведення навчально-тренувальних стрибків взимку на аеродромах зльоту та площадках приземлення необхідно обладнати пункти для обігрівання особового складу.

Особи наряду, які виділені для забезпечення прийому десантників на площадці приземлення, забезпечуються лижами, а медичний склад, крім того, повинен мати спеціально обладнані лижно-носильні установки або волокуші.

Особовий склад, що виконує стрибки з парашутом, забезпечується теплим десантним обмундируванням, п’ятипалими шерстяними рукавичками та валяним взуттям. Враховуючи те, що виконання стрибків у зимовому обмундируванні деякою мірою ускладнює дії десантника в повітрі, необхідно звертати увагу на підгонку обмундирування за зростом, а також на підгонку підвісної системи парашута.

Під час посадки у літак десантники повинні заздалегідь збити заледенілий сніг із взуття, його каблуків, щоб не підсковзнутись під час руху по вантажній кабіні і в момент відділяння від літака (вертольота).

Збираючи парашут після приземлення, десантник повинен струсити купол і простежити за тим, щоб всі частини парашута при укладанні в парашутну сумку були очищені від снігу. Збирання купола і строп потрібно проводити у рукавицях, що запобігти таненню снігу, який потрапив на тканину.

На штаби військових частин (з'єднань) покладається одне із завдань з організації стрибків з парашутом – це узгодження з авіаційними військовими частинами питань авіаційного забезпечення десантування особового складу і бойової техніки (час початку і завершення десантування, площадка приземлення, кількість, тип повітряного судна, швидкість, висота польоту під час викидання). Крім цього, з авіаційними військовими частинами, які призначаються для десантування особового складу аеромобільної (повітрянодесантної) частини (з'єднання) погоджуються параметри площадки приземлення, яка вибирається і готується командиром аеромобільної (повітрянодесантної) частини (з'єднання).

Схема площадки приземлення площадки приземлення наноситься на великомасштабну карту.

Площадка приземлення вибирається відповідно до наступних вимог:

не мати перешкод для приземлення десантників (стовпи, пеньки, валуни, ями, глибокі канави, великі грудки, сільськогосподарські машини тощо);

мати за межами її кордону (не менше 500 м) безпечну зону, вільну від будов, залізничних доріг, ліній електропередачі, великих водойм та інших небезпечних для приземлення перешкод;

мати під’їзні шляхи для автотранспорту.

Як виняток, під час підготовки спеціальних розвідувальних підрозділів, дозволяється проводити десантування на площадки приземлення, що мають перешкоди (крім ліній електропередачі).

Розміри площадки приземлення визначаються з урахуванням зони безпеки та еліпса розсіювання парашутистів, який залежить від швидкості польоту і шикування літаків (вертольотів), тривалості серії та висоти викидання. Якщо площадка приземлення обмежених розмірів, викидання здійснюється у декілька заходів літаків (вертольотів).

Розрахунки на проведення викидання на визначену площадку приземлення проводиться керівником викидання (призначається від авіаційної частини з нарядом особового складу, необхідними засобами зв’язку та метеорологічним постом), на якого покладена повна відповідальність за точність розрахунків і правильність позначення точок прицілювання сигнальними знаками чи радіотехнічними засобами.

Для уточнення розрахунку перед початком викидання за рішенням керівника викидання може проводитись попереднє викидання одного чи декількох десантників. Такі стрибки з парашутом називають пристрільними

До пристрільних стрибків допускаються найбільш досвідчені десантники, які вміло можуть приземлятися навіть у випадку попадання їх за межі площадки приземлення.

Для забезпечення прийому десантників у розпорядження чергового по площадці приземлення виділяються: чергова команда, черговий лікар, необхідні засоби зв'язку, транспорт, контрольні прилади з вимірювання швидкості та напрямку вітру, черговий пост (пости) із рятувальними засобами, якщо поблизу площадки приземлення є водойми чи інші небезпечні перешкоди.

Чисельність чергової команди визначає командир військової частини (з'єднання) залежно від розмірів площадки приземлення, бойового порядку літаків (вертольотів) під час викидання і кількості особового складу, який десантується.

Черговий по площадці приземлення з командою і всіма засобами забезпечення прийому десантників, а також черговий офіцер повітрянодесантної служби повинні прибути на площадку приземлення не пізніше як за дві години до початку викидання, щоб завчасно підготувати площадку приземлення.

Підготовка площадки приземлення, включає :

огляд площадки приземлення, уточнення її меж та придатності до безпечного приземлення десантників та бойової техніки;

розташування та позначення командного та медичного пунктів;

визначення пункту збору десантників після приземлення і місць розміщення автотранспорту;

викладання знаку, що показує напрямок вітру;

розстановку особового складу чергової команди, виставлення рятувальних та спостережних постів на водойми і небезпечні перешкоди.

Огляд площадки приземлення проводиться особовим складом команди під керівництвом чергового по площадці приземлення. Виявлення на площадці приземлення сторонні предмети повинні бути прибрані до початку стрибків. Результати огляду площадки приземлення черговий по площадці приземлення доповідає керівнику стрибків.

