Курсовая работа: Бароко у західноєвропейському та українському мистецтві

Курсовая работа: Бароко у західноєвропейському та українському мистецтві

Бароко у західноєвропейському та        українському мистецтві

Зміст

Вступ

1. Бароко: краса “перлини неправильної форми”

1.1 Бачення світу та людини в XVII столітті

1.2 Бароко як доба, художній напрям і стиль

2. Бароко як нове світовідчуття і нове мистецтво Західної Європи та України

2.1 Основні риси та особливості західноєвропейського бароко

2.2 Бароко в українському мистецтві

2.3 Стильові відмінності між західноєвропейським і українським бароко

Висновки

Список використаної літератури

Додатки

Вступ

Актуальність дослідження:

Дослідження культури бароко є актуальним не лише у ракурсі історії. Звернення до барокових традицій художнього мислення безпосередньо стосується сучасних проблем формування національної самосвідомості та культурної ідентичності, впливає на становлення категоріальних універсалій новітньої естетики, культурології, мистецтвознавства як в Україні, так і у всій Європі.

Епоха бароко - одна з найбільш цікавих епох в історії світової культури. Цікава вона своїм драматизмом, інтенсивністю, динамікою, контрастністю і, в той же час, гармонією, цілісністю, єдністю. Для нашого часу - смутного, невизначеного, динамічного, що шукає стабільності і впорядкованості, - епоха бароко надзвичайно близька по духу.

Мистецтво бароко розвивалося передовсім у католицьких країнах Європи: в Італії, Іспанії, Португалії і їх колоніях, у Фландрії, частково у Франції, проникло до Польщі, балтійських країн, а в ХVІІІ ст. до України і Росії, дало помітні здобутки в Австрії та Німеччині.

Звичайно ж, розповісти про всю культуру бароко все одно, що «обійняти неосяжне». Цей час збагатив світову скарбницю мистецтва. Представники доби бароко розкрили різні грані стилю.

Саме тому нам було цікаво звернутися до цієї теми, щоб знайти в минулому якісь орієнтири, здатні допомогти пошуку себе в складних життєвих ситуаціях. Окремі грані (основні риси епохи, поширення бароко у країнах Європи та Україні) розглянуті нами більш детально, інші - менш.

Об’єкт дослідження – особливості розвитку бароко в Європі та Україні.

Предмет дослідження – основні риси мистецтва бароко в Україні та Європі; Педро Кальдерон та його драма «Життя – це сон».

Мета роботи - дослідити вплив історичних умов на свідомість європейського суспільства XVII ст. та простежити розвиток барокового стилю в Західній Європі та Україні.

Для досягнення даної мети були поставлені такі завдання:

-  дослідити жанрові особливості бароко, причини його зародження в Європі та Україні;

-  проаналізувати своєрідність світосприйняття митців бароко (на прикладі драми Кальдерона «Життя – це сон»);

-  розглянути відмінності між рисами західноєвропейського та українського бароко.

Наукова новизна роботи полягає у здійсненні систематизації літератури про бароко в західноукраїнському та українському мистецтві, дослідженні особливостей формування і розвитку стилю бароко; виділенні основних рис західноєвропейського бароко у зіставленні їх із рисами бароко в українському мистецтві; підкресленні характерних тенденцій у розвитку бароко.

Практичне значення роботи: результати дослідження можуть бути використані у курсі викладання зарубіжної літератури у вищих та середніх навчальних закладах освіти, а також при розробці спецкурсів та спецсемінарів з теми бароко у мистецтві.

1. Бароко: краса “перлини неправильної форми”

1.1 Бачення світу та людини в XVII столітті

Велику роль у мистецтві XVII століття відігравало бароко, яке дозволило втілити безмежність і суперечливість світу й людини, ту складність буття, яка не підлягає раціональному осягненню, боріння різних сил і стихій, загадкову таїну сущого. Бароко дало можливість митцям висловити у різноманітних художніх формах уявлення про духовний стан світу й особистості, виразити моральні запити цієї доби [17, c. 18]. Бароко стало результатом змін у світобаченні людства, що відбулися під впливом бурхливого розвитку науки й філософської думки.

XVII ст. у Західній Європі відзначається надзвичайною складністю соціальних та духовних процесів. У цей час тривала криза феодалізму, який, однак, ще був досить сильним. Водночас відбувався активний процес формування національних держав, об'єднання країн під владою могутніх монархів. Невипадково XVII ст. називають «віком абсолютизму», бо в багатьох країнах Європи королі прагнули підкорити собі свавільних феодалів. Вони підтримували мистецтва і науки, вступали в союз із церквою, намагаючись панувати і у сфері ідеології [2, c. 15]. Формування монархічних інститутів проходило в запеклій боротьбі між дворянством і буржуазією в галузі політики та економіки. Загальна соціальна атмосфера у світі була вкрай неспокійною. Народи Європи потерпали від жорстоких битв за перерозподіл територій. Нa зміну релігійним війнам, що супроводжували Реформацію XVI ст., прийшла не менш кривава та руйнівна Тридцятилітня війна (1618—1648). Чимало людей загинули під час революційних подій в Нідерландах та Англії . [13, с. 8-9]

Релігія продовжувала відігравати провідну роль у країнах Європи, проте її позиції значно похитнулися у зв'язку із розвитком науки, техніки, торгівлі, мореплавства. З утвердженням капіталістичних відносин швидкими темпами розвивалося виробництво, зростало значення прикладних наук [21, c. 22].

У Європі з'явилися перші наукові товариства: Лондонське наукове товариство Паризька Академія. У XVII ст. відбулася справжня світоглядна революція, яка спричинила руйнацію традиційних уявлень про Всесвіт, формування нової картини світу і нового розуміння людини. Переворот у свідомості людства зумовили, передусім, великі наукові відкриття, що свідчили про розкріпачення людського розуму та його безмежні можливості в пізнанні світу [13, c. 12].

Зміна свідомості обумовила нове бачення світу та людини. Світ постав перед людьми не статичним і завершеним у своїх формах, а динамічним, вічно мінливим. Це безкраїй, розмаїтий, непізнаний до кінця світ. Він вабить і водночас лякає своєю таїною. У ньому панують не тільки божественні закони, а й передусім закони природні, невідомі сили й стихії, дію яких людство ще остаточно не збагнуло [11, c. 4].

Людина XVII ст. відкрила силу власного розуму, своїх внутрішніх можливостей. Вона намагалася проникнути в глибини світу і своєї душі, та чим більше пізнавала, тим більше зустрічала загадок і протиріч, їй розкрився неосяжний Всесвіт, але подеколи він жахав її своєю безмежністю [13, c. 13]. Людина прагнула до повноти й гармонії буття, однак приховані пристрасті та бажання спричиняли напружену душевну боротьбу, яка не завжди закінчувалася перемогою світла і добра. Вона повстала проти Бога, водночас постійно відчувала свою залежність від вищих сил [11, c. 5].

У XVII ст. пануючим стає новий тип світовідчуття, для якого буття - динамічне, змінне, драматичне. Такий тип мислення, що бачить в самій основі речей суперечність, розірваність, колізію, а не єдність, гармонію, властиву епосі Відродження, поверненням до дуалізму середньовічної релігійної свідомості. Знов світ сприймається в зіставленні матеріального і духовного, природного і божественного, емоційного і раціонального [3, c. 30].

У результаті виникають роздуми про первинність того або іншого початку, про панування одного над іншим. У результаті в філософії розгорається протиборство діаметрально протилежних філософських вчень і принципів: метафізики (Декарт) і матеріалізму (Гоббс, Локк, Бекон), тобто боротьба ідеалістичного і матеріалістичного підходів в онтології, сенсуалізму і раціоналізму в методології, індуктивного і дедуктивного методів пізнання [17, c. 20]. Зрештою, розвиток філософської думки в даному напрямі привів до формулювання антиномій Канта, діалектичного мислення Гегеля.

Тогочасна ідеологія визнає існування антагонізмів (протиріч), але вважає державу і церкву силами, що примиряють конфлікти життя. Спочатку філософія прагне знайти пояснення світу (в чому єдність?).

Так, О.М. Ніколенко дає на це питання таку відповідь:

Рене Декарт: єдність світу в розумі. Саме свідомість, за Декартом, є початком пізнання. Бог - найбільш довершений сущий, його функції в гармонії і гарантіях істинності пізнання;

Бенедикт Спіноза знаходить єдність в пантеїстичному сприйнятті Бога, який включає в себе видимий і невидимий світ, матеріальну суть, духовні елементи;

Томас Гоббс твердить: єдність - в матерії. Все духовне є суть матеріального. Люди повинні об'єднатися в суспільство з сильною абсолютистською державною владою.

Блез Паскаль знаходив єдність і суть в ідеальній любові, джерелі благородної поведінки. Саме релігія (Християнство) відкриває таємницю Буття;

Готфрід Вільгельм Лейбніц бачив єдність в гармонії світобудови, що складається з нескінченного числа монад - самоцінних завершених життєвих організмів [13, С. 14-15].

