Контрольная работа: Культурно-національний рух на українських землях у ХVІ-ХVІІ ст.

Контрольная работа: Культурно-національний рух на українських землях у ХVІ-ХVІІ ст.

Контрольна робота

з дисципліни „Історія України”

Культурно-національний рух на українських землях у ХVІ-ХVІІ ст.

План

1. Організація та діяльність братств

2. Національне та культурно-релігійне життя на початку ХVІІ ст..

3. Реформи П. Могили та їх наслідки

Список літератури

1. Організація та діяльність братств

У другій половині XVI ст. значного розвитку досягли міста України. їх інтеграція у загальноєвропейські економічні процеси, що були викликані новими географічними відкриттями, переміщенням торговельних шляхів, посиленням ролі товарно-грошових відносин, формуванням зародків капіталізму, зумовлювала істотні зрушення в міському житті. Засновувалися нові міста, особливо у Південно-східній Україні, зростали старі центри, де пожвавлювалися ремесло й торгівля, поглиблювався поділ праці. На цьому тлі посилюється соціальна диференціація міського населення. Розбагатіле міщанство формує міську аристократію на західноєвропейський зразок, яка утворює патриціат, тісно пов'язаний не лише зі шляхетськими, а й із найвпливовішими магнатськими родинами. Хоча в патриціаті західноукраїнських земель переважали іноземці — німці та поляки, не бракувало в його складі й багатих українських родин, які міцно трималися православ'я і зуміли посісти впливове становище у тодішньому суспільстві. Яскравим представником такої верстви був львівський патрицій Костянтин Корнякт. Спочатку він розбагатів на торгівлі мальвазією, згодом здобув право орендувати мита, вів торгівлю бавовною та іншими товарами, мав своїх представників у Німеччині. Цей «український Фуггер» отримав шляхетство і вступив у родинні зв'язки з могутніми магнатськими фаміліями. Його син був одружений з донькою одного з магнатів Оссолінських, доньки —з Гербуртами, Тарновськими, Вишневецькими. Економічна потуга дала можливість Корняктам відігравати значну роль в національно-культурному і політичному житті української громади у Львові. Тоді як в Україні ширилися польські культурні впливи, зростала кількість костьолів, кляшторів, інших католицьких споруд, Корнякти вдаються до розмаїтої меценатської діяльності, інтенсивного церковного і світського будівництва, утверджуючи високий рівень національної культури. Важливим кроком в цьому напрямку було будівництво на кошти українського патриція славнозвісної вежі Корнякта, яка разом з Успенською церквою і каплицею Трьох святителів склали ансамбль, що засвідчив засвоєння досягнень ренесансного стилю на українських землях. Нова вежа, споруджена італійськими майстрами, ніби протистоїть вежі кафедрального костьолу; вона постала саме в час активного наступу католицизму й спроб полонізації і стала символом волелюбного духу українського населення. Свідченням сприйняття ренесансно-гуманістичних ідей українським суспільством а також демонстрації українським патриціатом своїх майнових достатків й суспільної ваги був так званий будинок Корнякта на площі Ринок у Львові. Ця будівля своєю архітектурою перегукувалася з ренесансними спорудами королівської резиденції Вавеля, замком Замойських у Замості та іншими будовами магнатерії, які демонстрували вихід суспільства за межі середньовіччя, нове ставлення до дійсності. Високий мистецький та комфортно-функціональний рівень цього будинку українського патриція робив його найбільш імпозантною спорудою міста. У другій половині XVII ст. він став власністю польського короля Яна Собєського.

Чимало заможних міщанських родів було і в інших містах України, в тому числі і в Києві. Аристократичний патриціат столиці Старокиївської держави репрезентували Мелешковичі, Мефодовичі, Балики, Булиги, Ходики. Багато хто з них мав значні земельні володіння. Так, В. Ходика володів селами Криничі та Юр'ївичі під Києвом.

Зростання економічної ролі українського міщанства давало йому реальні можливості протидіяти полонізації українського населення і намаганням польської влади посилити позиції польських та німецьких міщан, і перетворити міста України на опорні пункти свого панування. Після Люблінської унії посилилася міграція польського міщанства у міста Волині, Брацлавщини і Київщини. Польський уряд, який залишив українській шляхті право офіційно спілкуватися мовою «руською» (українською), наголосив, що у міщанських справах буде користуватися виключно польською мовою.

В умовах кризового стану української шляхти на арену суспільно-політичного життя активно виходить українське міщанство. Воно протистоїть наступу католицизму і відстоює національну ідентичність українського народу. У втіленні реформаційних ідей релігійної свободи українське суспільство вбачало перспективу вільного національно-культурного розвитку, тому ці ідеї знайшли розуміння українського «третього стану» і стали його духовною зброєю.

Українському міщанству силою конкретних історичних обставин не судилося, подібно до західного бюргерства, безпосередньо сприяти формуванню національної державності і стати опертям центральної влади в боротьбі з феодальним сепаратизмом. Проте, як і городяни Західної Європи, воно відіграло важливу роль у формуванні національних пріоритетів суспільно-політичного і культурного життя, своєю активною участю у національному русі істотно розширило його соціальне підґрунтя, надало йому нових форм і звучання. Як і в Західній Європі, в українських містах — хоча й у скромніших масштабах — формується ранньобуржуазна культура, поширюються прогресивні суспільні течії.

Одним з проявів українського суспільного руху в цей період була діяльність братств — релігійно-національних товариств, що створювалися при церковних парафіях членами ремісничих і цехових організацій. Вони спиралися на традицію середньовічних релігійних братств як Західної, так і Східної Європи, ставлячи перед собою насамперед релігійно-благодійні завдання — підтримку своїх храмів, проведення громадських богослужінь, влаштування церковних урочистостей, братських обідів, допомоги хворим і бідним братчикам, організації шпиталів. Проте з часом поле діяльності братств значно розширюється. Утворені міщанством як станові організації, братства з часом перетворюються на всестанові і відіграють надзвичайно важливу роль в організації національної самооборони і культурного піднесення всього українського населення.

Найраніше вони з'являються в Галичині, де вже не залишилось української магнатерії, а шляхта була істотно ослаблена і дезорганізована. На тлі суспільної деградації української шляхетської верстви галицьке міщанство, рівень добробуту якого впродовж XVI ст. помітно зріс, демонструє одночасно піднесення національної самосвідомості й громадянської організованості. Головним і найбільш впливовим братством було братство при церкві Успіння Богородиці у Львові. Засноване як фундація із суто корпоративними функціями, львівське Успенське братство з часом починає активно виступати з національними вимогами від імені всієї української громади Львова. Зусиллями львівського міщанства у 1538 р. було відновлене львівське православне єпископство, здійснено низку важливих національно-культурних акцій (закладання школи, друкарні, відновлення Успенської церкви тощо).