У ході проведення стрибків з парашутом вночі огляд площадки приземлення проводиться вдень.

Пункт збору десантників призначається біля межі площадки приземлення і позначається червоним прапором вдень і зеленим ліхтарем вночі.

Під час десантування на тактичних навчаннях пункти збору визначаються особливими вказівками керівника навчань. У нічний час збір десантників після приземлення може здійснюватися за допомогою радіотехнічних та інших засобів.

У центрі площадки приземлення викладається знак у вигляді стріли, який вказує напрямок вітру біля землі і служить для орієнтування десантників у повітрі під час зниження.

Влітку стріла викладається із полотнищ білого кольору, взимку (на снігу) – чорного або оранжевого кольору.

Під час проведення стрибків вночі напрямок вітру позначається світловою стрілою.

Під час десантування на тактичних навчаннях напрямок вітру на площадці приземлення не позначається.

Під час проведення навчально-тренувальних стрибків з парашутом з важких повітряних суден площадка приземлення розбивається на окремі сектори. На кожен сектор із числа сержантського складу призначається помічник чергового по площадці приземлення із необхідним засобами зв'язку.

Особовий склад чергової команди розставляється по усій площадці приземлення з таким розрахунком, щоб у разі потреби надавати негайну допомогу десантникам, що приземлялись у будь-якому секторі площадки.

За наявності поблизу площадки приземлення водойм чи небезпечних перешкод – черговий по площадці приземлення за вказівкою керівника стрибків виставляє рятувальні або спостережні пости. Рятувальні пости з плавучими засобами (катери, човни) виставляють на водоймах до 1,5 км від межі площадки приземлення. Спостережні пости виставляються біля найбільш небезпечних для приземлення перешкод (ліній електропередачі, промислових будівель та ін.), що знаходяться до 1,5 км від межі площадки приземлення.

Черговий по площадці приземлення, його помічники по секторах, а також офіцер повітрянодесантної служби повинні мати електромегафони для подання необхідних команд десантникам, що знижуються. Крім того, офіцер повітрянодесантної служби забезпечується оптичним приладом (типу ТЗК чи біноклем) для ведення спостереження за розкриттям парашутів і діями десантників.

Укладка парашутів для здійснення стрибків з парашутом проводиться особисто кожним десантником у складі підрозділів під керівництвом командирів і офіцерів повітрянодесантної служби.

Укладка, як основного, так і запасного проводиться удвох. При цьому – власник парашута є укладальником, а другий військовослужбовець – помічником.

Контроль за етапами укладки проводять: командир взводу, командир роти, офіцер повітрянодесантної служби.

Для скорочення часу на укладку, фахівцю повітрянодесантної служби дозволяється проводити поетапну перевірку укладки парашутів одночасно не більше як у 4-х ротах (батареях) – загальна чисельність яких не повинна перевищувати більше 150 чоловік. До повного закінчення укладки парашутів у підрозділах забороняється відволікати особовий склад на заходи, що не пов'язані з укладкою парашутів.

У випадку відриву особового складу від проведення укладки, вона припиняється і вважається навчально-тренувальною. Бойова укладка проводиться наступного робочого дня.

Укладка парашутів проводиться у приміщеннях або на відкритих площадках за відсутності опадів та сирого ґрунту. Для укладки парашутів командир підрозділу повинен забезпечити підготовку робочого місця з таким розрахунком, щоб розпочати укладку одночасно всім підрозділом. Похідні полотнища для укладання парашутів розкладаються в один ряд з інтервалом між ними не менше 0,5 м. На кінцях полотнищ для укладання куполів парашутів розстеляються підстилкові полотнища. Посередині похідних полотнищ в 1 м від підстилкових полотнищ одноманітно розміщується укладальне приладдя. З обох кінців похідних полотнищ для укладки парашутів на відстані 1 м розкладаються похідні полотнища для розпущених і складених парашутів. Усі парашути у переносних сумках розставляються рівними рядами на похідних полотнищах.

Під час укладки парашутів повинна бути в наявності наступна документація:

          журнал бойової підготовки взводу;

          інструкції з укладки парашутів;

          методика укладки людських десантних парашутів;

          інструкція з експлуатації страхуючих парашутних приладів;

          Керівництво з повітрянодесантної служби;

          план-конспекти (командира роти, командирів взводів);

          список-відомість;

          відомість закріплення парашутів та парашутних приладів;

          паспорти на кожен прилад;

          паспорти на кожен парашут;

          картки-замінювачі на кожен парашут;

          журнал обліку стрибків.

