Організація виробництва в підприємствах агропромислового комплексу

Організація виробництва в підприємствах агропромислового комплексу

РОЗДІЛ 1

Предмет, задачі та методи наук

1.1 Предмет науки

Організація виробництва в підприємствах АПК - економічна наука. Вона розробляє методи наукового пізнання раціональної організації виробництва продукції у сфері АПК в умовах ринкової економіки.

Як економічна наука вона покликана рекомендувати методи найбільш ефективного використання землі - основного засобу виробництва в сільському господарстві, матеріальних і трудових ресурсів, розробляти науково обґрунтовану систему організаційно-економічних заходів раціонального співвідношення між галузями АПК та постійного збільшення виробництва продукції.

Організація виробництва як наука вивчає раціональний спосіб співвідношення праці та засобів виробництва, формування і оптимізацію галузей в системі АПК, узагальнює передовий досвід, розробляє заходи та методи господарювання і удосконалення виробничих відносин, опосередковує дію економічних законів стосовно розвитку АПК, намічає шляхи підвищення ефективності виробництва, сприяє здійсненню аграрної політики держави.

Теоретичною підставою науки є "Економічна теорія", "Мікроекономіка", "Аграрна політика" і узагальнений досвід ринкового розвитку галузей які входять до АПК. У вирішенні своїх задач наука "Організація виробництва в підприємствах АПК" опирається також на досягненнях соціально-економічних, технічних та сільськогосподарських наук.

Ця наука встановлює раціональне співвідношення земельних угідь, технічних та інших засобів виробництва, робочої сили і фінансів на підприємстві та його підрозділах, співвідношення галузей, спеціалізацію та концентрацію виробництва, рекомендує методи підвищення інтенсифікації, механізації та автоматизації виробництва, поліпшення використання землі, технічних засобів і робочої сили, основних і оборотних засобів підприємства. Вона розробляє та рекомендує методи аналізу комерційної діяльності, підвищення економічної ефективності використання ресурсного потенціалу, зниження собівартості продукції і підвищення загальної рентабельності підприємства.

Організація виробництва як наука відрізняється від інших наук тим, що вона вивчає не машини, не землю, не рослини та тварини, а закономірності ефективного використання ресурсів, задіяних у процесі виробництва. Відносно технічних наук вона вивчає не фізичну природу технічних засобів виробництва, а засоби поєднання праці з засобами виробництва.

Процес виробництва включає три моменти: працю як доцільну діяльність людини; предмети праці - землю, рослини, тварини та інші предмети, на які спрямована праця; засоби праці - машини, обладнання та інші засоби виробництва, якими людина впливає на предмети праці, виконуючи відповідну роботу. Спосіб поєднання праці з засобами виробництва виражає не тільки спосіб виробництва, а й суспільну його сторону - виробничі відносини.

Отже предметом науки "Організація виробництва в підприємствах АПК" є порядок організації підприємств різних форм власності, питання оптимізації внутрішньогосподарського управління, вивчення організаційно-економічних і суспільних закономірностей розвитку виробництва в ринкових умовах, вивчення методів наукової організації у використанні робочої сили, нормування праці, оплати праці та матеріального стимулювання, оптимальне співвідношення галузей, раціональна концентрація і спеціалізація, механізація й автоматизація підприємств, використання земельних угідь, технічних та інших засобів виробництва, фінансових ресурсів, методів управління та напрямки підвищення ефективності задіяних у процесі виробництва ресурсів.

1.2 Задачі науки

Організація виробництва в підприємствах АПК як економічна наука ставить своєю задачею здійснення завдань аграрної політики України.

Головною метою організації АПК є формування конкурентоспроможного аграрно-промислового виробництва, спрямованого на вирішення політичних, соціальних, економічних завдань та забезпечення продовольчої безпеки країни.

Найголовнішим на сьогодні є створення передумов для довгострокового економічного зростання, зокрема: посилення інноваційного спрямування аграрної політики; визначення пріоритетів структурної перебудови, технологічного і технічного забезпечення; вирішення питань земельних відносин; структуризація власності та формування організаційно-правових структур АПК; розвиток інститутів корпоративної самоорганізації; стимулювання кооперації та фінансово-промислової інтеграції; стимулювання розвитку малого та середнього бізнесу; розвиток інформаційної сфери як основи ефективності інноваційної політики; здійснення адміністративної реформи та підготовка кадрів.

Держава правовими та організаційними заходами має забезпечити вільний вибір суб'єктами підприємницької діяльності форм господарювання, напрямків та умов реалізації продукції, право розпоряджатися результатами своєї праці та капіталом.

Державна політика в аграрній сфері повинна йти у напрямку пошуку оптимальної моделі трансформації економічних відносин суб'єктів господарювання. Потребує змін також вся інфраструктура сільського господарства.

Стратегія і тактика реформ АПК повинні концентруватися на трьох взаємопов'язаних напрямках. Перший формування ефективного господаря-власника. Другий - створення сприятливого економічного середовища ("правил гри") на ринку. Третій - активний пошук і мобілізація внутрішніх резервів зростання обсягів виробництва, підвищення ефективності. Наука "Організація виробництва в підприємствах АПК" покликана забезпечити стійкі темпи зростання виробництва продукції і його ефективності на умовах узагальнювання нових перетворень, передового досвіду розвитку господарств, поєднання інтересів приватного товаровиробника з інтересами суспільства.

Задача цієї науки у тому, щоб озброїти підприємців, керівників та спеціалістів розумінням проблем, шляхів і методів подальшого поліпшення комерційної діяльності та ефективності виробництва.

Узагальнюючи ці питання, можна відмітити основні задачі науки "Організація виробництва в підприємствах АПК":

1.   Вибір організаційно-правової форми господарювання.

2.   Обґрунтування організаційно-правової та виробничої структури підприємства.

3.   Організація земельної території господарства.

4.   Умови формування та ефективного використання трудових та матеріально-технічних ресурсів виробництва.

5.   Наукова організація та система оплати праці.

6.   Оптимізація розміру та спеціалізації підприємств.

7.   Наукове обґрунтування раціональних внутрішньогалузевих та міжгалузевих взаємозв'язків, вибір оптимального напрямку діяльності підприємства.

1.3 Методи науки

Метод - це спосіб дослідження предмета. Тому під методами організації виробництва в підприємствах АПК розуміють прийоми, які застосовуються при розкритті задач предмета для системного, комплексного вивчення, вимірювання й узагальнення впливу окремих факторів на господарську діяльність підприємств у напрямку підвищення ефективності виробництва.

При вивченні дисципліни використаються такі основні методи:

• монографічний метод застосовується при дослідженні окремих підприємств системи АПК, внутрішньогосподарських підрозділів або різних сторін їх діяльності. Вивчення передового досвіду дозволяє знаходити раціональні шляхи управління виробництвом, використання землі, робочої сили, техніки та фінансів. Монографічний метод водночас розкриває галузеві можливості значного нарощування випуску продукції за рахунок, ефективного використання ресурсного потенціалу підприємства;

•       розрахунково-конструктивний метод припускає дослідження шляхом проектування, наприклад, розміру виробництва, складу технічних засобів на перспективу на основі науково обґрунтованих норм витрат праці, новітніх засобів виробництва й технології. Так, визначення складу машинно-тракторного парку розрахунково-конструктивним методом дозволяє господарству правильно встановити на перспективу рівень механізації виробництва з урахуванням технічного прогресу й розвитку господарства. Цей спосіб найбільш прийнятний для організаційних і планово-економічних досліджень. Розрахунково-конструктивний метод називають ще варіативним, коли з декількох розрахунків вибирається найкращий (оптимальний), найбільш економічний, що відповідає інтересам господарства.

•       балансовий метод, заснований на зіставленні й узгодженні відповідних показників обсягів і темпів розвитку галузей народного господарства й окремих його елементів. У практиці управління організацією підприємств використають баланси: а) матеріальні (натурально-речовинні), наприклад баланси різноманітних державних ресурсів окремих видів сільськогосподарської продукції, баланси добрив і кормів, енергетичних ресурсів і виробничих потужностей і т.ін.; б) вартісні баланси, до яких відносяться, наприклад, баланс грошових доходів і витрат, баланс засобів на фінансування капітальних вкладень. Використовуючи вартісні баланси, визначають, зокрема, співвідношення між нагромадженням і споживанням при розподілі й використанні валового доходу й інші пропорції суспільного виробництва; в) баланси робочої сили (річні або по періодах року, по професіях і т.ін.); г) баланси земельних ресурсів. Система балансів дає можливість зіставити й погодити потреби в тих або інших ресурсах і джерела їхнього задоволення, обґрунтувати раціональні господарські зв'язки між галузями, економічними районами й підприємствами, що відповідають вимогам пропорційності розвитку окремих сторін виробництва в системі АПК. Особливу актуальність має балансове пов'язування рослинництва й тваринництва, насамперед забезпечення худоби повноцінними кормами. Не менш важливим є встановлення оптимальних пропорцій у розвитку матеріально-технічної бази сільськогосподарського виробництва і його обсягу й структури, для того, щоб повсюдно забезпечувати можливість своєчасного й високоякісного проведення сільськогосподарських робіт, підвищення родючості ґрунтів і культури землеробства. Цьому служать, зокрема, баланси енергетичних і трудових ресурсів, а також баланси кормів, добрив та інших матеріальних засобів. Вони дозволяють попередити виникнення диспропорцій у розвитку АПК, передбачити в планах відповідні заходи, спрямовані на підтягування відстаючих галузей і ділянок виробництва;

•       експериментальний метод - науково поставлений досвід точного спостереження досліджуваного явища, що дозволяє стежити за ходом цього явища й відтворювати його щораз при повторенні цих умов. Для проведення експерименту - обов'язковий кількісний і якісний облік його результатів. Це дозволяє встановлювати залежність між результатами й досліджуваними прийомами впливу на їхнє поліпшення. Результати експерименту, що підкріплюють висновки з теоретичного дослідження й узагальнення практичних спостережень, можуть бути досить переконливою підставою для широкого впровадження нових . засобів і прийомів підвищення продуктивності праці, збільшення сільськогосподарської продукції й зниження її собівартості. Експериментальний метод може застосовуватися при вивченні різних способів нормування, організації й оплати праці, хронометражних спостережень, організації окремих виробничих процесів, спеціалізації й т. ін.;

•       статистичні методи дозволяють виявити існуючі тенденції в розвитку міжгалузевих відносин і господарської діяльності підприємств та окремих напрямків діяльності. До групи статистичних відносяться методи групування, індексний, відносних і середніх величин, елімінування, порівняння, абсолютних різниць та ін.;

•       математичні методи дозволяють більш точно оцінювати вплив факторів на виробництво. До групи математичних методів відносяться кореляційний - за допомогою якого виявляються між факторні залежності та проводиться кількісна оцінка впливу факторів. Використання регресивних моделей дозволяє прогнозувати зміну факторних залежностей та виявляти резерви, симплексний - оптимізувати ці факторні залежності. До складу математичних методів також відноситься алгебраїчний, диференціювання та інтегрування, методи лінійного та нелінійного програмування;

•       графічні методи дозволяють наочно спостерігати закономірності які існують між економічними та організаційними явищами. Графічні методи можуть бути представлені у вигляді діаграм, схем, графічних зображень, гістограм, номограм тощо. На графіку більш виразно проявляються тенденції і зв'язки показників, що вивчаються.

Розглядаючи наведені методи, важливо вміти творчо застосовувати той або інший, щоб у кожному окремому випадку знайти основну ланку досліджуваного явища, установити причинні зв'язки й залежності, всебічно досліджувати їх, зробити наукові висновки й рекомендації для теорії й практики розвитку АПК.

Контрольні питання

1.   Дайте оцінку питанням: предмет і об'єкт дисципліни.

2.   Розкрийте основні задачі предмета.

3.   Стратегія і тактика реформ у системі АПК.

4.   Дайте обґрунтування поняття "методи дослідження".

5.   Наведіть приклади застосування статистичних методів.

6.   Наведіть приклади застосування математичних методів при вивченні дисципліни.

РОЗДІЛ 2

Організаційно-правові форми господарювання в системі АПК

2.1 Загальні положення

Організаційно-правові форми господарювання відповідають вимогам класифікації, прийнятої Держстандартом України, з урахуванням особливостей аграрного сектору економіки, що базується на чинних законодавчих актах України і відповідних організаційно-методичних напрацюваннях.

Функціонування організаційно-правовихформ здійснюється фізичними та юридичними особами в процесі господарської діяльності.

Юридичні особи - суб'єкти господарювання, які мають відокремлене майно, можуть від свого імені набувати майнових, особистих немайнових прав і нести обов'язки, бути позивачем і відповідачем у суді та арбітражі.

Підприємництво - це самостійна ініціатива, систематична на власний ризик діяльність з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг та заняття торгівлею з метою отримання прибутку.

Суб'єктами підприємницької діяльності в Україні можуть бути:

•      громадяни України, інших держав, не обмежені законом у правоздатності або діяльності;

•      юридичні особи всіх форм власності, встановлених Законом України "Про власність".

Підприємництво в Україні здійснюється у будь-яких організаційних формах на вибір підприємця (юридичної особи).

Організації, заклади, установи, для яких отримання прибутну не є основною метою, відносяться до таких, що не займаються підприємницькою діяльністю.

Згідно з Законом України "Про підприємства в Україні" "підприємством є самостійний господарюючий статутний об'єкт, який має права юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку(доходу)".

В ринковій економіці України можуть діяти підприємства таких видів:

•     Приватне підприємство - підприємство, засноване на власності фізичної особи.

•     Колективне - засноване на власності трудового колективу підприємства.

•     Господарське товариство - підприємство, засноване на власності об'єднання громадян.

•     Комунальне - засноване на власності відповідної територіальної громади.

•     Державне підприємство - базується на державній власності.

Види підприємств виступають в різних організаційно-правових формах, у тому числі й підприємства інфраструктури ринку.

У процесі формування ефективної інфраструктури продовольчого ринку головним є створення господарських структур, що будуть життєздатні в сучасних умовах і забезпечать найкращу взаємодію виробників сільськогосподарської продукції й операторів аграрного ринку.

Такої взаємодії можна досягти шляхом формування складових інфраструктури аграрного ринку у формі господарських товариств різноманітних видів.

Виходячи з викладеного, можна відмітити, що підприємницькі структури поділяються на дві групи: підприємницькі структури без права юридичної особи та з правом юридичної особи. Існуюча структура підприємництва наведена на рис.2.1.

Рис. 1.1. Організаційно-економічна структура підприємницької діяльності

2.2 Умови функціонування господарств без права юридичної особи

До господарств, які не мають прав юридичної особи, можна віднести підсобні господарства громадян та індивідуальні або сімейні підприємства, які працюють на єдиному податку.

Підсобні господарства громадян функціонують при умові, коли площа земельної ділянки не перевищує 2 га та використовується для виробництва і переробки сільськогосподарської продукції безпосередньо для забезпечення потреб родини. Надлишки продукції можуть бути продані на продовольчому ринку.

Індивідуальні або сімейні підприємства на єдиному податку можуть функціонувати при умові, коли дохід від підприємницької діяльності отриманий самостійно, за допомогою родини або найманих працівників за останні 12 місяців не перевищує 7 тис. неоподатковуваних мінімумів. Сплата податків при цьому проводиться у вигляді разових платежів або патентів (фіксованих платежів), які видаються строком від 1 до 12 місяців.

Платник податку для своєї підприємницької діяльності може використовувати працю своєї родини або найманих працівників (до 10 осіб). Розмір фіксованого податку при цьому збільшується на 50% за кожного додаткового працівника.

У патенті вказуються прізвище, ім'я та по батькові підприємця, його ідентифікаційний номер, строк дії патенту та особи, що працюють при сумісній діяльності.

Дію патенту достроково може призупинити податковий орган коли:

•      патент виданий іншій особі;

•      сумісною підприємницькою діяльністю займаються особи, не вказані у патенті.

За ці порушення підприємець позбавляється права використовувати фіксовану ставку податку протягом 12 місяців та сплачує штраф у розмірі повної ставки фіксованого податку за кожну особу, яка не внесена до патенту.

2.3 Формування індивідуальних підприємств з правом юридичної особи

Організаційною основою підприємницької діяльності з правом юридичної особи в ринкових умовах є фірма. В перекладі з італійської слово "фірма" означає - торгове ім'я комерсанта.

З правової точки зору під фірмою розуміється самостійний господарський суб’єкт, який на умовах закріплених за ним засобів виробництва виробляє та реалізує продукцію, виконує роботи та надає послуги.

У цивільному кодексі України поки ще не існує поняття "фірма", а організаційно-правовою формою підприємницької діяльності є підприємство.

Підприємства, які знаходяться в системі АПК, можуть функціонувати, використовуючи три форми оподаткування (спрощену, фіксований сільськогосподарський податок та загальну систему оподаткування).

Приватне підприємство - підприємство, засноване на власності юридичної особи (фізичної особи). Приватне підприємство має право найму робочої сили з дотриманням відповідного законодавства України. Водночас не є обов'язковою особиста праця засновника.

Засновник і учасник приватного підприємства - одна й та ж фізична особа, яка несе відповідальність усім своїм майном. Проте згідно з Кримінальним кодексом України, у громадян, які займаються сільським господарством, не може бути примусово вилучений певний перелік особистого майна (одна хата, запас продуктів харчування та палива на один сезон, зимовий одяг, корова і річний запас кормів, насіння, сільськогосподарський інвентар та ін.).

Різновидністю приватного підприємства є фермерське господарство. Часто до категорії "приватне підприємство" відносять особисте підсобне господарство громадян, яке не є підприємством.

Приватні підприємства на основі оренди землі та майна виникли у процесі проведення земельної реформи, зокрема реформування колективних сільськогосподарських підприємств. При цьому земельні масиви не фрагментуються на дрібні ділянки, а передаються на основі земельних сертифікатів і договору оренди. Такі підприємства створюються на підставі Закону України "Про підприємства в Україні". Основне правове навантаження в них несуть відносини власності (приватна, об'єднання власності), а здійснювати свою діяльність на базі орендованого майна (паїв) або землі може підприємство будь-якої організаційно-правової форми.

Приватне підприємство - самостійний господарюючий статутний суб'єкт, який здійснює виробничу та комерційну діяльність на базі як власного так і орендованого майна й землі з метою отримання прибутку.

Воно має самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку зі своїм найменуванням. Приватне підприємство не може мати у своєму складі інших юридичних осіб. Взаємовідносин!! з власниками земельних і майнових паїв будуються на основі договорів з виплатою орендної плати.

Майно підприємства складають основні фонди, обігові кошти та інші цінності, вартість яких відображена в балансі підприємства/Підприємство здійснює володіння, користування і розпорядження своїм майном у відповідності з метою своєї діяльності й чинним законодавством.

Підприємство має право в установленому порядку: виступати наймачем, орендувати або використовувати на інших умовах земельні угіддя, майно, інші ресурси, майнові і немайнові права; засновувати об'єднання з іншими суб'єктами господарської діяльності; створювати в Україні та за її межами свої філії та дочірні підприємства; випускати та розміщувати цінні папери.

Підприємство використовує власні, придбані, орендовані, залучені на інших умовах земельні угіддя в процесі виробничої діяльності. Відчуження земельних угідь, переданих підприємству в оренду, проводиться виключно за персональною згодою їх власників.

Чистий прибуток (дохід) утворений за рахунок надходжень від господарської діяльності, залишається у повному його розпорядженні.

Приватне сільськогосподарське підприємство може створюватися його засновником:

•      як окрема дія, не пов'язана з колективним та іншим недержавним сільськогосподарським підприємством (наприклад, на базі присадибного господарства, куплених землі і майна, взятих в оренду, одержаних у спадок чи в порядку дарування);

•      у процесі реорганізації будь-якого недержавного сільськогосподарського підприємства залежно від прийнятих в Україні її форм (злиття, приєднання, поділ, відокремлення, перетворення).

Суть цього варіанту полягає в тому, що засновником такого агроформування стає окремий член реформованого підприємства, земельний і майновий паї якого становлять його засновницький капітал, який може доповнюватися іншими земельними ділянками, майном, грошима. Члени підприємства, які виявили бажання співпрацювати з ним, можуть вступати з ним в орендні відносини, за яких засновник підприємства став орендарем, а всі інші - орендодавцями.

Як показує досвід, найчастіше таку ініціативу проявляють керівники підприємств, хоч рівні з ними відповідні права мають всі інші члени підприємства. Можливі також варіанти, коли в процесі реструктуризації даного підприємства може бути створено два і більше приватних агроформувань.

Найбільш суттєвим недоліком, характерним для приватних підприємств з орендними відносинами, є залежність від орендодавця, який може у будь-який момент часу вилучити своє майно, землю. Щоб цього не сталося, в договір оренди вносять відповідний пункт, що регулює реалізацію прав власності.

До індивідуальних підприємств відноситься і фермерське господарство. Згідно з Законом України "Про селянське (фермерське) господарство" в якості засновника такого господарства може виступати тільки одна фізична особа - дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку.

Слід зазначити, що до складу фермерського господарства можуть входити декілька осіб - громадян України. Проте не всі громадяни України можуть стати членами конкретного фермерського господарства. Закон встановлює, що його членами можуть бути лише подружжя, їх батьки, діти, які досягли 16-річного віку, та інші родичі, які об'єдналися для роботи в конкретному господарстві. Разом з тим не можуть бути членами фермерського господарства особи, які хоч і є родичами, але працюють в господарстві за трудовим договором (контрактом).

Засновник фермерського господарства є головою підприємства і несе персональну відповідальність за створення безпечних умов праці, дотримання техніки безпеки тощо.

Більшість селянських (фермерських) господарств спеціалізується на виробництві продукції рослинництва і, перш за все, зернових культур, які забезпечують швидку віддачу вкладених коштів у порівнянні з тваринництвом або багаторічними насадженнями. Фермери визначають виробничий напрямок свого господарства, виходячи із своїх обмежених матеріально-технічних і фінансових можливостей.

Тому і надалі відбуватиметься поділ праці, за якого одні фермери вироблятимуть продукцію рослинництва, а інші - розвиватимуть тваринництво на покупних кормах.

Основні типи фермерських господарств у різних регіонах України такі: у Степовій зоні - спеціалізовані на виробництві рослинницької продукції: зерна, зерна і соняшнику, овочевих культур, плодів і ягід; у Лісостепу - зерна і цукрового буряку, зерна і картоплі, овочів, плодів і ягід; на Поліссі - зерна і льону, зерна і картоплі, овочевих культур.

У тваринництві фермерські господарства спеціалізуються на виробництві: молока, яловичини, молока і свинини, яловичини, репродукції поросят, вирощуванні свиней (замкнутий цикл), вовни і баранини, яєць, м'яса курей, качок, гусей, індиків тощо.

Основним концептуальним положенням стратегії розвитку фермерства і посилення його ролі в АПК є формування приватних господарств товарного типу і широкий розвиток їх кооперування по виробництву, зберіганню, переробці і збуту сільськогосподарської продукції, по постачанню фермерам засобів виробництва, наданню їм сервісних послуг та розвитку фірмової торгівлі.

Зростання кількості селянських (фермерських) господарств, розширення площ їх землекористування здійснюватимуться за рахунок земель запасу, виходу з господарств частини членів колективних сільськогосподарських підприємств із своїми земельними паями, оренди, купівлі чи успадкування земельних ділянок тощо. По мірі здійснення земельної реформи набудуть поширення крупні фермерські приватні підприємства, створення яких буде відбуватись за рахунок оренди фермерами та іншими громадянами земельних і майнових паїв членів КСП.

Якщо невелике господарство забезпечити всім комплексом основних машин, то рівень їх використання буде невисоким. Тому принцип найбільш повного і ефективного використання необхідних технічних засобів на виробництві продукції рослинництва треба брати за основу визначення раціональних розмірів земельних ділянок для селянських (фермерських) господарств різної спеціалізації.

У зв'язку з тим, що розміри фермерських господарств, які функціонують в Україні, далекі від раціональних, фермери можуть покращити умови і результати діяльності своїх господарств шляхом кооперування коштів і сил на добровільній основі.

Кооперативи можуть створюватися фермерами для виробництва, зберігання, переробки, збуту сільськогосподарської продукції, закупівлі потрібних матеріально-технічних засобів, проведення кредитних та страхових операцій, інженерного обладнання території, будівництва і надання інших послуг своїм членам.

Економічні взаємовідносини фермерів, які об'єднують землю, технічні засоби, працю для спільного виробництва продукції рослинництва, тваринництва можуть базуватися на основі розподілу одержаного прибутку з врахуванням кількості та якості землі і технічних засобів, переданих у спільне виробництво, а також їх трудової участі у виробництві.

Для визначення першої і другої частини прибутку для розподілу встановлюється сума амортизації основних фондів і витрат праці, оцінених за оплатою, яка складається в народному господарстві. Потім визначається сума прибутку, яка припадає на 1 карбованець витрат. Прибуток, який припадає на основні фонди (по амортизації), доцільно розподілити між власниками фондів пропорційно їх вартості. Це пов'язане з тим, що величина прибутку, нарахованого від амортизації на фонди з великим терміном використання (наприклад будівлі), буде меншою, ніж на короткотермінові фонди. Частка прибутку, яка припадає на спільні основні фонди, повинна бути розподілена відповідно до витрат праці кожного учасника кооперації.

Крім того, власникові засобів, які передані у спільне користування, слід виплачувати нараховану на них амортизацію, яка включена в собівартість. Після виплати йому повної вартості (з урахуванням зносу) ці засоби стають спільними. За згодою членів кооперації засоби можуть бути викуплені за рахунок прибутків інших (не власників) членів кооперації раніше, ніж мине амортизаційний термін. У цьому разі вони стають спільною власністю, і прибуток розподіляється відповідно до вкладеної праці та площі й вартості землі.

При оренді будівель і споруд, технічних засобів фермер через орендну плату повинен забезпечити власникові просте їх відтворення, а також необхідні нагромадження. Для цього слід встановити вартість фондів, які передаються в оренду з урахуванням існуючої кон'юнктури ринку і ступеня їх зносу.

2.4 Особливості створення та функціонування колективних підприємств

Акціонерні товариства. Акціонерним товариством є підприємство, створене на засадах угоди юридичними особами і (або) громадянами шляхом об'єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку, яке має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій рівної номінальної вартості і несе відповідальність по зобов'язаннях тільки майном товариства.

Акціонерне товариство може бути двох видів:

•      відкрите, акції якого розповсюджуються вільно без обмежень для придбання;

•      закрите, акції якого розповсюджуються тільки між засновниками.

Товариство доцільно створювати за необхідності залучення додаткових інвестицій для розвитку діяльності, наявності великої кількості потенційних учасників, а також для використання переваг обмеженої відповідальності в умовах багато чисельної (за кількістю учасників) структури.

Відносини у товаристві будуються через використання акцій як специфічного виду цінних паперів без встановленого строку обігу, що засвідчують дольову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджують членство в цьому товаристві, право на участь в управлінні ним, на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду, а також на участь у розподілі майна при ліквідації товариства. Кожен учасник (акціонер) має право продати належні йому акції на власний розсуд, якщо у товаристві не передбачено інших особливих умов їх відчуження. Засновники товариства повинні утримувати не менше 25 відсотків статутного фонду протягом двох років, якщо установчими документами не передбачений більший строк.

Для товариства характерно:

•обмежена (у межах вартості власних акцій) відповідальність учасників;

•      пропорційний характер голосування на загальних зборах відповідно до кількості акцій, що є власністю конкретного акціонера;

•      колективно-представницький характер управління (загальні збори-спостережна рада-правління) та прийняття кваліфікаційною більшістю (у 3/4 голосів) рішень щодо зміни статуту товариства; припинення його діяльності; створення та припинення діяльності дочірніх підприємств, філій та представництв.

Відкриті товариства зобов'язані щорічно публікувати інформацію про результати власної діяльності.

Для частини учасників (наприклад, які мають особливі заслуги перед товариством) товариство може випускати привілейовані акції, тобто акції, за якими гарантується щорічна виплата дивідендів незалежно від результатів діяльності. Загальна вартість таких акцій не може перевищувати 10% обсягу статутного фонду. Як правило, власники таких акцій не беруть участі в управлінні справами товариства.

Товариство може регулювати обіг акцій через встановлення обмежень щодо їх відчуження або викупу акцій самим товариством для наступного їх перепродажу, розповсюдження чи анулювання.

Товариство створюється на підставі установчого договору (договору засновників) та статуту (установчі документи), які повинні містити відомості про вид товариства (акціонерне), предмет і цілі його діяльності, склад засновників та учасників, найменування та місцезнаходження товариства, розмір і порядок утворення статутного фонду, порядок розподілу прибутків чи збитків, склад й компетенцію органів товариства та порядок прийняття ними рішень, включаючи перелік питань, по яких необхідна кваліфікована більшість голосів, порядок внесення змін до установчих документів, порядок ліквідації і реорганізації товариства, види акцій, що випускаються, їх номінальну вартість, співвідношення різних видів акцій, кількість акцій, що купуються засновниками, наслідки невиконання зобов'язань по викупу акцій.

Процес створення акціонерного товариства включає такі основні етапи:

•      прийняття рішення про наміри щодо створення товариства;

•      оцінка можливостей, напрямків та умов діяльності товариства;

•      прийняття рішення про створення товариства та умови підписки на акції (укладення договору засновників);

•      реєстрація випуску акцій та інформації про випуск акцій;

•      оголошення про підписку на акції;

•      підписка на акції;

•      розробка проекту статуту товариства;

•      прийняття статуту товариства та вибори його органів (установчі збори);

•      державна реєстрація товариства;

•продаж акцій учасникам товариства.

При створенні закритого товариства реєстрація інформації про випуск акцій не проводиться, а підписка на них проводиться у формі розміщення акцій серед засновників.

За необхідності залучення сторонніх інвесторів може створюватись відкрите товариство, засновниками якого виступають фізичні особи - члени підприємства або ці самі особи разом з визначеними ними юридичними чи фізичними особами, які не були членами підприємства.

При залученні сторонніх осіб слід враховувати потенційний розподіл голосів у товаристві. Вирішальним є пакет акцій у розмірі 50 відсотків від загальної їх вартості плюс одна акція. Утримання пакету в розмірі 40 відсотків плюс одна акція дає можливість блокувати скликання загальних зборів, 25 відсотків плюс одна акція - блокувати прийняття рішень, які потребують кваліфікованої більшості голосів.

У формі акціонерних товариств доцільно створювати аграрні біржі і торгові доми. Проте аграрна біржа є великою організацією зі складною структурою і правилами діяльності, тому безпосереднім виробникам сільськогосподарської продукції з їх незначними фінансовими можливостями і знаннями в галузі біржової торгівлі немає необхідності ставати засновниками аграрних бірж. Інша справа - участь у створенні брокерських контор, що мають право здійснювати операції на аграрних біржах.

Створені у формі акціонерного товариства брокерські контори об'єднують інтереси виробників сільськогосподарської продукції і професіоналів, що мають необхідні навики роботи на аграрному ринку. У такій спілці виробники одержують можливість вигідно реалізувати власну продукцію й купувати необхідні матеріали, а біржові торговці одержують надійних постачальників продукції і ділових партнерів. Форма акціонерного товариства, що характеризується обмеженою відповідальністю учасників, дає можливість сільськогосподарським виробникам ставати засновниками великої кількості подібних організацій, що спеціалізуються на одному виді сільськогосподарської продукції. Прозорість ведення справ у акціонерному товаристві дає можливість його засновникам володіти абсолютно всією інформацією про діяльність організації.

Торгові доми, які для ефективного функціонування повинні мати розгалужену мережу філій і дочірніх компаній у кожному регіоні держави, також є об'єктом інтересів сільськогосподарських товаровиробників.

Ставши акціонером подібної дочірньої компанії, сільськогосподарський виробник одержує можливість не тільки ефективно реалізувати свою продукцію і купувати необхідні матеріали, й володіти повною інформацією про стан ринку його продукції і своєчасно реагувати на зміну кон'юнктури.

Унікальна здатність акціонерних товариств акумулювати капітал при існуючому протиріччі, коли на ринку найбільш економічно вигідні операції з дуже великими партіями продукції і наявністю дрібних виробників, робить створення акціонерних компаній що працюють на аграрному ринку за участю сільськогосподарських виробників, дуже актуальним.

Крім того в акціонерному товаристві не потрібна одностайність при прийнятті рішень органом товариства. Рішення приймаються простою або кваліфікаційною більшістю голосів. У той же час акціонерна компанія потребує кваліфікованого керування із складною системою органів: загальні збори, спостережна наглядова рада, правління, голова правління. Обов'язкове створення ревізійної комісії. Не менш складний і процес створення акціонерного товариства.

Таким чином, разові і постійні витрати на створення і функціонування акціонерного товариства значно вищі, чим у підприємств інших організаційно-правових форм. Тому створенню акціонерного товариства повинна передувати розробка бізнес-плану. Він повинний забезпечити річний оборот і масу прибутку майбутнього акціонерного товариства, які спроможні виправдати громіздку структуру акціонерного товариства. Ще одним, досить істотним недоліком акціонерного товариства є можливість зосередження реальної влади в руках виконавчого органу, якщо ніхто не володіє контрольним пакетом акцій, або відсутня керівна коаліція акціонерів. Крім того при виході з акціонерного товариства неможливо виділити свою частку з майна товариства, не можна сплачувати акції своїми земельними частками, оскільки вони переходять у власність товариства як юридичної особи.

Утруднена процедура виходу із закритого акціонерного товариства, і пов'язано це не тільки з пошуком третьої особи, а й з погодженням, що ця особа стане стороною установчого договору.

Складною є й процедура скликання зборів акціонерів, всі акціонери повинні бути повідомлені персонально передбаченим статутом способом.

Товариство може бути створене, якщо розмір його статутного фонду не меншими суми, еквівалентної 1250 розмірам законодавчо встановленої заробітної плати.

Товариство з обмеженою відповідальністю. Товариством з обмеженою відповідальністю є підприємство, створене на засадах угоди юридичними особами і (або) громадянами шляхом об'єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку, яке має статутний фонд, розділений на частки у розмірах, визначених установчими документами.

Товариство з обмеженою відповідальністю доцільно створювати, як правило, за наявності відносно мало чисельної (близько 10-20 осіб) групи власників, для якої характерна певна єдність інтересів, достатня для прийняття одностайного рішення з ключових питань спільної підприємницької діяльності (про визначення основних напрямків діяльності товариства, затвердження його планів та звітів про їх виконання, внесення змін до статуту, про виключення учасника з товариства).

Для товариства характерна трьохступенева структура управління (загальні збори-голова товариства-виконавча дирекція (директор), голосування відповідно до розмірів частки учасника у статутному фонді, заборона суміщення посад голови товариства і керівника виконавчого органу.

Учасники товариства відповідають за його зобов'язаннями тільки своєю часткою у загальному майні, можуть виключити з товариства учасника, який систематично не виконує або неналежним чином виконує обов'язки або перешкоджає своїми діями досягненню цілей товариства.

Відступлення своєї частки (повністю або частково) у статутному фонді товариства один з учасників може здійснити лише за згодою решти учасників.

Учаснику, який вибуває з товариства (в тому числі і виключеному), товариство виплачує пропорційну його частці у статутному фонді частину вартості майна і прибутку протягом 12 місяців з дня виходу.

Товариство створюється і діє на підставі установчого договору між учасниками про його створення та статуту товариства (установчі документи). В установчих документах необхідно визначити: вид товариства (з обмеженою відповідальністю), предмет та цілі його діяльності, склад засновників (учасників), найменування та місцезнаходження товариства, розмір та порядок утворення статутного фонду, розміри часток кожного з учасників, розмір, склад та порядок внесення ними вкладів, склад та компетенцію загальних зборів, голови та дирекції (директора), порядок прийняття рішень органами товариства, перелік питань, при вирішенні яких Потрібна одностайність, порядок внесення змін до установчих документів, порядок ліквідації і реорганізації товариства.

Товариство може бути створеним, якщо його статутний фонд складає не менше 625 розмірів встановленої законодавством мінімальної заробітної плати.

До дня державної реєстрації установчих документів товариства кожен з учасників має внести не менше 30% розміру його вкладу, передбаченого у цих документах. Залишок вкладів вноситься протягом одного року після реєстрації товариства.

Учасники товариства не зобов'язані працювати в ньому і здійснюють свої права як рівноправні (пропорційно власній частці у статутному фонді) власники.

Розширення чисельності учасників товариства, якщо це не пов'язано з відступленням їх часток третім особам, тягне за собою збільшення розмірів статутного фонду і відповідну державну реєстрацію змін до установчих документів.

Учасники товариства несуть відповідальність у межах їх внесків до статутного фонду.

Застосування товариств з обмеженою відповідальністю при формуванні інфраструктури аграрного ринку практично відповідає сфері акціонерних товариств. Різниця в тому, що товариство з обмеженою відповідальністю, як підприємство більш просте в створенні і управлінні, як уже згадувалося, більше підходить для організацій учасників, що мають незначну кількість (10-20 учасників, максимум 50). Організація цієї організаційно-правової форми не має передумов до накопичення значного капіталу і відповідного збільшення торгового обороту. Тому така організація може успішно функціонувати в основному тільки на якомусь локальному аграрному ринку (наприклад на рівні області). В іншому принцип функціонування акціонерних товариств і товариств 3 обмеженою відповідальністю, як складових інфраструктури аграрного ринку, однаковий.

Товариство з додатковою відповідальністю. Товариством з додатковою відповідальністю є підприємство, створене на засадах угоди юридичними особами і (або) громадянами шляхом об'єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку, яке має статутний фонд, поділений на частки визначених установчими документами розмірів.

Товариство створюється і функціонує на умовах, встановлених чинним законодавством. Єдиною і суттєвою особливою характеристикою товариства є додаткова відповідальність його учасників, тобто останні відповідають за зобов'язаннями товариства своїми внесками до статутного фонду, а при їх нестачі - додатково власним майном в однаковому (кратному до внеску кожного учасника) розмірі для всіх учасників.