Якщо в культурі епохи Відродження панував життєствердний пафос, то в XVII ст. митці відчули гостроту нерозв'язаних конфліктів. Діячі Ренесансу поетизували людину, возвеличували її, представники ж культури нового часу показували людину у більш реальному плані, намагалися проникнути в її духовний світ, відобразити боротьбу, що точиться в людській душі. На відміну від мистецтва Відродження, де переважало відчуття особистої свободи людини, в культурі XVII ст. героям доводилося постійно боротися із залежністю від Бога та ірраціональних сил, чинити опір прихованим у душі пристрастям, середовищу, обставинам. [11, c. 2-3]. У творах гуманістів епохи Відродження центральне місце посідала людина, тоді як зображення її оточення мало лише другорядне значення. У XVII ст. зростає роль довкілля (природного чи соціального), воно постає не просто фоном для зображення життя людини, а сферою її буття, місцем, де відбуваються великі драми й зіткнення. Митці Відродження сприймали світ статичним і незмінним. А діячі культури XVII ст. зображували явища в постійному русі й мінливості їхніх форм [14, c. 12-14].

Культура XVII ст. була не лише антитезою Відродженню, а й продовжувала певні його тенденції на новому етапі розвитку. Митці зверталися до античних сюжетів, сміливо вводячи їх у реальний контекст, насичуючи актуальним змістом. Вони розвинули думку про внутрішнє багатство людини, невичерпні можливості її розуму й душі, їх цікавила також проблема свободи, яку виборювали герої їхніх творів [2, c. 7]. Ідея загальної гармонії, що була наріжним каменем ренесансної культури, відчувається й у мистецтві XVII ст., але вона вже має зовсім інше підґрунтя. До того ж не всі митці були одностайні у своєму баченні шляхів досягнення гармонії між людиною і світом. Одні пов'язували гармонію з розумом, прагнучи підкорити йому людські пристрасті і бажання, а також впорядкувати на раціональній основі все довкола. Інші вважали, що гармонія взагалі неможлива через протиріччя людської душі й дійсності. Треті ж убачали гармонію у вічному русі, невпинному оновленні світу [13, c. 14].

Особливістю мистецтва XVII ст. є співіснування в ньому трьох головних художніх систем, трьох стилів, трьох напрямів — ренесансного реалізму, бароко і класицизму. Діячі культури XVII ст. у своїй творчості виходили не з ренесансного визнання єдності природного начала, розуму й почуттів, а з їхнього протистояння. На перший план вони висували розум, інтелект, але водночас усвідомлювали і те загадкове й непізнанне, що приховано в глибинах людської психіки, відчували і в реальному житті ті могутні стихійні сили, які не завжди підвладні інтелекту. Класицисти шукали гармонії у світі, тоді як представники бароко показували його драматизм і суперечливість. Це були два боки бачення світу, що розкрився у XVII ст. в усій своїй широті та розмаїтті [3, c. 27-28].

1.2 Бароко як доба, художній напрям і стиль

Термін «бароко» пов'язують з італійським словом bагоссо — «дивний, химерний», а також із португальським виразом perrola barroca — «перлина неправильної форми» Хоча етимологія поняття, остаточно не з'ясована, мабуть, в цьому тлумаченні є частка істини: бароко — це справжня перлина у мистецтві, і вона не стає гіршою від того, що досить дивна, химерна, має «неправильну форму», а навпаки, завдяки своїй «дивності» стає ще кращою, привабливішою, чарівнішою, вражаючи несподіваними гранями та дивовижними витворами фантазії митців [14, c. 6].

Бароко – напрям у мистецтві та літературі XVII – XVIII ст., якому належить важливе місце у поступі європейської культури. Бароко прийшло на зміну Відродженню, але не було його запереченням. [13, c. 7-18].

Словом «бароко» позначають стиль у мистецтві XVII ст., художній напрям цієї доби і саму епоху [14, c. 8].

Світ у культурі бароко постає в усій своїй складності, багатогранності виявів, безмежності і мінливості. Під впливом наукових відкриттів, які розширили горизонти пізнання і довели безкінечність буття, представники бароко намагалися осягнути природні стихії, навколишнє середовище, оточення людини — усе, що складає великий і досить непростий для розуміння Всесвіт. При цьому вони усвідомлювали обмеженість раціоналістичних засобів пізнання і тому значну роль відводили інтуїції, безпосередньому відчуттю, «прозрінню серця» [7, c. 12-13]..

Філософ Б. Паскаль писав: «Ми осягаємо істину не лише розумом, а й серцем. Саме серцем ми пізнаємо перші принципи, і марно розум, не маючи в них опертя, силкується їх спростувати. Адже пізнання перших принципів: простору, часу, руху, числа — таке ж надійне, як і пізнання за допомогою розуму, саме на пізнання серця й інстинкту, має спиратися розум і на них базувати все своє міркування» [Цит. за: 11, c. 6].

У культурі бароко утвердилося уявлення про світ як про поєднання суперечливих начал, як про арену протилежних сил — світла й темряви, добра і зла, життя і смерті, Бога і диявола. Світ зображується митцями бароко у моменти найбільшої напруги, і людина, як невід'ємна частина світового буття, бере участь у розв'язанні його конфліктів, бере на себе весь тягар трагізму світу. [7, c. 12-14].

Як зазначає Б. Парахонський, «бароко — перший стиль, позбавлений відчуття гармонійного часу і замкнутого Всесвіту; натомість він пов'язаний з осягненням порожнечі буття» [Цит. за: 18, c. 22].

Однак представники бароко вміли бачити не тільки драматичні сторони, а й красу життя. Більше того, вони намагалися якомога виразніше й яскравіше прикрасити його, щоб подолати трагізм засобами краси, знайти через естетичне вихід із кола тяжких протиріч. Барокове мистецтво не тільки відбивало складність буття, а й нагадувало про його неповторність [13, c. 14].

Напрочуд тісно поєднані в бароко почуття жаху й відчаю і водночас, велика жага життя та його втіх. Святкові форми бароко мали на меті створити для людини прообраз «раю на Землі», аби через красу вона могла наблизитися до Бога. Невипадково барокові церкви відзначаються особливою пишністю й багатством оздоблення [14, c. 19]. Елементи урочистості в естетиці бароко зумовлені також завданнями становлення абсолютистських монархій. Коли функцію абсолютного начала став перебирати на себе монарх,весь предметний світ, який його оточував, прикрашався таким чином, щоб викликати побожне ставлення до земного володаря. Звідси та розкішна помпезність стилю яка вражала простих смертних. В архітектурі XVII ст. палац перестав бути фортецею, як у Середні віки, він перетворився на обитель багатства і земних насолод [11, с. 3-5].

Специфіка барокової культури полягає в тім, що вона стала своєрідним художнім синтезом різних начал: Середньовіччя (готики) і Відродження, античних і християнських традицій. Цю думку вперше висловив український літературознавець Д. Чижевський, який у своїй «Історії української літератури» (1956) писав: «Справді, культура бароко; не відмовляючись від досягнень епохи Ренесансу, повертається багато в чому до середньовічного змісту та форми; замість прозорої гармонійності Ренесансу зустрічаємо в бароко таку саму скомпліковану різноманітність, як у готиці; замість простоти Ренесансу зустрічаємо в бароко ускладненість готики; замість антропоцентризму, ставлення людини в центр усього в Ренесансі зустрічаємо в бароко виразний поворот до теоцентризму, до приділення центрального місця знову Богові, як у Середньовіччі; замість світського характеру культури Ренесансу бачимо в часи бароко релігійне забарвлення всієї культури — знову, як у Середньовіччі; замість-визволення людини від пух соціальних та релігійних норм бачимо в бароко знову помітне посилення ролі церкви й держави» [20, с. 34-35]. Барокове мистецтво багато в чому використовує здобутки Відродження, і хоча йдеться не про пряме наслідування. Діячі культури бароко по-новому опановували античну спадщину, намагаючись поєднати її з християнством. Вони не відкинули ренесансний культ «сильної людини», але прагнули «поставити її ліз, службу Богові». Якщо в епоху Середньовіччя митці спиралися на віру, а в епоху Відродження — на розум, то в епоху бароко вони спробували примирити розум і віру, поєднати їх у намаганні осмислити складність світу й людини [2, c. 9-10].

Дослідники відзначають ренесансну основу художнього синтезу Середньовіччя й Відродження в культурі бароко. За словами польського літературознавця Ю. Крижановського, «бароко завершило справу, не доведену Відродженням до кінця, воно гуманізувало культуру всієї Європи і всупереч перешкодам; які породжувалися політичними й релігійними антагонізмами, витворило спільну інтелектуальну й художню культуру». [Цит. за 22, c. 12-13]. Гуманізація культури в епоху бароко полягала у зверненні до проблем духовного буття людства, прагненні проникнути в глибини людської психіки, осягнути таїну світу у зв'язку з вічними проблемами добра і зла, життя і смерті, віри і зневіри, любові і ненависті. Хоча людина вже не ідеалізувалася, як в добу Відродження, представники бароко поставили її в центр своїх світоглядних шукань, порушивши питання про складність людської натури та її зв'язок з безмежним Всесвітом [2, с. 25-36].