Командир підрозділу повинен здійснювати безперервний контроль за укладкою парашутів. Кожен етап укладки парашутів командир підрозділу перевіряє особисто, а потім представляє підрозділ для перевірки офіцеру повітрянодесантної служби. На останньому етапі укладки парашутів підвісні системи підганяються за зростом десантників. Підгонка проводиться на те обмундирування та спорядження, у якому потрібно буде виконувати стрибок з парашутом, після чого парашути перевіряються в “козлах” посадовими особами. Укладання кожного парашута записується в паспорті, у якому розписується власник парашута і командир підрозділу, що контролює укладку. У паспортах парашутів офіцерів, прапорщиків та військовослужбовців військової служби за контрактом розписується фахівець повітрянодесантної служби, що перевіряв укладку парашутів.

Список-відомість особового складу підрозділу, що готується до здійснення стрибків, заповнюється до укладки парашутів. У процесі укладки він уточнюється і в кінці укладки підписується командиром підрозділу і офіцером повітрянодесантної служби, які проводили контроль укладки парашутів.

Парашути, які укладені для стрибків, розміщуються у переносних сумках, які опечатуються власниками парашутів печаткою безпосереднього начальника і під його наглядом. Парашути, які укладені для стрибків, можуть зберігатися без переукладки протягом терміну, що визначений керівними документами, якщо умови зберігання їх на парашутному складі відповідають встановленим вимогам.

Коли погодні умови чи умови зберігання укладених парашутів не забезпечують збереження матеріальної частини – терміни їх переукладки за рішенням командира військової частини (з'єднання) можуть бути скорочені.

Якщо укладка парашутів проводиться одночасно у складі військової частини чи декількох підрозділів – то поетапна укладка парашутів здійснюється у масштабі кожного підрозділу (роти) на відведеній ділянці. Команди на укладку та перевірку парашутів подає командир підрозділу.

Під час проведення передстрибкового тренування випускаючий тренується зі своєю корабельною групою.

Передстрибкове тренування проводиться у складі підрозділів під керівництвом їх командирів. Особовий склад розподіляється на корабельні групи. У кожній групі для встановлення черговості стрибка враховується індивідуальна вага десантника і його бойового спорядження: першими покидають повітряне судно десантники з більшою польотною вагою. Зміст і послідовність занять залежить від того, з яких повітряних суден буде здійснюватися стрибок і з якими парашутами.

Під час проведення передстрибкового тренування особлива увага приділяється діям десантників після відділення від повітряного судна, розкриттю основного парашута, правилам застосування запасного парашута, приземлення на перешкоди та воду.

Підготовка до десантування бойової техніки та вантажів і їх десантування.

Одним із основних завдань постійної бойової готовності аеромобільних та повітрянодесантних військ є своєчасна та високоякісна підготовка озброєння, бойової техніки та вантажів до десантування.

Успішна підготовка до десантування озброєння, бойової техніки та вантажів досягається:

своєчасним забезпеченням частин та підрозділів необхідною повітрянодесантною технікою та утриманням її у постійній бойовій готовності;

навченістю особового складу обслуги (екіпажів) підготовці бойової техніки та вантажів до завантаження у літак і десантування, яке досягається регулярним тренуванням; результати тренувань заносяться до журналу обліку занять із швартування бойової техніки і вантажів (додаток 3 КПДС-2003);

постійним удосконаленням знань та навиків офіцерського складу щодо самостійного контролю готовності повітрянодесантної техніки до десантування;

чітким плануванням та організацією робіт з підготовки озброєння, бойової техніки і вантажів до десантування, здійсненням ретельного і швидкого контролю якості техніки на всіх етапах;

достатньою кількістю засобів механізації вантажно-розвантажувальних робіт, які проводяться з повітрянодесантною технікою під час підготовки до десантування;

своєчасним і чітким узгодженням із командуванням авіаційних військових частин питань десантування;

постійним удосконаленням організації і всього процесу підготовки озброєння, бойової техніки і вантажів до десантування.

Відповідальність за постійну готовність бойової і повітрянодесантної техніки до практичного застосування, навченість обслуги (екіпажів) та організацію підготовки озброєння, бойової техніки і вантажів до десантування покладається на командирів підрозділів, частин та з'єднань.

Бойова техніка та вантажі десантуються із військово-транспортних літаків на парашутах чи парашутно-реактивних системах. Кількість основних куполів (реактивних двигунів), що застосовуються для десантування одного об'єкта визначається залежно від ваги бойової техніки чи вантажу.

Десантування техніки та вантажів проводиться за допомогою транспортерів або рольгангових доріжок, що встановлюються у вантажних кабінах літаків.

Підготовка бойової техніки та вантажів до десантування включає:

укладку багатокупольних систем;

підготовку парашутних платформ та техніки до завантаження i швартовки;

завантаження i швартовка бойової техніки i вантажів на парашутні платформи;

монтаж багатокупольних систем, установку автоматичних пристроїв i піротехнічних засобів;

контрольну перевірку бойової техніки i вантажів, підготовлених до десантування;

завантаження бойової техніки i вантажів у літаки;

передпольотний огляд бойової техніки i вантажів на парашутних платформах, завантажених у літак.

Для надання технічної допомоги обслузі (екіпажам) у підготовці бойової техніки до десантування можуть виділятись інструктори-фахівці із складу підрозділів десантного забезпечення.