Додаткова відповідальність встановлюється для підвищення довіри до товариства, оскільки його учасники зацікавлені не тільки в успішній діяльності товариства, а й у збереженні власного майна.

В той же час додаткова відповідальність в товаристві також є обмеженою (кратним розміром до внеску), тобто стягнення по боргах товариства не може бути звернене на все особисте майно учасника.

Створення організацій, що входять в інфраструктуру аграрного ринку, у формі товариства з обмеженою відповідальністю можливо лише шляхом закріплення, у встановленому порядку додаткової відповідальності успішно функціонуючого товариства з обмеженою відповідальністю. Такий крок може бути виправданий у випадку збільшення обсягів торгових операцій і поліпшення умов їх проведення. Останнє досягається завдяки довірі і поступливості кредиторів і контрагентів організації, що викликані підвищеною, солідарною відповідальністю учасників товариства з додатковою відповідальністю.

Командитне товариство. Командитним товариством є підприємство, створене на засадах угоди юридичними особами і (або) громадянами шляхом об'єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку, яке включає одного або більше учасників з повною відповідальністю та одного або більше учасників з обмеженою відповідальністю (вкладників).

Таке товариство доцільно створювати за наявності одного або декількох лідерів, яким один або група власників довіряють своє майно чи права для самостійного здійснення підприємницької діяльності.

Управління діяльністю товариства здійснюють тільки учасники (або учасник) з повною відповідальністю. Учасники з обмеженою відповідальністю (вкладники) беруть участь у веденні справ товариства лише за його дорученням.

Учасники (учасник) з повною відповідальністю несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім належним їм майном, на яке за чинним законодавством може бути звернуте стягнення (включаючи і особисте). Інші учасники (вкладники) товариства відповідають за його зобов'язаннями тільки власним вкладом.

Товариство здійснює свою діяльність на підставі установчого договору між його учасниками, у якому визначається вид товариства (командитне), предмет та цілі його діяльності, склад засновників (учасників), найменування та місцезнаходження товариства, розмір та порядок утворення його майна, розміри частки кожного з учасників з повною відповідальністю, розмір, склад та порядок внесення ними вкладів, форма участі кожного з учасників з повною відповідальністю у справах товариства, сукупний розмір часток вкладників (учасників з обмеженою відповідальністю), розмір, склад і порядок внесення ними вкладів, порядок розподілу прибутків та збитків, порядок ведення справ товариства, обсяг повноважень учасників, склад та компетенція органів товариства та порядок прийняття ними рішень, перелік питань, при вирішенні яких потрібна одностайність учасників з повною відповідальністю, порядок внесення змін до установчого договору, порядок ліквідації і реорганізації товариства.

Учасники (учасник) з повною відповідальністю можуть максимально залучити до товариства майно, вартість якого відповідає вартості їх власного внеску. Тому командитне товариство доцільно створювати на базі юридичної особи (осіб), наприклад селянського (фермерського) господарства (учасники з повною відповідальністю), які залучають кошти та майно дрібних індивідуальних власників (вкладників). Вступ вкладника до товариства здійснюється шляхом внесення грошових або матеріальних вкладів і не потребує внесення змін до установчих документів.

Учасники з повною відповідальністю відповідають перед кредиторами товариства всім належним їм майном, як і учасники повного товариства. Відповідальність вкладників обмежується їхньою часткою у майні товариства, як і учасників товариства з обмеженою відповідальністю.

Командитні товариства можуть зайняти особливе місце в інфраструктурі аграрного ринку.

Основний момент у принципах функціонування командитного товариства особливо важливий для підприємства, яке входить в інфраструктуру аграрного ринку.

Засновники (учасники з повною відповідальністю) такої організації, що мають необхідні знання та навики і тому готові ризикнути усім своїм майном, використовують капітал великої кількості вкладників для досягнення обсягів операцій, необхідних для ефективного функціонування організації. Крім цього їм не потрібна підтримка вкладників для прийняття управлінських рішень.

Позитивні та негативні моменти, що характерні для повного товариства, можна віднести і до командитного товариства в частині, що стосується учасників з повною відповідальністю.

Дана організаційно-правова форма у порівнянні з іншими товариствами надає можливості для більш ефективного управління, оскільки рішення приймається тільки учасниками з повною відповідальністю, що спрощує процес прийняття рішень.

Разом з тим існуюче регламентування чинним законодавством співвідношення між сукупними частками в статутному фонді учасників з повною відповідальністю і вкладників, обмежує залучення вкладів останніх і тим самим не дозволяє розширювати підприємницьку діяльність товариства.

Повне товариство. Повним товариством є підприємство, створене на засадах угоди юридичними особами і громадянами шляхом об'єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку, всі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність по зобов'язаннях товариства усім своїм майном.

Ведення справ товариства здійснюється за загальною згодою всіх учасників або всіма ними, або одним чи кільком з них, яким рештою учасників спеціальним дорученням визначається обсяг повноважень.

Перехід частки учасника до іншого або до третьої особи здійснюється тільки за згодою всіх учасників. Правонаступник чи спадкоємець учасника несе відповідальність за його борги перед товариством, а також за борги товариства перед третіми особами.

Учасники не можуть діяти самостійно (від свого імені і у власних інтересах) за напрямками, для здійснення яких було створене товариство.

Товариство створюється і функціонує на основі установчого договору, у якому визначається: вид товариства (повне), предмет та цілі його діяльності, склад учасників, найменування та місцезнаходження товариства, розмір та порядок утворення статутного фонду, порядок розподілу прибутків та збитків, порядок ведення справ товариства, порядок внесення змін до договору, порядок ліквідації і реорганізації товариства, ступінь відповідальності учасників.

Перевагою цієї організаційно-правової структури є наявність повної солідарної відповідальності учасників, що підвищує довіру до цих підприємств з боку кредиторів та інших партнерів.

Але усвідомлення учасниками повного товариства того, що вони несуть ризик втрати не тільки товариства у відповідній частці, а й особистого майна, дещо стримує їх волевиявлення щодо створення такого товариства. Адже, беручи на себе підвищену відповідальність, засновники (учасники) повних товариств не отримують натомість жодних переваг у здійсненні господарської діяльності, оподаткуванні прибутку порівняно з господарськими товариствами інших видів.

З огляду на викладене, використання цієї організаційно-правової форми для організацій, що входять в інфраструктуру аграрного ринку і здійснюють торгові або посередницькі операції, пов'язано з великим ризиком. Інша справа організації, що входять в інфраструктуру ринку інформації стосовно аграрного ринку (консалтингові і маркетингові компанії).

Обмежене коло учасників повного товариства, неможливість конкуренції між учасником товариства і самим повним товариством забезпечують практично повну конфіденційність інформації, що найчастіше має дуже велику ціну.

Холдингова компанія. Холдингом є така форма акціонерного володіння капіталом, при якому материнська (головна) компанія, володіючи контрольним пакетом акцій дочірніх компаній, об'єднаних у єдину структуру, забезпечує собі управління і контроль за всіма підприємствами, що входять у її склад.

В умовах формування аграрного ринку актуальність холдингових компаній особливо велика. Важливою складовою частиною агропромислового комплексу держави можуть стати об'єднання сільськогосподарських підприємств навколо одного або групи переробних підприємств, створені на принципах холдингу.

До головних завдань холдингових компаній відноситься інтеграція в єдиний процес всіх основних стадій виробництва: від наукових досліджень, проектування, початку виробництва до реалізації продукції. Це досягається об'єднанням під егідою материнської компанії (шляхом придбання контрольних пакетів акцій) капіталів банків, наукових організацій, виробничих підприємств і торгових організацій.

Централізація і концентрація в материнської компанії капіталу і відповідно основних джерел прибутку дочірніх фірм ставить усі дочірні компанії в залежність від материнської. З іншого боку, здійснення спільної емісії цінних паперів, укладання кредитних угод під гарантії всього холдингу, проведення єдиного інвестиційного процесу, а також консолідація фінансової звітності з метою зменшення оподатковування в умовах сьогоднішньої економічної кризи робить участь у холдингу особливо актуальною для сільськогосподарських виробників, які сьогодні не мають оборотних коштів і засобів для розширеного відтворення і не мають каналів, а іноді і просто навиків їх придбання.

Не менш важлива спроможність холдингових компаній забезпечувати збільшення і нарощування інтелектуального потенціалу для розвитку нових напрямків діяльності, у тому числі сільськогосподарського виробництва.

Наступною перевагою холдингової компанії є можливість ведення єдиної комплексної маркетингової стратегії. Інтеграція в одну систему дозволить фірмам, об'єднаним спільними цілями і під єдиним керівництвом, на принципово новій основі побудувати схеми контролю за надходженням матеріальних ресурсів, забезпечити моніторинг їхнього зберігання, транспортування і використання, а також раціоналізацію процесу збуту продукції, включаючи оптимізацію системи дистрибуції холдингової компанії.

У холдинговій компанії є можливість оптимізації системи управління, контролю, обліку і звітності. Інструментом реалізації цієї політики виступають такі методи, як участь керівників материнської компанії в наглядових радах своїх дочірніх фірм, створення аналітичних (мозкових) центрів, консолідація обліку і звітності, внутрішній аудит й ін.

Централізація й укрупнення капіталу сприяють формуванню і реалізації національних і міжнародних інвестиційних проектів. Холдингові компанії сприяють прискореному розвитку регіонів їх розташування. Холдинги пом'якшують і видозмінюють конкуренцію між своїми дочірніми компаніями і створюють умови для обміну технологіями, науково-технічним досвідом у виробництві, менеджменті й особливо в найбільш важливій складовій функціонування аграрного ринку - маркетингу. Організації, що входять у холдинг, мають можливість знижувати виробничі витрати завдяки здійсненню великомасштабних закупівель сировини і матеріалів, управлінню запасами.

Холдинги, на відміну від дрібних підприємств, можуть підготувати кваліфікований управлінський і технічних персонал на високому рівні.

І нарешті, холдинги можуть фінансувати фінансово-збиткові на початковому етапі дочірні компанії, забезпечуючи їх новими технологіями не тільки виробництва, а й технологіями ефективного постачання необхідними матеріалами (логістика) і реалізації готової продукції.

З недоліків холдингових компаній варто виділити наступне. Усунення конкуренції усередині холдингу може призвести до економічного застою. Контроль за ціноутворенням може призвести до ліквідації незалежних компаній. Переконаність дочірньої компанії у своїй повній захищеності з боку холдингу може призвести до втрати реакції на зміни в економічній, політичній ситуації і кон'юнктурі ринку.

Крім цього, в Україні сьогодні відчувається гостра нестача управлінського персоналу, спроможного використовувати позитивні властивості холдингових компаній.

Концерн. Концерн - створюється шляхом скупки контрольних пакетів акцій різних підприємств, укладання договорів про спільність інтересів цих підприємств і концерну. Концерни, як і холдинги, часто охоплюють підприємства найрізноманітніших галузей промисловості, сільського господарства, банки, торгові установи, транспорт і ін. Всі підприємства, що входять у концерн зазвичай зберігають формальну самостійність, але пов'язані між собою відносинами фінансової залежності, системою участі і управління.

На відміну від холдингової компанії, що, як правило, здійснює лише керуючі і контролюючі дії над своїми дочірніми компаніями, концерни мають власні виробничі потужності, на оптимізацію роботи яких спрямована робота дочірніх компаній. Створення концернів в Україні має певні передумови.

За останні роки у населення України сформувався стійкий попит на нові групи продуктів харчування: йогурти, легке масло (без холестерину), різноманітні напівфабрикати у зручній упаковці для швидкого приготування та ін. Це повертає виробника обличчям до споживача і стимулює його до збільшення асортименту товарів, формування закінчених циклів виробництва, підвищення якості сировини та іі переробки, зручності розфасовки й інших методів залучення споживача тощо.

Вихід українського виробника на цей ринок пов'язаний із великими витратами на нове обладнання, забезпечення якісної сировинної бази, налагодження системи збуту продукції. Вирішити більшість цих проблеми можна шляхом створення агропромислових концернів.

Агропромисловий концерн в умовах України на відміну від холдингових компаній, що працюють в широкому спектрі ринків, частіше усього концентрується на виробництві і реалізації однієї групи продуктів (наприклад продуктів масложирово-м'ясної, молочної, хмельової й інших галузей).

Такий агропромисловий концерн контролює повний життєвий цикл своєї продукції від наукових розробок, виробництва сільськогосподарської сировини, закупівлі матеріалів до реалізації кінцевої продукції. Тобто складовою частиною концерну незмінно виступає мережа торгово-закупівельних підприємств, що забезпечують мінімізацію втрат при купівлі сировини для всіх складових концерну й ефективну реалізацію продукції концерну. Концерн має можливість розробки власних торгових марок, під якими реалізується продукція підприємств, що входять у концерн, і самостійно не здатних дозволити собі володіння торговою маркою.

Через схожість організаційної структури і структури управління концерни мають практично ті самі переваги і недоліки, що й холдингові компанії.

Державне підприємство. Державне підприємство засноване на державній, загальнодержавній або комунальній власності. Підприємство створюється згідно з рішенням власника майна чи уповноваженого ним органу.

Засоби виробництва і вироблена ним продукція є державною власністю і належить підприємству на праві оперативного управління. Здійснюючи право оперативного управління майном, підприємство володіє та користується зазначеним майном. Особливості розпорядження майном підприємства зазначені в його статуті.

Управління підприємством здійснюється відповідно до статуту на основі поєднання прав власника і трудового колективу. Органами управління є міністерство та інші органи виконавчої влади. Міністерство або інший орган виконавчої влади призначає на посаду та звільняє з посади керівника підприємства, затверджує статут, здійснює контроль за його дотриманням, контроль за ефективністю використання майна, що є у державній власності та закріплене за підприємством; здійснює планування і контроль за господарською діяльністю, затверджує фінансовий план і план розвитку підприємства та обов'язково укладає з ним державні контракти на поставку продукції (робіт, послуг) для державних потреб; визначає порядок використання прибутку через встановлення обов'язкових нормативів його розподілу, затверджує умови та розмір фонду оплати праці з урахуванням умов, передбачених галузевою угодою.

Державне підприємство відповідає за своїми зобов'язаннями коштами та іншим майном (крім основних фондів).

Державні підприємства мають право вступати до асоціацій, консорціумів, концернів та інших об'єднань за погодженням з Кабінетом Міністрів.

Організація орендарів - створюється трудовим колективом державного підприємства. Вона має переважне право перед іншими фізичними і юридичними особами на укладення договору оренди майна того державного підприємства, де вона створена. Організація орендарів створюється в організаційних структурах будь-яких правових форм.

Агрофірми. Термін "агрофірма" не є юридичним поняттям. У нормативних актах України цей термін не вживається.

Практичного поширення слово "агрофірма" набуло в Україні в 90-х pp. як загальне найменування ряду підприємств, які крім виробництва сільськогосподарської продукції займаються також її переробкою, виробництвом продуктів харчування і навіть мають мережу власних магазинів, кафе, ресторанів, де реалізовують власну продукцію. Окремі селянські (фермерські) господарства в своїх назвах також вживають термін "агрофірма".

Отже, з правової точки зору агрофірма не є окремим видом юридичної особи і взагалі не несе в собі якогось особливого правового навантаження. Агрофірма як юридична особа може мати практично будь-яку організаційно-правову форму. Однак, як свідчить досвід, особливою ознакою агрофірми є поєднання виробництва сільськогосподарської продукції з одним чи кількома видами діяльності (переробка продукції, торгівля нею, надання сільськогосподарських послуг тощо).

Агроконсорціум. Агроконсорціум - це форма господарювання, заснована на кооперації аграрних і промислових підприємств, а також банків з можливою участю у спільній діяльності підприємств і організацій інших галузей: будівельних, торгових, наукових тощо. Агроконсорціуми створюються на добровільній основі об'єднанням на кооперативних засадах вільних матеріальних і фінансових ресурсів засновників з метою одержання додаткового прибутку на вкладений ними капітал. Всі учасники агроконсорціуму є рівноправними партнерами. Вони в однаковій мірі зацікавлені в ефективному функціонуванні спільного підприємства, оскільки чим більше буде одержано прибутку, тим більше буде його розподілено на вкладений кожним учасником капітал. При створенні агроконсорціуму його статутний фонд формується за рахунок дольових внесків засновників, причому вони можуть бути представлені як грошовими, так і матеріальними ресурсами. Агроконсорціуми можуть створюватись як самостійні підприємства з правом юридичної особи, так і без права юридичної особи. У першому випадку вони перебувають на самостійному балансі, здійснюють діяльність на умовах самоокупності і самофінансування, не несуть відповідальності за зобов'язаннями засновників. Як самостійні підрозділи ці формування доцільно створювати, якщо вони мають великий статутний фонд, ведуть виробництво у великих масштабах з досить високим рівнем ефективності.

Коли ж обсяг виробництва консорціуму незначний і для його заснування вимагаються незначні кошті, він може бути створений на основі договору між банками і відповідними підприємствами без надання права юридичної особи. В цьому випадку агроконсорціум передає своє юридичне право підприємству, на базі якого він створений, з умовою, що в ньому буде роздільно вестися обсяг витрат і результатів господарської діяльності, а прибуток від спільної діяльності розподілятиметься відповідно до дольової участі учасників.

Агроконсорціум може функціонувати на основі простого і розширеного відтворення. У разі розширеного відтворення джерелами надходження коштів для цієї мети можуть бути додаткові внески засновників, відрахування від прибутку консорціуму, кредити банків, а також кошти за рахунок випуску і продажу акцій, інших цінних паперів для залучення заощаджень населення і, насамперед, працівників консорціуму.

Важливою перевагою агроконсорціумів є демократичний характер управління ними. Вищим органом управління консорціуму є Рада засновників, яка формується з керівників підприємств-учасників, а також провідних спеціалістів в галузі агропромислового виробництва. На Раді обирається його голова, який може одночасно бути директором агроконсорціуму.

Необхідною умовою такого функціонування є самостійне або за домовленістю споживачів встановлення цін на продукцію власного виробництва з урахуванням ЇЇ якості, споживних властивостей і кон'юнктури ринку.

Агропромислова асоціація. Агропромислова асоціація є добровільним об'єднанням підприємств на базі головного підприємства (як правило, переробного) і являє собою регіональну організаційну форму агропромислової інтеграції. За головним підприємством зберігається господарська самостійність і право юридичної особи.

Мета створення асоціації - поєднання інтересів аграрних і переробних підприємств та досягнення на цій основі збільшення виробництва продукції і одержання більшого прибутку.

Асоціації - це юридичні особи, основними функціями яких є координація діяльності учасників у виробництві, переробці і реалізації кінцевої продукції, організація фірмових підприємств торгівлі, створення економічних умов для взаємовигідного об'єднання зусиль при виробництві, переробці і зберіганні та реалізації готової продукції на внутрішньому та зовнішньому ринках, кооперація фінансових і виробничих ресурсів з метою задоволення потреб господарств-учасників.

Вищим органом управління асоціації є загальні збори уповноважених представників-учасників. У період між зборами повноважні функції покладаються на Раду, що засідає не менше одного разу на квартал. Виконавчим органом асоціації є дирекція, яка формується Радою. Дирекцію очолює директор, який призначається Радою асоціації. Вступаючи до асоціації, учасники перераховують внески на її рахунок у статутний та інші фонди. їх розміри визначаються необхідними витратами на діяльність асоціації в інтересах її учасників.

Спектр функцій, які делегуються підприємствами агропромислових асоціацій може бути різним: визначення порядку приймання; вивезення, зберігання і переробки сировини на переробне підприємство; встановлення порядку проведення розрахунків за прийняту сировину; погодження рівня рентабельності при виробництві і реалізації продукції; погодження рівня цін при прийомі сировини.

Головне в економічних взаємовідносинах, щоб члени агропромислової асоціації поєднували їх матеріальні інтереси - це розподіл частини прибутку переробного підприємства між сільськими товаровиробниками, одержаної понад рівень рентабельності, що узгоджений Радою асоціації.

Ефективність роботи створених асоціацій низька через недосконалий механізм функціонування цієї організаційної структури. Механізм погодження рівня рентабельності створює умови, коли на практиці одержати прибуток понад встановлений рівень дуже проблематично, тому що переробному підприємству за цих умов вигідно завищувати нормативно-плановий рівень рентабельності, оскільки не досягнувши його, весь прибуток залишиться в розпорядженні цього підприємства.

Ефективність діяльності асоціацій вища там, де в процесі приватизації переробних підприємств господарства - постачальники сировини одержали якщо не контрольний пакет акцій, то значну їх частину, і цим самим мають реальне право контролювати господарсько-фінансову діяльність переробного підприємства.

Підприємства із змішаною формою власності. У відповідності з існуючою законодавчою базою в Україні можуть існувати підприємства із змішаною формою власності. Такі підприємства створюються на основі угоди між юридичними і фізичними особами, які вносять свою частку майна (приватного, державного чи колективного) у його статутний, пайовий чи інші фонди, що формуються при створенні підприємства. На сьогодні існує кілька основних схем взаємодії різних форм власності як в середині підприємства (акціонерні товариства, товариство з обмеженою відповідальністю, повне товариство і т.ін.), так і в різних об'єднуючих структурах (концерни, консорціуми, міжгосподарські об'єднання та ін.).

Реалії нинішньої економічної ситуації такі, що підприємства мають повну самостійність у визначенні стратегічних напрямів діяльності та розподілі прибутків. Це нормальний стан для ринкової економіки.

В той же час існують певні розбіжності в цілях довгострокового розвитку, між державою та суб'єктами підприємницької діяльності. Мається на увазі збереження цілісності та спеціалізації існуючих підприємств науково-дослідної сфери та деяких інших галузей. Це, насамперед, насінницькі та племінні господарства, сортовипробувальні станції, селекційно-гібридні центри і т.ін. Такі підприємства теж реформуються, але в більшості випадків держава має в цих підприємствах свою частку власності, тому може впливати на визначення основних пріоритетів їх діяльності.

Особливістю реалізації права приватної власності у підприємствах змішаної форми є те, що при її домінуванні у формуванні майна такого підприємства, головною метою ставиться одержання прибутку. Мова не йде про збереження існуючої спеціалізації підприємства чи розширенні механізмів соціального захисту своїх працівників та жителів сіл. Тому, з точки зору соціального захисту працівників підприємства, це недолік такої форми власності. В той же час, з точки зору прибутковості та конкурентоспроможності, підприємства із змішаною формою власності (в майні яких домінує приватна власність) мають значні переваги перед підприємствами, де головна роль у формуванні майна відводиться державній та колективній формам власності.

Головною позитивною рисою підприємств із колективною формою власності є наявність механізмів соціального захисту своїх працівників. В таких підприємствах, навіть коли є проблеми із виплатою заробітної плати, працівник може отримати її у вигляді натуроплати чи через різноманітні послуги зі сторони підприємства. Розвиток підприємств такого типу стимулює розвиток присадибних господарств населення. Тому підприємства змішаної форми власності, із домінуванням в ній частки колективної власності, на даному етапі ринкових реформ на селі досить вдало поєднують функції по соціальному захисту селян та розвитку крупно товарного виробництва.

Приватне підприємство з орендними відносинами. Приватно-орендне підприємство - самостійне господарське формування, яке здійснює виробничу і комерційну діяльність на базі як власних, так і орендованих майна та землі з метою одержання прибутку.

Приватне підприємство може бути створене в процесі реформування колективних сільськогосподарських підприємств на основі його приватної власності та власності його засновника й оренди майнових і земельних паїв колишніх членів КСП. У даному випадку таке підприємство виступає правонаступником реформованого господарства. Воно має самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку зі своїм найменуванням.

Підприємство укладає з колишніми членами реформованого КСП один договір на оренду землі, а інший - на оренду майна. Що ж до підписання договору оренди, то зі сторони орендодавця він може підписуватися усіма співвласниками - членами колишнього КСП або лише уповноваженою ними особою. У випадках, коли приватне підприємство з орендними відносинами бере в оренду виділені в натурі (на місцевості) земельні ділянки, то відповідні договори укладаються з власниками кожної такої ділянки індивідуально.

Засновником даного підприємства є громадянин України, який одноосібно здійснює право власності на майно та інші активи і несе повну матеріальну відповідальність за його зобов'язаннями.

Управління підприємством здійснює його засновник, який для забезпечення діяльності залучає громадян до праці на основі трудового договору, а також інших форм, що регулюють відносини працівника з підприємством як суб'єктом підприємницької діяльності. Підприємство надає своїм працівникам соціальні та інші пільги і гарантії, вносить в бюджет соціальні платежі за працюючих у нього громадян і гарантує їм умови праці і відпочинку, передбачені чинним законодавством.

Створення та діяльність приватно-орендних підприємств дозволяє:

•      організувати ведення сільськогосподарського виробництва на основі приватної власності на землю і майно;

•      забезпечити права членів колишнього КСП на земельні та майнові паї;

•      зберегти цілісність підприємства як єдиного виробничого комплексу;

•      надати власникові підприємства як організатору виробництва статусу ефективного власника, здатного самостійно приймати рішення, нести повну економічну і юридичну відповідальність за наслідки своєї діяльності.

Приватно-орендні підприємства виконують функції перехідного етапу до більш досконалих форм господарювання (командитні товариства)/

Спільні підприємства. Спільна діяльність проводиться на основі договору про об'єднання коштів (майна) учасників для досягнення спільної господарської мети (будівництва, обробітку землі). Внески стають загальною власністю учасників. Господарські відносини між учасниками спільної діяльності прирівнюється до відносин цивільно-правових договорів і регулюються Цивільним кодексом України (гл. 39, ст. 430-434).

Внески, що надходять відповідно до договору, не включаються до складу валових доходів при визначенні оподатковуваного прибутку. Результати спільної діяльності визначаються на кінець звітного періоду, а прибуток розподіляється між учасниками за умовами договору (пропорційно до внесків). Податок на прибуток (25%) сплачується до бюджету одночасно з виплатою учаснику належної йому частки доходу згідно з договором. Як правило, застосовують щоквартальний розподіл прибутків. Доход від спільної діяльності до складу валового доходу учасника не включається і відповідно не оподатковується.

Ведення загальних справ і керівництво спільною діяльністю доручаються одному з учасників спільної діяльності. Доручення підписують інші учасники.

Договір про спільну діяльність визначає порядок відшкодування втрат і збитків у результаті спільної діяльності. Якщо цього у договорі не передбачено, то збитки відшкодовують за рахунок загального майна учасників, а нестачу розподіляють пропорційно до їх внесків. Облік спільної діяльності ведеться на окремому рахунку в банку, окремо від основної діяльності. При повному припиненні спільної діяльності кожен учасник подає звіт про результати спільної діяльності до податкової служби.

Заготівельні пункти. Ефективність організаційно-технологічної інтеграції в значній мірі залежить від розвитку організаційно-економічної інтеграції, яка допускає створення відповідних організаційних структур управління, форм організації виробництва, переробки, реалізації продукції, формування інфраструктури аграрного ринку, тощо. Організаційні заходи щодо формування аграрного ринку в першу чергу включають створення або вдосконалення діяльності цілої низки ринкових структур у кожному окремому населеному пункті (сільські ринки, мережі торговельних точок та пункти заготівлі сільськогосподарської продукції) аж до районних та обласних центрів (торгові доми, товарні біржі, аукціони, обслуговуючі кооперативи тощо). Особливу увагу необхідно приділити створенню у кожному районному центрі, а за можливості й у селі, крамниці з продажу мінеральних добрив, засобів захисту рослин, запасних частин тощо, а також приймально-заготівельних пунктів сільськогосподарської продукції.

Головна мета створення пунктів заготівлі сільськогосподарської продукції - максимально приблизити мережу закупівлі сільгосппродукції до мешканців села, щоб залучити в товарний обіг більше продукції, яка породжувала б конкуренцію між товаровиробниками, а внаслідок цього відбудеться здешевлювання продукції.

Приймально-заготівельні пункти сільськогосподарської продукції - форма організації торгівлі, де регулярно здійснюється купівля-продаж вирощеної чи виробленої продукції. Ці пункти мають стати первинною і досить потужною ланкою заготівель сільськогосподарської продукції.

Світовий досвід засвідчує, що закупки значної маси продукції (більше 2/3) проводяться безпосередньо на підприємстві виробника, тобто на місцях. Третина ж продукції має проходити через біржі, торгові доми, аукціони для відображення най-об'єктивнішої ціни, так як це інституції найпрозорішого ринку. Особливо важливо, щоб така реалізація здійснювалася тільки за гроші та за вигідно створеними для товаровиробників форм розрахунків. У таких випадках передбачається державна підтримка сільськогосподарських товаровиробників за рахунок бюджетних коштів. Система товарно-грошових відносин на сьогоднішній день недосконала. Інша справа, що вони перерозподіляються і концентруються поза сільськогосподарським виробництвом, залишаючи тільки пунктирний слід у звітності підприємств. Фінансові потоки формуються і направляються в обхід сільськогосподарських товаровиробників у інші сфери діяльності. Очевидно, що звідси розпочинаються давальницькі схеми переробки продукції, система бартерних операцій, натуроплати, ланцюг неплатежів та адміністративне втручання з боку адміністрацій та органів управління. Сільськогосподарська продукція за рахунок цих факторів знецінюється і стає неконкурентоспроможною. Ліквідувавши ці фактори, ринок запрацює в напрямку покупець-продавець.

Основними функціями приймально-заготівельного пункту сільськогосподарської продукції є: 1) заготівельна, що включає операції з купівлі-продажу; 2) ціноутворююча, що відображає об'єктивну реальну ціну; 3) виробнича, яка продовжує процес виробництва у сфері обігу; 4) соціально-економічна, яка, створюючи нові місця, знижує рівень безробіття та забезпечує дохід сільським працівникам.

Пункти заготівлі сільськогосподарської продукції класифікуються на універсальні та спеціалізовані.

Універсальні приймально-заготівельні пункти - це купівля-продаж рослинницької та тваринницької продукції з можливою організацією їх простої переробки.

Спеціалізовані приймально-заготівельні пункти - це купівля-продаж окремих видів сільськогосподарської продукції.

Взаємовідносини заготівельних пунктів з товаровиробниками усіх форм господарювання здійснюватимуться у трьох формах: 1) без договорів, в порядку одноразових актів купівлі-продажу; 2) за договорами на закупку продукції; З) за договорами на виробництво (вирощування) і продажу виробленої продукції. Раціональна організація і оптимальне поєднання цих форм дозволять опанувати всі види продукції незалежно від її кількості.

Не менш важливим в роботі заготівельних пунктів буде закріплення за ними зон заготівель і постачальників продукції. Такі контакти підвищуватимуть відповідальність заготівників в районах зон їх діяльності за приймання всієї виробленої продукції, налагоджуватимуть асортимент та правильне територіальне розміщення заготівельних і особливо сезонних пунктів. Закріплення зон за заготівельними пунктами допоможе частину продукції зберігати в місцях виробництва і одержувати її в міру необхідності, а також перейти до приймання сільськогосподарської продукції на місцях (підприємство або франко-станція відвантаження).

Заготівельні пункти сільськогосподарської продукції формуються як шляхом нового будівництва, так і на базі існуючих. Також обладнуються й пристосовуються для проведення заготівлі, зберігання і переробки сільськогосподарської продукції орендовані або придбанні у товаровиробників житлові будинки і виробничі будівлі. Якщо ж місткостей сховищ заготівельного пункту не вистачає, застосовують схеми транспортування на основі прямих зв'язків, тобто завозять продукцію безпосередньо з підприємств у місця переробки чи споживання. Прямі зв'язки забезпечують зниження витрат обігу, підвищення якості продукції і скорочення часу її надходження до споживача.

Створення мережі пунктів сільськогосподарської продукції дозволить ефективніше організувати виробничий процес, скоротити витрати, гарантувати збут, надати матеріальний захист товаровиробникам.

2.5 Реєстрація нових організаційно-правових формувань

Державна реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності проводиться у виконавчому комітеті міської, районної рад, або в районній держадміністрації міст Києва і Севастополя за місцезнаходженням або місцем проживання суб'єкта, якщо інше не передбачено законом.

Державна реєстрація підприємств-правонаступників здійснюється після складання розподільного балансу, який відображає вартість конкретного майна, що передається новому підприємству, а також розмір кредиторської та дебіторської заборгованостей КСП, яка передається кожному з правонаступників.

Для державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності - юридичної особи власник (власники), уповноважений ним(ними) орган чи особа (заявник) особисто або поштою подають до органу державної реєстрації:

•      установчі документи в повному обсязі для створюваної організаційно-правової форми суб'єкта підприємницької діяльності відповідно до вимог законодавства;

•      рішення власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу про створення юридичної особи (крім приватного підприємства). Якщо власників або уповноважених ними органів два і більше, таким рішенням є установчий договір, а також протокол установчих зборів (конференції) у випадках, передбачених законом;

•      статут, якщо відповідно до законодавства, це необхідно для створюваної організаційно-правової форми - суб'єкта підприємницької діяльності;

•      реєстраційну картку встановленого зразка, яка одночасно є заявою про державну реєстрацію;

•      документ, що засвідчує внесення плати за державну реєстрацію;

• документ, що засвідчує сплату власником (власниками)внеску до статутного фонду суб'єкта підприємницької діяльності в розмірі, передбаченому законом.

Якщо власником (одним з власників) суб'єкта підприємницької діяльності є юридична особа, то додатково подається нотаріально засвідчена копія свідоцтва про державну реєстрацію цієї юридичної особи.

До органів державної реєстрації подаються установчі документи в оригіналах (два примірники) та по одному примірнику копій, засвідчених в установленому порядку.

Органам державної реєстрації забороняється вимагати від суб'єктів підприємницької діяльності додаткові документи, не передбачені Законом України "Про підприємництво".

Державна реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності проводиться при наявності всіх необхідних документів строком не більше п'яти робочих днів.

Органи державної реєстрації повинні протягом цього терміну внести дані з реєстраційної картки до реєстру суб'єктів підприємницької діяльності та видати свідоцтво про державну реєстрацію встановленого зразка з проставленим ідентифікаційним кодом, який надається органам державної реєстрації органами державної статистики.

Більш повно порядок державної реєстрації та перереєстрації підприємств викладено в Положенні про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 25 травня 1998 р. №740.

Установчі документи. Для створення юридичної особи її учасники (засновники) розробляють установчі документи, які являють собою добровільно укладені угоди економічно-правового характеру, де закріплені норми та принципи, що регулюють внутрішньогосподарські та міжгосподарські економічні, правові відносини суб'єктів підприємницької діяльності. Установчими документами підприємства є засновницький договір між учасниками та затверджений ними статут.

Підприємство створюється рішенням власників (власника) майна чи уповноваженого ними (ним) органу, або за рішенням трудового колективу в процесі реформування старої структури. Підприємство може бути створене внаслідок поділу іншого підприємства за рішенням власників або, відповідно до антимонопольного законодавства, шляхом виділення із складу діючого підприємства одного або кількох структурних підрозділів, а також на базі структурної одиниці діючих об'єднань.

Одноособове підприємство діє на підставі статуту, затвердженого цією особою.

Підприємство вважається створеним і набуває прав юридичної особи з дня його державної реєстрації.

Державна реєстрація новостворених суб'єктів підприємницької діяльності здійснюється за заявочним принципом з видачею посвідчення про державну реєстрацію, яке є підставою для початку діяльності.

Розробка установчих документів здійснюється з дотриманням певних положень (принципів): добровільності, відкритості, пріоритетності, обов'язковості соціальної захищеності працівників.

Принцип добровільності передбачає виключне право громадян, що створюють підприємство, особисто вирішувати питання доцільності його створення, брати чи не брати у ньому участь, вибирати його організаційно-правову форму тощо.

Принцип відкритості означає, що засновником і членом новоствореного підприємства може бути кожний, хто виявить бажання, погоджується з його установчими документами, зобов'язується дотримуватися їх вимог.

Принцип пріоритетності ґрунтується на тому, що:

•      визначальними в діяльності підприємства повинні бути індивідуальні та колективні інтереси його засновників, які узгоджуються з інтересами підприємства;

•      колектив має виключне право вибору форми власності, на якій він ґрунтуватиметься, і організаційно-правої форми підприємства;

•      колективу належить право вибору характеру господарювання, виду діяльності, спеціалізації, внутрішньогосподарської структури, системи оплати праці тощо;

•      колективу належить право затвердження установчих документів, внесення в них змін, доповнень, уточнень.

Визначальними складовими принципу обов'язковості є безумовне дотримання вимог цих документів усіма членами і працівниками підприємства та повна узгодженість даних документів з чинним законодавством.

Принцип соціальної захищеності працівників підприємства ґрунтується на підпорядкованості діяльності підприємства інтересам його засновників. Він передбачає гарантованість прав зайнятих у підприємстві на роботу, зарплату, відпочинок, соціальні пільги тощо.

Вимоги до утримання у установчих документів. Засновницький (установчий) договір повинен містити принципові засади створення і функціонування підприємства, визначати порядок спільної діяльності, умови формування майна. Установчим договором зазначається мета, крім того, щодо окремих товариств слід включати додаткові відомості, необхідні для досягнення цієї мети та організації управління виробництвом.

Особливості утримання у установчих документів акціонерних товариств, товариств з обмеженою відповідальністю, товариств з додатковою відповідальністю, повних і командитних товариств регулюються Законом України "Про господарські товариства".

Установчий договір. Установчий договір повинен містити такі розділи:

•      вид підприємства, предмет та цілі його діяльності;

•      склад засновників і учасників;

•      найменування та місце знаходження;

•      розмір та порядок формування статутного, страхового та інших фондів;

•      порядок розподілу прибутків і збитків;

•      склад і компетенції органів товариства та порядок прийняття ними рішень, включаючи перелік питань, з яких потрібна одностайність або більшість голосів;

•      порядок внесення змін до установчих документів;

•      порядок ліквідації та реорганізації підприємства;

•      інші питання.