Отже, наукові відкриття XVII ст. обумовили нове бачення світу та людини. Світ постав перед людьми не статичним і завершеним у своїх формах, а динамічним, вічно мінливим. Це безкраїй, розмаїтий, непізнаний до кінця світ. Він вабить і водночас лякає своєю таїною. У ньому панують не тільки божественні закони, а й передусім закони природні, невідомі сили й стихії, дію яких людство ще остаточно не збагнуло.

Людині XVII ст. відкрилася сила власного розуму, її внутрішніх можливостей. Вона намагалася проникнути в глибини світу і своєї душі, та чим більше пізнавала, тим більше зустрічала загадок і протиріч. їй розкрився неосяжний Всесвіт, але подеколи він жахав її своєю безмежністю. Людина прагнула до повноти й гармонії буття, однак приховані пристрасті та бажання спричиняли напружену душевну боротьбу, яка не завжди закінчувалася перемогою світла і добра. Вона повстала проти Бога, водночас постійно відчуваючи свою залежність від вищих сил [12, c. 82].

2. Бароко у західноєвропейському та українському мистецтві

2.1 Основні риси та особливості барокового мистецтва

В естетиці бароко посилюється інтересне тільки до досконалих проявів буття, а й до дисгармонійного, фантастичного, гротескного, навіть потворного. Усе багатство світу, його естетична невичерпність розкриваються через постійне підкреслення таїни світобудова. Звідси — атмосфера містики, чогось надзвичайного, що знаходиться поза межами свідомості. За допомогою ілюзій, снів, марень митці бароко відтворювали загадковість світу. Вони завжди відчували, що в житті діють сили, вищі за людське розуміння. Ці сили сприймалися досить серйозно, тому у творах часто поряд із реальними персонажами діють міфічні істоти, а дійсне і фантастичне, реальне та ірреальне настільки тісно переплітаються, що нерідко неможливо відділити одне від одного. Усе це — єдиний світ, такий, яким бачили його люди бароко: реальний і загадковий водночас. Створюючи нову естетику, митці прагнули вийти за межі видимого світу, за грань можливого [13, c. 22].

Особистість у мистецтві бароко складна й багатогранна. Вона відзначається суперечливістю й напруженістю духовного буття, інтенсивністю емоцій, силою пристрастей. Людині в мистецтві бароко доводитеся постійно розв'язувати внутрішні конфлікти. Нерідко вона не здатна їх вирішити і лише гостро переживає боріння прихованих сил у своїй душі [22, c. 13]. Паскаль писав про людину своєї доби так: «Якби в неї був лише розум... Або ж тільки пристрасті... Але, наділена і розумом, і пристрастями, вона безперервно воює сама з собою, або мириться з розумом тільки тоді, коли воює з пристрастями, і навпаки. Тому вона завжди страждає, завжди її роздирають суперечності». У внутрішньому світі барокових героїв стикається дух і плоть, нице і піднесене, нестримна жага насолод і суворий аскетизм [Цит. за: 1, c. 26].

Митці відкрили небачені глибини людської душі, показавши, за словами українського дослідника А. Макарова, «сум за втраченою ілюзією гармонії й внутрішньої досконалості» [10, c. 110].

В епоху бароко продовжується ренесансна тенденція розуміння людини як індивідуальності, але вже не цілісної гармонійної, а складної і суперечливої, далекої від схематизму. Хаотичний і дисгармонійний світ постійно втручається в її життя. Нерідко це сприймається нею як боротьба Бога і демонічних сил. Людина постійно відчуває присутність вищого начала у світі, але її шлях до нього пролягає через важкі пошуки й вагання [3, c. 29].

Головним сюжетом барокового мистецтва стає духовне випробування людини. Представники бароко уявляли світ безладним і хаотичним, із ньому панували деструктивні сили, які нерідко уособлював сатана. І людяні треба було протистояти цьому світу. Та чи здатна вона морально вистояти у важкій ситуації вибору, чи не піддасться спокусам диявола, чи знайде в собі сили осягнути вічні цінності?.. Людина у творах бароко постійно відчуває сумніви стосовно того, що є Бог, істина, буття, якою вона повинна бути і як діяти в цьому складному бурхливому світі. Бароковий герой наділений певною свободою, він — вільна істота, чиї вчинки обумовлені лише власними
рішеннями. Проте герой залежить від різних обставин, долі, фатальної приреченості, яку прагне подолати [13, c. 29-30].

Визначальною рисою бароко є універсальність художнього мислення,
космобачення. Митці зображують не просто епізоди із життя людей, а буття людства у всесвітньому, глобальному масштабі. Вони розповідають про боротьбу одвічних начал, безкінечність Космосу і місце людини в складному й розбурханому світі [11, c. 6].

Характерною ознакою бароко є також його динамізм, що виявляється у постійному русі форм, які покликані відтворити рухливість світу і стан душевного неспокою людини. В образотворчому мистецтві та архітектурі динамізм бароко виявився у любові до складної кривої лінії, хвилястих кутів, на відміну від простої лінії та гострого кута чи півкола готики або ренесансу [14, с. 22-23].

В літературі — це, на думку Д. Чижевського,«потреба руху, зміни, мандрівки, трагічного напруження та катастрофи». [20, c. 117]. Д. Наливайко відзначає, що динамізм у літературі бароко проявляється по-різному, це і тематичний динамізм (змалювання рухомих реальностей — плину води та хмар, струмків, водограїв тощо, а також всіляких змін та метаморфозу житті героїв), і сюжетний динамізм (напружена дія, несподівані сюжетні повороти, мотив всевладдя долі, що грається з людьми та ін.), і психологічний динамізм (зображення духовної та емоційної рухливості героїв, частих змін їхнього внутрішнього стану, піднесень і криз, затьмарень і осяянь) [Цит. за: 20, c. 118].

Одним із важливих виявів динамізму в літературі бароко є тема швидкоплинності життя, марності, існування, нетривкості всього сущого на землі. Вона зумовлює мотиви відчаю й песимізму, але нерідко викликає і новий, гедонізм — прагнення наповнити кожну мить повнотою відчуттів, насолодами, красою. Тема швидкоплинності людського життя поєднується з філософськими роздумами про сенс існування. Митці надають великого значення моменту «духовного прозріння», коли людина, відчувши себе піщинкою у Всесвіті, відкриває саму себе, збагнувши одкровення, послане від самого Бога [1, c. 28].

Синтетизм бароко виявляється і в поєднанні несумісних начал; природи і Бога, реального та ірреального, вишуканості стилю й брутальності, абстрактної символіки та натуралістичних деталей, примхливої вигадки та достовірності образів. Бароко тяжіє й до вражаючого уяву синтезу мистецтв в єдиному цілому. Поезія зближується з живописом та музикою, живопис — із скульптурою тощо [14, c. 24].

У XVII ст. Митці бароко мали на меті викликати не спокійне релігійне чи естетичне почуття, а розбурхати, пробудити людську душу, спонукати її до пошуку вічних істин, себе, Бога. Барокові твори залишають враження неспокою, бентежать розум і серце, хвилюють уяву. Цьому сприяє система тропів, символів, алегорій, перебільшень, іносказань тощо. Барокова символіка відзначається багатозначністю смислів, на відміну від символіки класицизму, де за кожним символом стоїть один-єдиний чітко визначений смисл або ідея [9, с. 313].

Основою поетики бароко є контрастність. Суперечливості людської душі та світу митці передавали з допомогою різноманітних контрастів: світла і темряви, високого і ницого, сну і дійсності, добра і зла. Як слушно зазначає А. Макаров, «психологія людини бароко була сповнена контрастів. Митці й мислителі тих часів уже починали вгадувати в ній не лише відблиски добра, а й зла. Завдяки мислителям бароко в європейській культурі почав вироблятися й утверджуватися погляд на духовний світ особистості як на арену одвічної боротьби добра і зла, яка дає непередбачувані наслідки» [10, c. 114].

Представники бароко уникали міметичних засобів письма, тобто відтворення життя у формах самого життя. Вони хотіли не стільки відтворювати дійсність, скільки перетворювати її з допомогою уяви. Ця дійсність, за словами німецького мистецтвознавця Г. Вельфліна, тяжіє до «ясності неясного», у чому відбивається розуміння митцями неосяжного й непізнанного світу. Порівнюючи дві великі епохи — Ренесанс і Бароко, Г. Вельфлін пише: «Існує краса цілком ясної, уповні сприйнятої форми, й поряд з нею краса, що грунтується саме на неповному сприйнятті, на таємничості, яка ніколи не розкриває свого обличчя, на загадковості, яка щомиті набуває іншого вигляду» [Цит. за: 1, c. 29].