З метою упорядкування робіт та здійснення належного контролю всі роботи з підготовки бойової техніки і вантажів до десантування розподіляються на окремі етапи i операції, виконання яких проводиться за командою та під контролем командирів підрозділів i офіцерів повітрянодесантної служби.

Чітко організоване та технічно грамотна укладка багатокупольних систем є обов'язковою умовою успішного десантування бойової техніки i вантажів із військово-транспортних літаків.

Організація укладки включає:

підготовку робочого місця для укладки;

розподіл обов’язків серед осіб, що призначені для укладки, у відповідності з інструкцією з укладки даної багатокупольної системи;

інструктажу особового складу з питань укладки багатокупольних систем, а офіцерського складу - з питань контролю виконання етапів укладки i оформлення відповідної документації.

Укладка багатокупольних систем здійснюється підрозділами або спеціально виділеними командами. Вона проводиться у приміщенні, яке забезпечує за своїми розмірами укладку основних куполів і витягування їх строп на всю довжину. У сприятливих умовах укладка може проводитись на сухому відкритому майданчику.

Підготовка місця для укладки багатокупольних систем включає:

доставку матеріальної частини та укладочного приладдя до місця укладки;

розкладання похідних полотнищ, укладочного приладдя i матеріальної частини багатокупольних систем на робочих місцях;

перевірку комплектності i справності всіх частин багатокупольних систем.

Укладка багатокупольних систем проводиться суворо за етапами i операціями, які встановлені інструкціями з їх укладки. Всі етапи і операції ретельно контролюються командирами підрозділів i офіцерами повітрянодесантної служби.

Відомості про укладку багатокупольних систем заносяться в журнал закріплення повітрянодесантної техніки та обліку укладки парашутних систем (додаток 14), підписуються командиром підрозділу, що проводив укладку, i офіцером повітрянодесантної служби. Після закінчення укладки оформляються паспорти багатокупольних систем.

Швартовка бойової техніки i вантажів на парашутні платформи в залежності від обстановки може проводитись у районах зосередження вихідних районів для десантування, у районах очікування або на аеродромах, а також безпосередньо у розташуванні частин із наступною доставкою їх до літаків у зашвартованому (підготовленому до десантування) вигляді.

У всіх випадках площадки для швартовки вибираються поблизу шляхів, що забезпечують доставку завантажених платформ до літаків. З метою покращання контролю, фронт робіт із швартовки техніки повинен бути компактним, i в той же час відповідати вимогам маскування та захисту від зброї масового ураження та ВТЗ.

На площадці для швартовки озброєння, техніки та вантажів обладнуються:

місця для розвантаження платформ із автотранспорту;

лінії розстановки платформ, бойової техніки, вантажів;

пункти спорядження автоматичних пристроїв i піротехнічних засобів; місця розташування особового складу та автотранспорту.

Парашутні платформи з багатокупольними системами i засобами швартовки транспортуються в райони підготовки їх до десантування, як правило, на автопоїздах з максимальною готовністю до застосування. В залежності від обстановки платформи можуть доставлятись на аеродром із зашвартованою на них бойовою технікою в повній готовності до завантаження у літак.

Розвантаження платформ із автопоїздів проводиться силами обслуги чи спеціально призначених команд із використанням автомобільних кранів та інших засобів механізації, що забезпечують швидке i безпечне розвантаження платформ на грунт.

На кожну аеродромну групу наказом командира частини (з'єднання) призначається старший із числа заступників командира частини (з'єднання), начальника артилерії чи командирів батальйонів, який очолює загальне керівництво з підготовки аеродромної групи до десантування i організовує взаємодію із командуваннями авіаційних частин, що здійснюють десантування.

Для вирішення спеціальних питань щодо підготовки повітрянодесантної техніки до десантування призначається старший офіцер повітрянодесантної служби, який відповідає за організацію перевірки готовності до десантування особового складу, бойової техніки i вантажів аеродромної групи.

Перед початком підготовки бойової техніки i вантажів до десантування старший аеродромної групи разом із старшим офіцером повітрянодесантної служби проводить інструктаж всього офіцерського складу групи, що десантується з організації та правил виконання робіт, що пов’язані з підготовкою до десантування, а також із дотримання правил безпеки та правил аеродромної служби. Командири підрозділів відповідний інструктаж проводять із особовим складом своїх підрозділів.

З метою упорядкування робіт та здійснення належного контролю вся підготовка бойової техніки i вантажів на парашутних платформах до десантування проводиться за командами командирів підрозділів (старших аеродромних груп) та розподіляється на етапи:

розвантаження платформ та підготовка робочих місць до швартовки;

перевірка та підготовка платформ, бойової техніки та вантажів до за-вантаження на платформи;

завантаження i швартовка бойової техніки та вантажів на платформи;

монтаж багатокупольних систем та установка автоматичних пристроїв i піротехнічних засобів на об'єкти;

перевірка готовності платформ з бойовою технікою i вантажами до завантаження у літаки, оформлення документації i підготовка обслуги (екіпажів) до десантування.