У 1586 р. Львівське братство прийняло новий статут, який був затверджений антіохійським патріархом Йоакимом. Воно підпорядковувалось безпосередньо вселенським патріархам й дістало право контролювати єпископа. У 1593 р. константинопольський патріарх Ієремія надав Успенській братській церкві права патріаршої ставропігії, тобто звільнив її від підпорядкування єпископу й митрополиту. Відтоді братство стало називати себе Ставропігійським братством, підкреслюючи цим свою незалежність від місцевої церковної влади і своє право контролювати церковне життя, духовенство та єпископат. Згідно зі статутом Львівська ставропігія була всестановою інституцією, до якої міг вступити «всякий, хто б він не був: міщанин, або шляхтич, передміщанин або будь-хто з посполитих людей».

На таких самих організаційних засадах наприкінці XVI ст. виникають братства у Рогатині, Красноставі, Бересті, Городку, Комарні, Любліні, згодом —на Волині, Поділлі, Наддніпрянщині. Пізніше утворилися братства у Києві (1615) і Луцьку (1617).

Провідну роль у діяльності братств відігравало міщанство. Серед перших активних львівських братчиків бачимо здебільшого представників середніх верств — братів Рогатинців, Красовських, Хому Бабича, Івана Богатирця та інших. Разом з тим були й репрезентанти впливового і заможного патриціату (наприклад, згадуваний уже купець Костянтин Корнякт). Лист львівських братчиків до патріарха Ієремії (6 лютого 1592 р.) засвідчує між членами братства українських і білоруських православних магнатів — новогрудського воєводу Федора Скумина-Тишкевича, берестейського каштеляна Іпатія Потія (майбутнього ініціатора Берестейської унії); до «Альбому» братства (своєрідної членської книги) були вписані князі Адам Вишневецький, Кирик та Роман Ружинські, сенатор Адам Кисіль, деякі молдавські господарі, їхні бояри та інші. Якщо зважити, що з усіх станів Речі Посполитої лише шляхта (незалежно від віросповідання) мала голос на сеймах та сеймиках і була єдиною повноправною верствою, то її підтримка вимог братств надавала цим вимогам потужного суспільного звучання. Серед братчиків бачимо і представників духовенства, зокрема найвищої його ієрархії: київського митрополита Михайла Рогозу, дерманського архімандрита Генадія, пресвітера Софійського собору Филипа Атанасевича, київського архідиякона Гаковича.

Залучення до діяльності братств широких верств українського суспільства перетворює їх на загальнонаціональну інституцію, що бере активну участь у суспільно-політичному і культурно-національному житті України наприкінці XVI — на початку XVII ст. Одним з найважливіших завдань, які вирішували братства, була боротьба за оновлення церковно-релігійного життя на Україні, піднесення культурно-освітнього рівня православного духовенства, відродження його суспільного призначення. Українська церква після втрати Україною решток державності наприкінці XV ст. переживала тяжку кризу. Вона опинилася без могутньої підтримки держави, якою користувалася від початків свого становлення, і була вже не в силі відігравати суспільно-культурну роль, властиву їй у староруський період.

Мірою поширення польських впливів і переходу шляхетсько-магнатської верхівки до католицтва православна церква в Україні також зазнавала дедалі відчутніших втрат, позбавлялася значної матеріальної і моральної підтримки найбільш впливової і заможної верстви. Великої шкоди українській церкві завдавало право патронату короля, яке давало йому змогу впливати на призначення найвищих церковних ієрархів. На ці посади часто призначалися особи, пройняті мирськими інтересами, далекими від високого призначення духовного пастиря. В результаті православні церковні ієрархи мало чим відрізнялися від світських феодалів, не приділяли належної уваги піднесенню духовного, культурного і організаційного рівня церковного життя. Вище духовенство та єпископат виявилися нездатними боронити інтереси православних віруючих перед наступом католицизму з огляду на свій невисокий загальний культурний рівень і невміння створити відповідну часові систему освіти. Нижчі духовні чини також дуже часто були малоосвіченими, вели невідповідний санові спосіб життя і, отже, не могли здійснювати належний вплив на свою паству. Українська православна церква, таким чином, опинилась у такому самому стані, як і католицька церква західноєвропейських країн напередодні Реформації (переживала так звану «порчу»).

В цих умовах братства стали своєрідною формою реформаційного руху, одним з напрямків діяльності якого було оновлення православної церкви. Братства надали Реформації в Україні демократичного характеру, поставивши в центр уваги низку соціальних аспектів. Уся їхня освітньо-культурна діяльність була спрямована на ліквідацію монополії привілейованих верств на освіту, коментування богословських творів, на загальне піднесення духовного життя суспільства.

У статуті Львівської братської школи було записано, що «богатые над убогими в школе нечим вышшим не мают быти, только самою наукою, плотию же равно вси...», «учити дидаскал и любити мает дети все заровно, як сынов богатых, так и сирот убогих, и которые ходят по улицам живности просячи...»

Львівській та іншим братським школам було властиве прагнення втілити в життя гуманістичну ідею світської освіти. Королівська грамота 1592 p., виклопотана лідерами українських і білоруських магнатів К. Острозьким та Ф. Скуминою-Тишкевичем, дала змогу розширити програму навчання у братських школах відповідно до вимог часу, зокрема запровадити у шкільному навчанні латинську мову.

Саме братства активно виступали за переклад і видання Біблії рідною мовою, що було важливим аспектом реформаційного руху в країнах Європи. Піднесення престижу і гідності рідної мови, боротьба за її належне місце в суспільному житті сприяли національному самоутвердженню і стали визначальними рисами національно-визвольної боротьби українського народу.

Вплив Реформації на братський рух виявився у намаганнях братчиків подолати зловживання ієрархії, а також у вимогах самостійного вирішення мирянами справ церковних громад. Ідея соборного правління здобула собі прибічників у широких верствах міщан, козаків, нижчого духовенства і стала, таким чином, виявом реформаторських тенденцій до більш широкого залучення світських осіб до вирішення церковних питань. Братства прагнули зберегти чистоту християнської віри й моралі між усіма віруючими, незалежно від становища у церковній ієрархії. «Коли й єпископ пішов би проти закона та почав би правити церквою не по правилах святих апостолів та святих отців, навертаючи праведних до неправди і підтримуючи беззаконників, то нехай всі противляться такому єпископові, як ворогові правди», — зазначалось в статуті львівського Успенського братства. Подібні вимоги стояли в одному ряду зі спільними і для протестантів, і католиків принципами, що виправдовували виступи проти «нечестивих» церковних ієрархів і «єретичних» монархів.