Велику роль у мистецтві бароко відігравали гостра думка, дотеп, несподіваний ефект. За виразом одного з представників барокового напряму Дж. Маріно, «мета поета — здивувати й вразити». Задля цього митці вдавалися до поєднання «несхожого», вражаючих образів, консептизмів, іносказання тощо [Цит. 14, c. 12-14].

Особливістю барокового стилю є його пристрасність, рвучкість, артистизм форм, підкреслене особистісне начало, декоративність, пишність, витіюватість засобів. Тут не варто спокійної рівноваги, гармонії композиції та образів. Усе у творах бароко підкреслювало думку проте, що мистецтво істотно відрізняється від науки. Художній дар у розумінні митців того часу дається Богом, і жодна теорія не здатна допомогти його здобути [11, c. 5].

С. Паллавічі писав: «Не теорія, а натхнення народжують творіння поета й музиканта». Справді, діячі культури бароко були натхненними співцями людини як частки космосу, водночас вони створили величний гімн на честь світу, що відкрився для них у вічному русі й багатогранності проявів [Цит. за: 18, c. 224].

Бароко виявилося у різних галузях мистецтва: літературі, архітектурі, живописі, музиці, скульптурі.

Архітектура бароко відзначається широтою форм, масштабністю будівель, пануванням «хвилястих» ліній. Архітектурні ансамблі органічно вписуються в оточуюче середовище, стаючи частиною рухливого й мінливого світу. Яскравим прикладом архітектурного бароко є церква Сан Карло алле Куатро Фонтане (1665— 1667), збудована за проектом Ф. Борроміні (див. додаток № 1). В Україні також є багато зразків бароко в архітектурі, наприклад, Покровська церква (1766), церква Св. Андрія Первозванного (1747—1753), церкви Печерської лаври, Софіївського собору в Києві та ін. [19, c. 51].

В образотворчому мистецтві бароко виявилося у гіперболізмі образів, контрастності й водночас колористичній єдності цілого. Художники розробляють релігійні та міфологічні сюжети, надаючи їм алегоричного змісту: Велику увагу митці приділяли світлотіні, прийомам розширення простору. Вони віддавали перевагу широким мазкам, вільній темпераментній манері письма. З полотен великих майстрів бароко дивляться люди, що живуть складним духовним життям, охоплені пристрастями й суперечностями. Значний внесок у культуру зробили такі видатні художники бароко, як Караваджо (Італія) (див. додаток № 2), Рубенс (Фландрія), Рембрандт (Голландія) та ін. [15, c. 114].

У скульптурі бароко привертає увагу живописність композицій, їхній динамізм, плинність ліній, що створює враження мінливості й постійного руху образів (Л. Берніні) (див. додаток № 3) та ін.

Бароко в музиці представляють Г. Ф. Гендель та Й. С. Бах, хоча їхня творчість виходить за межі цього напряму. Для музикального бароко характерні сильні образи, прагнення відобразити внутрішній світ людини, драматизм її почуттів, спеціальні засоби виразності, що створюють велич, пишність, декоративність, емоційність музичних картин [19, c. 54-55].

Літературне бароко відзначається поліфонізмом, ускладненням форм, поєднанням релігійних і світських мотивів і образів, тяжінням до різних контрастів, алегоризму й емблематичності, намаганням уразити читача пишним, барвистим стилем, риторичним оздобленням твору. Бароко багато взяло від стилю маньєризму, що сформувався наприкінці XVI — на початку XVII ст. (відтворення стихії ірраціонального, метафорична насиченість тексту, актуалізація тропів, мотиви самотності людини в безмежному космосі, та ін.). Прикладами бароко є преціозна література у Франції, гонгоризм в Іспанії, марінізм в Італії, «метафізична поезія» в Англії та ін. Яскравими представниками бароко в Західній Європі були Л. Гонгора, П. Кальдерон, Т. де Моліна (Іспанія), Т. Тассо і Дж. Маріно (Італія), Дж. Мільтон і Дж. Донн (Англія), Г. Гріммельсгаузен (Німеччина). Бароко розцвіло пишним квітом і в українській літературі [21, c. 22].

Найяскравішим представником епохи бароко є Кальдерон, який у своїй творчості втілив найважливіші риси цієї доби.

Творчість Педро Кальдерона де ла Барки, безсумнівно, сьогодні визнана вершиною не лише іспанського, а й європейського бароко. Його п’єси вражають і захоплюють не тільки стильовою довершеністю, а й надзвичайною філософською глибиною і цілим спектром морально-етичних проблем [8, c. 45].

Доля Кальдерона відбиває суперечності його епохи. Письменник починав свій шлях як абсолютно світська людина, а завершував як палкий прихильник віри, служитель церкви. Живучи напруженим і складним життям своєї доби, митець усвідомив марність земного існування, що змусило його віддати перевагу духовним потребам. Це зумовило й етапи творчої еволюції Кальдерона [7, С. 15-16].

П'єсу «Життя — це сон» Кальдерон писав у 1632—1635 рр. На сцені вона була вперше поставлена в Мадриді в 1635 р. [8, c. 49].

Від часу її створення минули сотні літ, а знаменитий монолог Сехисмундо («Ох, горе тут мені...») до цього часу вивчається в іспанських школах. П'єса й нині ставиться в найкращих театрах країни, зокрема на мадридській сцені, а найталановитіші іспанські актори вважають за честь грати роль Сехисмундо. Іноді дослідники оцінювали літературні твори Кальдерона вище шекспірівських (як це робили романтики).

“Життя – це сон” – саме той твір, який акумулював усю складність та багатозначність проблем, які завжди поставали перед людиною і які вона будь-що прагнула осягнути. Його мотиви та образи мають складні зв’язки із тогочасним культурним контекстом і сягають своїм корінням древніх релігійних легенд, фольклорних сюжетів, філософських концепцій та конкретно-історичних фактів [13, c. 54-55].

Події п'єси розвиваються доволі стрімко і напружено, в атмосфері певної загадковості; політичні, державницькі конфлікти поєднуються з колізіями, що виникають на ґрунті любовних стосунків та родинних непорозумінь. П'єса ділиться 23 на три частини — дії, або, як називали їх у тодішньому іспанському — театрі, хорнади, що буквально означає «денний етап» (цикл) [17, c. 18-19].

Хорнада 1 — зав'язка дії. В гірській місцевості, неподалік від палацу короля Басиліо, переодягнута в чоловіче вбрання знатна дама Росаура та її слуга Кларін випадково натрапляють на вежу, що є в'язницею для закутого в ланцюги Сехісмундо. Охорона в'язня, яку очолює старий дворянин Клотальдо, бере під варту незваних гостей і відводить їх до короля. Водночас до двору Басиліо прибувають його племінники — інфанта Естрелья і принц Московії Астольфо, які мають намір одружитися і разом успадкувати корону Басиліо, нібито бездітного. Король розкриває їм свою таємницю. У нього є син Сехісмундо, який, згідно з пророцтвом, має стати страшним тираном, згубити власну державу і свого батька-короля. Тому відразу після його народження (мати померла під час пологів) король наказав збудувати у віддаленій від людей місцевості вежу і тримати там сина. Тепер Басиліо хоче ще раз переконатись у справедливості пророцтва; якщо воно підтвердиться, то корону успадкують Естрелья й Астольфо.

Хорнада 2 — подальше розгортання дії. За наказом короля його синові дають снодійного, після чого перевдягають у вбрання принца і переносять у королівський палац. Сехісмундо після пробудження — вже в ролі принца-спадкоємця — поводиться жахливо: в грубій формі висловлює зневагу до короля та його оточення, скидає з балкона в море слугу, який насмілився зробити йому зауваження, намагається вбити Клотальдо. Переконавшись таким чином у справедливості пророцтва, король наказує знову приспати Сехісмундо і повернути до в'язниці, а після того, як він знову прокинеться, запевнити його, що все пережите ним відбувалося не насправді, а уві сні. Тим часом Клотальдо дізнається, що Росаура — його донька, яка прибула до Полонії, щоб помститись за зраджене кохання принцу Московії Астольфо.

Хорнада 3 — розв'язка сюжету. Усе подальше своє життя Сехісмундо приречений конати у в'язниці. Проте, дізнавшись, що в короля Басиліо є законний син, але королівську корону має успадкувати принц чужоземної Московії, народ повстає. Це повстання очолює Сехісмундо. У боротьбі проти свого батька Сехісмундо перемагає і прощає не тільки батька, а й своїх безпосередніх тюремників і московського принца. Сехісмундо підпорядковує свої розбурхані пристрасті вимогам розуму та державної необхідності і з тирана перетворюється на мудрого правителя. Закоханий у Росауру, Сехісмундо відмовляється від свого щастя, щоб захистити її честь. Астольфо, дізнавшись нарешті про шляхетне походження Росаури, одружується з нею. Пов'язують свої долі Сехісмундо й Естрелья [8, c. 50-52].

П'єса «Життя — це сон» є взірцевою драмою барочного мистецтва; в ній образи та мотиви бароко знаходять яскраве й оригінальне втілення [13, c. 56].