Усі етапи підготовки бойової техніки i вантажів до десантування на парашутних платформах, в свою чергу, розподіляються на ряд окремих операцій. Виконання кожної операції ретельно перевіряється командиром обслуги (екіпажу), а перевірка кожного виконаного етапу проводиться особисто командиром підрозділу.

Контрольну перевірку готовності парашутних платформ з бойовою технікою та вантажами до завантаження у літаки проводять офіцери, які призначені командиром частини із числа допущених до цієї роботи наказом по з’єднанню. Перевірка проводиться безпосередньо на місцях підготовки платформи до десантування.

Особлива увага під час контрольної перевірки звертається:

на правильність центрування і надійність швартовки бойової техніки та вантажу на платформі;

на справність та правильність монтажу всіх вузлів платформи;

на правильність монтажу багатокупольної системи на об’єкті та приєднання ланок до несучих вузлів платформи (бойової техніки) i автоматичних пристроїв;

на правильність укладки витяжної парашутної системи (ВПС) та відповідність довжини ланки ВПС положенню платформи у літаку;

на правильність спорядження автоматичних пристроїв та їх кріплення на об’єкті;

на правильність спорядження механізмів розкривання замка кріплення платформи (ЗКП) (надійність кріплення витяжного шнура).

Контрольна перевірка проводиться за спеціально розробленою методикою.

Недоліки у підготовці платформ з бойовою технікою i вантажами до завантаження у літак, виявлені під час контрольної перевірки, усуваються обслугою під контролем командирів підрозділів.

Усунення недоліків перевіряється особами, які проводили контрольну перевірку платформ, після чого вони підписують контрольний i завантажувальний листи на кожну платформу та літак відповідно (додаток 15, 16 КПДС-2003).

Доставка парашутних платформ з бойовою технікою i вантажами до літаків проводиться спеціально виділеним автотранспортом під керівництвом старшого аеродромної групи. Кожен командир підрозділу особисто керує i відповідає за своєчасну доставку платформ свого підрозділу до літаків та завантаження їх у літаки.

Платформи подаються до літаків i завантажуються в порядку встановлення їх у літаки, починаючи від носової частини.

Завантаження платформ у літак, їх кріплення до монорельсу (до штанги i магістралей транспортера) виконується силами i засобами екіпажу літака під керівництвом командира. Монтаж витяжних парашутних систем, кріплення карабінів витяжних шнурів виконується силами обслуги під контролем борт техніка.

Завантаження техніки, яка десантується у літак, може здійснюватись із землі (бетону) чи з кузова автомобіля (платформи, причепа) такими способами:

електротельферами;

завантажувальними електролебідками.

Після завантаження техніки, яка десантується у літаки i остаточної підготовки її до десантування техніки з АДО та командири супроводжувальних розрахунків, спеціально призначені офіцери повітрянодесантної служби сумісно з бортовими техніками з АДО проводять передпольотний огляд десантного обладнання літаків та техніки, що десантується, за спеціально розробленою методикою для кожного типу засобів десантування, оглядають пристрої i вузли десантного обладнання, перевіряють замикання замків ЗКП та установочні щілини, що забезпечують безпечний вихід техніки із літаків. Офіцери повітрянодесантної служби, командири супроводжуючої обслуги оглядають та перевіряють пристрої i вузли засобів десантування завантаженої техніки, що забезпечують нормальну роботу після виходу техніки із літака.

Після закінчення перевірки та визначення готовності платформ до десантування особи, що проводили перевірку проставляють у завантажувальних листах під графою: "Готовність платформи до десантування перевірив" свої прізвища i розписуються. Один примірник вантажного листа залишається у командира екіпажу, а другий здається до штабу частини, що десантується.

Підготовка бойової техніки до десантування на парашутно-реактивних системах (ПРС) включає:

підготовку бойової техніки до монтажу на неї ПРС;

укладку парашутних систем;

підготовку блоків порохових реактивних двигунів (ПРД) до монтажу на парашутну площадку;

монтаж парашутних систем i блоків ПРД на парашутні площадки;

монтаж складових частин ПРС для зберігання i транспортування її на бойовій техніці "по-похідному";

переведення складових частин ПРС з похідного стану у стан для завантаження у літак.

Підготовка бойової техніки до десантування на безплатформовій парашутній системі (БПС) включає:

підготовку бойової техніки до монтажу на неї БПС;

укладку парашутних систем;

підготовку амортизації;

монтаж парашутних систем на парашутні площадки;

монтаж БПС для зберігання i транспортування її на бойовій техніці "по похідному";

переведення БПС із похідного положення у положення для завантаження у літак.

Безплатформові парашутні системи та парашутно-реактивні системи зберігаються i перевозяться у похідному положенні на бойовій техніці, яка десантується.

У місцях підготовки аеродромних груп до десантування БПС та ПРС переводяться із похідного положення у положення для завантаження у літак.