Наприкінці XVI — на початку XVII ст. братства Галичини виступили проти львівського православного єпископа Гедеона Балабана. Українська православна ієрархія, яка досі знаходила спільну мову з братствами, була явно незадоволена правами, наданими ним патріархам. Львівський першоієрарх — родовитий шляхтич, що дістав владицтво у спадок від батька і мав намір передати його своєму племінникові — не хотів підпорядковуватись гурту «хлопів простих — кушнірів, кожум'яків, сідельників». Позитивним моментом такого підпорядкування було деяке оздоровлення церковного життя. Разом з тим, контроль братств над єпископами у своїй основі був неканонічним, а отже викликав кризу серед вищої православної ієрархії і прискорював перехід більшої її частини до унії.

Боротьба за оновлення православної церкви часом переростала — як і в деяких західноєвропейських реформаційних течіях —у заперечення церкви взагалі. Прикладом цьому є діяльність викладача Львівської братської школи Стефана Зизанія. Він доводив, що церква непотрібна для спілкування з Богом, виступав за її перетворення на безпастирську громаду. У боротьбі проти католицизму він застосовував чимало західноєвропейських реформаційних ідей і водночас вживав їх для критики православної церковної верхівки. Використовуючи популярний серед реформаторів закид папі —зображуючи його антихристом, Зизаній ставить поряд з ним православного митрополита Михайла Рогозу. Соціальний і релігійний радикалізм Стефана Зизанія робив його небезпечним для верхів як католицького, так і православного духовенства, викликав переслідування з боку королівської влади.

Братства відіграли важливу роль у боротьбі з католицькою експансією. Вони зміцнили українські громади у містах, які тепер могли спертися на мережу шкіл, друкарень, кадри освічених людей, вихованих як за кордоном, так і у власній школі. Ціла низка видатних церковних і світських діячів вийшла з братських шкіл і принесла своїй батьківщині величезну користь. Особливу увагу братства приділяли вдосконаленню проповіді, домагаючись від українських пастирів високого фахового рівня і здатності полемізувати з висококваліфікованими єзуїтськими «казнодзеями». Братства використовували всі доступні їм заходи в обороні православної віри, протистояли національній дискримінації. Вони постійно направляють депутації до короля, ведуть судові процеси, здійснюють тиск на судові трибунали. Прикметно, що з 1616 р. у Варшаві постійно перебувають братські представники, які виступають захисниками у церковних справах. Особливо зросла роль братств у боротьбі з католицизмом після Берестейської унії, коли було ліквідовано православну ієрархію. Братства здобувають дедалі могутнішу підтримку всіх верств населення, зокрема козацтва, і стають надзвичайно важливим засобом захисту українського народу від денаціоналізації і соціально-політичної деградації.

Реформація і Контрреформація, як ми вже бачили, позначилися на суспільно-культурному та релігійному житті України. Кожна з цих суспільно-релігійних течій по-своєму вирішувала назрілу потребу оновлення релігійного життя, а разом з ним і всього соціально-культурного буття європейських народів.

В цьому контексті слід розглядати і Берестейську церковну унію між католиками і православними. Вже в концепції Флорентійської унії, що передбачала об'єднання обох віровчень при збереженні православними внутріцерковних традицій і звичаїв під егідою папського Риму, була істотна відмінність від чисто середньовічного католицького універсалізму з його вимогою абсолютної інкорпорації православних в католицьку церкву.

Саме такий підхід до єднання двох конфесій отримав певний імпульс в умовах глибоких перетворень західного християнства за нової епохи.

2. Національне та культурно-релігійне життя на початку ХVІІ ст.

На початку XVII ст. у різних сферах розвитку українського суспільства визріли гострі суперечності з існуючим статусом України в складі Речі Посполитої, її політикою в українському питанні, з усталеними в ній суспільно-політичним ладом і системою соціально-економічних відносин.

Організувавши в ході укладення Люблінської унії 1569 р. інкорпорацію українських земель, польська еліта сформулювала імперську доктрину, за якою вони проголошувалися такими, що раніше належали Польщі, були від неї відірвані, а тепер законно поверталися до її складу. Таким чином, український народ не лише позбавлявся історії незалежного державного розвитку, але й перспектив у майбутньому, бо терени його проживання проголошувалися споконвічними польськими землями. На середину XVII ст. польська політика привела до денаціоналізації української еліти (князів, магнатів, шляхти), що консолідувалася з польською на платформі польської державної ідеї.

Із перебранням козацтвом на себе функції виразника національних інтересів, воно починає, особливо в 20—30-х pp., набувати функції "носія української державності". Тому не випадково відіграє провідну роль у формуванні в козацькому регіоні зародків українських державних інституцій, які прагнула ліквідувати Польща. Виступаючи новою елітою ("політичним народом"), воно все наполегливіше виступає у захист "прав і вольностей руського народу" й започатковує розвиток державної ідеї у формі надання певного політичного статусу Південному регіону. Інтереси політичного розвитку України приходили у непримиренну суперечність з інтересами Речі Посполитої.

На початку та до середини XVII ст. колоніальна політика національно-релігійного упослідження православних українців (абсолютної більшості населення) окреслилася (особливо в Західному регіоні) досить виразно. По-перше, послідовно проводився курс на їх усунення від участі в міському самоуправлінні, яке в найбільших містах починає зосереджуватися в руках поляків; православним єпископам заборонялося засідати в сенаті. По-друге, чинилися перешкоди при вступі до цехів, у заняттях ремеслами, промислами, торгівлею, «наслідок чого в економічному житті великих міст провідну роль починають відігравати поляки й представники інших національностей. Ця політика таїла загрозу усунення українців від магістрального поступу нової цивілізації (в якій провідну роль відігравало місто) та їх замкнення у сфері середньовічного села, а відтак перетворення у "селянську націю". По-третє, проводилася політика на ліквідацію православної віри й впровадження католицизму та уніатства (закриття православних храмів і монастирів, масове спорудження костьолів і кляшторів, знущання над релігійними почуттями православних, насильницьке обернення в католицтво чи уніатство тощо). По-четверте, дискримінація у сфері мови та освіти. По-п'яте, в умовах загострення національно-визвольної боротьби каральні органи вдавалися до елементів етнічних чисток (винищення українців тому, що вони були українцями). Зважаємо слушним міркування канадського вченого Ф.Сисина, що якби "не повстання Хмельницького, то окрема руська ідентичність та культура були б приречені на повільну, але неминучу ерозію і дезінтеграцію в Польському королівстві".