Кальдерон відтворив напружену духовну атмосферу епохи, намагаючись осмислити сенс життя особистості, її стосунки зі світом, Богом, долею. Час і простір у таких п'єсах досить умовні. Твори відзначаються високим ступенем алегоричності й метафоричністю мовлення. Дійсне і уявне, реальне і фантастичне сплітаються настільки тісно, що життя постає у вигляді «сну», де немає нічого певного, сталого, справжнього. [14, c. 63].

Земний світ у Кальдерона нагадує то хаос, де діють стихійні сили, то галасливий ярмарок, де все вирує і продається, то театру, де люди постійно грають якісь ролі, а головним режисером життя виступає вища сила, не доступна розумінню [8, с. 55-57].

Людина у філософських творах іспанського драматурга охоплена неясною тривогою, бо знаходиться у полоні різних пристрастей і протиріч, блукає без дороги в мінливому й непевному світі, постійно борючись сама із собою. Шлях героїв Кальдерона до усвідомлення сенсу буття тяжкий і тернистий, сповнений втрат, розчарувань і сумнівів, але письменник вірить, що людина здатна перемогти себе і вистояти перед лицем невблаганної долі [14, c. 65].

“Життя – це сон” – саме той твір, який акумулював усю складність та багатозначність проблем, які завжди поставали перед людиною і які вона будь-що прагнула осягнути [7, c. 12].

Одна з важливих філософських проблем доби бароко – чи здатна людина перемогти в собі зло (звіра) і як це зробити? — прямо пов'язана з вирішенням провідного філософсько-морального конфлікту драми «Життя — це сон» — конфлікту між, з одного боку, пророцтвом про долю Сехисмундо, а з іншого — його справжньою долею [8, с. 57].

Саме тут і криється одна з головних причин надзвичайно інтенсивного використання Кальдероном метафори-антитези «людина— звір». Недаремно текст твору пронизаний висловами:

«Я тут звір серед людей

І людина серед звірів» [16, с. 17].

або:

«Лють вгамуйте, щоб по стежі

Не пройти, всьому ж є міра,

Від людини і до звіра,

Від палацу і до вежі» [16, с. 24] і т.п.

Цікаво, що антитеза «людина—звір» іноді перетворюється на тотожність:

«Я не знав, та взнав, що я —

Це злиття людини й звіра» [16, с. 25].

або:

«Батько мій, аби жорстокість

Відхилить мою невинну,

Обернув мене на звіра,

На страхітливу людину» [16, с. 20].

Дійсно, доля Сехисмундо є своєрідною моделлю вирішення згаданого барокового конфлікту, а можливо, і своєрідним «рецептом», «кодексом поведінки» людини на шляху від зла до добра («від звіра до людини»). Так, цікавим є питання про еволюцію образу Сехисмундо.

Сехисмундо на початку і наприкінці твору — це взагалі дві різні людини. Спочатку це напівдикий самітник, який зріс у вежі поміж диких звірів і сам нагадує звіра як внутрішньо (дика вдача, нестриманість, намагання задовольняти перший ліпший свій інстинкт або бажання), так і зовнішньо — не випадково він постійно з'являється у звірячій шкурі [8, с. 53-54].

Мало змінює його внутрішню сутність і перевдягання в пишний одяг принца, коли, за його словами, «ретельні служники / Уклякали, називали / Мене принцом і вдягали / У шарлати і шовки». У гніві він викинув із вікна слугу («заподіяв смерть нароком»), погрожував Астольфо, брутально поводився з жінками. Тобто сама по собі наявність королівської мантії не є гарантією, що на троні сидить людина, а не звір (це теж важлива думка, особливо в часи монархії, коли жив Кальдерон).

Проте чи не тому Сехисмундо й перетворився на звіра, і надзвичайно важливим є те, що ніхто й ніщо (ані церква, хоча Клотальдо і вчив його «католицького закону»; ані в'язниця, де він перебував із дитинства; ані спокуса владою, блага якої він відчув під час свого першого перебування в палаці) не перетворило Сехисмундо зі звіра на людину. Це зробив він сам, подолавши звіра в собі!

Отже, постійне прагнення робити добро є необхідною умовою того, щоб людина була людиною, здолала шлях від зла до добра — ось перший «рецепт» Кальдерона й одна з провідних думок твору [14, с. 24].

Друга філософська проблема доби бароко — чи здатна людина перемогти долю, фатум? Ця проблема також тісно пов'язана з конфліктом драми Кальдерона: пророцтво про долю Сехисмундо не відповідає його справжній долі. То чи може людина впливати на свою долю, чи вона приречена жити за схемою фаталістів: «Хто долі скорився, той за нею іде, а хто ні — того вона тягне за собою силоміць»? [8, с. 55].

Кальдерон усе-таки залишає ледь помітні шпаринки в чорній запоні фаталізму, тим самим інтригуючи читача. Час від часу герої (хай побіжно й несміливо), але припускають, що долю можна здолати, принаймні на неї можна вплинути. Так, до Сехисмундо звертається Клотальдо:

«Але з вірою, що ти

Збореш лиховісні зорі,

Бо шляхетний муж і в горі

Здатний їх перемогти» [16, с. 35].

або Басиліо:

«Я бажання

Мав зустріть тебе на волі,

Коли ти зірок і долі

Переможеш віщування» [16, с. 39].

І правда, як мовилося, пророцтво, яке почало збуватися, «відмінилося»: син пробачив батькові й повернув йому владу, а сивина Басиліо не стала килимом для його ніг. Здолав пророцтво саме той, проти кого воно віщувало, — Сехисмундо.

Через усю п'єсу «Життя — це сон» послідовно проводиться думка: людина може й повинна долати не присуди долі, а себе — шляхом духовного й морального вдосконалення, це й є той істинний шлях, що веде до добра [18, с. 57]. Треба приборкувати в собі звіра, і тоді людина не повністю залежатиме від фатуму. Цей, другий, «рецепт» теж укладений у вуста Сехисмундо:

«...Хто змогти бажає

Свою долю, той розумним

І терплячим бути має» [16, с. 68].

Клотальдо згодом так пояснює причину його ув'язнення:

«Ти страждав тому в неволі

І в темниці був закутий,

Схований, щоб відвернути

Зло й немилосердя долі» [16, с. 44].

Так само пояснює своє рішення й Басиліо:

«...Повіривши у долю,

Що мені явило небо

Віщуваннями лихими

І майбутньою бідою,

Я рішився ув 'язнити

Звіра, зродженого мною» [16, с. 57].

Батько настільки повірив гороскопу, що наперед уважав невинну людину (бо хіба немовля винне, що його мати померла під час пологів?) звіром.

Басиліо не втік від своєї долі: навіть ув'язнивши сина вдруге, він отримав бунт війська й Друге (тепер уже всупереч його волі) повернення «сина-звіра» до палацу. Зрештою, Басиліо визнав свою помилку і дійшов висновку, що «даремні людські справи / і стремління марні проти / Сили вищої й причини!/ Я, аби від бунту й смерті/Увільнити батьківщину, / Сам її довів до того, / Чим боявся їй зашкодить.

Однак усе-таки Кальдерон вважав, що на долю вплинути можна, що й утілив у філософській драмі «Життя — це сон».

Третя провідна проблема бароко, утілена в драмі, — як свобода волі людини співвідноситься з волею Бога (долі)?

Мистецтво бароко буквально пронизане алегоріями, символами та емблемами. Згадаймо ланцюги й в'язницю (символи неволі), які постійно супроводжують Сехисмундо майже до фіналу твору. Він - невільник, це вже спочатку підкреслено Кальдероном. Саме прагненням до свободи просякнутий знаменитий монолог закутого принца з першої хорнади Він ставить риторичні запитання (на які нікому дати відповідь у страшній вежі), порівнюючи свою неволю зі свободою, яку мають тварини й навіть струмок:

• птах, у якому «менш душі», аніж у в'язня, вільно літає, а людину невідомо за що закуто («Чом, як маю більш душі, / Маю менше я свободи?» [16, с. 55]);

• звір, що має менше почуттів, вільно полює в хащах, а людину ув'язнено («Чом із кращим почуттям / Маю менше я свободи?» [16, с. 55]);

• риба, у якої менше душевних поривань, пірнає в холодні глибини, а людину поневолено («Чом, як більше поривань, / Маю менше я свободи?» [16, с. 55]);

• навіть струмок тече куди хоче, а принца закуто в ланцюги («Чому як маю більш знаття, / Маю менше я свободи?» [16, с. 55]).