Зокрема для командитного товариства - це розмір та склад капіталу, порядок зміни часток кожного з повних учасників у складеному капіталі, сукупний розмір внеску вкладників. Якщо командитне товариство створюється одним повним учасником, то засновницьким документом є одноособова заява (меморандум). Для акціонерного товариства визначаються порядок здійснення спільної діяльності, відповідальність перед особами, які підписані на акції і перед третіми особами.

Статут підприємства. Статут підприємства охоплює питання його діяльності, містить примірку схему і принципи побудови, включає найменування юридичної особи, відомості про місце її знаходження, адресу, визначає органи управління, їхню компетенцію, порядок прийняття ними рішень, порядок вступу до товариства та виходу з нього. Як правило, кожну групу питань об'єднують у розділ, що має свою специфіку.

У першому розділі подаються загальні положення щодо організації підприємства, його повну і скорочену назву, поштову адресу, юридичні особи-засновники.

У розділі "Мета та завдання" відображають завдання, що випливають з цілей заснування підприємства, наміри щодо продуктивного використання наявних ресурсів, збереження та примноження власності, вказують, якими видами діяльності на території країни та за її межами займатиметься підприємство.

Правовий статус підприємства бажано подавати окремим розділом, де викласти загальні принципи й умови його заснування; форми майнових відносин, на яких ґрунтується підприємство та правонаступником якої організації воно стає; вказати атрибутику підприємства (печатка, штампи, товарні знаки), розрахункові рахунки в установах банку.

Окремо виділяють розділи "Організація господарської діяльності" та "Організація управління". В першому відображають господарсько-організаційну основу і склад галузей та підрозділів підприємства; вказують, на яких засадах здійснюються його підприємницька діяльність, внутрішньо економічні відносини, договірна, кредитно-розрахункова та екологічна дисципліна. В другому - порядок формування та організації діяльності керівних органів, методи їх роботи та прийняття рішень; порядок призначення керівників, прийому та звільнення членів підприємства; схему взаємодії внутрішніх структур.

Права членів підприємства виділяють також окремим розділом, де вказують передбачені установчою угодою права засновників та найманих працівників, а також повноваження в управлінні справами, порядок збереження їх пайової власності та право розпоряджатися нею у випадку виходу з підприємства, а також порядок соціального захисту, одержання частки прибутків, інформації та інші права.

Обов'язки членів підприємства можна також подавати окремим розділом, де перелічити всі передбачені установчими документами зобов'язання. Зокрема, вказуються розміри та строки сплати внесків у статутний фонд, зазначаються вимоги про нерозголошення конфіденційної інформації, визначається особиста участь у діяльності підприємства та ін.

Розділ статуту "Збори засновників" має чітко визначити функції та повноваження вищого органу управління підприємством, порядок його роботи, затвердження установчих документів та визначення переліку питань, які вирішують збори.

Окремим розділом доцільно виділити правовий статус координаційної ради, в якому визначають повноваження ради (правління) підприємства як вищого органу управління, що діє в проміжках між зборами, її правовий статус має передбачати повноваження, що не входять до компетенції загальних зборів.

Для керівника господарства визначають повноваження, які забезпечують повсякденне керівництво всіма сферами Діяльності підприємства, вказують порядок його підпорядкованості вищим керівним та контролюючим органам, а також характер відповідальності за управлінські дії.

Розділи "Статутний фонд", "Майно" обумовлюють грошовий (майновий, земельний) розміри статутного фонду, порядок його формування та використання: здійснення початкових (засновницьких) внесків, оцінка майна (землі), а також порядок володіння та розпоряджання майном (паєм).

Механізм припинення діяльності підприємства та можливості реорганізації (злиття, приєднання, поділ чи перетворення) ґрунтується на чинному законодавстві та нормах, передбачених установчими документами.

В останньому розділі статуту міститься заключні положення, які передбачають визначення та підходи до вирішення статутних питань.

Статут набуває чинності з моменту його державної реєстрації, діє протягом всієї діяльності підприємства. Один його примірник зберігається в реєстраційних органах.

Статут акціонерного товариства, крім загальних положень, обов'язково має містити відомості про розмір статутного капіталу, умови про категорії акцій, що випускаються товариством, про їхню номінальну вартість і кількість, про права акціонерів, про склад і компетенцію органів управління товариством і про порядок ухвалення ними рішень, у тому числі з питань, рішення з яких приймаються кваліфікованою більшістю голосів.

У статуті товариства з обмеженою відповідальністю необхідно обов'язково вказувати розмір статутного капіталу, розмір, склад, строки і порядок сплати внесків учасників, їх відповідальність за порушення зобов'язань щодо сплати внесків, склад і компетенцію органів управління товариства і прийняття ними рішень, у тому числі з питань, рішення з яких приймаються одноголосно чи кваліфікованою більшістю голосів.

Статут повного товариства має містити умови про розміри і структуру складеного капіталу товариства, про розміри та порядок зміни часток кожного з учасників у складеному капіталі, склад, строки і порядок сплати ними внесків.

Контрольні питання

1.   Обґрунтуйте поняття "Фізична особа".

2.   Обґрунтуйте поняття "Юридична особа".

3.   Розкрийте поняття "Суб'єкти підприємницької діяльності".

4.   Види підприємницької діяльності.

5.   Умови функціонування підприємницької діяльності без права юридичної особи.

6.   Наведіть приклад та умови створення індивідуальних підприємств з правом юридичної особи.

7.   Порядок створення та особливості функціонування колективних підприємств.

8.   Умови реєстрації індивідуальних і колективних підприємств.

9.   Дивіденди та порядок їх нарахування.

РОЗДІЛ З

Організаційні форми внутрішньогосподарського управління

3.1 Загальні основи організації управління виробництвом

Управління звичайно визначають як цілеспрямований вплив на колективи людей для організації і координації їхньої діяльності в процесі виробництва, "Усяка безпосередньо суспільна чи спільна праця, здійснювана в порівняно великому масштабі, будується, - писав К. Маркс, - у більшому чи меншому ступені в управлінні, що встановлює погодженість між індивідуальними роботами і виконує загальні функції, що виникають з руху усього виробничого організму..."1. Погодженість між окремими роботами і забезпечення планомірності роботи всього господарства особливо важливі і разом з тим складні в умовах великого сільськогосподарського підприємства, де зайняті сотні, а нерідко і тисячі людей. Річний виробничий цикл складається тут з безлічі технологічних комплексів, здійснюваних на великих площах і за допомогою різноманітних знарядь праці. Потрібно враховувати природні закономірності і часто мінливу метеорологічну обстановку.

Усе це породжує високі вимоги до управління виробництвом, до його наукового рівня, планомірності й оперативності.

Задачі, форми і методи управління господарством обумовлені його соціально-економічною природою. Вони залежать від того, у чиїх руках знаходяться засоби виробництва й у яких цілях вони використовуються У сучасних умовах внутрігосподарське управління покликано забезпечити неухильне підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва, збільшення його внеску в створення міцних взаємозв'язків у системі АПК.

У широкому змісті проблема управління виробництвом у підприємствах АПК охоплює всі основні ланки системи заходів впливу на розвиток господарства, забезпечення його високої ефективності. Важливе місце належить правильній організаційній структурі господарства й апарата керування, удосконалюванню методів його роботи, підвищенню ролі трудових колективів в управлінні виробництвом.

У числі основних функцій управління стосовно сільськогосподарських підприємств слід зазначити: загальне (лінійне) керівництво; підбір, розміщення і підвищення культурно-технічного рівня кадрів; планування виробничої, господарської і фінансової діяльності; технологічне керівництво, впровадження у виробництво досягнень науки і передової практики; оперативне управління виробництвом й контроль якості сільськогосподарських робіт та виробленої продукції; організацію, нормування й оплату праці; матеріально-технічне постачання і виробничо-технічне обслуговування; організацію збуту сільськогосподарської й іншої виробленої продукції; облік виробництва і фінансової діяльності; охорону праці, поліпшення культурно-побутових умов і відпочинку працівників.

Під впливом вимог життя, особливо у зв'язку з прискоренням науково-технічного прогресу і подальшим поділом праці, , у сільськогосподарському виробництві виникають нові функції управління, наприклад по охороні природи, організації науково-дослідних робіт, міжгосподарської кооперації й ін. Функціям управління відповідають структурні підрозділи апарату управління, а також персонально відповідальні працівники.

Апарат управління покликаний оперативно керувати процесом виробництва на всіх його стадіях, керувати людьми, зайнятими в цьому процесі, щоб забезпечити планомірну діяльність господарств, успішне виконання встановлених планів розвитку виробництва. Побудова апарату управління знаходиться в безпосередньому зв'язку з організаційно-виробничою структурою господарства. У залежності від складу і розміру сільськогосподарських галузей і їхнього розміщення у господарстві, ступеня самостійності і характеру зв'язку між собою в процесі виробництва будується й управлінський апарат, визначаються його функції, підпорядкованість і взаємозв'язки внутрішньогосподарських підрозділів.

Дуже важливо максимально наблизити управління до виробництва, виключити зайві ступені в побудові управлінського апарату, забезпечити високу оперативність і економічність його роботи. Організація управління повинна відповідати задачам підвищення особистої відповідальності працівників за доручену справу, сприяти залученню до управління широких мас працівників. Чітке визначення функції кожної ланки управління повинно поєднуватися з раціональною централізацією виконання таких функцій управління, як планування, облік і фінансова діяльність, постачання і збут продукції, робота з кадрами (їхнє комплектування, підготовка і підвищення кваліфікації), діловодство.

3.2 Класифікація організаційних форм внутрішньогосподарського управління

Структуру управління сільськогосподарським підприємством характеризують склад органів управління, їхня співпідпорядкованість і розмежування функцій.

Розрізняють чотири типові структури управління виробництвом: відділову, бригадну, цехову і комбіновану.

Відділовій структурі управління відповідає така організаційно-виробнича побудова господарства, при якій рослинницькі бригади і тваринницькі ферми за їх територіальним розміщенням об'єднуються в багатогалузеві відділення (у акціонерних підприємствах вони часто виступають у формі виробничих дільниць і комплексних бригад). Роботою відділення управляє керуючий, підлеглий безпосередньо " керівнику підприємства. У великих підприємствах відповідно маються завідувачі виробничими дільницями (іноді це бригадири комплексних бригад), робота яких будується на госпрозрахункових відносинах (рис.3.1).

Рис. 3.1 Відділова форма управління підприємством

Відділова структура управління в сільськогосподарських підприємствах, як правило, припускає наявність функціональних підрозділів, очолюваних головними фахівцями господарства, що підпорядковуються керівнику підприємства (функціональна система організації управління).

У невеликих підприємствах, як правило, з одним населеним пунктом організаційна структура управління виробництвом може бути обмежена окремими бригадами. Така форма отримала назву - бригадної (рис. 3.2).

Перевага такої форми у тому, що процес управління найкоротший: керівник підприємства - бригадир виробничого підрозділу. Бригади можуть бути сформовані за галузевою ознакою або як комплексні, до їх складу в такому випадку включаються окремі ланки.

Рис. 3.2 Бригадна форма управління виробництвом

З метою активізації роботи управлінського апарату спеціалісти можуть очолювати згідно з своїм профілем відповідні галузі. Така організаційна структура називається цеховою. При цьому цехом рослинництва керує головний агроном, цехом тваринництва - головний зоотехнік, механізації - головний інженер і т.д. Відповідна структура управління дозволяє перетворити спеціалістів з консультантів виробництва у керівників (рис. 3.3).

Рис. 3.3 Цехова структура управління підприємством

Цехова (галузева) структура управління відповідає галузевій структурі господарства. Створюються цехи за галузями виробництва і сферами функціонального обслуговування, очолюються головними фахівцями господарства.

Галузева (цехова) структура керування одержує широке поширення насамперед у більш спеціалізованих підприємствах, висококонцентрованих, більш компактних по земельній території, добре забезпечених кадрами фахівців і засобами зв'язку. У цих випадках для виконання усіх функцій управління створюються сприятливі умови. Начальники цехів мають можливість повсякденно бувати безпосередньо на фермах і бригадах, оперативно керувати, використовуючи переваги галузевої побудови апарату управління (можливості більшої спеціалізації кадрів, застосування науково обґрунтованої системи агротехнічних і зоотехнічних заходів, удосконалювання всього технологічного процесу й ін.).

При встановленні структури управління повинні бути враховані конкретні умови господарства, його галузевий склад і спеціалізація, ступінь концентрації галузей, їхнє місце розташування, компактність території й діяльність полів і ферм від центральної садиби, забезпеченість фахівцями, житлово-побутові умови.

В крупних акціонерних підприємствах, розташованих у декількох населених пунктах, найбільш ефективною організаційною структурою управління підприємством може бути змішана форма.

Така організаційна форма може бути використана на приватних підприємствах які є однією юридичною одиницею, об'єднаних підприємствах з збереженням юридичної самостійності або господарствах яки мають дочерні підприємства.

В основі змішаної форми управління може бути поєднання цехової, бригадної або відділенської структури (рис. 3.4).

Удосконалювання керування в сільськогосподарських підприємствах не обмежується поліпшенням його структури, усуненням зайвих ланок апарату керування, многоступенчатості. Важливими напрямками в цій справі є: а) встановлення оптимальних розмірів бригад і інших виробничих підрозділів; б) централізація виконання окремих функцій керування, наприклад планування, обліку, матеріально-технічного постачання,

Рис. 3.4 Змішана структура управління підприємством

будівництва; в) більш чіткий розподіл обов'язків і прав працівників апарату керування, раціональний поділ, спеціалізація їхньої праці, підвищення особистої відповідальності за доручену ділянку роботи при широкій демократизації керування; г) використання сучасних засобів управлінської техніки для підвищення оперативності і надійності керування. Ці задачі актуальні при будь-якій системі організації керування - територіальної, галузевий, змішаної.

Слід зазначити також велике значення раціональних форм організації праці, що дозволяють більш ефективно використовувати сучасну техніку і трудові ресурси.

Правильна організація керування вимагає чіткого розмежування прав і обов'язків керівників і фахівців. У цих цілях розробляються і застосовуються посадові інструкції і положення (наприклад, про головного агронома господарства, головному зоотехніку, головному інженеру-механіку, начальнику цеху, що керує відділенням, про старших фахівців, бригадирів і т.д. ). Ці положення визначають і розмежовують функції кожного працівника, підвищують його відповідальність за виконання покладених обов'язків.

Можна виділити чотири загальних взаємозалежних елементи, що характеризують утримання управлінської діяльності:

•      одержання й обробка інформації, необхідної для ухвалення управлінського рішення;

•      вироблення й ухвалення рішення;

•      доведення його до виконавців і організаційного впливу з метою забезпечити реалізацію прийнятого рішення;

•      контроль за виконанням.

Конкретні форми реалізації кожного з цих елементів залежать від рівня керування, характеру розв'язуваних задач, організаційної структури апарата керування. При всіх умовах необхідно забезпечити: по-перше, своєчасне надходження достовірної інформації про хід і результати виробництва; по-друге, кваліфікований розгляд інформації, що надходить, і прийняття відповідних рішень, спрямованих на забезпечення нормального ходу виробництва, усунення виявлених недоліків; по-третє, ефективний вплив на хід виробництва, віддача необхідних розпоряджень, проведення консультацій, перевірка на місці і т.д..

У рішенні цих задач велике значення має добре організована, налагоджена диспетчерська служба, що звільняє керівників і фахівців від непродуктивних витрат робочого часу на збір інформації і дає можливість оперативного прийняття рішень. Відвідування бригад і ферм керівниками і фахівцями при налагодженій диспетчерській службі здобувають цілеспрямований характер і дають найкращі результати. Диспетчерська служба полегшує й удосконалює керування господарством. На неї покладається обов'язок підтримувати постійний оперативний зв'язок із усіма виробничими підрозділами й об'єктами, надавати їм необхідну допомогу.

У цих цілях диспетчерські центри господарства а) приймають і обробляють оперативні зведення про хід робіт і інформують про їх керівників господарства; б) доводять до виконавців оперативні плани, завдання, вказівки і розпорядження керівників господарства і контролюють їхнє виконання; в) здійснюють, зокрема, контроль за ходом польових робіт, за своєчасним виконанням графіка технічних відходів і ремонту сільськогосподарської техніки і правильним її використанням; г) беруть участь у складанні оперативних планів і завдань, в аналізі стану виробництва і витрат на виконувані роботи.

Організація диспетчерської служби вимагає відповідних засобів зв'язку. В даний час найбільш зробленими засобами, використовуваними в передових господарствах, є: полноавтоматичний телефонний зв'язок, диспетчерський зв'язок по комутаторі, гучномовна і радіопошуковий зв'язок, диспетчерський двосторонній радіозв'язок, диспетчерський польовий зв'язок, телеконтроль і телесигналізація.

Як показує досвід багатьох господарств, що впровадили диспетчерський зв'язок, капітальні витрати на будівництво ліній зв'язку, радіо і телефонну апаратуру й устаткування окупаються за два-три років.

Апарат керування господарством повинний бути економічним, без надмірностей. Підвищенню продуктивності управлінської праці сприяє використання засобів сучасної організаційної техніки і застосування механізованих обчислювальних засобів, комп’ютеризація внутрішньогосподарських підрозділів.

3.3 Особливості формування первинних форм управління виробництвом

В ринкових умовах, не залежно від форм власності, як показує передовий досвід, найбільш ефективною первинною організаційною формою управління є бригада або ланка.

Бригади комплектуються, як правило, за виробничим принципом. При закріпленні працівників за бригадою необхідно встановити, скільки і яких працівників по спеціальностях потрібно у бригаді, виходячи з її виробничого напряму.

До списку членів бригади заносять лише тих працівників, які повинні постійно працювати у ній.

При плануванні сільськогосподарських робіт необхідно продумано розставити людей, машини, транспортні і матеріальні засоби відповідно до обсягу робіт, кількості працівників, закріплених машин та знарядь, продуктивної і робочої худоби.

Крім постійного складу працівників, виробнича бригада повинна мати також постійну земельну ділянку - сівозміну -і засоби виробництва. Це зобов'язує членів бригади дбати про підвищення родючості ґрунту, внесення більшої кількості добрив, кращий обробіток землі, усунення знеосібки у використанні землі і засобів виробництва і посилює матеріальну заінтересованість працівників у зростанні врожайності сільськогосподарських культур.

Всі бригади в господарствах прийнято класифікувати за такими ознаками: склад продукції та технологія її виробництва і форма організації використання техніки. Залежно від складу продукції і технології її виробництва, а також від зональних особливостей і виробничих умов найбільш поширеними в рослинництві є такі види бригад:

•       спеціалізовані (галузеві) бригади - рільничі, овочівницькі, садівницькі, виноградарські та інші, в яких група працівників зайнята виробництвом одного або кількох однорідних продуктів у межах однієї галузі. За ними закріплюють сівозміни або площі плодоягідних насаджень, необхідні будівлі та інші засоби виробництва;

•       рослинницькі бригади - виробляють різні види продукції кількох рослинницьких галузей. Крім польових культур, вони можуть вирощувати також овочеві і плодоягідні культури. За рослинницькими бригадами закріплюють сівозміни, а якщо вони вирощують плоди і ягоди, то й плодоягідні насадження, необхідні будівлі та інші засоби виробництва;

•       комплексні бригади - під єдиним керівництвом обслуговують кілька рослинницьких і тваринницьких галузей.

За ними, крім землі і виробничих будівель, закріплюють один або кілька видів тварин.

Основною виробничою одиницею в тваринництві є ферма (скотарська, свинарська, вівчарська, птахівницька тощо), а формою організації праці - бригада. Найбільш перспективними у тваринництві є такі види бригад:

•       спеціалізовані, які обслуговують певну статеву вікову групу того чи іншого виду тварин і виробляють, як правило, один вид продукції (молоко, м'ясо тощо). До них відносяться бригади по обслуговуванню молочного стада, вирощуванню та відгодівлі худоби і т. д.;

•       галузеві, які обслуговують тварин одного виду в межах галузі. Це скотарські, свинарські, вівчарські, птахівницькі бригади;

•       змішані, які обслуговують кілька видів тварин і їх статево - вікові групи з різних галузей.

За формою організації використання техніки всі бригади, що мають трактори, комбайни та інші машини, діляться на такі види:

•       тракторні бригади, до складу яких входять механізатори і працівники, що працюють на машинах і обслуговують кілька або всі наявні в господарстві виробничі бригади;

•       механізовані бригади (тракторно-рільничі, тракторно-овочівницькі тракторно-садівницькі та ін.), до складу яких входять механізатори широкого профілю, працівники, що обслуговують машини, та працівники інших професій. За такими бригадами закріплюють земельні ділянки (сівозміни) та необхідну техніку.

Якщо за тваринницькою бригадою також закріплюють трактори та інші машини для виконання механізованих робіт і виробництва тваринницької продукції, то така бригада називається механізованою тваринницькою бригадою.

Найбільш ефективними видами бригад у рільництві, особливо в добре технічно оснащених господарствах, де проведена спеціалізація виробництва і концентрація галузей до оптимальних розмірів, є механізовані рільничі (тракторно-рільничі) бригади. В них під єдиним керівництвом зосереджені робоча сила, земля (сівозміна), техніка та інші засоби виробництва, що дозволяє оплату праці членів бригади тісно ув'язати з виробництвом продукції.

В господарствах, де кількість техніки ще недостатня для її закріплення за кожною рільничою бригадою недоцільно проводити таке закріплення з ряду причин, раціональною формою використання техніки є самостійні тракторні бригади, які на госпрозрахункових умовах використовують техніку на потрібних ділянках виробництва. Проте при наявності тракторних бригад доцільно, щоб кожна з них обслуговувала лише одну виробничу бригаду, доведену до раціонального розміру.

В колективних господарствах Полісся та гірських і передгірних районів Карпат, де рільничі й комплексні бригади невеликі і не доведені до раціональних розмірів, кращих результатів досягають тоді, коли тракторна бригада обслуговує дві, а в господарствах з дуже дрібними бригадами (250-300 га) і до трьох виробничих бригад, оскільки саме в такому випадку створюються кращі умови для своєчасного і високоякісного проведення польових робіт та продуктивної роботи механізаторів.

В окремих господарствах, що мають кормові сівозміни на великих земельних масивах, доцільно організовувати спеціалізовані кормодобувні бригади. За ними закріплюють сівозміни і необхідні машини та знаряддя. В господарствах з розвинутим тваринництвом, де в структурі земельних угідь переважають площі під сіножатями та пасовищами, слід створювати лукомеліоративні бригади. За цими бригадами також потрібно закріплювати необхідні машини та знаряддя для проведення лукомеліоративних заходів (зрізування купин, осушення, підсівання трав тощо), поліпшення лук і пасовищ та заготівлі кормів.

У господарствах із значними площами багаторічних трав на весь період їх збирання слід створювати бригади по виготовленню трав'яного борошна.

Розвиток колективних підприємств, концентрація галузей створюють умови для дальшого розподілу та спеціалізації праці. Тому в рослинництві поряд з рільничими бригадами доцільно зберігати і створювати спеціалізовані овочівницькі, садівницькі, виноградарські бригади.

В господарствах з розвинутим овочівництвом і високою концентрацією посівних площ овочевих культур (не менше 50 га в одному масиві) потрібно мати механізовані овочівницькі бригади.

В підприємствах з розвинутим садівництвом, виноградарством і високою концентрацією плодових насаджень і виноградників (не менше 50-70 га в одному масиві) доцільно зберігати або організовувати механізовані спеціалізовані бригади - садівницькі та виноградарські.

Кращі результати по вирощуванню ранніх овочів і розсади мають ті господарства, в яких створені спеціалізовані бригади закритого і відкритого ґрунту.

Позитивно зарекомендували себе спеціалізовані бригади і в хмелярстві. За кожною з них слід закріплювати 12- 15 га насаджень. При встановленні кількісного складу бригади потрібно виходити з того, що на кожний гектар хмелю треба виділяти 2-3 постійних працівники. У хмелярських бригадах створюють спеціалізовані ланки в складі 10-15 осіб, за якими закріплюють 3-5 га хмелю.

Для кращого використання і швидшої окупності капітальних вкладень на зрошених і осушених землях доцільно створювати механізовані бригади, спеціалізовані на виробництві певного виду продукції в межах однієї галузі (рільничі, овочівницькі та ін.).

В тих підприємствах, де виробничі бригади, що освоюють зрошувані землі, виконують обсяг землерийних робіт, недостатній для продуктивного використання закріпленої техніки, доцільно створювати на господарство один механізований загін для проведення планувальних і землерийних робіт, заготівлі й внесення органічних добрив.

При визначенні розміру загону слід виходити з тою, що за працівником (ремонтером) необхідно закріплювати 8- 15 км каналів або 50-100 га осушеної площі.

Важливим елементом правильної організації виробництвом є раціональний розмір бригади. На розміри бригад впливають багато факторів: виробничий напрям і спеціалізація господарства; рівень механізації, технологія та організація праці; природні умови (рельєф місцевості, ступінь залісення, розміри і конфігурація земельних ділянок тощо); розташування населених пунктів; рівень підготовки керівників бригад; кваліфікація працівників та інші фактори.

Так, за даними наукових досліджень Українського інституту аграрної економіки, за рільничою і тракторно-рільничою бригадами доцільно закріплювати таку площу ріллі із введеною на ній сівозміною: для господарств зони Полісся -600-800 га, Лісостепу - 800-1200, північного і центрального Степу - 1200-1800, південного Степу - 1500-2000 га. В умовах передгірних районів республіки оптимальним розміром бригади є 400-600 га, а гірських - 200-400 га посівів, або 500-800 га сільськогосподарських угідь.

Раціональний розмір механізованої рільничої бригади на зрошених і осушених землях - 500-800 га сівозмінної площі.

В овочівництві, садівництві і виноградарстві доцільно за бригадами закріплювати 100-200 га овочевих культур, плодоягідних насаджень або виноградників.

Для господарств, які мають тракторні бригади, можна рекомендувати такі оптимальні їх розміри по зонах республіки: Степ - 12-15 фізичних тракторів; Лісостеп - 10-12 і Полісся - 8-10 фізичних тракторів.

При визначенні в рослинництві складу бригади за чисельністю працівників і кількістю машин слід виходити з розмірів і структури посівної площі та рівня механізації. Для практичних розрахунків розміру бригади за чисельністю працівників можуть бути використані примірні норми навантаження площі посіву та плодово-ягідних культур на працівника (табл. 3.1).

Таблиця 3.1 Навантаження посівів чи оброблюваної площі н а працівника, га

Культури	На неполивних землях	На зрошуваних землях
Озимі зернові	35	26
Ярі зернові колосові	50	35
Кукурудза на зерно	25	12
Зернобобові (горох)	41	30
Просо	40	28
Соняшник	23	-
Картопля	6	3
Баштанні продовольчі	8	-
Цукрові буряки	6,7	4,6
Кормові корнеплоди	6,5	3,8
Кукурудза на силос	25	10
Озимі на зелений корм	40	28
Кукурудза післяжнивна	45	15 '
Багаторічні трави минулих років	44	21
Сади зерняткові:
плодоносні	3	2
вступаючі в плодоношення	5	4
молоді насадження	12	10
Сади кісточкові:
плодоносні	2	1,8
вступаючі в плодоношення	' 3	2,5
молоді насадження	8	6
Смородина, аґрус, малина
плодоносні	1,5	2
|молоді насадження	3	2,5

Навантаження посівної площі овочевих культур на працівника при зрошенні рекомендується таке: капуста рання 1,9 га; капуста середньостигла - 2; капуста пізня - 2,5; огірки - 1,8; помідори - 1,2; буряки столові - 2,5; морква - 2; цибуля на ріпку - 2; кабачки - 2,5; баклажани сині - 1,7; перець солодкий-1,6; горошок зелений - 3; кукурудза цукрова - 5; редька - 0,7; салат, шпинат, щавель — 0,8 га.

Розрахунок чисельності працівників для рільничої бригади, яка, наприклад, обслуговує зерново-бурякову сівозміну площею 1200 га неполивної ріллі або овочеву сівозміну (180 га), провадиться так (табл.3.2).

Таблиця 3.2 Розрахунок чисельності для бригади

Культури СІВОЗМІНИ	Площа посіву, га	Навантаження посівної площі на працівника, га	Необхідна кількість працівників
Рільнича бригада
Багаторічні трави	120	44	2,8
Озимі зернові і зернобобові	480	35	13,7
Цукрові буряки	180	6,7	26,9
Кукурудза на зерно і силос	240	25	9,6
Ярі зернові з підсівом багаторічних трав	120	50	2,4
Соняшник	60	23	2,6
Разом	1200	-	58
Овочівницька бригада
Капуста	20	2,5	8
Огірки	30	1,5	20
Помідори	30	1,2	25
Цибуля	20	2,0	10
Морква	10	2,0	5
разом	110	-	68

З наведених у цій таблиці даних видно, що для проведення всіх польових робіт у рільничій бригаді необхідно мати 58 працівників, а в овочевій - 68. Розрахунки по визначенню потрібної чисельності працівників в інших бригадах і ланках виконуються аналогічно.

У тваринництві в найближчі роки будуть поширені бригади двох видів: галузеві і спеціалізовані. На скотарській фермі, як правило, працює одна бригада. Якщо розмір ферми приблизно рівний оптимальному або більший за нього, то тут можна організовувати кілька спеціалізованих бригад, наприклад, 1-2 по догляду за дійним стадом і одну по вирощуванню молодняка. Таким оптимальним розміром ферм слід вважати для господарств Степу -1600-2100, Лісостепу - 1100-1600, Полісся і передгірних районів Карпат - 800-1500, гірських районів республіки - 500-1100 голів великої рогатої худоби при закінченому обороті стада. При створенні на фермі кількох бригад кожна з них повинна обслуговувати не менше 200-400 корів чи 500-800 голів молодняка. При цьому працівники, за якими групи худоби не закріплюються (слюсарі, посудомийниці, техніки штучного осіменіння та ін.),з метою повного завантаження їх роботою можуть обслуговувати поголів'я всієї ферми. Середній розмір скотарської бригади 40-50 чоловік.

При визначенні кількості спеціалізованих бригад на свинарській фермі слід виходити з того, що кожна з них повинна обслуговувати не менш як 200-250 основних маток, або 1,5-4 тис. голів на відгодівлі. При меншому поголів'ї створюють одну бригаду, яка обслуговує маточне і відгодівельне стадо.

На допомогу постійним членам бригад, які доглядають свиноматок, у період масових опоросів та в перші 10-15 днів після них виділяють допоміжних свинарів (одного на 80-100 маток).

На вівчарській фермі з поголів'ям до 1,5 тисячі овець доцільно мати одну галузеву бригаду. При більшій кількості поголів'я, коли стає можливим організувати великі бригади залежно від статі, віку, породності, племінної цінності тварин, створюються відповідні спеціалізовані бригади.

Основні роботи по догляду за вівцями виконують постійні працівники чабанської бригади. При масових окотах маток на допомогу членам бригад виділяють допоміжних працівників на строк близько місяця з розрахунку один допоміжний працівник на 700 маток і сакманщик на 70 ягнят. Члени вівчарських бригад повинні надавати необхідну допомогу стригалям.

У птахівництві на кожній фермі повинна працювати одна бригада, члени якої виконують всі роботи по обслуговуванню дорослої птиці та вирощуванню молодняка.

Успіх роботи виробничої бригади в значній мірі залежить від внутрібригадної організації праці, основною формою якої є ланка.

Ланка - це група працівників у складі виробничої бригади, яка на основі розподілу і кооперації праці займається на закріпленій за нею земельній ділянці вирощуванням однієї або кількох культур з різними строками проведення польових робіт.

За характером засобів виробництва і ступенем механізації вирощування культур розрізняють такі види ланок:

•       ланки ручної праці, які складаються з працівників, що виконують тільки ручні й кінно-ручні роботи. Такі ланки поширені в овочівництві, садівництві й виноградарстві, де ще застосовується багато ручної праці;

•       механізовані ланки, куди входять механізатори та працівники інших професій, виконавці ручних робіт. Нині найбільш поширений якраз цей вид ланок;

•       ланки комплексної механізації - у складі механізаторів широкого профілю, які вирощують одну чи кілька культур з мінімальними затратами ручної праці. Ці ланки є найбільш ефективною і прогресивною формою внутрібригадної організації праці.

Ланки розрізняють також за набором вирощуваних культур. Ланка, що вирощує одну культуру, називається спеціалізованою; дві чи більше культур однієї галузі - галузевою; а кількох рослинницьких галузей - комплексною.

При ланковій організації праці необхідно дотримувати таких основних принципів: постійність складу ланки, створеної з працівників необхідних спеціальностей (механізатори та працівники інших професій для виконання ручних і кінно-ручних робіт); виділення і закріплення за ланкою земельної ділянки без порушення бригадної сівозміни; закріплення за ланкою потрібних машин, знарядь та інвентарю для проведення робіт по догляду за посівами; обов'язковий роздільний облік урожаю по ланках при збиранні його груповим способом (засобами всієї бригади чи кількох ланок); оплата праці членів ланки залежно від кількості та якості виробленої продукції.

При визначенні складу ланки можна користуватися наведеними вище даними про навантаження посівної (оброблюваної) площі на працездатного.

З урахуванням раціонального закріплення культур на зрошуваних землях (150-250 га посіву) у складі ланки доцільно мати: при вирощуванні зернових і зернобобових на зерно і зелений корм, кукурудзи на зерно і силос - 12-18 працівників, в тому числі 4-6 механізаторів, за якими закріплюють 2-3 тракторних агрегати; при вирощуванні зернових і зернобобових на зерно і зелений корм, кукурудзи на силос і цукрових буряків (кормових коренеплодів або картоплі)-18-24 працівники, з них 6-8 механізаторів, за якими закріплюють 3-4 тракторних агрегати.

За ланками доцільно закріплювати на тривалий час земельні ділянки в бригадній сівозміні. Можна закріплювати як цілі поля, так і їх частини з розумно підібраним складом вирощуваних культур.

З метою створення більш сприятливих умов для впровадження групових методів організації праці при виконанні цілого ряду робіт важливо правильно закріплювати за ланками ділянки у полях бригадної сівозміни. Практика показує, що ефективним є розміщення ділянок вздовж рядків посіву.

Найбільш ефективно використовується техніка і робоча сила овочівницької ланки при такому поєднанні овочевих культур:

•      помідори, горошок зелений, капуста рання і цибуля на перо;

•      огірки, коренеплоди столові, цибуля на ріпку і капуста рання;

•      капуста середньостигла і пізня, помідори і ранні овочі;

•      столові коренеплоди, перець солодкий або баклажани і редька;

•      огірки, капуста пізня і рання, помідори. .

Лапки потрібно створювати також в овочівницьких бригадах закритого ґрунту. Навантаження площі на кожного члена ланки тут може бути таким: 700-1000 м2 утепленого ґрунту при укриванні; 250-400 парникових рам на біологічному і технічному обігріванні (при шланговому поливі); 150-200 м2 зимових розсадних теплиць з пічним опаленням; 600-750 м помідорів і 400-500 м огірків (при механізованому поливі і спеціальних опалювачах). Ланки створюють з двох працівників, за якими на рік закріплюють певну кількість споруд. Слід відмітити, що в крупних парниково-тепличних господарствах доцільно створювати вузькоспеціалізовані ланки, за якими закріплюють окремі теплиці, парники або ділянки утепленого ґрунту.

Ланка з двох працівників може обслуговувати приблизно таку площу: утепленого ґрунту із застосуванням укрити від заморозків (при шланговому поливі) - 1500-2000 м2; на технічному обігріванні - 800-1000 рам; парників на біологічному обігріванні (при шланговому поливі) - 500- 600 рам. У зимових овочевих теплицях на технічному обігріванні (при механізованому поливі і виділенні спеціальних опалювачів) за ланкою слід закріплювати 500-600 м2 стелажних теплиць, 700-800 м2 ґрунтових і 500-600 м2 зимових розсадо-овочевих стелажних теплиць.

В садівництві кращою формою внутрібригадної організації праці є галузева ланка в складі 10-15 працівників. За нею закріплюють на 4-5 років 40-50 га плодоягідних насаджень і тракторний агрегат. Для більш рівномірного використання робочої сили в ланці треба мати не більш як 3-4 культури з різними строками дозрівання плодів.

У складі ланки доцільно мати 3-4 обрізувальники, 1-2 працівники по боротьбі з шкідниками і хворобами, 2-3 поливальники, а в механізованій ланці - ще й 1-2 механізатори.

Всім ланкам обов'язково доводяться завдання. Розробляються вони одночасно із складанням бізнес-плану підприємства і виробничих завдань бригадам.

Для того щоб кожен виробничий процес виконувався в кращі агротехнічні строки, з високою якістю і при найменших затратах праці, потрібно своєчасно і правильно розставити робочу силу і засоби виробництва бригади (ланки), підготувати робочі місця, визначити найбільш ефективні способи роботи, встановити розпорядок робочого дня. Головну увагу при цьому потрібно звернути на високопродуктивне використання сільськогосподарських машин і знарядь.

Наукова організація праці вимагає, щоб на кожному робочому місці бригади і ланки трудовий процес здійснював ся найбільш раціональним способом, який забезпечував би високу продуктивність праці виконавців без шкоди для їх здоров'я. Тому на обробітку ґрунту, сівбі, збиранні врожаю й інших польових роботах необхідно завчасно продумати місця і способи заправки машин пальним і водою, сівалок - насінням і мінеральними добривами, а також розвантаження комбайнів. Всі ці трудові операції треба механізувати.

Особливу увагу потрібно приділяти організації робочих місць механізаторів під час їх роботи на машинах. Всіх механізаторів необхідно забезпечити спецодягом.

При підготовці робочого місця для тракторних агрегатів на оранці важливо правильно розбити поле на загінки. Вони мають бути оптимальними за розмірами, що дозволило б затрачати мінімальну кількість часу на повороти та заїзди; ширина їх повинна бути кратною ширині захвата агрегату (табл. 3.3).