В умовах швидкого розвитку національної свідомості викристалізовуються національні інтереси, осмислення їх значимості у жито суспільства. Утверджується переконання, що поляки прагнуть "руський бідний народ унівець повернути і зовсім викорінити", а відтак зміцнюється рішучість знищити "панування ляхів".

Хоча за рівнем розвитку промисловості й торгівлі Україна відставала від Німеччини, Англії та Нідерландів, все ж на цей час вже окреслився процес розкладу цехового ремесла і в багатьох промислах відбувалося зародження початкових форм мануфактурного виробництва. Особливо виразно подих нової цивілізації проявлявся, па відміну від Нідерландів і Німеччини, не в промисловості й торгівлі, а в сільськогосподарському виробництві Півдня України Адже становлення козацького стану супроводжувалося розвитком якісно нового типу господарства — за суттю фермерського. І протиріччя між ним і наступаючим фільварково-панщинним господарством, яке грунтувалося на праці закріпаченого селянина, стає одним із головних причин вибуху 1648 р. По-друге, козацтво виробило такі принципи соціальної організації, які докорінно різнилися від існуючих середньовічних суспільних відносин й вступили в антагоністичну суперечність з ними. Курс польського уряду на ліквідацію козацтва як стану не міг не викликати його збройного спротиву. По-третє, відбувалися надзвичайно швидкі темпи як зростання соціально-економічного визиску селян і міщан, так і закріпачення ще відносно вільного населення Південного й Східного регіонів.

Відомий соціолог П. Сорока встановив придушення базових інстинктів породжує "революційні відхилення у поведінці людей". До них належать голод і травний інстинкт, інстинкти власності, самозбереження, свободи, успадкованих здібностей тощо Протягом 1647—1648 pp. голод охоплював великі райони країни, протягом 20—40-х pp. відбувався процес втрати селянами, козаками, міщанами, дрібною шляхтою власності, постійні напади татар і репресії з боку державних структур придушували інстинкти як індивідуального, так і групового самозбереження, самовираження успадкованих здібностей, а закріпачення вело до втрати свободи.

Отже, завдяки подіям початку XVII ст. в Україні зав'язався складний вузол різних суперечностей, що міцно перепліталися і розв'язати який правлячі кола Польщі виявилися неспроможними.

Пам'ятаємо про скруту, в якій опинилася "нез'єднана" православна церква після 1596 р. Фактично нелегальна, майже втративши єпископів, вона лише у 1620 році отримала дійову підтримку козацтва на чолі з Петром Конашевичем-Сагайдачним. Тоді внаслідок канонічного висвячення єрусалимським патріархом Феофаном було відновлено ієрархійну структуру Київської митрополії. Новий єпископат на чолі з митрополитом Іовом Борецьким намагався відновити стосунки з державними чиновниками й впорядкувати церковне життя. Так, права ієрархії та всієї православної спільноти декларувала і захищала перед урядом відома "Протестація" Іова Борецького 1621 р. А "Совітування про благочестя" — ухвала Київського собору 1621 р. — являло собою цілу програму відновлення церковної повноти: соборної єдності під проводом архієреїв, вдосконалення дисципліни та моральності, розвитку церковної науки й виховання, чернечого стану тощо.

Активність православних виявлялася також у діяльності братств (особливо Львівського Успенського, Віденського Святого Духа, Луцького Хрестовоздвиженського, Київського Богоявленського). Досить помітним політичним явищем була "сеймова боротьба" православних шляхтичів-депутатів. Визначним культурним та церковним центром став Київ — з Київським братством та Печерською лаврою. Саме в лаврі в 1616 році тодішній архімандрит Єлисей Плетенецький заклав потужну друкарню, яка на ціле століття стала значним чинником релігійного та культурного розвитку руської людності. Православні обстоювали право сповідувати віру предків і тим самим захищали свою культурну та етнічну ідентичність у різноманітних виявах повсякденного життя й суспільного врядування — власне, те, що визначається як народність.

Антиправославний опір католицької спільноти Речі Посполитої все ж не було подолано. Відновлення ієрархії 1620 р. викликало різкий спротив польських властей. Протягом усієї першої третини XVII століття уряд так і не спромігся прийняти рішень, які б забезпечили релігійну толерантність. Або сейми гальмували питання, або король відкидав готові рішення сеймів, що хоч трохи були на користь православних. Серед різних верств населення загострювалися релігійні конфлікти на побутовому рівні. Урядові ж намагання залагодити релігійні суперечності концентрувалися передовсім навколо "виправлення унії". Тут діяли й зацікавленість Римського престолу все ж таки поширити духовну владу на українсько-білоруські землі; і прагматичні міркування варшавських урядовців консолідувати суспільство, уникнувши громадянських конфліктів, — щоправда, під маркою беззастережного панування католицької церкви.

Так, протягом 1626—1629 pp. з ініціативи уряду було здійснено кілька спроб залагодити конфлікт між "з'єдиненою" ("будучою в унії") та "нез'єдиненою" ("дизунійною") церквами через спільні собори. Спроби ці підтримувалися уніатами, проте в православному середовищі зустріли суперечливий відгук і навіть спротив. Ієрархія була зацікавлена в зміцненні свого становища, співчувала загалом ідеї порозуміння; можливо, якісь надії й плекалися з тих соборів. Та єпископи, серед котрих найактивнішим був Мелетій Смотрицький, та й сам митрополит Іов Борецький, врешті решт, мусили діяти, оглядаючись на настрої православних низів. Особливо радикально-правовірними ці настрої спостерігалися в козаків — головних збройних охоронців православ'я. Козаки, за їхнім власним висловом, зафіксованим в офіційному документі тих часів, були готові "за віру... голови всі положити." Саме "козацькі богослови", не дуже занурюючись у теологічні глибини, в кінці 20-х років стали на перешкоді повторної унії. Релігійне питання тим не було вирішено, але українське православ'я отримало ще один шанс — після антиунійного собору 1596 р. — на збереження і розвиток самобутної духовної та церковної традиції.

Отже, православна спільнота Речі Посполитої, з одного боку, активізувалася, виборюючи релігійні права, а з другого — стикалася з кризовими явищами. Передовсім — не було налагоджено стосунків православної церкви з урядовими чиновниками й вона не була легалізована. Єпископат мусив перебувати під охороною козаків на Київщині; майже ніхто з владик так і не дістався до своїх кафедр.