І тут звучить справедливе й непросте запитання:

«Де закон; причина де,

Щоб людині, мов для страху,

Відібрати перевагу

3 нею й пільгу ще таку,

Що Всевишній дав струмку,

Дав і рибі, й звіру, й птаху?» [16, с. 56]

Звісно, тут є також алегорія — «неволя Сехисмундо — це модель неволі людини і людства взагалі». Нехай Басиліо, доки був у змозі, ув'язнював свого сина, але хіба він уник своєї долі? Ні, адже його таки скинуто з трону, він схиляє голову до ніг Сехисмундо. Отже, доля, фатум, усе одно торжествує! А те, що колишній в'язень не став мститися батькові, шляхетно визнавши його королем, зовсім не є заслугою Басиліо, тим більше не є результатом ув'язнення його сина, а швидше навпаки. То чи треба, аби уникнути грізних віщувань долі, позбавляти волі невинну людину? Ні, позбавляти людину свободи (зокрема — свободи вибору) не можна — це чітко підкреслює Кальдерон. До слова, це збігається з християнською доктриною: Бог хоче, щоб людина вибрала дорогу добра сама, а і програмує її, як комп'ютер, активуючи режим «шлях добра». Інакше людина буде не людиною, а якимось робото) машиною. Сехисмундо зробив свій вибір сам — відмовився «топтати батькову сивину» і так здолав присуд долі.

Отже, кожна людина має обрати дорогу добра самостійно — це третій «рецепт» Кальдерона й одна з провідних думок твору.

І всі ці проблеми так чи інакше пов'язані з роздумами про місце людини у світі [8, с. 58] .

І, нарешті, четверта проблема доби бароко (надзвичайно важлива в умовах тогочасної монархії) — яким має бути ідеальний монарх? У драмі стрижневим є мотив самовиховання принца Сехисмундо як ідеального монарха.

У драмі є такі повчальні крилаті вислови, які можна було б золотими літерами написати на палацах усіх монархів світу: «Розважним будь, як хочеш панувати; /Не будь жорстоким, ставши до правління». І не випадково творі є моменти перетину стрижневих мотивів (виховання ідеального монарха й необхідність доброчинності навіть уві сні):

«Доле, йдем королювати;

Не буди, якщо дрімаю,

Якщо правда — не всипляй;

Я добро чинити маю,

Правда це чи сон — байдуже;

Якщо правда їй служити;

Якщо сон — то пробудитись

Поміж друзів, білий світ» [16, с. 95].

Пам'ятаймо, що Кальдерон писав у часи розквіту монархії, коли від короля, царя, імператора або султана з лежали долі мільйонів людей і навіть цілих народів. Отже, його драма є соціально значущою.

Можна помітити ще одну проблему — проблему честі. Тут вона найяскравіше втілена в образі Росаури, яка готова відстоювати свою гідність зі зброєю в руках. Узагалі в Кальдерона була ціла низка «драм честі», та й самому письменнику доводилося захищати свою честь навіть у двобоях. Проте в драмі «Життя — це сон» ця проблема не є центральною [8, с. 59].

Бароко — відкрита система, що поєднує в собі різні засоби відтворення й перетворення дійсності. Воно багатозначне за змістом і розмаїте за формами. У ньому поєдналися ілюзія і реальність, прекрасне і жахливе, жага красивого життя і трагізм. Ця складність бароко мала відтворювати суперечливість людської душі, світу й самого буття, що в уявленні митців є суцільним лабіринтом, де особистість стикається з різними силами й постійно випробовується на духовну стійкість [9, c. 316].

2.2 Бароко в українському мистецтві

Золотим віком українського мистецтва треба вважати XVII — XVIII ст. — часи, коли українське козацтво в боротьбі зі своїми сусідами виборює фактичну незалежність України — вдруге після княжої доби. Живучи спільним мистецьким життям із Західною Європою, Україна й на цей раз переймає новий напрям у мистецтві цілої Європи — стиль бароко. Нові умови життя та соціального устрою з вищою верствою заможної козацької старшини створювали інші потреби, ставили нові вимоги до мистецтва, — так само як це було і в цілій Європі [5, c. 39].

Спокійні, зрівноважені, логічні форми ренесансу, що орієнтувалися на чисті форми античності, вже не задовольняли сучасного смаку. Для розкішного, гучного життя доби бароко потрібні були більш пишні, багатші, показніші форми архітектури, просякнуті пафосом, надприродністю, спіритуалізмом. Замість колишньої краси відтепер протиставляють силу, проти спокою — рух, замість гармонії — боротьбу. Саме ці потреби міг задовольнити новий мистецький напрямок – бароко [19, с. 63]. Хоч зразки бароко приходили до нас із Західної Європи, головно з Італії й Німеччини (італійські майстри бароко прибували в Україну двома шляхами: головно через землі австрійської корони з Італії суходолом, але також і морським шляхом через Крим і бувші генуезькі колонії), власною творчістю українського народу, що відтепер був пробуджений до нового вільного життя, бароковий стиль прибирає своєрідних та оригінальних форм, що має у світовій літературі заслужену назву осібного українського бароко [4, с. 51-52].

Тут цей стиль був у великій шані, але припав на часи гетьманування Івана Мазепи (існує навіть термін «мазепинське бароко»). І як усе, пов'язане з опозиційним до Москви гетьманом, бароко або ретельно стиралося з пам'яті українців (нищення за Петра І наших церков і церковних книг), або ставало напівзамовчуваним. В Україні розвивалася барокова література, яка суттєво вплинула на національний літературний процес [9, c. 344].

Бароко мало і власні джерела: києво-руські та фольклорні, що проявлялися на різних рівнях цього напряму – “високому” , “середньому” та “низовому”. Наші автори, полемізуючи на початку XVII ст. з польськими єзуїтами («полемічна література»), водночас запозичували в них стильові барокові засоби, що посилювали вплив на читача [12, c. 81]. Певною мірою бароко в літературі було «трофеєм», здобутим у дискусіях із католиками, які релігійно й культурно були тісно пов'язані із Західною Європою. Ще одним джерелом українського літературного бароко була візантійська спадщина, отримана через культуру Київської Русі. Тут були як клерикальні (наприклад, т. зв. патристика, твори про батьків церкви, від латин, pater — батько), так і світські жанри (різноманітні риторики — науки про красномовство). Не можна також забувати й про фольклорні джерела «низового», або «народного», бароко [18, с. 257].

Бароко в історії української літератури трактувалося по різному, часто неадекватно. Вперше розглянув бароко як естетичну систему Д. Чижевській у своїй монографії “Український літературний бароко” (Прага, 1942 – 1944 рр.) але тільки на XI Конгресі у Празі 1968 вчені висунули на розгляд питання слов’янського бароко, зокрема українського. Його розквіт в українській літературі припадає на кінець XVI – XVIII ст. і простежується у різних літературнихжанрах, зокрема в поезії [20, С. 22-23].

Найвідомішими представниками українського бароко були: Лазар Баранович, Іван Величковський, Іоаникій Галятовський, Григорій Сковорода та ін. Впливом бароко позначені козацькі літописи Самовидця, Григорія Грабянки, Самійла Величка, а згодом — творчість видатного письменника, основоположника сучасної української літературної мови Івана Котляревського. Його «Енеїда» — плоть від плоті, з одного боку, травестії французького поета Поля Скаррона («Перелицьований Вергілій», 1648-1652), а з іншого — власне українського «низового» бароко [10, с. 37-38].

Яскравого й самобутнього розвитку в Україні набула архітектура бароко.

Українське бароко можна розділити на дві архітектурні школи: західну і східну. Західна школа бароко включає в себе західне римо-католицьке бароко (на землях України) і західне українське бароко.Східна школа бароко включає в себе чотири регіональні школи: правобережно-наддніпрянську (так звану “київську”), чернігівську, полтавську і слобожанську. Західне римо-католицьке бароко було поширене на територіях Львівської області, півдні Волинської і Рівненської областей, на південно-західних територіях сучасної Житомирської області, на півдні, півночі і заході Тернопільської області, на значній частині території Івано-Франківської області та частково на Київщині. Якщо зобразити на карті України всі об'єкти стилю бароко, помітно, як проходили зовнішні впливи західноєвропейського католицького бароко і на яких територіях вони були найпомітнішими.

Справжніми шедеврами світової архітектури є українські барокові споруди - Софійський та Михайлівський Золотоверхий собор в Києві, Хрестовоздвиженський монастир у Полтаві (1709 р.), Покровський у Харкові (1689 р). Георгіївський собор в Києві (1696 - 1701 р.), церква Всіх святих над Економічною брамою Києво-Печерської лаври (1696-1698 рр.), церква Катерини в Чернігові (1716 р.), Преображенська церква у Великих Сорочинцях (1732 р.), собор святого Юра у Львові (1747-1762 р.) (див. додаток № 5) [14, с. 52].

Найвідоміший архітектор українського бароко — Іван Григорович-Барський. Він спорудив, зокрема, дзвіницю Кирилівського монастиря (див. додаток № 4), Покровську церкву й церкву Миколи Набережного на Подолі в Києві. Іншим визначним будівничим доби бароко був Степан Ковнір. Одна з найкращих споруд Ковніра — корпус на території Києво-Печерської лаври. [19, с. 534].