Рух бойової техніки до літаків проводиться у максимальній готовності i у порядку черги її завантаження у літаки.

Завантаження бойової техніки, що підготовлена до десантування на БПС та ПРС аналогічно завантаженню парашутних платформ. У разі несправності електротельферів та електролебідок завантаження бойової техніки може проводитись своїм ходом. Після завантаження та остаточної підготовки у літаку командир підрозділу разом із борттехніком проводять передпольотний огляд готовності техніки до десантування згідно зі спеціально розробленою методикою.

Підготовка вантажів до десантування у парашутнодесантнiй тарі включає:

          укладку вантажних парашутів;

          пакування вантажів у парашутно-десантну тару;

          монтаж вантажних парашутів на парашутно-десантну тару;

          завантаження вантажів, що упаковані у парашутно-десантну тару, у літаки.

У легкій парашутно-десантнiй тарі, як правило, десантуються боєприпаси, стрілецька зброя, легкі міномети, протитанкова зброя аеромобільних підрозділів, продовольство, легке інженерне майно, пальне, переносні засоби зв'язку та інші вантажі загальною вагою до 150-160 кг, а на спеціальних вантажних платформах із амортизаторами високої еноргомiсткостi десантуються вантажі загальною вагою до 500 кг. Вантажі, що упаковані у парашутно-десантну тару, десантуються на вантажних однокупольних парашутах. Десантування вантажів у парашутнодесантнiй тарі проводиться із військово-транспортних літаків за допомогою транспортерів (рольгангового обладнання), що встановлюються у вантажній кабіні літаків.

Укладка вантажних парашутів, як i людських, проводиться у приміщенні або на відкритій площадці, яка дозволяє за своїми розмірами виконувати цю роботу.

Укладка кожного парашута здійснюється двома десантниками, один з них призначається укладальником, він же відповідає за укладку даного парашута. Укладка проводиться поетапно, кількість та зміст етапів визначаються спеціальними інструкціями у залежності від типу парашута. Кожен етап укладки ретельно контролюється командиром підрозділу (старшим команди) та офіцером повітрянодесантної служби.

Відомості про укладку парашута заносяться до паспортів, в яких вказується дата укладки, хто здійснював укладку, ставляться підписи укладальника і командира підрозділу (старшого групи), i в журнал обліку закріплення повітрянодесантної техніки та обліку укладки парашутних систем i парашутів.

Укладені вантажні парашути можуть зберігатись на парашутному складі окремо чи змонтованими на парашутно-десантну тару. В останньому випадку звертається особлива увага на дотримання правил зберігання парашутів. Термін зберігання їх в укладеному стані визначається відповідними інструкціями.

Вид парашутно-десантної тари для пакування того чи іншого вантажу визначається командиром частини, що організовує підготовку до десантування.

Найбільш ефективним засобом десантування вантажів є вантажні платформи із амортизаторами високої енергомісткості та пристосовані до десантування пального i мастильних матеріалів у стандартних бочках.

Пакування вантажів у парашутно-десантну тару проводиться у приміщенні чи на відкритій площадці. Під час пакування боєприпасів та вибухових речовин площадки вибираються на відстані не ближче 100 м від місць розташування особового складу.

На кожен пункт пакування вантажів призначається офіцер, що відповідає за організацію i контроль пакування вантажів, і офіцер повітрянодесантної служби для контролю за правильністю підготовки вантажів до десантування.

Особовий склад, виділений для пакування вантажів у парашутно-десантну тару, розподіляється на групи, чисельність яких визначається залежно від характеру вантажу i трудомісткості роботи. Кожна група повинна проводити розпочате пакування вантажів до кінця.

Після пакування до кожного об'єкту прикріплюється бірка із зазначенням найменування вантажу i умовного знаку підрозділу.

Під час пакування вантажу у парашутнодесантнi м’які мішки застосовується пакувальний матеріал, який захищає предмети вантажу від пошкодження під час транспортування i приземлення.

Відповідальність за підготовку i зберігання пакувального матеріалу у частинах (підрозділах) покладається на заступника командира частини з тилу.

Під час пакування у парашутно-десантну тару боєприпасів, вибухових речовин та заливання пального, а також під час їх транспортування, необхідно суворо дотримуватись заходів безпеки. На кожному пункті робіт з боєприпасами, вибуховими речовинами i пальним, має бути необхідний пожежний інвентар (вогнегасники, лопати, відра, пісок, вода). Під час вантажних робіт, особи, що займаються пакуванням у парашутно-десантну тару боєприпасів, вибухових речовин i заливанням пального, повинні залишити запальнички, сірники та ін. за межами пункту робіт.

Паління дозволяється тільки у спеціально відведених для цього місцях, що віддалені від пункту робіт не менше ніж на 50 м.

Упаковані боєприпаси, вибухові речовини та пальне із пункту робіт негайно відвозяться на відстань не ближче 200 м під варту.