Козацька підтримка також не була однозначною справою. Щоправда, там, де врядували козаки, церковне життя розвивалося вільно. Однак непримиренна ортодоксальність навряд чи сприяла пом'якшенню релігійного протистояння. До того ж соціальний радикалізм та опозиційність значної частини козацтва до уряду зовсім не відповідали настроям поміркованих шляхтичів, якими за походженням були вищі православні духовні особи. Православним ієрархам було занадто важко здобувати урядової прихильності й виявляти лояльність, маючи такого "гнівного" спільника.

Період, коли не було вищої ієрархії та централізованого керівництва (з кінця XVI ст. — до 1620 р.) поробив також і низку внутрішньоцерковних проблем. Київська митрополія насправді перестала бути цілісним утворенням. У релігійному житті панував патронат. Парафії цілковито залежали від місцевих феодалів. Особливих утисків зазнавали православні від патронів-католиків або уніатів. У містах, де головними осередками православ'я стали братства, також відчувалися відцентрові тенденції. Братські корпорації намагалися діяти в церковних справах зовсім автономно від місцевої духовної влади, спираючись на статус ставропігії. Ставропігія означала безпосереднє підпорядкування Константинопольському патріархові й об'єктивно розхитувала єдність православної церкви в українсько-білоруських землях. Причому відцентрові тенденції, пов'язані із ставропігією, крім братств, захопили також і певну частину монастирів.

Отже, православна церква тоді відчувала брак організації та церковної влади, сполучений до того ж із занепадом авторитету священництва. Навіть відновлена 1620 р. ієрархія не спроможна була виправити становище через зазначений уже політичний тиск з боку офіційних кіл та організаційний розлад у Київській митрополії.

Послаблення організації мало величезні негативні наслідки. Занепадала церковна дисципліна; звичайним стало нехтування канонічними приписами — на користь свавіллю патронів або заради матеріального зиску, або на догоду місцевим народним звичаям, часом забобонним. Кризу переживала й православна освіта. Зусилля братств у налагодженні шкільної справи були недостатніми. Нарешті, чи не найголовнішою підвалиною церковного життя, що потребувала перебудови й удосконалення, була церковна наука в широкому сенсі — літургійно-богослужбова діяльність та богослов'я. Криза у цій галузі особливо відчувалася порівняно з наукою католицької церкви, реформованої працею о.єзуїтів після Тридентського собору.

Початок XVII ст., порівняно з кінцем XVI, ще більше загострив потребу в глибокій реформі церковного життя Київської митрополії. Саме така реформа стала змістом Могилянської доби. Зупинимося на найважливіших аспектах цієї реформи.

Після смерті короля Сигизмунда III у 1632 р. відбулася еволюція офіційної позиції Варшави в релігійному питанні взагалі і щодо православної спільноти зокрема. Спадкоємець Сигизмунда Владислав був відомий як людина толерантна у справах віри. Відома також його прихильність до козаків — давніх спільників у походах на Москву та бажаних майбутніх союзників проти Туреччини. Ще під час конвокаційного, елекційного та коронаційного сеймів у червні 1632 — березні 1633 pp. релігійна справа дискутувалася дуже активно. З боку православних, поряд з депутатами-шляхтичами, вирізнявся києво-печерський архімандрит Петро Могила — репрезентант духовної верстви.

Найважливішим досягненням православних на цих сеймах стала легалізація православної церкви та підтвердження її прав. Було підтверджено як громадянські права віруючих, так і юридичні та майнові права різних церковних інституцій. Це зафіксовано в Pacta conventa (своєрідній "суспільній угоді" нового короля Владислава IV з підданими), в спеціальному декреті "Статті для заспокоєння народу руського", в кількох спеціальних дипломах та грамотах. Ось основні положення:

-          проголошення свободи віровизнання людям "грецької релігії" — як уніатам, так і православним: вільні відправи, школи, шпиталі, типографії, доступ до виборних посад;

-          нарешті офіційне визнання за "нез'єдиненими" всіх давніх прав та "привілеї", наданих колись на користь "грецької релігії". Це питання, як було вже зазначено, становило одну з найміцніших підвалин конфлікту між уніатами та православними;

-          розподіл єпархій, монастирів та "добр" між двома конфесіями, з поверненням частини храмів та майна православним;

-          визнання як уніатської, так і православної юрисдикції, причому з проголошенням для віруючих свободи вибору "послушенства" — чи православного, чи уніатського;

-          відновлення права обрання православного митрополита "за давніми правами та звичаями" — "дворянством, духовенством та обивателями грецької віри, які не перебувають в унії";

-          отримання православними, крім Київської митрополичої кафедри, чотирьох єпископій: Львівської, Луцької, Перемишльської та Мстиславської і права обирати туди владик;

-          отримання православним митрополитом "повної влади" над православними із збереженням за ним Києво-Печерської архімандрії та нагляду за Пустинно-Микільським монастирем;

-          повернення православним церкви св. Софії у Києві;

-          збереження "монастиря Золотоверхо-Михайлівського та всіх інших монастирів Київських і що до Києва відносилися — крім Видубецького";

-          підтвердження (через спеціальні "привілеї") функціонування діючих тоді братств і надання дозволу фундувати нові.

Розподіл єпархій, майна та визнання юрисдикції фактично й означали легалізацію православної церкви, визначення її статусу в суспільстві та державі. Важливим виявилося також і те, що згаданими сеймовими та урядовими рішеннями робилася спроба створити державний механізм втілення багатоконфесійності на засадах віротерпимості, єдності та згоди. Зокрема, скасовувалися всі судові справи та процеси, що виникли через віросповідні суперечки, накладався мораторій на пропаганду та контрпропаганду всіх конфесій. Був намір створити спеціальний інститут "комісарів" для обліку, підрахування й перерозподілу храмів і монастирів згідно з пропозиціями уніатів та неуніатів в кожному місті.

Легалізація православної церкви відбулася за досить важливої умови: мала оновитися ієрархія включно з митрополитом. То було б залагодженням давнього конфлікту. Хоча у 1620-му р. владик на чолі з І.Борецьким висвячено правдиво з суто церковного погляду, але з огляду на юридичну традицію Речі Посполитої в тій висвяті приховувалася велика хиба. Ані єпископів, ані митрополита не було тоді "презентовано" й "підтверджено" королем (як верховним патроном держави). У такому "підтвердженні" й полягала юридична форма "легалізації" церковної структури. До речі, непевність свого становища владики 20-х років розуміли. Навіть сам Й.Борецький висловлював готовність залишити кафедру на користь кандидата, підтвердженого королем.