Для розбивки загінок на обох кінцях поля відбивають поворотні смуги і помічають їх контрольними борознами. Для тракторів МТЗ з начіпними плугами ширина поворотної смуги становить 8-Ю м, ДТ-54, ДТ-75 і Т-74 - 18-22 м.

Таблиця 3.3 Раціональний розмір загінки для орних агрегатів залежно від довжини гонів

Довжина гонів, га	Ширина загінки при роботі тракторів, м
	мтз	ДТ-54	Т-75
300	40	-	-
500	50	60	-
700	60	70	80
900	70	80	90
1200	70-80	90-100	100-110
1500	70-80	100-110	110-125
2000	70-80	100-110	125-140

При підготовці поля до сівби паралельно до поздовжньої межі поля на віддалі, рівній половині ширини захвата посівного агрегату, за допомогою віх помічають лінію першого проходу агрегату. Якщо на полі працюють два агрегати, лінію першого проходу провішують посередині його.

В тому випадку, коли відсутні місця для виїзду за межі поля, на його кінцях відводять поворотні смуги, рівні чотирикратній ширині захвата посівного агрегату. При перехресному способі сівби поворотні смуги відбивають з чотирьох сторін.

На збиранні хлібів поле розбивають на загінки прямокутної форми. Довжина поля повинна перевищувати її ширину в 6-8 разів. Загінки обкошують і при необхідності посередині (поперек) їх прокошують розвантажувальну магістраль шириною 8-10 м.

До початку роботи сівалки встановлюють на задану норму висіву

де: В - висів насіння за N обертів ходового колеса однієї половини сівалки, кг

насіння. Кількість насіння, висіяного за певне число обертів колеса сівалки, розраховують

за формулою:

H - задана норма висіву насіння з урахуванням його господарської придатності, кг/га;

К - довжина обода колеса, м;

М - робочий захват сівалки (віддаль між крайніми сошниками плюс ширина одного міжряддя), м;

k - загальна кількість висіваючих апаратів;

N - кількість обертів ходового колеса (при сівбі зернових культур N= 15; при сівбі трав і культур, для яких норма висіву невелика, N = ЗО);

п - кількість висіваючих апаратів однієї половини насіннєвого ящика, установленої на висів.

Якщо одержана вага насіння відхиляється від розрахункової на 2-3%, сівалку вважають встановленою. При великому відхиленні провадять повторну перевірку. Правильність установлення сівалок на висів перевіряють безпосередньо в роботі після проходження першого круга.

Кількість насіння, яка повинна бути висіяна за один круг (два гони), визначають множенням норми висіву на площу, що засівається при даній довжині гону туди і назад. На збиранні врожаю завчасно визначають довжину шляху, після проходження якого заповнюється бункер комбайна. Розрахувати її можна за формулою:

де: Д - довжина шляху, м;

В - вага зерна в бункері, ц;

У - урожайність, ц/га;

Ш - ширина захвата жатки комбайна, м.

Відповідну підготовку робочого місця для машинних агрегатів провадять і на інших процесах.

Рівень використання техніки значно підвищується при організації двозмінної роботи машинно-тракторного парку. При переході на двозмінне використання тракторів, комбайнів та іншої техніки кожна бригада повинна визначити, коли можна працювати в дві зміни, заздалегідь намітити види робіт, які потрібно виконувати в кожну зміну, мати достатню кількість механізаторів. При організації двозмінної роботи головну увагу треба звернути на дотримання агротехнічних вимог, підбір і підготовку машин, вибір ділянок, а також забезпечення техніки безпеки.

При двозмінному використанні машинно-тракторного парку кращим розпорядком роботи механізаторів може бути: початок роботи о 13 годині першої доби, кінець роботи перед нічною перервою о 21 годині; початок роботи на другу добу о 5 годині, кінець робочої зміни о 13 годині 50 хвилин. За 50 хвилин механізатори обох змін провадять техдогляд і заправку машин. При організації двозмінної роботи з однією перезміною на добу перебування агрегату в борозні (чистий робочий час) становитиме 14-16 годин на добу.

Групова робота машин є найбільш ефективною формою організації використання і обслуговування техніки там, де це можливо за умовами виробництва.

Організації виробництва у тваринництві обумовлена раціональним розподілом обов'язків по обслуговуванню худоби і птиці та більш вузькою спеціалізацією праці. На дрібних фермах при переважанні ручної праці для кожного тваринника доводиться встановлювати більш широке коло обов'язків.

Спеціалізація праці водночас повинна бути поєднана з повним і рівномірним завантаженням кожного працівника. Тому якщо в межах однієї бригади неможливо або недоцільно забезпечити повне завантаження того чи іншого працівника, він може обслуговувати поголів'я кількох бригад, займатися доглядом за худобою різних статево-вікових груп та видів і навіть поєднувати обслуговування худоби з господарськими чи іншими роботами.

На тих фермах, де обслуговування худоби й птиці нерозривно пов'язане з роботою тракторів, їх доцільно закріплювати за тваринництвом, а трактористів включати до складу бригад, що доглядають худобу й птицю. Гужові транспортні засоби краще закріплювати за спеціальними працівниками – фуражирами. В бригадах доцільно мати стільки цих працівників, скільки їх буде завантажено перевезеннями щоденно В різних галузях тваринництва ланки тепер мають неоднакове поширення. Однак практика показує, що вони є перспективною формою внутрібригадної організації праці при виробництві різних тваринницьких продуктів. Перехід до ланкового обслуговування худоби й птиці має місце, по суті, також при організації двозмінної роботи на фермах. В ланці худобу закріплюють за всіма її членами і оплату провадять за результатами спільної роботи.

Якщо в ланці три чи більше працівників, роботу краще організувати так, щоб члени ланки забезпечували догляд за худобою або птицею без залучення підмінних працівників, вихідні дні при цьому надаються згідно з графіком.

За ланкою доцільно закріплювати машини, для яких у межах ланки може бути забезпечене повне навантаження, а більш продуктивні механізми слід закріплювати за бригадами або використовувати на обслуговуванні поголів'я кількох бригад.

При раціональній організації робочих процесів на фермах насамперед треба подбати про ліквідацію зайвих переміщень кормів, гною, готової продукції. Важливо організувати годівлю худоби так, щоб від місця зберігання, переробки чи безпосередньо з поля корми надходили відразу в годівниці.

При машинному доїнні корів треба подбати, щоб ним було охоплено все поголів'я тварин, а кожний дояр працював з трьома апаратами. Слід уникати підв'язування апаратів і ручного додоювання корів. Не слід машинне доїння чергувати з ручним.

Раціоналізація трудових процесів передбачає також застосування недорогих пристроїв та обладнання, які дозволяють зменшити затрати часу і полегшують працю. Так, у ряді випадків працю тваринників можна полегшити застосуванням на роздаванні малооб’ємних кормів, транспортуванні готової продукції полегшених ручних візків. Обладнання приміщення для великої рогатої худоби електротренерами, завдяки яким кал попадає в гнойові канавки, зменшує затрати на підстилання, чистку худоби та очищення стійл. Накриття канавок при використанні гноєтранспортерів полегшує чистку худоби, скорочує затрати на прибирання проходів.

Наукова організація праці передбачає поліпшення санітарно-гігієнічних, культурних та естетичних умов праці тваринників, побутового обслуговування працівників ферм. Чистота повітря в тваринницьких приміщеннях повинна забезпечуватися насамперед своєчасним прибиранням і вивезенням гною, утриманням у чистоті стічних лотків, своєчасною заміною підстилки, чисткою і миттям тварин, а також посиленням вентиляції приміщень. Важливо мати на фермах дороги з твердим покриттям.

Необхідно поліпшувати побутове обслуговування тваринників, яке включає підвезення працівників до віддалених місць роботи, організацію громадського харчування на фермах, обладнання роздягалок з подвійними індивідуальними шафами для робочого та особистого одягу, місць відпочинку, умивальників і душових установок, організацію медичних профілакторіїв, оснащених відповідною апаратурою.

Двозмінна робота на тваринницьких фермах дає можливість впорядкувати режим праці та відпочинку тваринників, забезпечує умови для раціонального використання ними вільного часу. Створення більших груп худоби і птиці при двозмінній роботі сприяє кращому використанню засобів механізації. Завдяки двозмінним розпорядкам зменшується плинність тваринницьких кадрів.

Особливо необхідний двозмінний розпорядок для доярів, робочий час яких розірваний на три цикли.

При достатньому обсязі роботи для повного завантаження двох змін доцільно організувати двозмінні розпорядки і для інших працівників скотарства, зміна в яких звичайно розтягується зранку допізна (скотарі дійного стада, працівники кормоцехів, трактористи, слюсарі-наладчики, шофери авто молоко-цистерн та ін.).

В свинарстві двозмінна робота потрібна насамперед для працівників, що займаються відтворенням стада та вирощуванням поросят до 2-місячного віку, де необхідний безперервний нагляд за поросятами-сисунами протягом доби.

У птахівництві двозмінний розпорядок робочого дня слід застосовувати головним чином при догляді за молодняком у перший період його вирощування.

Важливою умовою успішного впровадження двозмінної роботи є підвищення рівня механізації трудомістких процесів.

Загальна чисельність працівників на фермі із введенням двозмінного розпорядку не повинна збільшуватися. Робота між першою та другою змінами розподіляється так, щоб завантаженість змін була приблизно однаковою. Водночас повне вирівнювання не обов'язкове; можливі відхилення у тривалості змін до 1-1,5 години.

У розпорядках робочого дня слід передбачити 10-20 хвилин сумісної роботи для передавання зміни. Тривалість перерв для відпочинку встановлюється з урахуванням того, чи є у тваринників потреба ходити під час перерв додому.

При впорядкуванні тижневого режиму праці й відпочинку доводиться враховувати особливості тваринництва, які ставлять певні обмеження до чергування робочих і вихідних днів. Через те що в бригадах чи певних приміщеннях може міститися різна кількість груп худоби (а при двозмінній роботі й для того, щоб надміру не розтягнути перебування тваринників на фермі), в більшості випадків не вдається скласти такі графіки, де два вихідних дні чергуються з п'ятьма робочими.

По кожній групі працівників потрібно складати свої графіки чергування днів роботи й відпочинку. Візьмемо для прикладу приміщення, де містяться чотири укрупнені групи худоби при обслуговуванні їх у дві зміни. Тоді на 8 основних тваринників доцільно мати 2 підмінних, кожний з яких буде працювати лише на двох групах. Після восьми робочих днів в одну зміну кожний з працівників, включаючи підмінних, матиме два вихідних дні підряд.

Тривалість зміни визначають, виходячи із 41-годинного робочого тижня. За 10 календарних днів (8 робочих і 2 вихідних) тваринник повинен працювати  години. Звідси тривалість зміни становитиме 58,6:8 = 7 годин 20 хвилин.

При співвідношенні основних і підмінних робітників як 2:1 два вихідних дні надаватимуться після чотирьох робочих. Група з трьох тваринників при цьому становитиме ланку. За 6 календарних днів тривалість роботи кожного працівника повинна бути  години. Звідси зміна триватиме 35,14 : 4 = 8 годин 50 хвилин.

Якщо в бригаді чи приміщенні три групи худоби, співвідношення робочих і вихідних днів буде 3 : 1. В цьому випадку два вихідних дні йтимуть після шести днів роботи. Тривалість зміни становитиме годин 50 хвилин.

При обслуговуванні дійного стада основними обов'язками доярів є доїння та годівля худоби. Крім того, вони випускають корів на прогулянку, беруть участь у проведенні різних зооветеринарних заходів. При механізації кормороздавання доярів звільняють від годівлі тварин зеленими, соковитими і грубими кормами.

Необхідно звільнити доярів від приймання отелень і вирощування телят. Однак при організації родильних відділень і профілакторіїв треба зважати на можливість забезпечення повного навантаження для зайнятих у них працівників.

Доцільно звільнити доярів і від робіт по забезпеченню чистоти худоби і приміщень. Ці роботи повинні входити в обов'язки скотарів, яких потрібно закріплювати за приміщеннями.

При достатньому обсязі роботи потрібно мати на фермах посудомийниць.

Ланки доярів організовують в основному у зв'язку з введенням двозмінної роботи. При цьому ланка складається з двох і більше працівників.

Молодняк молочного віку закріплюють за телятницями, старшого віку - за скотарями. Основні обов'язки телятниць - випоювання, годівля молодняка, очищення кліток і станків. Скотарі годують худобу (при використанні тракторних роздавачів беруть участь у годівлі), очищають стійла, напувають худобу, при видаленні гною за допомогою транспортерів чи ручних вагонеток очищають також приміщення.

Корми для телят підвозять спеціальні працівники. Вони ж, як правило, возять корм і для старшого молодняка, а також вивозять гній кіньми. При утриманні в певному місці невеликої групи молодняка скотарі повинні виконувати всі роботи по його обслуговуванню, включаючи й транспортні.

На вирощуванні та відгодівлі худоби ланки можна створювати як з одних скотарів при ручному виконанні основних робіт, так і з включенням до них механізаторів-трактористів. Ланка повинна обслуговувати однорідне, однієї вікової групи поголів'я.

Організація праці в свинарстві у значній мірі визначається системою закріплення поголів'я, насамперед маток. При невеликій кількості маток на фермі (до 150-180) практикують цілорічне їх закріплення за свинарями.

На великих фермах доцільно застосовувати роздільно-цехову або потокову організацію виробництва і праці. При цьому певні групи тварин закріплюють за свинарями лише на певний період. Маточне стадо ділять на дві групи: не спаровані й поросні матки (до 100 днів поросності) і підсисні матки з поросятами до 2 місяців. Крім того, виділяють групи вирощування та відгодівлі свиней.

Свинарів, які зайняті доглядом за тваринами, звільняють від приготування та підвезення кормів. У їх обов'язки повинно входити роздавання кормів, напування тварин, прибирання в станках, заміна підстилки, очищення приміщень та деякі інші роботи.

Ланки створюють насамперед на дорощуванні та відгодівлі свиней. Разом з поширенням двозмінної роботи вони організовуватимуться і при обслуговуванні маток.

При визначенні складу бригади у вівчарстві доцільно виходити з таких приблизних норм навантаження: 180- 200 голів маток чи молодняка, 250-300 овець на відгодівлі або валахів, 75 баранів на чабана. У гірських районах Карпат норму обслуговування зменшують до 120-150 маток і 170-200 голів молодняка овець.

В обов'язки чабанів входить підвезення кормів від місця зберігання до місця роздавання на віддаль до 1-2 км, роздавання кормів і нагляд за годівлею, напування овець, випасання, очищення ясел, риштаків, корит тощо, додавання підстилки, вивезення гною, формування отар, сортування, зважування, мічення овець, парування маток, участь у зооветеринарних заходах, нічне чергування, зміна місць тирлування і годівельних майданчиків, дрібний ремонт інвентаря, догляд за робочою худобою та сторожовими собаками тощо.

Спеціалізація праці на птахофермах вимагає, щоб птахівники, за якими закріплено поголів'я птиці, були звільнені від приготування кормів. Птахівників звільняють також від підвезення кормів і підстилки, відвезення й здавання яєць на склад.

На догляді за курками-несучками в обов'язки птахівників входять годівля, напування птиці, догляд за станом приміщень і обладнання, збирання яєць, допомога у проведенні зооветеринарних заходів, а також облік яєць, руху поголів'я, вилучення хворої та відстаючої в рості птиці, регулювання вентиляції та освітлення приміщень. Так само визначають обов'язки і для птахівників, за якими закріплені інші види та статево-вікові групи птиці.

Ланки на птахофермах створюються для обслуговування окремих видів і груп птиці: дорослого поголів'я, молодняка, птиці на відгодівлі. При незначному обсязі роботи по кожній з Цих груп зберігатиметься індивідуальне закріплення птиці. Індивідуальне закріплення практикуватиметься також у широкогабаритних приміщеннях з високим рівнем механізації та автоматизації робіт.

3.4 Управління виробництвом у бригадах та ланках

Створення спеціалізованих і особливо механізованих бригад і ланок у всіх галузях приватного виробництва ставить підвищені вимоги до їх управління.

При триступінчастому управлінні підприємством правління господарства керує бригадами через керуючих відділками (завідуючих виробничими дільницями) і бригадирів. При двоступінчастому управлінні правління господарства керує бригадами і фермами безпосередньо через бригадирів і завідуючих фермами. Зв'язки між бригадами та іншими виробничими підрозділами ґрунтуються на засадах внутрігосподарського розрахунку.

Управління в бригадах будується за принципом єдиноначальності із залученням всіх членів бригади до управління виробництвом. Велику роль при цьому відіграють бригадні збори і ради. На зборах, які скликають раз на місяць, розглядають і затверджують виробничі плани і госпрозрахункові завдання, заслуховують звіти про їх виконання. Тут широко обговорюють всі питання роботи виробничих підрозділів, культурно-побутові заходи тощо.

У великих бригадах і на тваринницьких фермах для допомоги керівникам і більш широкого залучення акціонерів до управління виробництвом створюються ради. Рада обирається на зборах бригади (ферми} з кращих працівників у складі 5-11 осіб строком на два роки. Збирається рада не менше двох разів на місяць і вирішує найрізноманітніші господарські та інші питання. Винесені рішення доводяться до відома керівників господарства.

Однією з основних форм участі робітників і службовців в управлінні виробництвом є постійно діючі виробничі наради. Вони організовуються в господарствах, де працюють сто і більше чоловік, на строк дії повноважень місцевих комітетів профспілки. При меншій чисельності працюючих виробничі питання розглядають на загальних зборах робітників і службовців.

Залежно від виду, розміру і характеру діяльності виробничих бригад визначається і їх управлінсько-обслуговуючий персонал.

При визначенні складу керівного персоналу слід виходити з оптимальних розмірів бригад. Необхідно враховувати площу посівів у бригаді, кількість закріпленої худоби, наявність техніки, населених пунктів та інші особливості. Узагальнення досвіду роботи багатьох бригад дозволяє рекомендувати для виробничих одиниць оптимального розміру такий управлінський і обслуговуючий персонал.

Тракторно-рільнича бригада

1.   Бригадир (агроном чи технік-механік).

2.   Помічник бригадира (агроном чи механізатор).

3.   Обліковець.

4.   Заправник. Рільнича бригада

1.   Бригадир (агроном).

2.   Обліковець (призначається лише на період напружених польових робіт).

Садівницька і овочівницька бригади

1.Бригадир (спеціаліст даної галузі).

2,Обліковець (у напружений період роботи). Самостійна тракторна бригада

1.   Бригадир (технік-механік).

2.   Обпіковець.

3.   Заправник. Тваринницька бригада

1.   Бригадир.

2.   Обліковець (лише у великих бригадах по обслуговуванню дійного стада).

Бригадир будує свою роботу на основі річного госпрозрахункового завдання і поточних вказівок акціонерних зборів або господаря підприємства. Перед виконанням чергової роботи бригадир разом з помічниками, ланковими і членами бригадної ради планує розстановку людей, машин і знарядь, технологію проведення робіт і строки їх виконання. Вік слідкує за використанням техніки, робочої худоби, утриманням тварин на фермах та ходом виконання сільськогосподарських робіт. За якість і строки виконання робіт на полі і на фермах насамперед відповідає бригадир.

У тваринництві бригадир організовує заходи по підвищенню продуктивності худоби і зниженню виробничих витрат. Він несе відповідальність за збереження поголів'я, будівель, засобів механізації та інвентарю, господарське використання кормів, слідкує за дотриманням зооветеринарних правил, а також заходів по безпеці праці.

Бригадир зобов'язаний підтримувати в бригаді міцну трудову дисципліну. Він слідкує за виконанням правил внутрішнього розпорядку, своєчасним виходом працівників на роботу, дотриманням часу перерв і закінчення роботи, дає дозвіл на короткотермінові відпустки для особистих потреб, подає відомості керівнику підприємства на преміювання ї нагороди працівників.

Якщо бригадир механізованої бригади за фахом агроном, його помічником слід призначати механізатора. Помічник бригадира по техніці відповідає за зберігання пального і мастильних матеріалів, машин і знарядь та правильне їх використання протягом року. Він слідкує за своєчасним і якісним проведенням ремонтів і техдоглядів, доставкою і правильним використанням запасних частин, пального і мастильних матеріалів, контролює якість механізованих робіт. Помічник бригадира надає допомогу механізаторам у підвищенні їх кваліфікації, навчає економити пальне, кошти на ремонтах і техдоглядах, високопродуктивне використовувати машинно-тракторний парк. Бригадири через ланкових, старших груп повинні щодня направляти і контролювати роботу працівників бригад. Як у цілому по господарству, так і по бригадах наряди повинні займати не більше години. Бажано проводити їх під час обідньої перерви.

Важливо встановити в кожному господарстві чіткий розпорядок робочого дня, з якого робітники знали б час виходу на роботу, обіду і закінчення робочого дня. Час роботи і перерви в кожному виробничому підрозділі повинні ув'язуватися так, щоб працівники, зайняті безпосередньо на виробництві, могли під час обідньої перерви або після закінчення роботи зробити свої особисті справи у конторі чи коморі. В конторі і майстернях в особливо відповідальні періоди треба мати чергових працівників.

Для швидкого вирішення різних оперативних питань і економії часу керівного та обслуговуючого персоналу на польових станах, фермах, відділках господарства, виробничих дільницях підприємства бажано мати телефони для зв'язку з центральною садибою господарства. З цією метою необхідно запровадити диспетчерський зв'язок.

Контрольні питання

1.   Дайте оцінку поняттю "Управління виробництвом".

2.   Розкрийте сутність форм внутрішньогосподарського управління.

3.   Переваги та недоліки бригадної форми управління.

4.   Переваги та недоліки галузевої структури управління.

5.   Особливості застосування первинних форм управління виробництвом.

6.   Управління різними формами господарювання на селі.

РОЗДІЛ 4

Організація використання земельних угідь в сільському господарстві

4.1 Експлікація та трансформація земельних угідь в сільському господарстві

Земельні ресурси відіграють важливу роль у любих галузях народного господарства. Особлива їхня роль у сільському господарстві.

Досить відзначити, що на нашій планеті близько 30% усієї поверхні займає суша. Сільськогосподарським угіддям відведене усього лише 10% цієї площі. 3 14 млн.кв.км сільськогосподарських угідь 42% (зона тундри) непридатна для ефективного використання в сільському господарстві. Під лісовими масивами знаходиться 23% придатної для сільського господарства землі.

Пасовища і сінокоси займають 17% сільгоспугідь, 8% земельних ресурсів приходиться під дорогами, населеними пунктами, промисловими об'єктами і т.д.

Земля в сільському господарстві - це один з основних засобів виробництва, що виконує подвійну функцію. Тобто одночасно є засобом праці і предметом праці. Земельні ресурси в сільському господарстві розрізняються на окремі групи, такий розподіл називається експлікацією:

1.  Уся закріплена площа за підприємством, включає площу зайняту під населеними пунктами, дорогами, сільськогосподарськими угіддями, лісами, ставками й іншою площею не сільськогосподарського використання.

2.  Сільськогосподарські угіддя включають ріллю, переліг, багаторічні насадження, (без лісової площі), косовиці, пасовища.

3. Рілля - земельний масив, що зайнятий під досівами, багаторічними насадженнями, парами.

4. Переліг - ділянка ріллі, що більш одного року не оброблялася і не використовувалася під посів. До переліку відносяться розорані ділянки сінокосів і пасовищ, залишені на природне заростання.

5. Багаторічні насадження - це штучно створенні насадження дерев, чагарників, трав'янистих рослин термін експлуатації яких більш одного року.

6. Косовиця - земельна ділянка з природним травостоєм чи з підсівом (поліпшені косовиці) призначені для виробництва сіна.

7.Пасовища - земельний ділянка з природним травостоєм чи з підсівом (поліпшені пасовища) призначені для випасу тварин.

Усі ці угіддя під дією організаційних напрямків удосконалення виробництва можуть трансформуватися.

Трансформація угідь - переклад одних видів угідь в інші. Основна задача трансформації угідь - максимально інтенсивне використання землі не втрачаючи при цьому родючості ґрунту. При трансформації угідь враховується:

•      скільки додаткової продукції долучено завдяки даному заходу;

•      які додаткові витрати здійснені на трансформацію угідь;

•яка буде повна собівартість продукції. Раціональне й ефективне використання землі залежить не

тільки від оптимальної експлікації угідь але і:

•      від місця розташування земельних угідь;

•      погодно-кліматичних умов;

•      родючості ґрунту, що визначається утриманням гумусу й мінеральної складової;

•      додаткових вкладень (інтенсифікації використання землі).

4.2 Реформування земельних відносин в ринкові умови

Україна має значний і високоякісний фонд сільськогосподарських угідь, більше як третина з них - особливо цінні продуктивні землі. Проте рівень їх сільськогосподарського використання значно поступається розвинутим країнам світу. На нашу думку, головна причина цього - недосконалість земельних відносин, що випливають із форм власності і господарського механізму з недостатньо розвинутими ринковими структурами.

Виняткове право державної власності на землю протягом тривалого часу призвело до відчуження селянина від землі, зниження мотивації до праці, її продуктивності, а звідси - до спаду сільськогосподарського виробництва. Адже відомо, що продуктом праці може володіти і розпоряджатися лише той, кому належать засоби виробництва. Оскільки земля продовжує бути власністю держави, то вона й розпоряджається результатами праці сільського виробника.

Тому виробник незаінтересований у результатах праці, бо він ними не розпоряджається. З цієї причини держава поступово втратила справжнього господаря землі. Обставини, що склалися, вимагали зміни земельних відносин. Результати наукових пошуків і практичний досвід нових господарських формувань однозначно підтвердили необхідність реформування економічних відносин на селі, у тому числі основної їх ланки - земельних відносин. Слід зазначити, що орієнтація всієї економіки України на ринкові відносини значною мірою прискорила цей процес. Не можна погодитися з тим, що реформування економіки стосуються однієї будь-якої сфери агропромислового комплексу. Розпочаті реформи у першій сфері АПК відразу ж зачепили другу і третю. Реформування економіки у сфері виробництва засобів виробництва особливо відчутно відбилося на сільському господарстві. З об'єктивних і суб'єктивних причин досить тривалий час стримувалося реформування економіки на селі. З великими зусиллями пробивали собі дорогу в життя нові господарські формування. Головною перешкодою на шляху розвитку багатоукладної економіки стало монопольне право держави на землю.

Важливим кроком у вирішенні даного питання стала Постанова Верховної Ради України "Про земельну реформу", якою з 15 березня 1991 р. весь земельний фонд України оголошено об'єктом земельної реформи. Завдання останньої полягає у перерозподілі земель з одночасним наданням їх у приватну власність громадянам, колективним сільськогосподарським підприємствам, постійне користування господарствам та іншим державним сільськогосподарським підприємствам, установам і організаціям, а також у тимчасове користування, у тому числі на умовах оренди, з метою створення можливостей для рівноправного розвитку різних форм господарювання на землі, формування багатоукладної економіки, раціонального , використання і охорони земель.

Для правового забезпечення земельної реформи в Україні прийнято ряд законодавчих актів, зокрема Земельний кодекс, Закони України "Про форми власності на землю", "Про селянське (фермерське) господарство", "Про колективне сільськогосподарське підприємство", "Про плату за землю". У законодавчому порядку в Україні запроваджена державна, колективна і приватна власність на землю. Всі форми власності є рівноправними.

Однак, незважаючи на правову забезпеченість реформування сільськогосподарського виробництва, зміни у відносинах власності далекі від бажаних. Тому у березні 1992 р. Верховна Рада України прийняла постанову "Про прискорення земельної реформи і приватизацію землі", якою виконавчі органи зобов'язані у встановлений строк вирішити питання про перерозподіл земель і розгорнути роботи по роздержавленню і приватизації земель сільськогосподарських підприємств і організацій відповідно до проектів, які розробляються керівництвом (адміністрацією) цих підприємств і організацій за участю експертів і державних землевпорядних організацій.

Реформування земельних відносин створює умови для розвитку всіх форм господарювання. Кожному громадянину надається право вільного вибору трудової участі у будь-якій з них.

У перехідний період до ринкової економіки основною формою господарювання залишаються громадські господарства - колективні сільськогосподарські підприємства, приватні підприємства, інші державні й міжгосподарські підприємства.

Водночас форми організації виробництва в них удосконалюються у напрямі поєднання особистих і громадських інтересів визначенням внеску кожного члена колективу у формування загального надбання.

Набирає темпів так звана мала приватизація шляхом безкоштовної передачі громадянам у приватну власність присадибних земельних ділянок, під індивідуальними і колективними садами, з наданням права розпоряджатися ними, включаючи купівлю-продаж. Прискореного розвитку набувають сільськогосподарські кооперативи, асоціації, акціонерні товариства, селянські спілки тощо на базі існуючих колективних підприємств.

Однією з перспективних форм господарювання повинні стати селянські (фермерські) господарства як економічно й юридичне самостійні сільськогосподарські формування, що ґрунтуються переважно на особистій праці членів сім'ї і займаються виробництвом товарної сільськогосподарської продукції, її переробкою та реалізацією.

Членам фермерського господарства, як і всім власникам земельних ділянок і землекористувачам, надано право самостійно господарювати на землі, вибирати виробничий напрям, розпоряджатися виробленою продукцією та доходами від її реалізації, використовувати для своїх потреб наявні на ділянці ліси, торфовища, пісок, глину, запаси каменю, водойми, передавати або брати земельну ділянку в тимчасове користування, в тому числі на умовах оренди. В разі вилучення земельної ділянки або добровільної відмови від неї фермер одержує компенсацію за підвищення родючості землі.

Власники землі і землекористувачі, в тому числі орендарі, здійснюють заходи по охороні земель, зокрема по збереженню і підвищенню родючості ґрунтів, захисту земель від водної та вітрової ерозії, селів, підтоплення, заболочення, вторинного засолення, забруднення відходами виробництва, хімічними і радіоактивними речовинами, від заростання сільськогосподарських угідь чагарниками і дрібноліссям, інших процесів погіршення культуртехнічного стану земель.

Перебудова аграрної економіки України у напрямі ринкових відносин насамперед зачіпає земельні відносини, оскільки останні тісно пов'язані з використанням різноякісних земель. Сільськогосподарські підприємства, що мають у своєму розпорядженні кращі землі, як правило, одержують за рахунок їх якості додаткову кількість продукції, а звідси можуть розраховувати на додатковий доход без додаткових затрат праці і коштів. Виникає питання: чи справедливо це по відношенню до підприємств, розміщених на відносно гірших землях? Кому повинна належати продукція або додатковий доход, що має рентну основу за родючістю ґрунтів? Питання неоднозначне,

У період, коли вся земля знаходилася винятково в державній власності, рента за родючістю надходила державі через систему диференційованих цін на сільськогосподарську продукцію, які деякою мірою враховували відмінності в якості земель і витратах на виробництво продукції.

Із введенням права власності на землю настає і право власності на вироблену продукцію. Отже, значна частина продукції може бути реалізована не за державними фіксованими закупівельними цінами, а за договірними, близькими до ринкових, які в умовах інфляції завжди вищі державних. За таких умов вірогідність створення додаткового доходу на кращих землях зростає.

У зв'язку з цим виникла необхідність обчислення розмірів рентних доходів на різних за якістю землях, які мають бути покладені в основу механізму регулювання земельних відносин через рентні платежі, земельний податок і орендну плату за землю.

Від вибору показника, який міг би бути критерієм визначення рентних доходів, залежить об'єктивність їх обчислення. Саме тому до нього ставляться певні вимоги. По-перше, за змістом він повинен відповідати результату взаємодії рентоутворюючих факторів; по-друге, бути досить об'єктивним у відображенні різноманітності природно-економічних умов виробництва; по-третє, бути відносно сталим у часі.

Серед економістів-аграрників тривалий час велася дискусія з приводу вибору критерію і підходу до обчислення рентних доходів. В основному виділилося два напрями або два підходи до вирішення цього питання. Прихильники першого з них переконували, що спочатку потрібно визначити межі відносно гірших земель, граничні виробничі витрати на них, а потім легко обчислити рентний доход на кращих і середніх землях. Другий же підхід передбачав проведення економічної оцінки земель, на підставі якої можна вести розрахунки рентного доходу. На наш погляд, останній є більш логічним і об'єктивним, оскільки межі відносно гірших земель можна визначити лише за допомогою земельнооцінних показників.

Часто виникає питання: чому саме економічна оцінка земель, а не бонітування ґрунтів може бути основою (її показники - інструментом) визначення рентних доходів? Справа в тому, що показники бонітування ґрунтів відображають відмінності в якості ґрунтів за їх внутрішніми властивостями. Вони характеризують потенціальну родючість земель. Фактично ж вона може відрізнятися залежно від господарської діяльності людини, її праці. Адже відомо, що рента походить не від самої землі, а формується в результаті прикладання людиною праці на різноякісних землях. Тому всі спроби використати показники бонітування ґрунтів у розрахунках рентних доходів не мали успіху.

Результати бонітування є основою для економічної оцінки земель. Якісно виконане бонітування - гарантія об'єктивної економічної оцінки земель.

Оскільки в опублікованих раніше матеріалах економічної оцінки земель дано широке пояснення показників, тут доцільно зупинитись лише на одному з них - диференціальному доході, який є критерієм визначення рентних доходів.

Диференціальний доход - матеріальна основа диференціальної ренти, яка створюється на кращих і середніх землях за рахунок вищої продуктивності живої і уречевленої праці. Затрати праці на землях з вищою потенціальною родючістю створюють додатковий продукт (додаткову вартість), що виражається у формі диференціальної ренти І і II. Класична схема їх утворення і обчислення широко відома в літературі, тому немає сенсу на ній зупинятися. Зазначимо лише одне: практично розмежувати ці дві форми ренти (рентного доходу) неможливо. Звичайно, можна заперечувати і наводити приклади, переконувати розрахунками. Все це можна зробити за допомогою методу абстрагування. Проте переплетіння природної і економічної родючості зараз настільки міцне, що виділити, скільки продукції одержано за рахунок лише якості ґрунтів, а скільки - якості і праці, неможливо.

Показник економічної оцінки земель за диференціальним доходом відбиває загальну величину ефективності використання земель з одночасним урахуванням їх якості та рівня інтенсивності землеробства. Саме тому він зіставний на всіх землях незалежно від умов виробництва. Іншими словами, це інтегральний показник оцінки з точки зору господарського використання земель. Оскільки в основу його обчислення покладено співвідношення виходу продукції і витрат, то значною мірою у його величині відбивається і фактор місцезнаходження земельної ділянки, який бере участь у формуванні диференціальної ренти у зв'язку з вигідним місцезнаходженням.

Показник економічної оцінки земель за диференціальним доходом (ДД) визначають, виходячи з продуктивності земельної ділянки, вартості валової продукції (ВП) або урожайності (У) і витрат на її виробництво (5), за формулою:

ДД = ВП-(ЗхР),

де Р - рівень окупності витрат, який при оцінці взято у розмірі 1,35.

Величину диференціального доходу можна визначити з використанням показника питомої ваги диференціального доходу у валовій продукції або урожайності (Я). Його обчислюють за формулою:

П=(ОЗф - Р) : ОЗф,

де: ОЗф - фактична окупність витрат;

Р - рівень окупності витрат, прийнятий як базовий для відліку частини ефекту, створеного за рахунок кращої якості (родючості) земель.

Залежно від фактичного рівня окупності витрат результат обчислення за наведеною формулою може бути додатнім або від'ємним. Тобто на відносно гірших землях, де ефективність витрат, як правило, низька, диференціальний (рентний) доход не створюється. Більше того, від'ємне значення показника свідчить, що на таких землях господарювання збиткове.

Отже, економічною основою визначення рентного доходу може бути показник оцінки земель за диференціальним доходом. Яких же принципів необхідно дотримуватися при розрахунках? Принципів, які б забезпечували його надійність?

Головні з них є:

•      відповідність цін на сільськогосподарську продукцію реальним витратам на її виробництво (вартості);

•      еквівалентність цін на промислову і сільськогосподарську продукцію;

•      науково обґрунтований норматив рівня рентабельності по культурах, який забезпечив би розширене відтворення у рослинництві;

•      науково обґрунтований рівень товарності вироблюваної сільськогосподарської продукції.

Дотримання зазначених принципів може забезпечити об'єктивне визначення розмірів рентного доходу в будь-який період розвитку сільськогосподарського виробництва, що сприятиме вдосконаленню економічного регулювання не тільки виробництва, а й перерозподілу створеної суспільством продукції.

Актуальність питання об'єктивного визначення розмірів рентних доходів зростає у зв'язку з введенням плати за землю. Земельним кодексом України передбачена плата за землю у вигляді земельного податку і орендної плати. Розмір плати за землю встановлюється залежно від якості і місцезнаходження земельної ділянки на підставі кадастрової оцінки земель.

Після тривалих дискусій вчені-економісти разом із спеціалістами-практиками дійшли висновку, що в основу плати за землю мають бути покладені рентні доходи у галузі землеробства.

На підставі теорії ренти і практичних розрахунків розроблені методичні положення визначення рентних доходів, які полягають у нижченаведеному:

•      обчислення рентних доходів повинне ґрунтуватися на матеріалах державного земельного кадастру;

•      в основу розрахунків необхідно покласти економічну оцінку земель за ефективністю виробництва сільськогосподарських культур (за продуктивністю, тобто урожайністю);

•      для обчислення рентних доходів на землях під багаторічними насадженнями і природними кормовими угіддями слід використовувати економічну оцінку земель під цими угіддями за продуктивністю;

•      кадастрова урожайність сільськогосподарських культур згідно з економічною оцінкою переводиться у вартісний вираз за діючими закупівельними цінами;

•      нормативні виробничі витрати, які містяться в матеріалах оцінки, коригуються залежно від зміни цін на промислову продукцію (засоби виробництва), тарифів на послуги;

•      для кожної сільськогосподарської культури встановлюється нормативний рівень рентабельності, який забезпечує розширене відтворення виробництва, та нормативний рівень товарності культури;

•      на малопродуктивних землях, де не створюється рентний доход, запроваджуються компенсаційні виплати;

•      для забезпечення компенсаційних виплат провадиться централізований перерозподіл рентних доходів між землевласниками і землекористувачами;

•      загальний розмір плати за землю не повинен перевищувати рентного доходу;

•      кошти від вилучення рентних доходів у вигляді плати за землю повинні використовуватися насамперед для поліпшення родючості і охорони земель.