Як і укладка, монтаж вантажних парашутів на парашутно-десантну тару проводиться поетапно під контролем офіцерів, які відповідають за підготовку вантажів до десантування, і офіцерів повітрянодесантної служби. Після закінчення монтажу складається акт у якому вказується дата, найменування підрозділу, типи та номери вантажних парашутів, прізвища командира підрозділу (старшого команди) i офіцера повітрянодесантної служби, що контролювали монтаж парашутів. Акт підписується командиром підрозділу, офіцером повітрянодесантної служби i затверджується командиром частини.

Усі роботи, що пов’язані з доставкою вантажів до літаків i завантаженням їх у літаки, організовуються i проводяться командиром частини, яка десантується (старшим аеродромної групи).

Завантаження вантажів у літаки проводиться командирами, що призначені від частини, яка десантується, відповідно до плану завантаження. Чисельність i кількість команд визначається у кожному окремому випадку залежно від характеру вантажу, кількості виділених для десантування літаків i часу, відведеного на завантаження.

Завантаження вантажів у літак проводиться через вантажний люк. Парашутно-десантна тара з упакованими в неї вантажами подається на автомобілі до порогу вантажної кабіни літака силами вантажної команди чи з допомогою кран-балки літака переміщується на магістралі транспортера i силами екіпажу кріпиться швартовочними стрічками до магістралей. Після чого старший вантажної команди разом з борттехніком закріплює карабіни витяжних шнурів за бортові троси вантажної кабіни літака. Потім остаточно оформляє вантажні листки, які підписуються відповідальними особами: один примірник вручається командирові екіпажу, а другий повертається до штабу частини, що десантується.

Порядок розміщення вантажів на транспортері літака, норми завантаження і правила центрівки встановлюються спеціальними інструкціями з десантування вантажів із літаків.

Методика розрахунку коштів на організацію та проведення заходів повітрянодесантної підготовки

Загальний розрахунок коштів на організацію та проведення заходів повітрянодесантної підготовки складається із суми коштів на організацію та про-ведення заходів трьох складових частин ПДП:

Ппдп = Пнп + Пстр + Пдбт, де:

Ппдп – загальна сума коштів на організацію та проведення заходів повітрянодесантної підготовки;

Пнп – кошти на організацію та проведення заходів наземної підготовки особового складу до здійснення стрибків з парашутом;

Пстр – кошти на організацію та проведення стрибків з парашутом;

Пдбт – кошти на підготовку до десантування бойової техніки і вантажів і їх десантування.

Кошти на організацію та проведення заходів наземної підготовки особового складу до здійснення стрибків з парашутом (Пнп ) складається із суми коштів на:

Пнп = Кукл + Кзбр + Кпдк, де:

Кукл – навчання укладці парашутів (укладка парашутів на стрибок);

Кзбр – кріплення зброї і підгонка спорядження для стрибка з парашутом;

Кпдк – відпрацювання елементів стрибка з парашутом на тренажерах і снарядах повітрянодесантного комплексу (передстрибкове тренування).

Кошти на організацію та проведення стрибків з парашутом (Пстр) скла-дається із суми коштів на:

Пстр = Кпмм + Кукл + Кзбр + Кпдк + Камрт де:

Кпмм – кошти на паливно-мастильні матеріали; укладці парашутів;

Камрт – кошти на амортизацію озброєння, техніки та матеріальних засобів;

Кошти на підготовку до десантування бойової техніки та вантажів і їх десантування (Пдбт ) складається із суми коштів на:

Пдбт = Кпмм + Кукл + Кшврт + Камрт де:

Кшврт – кошти на швартовку озброєння, техніки та матеріальних засобів.

Орієнтовна вартість зразків повітрянодесантної техніки

(за станом на 1 жовтня 2004 року):

•        десантна парашутна система (ДПС) типу Д-6 – 6000 грн. (виробництво – Україна). Термін служби – 20 років (80 застосувань);

•        запасна парашутна система (ЗПС) типу З-5 – 4000 грн. (виробництво – Україна);

•        парашутна платформа типу П-7 – 49800 грн. (15 застосувань);

•        багатокупольна система типу МКС-5-128-Р – 47704 грн. (5 застосувань);

•        парашутно-реактивна система з ОКС-540 – 70000 грн.+12168 грн.=82168 грн.

•        безплатформова парашутна система типу “Шельф” з МКС 350-9 – 70885 грн.+ 57128 грн. = 128013 грн.;

•        витягувальна парашутна система ВПС-8 – 2670 грн.;

•        страхувальний прилад АД-3УД – 150 грн. 15 років (1000 застосувань);

•        шнур х/б ШХБ-20 – 0,56 грн. (1 метр).