У 1632 р. влада вимагала виправити цю хибу згідно з пануючим правом, і православні пішли на це. Щоб мати шанс на королівське підтвердження, нові кандидати на архієпископські кафедри мали бути шляхетського походження, лояльними до уряду та авторитетними серед православних. Найбільше це стосувалося майбутнього митрополита Київського. Тому вибір православних делегатів не випадково зупинився на Петрові Могилі — нащадкові молдавських господарів. До того ж Могила був польським шляхтичем-рицарем, котрий здобув свого часу військової слави, а з кінця 20-х років зажив авторитету серед православних як енергійний церковний діяч, розумний дипломат і політик. Довів Могила свою здатність виявляти й захищати інтереси православ'я і під час сеймів 1632—1633 pp.

Одразу після елекційного сейму, наприкінці 1632 року, Петра Могилу обрали митрополитом Київським. Було також висунуто нових кандидатів на Луцьку, Мстиславську та Перемишльську кафедри. Могила й нові кандидати дістали підтвердження ("привілеї") Владислава IV і тим самим поклали початок існуванню в XVII ст. офіційно визнаної православної ієрархії. Навесні 1633 р. Могилу висвячено на митрополита в Успенській братській церкві у Львові. Незабаром він отримав від Константинопольського патріарха К. Лукариса благословення і титул екзарха Святого Апостольського Константинопольського трону.

Вибором Могили було фактично усунуто ("деградовано") діючого тоді (з 1631 р.) митрополита Київського Ісайю Копинського. Копинський був відомий своїм москвофільством, консерватизмом і користувався прихильністю ортодоксально налаштованого козацтва. Могилі після посвяти довелося, доклавши чимало зусиль, витримати опір Копинського та його прихильників. Такий екстраординарний крок, як усунення діючого, але недостатньо лояльного митрополита, продемонстрував, наскільки нагальним для православних було налагодження стосунків з владою й визначення свого становища в суспільстві. Курс на лояльність до варшавського уряду, на використання легальних засобів забезпечення церковного життя зумовив надалі певне відсторонення православної ієрархії від колишнього радикального союзника — козаків. Відомо, що й Петро Могила, й інші ієрархи негативно ставилися до козацько-селянських виступів 30-х років. Лояльність і "польський патріотизм" були притаманні також кільком наступникам Могили, починаючи з Сільвестра Косова. Тому суперечливою виявилася роль вищого духовенства в національно-визвольній боротьбі середини XVII ст.

3. Реформи П. Могили та їх наслідки

Засвоєння контрреформаційних ідей у релігійній свідомості необ'єднаних православних християн пов'язано, насамперед, з наступною добою, відновленням православної ієрархії і діяльністю Петра Могили — архімандрита Києво-Печерської лаври, а згодом — київського митрополита. Київський владика активно відстоював запровадження суворої канонічної дисципліни, чітке визначення правових норм участі єпископату, священства та мирян у церковному житті, сміливе залучення новітніх здобутків науки, мистецтва, здійснення місійної праці через проповідь, школу, книгу, театр, унормування богослужбової практики й кодифікацію відповідних текстів.

Засвоєння ідей Контрреформації на національному грунті сприяло входженню українського православ'я у коло нових ідей, символів, мистецьких форм, пов'язаних з формуванням бароко. Якщо Ренесанс в Україні проявився лише окремими спалахами далеко не у всіх видах художньої творчості (причому, часто поступаючись консервативним традиціям «візантиїзму»), то бароко утворило цілу систему художнього мислення, на тривалий час заполонивши усі сфери українського духовного життя.

Фактична реалізація прав, наданих православним на початку 30-х років XVII ст., залежала від впливу й авторитету їхньої церкви. Авторитет визначався великою мірою впорядкованістю, дисципліною та активністю церковних установ. Як пам'ятаємо, ієрархія висвяти 1620 р. в цілому не могла через своє непевне становище подолати відцентрові тенденції в церкві. Повновладдя патронів також уможливлювало зловживання та порушення церковних канонів на місцях.

Однією з важливих складових церковної реформи митрополита Петра Могили було відновлення єдиної церковно-адміністративної системи та ефективного механізму здійснення архієрейської юрисдикції (влади). Сам Могила виступав у цьому ключовою фігурою, бо спирався на міцні повноваження, надані королем Владиславом IV та Константинопольським патріархом Лукарисом. Він зберіг Києво-Печерську архімандрію (був на цій посаді з грудня 1627 р.) - Києво-Печерська лавра, найбільший та найбагатший монастир, надавала митрополитові, крім авторитету, ще й значних матеріальних можливостей. Могила також ставав настоятелем Києво-Софійського собору, "дозорцем" кількох київських монастирів і залишався патроном та "старшим" Київського братства. Важливим був титул патріаршого екзарха (раніше екзархами були Львівські єпископи). Так формувалися адміністративні та матеріальні важелі для подальших реформ.

Петро Могила цілковито усвідомлював своє нове становище й свою нову місію. Це видно з того, що митрополит активно випрацьовував і проголошував ідеологію митрополичого і взагалі архієрейського служіння. Досить систематично Могила виклав ці принципи в одній з пізніших праць — у передмові до Требника 1646 р.

Духовне служіння освячено Святим Письмом, яке йменує священиків "світлом світу", "сіллю землі", "оком тіла". Але "світло має світити, око має наглядати, сіль має зберігати від гнилості", — продовжує Могила. Духовний служитель — як "ангел неба" — має сам "по-ангельськи жити й інших, його нагляду довірених, того ж самого навчати". Єпископ, як той, "хто згори наглядає", має турбуватися не про власне "панування", а про "добре строєніє" своєї пастви. Такому єпископу паства має виказувати послух: "Архієреї повинні овець проводити прикладним житієм і наукою, а не овці Архієреїв".

Спираючись на ці ідеї, П. Могила обгрунтував власний авторитет і владні права. Так, у 1636 p., в передмові до "Анфологіону" — збірки повчань для київських спудеїв — він наголошував на законності своєї влади "архієрейської, митрополітанської й екзаршеської".

Першою за часом внутрішньоцерковною справою щодо дисципліни для Могили стала боротьба з порушенням канонів при вступі у духовний сан та обійманні церковних посад. Найпоширенішим було так зване двоєжонство духовних, яке траплялося навіть у вищих церковних верствах.

Яскравий приклад — справа обрання на перемишльську кафедру шляхтича Івана Попеля. Попель навіть отримав "привілей" від короля Владислава. Але, вдруге одружений, не дістав згоди Могили на висвяту (хіротонію). В листі до перемишльських братчиків Могила сумував з приводу неканонічного вибору тамтешніх обивателів і писав про посвяту Попеля: "хоч би ангел з неба зійшов, але проти совісті та правил святих отців вчинити того не можемо". Відстоюючи суверенітет предстоятеля церкви, П. Могила сформулював у зв`язку з цим один з найважливіших принципів архієрейського служіння, а саме — діяльність ієрарха має підпорядковуватися церковним канонам. Його воля, навіть освячена "вищими" міркуваннями, навіть сакральним авторитетом ("хоч би ангел з неба зійшов"), але така, що йде проти "правил святих отців", — є справою водночас аморальною (діянням "проти совісті").