Ґрунтуючись на викладених положеннях, розрахунок рентного доходу ведеться з використанням таких параметрів: кадастрової урожайності сільськогосподарських культур; діючої закупівельної ціни на конкретну культуру; нормативних виробничих витрат на 1 та посівів конкретної культури; нормативного рівня рентабельності, необхідного для розширеного відтворення; нормативного рівня товарності конкретної культури.

Величину рентного доходу по кожній культурі обчислюють за формулою:

РДі-(УДі-Зі-ЗіР1)хТ1,

де: РДі - рентний доход при виробництві окремої сільськогосподарської культури;

У і - кадастрова урожайність сільськогосподарської культури, ц/га;

Ці - діюча закупівельна ціна на конкретну сільськогосподарську культуру, грн. за 1 ц;

Зі - нормативні виробничі витрати на виробництво конкретної сільськогосподарської культури, грн. на 1 га посіву;

Рі - нормативний рівень рентабельності виробництва конкретної сільськогосподарської культури;

Ті -- нормативний рівень товарності конкретної сільськогосподарської культури.

Обчислений по кожній сільськогосподарській культурі рентний доход зважується через структуру посівних площ, а потім підсумовується. Таким чином визначається загальний обсяг рентного доходу по рослинництву у будь-якому сільськогосподарському підприємстві. В розрахунках слід використовувати середню багаторічну (як правило, за 5 років) структуру посівних площ по господарству або таку ж по земельно-оцінному району. Останньому, на наш погляд, слід було б надати перевагу, оскільки в цьому випадку виробник не обмежується жорсткою структурою посівів по господарству, йому надається можливість вибору напряму господарювання.

За викладеною схемою обчислено середні ставки земельного податку по Республіці Крим і областях України, які покладені в основу Закону України "Про плату за землю" (ст. 5), прийнятого Верховною Радою України 3 липня 1992 р. За розробленою методикою визначення ставок земельного податку за групами ґрунтів та у межах населених пунктів середні ставки, визначені Законом, диференціюються по агро групах ґрунтів, а на їх підставі обчислюються розміри податку на конкретну земельну ділянку залежно від її якості і місцезнаходження.

Якісні показники земельних угідь мають строгий облік з боку держави. З цією метою розробляється і приймається державний земельний кадастр. У нього входить якісна характеристика і цінність земель сільськогосподарського призначення, містяться необхідні документи і зведення про правовий розподіл земельних ділянок між власниками (колективними, приватними, державними та муніципальними) з детальним розкладанням за категоріями використаної землі (сільське господарство, промисловість, дороги, ліс, державні запаси). Державні служби ведуть не тільки строгий облік, й несуть відповідальність за раціональність використання землі.

4.3 Організація землекористування на підприємствах

Земельні ділянки незалежно від організаційно-правових форм повинні мати раціональне розміщення. Передовий досвід показує, що центральну садибу колективного підприємства чи садибу фермера необхідно розміщати посередині земельної ділянки. Розміщення тваринництва по окремих бригадах, ділянкам виконується після ретельного вивчення джерел формування кормової бази, пунктів переробки і ринків збуту. На полях, віддалених від центральної садиби, організують польові стани. Тут будуються тимчасові будівлі, де на період польових робіт розміщується техніка і робітники. Це сприяє більш продуктивному використанню робочого часу і машин, економії ГЗМ.

Особлива роль приділяється організації території і конфігурації площ, які виділені під польові сівозміни і багаторічні насадження. Так, при організації сівозмін необхідно виключати ділянки зі складним рельєфом, прифермську територію, еродовані ґрунти.

Сівозміни формують:

•      на землях середнього і сильного ступеня еродованості ґрунто-захисну;

•      на заплавах і долинах рік - овочеві й овочекормові;

•      на іншій частині ріллі - польові.

Організацію косовищ і пасовищ необхідно проводити, виходячи з чисельності, структури і розміщення поголів'я тварин.

Для проведення сільськогосподарських робіт і оперативного зв'язку між окремими виробничими ділянками доцільно раціонально розміщувати дорожню мережу.

Дороги поділяються на магістральні і польові. Магістральні зв'язують населені пункти, польові обслуговують виробничий процес. Зайві польові дороги, а вони виникають через нераціональне формування сівозмін, малий розмір полів, приводять до зниження загальної віддачі від закріпленої за підприємством землі.

Серед заходів щодо організації земельних ділянок важлива роль приділяється протиерозійним заходам, що включають:

•       агротехнічні прийоми (безвідвальну оранку, смугове розміщення посівів, кулісні посіви, обробіток поперек схилу);

•       лісомеліоративні заходи (формування захисних прибалкових лісосмуг, вітрозахисних лісосмуг). При організації полезахисні лісосмуги розміщаються поперек пануючих у даній місцевості вітрів. Відстань між ними повинно бути не менш як 600м. Відстань між поперечними смугами - не більш як 2000 м;

є протиерозійні гідротехнічні споруди в долинах рік (водонаправляючі вали, ставки, шахтні водоскиди, загати). Даний напрямок, з однієї сторони, дозволяє уникати пагубного впливу зливових опадів, з іншої - підняти рівень ґрунтових вод, забезпечуючи при цьому безполивне постачання рослин вологою, особливо кормових і овочевих культур.

Контрольні питання

1.   Охарактеризуйте поняття "експлікація" земельних угідь.

2.   Дайте тлумачення поняття "трансформація" земельних угідь.

3.   Розкрийте основні напрямки реформування земельних ресурсів.

4.   Умови формування рентного доходу.

5.   Умови формування диференціального рентного доходу.

6.   Земельний кадастр та його роль у формуванні земельних відносин.

7.   Види сівозмін.

8.   Заходи щодо поліпшення земельних угідь.

РОЗДІЛ 5

Засоби виробництва та їх використання у сільському господарстві

5.1 Поняття та основні умови оновлення основних засобів виробництва

Засоби виробництва складаються з предметів праці і засобів праці. "Засіб праці, - писав К.Маркс, - є річ або комплекс речей, що людина поміщає між собою і предметом праці і які служать для неї як провідник його впливу на цей предмет. Вона користується механічними, фізичними, хімічними властивостями речей для того, щоб відповідно до своєї мети застосувати їх як знаряддя впливу на інші речі. Таким чином, поділ засобів виробництва на засоби праці і предмети праці відбувається в залежності від їхньої функціональної ролі в процесі виробництва.

До засобів і предметів праці відносять усі засоби виробництва як створені, так і не створені (земля) працею людини.

До засобів праці відносять будинки і спорудження, трактори, комбайни, автомобілі, сільськогосподарські машини, обладнання і ін.

Основні фонди підприємств - це сукупність матеріальних цінностей (у їхній вартісній оцінці), що функціонують тривалий час як у сфері матеріального виробництва і виробництва послуг, так і в невиробничій сфері.

Основні фонди підрозділяють на виробничі і невиробничі. Виробничі фонди являють собою сукупність засобів праці, що утворять матеріально-технічну базу підприємства. Невиробничі фонди представлені предметами тривалого користування у виді житлових і адміністративних будинків, установ, стадіонів і санаторіїв, дитячих садків, клубів, шкіл, їдалень. Вони не беруть участь безпосередньо у створенні матеріальних цінностей.

У залежності від способу перенесення вартості на нововироблений продукт засоби виробництва відносять до основних чи оборотних фондів. Виробничі основні й оборотні фонди мають загальні ознаки участі в процесі виробництва і відрізняються за характером їхнього використання в процесі утворення вартості створюваної продукції.

Основні й оборотні фонди спільно беруть участь у процесі виробництва, у процесі утворення споживної вартості і вартості продукту.

На відміну від оборотних основні засоби зберігають свою натуральну форму протягом усього періоду функціонування, що продовжується тривалий час і охоплює кілька виробничих циклів. Так, трактори, комбайни, сільськогосподарські машини, верстати, електродвигуни і ремонтно-технологічне обладнання, будинки і лісонасадження тривалий час діють у сфері виробництва і обслуговування. При цьому вони в основному зберігають первісні параметри техніко-економічної характеристики, що визначають їхню продуктивність, потужність, швидкість та інші параметри.

У процесі споживання основні засоби поступово зношуються, частинами переносять свою вартість на створюваний продукт, тобто відбувається їхня амортизація. Поступове перенесення вартості основними фондами не відбивається на їхньому функціонуванні аж до повного зносу.

Поновлення основних фондів відбувається на новій технічній основі за рахунок частини засобів, отриманих від реалізації зробленої продукції, і тих, що накопичуються у фонді амортизації.

Підприємство організує раціональне використання засобів виробництва відповідно до прогресивної технології і наукової організації праці.

Зайве, невикористовуване устаткування, трактори, сільськогосподарські машини, транспортні засоби, прилади, інструменти, інвентар, сировину, матеріали і паливо, робочу й продуктивну худобу, насіння і корми дозволяється відповідно до положення продавати іншим підприємствам та організаціям.

Засоби праці за характером участі в процесі виробництва і тривалістю обороту їхньої вартості підрозділяють на групи. Матеріально-речовинні елементи визначених груп основних фондів беруть участь у процесі виробництва з різним ступенем активності. Засоби праці одних груп безпосередньо беруть участь у процесі виробництва, змінюють предмет праці, утворюють нові споживні вартості. До таких засобів відносять робочі машини, устаткування.

Ці засоби складають активну частину основних фондів. У сільськогосподарських підприємствах до активної частини основних фондів відносять трактори, комбайни, самохідні шасі, автомобілі, різні сільськогосподарські машини, доїльні установки, агрегати для готування кормів і ін. У ремонтних підприємствах до активної частини основних фондів відносять верстати, автоматичні технологічні лінії, ремонтно-технологічне устаткування й ін.

Деякі засоби праці створюють лише необхідні умови для організації процесу виробництва. До них відносять виробничі будинки і спорудження (тваринницькі будівлі, ремонтні майстерні, площадки і навіси для виконання розвантажно-навантажувальних робіт і зберігання ремонтного фонду). Такі основні фонди відкосять до пасивної частини.

Поділ речовинних елементів основних фондів на групи за класифікаційною ознакою, характером участі в процесі виробництва, швидкістю обороту дозволяє визначити структуру основних фондів, установити питому вагу окремих груп у загальному складі.

Кожна група матеріально-речовинних елементів основних фондів характеризується загальними техніко-економічними параметрами.

Відповідно до діючої класифікації основні фонди поділяють на такі групи (види): будинки, спорудження, передатні пристрої; машини й устаткування, у тому числі: силові машини й устаткування, робочі машини й устаткування; вимірювальні і регулюючі прилади і пристрої, лабораторне устаткування; обчислювальна техніка; інші машини й обладнання; транспортні засоби; інструмент, виробничий інвентар і приналежності, господарський інвентар; худоба робоча і продуктивна; багаторічні насадження; капітальні витрати на поліпшення земель (без споруд), інші основні засоби.

Склад основних фондів залежить від виробничого напрямку підприємства. Природно, що промислові ремонтні підприємства мають велику питому вагу силових машин і устаткування, робочих машин. У складі основних фондів сільськогосподарських підприємств, як правило, значний обсяг займають будинки, спорудження, продуктивна худоба й інші групи основних фондів, що відбивають специфіку галузі.

Процентне співвідношення окремих груп матеріально-речовинних елементів основних фондів не завжди відрізняється стабільністю. У зв'язку зі спеціалізацією виробництва підвищується лише питома вага основних фондів, що відбивають основний напрямок розвитку підприємства. Стабільний характер руху фондів свідчить про сталу структуру фондів, що відбивають специфіку сільськогосподарського виробництва, і про пропорційне вкладення засобів, що приводять до майже одночасного зростання вартості матеріально-речовинних елементів основних фондів усіх груп.

З підвищенням рівня комплексної механізації й автоматизації виробництва машини і знаряддя, їхня система й автоматичні лінії, безпосередньо використовувані в процесі виробничого споживання, одержують більш широкий розвиток у порівнянні з такими групами основних фондів, як будинки і спорудження, що створюють лише необхідні умови виробництва. Таким чином, найбільш рухливим матеріально-речовинним елементом основних фондів сільськогосподарських підприємств є техніка.

Зовсім інший матеріальний склад і структура виробничих основних фондів ремонтно-обслуговуючих підприємств, які входять до системи АПК. Відповідно до призначення забезпечувати матеріально-технічне постачання, виробничо-технічне обслуговування і ремонт основних засобів сільського господарства ці підприємства мають у своєму розпорядженні велику кількість верстатного устаткування, транспортних засобів й інші види основних фондів.

У складі основних виробничих фондів підприємств промислового призначення найбільший відсоток складають ремонтні майстерні, оснащені верстатним і ремонтно-технологічним устаткуванням. Структура фондів відбиває основний напрямок виробничої діяльності підприємств: проведення ремонтних робіт, надання послуг по виконанню механізованих і меліоративних робіт у сільському господарстві, транспортування вантажів, матеріально-технічне постачання.

Значна питома вага фондів торгово-постачальницького під комплексу АПК відповідає такому напрямку господарської діяльності, як матеріально-технічне постачання, забезпечення підприємств добривами, запасними частинами, будівельними матеріалами.

Фізичний і моральний знос з особливо діє на активну частину основних фондів (трактори, комбайни та сільськогосподарські машини).

Матеріальне зношування машини від використання, чи фізичний знос першого роду - не що інше, як поступова зміна властивостей та інших первісних параметрів окремих деталей, що приводить до зміни техніко-економічних показників усієї машини.

Фізичний знос першого роду відбувається під впливом робочих процесів і сил природи. Так, при роботі трактора в його двигуні постійно зношуються гільзи циліндрів, поршні, поршневі пальці, шатунні і корінні підшипники, зношуються деталі силової передачі і ходової частини, піддається корозії облицювання трактора.

Величина зносу, знаходячись у визначеній залежності від прийнятої системи технічного обслуговування машин, зростає зі збільшенням часу використання машини, поступово зменшуючи її продуктивність.

Фізичний знос першого роду, викликаючи загальний знос машини, виникає в окремих вузлах та деталях і виявляється своєрідно в залежності від умов роботи сполучень чи деталей вузла й агрегату в цілому. Як показують спостереження, не всі деталі тракторів, електродвигунів, комбайнів і сільськогосподарських машин мають однаковий характер зносу. Однак знос усіх без винятку деталей має єдину економічну закономірність – знецінення деталей і машини. Мірою зносу є величина втрати споживної вартості і вартості машини, вузла, деталі.

З огляду на те, що машина складається з великої кількості деталей, різноманітних за своїм конструктивним виконанням, призначенням, характером навантаження і зносу, практично неможливо визначити сумарний знос машини як функцію зносу всіх її деталей. Тому про знос машини прийнято судити по - одному чи декількох узагальнюючих показниках технологічного порядку, що характеризують основне призначення машини. Такими показниками для плуга можуть бути збільшення загальних енергетичних витрат, зміна рівномірності оранки по глибині й інші показники якості оброблюваної поверхні, для сівалки - точність висіву і рівномірність закладення насіння по глибині, для косарки - рівномірність зрізу, для комбайнів - величина недомолоту, дроблення зерна, погіршення сепарації, для трактора й автомобіля - підвищена витрата палива на одиницю виконуваних робіт.

Фізичний знос другого роду (знос від невживання) відбувається при бездіяльності основних фондів. При цьому металеві частини машин піддаються корозії. Деталі з пластмас, гума, електроустаткування старіють. Інтенсивність фізичного зносу другого роду залежить від дотримання правил зберігання машин і часу зберігання. При зберіганні на відкритих площадках машини зношуються швидше, ніж у гаражах і під навісом. Менше зношуються машини, законсервовані з нанесенням захисних змащень. Знос від невживання веде також до втрати споживної вартості і вартості.

Розрізняють дві форми морального зношування. Перша його форма відбувається у зв'язку з постійним ростом продуктивності праці в машинобудівній промисловості і в галузях, що поставляють матеріали для виготовлення машин. У результаті машини однієї тієї самої конструкції виробляються дешевше.

Природно, якщо зміна відпускних цін відбувається відповідно до зміни собівартості виготовлення, то споживач одержить аналогічну машину з незмінними її техніко-економічними параметрами по нижчій ціні.

Менша вартість машин більш пізнього випуску веде до втрати частини вартості машини раннього випуску, тому що її вартість визначається вже не тим робочим часом, що фактично упредметнений у ній, а тим, який необхідний тепер для відтворення її самої.

Розмір утрати вартості основними фондами в результаті технічного прогресу не залежить від матеріального зносу.

Моральний знос другої форми відбувається з появою нових машин і устаткування того самого призначення, але більш продуктивних, чим старі. Досконалість їх полягає в більш високій продуктивності, економічності, надійності, у забезпеченні випуску продукції, виконанні робіт підвищеної якості, у здатності в більшій мірі полегшувати й оберігати працю і ін.

Таким чином, моральний знос другої форми являє собою поступове знецінення основних фондів, що відбувається під впливом технічного прогресу з появою нових, більш продуктивних машин, що відрізняються новою, іншою споживчою вартістю і вартістю.

Комплексна проблема раціонального використання основних засобів виробництва містить у собі: розрахунок потреби підприємства в основних засобах виробництва; організацію продуктивного використання основних засобів; технічне обслуговування і ремонт машин, устаткування, будинків, споруджень з метою їхнього збереження і часткового відтворення.

Потреба сільського господарства і його окремих підприємств в основних засобах виробництва визначається якісними і кількісними показниками. Якісними показниками характеризуються склад основних засобів, техніко-економічні параметри окремих машин, устаткування, споруджень, будівель. З огляду на якісний склад основних засобів визначають потрібну кількість машин, устаткування для виконання виробничого процесу відповідно до агротехнічних й інших вимог.

Визначаючи потребу і марочний склад машинно-тракторного парку, виходять зі створеної системи машин як для рослинництва, так і тваринництва. Система машин містить обґрунтований перелік машин, що випускаються промисловістю, пристосувань, устаткування, призначених для виконання сільськогосподарських робіт у різних природно-економічних зонах країни.

Машини, що входять у систему і призначені для використання в агрегатах у послідовних технологічних операціях, погоджені між собою за продуктивністю, шириною захоплення, робочою швидкістю і рядом інших параметрів. Система машин періодично переглядається, з неї виключаються застарілі конструкції. Вона поповнюється новими, більш ефективними машинами, що відповідають сучасному рівню технічного прогресу в машинобудуванні і передовій технології оброблення сільськогосподарських культур, механізації трудомістких процесів тваринництва.

В умовах функціонування системи машин розрахунок потреби господарства в техніці зводиться до вибору найбільш економічних, продуктивних машинно-тракторних агрегатів, машин, установок і визначення їхньої кількості стосовно обсягу робіт, призначеному для виконання.

Основними методами визначення потреби в техніці є розрахунково-конструктивний і економіко-математичний.

Найбільш ефективний економіко-математичний метод. При наявності в господарстві персонального комп'ютера і відповідного програмного забезпечення застосування цього методу дозволить звести до мінімуму витрати часу на розробку оптимального плану використання машинно-тракторного парку (МТП). Ще більший ефект досягається при розрахунках складу МТП на перспективу, коли є потреба оцінити доцільність змін у технології і складі МТП. Порядок і приклади реалізації цього методу можна знайти в спеціальній і учбовій літературі з математичного моделювання економічних процесів у сільському господарстві.

Розрахунково-конструктивний метод орієнтований на прості обчислювальні засоби. Спеціалісти які досконально володіють цим методом у ситуаціях, що не потребують суттєвих змін виробничої програми, спроможні одержати рішення, близькі до оптимальних. Основною вихідною інформацією повинні бути технологічні карти. Розрахунково-конструктивний метод включає такі етапи: 1) складання зведеного плану механізованих робіт, який відображає їх перелік, обсяги, строки виконання, можливі склади агрегатів; 2) розподіл загального обсягу робіт по основних групах МТП (по тракторах загального призначення, універсально-просапних, спеціальних, по комбайнах та ін.); 3) визначення потреби (по марках) в тракторах, комбайнах і сільськогосподарських машинах на протязі всього планового періоду, складання графіку використання МТП.

Розрахунки потреби в сільськогосподарській техніці, ремонтів і технічних доглядів, прямих експлуатаційних витрат та інших показників здійснюються на підставі річного обсягу тракторних та інших механізованих робіт (сумарний виробіток тракторів, комбайнів та інших складних машин). В якості одиниці виміру річного обсягу тракторних робіт застосовується "умовний еталонний гектар" - це обсяг робіт, що відповідає оранці 1 га в еталонних умовах.

Виробіток трактора даної марки в еталонних умовах, визначений за методикою технічного нормування, має назву еталонного. Еталонний виробіток за 1 год. змінного часу відповідає коефіцієнту переводу фізичного трактора даної марки в умовний еталонний трактор.

Загальний обсяг робіт тракторного парку в умовних еталонних гектарах здійснюють шляхом перерахунку фізичного обсягу всіх видів робіт, які виконуються машинами на тракторній тязі в рослинництві, тваринництві та інших галузях, фізичні обсяги тракторних робіт можна перерахувати в еталонні гектари і шляхом множення кількості виконаних нормо-змін тракторами конкретної марки на змінну норму виробітку в умовних гектарах. Остання визначається множенням коефіцієнта переведення фізичних тракторів у еталонні на тривалість зміни 7 год., а на роботах з шкідливими умовами праці - 6 год.

Кількість нормо-змін визначається діленням виконаного обсягу робіт у фізичних одиницях на семигодинну норму виробітку в тих самих одиницях.

Так, трактор МТЗ-82 з сівалкою СЗ-3,6 використовувався на посіві зернових культур. Семигодинна норма виробітку -16,9 га. Виконано за зміну 18,6 га. Кількість виконаних нормо-змін - 18,6:16,9=1,1.

У тому випадку, коли на тракторі виконується робота, що враховується в годинах (почасово) і на неї не встановлена технічно обґрунтована норма виробітку, число виконаних нормо-змін визначається діленням кількості годин, фактично відпрацьованих і зафіксованих в обліковому листку трактори-ста-машиніста, на 7 год.

Розрахунки можна записати таким способом: трактор МТЗ-82 з сівалкою СЗ-3,6 використовувався протягом 5 год. на підвезенні сільськогосподарського інвентарю на машинний двір. Кількість виконаних нормо-змін - 5:7=0,71. Виконано умовних еталонних га 0,71x5,1=3,62.

Число виконаних нормо-змін по всьому обліковому листку підсумовується. Кількість умовних еталонних гектарів визначається множенням семигодинного еталонного виробітку даного трактора на суму виконаних нормо-змін.

Отже, кількість виконаних на тракторі МТЗ-82 семигодинних нормо-змін на різних роботах по всьому обліковому листку складає 2,3. Семигодинний еталонний виробіток МТЗ-82-0,73x7=5,11 (5,1). Кількість виконаних умовних еталонних гектарів-5,1x2,3=11,73.

По тракторних роботах, на яких із-за шкідливих умов праці встановлені норми виробітку, виходять з протяжності зміни 6 р., кількість нормо-змін визначається діленням виконаного обсягу робіт у фізичних одиницях на шестигодинну норму виробітку в тих самих одиницях. Кількість умовних еталонних гектарів визначається множенням шестеродинного еталонного виробітку даного трактора на кількість виконаних нормо-змін.

Так, на тракторі МТЗ-82 з аерозольним пристроєм АГ-УД-2 оброблено 36 га. У зв'язку з шкідливими умовами праці норма виробітку встановлена, виходячи з протяжності зміни 6 год. і складає 34 га. Кількість виконаних нормо-змін -36:34=1,06. Еталонний змінний (шестигодинний) виробіток трактора МТЗ-82. 0,73x6=4,38. Виконано умовних га 4,38x1,06=4,64.

Із загального обсягу тракторних робіт виділяють польові і транспортні роботи, а також обсяги робіт, які будуть виконані сторонніми організаціями.

Одним із завдань при розрахунку машинно-тракторного парку є визначення потреби в тракторах, комбайнах і сільськогосподарських машинах для виконання запланованого обсягу механізованих робіт. Розрахунок потреби в сільськогосподарській техніці повинен бути науково обґрунтованим і виходити з необхідності придбання машин, які, в першу чергу, потрібні для формування раціонального складу машинно-тракторного парку і здійснення прийнятої технології виробництва. Розрахунки ведуть з урахуванням фактичного використання наявного парку машин і виконання запланованого річного обсягу механізованих робіт.

Існує декілька методичних підходів і прийомів визначення потреби господарства в тракторах. Найбільш поширеним і обґрунтованим є розрахунок потреби на підставі технологічних карт і графіків використання факторів. Кількість і склад машин розраховують у такому порядку: підготовляють вихідні дані, складають технологічні карти вирощування і збирання сільськогосподарських культур, виконання виробничих процесів у тваринництві й інших галузях господарства. На підставі технологічних карт будують графіки навантаження тракторів, по яких (картах) визначають кількість тракторів за марками, склад і кількість робочих машин, складають план-заявку на придбання нових тракторів і машин.

При складанні технологічних карт можна керуватись орієнтовними нормативами продуктивності агрегатів на окремих видах робіт.

Кількість тракторів, необхідних для виконання всього обсягу робіт, визначають за графіками їх завантаження. Графіки будують, як правило, на період польових робіт за марками тракторів одночасно з заповненням технологічних карт. По горизонталі показують календарний час (місяці, декади або п'ятиденки), по вертикалі - потрібну кількість тракторів. З технологічної карти на графіки переносять календарний час, тривалість роботи і кількість тракторів для її виконання. Кожна операція позначається на графіку клітинкою, всередині якої показують номер операції за технологічною картою і скорочену назву культури (або визначений номер карти). Висота клітинки визначається числом агрегатів, необхідних щоденно для виконання кожної операції, ширина клітинки - числом календарних днів роботи.

Графіки використання машин є по суті зведеним календарним планом механізованих робіт. Початковий варіант графіку має "піки" і "провали". Для забезпечення більш рівномірного використання тракторів здійснюють і коригування графіків шляхом усунення "піків" і заповнення "провалів". Вирівнювання графіків забезпечується зменшенням обсягів робіт в напружений період за рахунок перенесення деяких з них (менш важливих) на інші строки (у межах, допустимих агротехнікою), суміщення декількох операцій в одному агрегаті, перерозподіл робіт за марками тракторів та ін. Можливе залучення автотранспорту (а інколи і живого тягла) для транспортних робіт, які повинні були виконуватися тракторами.

На графік робіт, що виконуються тракторами в рослинництві, накладають роботи, що виконуються ними в тваринництві та інших галузях господарства. Потім роблять кінцевий висновок про потрібну кількість тракторів за марками. Кількість сільськогосподарських машин і знаряддя визначають за періодом їх найбільшої потреби (пікова величина на графіку).

Широко розповсюджене визначення потреби в тракторах по напруженому періоду робіт. Розрахунок проводять окремо по тракторах загального призначення і по універсально-просапних.

Потребу в тракторах загального призначення визначають за формулою:

де: п - кількість тракторів загального призначення в еталонному обчисленні, шт.;

V - обсяг робіт в напружений період, ум.ет.га;

Н - норма виробітку за зміну на 1 еталонний трактор, ум.ет.га;

К - коефіцієнт змінності;

t - тривалість напруженого періоду, днів).

Для тракторів загального призначення напруженим періодом є обробіток ґрунту під час збирання і зяблевої оранки. Обсяг основної, обігових і супутніх робіт, строки і тривалість їх виконання, а також продуктивність агрегатів - вирішальні фактори, що визначають потребу в тракторах загального призначення.

Розрахунок потреби в універсально-просапних тракторах проводиться також з орієнтацією на період максимальної напруги під час міжрядної обробки просапних культур. Найбільш напруженим періодом буде можливий збіг строків міжрядної обробки просапних культур, що є в господарстві. Одноразовий обробіток цих культур в оптимальний агротехнічний строк і буде визначати можливу потребу в універсально-просапних тракторах. При цьому слід враховувати збігові і супутні роботи (сінозбирання, захист посівів і багаторічних насаджень від шкідників і хвороб, обслуговування тваринницьких ферм і комплексів та ін.). Розрахунки виконують за тією самою формулою і по укрупнених нормативах. Обсяг робіт у напружений період беруть в умовних еталонних гектарах, змінний виробіток еталонного трактора визначають за семигодинний робочий день, тривалість робочого дня складає 14 годин (коефіцієнт змінності 2), оптимальний агротехнічний строк - вісім-десять днів.

Потребу в тракторах спеціального призначення визначають за обсягом робіт і сезонній виробці.

Загальний підсумок потреби в тракторах у фізичному обчисленні одержують підсумком потреби в тракторах загального призначення, універсально-просапних, тракторах спеціального призначення, а також в тракторах з постійно змонтованими на них машинами і обладнанням.

Очікуваний парк тракторів на кінець планового року визначають як підсумок наявного парку на початок року і придбання в поточному році за виключенням списання.

У практиці поточного і перспективного планування використовується також метод визначення потреби в тракторах за допомогою укрупнених нормативів (табл. 5.1)

У кожному конкретному випадку приведені нормативи уточнюють з урахуванням особливостей природно-економічних умов (рельєфу місцевості, розміру і конфігурації ділянок, питомого опору ґрунтів, місця розташування господарства по відношенню до ринків збуту і одержання продукції, транспортних магістралей та ін.), спеціалізації і структури посівних площ, рівня інтенсивності і обсягу вантажоперевезень, технології вирощування культур і ін.

Після визначення потреби в тракторах господарство вирішує питання про вибуття старих і придбання нових марок машин. Списання старих машин після встановленого строку служби здійснюється з урахуванням реального технічного стану і можливості їх подальшої експлуатації. Придбання нових машин планують з таким розрахунком, щоб забезпечити відшкодування списаної техніки і поповнення МТП до розмірів, необхідних для виконання всіх обсягів робіт в оптимальні агротехнічні строки. При відсутності фінансових коштів задовольнити повну потребу в техніці, її придбання планують в межах можливого.

При розподілі навантаження між тракторами різних марок користуються даними аналізу роботи тракторного парку за минулі роки з урахуванням заходів по підвищенню коефіцієнта використання тракторів.

При визначенні потреби в зернозбиральних комбайнах для прямого комбайнування і підбирання валків виходять з найбільшої площі збирання озимих або ярих з урахуванням площі інших культур (насінників трав, соняшника, зернобобових та ін.), строки збирання яких збігаються зі строками дозрівання озимих або ярих зернових. З найбільшої площі збирання ярих зернових культур слід виключити площу кукурудзи, що збирається кукурудзозбиральними комбайнами, і площі рису та сорго, агротехнічні строки збирання яких не збігаються зі строками збирання ранніх зернових культур. При збігу строків дозрівання озимих і ярих виходять з розрахунку сумарної площі.

Таблиця 5.1 Нормативи потреби в тракторах на 1000 га ріллі і багаторічних насаджень, шт.1

Трактори загального призначення			Універсально-просапні трактори
Марки	Кількість			Кількість
	фізичних	в еталонному вимірі	Марки	фізичних	в еталонному вимірі
і Всього	6,19	10,41	Всього	6,44	9,36
в тому числі:			з тому числі:
К-700	0,06		МТЗ-82.МТЗ-80,
К-701	0,54		ЮМЗ-бЛта їх
Т-150	3,23		модифікації	6,69
Т-130ДТ-	0,17		Т-25А	0,82
75.	1,43		Т-70С	0,67
Т-150 ДТ-	0,76		Т-70-В	0,18
|75М			Т-16М	0,69

В залежності від прийнятої технології збирання соломи планується потреба в самохідних зернозбиральних комбайнах з копнувачем або з роздрібнювачем.

Потребу в зернозбиральних та інших спеціальних комбайнах визначають за формулою:

де: п - кількість комбайнів, шт.;

V - обсяг робіт, фіз.га;

Н - змінна норма виробітку, га;

К - коефіцієнт змінності;

t - агротехнічний строк виконання роботи, днів).

У середньорічну кількість комбайнів і сільськогосподарських машин включають лише ті, які передбачено завезти до початку сезону відповідних робіт. Так, зернозбиральні комбайни, придбані у першому півріччі, враховуються як 100% середньорічної наявності.

Плановий обсяг робіт по комбайнах показують у фізичних гектарах збиральної площі, причому по зернозбиральних комбайнах в загальний обсяг робіт у гектарах зібраної площі перераховують і площі зернових, які скошені у валки, по коефіцієнту переведення 0,7.

Всі наступні розрахунки виконуються в такій же послідовності, як і по тракторах.

Потребу в спеціальних комбайнах і сільськогосподарських машинах пов'язують зі складом тракторного парку і розраховують на кінець планового року. При цьому визначають: обсяг сільськогосподарських робіт, які будуть виконуватися тією чи іншою машиною в плановому році; сезонний виробіток на агрегат - шляхом множення денної норми виробітку на агротехнічний строк виконання робіт; необхідну кількість агрегатів - шляхом ділення обсягу робіт на сезонний виробіток; потребу в машинах - шляхом множення одержаної кількості агрегатів на число машин в агрегаті.

Потребу в машинах на кінець планового року визначають за формулою:

де: М - потрібна кількість машин, шт.;

0 - обсяг робіт в розрахунку на даний агрегат в напружений період, га;

k - кількість машин в агрегаті, шт.;

В - сезонний виробіток агрегату за напружений період, га.

Після визначення потреби вирішується питання про придбання сільськогосподарських машин. Порядок розрахунку такий: установлюють кількість машин, що належать списанню, виходячи з технічного стану і нормативних строків служби; розраховують кількість машин, придатних для експлуатації, як різницю між наявним парком і кількістю машин, що підлягають списанню; визначають кількість машин, що слід придбати, як різницю між потребою і кількістю машин, придатних для подальшої експлуатації. З цією метою слід використати розрахунки:

де: П - придбання машин, шт.;

М - кількість потрібних машин, шт.;

Н - кількість машин на початок планового року;

С - кількість машин, що підлягають списанню.

Одночасно з розрахунком потреби в сільськогосподарських машинах визначають необхідну кількість зчіпок відповідних марок для комплектування агрегатів з причіпними машинами.

В організації робіт автотранспорту принципово важливим є визначення потреби в автомобілях. В основу розрахунків потреби у вантажних автомобілях як для окремого господарства, так і для його підрозділів повинні бути покладені планові обсяги вантажоперевезень і продуктивність пересувного складу.

Обсяг вантажоперевезень розраховують з урахуванням виробництва, реалізації продукції рослинництва і тваринництва, необхідності перевезень матеріально-технічних засобів, забезпечення потреб будівництва та ін.

Річний обсяг вантажоперевезень автомобільним транспортом на конкретний рік складання бізнес-плану розраховують на підставі заяв керівників підрозділів, орендарів, населення на перевезення вантажів або використання автомобілів на визначений час. У заяві вказують тип автомобіля або вид вантажу і обсяг вантажоперевезень в тоннах чи час роботи в годинах. На підставі заяви визначається обсяг транспортних робіт, погоджуються договори і встановлюються планові обсяги робіт, виконаних автомобілями. Обсяги робіт, що здійснюються автотранспортом, визначають виходячи з кількості перевезених вантажів у тоннах, тонно-кілометрах і кілометрах пробігу.

Потребу в вантажних автомобілях визначають (в тоннах вантажопідйомності) як відношення планового обсягу перевезень до річної продуктивності пересувного складу в розрахунку на 1 т вантажопідйомності. Після обґрунтування потреби в транспортних засобах (в тоннах вантажопідйомності) у кожному окремому випадку з урахуванням умов конкретного господарства уточнюють структуру пересувного складу і визначають вантажопідйомність. По вантажопідйомності відповідної одиниці транспортних засобів розраховують кількість автомобілів. Середньорічну кількість рухомого складу автопарку визначають за видами, а для вантажних додатково і за марками автомобілів: вантажні (бортові, самоскиди, автоцистерни всіх призначень, комбікормовози); спеціальні (автокрани, пересувні майстерні, пожежні та санітарні автомобілі); автобуси, легкові автомобілі. Для цього потрібно із загальної кількості автомобілів на початок року виключити ті автомобілі, які вибувають протягом року, і різницю помножити на число календарних днів у році. До одержаного результату додають машино-дні перебування в господарстві автомобілів, які надходять та вибувають протягом року. Діленням загальної суми кількості машино-днів перебування в господарстві відповідного виду рухомого складу автопарку на кількість днів в році визначають середньорічну кількість вантажних, спеціалізованих, легкових автомобілів та автобусів.

Аналогічно шляхом визначення кількості днів перебування в господарстві розраховують і середньорічну кількість причепів та напівпричепів.

Загальну вантажопідйомність автомобілів обчислюють як суму вантажопідйомності автомобілів різних марок, яку, в свою чергу, визначають множенням середньорічної кількості автомашин даної марки на номінальну вантажопідйомність одного автомобіля.

Машино-дні в роботі (календарні, незалежно від тривалості робочого дня) встановлюють розрахунковим шляхом з урахуванням днів перебування одного автомобіля в ремонті і на технічному обслуговуванні, вихідних та святкових днів. Середня кількість днів роботи однієї автомашини може прийматися на рівні минулих років з урахуванням можливостей поліпшення роботи автопарку. Загальну кількість машино-днів у роботі визначають множенням, середньої кількості днів роботи одного автомобіля на їх середню кількість.

Автомобіле-години перебування в наряді визначають множенням кількості машино-днів у роботі на заплановану тривалість роботи одного автомобіля протягом доби.