Протягом XVII—XVIII ст. в Україні розвивалася скульптура. Автором численних іконостасів і скульптур, зокрема у Хрестоздвиженському соборі в Полтаві, у Мгарському монастирі, церкві св. Покрови в Ромнах, був Сисой Шалматов. Талановиті скульптори працювали і в Західній Україні, з-поміж яких найвидатнішим був Йоган Пінзель, автор скульптурного оформлення Святоюрського комплексу у Львові та ратуші в Бучачі [15, с. 114].

За тих часів бурхливо розвивалася гравюра. Великої слави зажили українські художники-графіки Олександр та Леонтій Тарасовичі. У 1702 р. в Києві вийшов друком “Києво-Печерський патерик” із 40 гравюрами Леонтія Тарасевича. Неперевершеним гравером був Іван Щарський. У гравюрах цього майстра складні рослинні орнаменти поєднуються з античними, глибоко символічними сюжетами й реалістичними зображеннями. Так у графіці втілювалися закони мистецтва бароко [15, с. 115].

Нові мистецькі принципи поступово поширювалися в іконописі. Своєрідне поєднання іконописних традицій із тогочасними художніми досягненнями спостерігалось у творчості Івана Рутковича та Йова Кондзелевича — найвидатніших іконописців козацької доби. Пензлю Рутковича належить частина ікон з іконостасів у селах Водиця-Деревянська, Воля-Висоцька та Потеличі (Львівська обл.), а також іконостас церкви Різдва Христового у Жовкві. Йов Кондзелевич (1667-після 1740) — автор ікон із Богородчанського іконостаса, виконаного для Манявського скиту [10, c. 31-32].

Так, із прагненням бароко до універсальності, до охоплення й вираження нескінченності найтісніше пов'язана його динамічність, тяжіння до різких контрастів і антитез [12, с. 81] .

На противагу Ренесансові з його врівноваженими й гармонійними, але схильними до статичності образами й композиціями, бароко відзначається внутрішнім напруженням і бурхливою динамічністю, його мистецтво — це «світ, що не знає спокою» [11, c. 6].

2.3 Відмінності між західноєвропейським і українським бароко

Розвиток бароко в Україні з часом відділився від західноєвропейського і виробив певні риси, які не сходяться з європейськими. У цьому підрозділі ми спробували визначити основні відмінності між українським та європейським бароко.

Визначальні прикмети західноєвропейського бароко:

1.  Знову спостерігається нахил до ускладненої форми (як у пізній готиці).

2.  Повертається готичний геоцентризм, але зберігається антропоцентризм, лише тепер людина практикується не як противага Богові, а як найдосконаліше його творіння.

3.  Замість світської спрямованості бачимо в часи бароко знову релігійне забарвлення всіх сфер культури, як у добу середньовіччя.

4.  Замість визволення людини від пут соціальних та релігійних норм знову помітне посилення ролі церкви і держави.

5.  Зберігається античний ідеал краси, але робиться спроба поєднати його з християнським ідеалом, тобто йдеться про поєднання краси духовної і фізичної, внутрішньої і зовнішньої, в цілому відбувається примирення традицій античної і християнської.

6.  Як і Ренесанс, бароко зберігає увагу до природи (і в науці, й у мистецтві), але тепер природа трактується не як противага Богові, а як шлях пізнання досконалості й милосердя Творця [21, c. 22-23].

Окрім цих рис, зроджених переплетінням попередніх традицій, бароко виробило і власні особливості:

7.  Динамізм, рухомість: у пластичному мистецтві це – любов до складної кривої лінії, на відміну від прямої лінії та гострого кута чи півкола готики й Ренесансу; у літературі це – змалювання руху, мандрівки, змін, трагічного напруження, катастроф, сміливих авантюр.

8.  Бароко не вважає найвищим завданням мистецтва пробудження спокійного релігійного чи естетичного почуття; для цього важливіше зворушити, справити на неї сильне враження. Цією настановою спричинені такі вузькостильові якості напряму, як прагнення гіпербол, захоплення парадоксами, незвичайних гротескам, любов до антитез, пристрасть до важливих форм до універсальності, всеохопності [18, с. 434-435].

Із постанов бароко виливає і найпотужніша його вада: часом надто велика перевага зовнішнього над внутрішнім, “чиста” декоративність, з якою часом зникає або відводить на задній план глибокий сенс, внутрішній зміст твору; ще небезпечніше намагання перебільшити, посилити всяке напруження, всяку протилежність, усе разюче, дивне, - це призводить бароко до надмірного замилування у мистецькій грі до переобтяження творів формальними елементами [13, c. 42].

Людина бароко або втікає до усамітнення з Богом, або, навпаки, поринає у вир політичної боротьби, перепливає океани, шукаючи нових колоній, береться до планів поліпшення стеку всього людства чи то політичною (проекти штучних мов), чи якоїсь іншою реформою.

І все ж найхарактерніші вияви цієї доби – містицизм, релігійний екстаз, реабілітація християнського аскетизму, захоплення жанром духовної пісні поезії, у драматургії – звернення до містерії. Герой барокового мистецтва болісно шукає надмету життя і знаходить її у втечі від світу, у появі себе служінню Богові, у стражданнях за християнську віру (напр.,”Стійкий принц” іспанського драматурга Педро Кальдерана де ла Барки (1600 – 1681рр.) чи “Катерина Грузинська” німецького драматурга А. Гріфіуса (1616 – 1664рр.) образ мученика за віру постійний і в живописі бароко (“Розп’ята Петра” П. – П. Рубери) [19, c. 240-241].

В Україні бароко проіснувало близько двохсот років і стало наступним після доби Київської Русі розквітом української культури, передусім архітектури, літератури, освіти, громадянсько-політичних інституцій, самоврядування. Це зумовили такі чинники:

a)  Саме бароко виявилось найбільш суголосним емоційним, романтичній, хмільній до зрівноваження різних начал українській душі;

b)  На той час в Україні було послаблено, а ненадовго і зовсім зникло, колоніальне ярмо, побудовано досить сильну гетьманську державу, що всіляко сприяла розвитку культури (особливо за часів Івана Мазепи) [5, с. 39-40].

Українське бароко порівняно з західноєвропейським має такі особливості:

1.  В українському бароко значно переважають духовні (релігійні) складники над світськими. Хоча й не брак останніх: маємо світську лірику, навелу, хроніку, лист, науковий трактат, світські елементи у драмі [15, с. 41].

2.  Античність приводить в українську культуру вже після Ренесансового протистояння з християнством, у формах барокових, тому без опору залучаються антично-міфологічні образи: релігійна лірика стоїть під охороною давньогрецьких муз, у містичних тракторах з’являється амури, купідони. Загалом бароко утвердилося в українській літературі без жодного опру й боротьби, просто для нього давно вже був готовий духовний грунт.

3.  Мова барокової української літератури принципово лишилася церковно- слов’янською, як і в попередній період. Обібравши в себе велику кількість елементів народної мови, вона, на жаль, не улягала жодним певним нормам. Тому зустрічаємо великі ухили то до української народної мови, то до польської, то – зрідка у другій половині XVIII ст. – до російської [19, с. 324-325].

4.  Елементи бароко приступають уже в стилі І. Вишневецького (довгі періоди, нагромадження паралелізмів, сміливі антитези, скупчення формальних прикрас). Однак стала творчість Мелетія Смотрицького, а також віршування Кирила Транквіліона Ставровецького, повною ж перемогою бароко – утворення Києво -Могилянської академії, цілком барокової за суттю. І письменство цієї доби вирізняються ще такі постаті, як Петро Могила, Іван Величковський, Стефан Яворський, Іван Мазепа, Феофан Прокопович Йоанській Галятовський, Дмитро Туптало, Григорій Граб’янка, Самійло Величко.Але найяскравішим представником українського бароко став Григорій Сковорода [18, с. 534-535].

Отже, бароко – це стилістичний напрям в європейському мистецтві XVI-XVIII сторіч, започаткований в Італії. Основні його риси: підкреслена урочистість, пишна декоративність, динамічність композиції. В Україні під впливом козацтва, його визвольного руху та союзу з православною церквою, яку воно взяло під свій захист, наприкінці XVI-початку XVII сторіч народжується українське бароко. Визначною його рисою є використання традицій народного мистецтва та широка демократизація сюжетів. Українське бароко відбилося в архітектурі, живописі, літературі та музиці України того часу.

Висновок

Особливе місце в європейській культурі ХVII-XVIII ст. зайняла культура бароко (від італ. barocco – дивний, вибагливий, химерний. Бароко одноголосно називають першим стильовим напрямком в історії культури, який у більшій чи меншій мірі охопив усі народи Європи незалежно від конфесійної чи національної диференціації, включаючи протестантські та православні країни, і більше того, першим напрямком, який вийшов за європейські межі. Разом з тим значна кількість науковців вважає, що культура бароко водночас стала останньою в черзі інтегративних культурних епох, після занепаду якої у другій половині ХVIII в культурному житті Європи панують непоєднувані в одне ціле стилістичні течії та світоглядні установки.