У зв'язку із справою Попеля Могила сформулював принципи суверенітету митрополичої влади в Київській митрополії:

-          навіть якби Попель і відповідав канонам, але без митрополичого "позвоління, благословіння і посвячення" не міг би зайняти кафедри;

-          адже Константинопольським патріархом затверджено, щоб "ніхто з народу Руського нічого приватно й потаємно, без митрополітанського й усієї церкви благословення собі від святіших патріархів добиватися не наважувався". і.1 Принципова позиція митрополита служила прецедентом для зміцнення авторитету православної ієрархії, для протидії будь-яким спробам неканонічного отримання ієрархічних посад.

Зміцнювала церковну дисципліну також ретельна перевірка законності священицьких рукоположень. Протягом десятиліть ця справа була надто стихійною; панування патронату часом призводило до появи на святенницьких посадах навіть мирян. За часів П. Могили священики мусили Підтверджувати законність свого служіння документально (через надання "ставленнях грамот" або письмових свідоцтв від громади). Канонічно поставлений священик отримував Митрополиче підтвердження. Там, зокрема, фіксувалися його обов'язки щодо турботи про паству, доброї поведінки, правильного здійснення відправ, а також про послух старшим ієреям та митрополитові.

Наступним кроком зміцнення церковного організму в 30 — 40-і роки XVII ст. стала реформа адміністрації в Київській митрополії.

Складовими цієї реформи були:

-          запровадження регулярного нагляду за станом церковного життя на всій території митрополії (через діяльність спеціальних візитаторів, протопопів, митрополичих намісників, через особисті візитації митрополита);

-          заведення регулярних єпархіальних соборів;

-          діяльність створеного у кінці 1634 — на початку 1635 р. митрополичої консисторії — церковного судового органу.

Протопопи та візитатори наглядали за парафіяльним духовенством, збирали "доход митрополітанський". Вони фактично забезпечували єдність та чинність системи церковного управління на території митрополії. Митрополичих намісників було наділено досить широкими повноваженнями —   аж до тимчасового заміщення єпископських кафедр. Вони також представляли митрополита в судах, урядових установах та наглядали за монастирями. Позитивно впливали на церковне життя й особисті візитації Могили, неможливі при митрополитах — найближчих попередниках. Найвідомішими були майже п'ятимісячні відвідини місцевих церковних осередків, здійснені Могилою в 1635 p., після Варшавського сейму. Митрополит побував тоді у Вільні, багатьох білоруських та українських містах на Дніпрі, відвідуючи парафії, братства та монастирі "яко пастир".

Засобом справжнього відродження повноти церковного життя стали регулярні єпархіальні собори. Сам Могила, подаючи приклад, намагався у своїй Київській єпархії скликати їх щороку. Крім уже згаданої перевірки канонічності поставлення духовенства, на тих соборах йшла додаткова підготовка священиків. Вони екзаменувалися на предмет знання пастирських обов'язків, наставлялися на канонічне виконання таїнств та треб тощо. Саме з метою навчання священиків на єпархіальному соборі в Могилеві 1636 р. було оприлюднено "Дидаскалию або науку о седми сакраментах или тайнах" мстиславського єпископа Сильвестра Косова. А на львівському соборі у 1642 р. виголошено "Поучение новопосвяченому иєреєви" Арсенія Желиборського, який тоді щойно посів львівську кафедру.

Митрополича консисторія здійснювала "митрополітанський суд", тобто практичну юрисдикцію над духовними у справах, що стосувалися церкви — насамперед шлюбних, порушення церковної дисципліни або канонів, внутрішніх майнових справах. Членами консисторії призначалися особи, шановані у церкві. Переважно це були освічені ченці, котрі мали досвід управлінської та богословської праці — ректори Київської колегії, ігумени київських монастирів, візитатори, протопопи.

Важливу роль у реформуванні церковної адміністрації Київської митрополії відіграли рішення Київського собору 1640 року щодо єпархіальних судів. Найважливішим у тих рішеннях стало відокремлення судових функцій єпархіальних капітулів (органів управління) від адміністративних. Такий "розподіл влад" мав на меті, очевидно, суттєво обмежити можливість адміністративних зловживань у церкві. Задекларований у XVII ст., та ще й на церковному терені, цей розподіл, звичайно, був явищем прогресивним, на жаль, до кінця не оціненим та не здійсненим сучасниками.

В Могилянську добу відбулася реформа церковної освіти.

Ця реформа стала одним з найважливіших вимірів загальної реформи в Київській митрополії. До неї православних спонукала тогочасна соціокультурна ситуація. Традиційна православна, греко-слов'янська освіта зазнала кризи в умовах панування католицької, латино-польської освіти та протестантських культурних впливів.

Як зазнавав відомий ревнитель "руської" освіти кінця XVI — початку XVIІ. ст. князь К. Острозький, "не від чого іншого розмножилося серед людей таке лінивство та відступлення від віри, як найбільше від того, що занепали науки, занепали казання, а потім настало нищення й уменшення хвали Божої в церкві Його, настав голод слухання слова Божого, настало відступлення від віри й закону".

Найвизначнішими осередками православної церковної й загальної освіти були переважно братські школи, такі як Львівська, Київська та Луцька. Там було випрацьовано цілісні програми так званого тоді слов'яно-еллінського навчання з елементами засвоєння тогочасної латино-польської культури, потрібної в повсякденному ужитку та в здобуванні вищої освіти за кордоном.

Практично з перших років XVII ст. культурно-освітня діяльність у Київській митрополії відбувалася в умовах поступового переміщення культурного центру українства з західних земель до Києва. На те були політичні причини — зокрема союз з козацтвом. Визначальною стала діяльність архімандрита Києво-Печерської лаври (з 1599 до 1624 р.) Єлисея Плетенецького. Перевізши до лаври друкарню із Стрятина, Плетенецький запровадив у Києві постійну видавничу діяльність. Він залучив таких українських діячів, як Захарій Копинський, Іван Борецький, Памво Перинда, Тарасій Земка, Лаврентій Зизаній, Йосип Кирилович, Гавриїл Дорофеєвич, Філарет Козаревич, Олександр Мищура, Тимофій Вербицький, більшість яких походила з Галичини, переважно зі Львова. Наступник Плетенецького на архімандритстві 3. Копистенський у поминальній "Омілії" (проповіді) 1625 р. прославляв свого попередника за відродження культурних традицій на Київській землі.