Загальний пробіг вантажних автомобілів визначають множенням кількості машино-днів у роботі на середньодобовий пробіг одного автомобіля. Середньодобовий пробіг одного автомобіля планують з урахуванням фактичних даних передплата нового року та можливостей поліпшення їх у результаті впорядкування мережі внутрігосподарських доріг, збільшення тривалості використання автомобіля протягом доби, підвищення рівня механізації навантажувально-розвантажувальних робіт та інших заходів.

Потрібно відзначити, що пробіг вантажних автомобілів з людьми, перевезення яких зумовлене виробничою необхідністю, включається в загальний пробіг, але не враховується в пробігу з вантажем.

Пробіг з вантажем визначають шляхом множення середньої відстані одного пробігу одного автомобіля з вантажем за день на кількість машино-днів у роботі.

Коефіцієнт використання автопарку розраховують діленням машино-днів у роботі на кількість машино-днів перебування в господарстві.

Коефіцієнт використання пробігу автомобілів дорівнює відношенню пробігу автомобілів з вантажем до загального пробігу вантажних автомобілів.

Величина коефіцієнта використання вантажопідйомності автомобілів, частина яких буде працювати в складі автопоїздів з причепами, дорівнює відношенню вантажообігу, який буде вироблено на автомобілях і причепах, до тонно-кілометрів, які можуть бути вироблені тільки одними автомобілями з урахуванням їх вантажопідйомності, тобто являє собою відношення фактично запланованого вантажообігу до номінального, який в свою чергу, визначається множенням пробігу автомобілів з вантажем на середню вантажопідйомність одного автомобіля по автопарку.

При визначенні техніко-економічних показників роботи автопарку також використовується нормативний метод планування, при якому спочатку встановлюються коефіцієнти використання автопарку і продуктивність на одну автомобіле-тонну, а вже потім виводяться натуральні показники роботи автопарку (машино-дні в роботі, пробіг з вантажем, обсяг вантажоперевезень та вантажообігу).

Продуктивне використання машинно-тракторного парку значною мірою залежить від правильної організації ремонту і технічного обслуговування машин. Своєчасні і якісні ремонти й технічні догляди забезпечують працездатність машин на протязі всього періоду експлуатації.

У сільському господарстві прийнята планово-попереджувальна система технічного обслуговування машин. Для кожної марки машин встановлено свій режим ремонту і технічного обслуговування в залежності від конструктивних і технологічних особливостей.

Капітальний і поточний ремонти тракторів та інших сільськогосподарських машин проводять, виходячи з встановлених міжремонтних строків, а також технічного стану кожної машини. Для цього в господарстві ведуть облік виконаного обсягу робіт і кількості пального, витраченого кожною машиною, і на підставі одержаних даних планують ремонт машин по цілорічному графіку. Цілорічний ремонт забезпечує ритмічність роботи майстерні протягом року, рівномірне використання виробничих площа майстерні, обладнання та робочої сили. Все це дозволяє зменшити трудові матеріальні витрати і знизити вартість ремонту машин.

Технічне обслуговування машинно-тракторного парку включає обкатку нових машин, регулярне проведення технічних доглядів, систематичних доглядів і планово-попереджувальних ремонтів, правильне зберігання техніки.

Для комбайнів система технічного обслуговування передбачає щоденні, періодичні і після сезонні технічні догляди, для простих сільськогосподарських машин - щозмінні і після сезонні.

Основним видом ремонту техніки є поточний: він охоплює всі машини, що є в господарстві. Капітальному ремонту підлягають трактори, комбайни і складні сільськогосподарські машини.

В даний час кількість і строки планово-попереджувальних ремонтів і технічних доглядів визначають за одним з таких показників: за обсягом робіт в умовних еталонних гектарах (для комбайнів - у гектарах збиральної площі), за кількістю мото-годин роботи, за кількістю витраченого пального. При цьому необхідно мати на увазі, що в якості середнього нормативу прийнято витрати палива на один умовний еталонний гектар в кількості 13,5 кг, а на одну мото - годину еталонного трактора витрати дизельного пального складають 16,3 кг. Порядок і вимоги до організації технічного обслуговування, ремонту і зберігання машин включають планування відповідних видів робіт згідно з нормативно-технічною документацією.

Кількість ремонтів і технічних доглядів планується, виходячи з обсягів робіт, виконуваних машинами, і встановлених диференційованих міжремонтних строків. При цьому враховується технічний стан машин даної марки. Слід лише підкреслити, що додержання періодичності при проведенні ремонтів і техдоглядів є важливою умовою високої працездатності машинно-тракторного парку і зменшення експлуатаційних витрат у розрахунку на одиницю виконаних робіт.

Економія на технічному обслуговуванні не повинна бути - вона лише вважається такою, в дійсності ж - неминучі втрати. Тому в кожному підприємстві повинна бути чітка система контролю за додержанням строків ремонту і технічного обслуговування тракторів, комбайнів і сільськогосподарських машин.

У свій час витрати на ремонти і технічні догляди визначались, виходячи з річного обсягу робіт (витрат пального) і нормативних витрат на ці заходи. Питома вага витрат визначалася з урахуванням нормативного річного навантаження (витрат пального) машин. Для тракторів і комбайнів вони визначалися за марками і видами ремонтно-обслуговуючих робіт (капітальний і поточний ремонти, технічне обслуговування, заміна гусениць і гуми, зберігання).

Річне напрацювання найчастіше показували для тракторів в умовних еталонних гектарах, а для комбайнів - у фізичній (збиральній) площі. Тепер час для цього широко використовують витрати пального. Це дуже важливо у зв'язку з обмеженістю паливно-енергетичних ресурсів і необхідністю освоєння ресурсо-енергозберігаючих технологій.

Відтворення основних фондів - це двоєдиний процес їхнього оновлення за вартістю й у натуральному вигляд на новій технічній основі. У кожному підприємстві відтворення здійснюється шляхом: своєчасного відшкодування основних засобів, що вибувають на умовах їхнього розширення, поліпшення, оптимізації структури, підвищення якості машин і устаткування.

Таким чином, відтворення відбувається на новій технічній основі при поліпшенні технології, організації виробництва, раціональному поєднанні засобів виробництва і робочої сили.

Джерелами розширеного відтворення основних фондів є прибуток підприємства, фонд амортизації, кредити банку й інші інвестиційні джерела.

Відтворення машинно-тракторного парку включає: розрахунок раціонального його складу, списання старих машин, що прослужили амортизаційний термін і зазнали фізичного й морального зносу, поповнення і розширення парку за рахунок постачань нової, більш продуктивної й економічної техніки.

5.2 Організація ефективного використання машинно-тракторного парку

Підвищення загальної ефективності сільськогосподарського виробництва залежить від багатьох факторів, серед яких особлива роль відводиться механізації. Ріст рівня механізації діє як на зниження трудомісткості, а через неї на собівартість продукції, так і на зростання обсягу виробництва через скорочення агротехнічних строків польових робіт, зменшення втрат вирощеного урожаю. Розглянемо динаміку наявності основної сільськогосподарської техніки в господарствах Запорізької області (табл. 5.2).

Аналіз цієї таблиці свідчить про те, що за останні роки виявляється чітка тенденція до зменшення наявності сільськогосподарської техніки. Так, кількість тракторів у 2003 р. склала лише 65% від рівня 1992 p., плугів - 54%, зернозбиральних комбайнів - 56%, кукурудзозбиральних - 36% та кормозбиральних - 33%.

Таблиця 5.2 Наявність сільськогосподарської техніки в господарствах Запорізької області (тис. штук)

Показники	1992 р.	1995 р.	2000 р.	2002 р.	2003 р.	2004 р.
Трактори	24154	19624	16116	15667	15069	14690
Плуги	7761	6547	4502	4221	4052 ,	3854
Сівалки	12686	10325	7485	6890	6501	6151
"Зернозбиральні комбайни	4697	3791	2573	2634	2634	2628
Кукурудзозбиральні комбайни	732	567	356	263	252	230
Кормозбиральні комбайни	2541	1936	1183	840	738	665

Рис. 5.1 Динаміка кількості основних видів сільськогосподарської техніки у Запорізькій області

Для визначення залежності між технічною забезпеченістю і урожайністю зернових культур був розрахований індекс середньої наявності сільськогосподарської техніки та проведено кореляційно-регресійний аналіз за допомогою програми Microsoft Excel:

R = 0,68; R2= 0,47;

Y= 3,85 + 23,69X,

де: R - коефіцієнт кореляції; R2 - коефіцієнт детермінації;

Y- урожайність зернових культур, ц/га.

На підставі цих даних робимо висновок, що зміна урожайності зернових культур за період, який узято для аналізу, на 47% залежить від зменшення кількості наявної техніки. Рівняння регресії дозволяє прогнозувати рівень урожайності залежно від кількості наявної техніки.

В той же час кількість наявних технічних засобів не дає повної картини їх ефективного використання. Як показують статистичні дані, скорочення чисельності технічних засобів супроводжується їх старінням. Тобто оновлення техніки із року в рік зменшується. Розрахуємо ці коефіцієнти.

Коефіцієнт оновлення засобів (К0Н0взас) знаходиться за формулою:

де: Zвведені - введені за рік засоби виробництва, грн; ZKp - залишок засобів на кінець року, грн. Коефіцієнт вибуття технічних засобів (Квиб) розраховується за формулою:

де Zeu6 - засоби які вибули за рік, грн.

Розрахунок цих показників по господарствах Запорізької області за 2004 р. показує, що коефіцієнт оновлення склав всього 1,3%, коефіцієнт вибуття - 9,4%.

Стара техніка - це не тільки додаткові грошові витрати на обслуговування, а й низька продуктивність праці.

Нами проведені хронометражні спостереження за агрегатами на весняному обробітку ґрунту, посіві, збиранні зернових

та технічних культур, осінній обробці ґрунту. Для аналізу взяті показники використання норми часу (k4), витрати пального (kn) та виробіток за зміну (ke).

де: Нн Нф - нормативні та фактичні витрати часу на обробіток 1 га, год/га;

NH, Иф - нормативні та фактичні витрати пального на 1га обробленої площі, кг/га;

Вф Вн - фактичний та нормативний середній виробіток агрегату за зміну, га.

Індекс загальної ефективності використання технічного засобу (Іт) розраховується як середньоарифметична величина наведених вище показників:

Розглянемо зведені дані поопераційних показників використання техніки на прикладі дослідного господарства "Запорізьке" Запорізького району Запорізької області (табл. 5.3).

Аналіз отриманих даних дозволяє зробити висновок, що ефективність використання технічних засобів дуже низька і коливається від 0,37 до 0,59. Тобто потужна можливість наведених агрегатів використовується лише на 37-59%.

Розглянемо причини низької ефективності використання технічних засобів. Перш за все, як уже відмічалось, при використанні техніки спостерігається її "старіння", що, в свою чергу, веде до значних витрат продуктивного робочого часу на ремонтні роботи та підготовчий час.

Таблиця 5.3 Поопераційне використання технічних засобів

Марка технічного засобу	Склад агрегату	Показники використання техніки
		глибина обробітку, см	норма часу, год/га	витрати пального, кг/га	виробіток за зміну, га	індекс ефективн. використ. техніки
		Оранка
|Т-74	П-5-35 норма фактично	20-22 20-22	1,3 2,5	13,2 26,0	5,4 3,4	0,55 '
		Боронування
Дт-75	БЗТС-ІПІм) норма фактично	-	0,08 0,24	1,1 3,0	25 10	0,37
	Суцільна культивація з боронуванням
Дт-75	КПС-4 норма фактично	6-8 6-8	0,2 0,47	2,4 6,9	25 10	0,39
		Іосів зернових культур
МТЗ-82	СЗ-3,6 норма фактично	-	0,82 2,4	2,3 3,8	20 6,8	0,43
		збирання зернових культур
СК-5м	Жатка (Зм) норма фактично	-	1,67 3,0	13 19	5,4 2,9	0,59

Дослідження проведено на прикладі дослідного господарства "Запорізьке". Аналізуючи існуючу залежність між строком експлуатації та витратами робочого часу на ремонтні роботи (рис. 5.2), можемо зробити висновок про наявність параболічної залежності.

Розрахунки, виконані за допомогою Microsoft Excel дозволяють оцінити рівняння регресії, які мають такі параметри:

Н1 = 23,66 + 1,63Х + 0,006Х2; (20)

Н2 = 26,38 + 1,87Х + 0,008Х2; (21)

Н 3 = 29,23 + 2,05Х + 0,009Х2, (22)

де: Н1 - витрати робочого часу при експлуатації трактора Т-74, %.

Н2 - витрати робочого часу при експлуатації трактора ЮМЗ - 6АЛ, %.

Н 3 – витрати робочого часу при експлуатації комбайна СК-5м, %.

X - строк експлуатації (5-25 років).

Друге місце серед організаційних резервів підвищення ефективності використання технічних засобів, на наш погляд, займають витрати часу на розвороти агрегатів залежно від довжини гонів. Проведемо дослідження цих закономірностей на прикладі хронометражних спостережень за періодами технологічного циклу у дослідному господарстві "Запорізьке" за 2003 р.

Осіння оранка Агрегат - трактор ДТ-75, ПН-4-35, глибина обробки - 20-22 см.

1 поле2 поле

Площа - 5 га (250 м х 200 м)24,18 га (691 м х 350 м).

Робочий час - 300 хв.332 хв.

Тех. огляд - 7 хв.1 хв.

Непродуктивний час

роботи (повороти) -73 хв.25 хв.

Питома вага непродуктивного

часу - 24,9%7,6 %.

Боронування Агрегат - ДТ-75, борона БЗТС-1,0, ширина 11 метрів.

1 поле2 поле

Площа - 14,04 га (900 м х 156 м)3,9 га (220 м х 180 м)

Робочий час - 94 хв.248 хв.

Тех. огляд - 12 хв.20 хв.

Непродуктивний час

роботи (повороти) -6 хв.21 хв.

Питома вага непродуктивного

часу - 7,3%9,2 %

Культивація з боронуванням - Агрегат - ДТ-75, КПС-4, борони середні, захват -4 м.

1 поле2 поле

Площа - 10,54 га (310 м х 340 м)10 та (400 м х 250 м)

Робочий час - 138 хв.149 хв.

Тех. огляд - 1 хв.З хв.

Непродуктивний час

роботи (повороти) -11 хв.7 хв.

Питома вага непродуктивного

часу - 8,0%4,8 %.

Посів ячменю Агрегат - ЮМЗ-6АЛ, СЗС-3,6

1 поле2 поле .

Площа - 15,2 га (950 м х 160 м)10,04 га (250 м х 100 м)

Робочий час - 236 хв.196 хв.

Тех. огляд - 2 хв.16 хв.

Непродуктивний час

роботи (повороти) -24 хв.24 хв.

Питома вага непродуктивного

часу - 10,3%13,3%.

Збір урожаю озимої пшениці Агрегат - СК-5 ("Нива").

1 поле2 поле

Площа - 16,5 га (500 м х 330 м)5,28 га (400 м х 132 м).

Робочий час - 668 хв.259 хв.

Тех. огляд - 75 хв.13 хв.

Непродуктивний час

роботи (повороти) -62 хв.32 хв.

Питома вага непродуктивного

часу - 10,5%13,0 %.

Збір соняшнику Агрегат - "Дон" ПКН-1500.

1 поле2 поле

Площа - 6,4 га (232 м х 276 м)10 га (400 м х 250 м)

Робочий час - 78 хв.303 хв.

Тех. огляд - 9 хв.80 хв.

Непродуктивний час

роботи (повороти) - 9 хв.25 хв.

Питома вага непродуктивного

часу -13,0%11,0%.

Аналізуючи наведені дані, визначаємо, що витрати робочого часу прямо залежать від довжини гону, тобто розміру земельних ділянок.

Таким чином, збільшення розміру земельних ділянок - умова ефективного використання технічних засобів.

Застосовуючи алгебраїчний метод дослідження, розрахуємо рівняння залежності між довжиною гонів та витратами часу на повороти агрегатів.

Н1=34,71-0,039Х;

Н2=9,82-0,003Х;

Н3=19,02-0,036Х;

Н4=14,37-0,004Х;

Н5=23-0,025Х;

Н6=15,76-0,012Х;

де: Н1 - витрати робочого часу на оранці, %;

Н2 - витрати робочого часу на боронуванні, %;

Н3 - витрати робочого часу на культивації, %;

НА - витрати робочого часу на посіві, %;

Н5 - витрати робочого часу на зборі зернових, %;

HQ - витрати робочого часу на збиранні технічних культур, %.

Як показують проведені дослідження, забезпеченість технічними засобами виробництва у сільському господарстві області досягла критичної межі і становить 40 % від потреби. До того ж, близько 80% техніки відпрацювала свій амортизаційний строк. Потреба в технічних засобах (особливо у малогабаритних агрегатах) зростає також у зв'язку з роздрібненням великих сільськогосподарських підприємств та видачею земельних паїв.

Досить відмітити, що на 1.01.2005 р. у Запорізькій області нараховувалося 2380 фермерських господарств, які обробляють 207 тис. га та 28855 одноосібників, що володіють 167500 га. Тому, поряд з факторами інтенсифікації використання] технічних засобів необхідно розв'язувати проблему нарощування їх кількості та оновлення техніки у сільському господарстві, впроваджувати нові форми використання засобів виробництва.

Однією з таких форм в області є створення МТС на основі фінансового лізингу (наказ Міністерства аграрної політики України від 16.03.1999 p.). Створеній МТС на умовах фінансового лізингу було надано 49 тракторів, у тому числі: 20 тракторів Джон-Дір, 4 - Т-150, 7 - ХТЗ, 18 - ЮМЗ та 46 одиниць сільськогосподарського інвентарю. Незважаючи на недостатнє забезпечення машинами та матеріальними ресурсами, МТС виконала сільськогосподарських робіт з обробки землі у 1999 р. на площі 36 тис. га, у 2000 р. на площі 50 тис. га, а в 2004 р. охоплено 128 тис. га.

Створена МТС має відділення у шести районах Запорізької області: Бердянському, Мелітопольському, Веселівському, Н.-Миколаївському, Запорізькому та Вільнянському. Потенційні можливості МТС з обробки ґрунту складають 150 тис. га. МТС виконує роботи за договорами та обробляє землю, взяту сільськогосподарськими товаровиробниками в оренду.

Розрахунки показують, що виконання всього комплексу механізованих робіт за допомогою МТС при вирощувані зернових обходиться сільськогосподарським підприємствам 436 грн. на 1 га.

При середній ціні на зернові культури у 2004 р. - 500 грн. за тонну та урожайності 25 ц/га рентабельність виробництва складе 78%. Це дуже високий показник ефективності при вирощуванні зернових культур.

5.3 Поняття та класифікація оборотних засобів виробництва

У виробничо-господарській діяльності сільськогосподарських підприємств велика роль належить оборотним коштам, без яких не можуть відбуватися виробничі процеси. На відміну від основних оборотні кошти беруть участь у процесі виробництва тільки протягом одного виробничого циклу, при цьому вони цілком переносять свою вартість на створену продукцію і втрачають натуральну форму.

Оборотні кошти, виражені в грошовій формі, поділяються на оборотні виробничі фонди і обігові кошти.

До оборотних виробничих фондів у сільському господарстві відносять виробничі запаси у вигляді насіння, кормів, нафтопродуктів, молодняку тварин і тварин на відгодівлі, добрив та інших матеріальних цінностей, засоби, що знаходяться в незавершеному виробництві. До них відносяться витрати на незавершене виробництво в рослинництві (посів озимих і багаторічних трав, підйом зябу, внесення добрив і ін.), у тваринництві (витрати в інкубаторах, на зариблення ставків, запаси меду для зимової годівлі бджіл), у будівництві, у різних підсобних підприємствах - ремонтних майстернях, цехах по переробці продукції і ін.

Названі групи виробничих фондів відносяться до сфери виробництва. На їхню частку приходиться близько 80 % загальної суми оборотних коштів. Інша частина засобів знаходиться в сфері обігу й утворює фонди обігу. Це готова продукція, призначена до реалізації по різних каналах, кошти і засоби в розрахунках з організаціями й підприємствами. Склад оборотних коштів за характером їхньої участі в процесі виробництва і обігу представлений на схемі (рис. 5.3)

Розмір і структура оборотних коштів у сільськогосподарських підприємствах різної форми власності складається по-різному. їхня потреба, вимірювана як у натуральних, так і у вартісних показниках, залежить від обсягу виробництва, спеціалізації господарства, рівня економічного розвитку, умов постачання і збуту готової продукції, її собівартості, швидкості оборотності оборотних коштів й ін. Так, зі збільшенням обсягу виробництва зростає й абсолютний розмір споживаних оборотних коштів.

Більшість з перерахованих умов впливає і на структуру оборотних коштів (питома вага вартості окремих груп оборотних коштів до загальної їхньої вартості). Значний вплив на структуру робить спеціалізація господарства. Зокрема у господарствах зернового напрямку в оборотних коштах велику питому вагу займають насіння, добрива і незавершене виробництво в рослинництві, а в господарствах тваринницького напрямку - корми, підстилка, молодняк тварин і худоба на відгодівлі.

По-різному складається структура оборотних коштів і у внутрішньогосподарських підрозділах підприємства. Так, у ремонтних майстернях у складі оборотних коштів найбільшу питому вагу займають запасні частини і ремонтні матеріали, у машинно-тракторному й автомобільному парках - нафтопродукти і ін.

Величина оборотних коштів як у сфері виробництва, так і в сфері обертання змінюється і протягом року в залежності від особливостей виробництва й умов реалізації сільськогосподарської продукції.

Оборотні фонди беруть участь у виробничому процесі разом з основними фондами. Між ними існує пряма залежність. Наприклад, між кількістю тракторів і витратою палива й мастильних матеріалів, тваринницькими будівлями і поголів'ям худоби, кормами для неї і ін. Тому для забезпечення нормального розвитку виробництва між основними й оборотними фондами повинно бути визначене співвідношення, що виключає надлишки засобів виробництва.

Співвідношення основних і оборотних фондів у підприємствах Запорізької області таке: основні фонди складають 50-60 %, а оборотні - 50-40 % від загальної їхньої вартості.

Співвідношення між основними й оборотними фондами залежить від рівня розвитку продуктивних сил сільського господарства, виробничого напрямку і спеціалізації господарства, рівня організації господарської діяльності підприємства, технології виробництва й ін. Слід відмітити, що за останні роки частка оборотних фондів збільшується відносно основних фондів. Особливо ця закономірність простежується в фермерських господарствах.

Оборотні кошти сільськогосподарських підприємств, в залежності від форми власності, розподіляються за джерелами їхнього утворення на власні і позикові.

Власні оборотні кошти державних підприємств створюються за рахунок бюджетних асигнувань чи асигнувань перерозподілу (через вищестоящі організації) вільних власних засобів інших підприємств. Подальше поповнення оборотних коштів здійснюється в плановому порядку з відрахувань від прибутку, а також стійких пасивів (заборгованість по заробітній платі, незнижувані залишки амортизаційних відрахувань і ін.), прирівнюваних до власних засобів.

Власні оборотні кошти надаються державним підприємствам для покриття витрат незавершеного виробництва під врожай майбутнього року, створення запасів (наявності) молодняку худоби, тварин на відгодівлі, насіння, страхових запасів кормів, для утворення мінімальних запасів сировини, матеріалів, напівфабрикатів, палива, тари, запасних частин, малоцінних і швидкоспрацьовувальних предметів, готової продукції і виробів, для покриття витрат майбутніх звітних періодів, а також інших запасів і витрат, обумовлених планом.

Власні оборотні кошти - це мінімальні запаси товарно-матеріальних цінностей державних підприємств, необхідні для забезпечення безперебійного процесу виробництва. Однак у них не передбачаються засоби на сезонні витрати поточного року, що у цей період відшкодовуються виторгом від продажу продукції. Це передпосівні і посівні роботи, роботи по догляду за посівами, збиранню врожаю, утримання продуктивної худоби, витрати при обміні насіння на сортове і більш врожайне, транспортуванні насіння і ін.

Формування оборотних коштів у приватних підприємствах має свої особливості. Поповнення і розширення власних оборотних коштів тут здійснюється за рахунок відрахувань від чистого доходу. При цьому приватні підприємства самі встановлюють на кінець кожного планованого року величину власних оборотних коштів у залежності від розмірів очікуваного прибутку.

Таким чином, основним джерелом поповнення оборотних коштів підприємств різної форми власності є зроблена ними продукція і грошовий виторг від її реалізації. Для покриття тимчасово відсутніх власних засобів господарствам надаються позикові засоби у вигляді банківського короткострокового кредиту, розмір якого визначається на підставі бізнес-розрахунків.

Для раціонального використання оборотних фондів і забезпечення безперебійної виробничої діяльності сільськогосподарські підприємства щорічно встановлюють мінімальні розміри власних оборотних коштів шляхом їхнього нормування.

Нормуванню не підлягають засоби, що знаходяться в обороті, а також наявні на поточних рахунках, акредитивах, у розрахунках з дебіторами.

При нормуванні оборотних коштів у кожному підприємстві розробляються норми і встановлюються нормативи по окремих видах товарно-матеріальних цінностей і витрат у незавершене виробництво.

Під нормою власних оборотних коштів розуміється відносна величина матеріальних засобів (у днях, відсотках, гривнях і т.д. ) на одиницю продукції чи роботи. Норматив - це мінімальна річна (квартальна) потреба підприємства в окремих видах оборотних коштів у грошовому обчисленні.

Нормативи власних оборотних коштів у цілому і по окремих елементах - виробничі запаси (насіння, корми, запчастини, нафтопродукти й ін.), молодняк худоби і тварини на відгодівлі, незавершене виробництво і ін. установлюються на основі затверджених норм.

Методика обчислення норм і встановлення нормативів на різні види власних оборотних коштів неоднакова.

По незавершеному виробництву під врожай майбутнього років нормативи власних оборотних коштів установлюються шляхом множення планового обсягу робіт на кінець року на планову собівартість одиниці роботи.

Норматив насінного і посадкового матеріалу розраховується, виходячи з прийнятих норм висіву і планованих посівних площ. При цьому враховується страховий фонд у розмірі 10-15 % від загальної потреби в насінні.

Потреба в кормах визначається на підставі завдання по виробництву продуктів тваринництва і середньої кількості поголів'я окремих видів тварин і птиці у планованому році, а також норм годівлі худоби й птиці по видах кормів! Страховий запас кормів, забезпечуваний власними оборотними коштами, створюється: по зернофуражу - в межах місячної потреби, сіну і соломі на корм - 15-20 % і соломі на підстилку - 15 % річної потреби.

Запас мінеральних добрив і ядохімікатів установлюється в розмірі середньомісячного завезення, а твердого палива - виходячи з двомісячної потребі.

Норма оборотних коштів по ремонтних майстернях визначається, виходячи з вартості мінімальних залишків незавершеного виробництва і витрат на незакінчений капітальний ремонт, установлюваних по місячних звітах за попередній рік. Норма оборотних коштів виражається у відсотках до собівартості капітального ремонту в звітному році. Добуток норми на суму витрат капітального ремонту в планованому році складе норматив власних оборотних засобів майстерні.

Норматив по всіх інших матеріалах (товарах) визначається з урахуванням структури складського товарообігу і норм оборотних коштів у днях і по видах матеріалів.

Після визначення нормативів власних оборотних коштів у грошовому обчисленні по кожному їхньому елементі підраховується загальний норматив оборотних коштів на кінець року. Це, й розрахунок здійснюється щорічно при складанні фінансової частини плану.

Оборотні кошти цілком реалізуються у витратах на виробництво продукції і відіграють велику роль у формуванні її собівартості. Тому ощадлива витрата оборотних коштів є важливим чинником у зниженні собівартості продукції чи виконаної роботи.

Раціональне використання оборотних коштів залежить від правильного їхнього формування і ефективної організації виробництва. Зосередження н підприємствах зайвих оборотних коштів приводить до їхнього заморожування. Це завдає шкоди економіці господарства. Щоб уникнути такого положення, оборотні кошти нормуються, що є першим кроком в їхньому ощадливому використанні.

Другим шляхом ефективного використання оборотних коштів є прискорення їхньої оборотності чи скорочення норм витрати оборотних коштів. Оборотні кошти постійно знаходяться в русі, кругообігу. Ця безперервність руху здійснюється як оборот суспільних фондів, як закономірна зміна їх у процесі споживання, виробництві і розподілу продукції.

Оборотні кошти проходять такі стадії процесу кругообігу: виробничі запаси, незавершене виробництво, готова продукція і кошти (рис. 5.4).

Рис. 5.4 Стадії обігу оборотних коштів

Свій рух оборотні кошти починають із грошей, що перетворюються в необхідні для виробництва матеріали, які у процесі виробництва споживаються і переходять у готову продукцію, вона реалізується, й оборотні кошти знову здобувають грошову форму. Процес проходження оборотних коштів зі стадії грошей через виробництво і реалізацію готової продукції до коштів називають повним оборотом оборотних коштів, а час їхнього проходження на всіх стадіях обертання складає цикл обороту. Тривалість обороту оборотних коштів дорівнює часу виробництва і періоду обертання (реалізації і постачання). Чим швидше проходять оборотні кошти цикл обороту, тим вони ефективніше використовуються.

У сільському господарстві оборотні кошти обертаються повільніше, ніж в інших галузях народного господарства. Це обумовлено рядом умов, властивостями сільськогосподарського виробництва. По-перше, у сільському господарстві процес виробництва тривалий час протікає під впливом сил природи і його тривалість залежить від природних умов, фізіології рослин і тварин. У цей період оборотні кошти ніби заморожуються у виробництві і їхня тривалість обороту, природно, збільшується.

По-друге, виробництво значної частини сільськогосподарської продукції носить сезонний характер, що подовжує термін вивільнення оборотних коштів.

По-третє, частина оборотних коштів бере участь у виробництві засобів виробництва (насіння, вирощування дорослих тварин і ін.). Це також подовжує цикл обороту засобів.

У сільському господарстві оборотність оборотних фондів характеризується двома показниками: коефіцієнтом оборотності і часом обороту.

Коефіцієнт оборотності оборотних коштів показує кількість їхніх оборотів у рік. Він обчислюється за формулою:

де Об - суми річного грошового обігу господарства, що включає виторг від реалізації продукції, робіт і послуг галузей, підсобних і допоміжно-обслуговуючих виробництв, вартість молодняку тварин і худоби на відгодівлі, виторг від надання послуг і ін., грн.;

Оср - середньомісячна сума оборотних коштів, обумовлена по їхніх місячних залишках на основі бухгалтерських балансів.

Час обороту чи середня тривалість періоду в днях дорівнює

де 360 - умовно прийнята тривалість року, днів.

Допустимо, що загальна сума річного грошового обігу акціонерного товариства складає 2,345 млн грн., а середньомісячна сума оборотних коштів - 1,250 млн. грн. У цьому випадку коефіцієнт оборотності, тобто число оборотів у рік, складе 1,8 х (2,345 : 1,250), а час обороту - 200 днів (360 : 1,8).

У практиці сільськогосподарських підприємств обчислюють ще коефіцієнт завантаження засобів в обороті - це відношення середнього залишку оборотних коштів за визначений період до вартості реалізованої продукції за той самий період. Таким чином, економічний зміст ефективного використання оборотних коштів у тому, щоб забезпечити в найкоротший термін максимальне виробництво дешевої сільськогосподарської продукції. Це досягається шляхом правильного нормування засобів і прискорення їхньої оборотності.

Прискорити оборотність оборотних коштів, тобто підвищити ефективність їх використання, можна шляхом: усунення наднормативних запасів сировини, матеріалів і т.ін.; скорочення часу виробництва і прискорення збирання врожаю; скорочення часу обертання - прискорення здачі продукції без завезення на склади; підвищення врожайності сільськогосподарських культур і продуктивності тварин; ощадливої витрати засобів; удосконалювання організації обліку використання оборотних коштів.

Контрольні питання

1.   Охарактеризуйте сутність основних фондів підприємства.

2.   Джерела формування основних фондів підприємства.

3.   Дайте оцінку ефективності основних виробничих фондів.

4.   Розкрийте сутність та структуру оборотних коштів підприємства.

5.   Яке існує співвідношення між основними і оборотними фондами і чим воно обумовлено?

6.   Умови нормування оборотних коштів.

7.   Узгодженість руху оборотних коштів у сільському господарстві.

8.   Оцінка та шляхи підвищення ефективності використання оборотних коштів.

РОЗДІЛ 6

Організація праці та її оплата

6.1 Формування балансу трудових ресурсів на підприємстві

Організація праці в сільськогосподарських підприємствах - це система оптимального розміщення трудових ресурсів при умові ефективного використання засобів виробництва.

Виконання планів виробництва сільськогосподарської продукції значною мірою залежить від того, наскільки правильно встановлена потреба в робочій силі господарства в цілому і його галузях по періодах року.

Потребу в робочій силі підраховують, виходячи з обсягу окремих видів робіт, календарних строків їхнього виконання і денних чи змінних норм виробітку. У рослинницьких галузях обсяг робіт залежить від посівних площ, врожайності сільськогосподарських культур і прийнятої агротехніки оброблення; календарних строків проведення робіт, які установлюють, виходячи з досвіду передовиків сільського господарства і даних науково-дослідних установ. У тваринництві обсяг робіт визначається поголів'ям худоби і його продуктивністю, а також системою зооветеринарних заходів (способи утримання худоби і ін.).

Сільськогосподарське виробництво в різні періоди року вимагає неоднакового числа працівників: найбільш різко сезонність витрат праці виявляється в рослинницьких галузях, що ускладнює розрахунки потреби в робочій силі.

У рослинницьких галузях цей розрахунок можна вести двома способами.

1.   Визначати потребу в робочій силі по усіх видах робіт протягом року.

2.   Визначати потребу в робочій силі в найбільш напружений період року.

Другий спосіб у порівнянні з першим менш трудомісткий і в той же час забезпечує однакову точність, оскільки в обох випадках потребу в робочій силі обчислюють по напруженому періоді року. Тому при розрахунках для однієї галузі доцільно користатися другим, а для господарства в цілому - першим способом.

У рослинницьких галузях ця робота значно спрощується, коли її ведуть одночасно з розрахунком потреби у засобах виробництва, використовуючи технологічні карти чи відповідні розрахункові таблиці, у яких враховують рівень механізації.

Одночасно з визначенням потреби в робочій силі намічають розподіл її по галузях господарства, передбачаючи в першу чергу задоволення запитів провідних галузей.

Потреба у робочій силі можна визначати і графічним методом.

Складання графіку починають з нанесення витрат праці (у людино-днях) постійних працівників у тваринницьких, рослинницьких і підсобних галузях, а також адміністративного й обслуговуючого персоналу. Потім наносять на графік витрати праці в окремі періоди сільськогосподарських робіт. Дані про витрати праці (у людино-днях) беруть з технологічних карт чи розрахункових таблиць. Таким епосом одержують графічне зображення потреби в робочій силі протягом усього року (рис. 6.1).

На графіку зображують не тільки потребу господарства в робочій силі, а й її, загальний запас. Під запасом робочої сили розуміють кількість людино-днів, що їх можуть виробити працівники господарства протягом року.

Потреба в робочій силі по періодах року змінюється в залежності від спеціалізації господарства і рівня механізації окремих виробничих процесів. Тому потребу господарства в робочій силі уточнюють шляхом коригування графіку, сутність якого полягає в тому, щоб "зрізати піки", тобто знайти шляхи зменшення потреби в робочій силі в напружені періоди року. З цією метою переглядають раніше запланований рівень механізації робіт на полях і фермах убік його збільшення (що різко знижує потребу в робочій силі),

вишукують можливості пересування термінів виконання окремих робіт, не порушуючи при цьому агротехнічних і зооветеринарних вимог і ін.

Одночасно вирішують питання і про збільшення зайнятості робітників у періоди, вільні від польових робіт. Для цього планують розвиток сезонних підсобних галузей і підприємств. Таким епосом вирівнюють криву графіку. Слід, однак, відзначити, що цілком усунути сезонні коливання потреби в робочій силі по періодах року, як правило, не вдається.

Потребу в робочій силі зіставляють з наявністю її (запасом) у господарстві, тобто складають баланс праці. У крупних сільськогосподарських підприємствах, де мається надлишок робочої сили, визначають порядок її використання поза даним господарством. При нестачі розробляють заходи, спрямовані на виконання робіт з найменшими затратами праці, чи планують заходи, спрямовані на поповнення відсутньої кількості працівників.

Один з резервів поповнення робочої сили - використання підлітків і людей похилого віку на легких роботах. Велике значення також має поєднання професій механізаторів. Доцільно, щоб трактористи освоювали професію комбайнера; механіка-комбайнера, водія самохідних сінокосарок, машиністів молотарок та інших сільськогосподарських машин, а також одну з ремонтних (токаря, слюсаря) чи будівельних (муляра, теслі, столяра) спеціальностей. Комбайнерам доцільно оволодіти професією тракториста-машиніста: уміти працювати на кукурудзозбиральних, картоплезбиральних й інших комбайнах, а також бути машиністом самохідних косарок і опанувати одну з професій ремонтних або будівельників робітників.

Щоб створити сприятливі умови для поєднання професій і більш повного використання робочої сили на протязі року запроваджують наукову організацію праці.

6.2 Сутність та основні напрямки наукової організації праці

Наукова організація праці (НОП) - це процес внесення в існуючу організацію праці добутих наукою і практикою удосконалень, що підвищують продуктивність праці й ефективність суспільного виробництва. Наукова організація праці припускає постійний пошук і дотримання правильних кількісних і якісних пропорцій між робочою силою, засобами і предметами праці, що сприяють усуненню непродуктивних втрат робочого часу та забезпечують максимально можливі і конкретні виробничі умови, безперервність і ритмічність кожного трудового і виробничого процесу, високу продуктивність праці.

Розвиток техніки і технології виробництва, зростання культури і технічної грамотності працівників у сільському господарстві вимагають постійного удосконалювання організації праці.