Додаток 1

Угруповання багатонаціональних сил антиіракської коаліції (операція “Буря в пустелі” 1991 рік)

Країна  Об’єднання, з’єднання, час-тини  батальйони

                                піхотні   механізовані        танкові  повітрянодесантні та аеромобільні              підрозділи СпП   морської піхоти                взагалі

США      3АК– 1кд; 197омбр:

7АК - 1мд; 1,3бртд:

18ПДК - 82пдд; 101пшд; 24мд; 2 бртд; 1,2 едмп; 75 полк “Рейнджерс”          -               27           27           20           9              30           113

Великобританія 1 бртд.   –              4              6              –                              –              10

Франція                6 бртд; 4 аемд.                    4              5              9                              –              18

Єгипет   3мд; 4тд; опдбр; омбр; отбр; опбр.              3              14           14           4                              –              35

Сірія       9тд; омбр.            –              7              7              –                              –              14

загальна кількість              3              56           59           33           9              30           190

відсоток від загальної чисельності               1,5%       29,5%    31%        17,4 %   4,7%       15,8%    100%

Відсоток піхотних, механізованих і танкових військових формувань складав – 62 %.

Відсоток аеромобільних, повітрянодесантних, морської піхоти і спеціального призначення військових формувань складав – 38 %.

Керівництвом НАТО, на основі досвіду створення та застосування сил швидкого розгортання армії США в зоні Перської затоки, на засідан-ні комітету воєнного планування 28 – 29 травня 1991 року було прийнято рішення про створення сил швидкого розгортання у складі об’єднаних збройних сил НАТО.

Додаток 2

Угрупування ЗС країн антитерористичної коаліції в операції “Непохитна свобода” 2002 рік. Афганістан.

Країна  Загальна кількість в/сл (бойових підрозділів)           кількість особового складу

Частини, з’єднання

Повітрянодесантних та аеромо-більних військ        Частини, з’єднання мор-ської піхоти           Підрозділи та частини спеціального призначення        Механізовані і танкові частини та з’єднання

1              2              4              5              6              7

США      3790       2100 в/сл. 101 пшд.

140 в/сл 313 розвідувального батальона 82 пдд.    100 в/сл мор-ської піхоти                600 в/сл 3 групи сил КССО;

50 в/сл 19 групи (НГ) КССО

200 в/сл 3 батальона 75 полку “РЄЙНДЖЕРС”      600 в/сл 1 бригади 10 гд

Великобританія 3500       1800 в/с 16 пшбр               1700 в/сл мор-ської піхоти                            

Канада 1120       250 в/сл 2 бркбр 18 ПДК                 80 в/сл зі складу ССП       790 в/сл 1мбр

Йорданія              350                                         350 в/сл зі складу ССП   

Австрія  150                                         150 в/сл зі складу ССП   

ФРН       1460       1200 в/сл 31 пдбр.                             260 в/сл 3 групи сил КССО           

Данія     140                                         140 в/сл зі складу ССП   

Франція                550                         550 в/сл. 21 полку МП.                   

Італія     350         350 в/сл. пдб.                                     

Туреччина           120                                         120 в/сл роти “Командос”             

Нідерланди         250         250 в/сл зі складу 11 аембр СВ                                    

США      1700       700 в/сл 3 бр 101 пшд.                     100 в/сл 3 загін SEAL; 300 в/сл 75 п. “РЕЙНДЖЕРС”.600 в/сл 2бр.10 гд.

загальна кількість о/с       13480    6790       2350       2350       1990

загальний %        100%     50 %       17 %       18 %       15 %

Відсоток піхотних, механізованих і танкових військових формувань складав – 15 %.

Відсоток аеромобільних, повітрянодесантних, морської піхоти і спеціального призначення складав – 85 %.

Додаток 3

Сили антиіракської коаліції (Операція “Свобода Іраку” 2003 рік)

мех. та танк.        пдв та аемв          морська піхота   част (підр) Сп Призн

Угруповання “Південь”

3 мд (18 ПДК)

(10 батальйонів)

7 тбр

(4 батальйона)                   101 пшд (18 ПДК)

(10 батальйонів)

16 опдбр (4 бат-ни)

бриг. 82 пдд (18 ПДК) (4 бат-ни)                   1 едмп (12 бат.-нів)

15 ебмп (1 бат-он )

3 бр мп (4 бат-ни)

2бр мп (4 бат-ни)

24 ебмп (1 бат-он)                                            

14 бат-нів             25,9%    18 бат-нів             33,3%    22 бат-на              40,7%                    0%

Угрупування “Захід”

75 п “Рейнджерс”

(4 бат.); 1 бат СпП; 1 рота СпП;

2 бат СпП; 1 рота СпП.   

7,5 бат-нів            100%

Угрупування “Північ”

ртгр 1 мд              173 опдбр (4 бат-ни); бри-гада 82 пдд. 1 б-н 10 лпд (18 ПДК)            1 бат. СпП

1 мб        9,5%       9 батальйонів     81%                                        1 бат      9,5%

Загальна кількість

15 батальйонів   20,7%    27 батальйонів   37,2%    22 батальона      30,3%    8,5 батальйонів  11,8%

В ході виконання завдань мобільні підрозділи діяли на вертольотах.

Відсоток механізованих і танкових військових формувань складав – 20,7 %.

Відсоток аеромобільних, повітрянодесантних, морської піхоти і спеціального призначення військових формувань складав – 79,3 %.