З грудня 1627 р. архімандритом Києво-Печерської лаври став Петро Могила. На початку 30-х років за його безпосередньої участі виник ще один центр православної освіти, «кому судилося славне майбуття.

"Видячи в церкві православній через невмілість духовних та неосвіченість молоді утрату на душах людських", "хотячи заблудших від православ'я позискати", "ані в славу свою, і тільки в славу і честь Святої Трійці", "у користь і втіху роду правовірного" створив Могила лаврську школу. Він дав урочисту присягу про заснування школи при Печерській лаврі у Львівській Успенській (братській) церкві 15 червня 1631 .року. Знайшов він для цієї школи у Львові освічених викладачів — ієромонаха Ісайю Трофимовича та монаха Сильвестра Косова. Ці вчені ченці мали за плечима освіту у віленському братському училищі, Люблінській єзуїтській колегії, Вамойській академії єзуїтів, можливо, навіть у Віденському університеті. До того ж вони мали чималий досвід викладання у братських школах Вільно та Львова.

У лаврській школі передбачався новий напрям освіти — за зразком західно-європейських (та польських) католицьких колегій. Структура навчання наслідувала досвід єзуїтських шкіл. Протягом семи років вивчалася математика, риторика, діалектика, музика, астрономія, історія, містика, теологія. Мовою викладання була латина; вивчалися також грецька, церковно-слов'янська, руська (українська). "Прозахідне" спрямування лаврської освіти викликало опозицію православних консерваторів. Осередком цієї опозиції були київські братчики, що втрачали монополію на православну освіту. За допомогою поміркованих сил серед духовенства та козацтва Могилі вдалося в 1632—1633 pp. залагодити конфлікт з братством. Лаврська школа об'єдналася з братською, освітній центр переносився на Поділ. Петро Могила став старшим братчиком, "опікуном та дозорцем" нової Київської колегії.

У 1635 p., незважаючи на опір певних кіл у польському уряді, Київська колегія отримала привілеї від короля Владислава IV. Щоправда, не дали дозволу на викладання богослов'я. Але фактично цей предмет викладався і Київська колегія була, таким чином, православною академією, організованою на європейський кшталт. Петро Могила, створюючи подібний навчальний заклад і виборюючи його офіційне визнання, відчував, очевидно, кризу традиційної братської освіти та її недостатній рівень (бо не було вищих шкіл), і однобічну зорієнтованість на візантійську культуру. Разом з Київською за ініціативою Могили було засновано колегію у Вінниці (потім перенесено до м. Гощі Луцького повіту, називалася Гойською).

Львів, Луцьк та ще Вільно в Литовсько-Білоруських землях знані як найвизначніші освітні центри православних, їхній досвід і приклад надихали діяльність цілої мережі освітніх закладів. Серед них були школи, братські, монастирські та приватні, засновані на кошти православних патронів. 3-оратських шкіл відомі Берестейська, Рогатинська, в Городку та Комарні (під Львовом), у Перемишлі та Люблині, Більська в Кам'янець-Подільському, в Замості; кілька шкіл при "молодших" братствах у самому Львові, в Галичі, Холмі, Вінниці, Немирові-Брацлавському. Серед монастирських та приватних навчальних закладів збереглася пам'ять про "соборну" школу у Володимирі, училище в Стрятині, школи в Лубні, Могилеві, Ярославі (на Перемишлянщині), у Межибожі (на Поділлі).

Відповідаючи вимогам часу, але намагаючись зберегти православну традицію, православні школи на початку XVII ст. пройшли розвиток від жорсткої орієнтації на греко-слов'янську ортодоксію до сприйняття надбань тогочасної європейської освіти, елементів латино-польської культури. Кульмінацією цього переходу стали виникнення та діяльність колегій, заснованих П.Могилою. Навіть відступник від православ'я, колишній ректор Київського училища Касіан Сакович визнавав їхній високий рівень. "Що ваші училища? — риторично звертався Сакович до уніатів, — вони нічого не значать не тільки перед латинським, але й перед училищами отця Могили, Київським і Гойським". Могила пізніше відповідав на це: "Ти згадуєш про школи Київські та Гойські, що там навчають добре, і це ти говориш правду, бо, істинно, в них навчають добре".

Реформа церковної освіти, кульмінацією якої стали колегії, заведені Петром Могилою, виявилася важливим фактором збереження національної, культурної, релігійної ідентичності православного населення тогочасної України. Вже у другій половині XVII — у XVIII ст. виявився її головний наслідок — значно вищий, ніж у Московській державі, рівень освіченості народу.

Освітня діяльність церковних інституцій у Могилянську добу розвинула засади народної освіти — такі її принципи, як демократичність і всестановий характер, єдність навчання та виховання, систематичність організації шкільної справи. Розвиток освіти став чинником вдосконалення книжної справи та церковної науки: догматики, катехитичної справи, богослов'я. Значний внесок було зроблено у філологічну науку — у викладання іноземних мов, слов'янської й живої української мови, перекладацьку справу. Вищі православні школи збагачували своїх вихованців досить широким тоді колом загальноосвітніх предметів. Це надавало освіті не лише вузькоконфесійного, а й загальносуспільного значення. Саме в ті часи закладалися підвалини системи "класичної" гуманітарної освіти на вітчизняному грунті.

І братські школи, і Київська колегія навіть у 40-і роки, найкращі й найстабільніші, часто відчували нестачу матеріальних засобів та висококваліфікованих викладачів. Незадоволеною залишалася потреба в створенні широкої мережі вищих навчальних закладів. Однак те, що зроблено православними для розвитку національної, рідновірної й водночас справді європейської освіти, заслуговує на увагу й пошану.

Список літератури

1.         Бойко О.Д. Історія України: Посіб. для студ. – К., 1999.

2.         Борисенко В.Й. Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ ст.: Навч. посіб. для студ. – К., 1996.

3.         Верстюк В., Дзюба О., Репринцев В. Україна від найдавніших часів до сьогодення: Хронологічний довідник. – К., 1995.

4.         Історія релігії в Україні: Навч. Посібник / А.М. Колодний та інш. – К.: Т-во „Знання, КОО, 1999. – 755с.

5.         Кормич Л., Багацький В. Історія України від найдавніших часів і до XXI століття: Навч. посіб. – Харків, 2001.

6.         Лановик Б., Матейко Р., Матисякевич З. Історія України: Навч. посіб. для студ. – К., 2000.

7.         Рибалка І.К. Історія України: Підруч. для вузів: У 2-х ч. – Харків, 1995-1997.