До техніко-економічних задач, що вирішуються за допомогою НОП, відносяться: підбір і розміщення працівників з урахуванням їх професій, досвіду, нахилів і можливостей; вибір правильних форм кооперації і поділу праці; навчання передовим прийомам праці, установлення суспільно-необхідної швидкості (інтенсивності) праці; раціональне використання робочого часу, технічних можливостей застосовуваних машин та інших засобів виробництва; дотримання передової технології виробництва рослинницької і тваринницької продукції й ін. Разом з цим НОП сприяє полегшенню і підвищенню творчого змісту і привабливості праці, забезпечує всебічний розвиток здібностей працівників, залучення трудящих до удосконалювання управління виробництвом і розв'язання інших соціальних задач. Правильно організована праця працівників об'єктивно вимагає удосконалювання управління виробничими і трудовими процесами. НОП виховує у виконавців організованість, дисциплінованість, свідомість високої відповідальності за результати праці перед колективом, суспільством та господарем підприємства.

Значення наукової організації праці полягає в тому, що при даному рівні механізації і технології виробництва вона дозволяє досягти найвищої продуктивності праці, раціонального використання застосовуваних засобів виробництва, поліпшення умов роботи виконавців.

Кооперація праці - це така форма організації праці "... при якій багато осіб планомірно працює поруч і у взаємодії один з одним у тому самому процесі виробництва чи в різних, але пов'язаних між собою процесах виробництва..." \

Кооперація праці може бути простою і складною. При простій кооперації зусилля працівників поєднуються для виконання однорідної роботи часто без розподілу обов'язків між виконавцями. Складна кооперація заснована на поділі праці виконавців, що одночасно беруть участь у виконанні єдиного виробничого процесу.

З розвитком науково-технічного прогресу усе ширше застосовуються поділ, кооперація і спеціалізація праці й удосконалюються форми їхнього прояву. Час виробництва продуктів сільського господарства підрозділяють на робочий період і період, що включає сукупність природних процесів, які відбуваються під дією сил природи (рис. 6.2).

Рис. 6.2. Схема виробничого процесу

Робочий період - це час, протягом якого у виробничому процесі бере участь праця людини, тобто здійснюється робочий процес.

Трудовий процес, переплітається з природними фізичними, хімічними, біологічними й іншими процесами, розчленовується на окремі трудові процеси роботи.

Трудові процеси групуються в комплекси по періодах сільськогосподарського року.

Трудовий процес за Марксом є діалектична сукупність трьох простих моментів: доцільна діяльність людини чи сама праця, предмет праці і засіб (знаряддя) праці. За допомогою знаряддя праці людина впливає на предмет праці і здійснює свою доцільну діяльність. Предмет праці - це сировина, вихідний матеріал для одержання готової продукції.

Процес праці складається з операцій. Операція - це технологічно однорідна частина трудового процесу, здійснювана одним чи декількома працівниками на одному робочому місці і пов'язана з визначеним знаряддям і предметом праці. Зміна робочого місця, знаряддя і предмета праці чи одного з них означає перехід до іншої операції. Наприклад, засипання насіння і висівання насіння - дві різні, хоча і взаємозалежні операції, тому що вони виконуються різними знаряддями праці.

У трудовому відношенні операція поділяється на прийоми чи їхні комплекси, прийоми - на трудові дії, трудові дії - на трудові рухи.

Прийом - закінчена частина операції визначеного цільового призначення. Характерною ознакою, за якою встановлюється границя між суміжними прийомами, є момент включення в процес чи виключення з нього знаряддя або предмета праці: підхід автонавантажувача до сівалки - один прийом, завантаження насіння з бункера автонавантажувача в сівалку - другий і від'їзд автонавантажувача від сівалки - третій прийом.

Трудова дія - частина прийому, що являє собою сукупність рухів, виконуваних виконавцем-безупинно з метою підходу до предмета праці, узяття його, огляду засобів праці, спостереження за ходом технологічного процесу і т.ін. Завантаження, насіння у сівалку автонавантажувачем, виконуване водієм, складається з таких дій: включення шнека, спостереження за завантаженням і вимикання шнека.

Трудовий рух - однократне переміщення різних органів людини (руки, ноги, корпусу) у процесі виконання роботи.

Мікрорух - це частина руху.

У технологічному відношенні операція розчленовується на установку і переходи.

Перехід - частина операції, що виконується при незмінному режимі роботи машин (устаткування) і характеризується визначеною технологічною спрямованістю й змістом здійснюваних механічних, фізико-хімічних і біологічних змін предмета.

Один перехід може бути проведений у результаті одного чи декількох проходів. Наприклад, висівання насіння може виконуватися на другий, третій і четвертій передачі. Це і є різні переходи однієї операції.

Режим роботи агрегату в даному випадку характеризується трьома величинами: швидкістю руху агрегату, шириною робочого захоплення і глибиною закладення насіння. Висівання насіння може бути здійснене за один і за два (при перехресній сівбі) проходи.

Розчленовування операції в технологічному відношенні дозволяє вибрати найбільш ефективний режим використання машин, поліпшити результати їхнього застосування, стан предмета, й організацію праці, домогтися за рахунок цього більш високих показників у роботі.

З приведеною схемою розчленування процесу праці узгоджуються і способи його вивчення,

Хронографія (фотографія) робочого дня - це вивчення процесу праці в цілому шляхом розчленовування його на складові операції і послідовного виміру тривалості цих операцій і всіх простоїв протягом встановленого часу (зміни).

Хронометраж - дослідження багаторазово повторюваної операції шляхом розчленовування її на складові прийоми і виміру витрати часу на їхнє виконання. Це дає можливість установити раціональні способи виконання і нормативну тривалість кожного прийому й операції в цілому. Досвідчені нормувальники при хронометражі розчленовують не тільки операції на прийоми, й прийоми на трудові дії.

Для вивчення операцій у технологічному відношенні застосовуються в залежності від особливостей знарядь і предметів праці різні методики, що дозволяють виявити фактичний і намітити раціональний режим використання машин і устаткування. На механізованих польових роботах, наприклад, технологічні параметри операцій виявляються динамометру-ванням робітників, що працюють на машинах і паспортизацією полів за довжиною гону, питомим опором ґрунтів, кутом схилу, каменистістю й іншими ознаками. Велике значення має хронометраж для вивчення й узагальнення передових прийомів праці, установлення причин невиконання норм окремими працівниками.

Рівнобіжне вивчення процесу праці в цілому й окремих операціях у той самий день одним хронометражистом називається фотохронометражем, що являє собою поєднання хронографії робочого часу з хронометражем.

Найбільше точно і повно процес праці може бути вивчений за допомогою кінозйомки, що дозволяє моментально запам'ятати досліджуваний процес і довести ступінь його розчленовування до трудових дій, рухів, мікрорухів. Вивчення матеріалів кінозйомки дає можливість виявити і потім усунути зайві трудові дії і рухи, раціоналізувати прийоми виконання операцій, виробити нормальну інтенсивність і тим самим підвищити продуктивність праці.

З метою вивчення організації праці і використання робочого часу одночасно багатьох виконавців застосовується спосіб миттєвих спостережень - багаторазова фіксація кількості працюючих чи виконавців, що простоюють у кожен даний момент. У залежності від необхідної точності вивчення інтервали часу між моментами фіксації коливаються від 1 до 30 хв.

Велике мобілізуюче значення має самохропографгя (самофотографія) робочого часу, тобто запис самим виконавцем у спостережному листі часу перерв і простоїв у роботі з указівкою причин і пропозицій по їх усуненню.

Для виміру робочого часу при хронометражі, хронографії й інших способах вивчення процесу праці використовують в основному годинник із секундною стрілкою, однострілочні і двострілочні секундоміри, хронометри, багатоциферблатні прилади, цифродрукуючі електрохронографи й інші прилади. Кількісні і якісні показники умов роботи виконавців визначають за допомогою люксметрів, газоаналізаторів, вібрографів, термометрів, вологомірів і ін. Для дослідження зміни фізіологічних функцій організму людини фахівці використовують електрокардіографи, пульсотахометри й інші фізіологічні прилади. При вивченні операцій у технологічному відношенні застосовують: динамометри, вказівники завантаження двигуна, глибиноміри, рулетки, амперметри, тахометри, спідометри, штангенциркулі, водоміри і ін.

Наукова організація кожного процесу праці є первинною й основною умовою успішного здійснення усієї виробничої діяльності будь-якого підприємства й об'єднання.

Наука і передова практика виробили найважливіші принципи планування і раціональної (наукової) організації окремих трудових процесів і їхніх комплексів стосовно сучасних умов сільськогосподарського виробництва. Такими принципами є: дотримання передової технології; оптимальний поділ і спеціалізація праці виконавців; пропорційність у витратах праці та операціях, між кількістю машин і знарядь та їх продуктивністю; погодженість при виконанні комплексу операцій у часі і злагоджена взаємодія всіх частин процесу праці; забезпечення рівномірності (ритмічності) процесу праці - єдиного ритму для всіх частин одного процесу чи для декількох, але взаємозалежних між собою процесів праці; здійснення безперервності процесу праці; потоковість трудового процесу; паралельність, що виражається в одночасному виконанні ряду технологічно взаємозалежних трудових процесів чи різних елементів того самого процесу праці.

Наукова організація трудового процесу в сільському господарстві означає правильну організацію робочого місця: застосування найбільш раціональних прийомів виконання всіх операцій; раціональне розміщення виконавців по робочих місцях і чіткий розподіл обов'язків між ними; забезпечення безперебійної і ритмічної роботи; створення найбільш сприятливих санітарно-гігієнічних умов праці; чітке дотримання основних положень техніки безпеки і побутового обслуговування виконавців; дотримання розпорядку дня і фізіологічно обґрунтованого для місцевих умов режиму праці і відпочинку усередині зміни; установлення норм часу на окремі операції і прийоми, доведення до виконавців тимчасового (вартового) графіку процесу праці; своєчасне повідомлення виконавцям норм витрат праці і розцінок за одиницю виконаної роботи чи отриманої продукції.

Безперервність трудових процесів дозволяє поліпшити використання техніки і робочої сили, скоротити строки робіт та звести до мінімуму втрати продукції.

Для забезпечення безперервності (потоковості) декількох трудових процесів потрібна взаємопогодженість окремих ланок потоку й організація безупинного транспортування оброблюваних матеріалів чи готової продукції. При цьому годинна продуктивність окремих груп машин повинна дорівнювати годинній продуктивності транспортних засобів. При потоковому способі темп і ритм трудового процесу зазвичай задає провідна ланка потоку, що виконує основну роботу. Необхідна сумарна продуктивність застосовуваної техніки забезпечується підбором кількості різних машин з урахуванням їхньої добової продуктивності, вираженої в однакових одиницях.

Умову потоковості можна виразити такою залежністю:

де: А - число агрегатів чи транспортних засобів; Рч - годинна продуктивність одного агрегату чи транспортної одиниці;

Г - тривалість роботи за добу, год.

Потоковий метод роботи особливо характерний для спеціалізованого сезонного загону. Він являє собою кооперацію праці механізаторів і працівників інших професій для виконання сукупності взаємозалежних трудових процесів на збиранні врожаю, посіві, посадці сільськогосподарських культур чи на інших комплексних роботах за допомогою високопродуктивної техніки і чіткого розподілу обов'язків серед виконавців.

На збиранні врожаю створюють спеціалізовані збирально-транспортні, на посіві - посівні загони і ін. Комплекс механізованих трудових процесів може бути виконаний у межах бригади, господарства чи групи господарств.

Раціональна організація трудових процесів у спеціалізованих загонах передбачає: застосування групової роботи машин і потокової технології; колективну форму організації праці; відповідальність колективу і кожного працівника за доручену справу й загальні результати роботи; чіткий поділ і спеціалізацію праці на основі її кооперації; об'єднання механізаторів у спеціалізовані ланки з урахуванням їх досвіду роботи і кваліфікації; двозмінну роботу виконавців; організацію чіткого технологічного обслуговування і поточного ремонту машин спеціалізованими ланками майстрів-наладчиків без залучення до цієї роботи основних механізаторів; організацію побутового і культурного обслуговування працівників у польових умовах; чітку організацію прийому й обліку отриманої продукції чи виконаної роботи; матеріальну зацікавленість працівників у скороченні термінів і поліпшенні якості робіт, здешевленні виробленої продукції.

6.3 Нормування праці в сільському господарстві

Нормування праці - це встановлення норм витрат робочого часу на одиницю роботи чи продукції або визначення планового обсягу роботи (продукції) в одиницю робочого часу.

На сільськогосподарських підприємствах (в об'єднаннях) нормування витрат праці використовується для науково обґрунтованого внутрішньогосподарського планування; розподілу робочої сили по галузях, підрозділах, окремих виробничих процесах і їхніх стадіях; визначення потреби в машинах різних марок і розподілу їх по виробничих об'єктах; для застосування прогресивних форм організації й оплати праці; упровадження комерційного розрахунку. Все це сприяє підвищенню продуктивності праці і збільшенню на цій основі темпів розширеного відтворення.

Вираженням міри витрат праці є норма часу, норма виробітку, норма обслуговування і норма чисельності виконавців.

Норма часу - планований час, необхідний для виробництва одиниці роботи чи продукції. Вона застосовується при виконанні виконавцями протягом робочого дня різних робіт.

Норма виробітку - це планова кількість продукції чи роботи, що повинна бути зроблена одним або декількома працівниками за встановлений період (годину, робочий день і ін.). Застосовується в тому випадку, коли та сама робота чи продукція виробляється виконавцями протягом усієї зміни.

Норма обслуговування призначена для нормування праці працівників, зайнятих обслуговуванням устаткування, тварин, площ, робочих місць, населення і т.ін. Вона являє собою кількість об'єктів (предметів) праці, що обслуговуються одночасно одним виконавцем. її визначають розподілом тривалості робочого дня (зміни) на норму часу.

Норма чисельності виконавців - це кількість працівників, що одночасно беруть участь у трудовому процесі на основі чіткого поділу їхніх обов'язків. Застосовується для реалізації через норми витрат праці вимог раціональної її організації.

До норм витрат праці на сільськогосподарських і аграрно-промислових підприємствах (об'єднаннях)" пред'являються загальні вимоги. Норми повинні бути: прогресивними, науково обґрунтованими, доступними сумлінно працюючим виконавцям, рівнонапруженими на однорідних процесах праці в однакових виробничих умовах. Вони повинні бути типовими і диференційованими.

Прогресивні норми відображають принципи і вимоги наукової організації трудових процесів, новітні досягнення науки і передової практики, сприяють підвищенню продуктивності праці. Обґрунтованість, реальність і приступність прогресивних норм дозволяють більшості виконавців опанувати раціональні прийоми роботи. Занижені і завищені норми однаково шкідливі, тому що гальмують ріст продуктивності праці.

Галузеві і міжгалузеві типові норми витрат праці є основою зміцнення технологічної дисципліни, поліпшення організації і нормування праці. Вони складають своєрідний кістяк індивідуальних, диференційованих норм, у яких повинні відбиватися найбільш істотні особливості умов праці.

Норми переглядаються лише в тому випадку, коли необхідність у цьому підтвердиться аналізом показників продуктивності праці і використання робочого часу в сумлінних виконавців. Зазвичай це буває наприкінці року, перед складанням нових планів і завдань. У державних сільськогосподарських підприємствах норми витрат праці розробляються на основі галузевих і міжгалузевих типових норм. Згідно з законом норми виробітку знижуються для жінок-механізаторів на 10 %, молодих трактористів-машиністів протягом перших трьох місяців самостійної роботи - до 40, протягом останніх трьох місяців - до 20 %.

Норми виробітку і розцінки в сільському господарстві розробляють і переглядають при участі фахівців, виходячи з типових норм з урахуванням конкретних умов підприємства.

У практиці найбільш поширені два способи нормування: сумарний (досвідчений) і по елементний.

Сумарне нормування припускає встановлення норм робочого часу сумарно, тобто без урахування ступеня і характеру його використання. Воно має кілька різновидів: дослідне, дослідно-статистичне і нормування за подібністю (за аналогією).

Сумарне нормування науково не обґрунтоване, тому що не розкриває закономірності формування витрат робочого часу в залежності від різних факторів і не показує способи виконання встановлених норм і підвищення продуктивності праці. Відбиваючи минуле і не орієнтуючи на подальший розвиток виробництва, цей спосіб не може знайти широкого практичного застосування.

По елементне, чи технічне нормування праці являє собою сукупність прийомів вивчення процесів праці з метою їхньої раціоналізації, установлення норм трудових витрат і забезпечення неухильного росту продуктивності праці. Воно засновано на вивченні процесів праці шляхом глибокого аналізу й узагальнення передових прийомів організації робіт. По елементний спосіб нормування припускає розчленовування процесів праці на частини (елементи), вивчення і нормування витрат часу в роздріб цього процесу. Цей спосіб допомагає краще вивчити роботу і знайти правильні прийоми її виконання, виявити резерви підвищення продуктивності праці, раціоналізувати трудовий процес, орієнтуючись на перспективний розвиток виробництва. У цьому життєвість і головна перевага технічного нормування перед сумарним.

За характером використовуваних знарядь і предметів праці для нормування найбільш прийнятна така класифікація сільськогосподарських робіт.

1.Польові мобільні механізовані роботи, виконувані за допомогою тракторних причіпних, начіпних машин і знарядь, самохідних машин.

2.Польові мобільні роботи, виконувані кінними знаряддями і машинами.

3. Роботи, виконувані вручну за допомогою простих знарядь праці.

4. Стаціонарні роботи в рослинництві, тваринництві і на підсобних підприємствах, які виконуються на спеціальних машинах. Роботи з догляду за тваринами.

5. Транспортні роботи, виконані за допомогою автомашин і тракторів з візками.

6.Транспортні роботи, здійснювані на живому тяглі.

Процеси праці на будівництві і на ремонті тракторів, автомобілів, сільськогосподарських машин та іншої техніки виділяють у несільськогосподарські групи.

Для кожної групи робіт властиві різноманітні фактори й умови, що роблять вплив на продуктивність праці виконавців і величину норм витрат праці. Але головними з них, нормо утворюючими, є: по першій і другій групах - тривалість основного робочого часу, швидкість руху і ширина захоплення; по третьої і четверті - тривалість основного робочого часу і темп чи швидкість роботи; по п'ятій і шостій групах - тривалість основного робочого часу, темп навантаження і розвантаження, відстань перевезень і швидкість руху транспорту. На ремонтних роботах до нормо утворюючих факторів відносяться тривалість основного (машинного, машинно-ручного і ручного) робочого часу, режим використання технологічного устаткування і темпи роботи виконавця на ручних елементах операції.

Кожний з названих нормо утворюючих факторів, у свою чергу, залежить від цілого ряду умов.

Розглянемо класифікацію витрат робочого часу. Час, витрачений протягом робочого дня (зміни), у залежності від цілей дослідження класифікується на дві великі групи: Г) час роботи і 2) час перерв і простоїв.

Час роботи поділяється на час основної роботи і на загальний час допоміжної, підготовчо-заключної, додаткової роботи.

Час основної роботи безпосередньо затрачається на зміну стану, розмірів, властивостей, форми, взаємо-розташування частин, на переміщення предмета праці (час робочого ходу на оранці, посів, навантаження і т.ін.).

Допоміжний час витрачається винятково на операції, технологічно нерозривно зв'язані з основною роботою й забезпеченням її виконання (поворот машин, засипання насіння, розвантаження насіння, перенесення зібраного врожаю і т.ін. ).

Підготовчо-заключний час використовується на прийоми і дії, пов'язані з підготовкою до виконання виробничого завдання і закінченням роботи.

Додатковий час витрачається на підтримання в належному стані знарядь праці і робочого місця протягом зміни, на холості переходи і переїзди до місця роботи і назад, а також з ділянки на ділянку. Ці роботи не мають циклічного чергування з основною роботою і здійснюються в разовому порядку. Величина додаткового часу буде тим меншою, чим досконаліша конструкція машин.

Час перерв і простоїв - це час, протягом якого працівник не бере участі в трудовому процесі. Він підрозділяється на регламентований і нерегламентований. Регламентований час перерв затрачається на відпочинок, особисті потреби, виконавців. Не регламентуються втрати часу через недисциплінованість, на простої з технічних і організаційних причин. Останні обумовлені порушенням пропорційності в розміщенні людей і машин, відсутністю погодженості в роботі, нерозпорядливістю керівника. З'ясування розмірів і причин утрат робочого часу, розробка заходів для їхнього скорочення - найважливіша задача нормування праці. При розрахунку норм витрат праці враховують не всі елементи робочого часу. До нормованого відноситься насамперед час основної роботи і час регламентованих перерв.

Нормування окремого процесу праці можна виконати за допомогою хронографії (фотографії), воно включає такі етапи:

1.  Підготовка до дослідження трудового процесу з одночасним вивченням санітарно-гігієнічних та психофізіологічних умов роботи.

2.  Проведення хронографії.

3.  Обробка й аналіз матеріалів хронографічного спостереження, виявлення резервів росту продуктивності праці.

4.  Проектування раціональної організації процесу праці і структури робочого часу (норм часу).

5.  Розрахунок норми виробітку і витрати матеріалів.

6.  Виробничий інструктаж і впровадження нової організації праці й норм виробітку.

7.  Перевірка на практиці нової організації процесу праці і норм виробітку.

Перед початком диференційованого вивчення процесу праці підбирають робітників і агрегат, виявляють стан засобів і предмета праці, детально знайомляться з організаційними і природними умовами. Усе це записується. Найбільш повноцінні матеріали зазвичай одержують при вивченні роботи передовиків.

Дані дослідження заносять у спостережний лист у строго встановленій послідовності, точно замірюють тривалість всіх операцій і простоїв, виявляючи при цьому умови виконання як усього процесу праці, так і окремих його частин. Одночасно вивчають швидкість руху, ширину робочого захоплення агрегату, темп роботи, а також умови, що впливають на ці фактори і на результати праці в цілому.

Матеріали попереднього вивчення трудового процесу і хронографії відображають у картці хронографії дня робітника й у спостережному листі. Виміри швидкості руху, ширини захоплення, глибини обробки тощо здійснюються 10-15 разів за зміну.

Після хронографії проводять первинну обробку матеріалів вивчення: підраховують тривалість усіх операцій і простоїв, обчислюють середні показники швидкості руху, ширини захоплення, глибини обробки (висоти зрізу), установлюють фактичну витрату палива, насіння й інших матеріалів, намічають класифікацію робочого часу зміни (шифр), відповідно до якої визначають сумарну тривалість однойменних операцій і простоїв, установлюють фактичний склад і структуру робочого часу (табл. 6.1).

Потім обчислюють показники продуктивності праці і використання машин. Фактичні і проектовані показники використання агрегату на посіві ячменю наведені у табл. 6.2.

Після підведення підсумків приступають до аналізу матеріалів спостережень, що проводиться в такій послідовності: зіставляють фактичну тривалість робочого дня з встановленим розпорядком і виявляють причини розбіжності; оцінюють структуру робочого часу в цілому - з'ясовують, наскільки велика питома вага часу простоїв і роботи; встановлюють конкретні

Таблиця 6.1

Склад та структура робочого часу на посіві ячменю в дослідному господарстві "Запорізьке"

Витрати часу за елементами робіт	Тривалість посіву
	до раціоналізації		Після раціоналізації
	Хвилин	%	хвилин	%
Час роботи	581	90,6	420	100,
Підготовчо-заключна праця, всього	15	2,4	30	7,1
У тому числі:
щозмінне технічне обслуговування	15	2,4	20	4,7
основне заправлення трактора	-	-	10	2,4
Основна праця, усього	505	78,8	346	82,3
Допоміжна праця, усього	57	8,8	39	9,3
У тому числі:
поворот	13	2,0	9	2,2
засипання насіння і добрив	44	6,8	30	7,1
Холості переїзди, усього	-	-	-	-
У тому числі:
від бригади до ділянки	-	-	-	-
від ділянки до ділянки	-	-	-	-
Допоміжна праця	4	0,6	5	1,2
Простої та перерви	60	9,4	-	-
Трудові перерви, усього	-	-	-	-
У тому числі:
установлені	-	-	-	-
неустановлені	-	-	-	-
Технічні простої, усього	22	3,5	-	-
Організаційні простої	38	5,9	-	-
У тому числі через:
несвоєчасність розпорядження	-	-	-	-
відсутність насіння	38	5,9
запізнення робітників	-	-	-	-
Випадкові простої	-	-	-	-
Усього витрат робочого часу	641	100,0	420	100,0
Обідня перерва	16	-	30	-
Час зміни	657	-	450	-

Таблиця 6.2

Показники використання агрегату на посіві ячменю перехресним способом

Показники	Фактичні	Проектні
Початок праці, час	7-28	7-00
Кінець праці, час	18-25	14-30
Загальна тривалість зміни, час	10-57	7-30
Робочий час без перерв на сніданки, час	10-41	7-00
Тривалість основної роботи, час	8-25	5-46
Коефіцієнт використання робочого часу, %	78,8	82,3
Змінний виробіток, га	57	42
Змінний виробіток, % до норми	135,7	100
Виробіток за годину основної роботи, га	6,8	7,7
Виробіток за годину робочого часу, га	5,3	6,0
Витрати матеріалів:
палива усього за зміну, кг	120	92
палива на 1 га, кг	2,4	2,2
насіння за зміну, т	5,0	3,8

причини простоїв і визначають можливість збільшення тривалості основної роботи за рахунок їхнього усунення, намічають заходи для ліквідації простоїв; аналізують кожен елемент нормованого робочого часу і виявляють можливість збільшення тривалості основної роботи за рахунок швидкого виконання інших частин трудового процесу на основі правильної їхньої організації; аналізують тривалість окремих операцій, установлюють ступінь і причини коливання цієї тривалості; виявляють погодженість взаємозалежних частин процесів праці; установлюють ступінь впливу умов, прийомів і способів виконання операцій, а також інших факторів на витрати часу і на тривалість важкої фізичної праці; виявляють і усувають зайві прийоми і рухи, викликані неправильною організацією роботи і незручною позою виконавця; намічають заходи по полегшенню праці; встановлюють доцільність прийнятого поділу праці і можливість поєднання обов'язків виконавців для підвищення продуктивності праці при гарній якості роботи; вивчають можливість і рекомендують поєднання різних операцій у часі; визначають ступінь використання технічних параметрів машин; виявляють можливість заміни машин, знарядь, пристосувань і устаткування іншими, більш продуктивними; аналізують тривалість відпочинку і чергування його з роботою; установлюють вплив фактичного режиму на стомлюваність і наступну працездатність виконавця; визначають ступінь * впливу на працездатність виконавця фактичних санітарно-гігієнічних умов праці; формулюють висновки і пропозиції по поліпшенню використання машин і робочого часу, а також по удосконалюванню організації трудового процесу й окремих його частин у послідовності, що відповідає порядку аналізу.

Проектування раціональної організації трудового процесу і норм витрат праці передбачає встановлення кращих прийомів і способів роботи й усунення всіх непродуктивних витрат робочого часу на основі дотримання принципів наукової організації трудових процесів, вишукування джерел збільшення частки й абсолютної тривалості основної роботи, а також виявлення інших шляхів підвищення продуктивності і полегшення праці виконавців. Вихідними служать матеріали не менш як трьох доброякісних хронографічних спостережень, досвід передовиків, типові нормативні таблиці й інший довідковий матеріал.

При нормуванні в розрахунок беруться середньопрогресивні норми витрати часу, що відбивають технічні можливості машин і доступні сумлінно працюючим виконавцям при правильній організації виконання як окремих операцій, так і всього процесу в цілому.

Норму основного робочого часу в розрахунку на гектар польових робіт визначають за формулою:

де: Vp - проектована швидкість руху, м/ч;

Вр - ширина захоплення агрегату, м.

При визначенні норми часу в розрахунку на гектар для виконання допоміжної роботи раціональну тривалість кожної операції множать на фактичне число її випадків (за матеріалами хронографії) і поділяють на фактичний виробіток за зміну. Після такого розрахунку визначають питому вагу (%) основної роботи і кожної допоміжної операції в загальних витратах часу на всі періодично (циклічно) повторювані операції, а потім установлюють їхню абсолютну тривалість. У нашому прикладі на гектар посіву ячменю витрати робочого часу на основну роботу складають 8,29 хв, на засипання насіння - 0,70, на поворот - 0,24 і всього - 9,23 хв. Питома вага основної роботи дорівнює 89,8%, засипання насіння - 7,5 і повороту -2,6%. Для визначення загальної тривалості основної і допоміжної роботи за зміну від тривалості робочого дня віднімають норматив часу на підготовчо-заключну роботу й інші циклічно не повторювані нормовані елементи. У нашому прикладі вона дорівнює: 420-(30 + 5) = 385 хв. При цьому основна робота за семи часовий робочий день займе 346 хв. (385 х 0,898), чи 82,3%.

Проробивши такі розрахунки, одержимо проектовані склад і структуру робочого часу (див. табл. 6.1).

Порівняння фактичних і проектованих даних дозволяє зробити висновок, що проектована структура робочого часу значно краща фактичної. Головна її перевага - більш висока питома вага основної роботи при менш тривалому робочому дні.

Норму виробітку для польових тракторних і кінних робіт обчислюють за формулою:

де: Vp - проектна робоча швидкість руху агрегату (км/ч), встановлена за матеріалами іспиту трактора у відповідних умовах експлуатації;

Вр - ширина робочого захоплення агрегату, що відповідає конструктивній ширині і вимогам агротехніки до розміру стикових міжрядь, м;

Tp - проектований основний робочий час за зміну (береться з проектованої структури робочого часу), ч;

0,1 - коефіцієнт домірності прийнятих одиниць для переведення їх у гектари.

У нашому прикладі норма виробітку на посіві при цих умовах складе:

Нв = 6,7 х 10,8 х 5,766 х 0,1 = 42 га за зміну.

У тваринництві замість норм виробітку встановлюють норму обслуговування тварин на одного працівника. На основі норми обслуговування і планової зоотехнічної обґрунтованої продуктивності тварин визначають денну (місячну, річну) норму виробітку (нормоване завдання по виробництву продукції).

Для розрахунку норм обслуговування тварин дуже важливо правильно установити коло обов'язків кожного працівника ферми чи комплексу, тому що від цього залежить витрата часу виконавця в розрахунку на одну голову худоби, що обслуговується.

Норму обслуговування тварин (Нобс) визначають за формулою:

де: Тзм - встановлена тривалість зміни (робітника дня) тваринника, хв.;

Тт - норма часу на підготовчо-заключну роботу в розрахунку на день, хв.;

Топ - норма часу на особисті потреби і відпочинок виконавця за зміну, хв.;

Тобс - норма часу на обслуговування однієї голови за день (хв.), що, у свою чергу, визначається рівністю:

То6з-Т1+Т2+... +Тн

де Ти Т2 +...+Тн - нормативи часу на виконання робіт, що входять в обов'язок виконавця (доїння, годівля, чищення тварин і т.ін.) у розрахунку на одну голову за день. Норми часу на них встановлюють за матеріалами хронографії і хронометражу.

Хронометражне дослідження необхідне для розробки норм часу на окремі прийоми операції й у цілому на операцію, а також для уточнення діючих норм і вивчення способів роботи передових виконавців.

При вивченні операції за допомогою хронометражу найчастіше виділяють такі етапи роботи.

1.   Попереднє вивчення процесу праці і досліджуваної операції і підготовка до хронометражу.

2.   Спостереження і виміри тривалості прийомів операції.

3.   Обробка й аналіз матеріалів хронометражного спостереження.

4.   Проектування норм часу на операцію.

5.   Перевірка на практиці норм часу і впровадження її у виробництво.

Хронометраж зазвичай проводиться після хронографії тією самою людиною. У цьому випадку хронографічне спостереження саме по собі вирішує ряд питань, пов'язаних з попереднім вивченням процесу праці в цілому й окремої операції. Якщо ж хронометраж проводиться окремо, то спостерігач зобов'язаний попередньо вирішити названі питання самостійно.

Хронометражу передують підготовчі роботи: роз'яснення виконавцю мети хронометражу; розчленовування операції на складові її елементи і вибір найбільш доцільної їхньої послідовності; докладний опис досліджуваної операції - заповнення хронометражної карти; установлення фіксажних крапок; запис переліку елементів операції і фіксажних крапок у спостережний лист.

Хронометражне дослідження, проведене з метою розробки нових норм часу, повинне бути виконано тільки при нормальних умовах роботи й організації праці. Тому хронометражист разом з виконавцем зобов'язаний намітити найбільш доцільний (типовий) порядок виконання прийомів операції, режим роботи устаткування й організацію робочого місця.

Цих умов робітник зобов'язаний дотримуватися в процесі хронометражного дослідження.

Перед проведенням хронометражу необхідно також підготувати документи й інструмент: карту хронометражного дослідження, спостережний лист, секундомір і т.ін. У спостережний лист завчасно записують усі прийоми досліджуваної операції у тій послідовності, у якій вони повинні чергуватися в процесі роботи. Для чіткого розмежування прийомів намічають і також записують у спостережливий лист назви фіксажних точок, що являють собою виразні ознаки, по яких хронометражист установлює початок і кінець кожного елемента операції. У залежності від мети хронометражу прийоми операції можуть замірятися безупинно (від першого до останнього) і вибірково.

Хронометражист повинний добре знати досліджувану операцію, бути уважним і домагатися строгого дотримання виконавцем наміченого режиму роботи устаткування, складу і послідовності виконання елементів даної операції. У процесі спостереження він зобов'язаний ретельно і критично вивчити умови виконання кожного прийому, виявити всі непотрібні і важкі рухи і на цій основі установити способи, що полегшують працю виконавця і витрати часу на окремі елементи й операцію в цілому.

Обробка матеріалів хронометражу включає: підрахунок тривалості кожного прийому операції (при безупинному способі виміру прийомів); аналіз хронометражних рядів з метою встановлення ступеня неуважності кожного ряду; виявлення дефектних вимірів часу і визначення фактичних коефіцієнтів стійкості; числення нормативних коефіцієнтів стійкості для кожного хронометражного ряду; виключення з хронометражних рядів вимірів часу, що викликають перевищення фактичного коефіцієнта стійкості над нормативним; проектування норм часу по кожному елементу (прийому) операції і на операцію в цілому.

Фактичний коефіцієнт стійкості хронометражного ряду визначають розподілом найвищої тривалості елемента операції на найменшу. Зіставлення нормативного і фактичного коефіцієнтів стійкості дозволяє виключити з хронометражного ряду помилкові виміри. Якщо останні складають понад 30% загального числа показників хронометражного ряду, спостереження по відповідному елементу операції проводять повторно.

Для розрахунку норм часу суму показників тривалості, що залишилися, того чи іншого елемента операції поділяють на число цих показників. Підсумовуванням нормативної тривалості всіх елементів знаходять норму часу на операцію в цілому. У норму не включають витрати часу на ті елементи операції, що виконуються автоматично, тобто без виконавця, зайнятого в цей момент іншими роботами.

Обчислені викладеним способом норми відображають вже досягнутий сумлінними працівниками рівень продуктивності праці. Тому рекомендується визначати середньопрогресивну норму часу на ті елементи, операції, тривалість яких залежить від інтенсивності праці виконавців. Для цього використовують формулу:

де: Нврм - мінімально можлива тривалість операції; вона випливає вибірково з вимірів як сума всіх мінімальних витрат часу по кожному елементу операції;

Нврп - планова норма часу;

Нврс - середня тривалість з числа вимірів з витратами часу менше норми і більше мінімально можливої тривалості операції;

Н - число вимірів, узятих у розрахунок.

Нормативні таблиці по тваринництву містять норми часу на основні, допоміжні і підготовчо-заключні операції, що диференційовані за рівнем механізації, системами годівлі і утримання худоби, формами поділу праці й іншими умовами.

На ремонтних підприємствах системи АПК і в майстернях сільськогосподарських підприємств діють типові норми часу для умов типових ремонтних майстерень, що мають типові приміщення й оснащення. На основі типових норм керівник майстерні розробляє норми часу з урахуванням конкретних виробничих умов і досягнутого рівня продуктивності праці, встановлює нові з застосуванням хронометражу. Ці норми обговорюють на виробничих нарадах і їх затверджує керівник підприємства.

6.4 Оплата праці

У системі АПК незалежно від форм власності застосовується наймана праця, котра потребує оплати. У своїй сутності оплата має двоїстий характер:

•      по-перше, це забезпечення прожиткового мінімуму робочої людини і його родини - відтворення робочої сили;

•      по-друге, джерело розвитку підприємництва та суспільних структур держави за рахунок відрахувань з оплати праці.

У здійсненні принципу оплати, по праці важливу роль відіграють тарифна система і різні форми оплати.

Тарифна система, являє собою сукупність державних нормативних обмежень, які регулюють співвідношення і розмір оплати різноякісної праці в одиницю робочого часу. Тарифна система містить такі елементи: тарифну сітку, тарифно-кваліфікаційний довідник і тарифну ставку.

Тарифна сітка - це шкала, по якій установлюється залежність розміру оплати праці в одиницю робочого часу від кваліфікації працівника, значення, складності і труднощів виконуваної роботи та від інших умов. Тарифна сітка містить кілька розрядів з коефіцієнтами, по яких установлюється співвідношення розміру оплати праці різної кваліфікації за одиницю робочого часу. Найбільш поширені шести розрядні тарифні сітки. Однак у деяких підприємствах застосовуються єдині тарифні сітки на кінно-ручні і механізовані роботи з 8-9-10 розрядами.

У тарифно-кваліфікаційному довіднику дається характеристика різним видам робіт і професій з визначених галузей і установлюються вимоги до виконавців відповідних робіт. По тарифно-кваліфікаційному довіднику визначають розряд по оплаті праці для кожного виконавця, і кожна робота відноситься до відповідного розряду тарифної сітки.