У цій роботі ми дослідили особливості розвитку бароко в Європі та Україні. Була досягнута мета дослідження - дослідити вплив історичних умов на свідомість європейського суспільства XVII ст. та простежити розвиток барокового стилю в Західній Європі та Україні..

В ході роботи були виконані всі поставлені завдання:

-  досліджені жанрові особливості бароко, причини його зародження в Європі та Україні;

-  проаналізована своєрідність світосприйняття митців бароко (на прикладі драми Кальдерона «Життя – це сон»);

-  розглянуті відмінності між рисами західноєвропейського та українського бароко.

У результаті дослідження ми отримали чітке уявлення щодо виникнення та розвитку бароко в Україні та Європі, та прийшли до таких висновків:

XVII ст. у Західній Європі відзначається надзвичайною складністю соціальних та духовних процесів. У цей час тривала криза феодалізму, який, однак, ще був досить сильним. Водночас відбувався активний процес формування національних держав, об'єднання країн під владою могутніх монархів. Невипадково XVII ст. називають «віком абсолютизму», бо в багатьох країнах Європи королі прагнули підкорити собі свавільних феодалів. Вони підтримували мистецтва і науки, вступали в союз із церквою, намагаючись панувати і у сфері ідеології.

XVII ст. відбулася справжня світоглядна революція, яка спричинила руйнацію традиційних уявлень про Всесвіт, формування нової картини світу і нового розуміння людини. Переворот у свідомості людства зумовили, передусім, великі наукові відкриття, що свідчили про розкріпачення людського розуму та його безмежні можливості в пізнанні світу.

Великі географічні відкриття, розвиток нових форм виробництва, прогрес наукового знання підривають традиціоналістські устої. Розширення виробництва, все нові й нові можливості для прикладення сил, відкриття нових земель, пограбування і поневолення Ост-Індії та Африки, торгова війна європейських націй — усе це робить XVII ст. епохою підприємливості, успіху та ініціативи.

Такий комплекс соціальних умов сприяє формуванню нового типу особистості — самостійнішої, діяльнішої, промітної, не зв'язаної становими і корпоративними путами, яка вміє приймати рішення на свій страх і ризик. Новий емоційний і духовний склад цієї доби гостро реагує на соціальні й політичні проблеми часу, на напружену, сповнену глибоких конфліктів духовну ситуацію. Формується інший, відмінний від попередніх, погляд на світ, інший «образ» реальності, нове бачення стану справ. Мав рацію поет XIX ст. Генріх Гейне, вважаючи, що "кожне століття, набуваючи нових ідей, набуває і нових очей" [Цит. за: 13, с.9].

Складність і суперечливість епохи принесли а собою культуру, яку в історії мистецтва зв'язують зі стилем бароко (італ. bагоссо — буквально дивний, химерний). У мистецтві бароко відобразились уявлення про безмежність, багатоманітність і вічну мінливість світу, інтерес до середовища, оточення людини, природної стихії. Це мистецтво тяжіло до урочистого, патетичного «великого стилю», до приголомшливих ефектів, відзначалося пишністю, декоративним розмахом, бурхливою динамікою.

Відображаючи складну атмосферу епохи, бароко поєднало у собі, здавалося б, непоєднувані речі: містику, фантастичність, ірраціональність, підвищену експресію і водночас тверезість, раціоналізм, справді бюргерську діловитість. Улюблені сюжети живопису: чудеса і мучеництва, тут присутні яскраво виражені гіперболічність, афектованість, патетика, такі характерні для цього стилю. Ці риси простежуються і у світських сюжетах.

В епоху бароко продовжується ренесансна тенденція розуміння людини як індивідуальності, але вже не цілісної і гармонійної, а складної і суперечливої, далекої від схематизму. Хаотичний і дисгармонійний світ постійно втручається в її життя. Головним сюжетом барокового мистецтва стає духовне випробування людини. Представники бароко уявляли світ безладним і хаотичним, в ньому панували деструктивні сили, які нерідко уособлював сатана. І людині треба було протистояти цьому світу. У бароковому живописі плями, світлотіньові контрасти переважають над лініями, порушуються принципи поділу простору на плани, прямолінійної перспективи — аби посилити глибинність, створити ілюзію нескінченності.

В архітектурі бароко тяжіння до ансамблю, до організації простору. Це майдани, палаци, сходи, фонтани, паркові тераси, басейни, партери. У міських і заміських резиденціях архітектура і скульптура мають єдине вирішення: переважають пластичне оздоблення з тривожною грою тіні і світла, парадні інтер'єри з багатоколірною скульптурою, ліпленням, різьбленням, позолотою, розмальованими плафонами, які створюють ілюзію розверзнутих склепінь.

Стиль бароко поширився насамперед в Італії (бароковий Рим превалює навіть над античним і над сучасним), а також в Іспанії, Португалії, Фландрії, яка залишилася під владою Іспанії, дещо пізніше — в Німеччині, Австрії, Англії, Скандинавії, Східній Європі, Новому світі. У XVIII ст. бароко набуло своєрідного і блискучого розвитку в Росії. Ні у Франції, ні в Голландії бароко не стало домінуючим стилем.

Список використаної літератури:

1.  Артамонов С.Д. История зарубежной литературы 17-18 вв. Учебник для студентов пединститутов.- 2-е издание, дораб. [Текст] / С.Д. Артамонов // М.: Просвещение, 1988. – С. 22-34.

2.  Бароко: портрет доби [Текст] // Зарубіжна література. – 2009. – №26. – С. 4-16.

3.  Безрядина Е.В. ХVII век: от барокко к классицизму [Текст] / Е.В. Безрядина // Искусство в школе. – 2007. – №2. – С. 25-32.

4.  Биков І.Ю. Шедеври архітектурного бароко [Текст] / І.Ю. Биков // Українська література в загальноосвітній школі. – 2003. – №6. – С. 51-52.

5.  Бубнова І.В. Українське бароко [Текст] / І.В. Бубнова, Н.Т. Чернова // Мистецтво та освіта. – 2007. – №2. – С. 39-41.

6.  Девдюк І.В. Бароко і класицизм: спільне та відмінне [Текст] / І.В. Девдюк // Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. – 2005. – №8. – С.2-4.

7.  З літератури європейського бароко [Текст] // Зарубіжна література. – 2009. – №27. – С. 5-18.

8.  Кальдерон П. Життя – це сон [Текст] // Тема. – 2000.– № 1.– С. 44-60.

9. Лаптев В.И. Барокко от Микеланджело до Гварини (проблема стиля): учебное пособие для студентов вузов. [Текст] / В.И. Лаптев.– М.: Искусство, 1996.– 576 с.

10. Макаров А.І. Світло українського бароко. [Текст] / А.І. Макаров. – К.: Мистецтво, 1994.- с. 273.

11. Мележик В.Н. Бароко як культурний стиль [Текст] / В.Н. Мележик // Зарубіжна література. – 2004. – №43. – С. 1-6.

12. Наєнко М. Бароко - як особлива любов... [Текст] / М. Наєнко // Слово і час. – 2004. – №10. – С. 81-82.

13. Ніколенко О.М. Бароко, класицизм, просвітництво. Література ХVІІ – ХVІІІ століть: Посібник для вчителя [Текст] / О.М. Ніколенко – Х.: Веста, 2003. – С. 7-65.

14. Ніколенко О.М. Літературні епохи, напрями, течії / О.М. Ніколенко, В. І. Мацапура // Тема. – 2004. – №1. – С. 2-28.

15. Новак М.Н. Українське бароко [Текст] / М.Н. Новак // Сучасність. – 2006. – № 10. – С. 111-119.

16. Педро Кальдерон де ла Барка. Життя – це сон .: Переклад с іспанської Михайла Литвинця. [Текст] / Педро Кальдерон.- К., Веста, 2004. – 232 с.

17. Столковська Т.О. Бароко: краса перлини неправильної форми. Бачення світу та людини ХVII століття [Текст] / Т.О. Столковська // Зарубіжна література в школі. – 2007. – №18. – С. 18-23.

18. Українська та зарубіжна культура [Текст] / за ред.. М.Н. Заковича. – К.: 2000, – 632 с.

19. Українське бароко [Текст] // Хроніка 2000. – 2005. – № 63-64. – С. 531-536.

20. Чижевський Д. Історія української літератури (від початків до доби реалізму). [Текст] / Д. Чижевський. – Тернопіль: Феміна, 1994. – С. 338.

21. Шалагінов Б.Б. Естетика і поетика літератури бароко [Текст] / Б. Б. Шалагінов // Зарубіжна література в навчальних закладах. – 2003. – №12. – С. 20-24.

22. Шалагінов Б.Б. Творчість письменників бароко [Текст] / Б. Б. Шалагінов // Зарубіжна література в навчальних закладах. – 2004. – №1. – С. 12-16.

23. Шкаруба Л.М. Художественное мышление барокко [Текст] / Л. М. Шкаруба // Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. – 2005. – №8. – С. 4-10.