При тарифікації робіт однорідної групи застосовуються різні ознаки їхньої оцінки: складність, вага, відповідальність, шкідливість, терміновість, особливі умови праці виконавців і ін. Для кожної ознаки в залежності від можливості її диференціації призначається кілька оцінних балів. У сільськогосподарському виробництві складність і вагу оцінюють за п'ятибальною шкалою, відповідальність і шкідливість за чотирибальною. Максимально можлива кількість балів (18) відповідає вищому розряду тарифної сітки. Тому число балів, що відповідає першому розряду, дорівнює 3, другому - 6, третьому - 9 і т.д..

Наприклад, квадратно-гніздової посів просапних культур за складністю оцінений у 5 балів, за вагою - 5 балів, за відповідальністю - 4 і за шкідливістю - 2-3 бали; загальна оцінка 16-17 балів. Тому робота віднесена до шостого розряду (16:3 = 5,5 і 17:3 = 5,7).

Тарифна ставка - це розмір оплати праці за одиницю робочого часу. Вона змінюється по розрядах, а також у залежності від умов роботи, характеру виробництва і місцезнаходження підприємства.

У сільському господарстві застосовуються відрядна і погодинна форма оплати праці. При відрядній оплаті праці сума заробітку залежить від кількості і якості зробленої продукції чи роботи; при погодинній - від тривалості роботи.

Відрядна форма оплати праці (відрядність) може бути прямою, відрядно-прогресивною і відрядно-преміальною.

Пряма відрядність припускає оплату праці за зроблений обсяг робіт чи продукції по єдиних відрядних розцінках без обмеження розміру заробітку. При відрядно-прогресивній оплаті праці визначений обсяг роботи чи продукції оплачується по звичайних відрядних розцінках, за кожну одиницю понад цей обсяг розцінка прогресивно збільшується.

Відрядно-преміальна оплата праці поряд із прямою відрядністю передбачає видачу премії за перевиконання планового завдання по виходу продукції, зниження витрат, поліпшення якості й скорочення термінів робіт і за інші показники.

Широке застосування одержала також акордно-преміальна оплата праці. Вона передбачає остаточний розрахунок на основі акордних розцінок після оприбуткування виробленої продукції чи виконаної роботи, До розрахунків за акордними розцінками працівникам видається аванс за фактично виконану роботу чи відпрацьований час. За кінцевими результатами праці видається премія.

Застосовують такі форми відрядної оплати праці: індивідуальну, дрібногрупову і бригадну.

Погодинна оплата праці - це оплата за відпрацьований час (годину, зміну, місяць і т, д.). Вона має два види: просту і почасово-преміальну. Остання припускає видачу премій за відсутність аварій, своєчасне і високоякісне виконання завдань.

Річний фонд оплати праці підприємство розраховує самостійно. Воно також самостійно вибирає (встановлює) форми і системи оплати праці. Трудові доходи працівників не обмежуються максимальними розмірами і залежать тільки від фінансових можливостей та рівня валового доходу підприємства. При цьому керуються галузевою угодою між Міністерством аграрної політики України, галузевими об'єднаннями підприємств і підприємців та ЦК профспілок працівників агропромислового комплексу України, якою встановлено мінімальні розміри денних тарифних ставок і посадових окладів окремих категорій робітників сільськогосподарських підприємств.

Валовий доход підприємства, за рахунок якого виділяються трудовому колективу кошти на оплату праці, розраховують як різницю між сумою виручки від реалізації продукції (робіт, послуг) без податку на додану вартість і акцизного збору, а також інших грошових надходжень та матеріальними витратами на виробництво продукції, виплатами процентів за кредит, страховими платежами, відрахуваннями на соціальні заходи та іншими обов'язковими платежами. Таким чином, валовий доход являє собою суму оплати праці в складі собівартості продукції (робіт, послуг) і прибутку, що залишається у розпорядженні підприємства.

Річний фонд оплати праці для працівників всіх професій розраховують на 12 місяців. Виключенням є працівники, які повинні бути заміщені на час відпустки (працівники тваринництва, сторожі, прибиральниці та ін.). По цих професіях фонд оплати праці розраховують на 12 місяців і 24 календарні дні відпустки.

До складу річного фонду оплати праці включають виплати по оплаті праці, розраховані, виходячи із відрядних розцінок, тарифних ставок і посадових окладів, що встановлюються у залежності від результатів праці, її кількості і якості, стимулюючих і компенсуючих виплат, систем преміювання робітників, спеціалістів і службовців за виробничі результати, інших умов оплати праці відповідно до діючого Положення про оплату праці на підприємстві, включаючи виплати по результатах роботи за рік (додаткова оплата). Сюди також включають вартість продукції, що видається працівникам в порядку натуральної оплати.

Крім оплати праці планують інші виплати на матеріальне стимулювання праці, які є складовою частиною доходів працівників: орендна плата, дивіденди, відсотки тощо. До цих виплат відносять матеріальну допомогу, оплату додатково наданих по рішенню трудового колективну (понад передбачених законодавством) відпусток працівникам, у тому числі жінкам, що виховують дітей, надбавки до пенсій, одноразові допомоги, а також інші виплати, котрі здійснюються за рахунок прибутку, що залишається в розпорядженні підприємства, і спеціальних джерел.

З метою регулювання витрат на оплату праці фонд оплати праці в складі собівартості продукції може плануватись в залежності від росту обсягу реалізації продукції і розрахункового коефіцієнта фонду оплати праці за кожний відсоток збільшення обсягу реалізації продукції (робіт, послуг), який може становити до 0,8.

Річний фонд оплати праці працівників, зайнятих у рослинництві, визначають підсумовуванням оплати праці, розрахованої в технологічних картах по бригадах, виробничих дільницях, відділках. До його складу включають: оплату праці по тарифу за обсяг виконаних робіт; доплату за продукцію в розмірі 25-50% до тарифного фонду (конкретний розмір її по культурах і підрозділах встановлює правління або директор підприємства); додаткову оплату (заохочення) за якість і строки виконання робіт; надбавки трактористам-машиністам за класність, а іншим працівникам за звання ("Майстер рослинництва І класу", "Майстер рослинництва II класу", "Майстер зрошення І класу", "Майстер зрошення II класу"); надбавки за роботу на гусеничних тракторах і шкідливі умови праці; підвищену оплату праці на збиранні урожаю і заготівлі кормів; додаткову оплату за вирощування окремих культур; надбавки за безперервний стаж роботи по спеціальності в даному господарстві; оплату праці за святкові дні і дні релігійних свят; оплату відпусток тощо. При вирішенні цього питання слід керуватися затвердженим Положенням про оплату праці працівників господарства.

Оплату по тарифу визначають по кожному виду механізованих або ручних робіт. Для цього річний обсяг робіт ділять на норму виробітку і визначають необхідну кількість нормо змін. Потім розраховують оплату по тарифу шляхом множення кількості нормо змін на кількість виконавців і денну тарифну ставку.

Конкретний розмір доплати за продукцію встановлюється в підприємстві правлінням або керівником за угодою з профспілковим комітетом і в залежності від досягнутого рівня урожайності сільськогосподарських культур.

Доплата за майстерність ("Майстер рослинництва" і "Майстер тваринництва"), а також за класність може бути визначена по середньому проценту відповідно до кваліфікації певних категорій працюючих. Наприклад, у господарстві 20% трактористів-машиністів 1-го класу, що отримують 20% надбавку до відповідного заробітку, 30% - II класу з надбавкою 10% і 50% - третього класу, тобто тих, які не одержують надбавку за класність. У даному випадку середня по господарству надбавка за класність трактористам-машиністам складе 7% [(20 х 20 + ЗО х 10): 100%].

Аналогічно визначають надбавки за звання "Майстер рослинництва 1 класу" і "Майстер рослинництва II класу" (при наявності зрошуваних земель вводяться звання "Майстер зрошення І класу" і "Майстер зрошення II класу"). Надбавки встановлені в тих самих розмірах (20 і 10%) і виплачуються до денного (відрядного або погодинного) заробітку.

При роботі на гусеничних тракторах і особливо складній техніці встановлюють надбавки до тарифних ставок в розмірі 10% (конкретний розмір фіксується в Положенні про оплату праці працівників господарства), Суму надбавки визначають . по роботах, виконуваних гусеничними тракторами, перемножуючи тарифний фонд оплати праці трактористів-машиністів на процент надбавки, і діленням отриманого добутку на 100.

Порядок і розміри додаткової оплати (заохочення) за якість і строки робіт визначають згідно з Положеннями про оплату праці та колективним договором. При складанні технологічних карт передбачають фонд додаткової оплати (заохочення) за якість і строки робіт у таких розмірах до тарифного фонду оплати праці: для культур суцільного посіву - 8,3% (100 :1 2 х 1); для просапних культур - 12,5% (100 : 12 х 1,5).

На роботах, пов'язаних з застосуванням гербіцидів і ядохімікатів, встановлені надбавки до тарифних ставок в розмірі 10%. Суми надбавок по цих роботах визначаються в технологічних картах по відповідних культурах.

Оплату праці та матеріальне заохочення на збиранні врожаю слід вирішувати, виходячи з діючого законодавства про оплату праці, згідно з яким форми і системи оплати праці, норми виробітку, розцінки, тарифні сітки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри підприємства встановлюють самостійно, пов'язуючи їх з кінцевими результатами та економічно-фінансовими можливостями.

Додаткова оплата за вирощування окремих культур (цукровий буряк, соняшник та ін.) планується в технологічних картах згідно з діючим Положенням про оплату праці працівників господарства.

Річний фонд оплати працівників тваринництва визначається по кожній категорії. Він включає: оплату по тарифу, доплату за продукцію, надбавки за класність і звання, оплату за роботу в святкові дні і дні релігійних свят, додаткову оплату за підвищення продуктивності і якість продукції та збереження обслуговуваного поголів'я тварин, надбавки за безперервний час роботи в даному господарстві, оплату відпусток та ін.

Оплата по тарифу визначається множенням загальної кількості робочих днів (змін) на денну тарифну ставку. Доплата за продукцію встановлюється в розмірі 25-50% від оплати по тарифу. В кожному господарстві повинна бути розроблена шкала показників продуктивності і відповідно до неї розміри доплати за продукцію. Після угоди з профспілковим комітетом шкала затверджується правлінням або керівником підприємства. Надбавки за класність і звання, а також відповідні їм суми оплати визначаються в такому самому порядку, як і для працівників рослинництва.

Оплата праці за роботу в святкові дні і дні релігійних свят передбачається у подвійному розмірі.

Фонд оплати праці працівників, що обслуговують бруцельозну худобу, розраховують, виходячи з тарифних ставок, підвищених на 15%, а на обслуговуванні худоби на відгінних пасовищах, а також бджіл на пасіках під час кочівлі за межами землекористування господарства - на 40%.

При розрахунку річного фонду оплати праці слід мати на увазі, що постійним підмінним дояркам і свинаркам, що обслуговують маточне поголів'я свиней, встановлені надбавки в розмірі 10% до суми оплати за продукцію чи за обслуговуване поголів'я тварин.

Посадові оклади бригадирам рослинницьких і тваринницьких бригад встановлюються залежно від фактичного обсягу виробництва валової продукції в середньому за останні 3-5 років. Обсяг виробництва продукції для встановлення групи по оплаті праці бригадирів, а також розмір доплати за продукцію визначає правління або директор підприємства по узгодженню з профспілковим комітетом. Річний фонд оплати праці бригадирів у рослинництві визначається множенням посадового окладу на 12 місяців і збільшенням цієї суми на розмір доплати за продукцію, бригадирів тваринницьких бригад - множенням посадового окладу на 12 місяців і збільшенням одержаної суми на розмір доплати за продукцію та додаванням до неї суми, що припадає на відпустку.

Помічникам бригадирів оплату праці слід встановлювати в розмірі 60-80% заробітку бригадира. Сума надбавок за безперервний стаж роботи за спеціальністю в даному господарстві для всіх працівників визначається по середньо виваженому відсотку до загальної суми річного фонду оплати праці (включаючи і фонд по оплаті відпусток).

Фонд оплати праці водіїв вантажних автомобілів визначають в залежності від вантажопідйомності і групи автомобілів на основі місячних тарифних ставок. При визначенні фонду оплати праці водіїв слід враховувати встановлені надбавки за класність (водіям 1-го класу - 25%, II класу - 10% до їх місячної тарифної ставки, а водіям легкових автомобілів - надбавки за ненормований робочий день до 25% місячної тарифної ставки).

Фонд оплати праці робітників ремонтних майстерень, а також на роботах по поточному і капітальному ремонту будівель і споруд визначається з урахуванням питомої ваги цих робіт у загальній вартості капітального і поточного ремонтів.

Кваліфікованим працівникам ремонтних майстерень за високу професійну майстерність можуть виплачуватися (і, відповідно, плануватися) надбавки до тарифних ставок за рахунок економії по фонду оплати праці в розмірі 4,8 і 12% тарифної ставки присвоєного розряду в рамках між розрядної різниці (з урахуванням безперервного стажу роботи на підприємстві).

Для працівників підсобних підприємств, допоміжних і обслуговуючих виробництв, житлово-комунального господарства, підприємств громадського харчування фонд оплати праці визначається на підставі встановлених посадових окладів, а для працівників з відрядною оплатою праці - норм виробітку і тарифних ставок.

Працівникам господарства можуть виплачуватися надбавки в розмірі до 70% тарифної ставки (окладу) за суміщення професій і виконання встановленого обсягу робіт з меншою чисельністю зайнятих. Працівникам основних професій у тваринництві, які застосовують нові форми організації праці і виробництва, коли в 1,5 рази і більше збільшується навантаження поголів'я на працюючого, тарифні ставки для оплати праці збільшуються до 5% за кожні 10% підвищення норми, але не більше ніж в два рази. Вказані надбавки виплачуються за рахунок економії фонду оплати праці, одержаної проти встановленого нормативу.

Оплату праці сезонних та тимчасових працівників (для колективних та приватних підприємств - наймані та залучені) планують аналогічно, як і щодо постійних працівників, за виключенням додаткової оплати і премій за кінцеві результати праці, які нараховують на основний заробіток сезонних і тимчасових працівників, але її не видають і не розподіляють між постійними працівниками.

Посадові оклади керівників, спеціалістів і службовців встановлюють в залежності від середньорічного обсягу реалізації сільськогосподарської продукції (в порівнянних цінах), досягнутого за попередні 3-5 років. Галузевою угодою передбачені нормативні показники обсягів реалізації сільськогосподарської продукції для шести груп по оплаті праці, окремо для Поліських, Гірських і Передгірних районів Карпат і для решти районів та областей України. Конкретний розмір посадових окладів встановлюється Положенням про оплату праці підприємства з урахуванням його фінансових можливостей. Причому більш високі розміри посадових окладів можуть бути встановлені при умові дотримання міжпосадових співвідношень і при відсутності заборгованості по оплаті праці.

На державних і заснованих на державній власності підприємствах конкретний розмір посадового окладу керівника встановлюється у контракті згідно із законодавством, а на підприємствах інших форм власності - на умовах, визначених статутами та колективними договорами цих підприємств.

Співвідношення між мінімальним розміром оплати праці по підприємству і розміром посадового окладу керівника підприємства не повинно перевищувати 1 : 6.

Посадові оклади керівних працівників і спеціалістів відділків, ферм, сільськогосподарських дільниць, цехів сільськогосподарських підприємств встановлюють у залежності від середньорічного обсягу виробництва валової сільськогосподарської продукції (в порівнянних цінах), досягнутого за попередні 3-5 років. Галузевою угодою передбачені нормативні показники обсягів виробництва валової сільськогосподарської продукції для п'яти груп по оплаті праці для двох зон, а також розподіл областей України по цих зонах. Конкретний розмір посадових окладів встановлюється Положенням про оплату праці підприємства з урахуванням його фінансових можливостей.

Посадові оклади керівників і спеціалістів можуть підвищуватися або знижуватися на 10% в рамках фонду оплати праці цієї категорії працівників у залежності від освіти, стажу роботи і кваліфікації працівника.

Інженерно-технічним працівникам і службовцям за високу кваліфікацію із фонду економії оплати праці, що планується отримати проти встановленого нормативу, може виплачуватися також надбавка до 50% посадового окладу.

Оплату праці керівників, спеціалістів та службовців (обслуговуючого персоналу), які не увійшли до складу первинних госпрозрахункових підрозділів, планують за рахунок відповідної частини фонду оплати праці. Розмір цієї частини фонду затверджується радою трудового колективу спільно з профспілковим комітетом господарства і передбачається в кошторисі, виходячи із чисельності цих категорій працівників, фонду оплати праці по посадових окладах і планових доплат по результатах роботи за рік у розмірі середніх доплат (у процентах до авансу), передбачених для решти категорій працівників. При цьому доплати і премії по підсумках року керівникам і спеціалістам понад встановлені їм посадові оклади не можуть перевищувати середнього розміру доплат і премій у процентах до тарифного фонду оплати праці, нарахованих основним працівникам, зайнятим у виробничих галузях без надбавки за класність і стаж роботи.

Порядок оплати праці спеціалістів, які працюють у виробничих підрозділах, визначається колективами цих підрозділів самостійно за рахунок і в межах їх госпрозрахункового доходу. Оплата праці керівників і спеціалістів, які відповідають за роботу певної галузі (рослинництва, тваринництва, підсобного промислового виробництва) проводиться за результатами роботи галузі.

Оплату праці працівників житлово-комунального господарства розраховують, виходячи з годинних тарифних ставок (робітників, зайнятих на поточному ремонті і обслуговуванні приміщень і споруд, холодильних і газових установок), місячних посадових окладів робітників загальних професій, службовців і молодшого обслуговуючого персоналу, а також вихователів гуртожитків, враховуючи освіту і стаж педагогічної роботи. Оплату праці працівників культурно-побутових установ визначають, виходячи з посадових окладів, враховуючи стаж роботи і освіту. Завідуючим і художнім керівникам закладів клубного типу, що мають вищу і середню спеціальну освіту, можна передбачити роботу по спеціальності керівниками гуртків на умовах почасової оплати.

Оплату праці працівників торгівлі і громадського харчування розраховують, виходячи з умов праці (нормальні, важкі і шкідливі) та відповідної ставки тарифного розряду згідно з атестацією. Цю категорію працівників преміюють (при умові виготовлення продукції високої якості) до 20% заробітку або тарифної ставки за відпрацьований час при виконанні плану випуску продукції власного виробництва.

Оплату праці завідуючих їдальнями, що знаходяться на балансі підприємств, проводять в залежності від групи, до якої вони належать, виходячи із середньомісячного обсягу випуску валової продукції власного виробництва по річному плану.

Планування оплати праці працівників дитячих установ проводять, виходячи з місячних посадових окладів, стажу роботи і освіти цієї категорії працівників.

Оплату праці працівників на будівництві господарським способом та на капітальному ремонті будівель і споруд планують, виходячи із тарифних ставок і присвоєних кваліфікаційних розрядів (згідно з єдиним тарифно-кваліфікаційним довідником професій робітників, зайнятих у будівництві і на ремонтно-будівельних роботах). При цьому використовують норми виробітку, що встановлені для робітників державних будівельних організацій. Оплата праці на капітальному ремонті будівель і споруд здійснюється по акордному наряду згідно з відповідними кошторисами на виконання робіт. При цьому існує преміювання за виконання акордного завдання в строк або достроково (при певній якості робіт) до 40% суми підрядного заробітку або тарифної ставки за фактично відпрацьований час.

Оплату праці працівників підсобних підприємств і промислів, включаючи ремонт сільськогосподарської техніки, визначають по відповідних тарифних ставках в залежності від встановлених тарифно-кваліфікаційних розрядів у відповідності з тарифікацією робіт, що діє в тих чи інших галузях промисловості. Преміювання здійснюється за якісне і своєчасне виконання плану виробництва продукції у вартісному обчисленні в розмірі до 40% відрядного заробітку або тарифної ставки за фактично відпрацьований час.

Оплату праці керівників і спеціалістів підсобних підприємств і промислів визначають у залежності від виробництва валової продукції в середньому за останні п'ять років по відповідних посадових окладах залежно від групи по оплаті праці.

Річний фонд оплати праці для працівників усіх професій розраховують на 12 місяців, за виключенням тих, які знаходяться у відпустці (працівники тваринництва, прибиральниці, сторожі тощо). По цих професіях фонд оплати праці визначають на 12 місяців і без кількості робочих днів відпустки.

По професіях, що відносяться до категорій робітників, річний фонд оплати праці планують з урахуванням оплати відпустки, по проценту до річного планового фонду оплати праці. Розмір процента визначають відношенням тривалості відпустки на кількість робочих днів у році при 24 календарних днях відпустки - 8,60% (24:279 х 100).

Для посадових осіб, інженерно-технічних працівників і обслуговуючого персоналу кошти на оплату відпусток передбачають тільки тоді, коли ці працівники під час відпустки заміщаються іншими. При заміщенні в порядку поєднання посад передбачається тільки доплата за поєднання.

При розрахунку загального фонду оплати праці не планують додатковий фонд оплати, пов'язаний з невиходом на роботу, з причини виконання громадських обов'язків - участь у з'їздах, конференціях, засіданнях, тому що така компенсація повинна виплачуватися організаціями, які проводять ці заходи.

В умовах переходу трудових колективів на внутрішньогосподарські формування, господарський підряд, оренду матеріальне стимулювання працівників здійснюється із створеного ними валового (госпрозрахункового) доходу. Фонд оплати праці цих колективів планують на рівні базового його розміру, встановленого при розрахунку цін, нормативів, розцінок і змін, що плануються у виробництві. При цьому слід виходити з первинних розрахунків, виконаних у госпрозрахункових завданнях по виробничих підрозділах, договорах на підряд, оренду (додаткових розрахунків до них).

Розраховуючи збільшення фонду оплату на підприємстві слід спів ставляти його з рівнем продуктивності праці. Продуктивність праці визначають як відношення вартості валової продукції до середньорічної чисельності працівників, зайнятих у сільськогосподарському виробництві. Для характеристики рівня продуктивності праці можна використовувати й інші показники (виробництво валової продукції на 1 людино-годину; виробництво окремих видів продукції в натуральному обчисленні або затрати праці в людино-годинах на одиницю продукції в натуральному обчисленні). Для цього, крім розрахунків чисельності працівників по категоріях, необхідно встановити середньорічну чисельність працівників, зайнятих у сільськогосподарському виробництві.

Середньорічна чисельність працівників, зайнятих у сільськогосподарському виробництві, визначається за питомою вагою затрат праці сільськогосподарського виробництва в загальних затратах праці по основній діяльності, без затрат праці, що розподіляються на всі галузі.

До прямих затрат праці в сільському господарстві відносяться затрати праці в рослинництві, тваринництві, закладанні багаторічних насаджень і по догляду за ними, а також затрати праці робітників, віднесених до цехових витрат рослинництва і тваринництва.

До затрат праці по основній діяльності господарства, включаючи затрати, що розподіляються на всі галузі, відносяться також всі затрати праці, за виключенням затрат праці житлово-комунального господарства і культурно-побутових закладів, торгівлі і громадського харчування, дитячих закладів, капітального ремонту будівель і споруд та інших видів діяльності господарства.

До затрат, що розподіляються на всі галузі господарства, відносяться затрати праці по обслуговуванню живої тяглової сили, вантажного автотранспорту, по поточному ремонту, інших витратах, заготівлі матеріальних цінностей, оплата праці яких відноситься на загальногосподарські витрати, крім тих, що відносяться до прямих, бригадних (фермерських) і цехових (галузевих) витрат.

При розрахунку чисельності працівників, зайнятих в сільськогосподарському виробництві, слід використовувати відповідні показники розрахункових таблиць. Розрахунки виконуються в такій послідовності (цифри умовні):

1.    Береться загальна чисельність працівників основної діяльності (без працівників, зайнятих в житлово-комунальному господарстві, культурно-побутових закладах, на капітальному ремонті будівель і споруд) - 329 чол.

2.    Знаходиться чисельність працівників, затрати праці яких безпосередньо відносяться на сільське господарство, шляхом підсумовування відповідних показників середньої чисельності працівників - 234 чол.

3.    Підраховується чисельність працівників, затрати праці яких розподіляються на сільськогосподарські і несільськогосподарські галузі, шляхом підсумовування відповідних показників середньорічної чисельності працівників - 46 чол.

4.    Визначається загальна чисельність працівників, безпосередньо зайнятих в сільськогосподарському і несільськогосподарському виробництві, для чого показник пункту З віднімається із показника пункту 1 даного розрахунку - 283 чол. (329-46).

5.    Питома вага працівників, безпосередньо зайнятих в сільському господарстві в загальній чисельності працівників, безпосередньо зайнятих у сільськогосподарському і несільськогосподарському виробництві, знаходиться в результаті ділення показника пункту 2 на показник пункту 4 даного розрахунку 234 х 100:283 = 82,7%.

6.    Як підсумок визначається чисельність працівників, всього зайнятих у сільськогосподарському виробництві, шляхом множення показника пункту Іна показник пункту 5 даного розрахунку: 329 х 82,7 : 100 = 272 чол.

Аналогічно визначається фонд оплати праці цих працівників.

Темпи росту продуктивності і оплати праці в плановому році визначають по відношенню до звітного (базисного) року у відсотках.

Планування росту продуктивності праці дозволяє встановити її рівень, темпи і фактори росту, а також співвідношення між темпами росту продуктивності і оплати праці.

Підвищення продуктивності праці можливо досягти двома шляхами:

а)за рахунок збільшення виробництва валової продукції сільського господарства;

б)за рахунок скорочення чисельності працівників на підприємстві.

При плануванні застосовують такі методичні підходи і прийоми розрахунку росту продуктивності праці: а) по факторах з використанням показника економії робочої сили; б) по укрупнених факторах з використанням показників трудомісткості продукції (по прямих затратах праці).

Розрахунок по факторах з використанням показників економії робочої сили може бути використаний у всіх господарствах. Існуюча статистична, бухгалтерська звітність і система показників бізнес-плану підприємства дозволяє забезпечити виявлення резервів і складання розрахунків.

Методика планування продуктивності праці на основі показників трудомісткості (по прямих затратах праці), які цілком сумірні з показниками виробництва продукції як у грошовому, так і натуральному обчисленні, дозволяє визначити зростання продуктивності праці підприємства, в якому проводиться розрахунок трудомісткості виробництва.

Застосування методики планування продуктивності праці по факторах передбачає тісний зв'язок і поєднання планування продуктивності праці з розробкою організаційно-технічних заходів.

При плануванні зростання продуктивності праці повинні бути враховані такі фактори: впровадження нової техніки і технології; здійснення комплексної механізації і автоматизації виробничих процесів; удосконалення технології виробництва; введення в експлуатацію нових цехів (виробництв) з промисловою технологією виробництва; впровадження прогресивних форм організації виробництва і праці; раціональна організація і підвищення продуктивності праці робітників допоміжних виробництв і на роботах по обслуговуванню основного виробництва шляхом механізації цих робіт і поліпшення нормування праці; підвищення професійної майстерності робітників і розповсюдження передового досвіду; удосконалення організації і техніки управління виробництвом; спрощення структури апарату управління; механізація обліково-статистичних, розрахунково-бухгалтерських робіт.

Крім того повинен враховуватися вплив на темпи росту продуктивності праці змін у структурі виробництва, видах і асортиментах продукції.

В якості єдиного для всіх галузей показника, що відображає зростання продуктивності праці по кожному окремому фактору і в цілому, приймається економія робочої сили.

Розрахунок обґрунтування підвищення продуктивності праці по факторах на підприємстві проводиться за такою методикою: на підставі заходів, намічених для підвищення продуктивності праці, по окремих факторах визначають економію робочої сили, виходячи з економії робочої сили по факторах, віднесеної до загальної потреби в чисельності працюючих на плановий період за мінусом загальної економії, визначають розмір підвищення продуктивності праці по кожному фактору окремо; визначають загальне зростання продуктивності праці на підприємстві на основі економії робочої сили по всіх факторах і чисельності працівників у плановому періоді.

Для розрахунку економії робочої сили необхідно визначити чисельність працюючих, виходячи з досягнутого рівня виробництва валової продукції в базисному періоді.

Приклад. На підприємстві виробництво валової продукції на 1 працівника, зайнятого в сільськогосподарському виробництві, в базисному році склало 6000 грн., а обсяг валової продукції на плановий рік встановлено в розмірі 1750 тис.грн, що на 12% більше обсягу базисного періоду. Потреба в працівниках, зайнятих у виробництві, для виконання обсягу валової продукції на плановий рік при збереженні виробництва валової продукції на 1 середньорічного працівника, досягнутого в базисному періоді, складе 292 чол. (1750000 : 6000).

Розрахунок економії робочої сили за рахунок впровадження нової техніки може бути виконаний за такою формулою:

де: 0Ечр - економія чисельності робітників, %;

М - загальне число одиниць техніки, шт.;

Мі - кількість одиниць техніки, яка не підлягає заміні на нову, шт.;

М2 - кількість одиниць нової техніки, шт.;

ПТ - показник росту продуктивності нової техніки, %;

К - коефіцієнт дії нової техніки, який дорівнює Тд : Тк (Тд - кількість місяців роботи нової техніки; Тк - календарне число місяців у плановому періоді).

Коли відомий відсоток зменшення потреби в робочій силі за рахунок підвищення продуктивності нової техніки, для розрахунку економії робочої сили з урахуванням питомої ваги основних робітників в загальній чисельності працівників, зайнятих у сільськогосподарському виробництві, застосовують таку формулу:

де: АЕчр - економія робочої сили (кількість вивільнюваних працівників);

Чр - необхідна чисельність працюючих для виконання планового обсягу валової продукції, виходячи з виробітку базисного періоду;

Прп - питома вага робітників, зайнятих на новій техніці (% до чисельності працівників, зайнятих в сільськогосподарському виробництві);

ОЕчр - економія робочої сили за рахунок підвищення продуктивності нової техніки, %.

Приклад. Визначити економію робочої сили в результаті заміни трактора Г-150К на ХТЗ-17121 при таких показниках.

Загальна кількість машин на кінець базисного періоду - 5; кількість машин, що підлягають заміні, - 4; строк впровадження нових машин - 1 липня; підвищення продуктивності праці нових машин (% в порівнянні з діючими) - 164; середньорічна чисельність робітників, зайнятих на обслуговуванні цих тракторів - 5; питома вага цих робітників (%) в загальній чисельності працівників, зайнятих в сільськогосподарському виробництві (5:2 92х100)-1,7%.

Розмір підвищення продуктивності праці по кожному фактору окремо визначають як відношення економії робочої сили по цьому фактору до загальної потреби в чисельності працівників, розрахованій на обсяг у плановому періоді за виключенням загальної економії робочої сили. Розрахунок ведуть так за :

Де. ПП – зростання продуктивності праці;

AE1 - економія робочої сили по окремому фактору;

ЧП0 - чисельність працівників, що розрахована на обсяг планового періоду і виходить із виробітку звітного періоду;

 ЛЕ0 - економія робочої сили, визначеної по всіх факторах.

Приклад. Для виконання обсягу валового виробництва в плановому періоді при збереженні виробітку базисного періоду необхідно мати 292 працівники, зайнятих у сільськогосподарському виробництві. Загальна економія робочої сили по намічених у плановому році заходах складе 20 чол. (по всіх факторах). Впровадження нової техніки скоротить потребу в робочій силі на 1 чол.

Розмір зростання продуктивності праці за рахунок впровадження нової техніки складе:

ПП = [1 : 292 - 20)] х 100 = 0,4%.

Загальне зростання продуктивності праці по підприємству в результаті здійснення намічених заходів встановлюють як відношення потреби в працівниках по всіх факторах до чисельності працівників у плановому періоді:

де ЧПпл - чисельність працівників планового періоду, що розрахована як різниця між чисельністю працівників, визначеною, виходячи із обсягу виробництва валової продукції планового періоду і продуктивністю праці звітного періоду, і загальною економією робочої сили по факторах.

Тоді:

тобто запланована економія робочої сили цілком забезпечує виконання завдання по зростанню продуктивності праці.

Розрахунок можливого підвищення продуктивності праці по факторах на базі показника зниження трудомісткості продукції проводять, виходячи з трьох укрупнених груп факторів: зниження трудомісткості продукції, поліпшення використання робочого часу і удосконалення структури кадрів.

Завдання по зростанню продуктивності праці обґрунтовують за такою методикою: обчислюють трудомісткість продукції (по затратах праці основних працівників); визначають відсоток зниження трудомісткості продукції в плановому періоді до економії праці, очікуваної в результаті впровадження відповідних організаційно-технічних заходів; розраховують відсоток збільшення продуктивності праці в результаті зниження трудомісткості; встановлюють зростання продуктивності праці в результаті поліпшення використання робочого часу в плановому періоді у порівнянні із звітним; обчислюють загальне зростання продуктивності праці в результаті зниження трудомісткості і поліпшення використання робочого часу; враховують вплив зміни питомої ваги основних робітників у загальній чисельності працівників, зайнятих в сільськогосподарському виробництві, на показник продуктивності праці.

Середньорічна оплата праці одного працівника, зайнятого в сільськогосподарському виробництві, визначається шляхом ділення загального фонду оплати праці цих працівників на їх середньорічну чисельність. Темп росту середньорічної оплати праці в плановому році визначається до базисного (звітного) року. При плануванні річного фонду оплати праці і середньорічного фонду оплати праці одного працівника слід мати на увазі, що однією з умов розширеного відтворення є випередження темпів зростання її оплати. Як виняток ця умова не може стосуватися тих господарств, у яких в силу різних причин за останні роки склався занадто низький рівень оплати праці.

Контрольні питання

1.   Особливості формування балансу трудових ресурсів.

2.   Кооперація праці.

3.   Сутність хронографії.

4.   Умови застосування хронометражних спостережень.

5.   Особливості нормування праці в сільському господарстві.

6.   Порядок розрахунків норм виробітку в рослинництві та тваринництві.

7.   Форми та види оплати праці.

8.   Тарифні ставки та тарифні розряди.

9.   Залежність між темпами зростання оплати та продуктивності праці.

РОЗДІЛ 7

Організаційні умови виробництва в підприємствах АПК

7.1 Наукові основи регіонального і внутрішньогосподарського розміщення сільськогосподарського виробництва

Незалежно від форм власності та напрямків формування економічних систем у результаті суспільного поділу праці виробництво матеріальних благ здійснюється в окремих галузях народного господарства і розподіляється по території країни. Суспільний поділ праці в сільському господарстві поглиблюється з розвитком галузі, особливо в умовах науково-технічного прогресу. Однією з форм суспільного поділу праці в сільському господарстві є розміщення сільськогосподарського виробництва. Воно означає розподіл виробництва окремих видів сільськогосподарської продукції по території країни. Розміщення визначається обсягом виробництва тієї чи іншої продукції сільського господарства в окремих районах і областях, їх місцем у виробництві цієї продукції в масштабах країни, області, району або підприємства.

У сільському господарстві виробляється багато різноманітних видів продукції, окремі з яких розміщуються практично на всій території країни. Значення окремих районів і областей у виробництві того чи іншого виду сільськогосподарської продукції неоднакове. Так, виробництво зерна розміщується на всій території України, проте головними його постачальниками є господарства Лісостепу і Степу. Як форма суспільного поділу праці розміщення закріплює певні галузі виробництва за певними регіонами країни та обумовлює ресурсний розподіл.

Раціональне розміщення сільського господарства сприяє зростанню суспільного виробництва на основі ефективного використання землі, засобів виробництва і трудових ресурсів. Тільки за таких умов можна досягти раціонального природокористування, забезпечити впровадження агротехнічних, меліоративних і організаційних заходів, спрямованих на охорону земельних і водних ресурсів, підвищення родючості ґрунту, одержання високих урожаїв сільськогосподарських культур. Отже, якщо розміщення сільського господарства сприяє збільшенню виробництва валової і товарної продукції та підвищенню ефективності галузі, то воно може бути визначене як раціональне і науково обґрунтоване.

Раціональне розміщення сільського господарства забезпечує виробництво необхідних суспільству продуктів харчування і сільськогосподарської сировини в потрібних розмірах при мінімальних затратах праці і коштів на виробництво продукції і доведення її до споживача. Розміщення сільського господарства як одна з форм суспільного поділу праці вдосконалюється в умовах розвитку науково-технічного прогресу. В свою чергу, воно ставить певні вимоги до вдосконалення засобів виробництва і тим самим стимулює науково-технічний прогрес як у сільському господарстві, так і в поєднаних з ним галузях. Метою раціонального розміщення є забезпечення виробництва всіх видів сільськогосподарської продукції в найбільш сприятливих природних і економічних умовах, де затрати праці і коштів на одиницю продукції найменші.

Розміщення сільського господарства здійснюється з урахуванням вимог економічних законів. Ігнорування їх дії призводить до негативних наслідків, насамперед до зниження економічної ефективності сільськогосподарського виробництва.

Науково обґрунтоване розміщення сільського господарства забезпечує збільшення виходу сільськогосподарської продукції з гектара земельної площі при найменших затратах уречевленої і живої праці на виробництво одиниці продукції. Раціональне розміщення сільського господарства має сприяти вдосконаленню територіальної структури і пропорційності розвитку агропромислового комплексу. При формуванні основних пропорцій у розвитку АПК вирішальне значення має характер розміщення сільського господарства як центральної ланки комплексу. Розвиток сільського господарства кожного з регіонів країни передбачає правильне поєднання галузей, які мають загальнонародне значення, і тих, що забезпечують місцеві потреби в сільськогосподарській продукції.

Розміщення сільськогосподарського виробництва залежить від багатьох факторів, які поділяють на дві великі групи - природні і економічні. Кожна з цих груп, у свою чергу, включає багато конкретних умов і факторів.

Серед природних факторів на розміщення сільського господарства впливають якість ґрунтів, рельєф місцевості, клімат, склад і структура сільськогосподарських угідь. Природні умови безпосередньо впливають на розміщення посівів сільськогосподарських культур і галузей тваринництва по зонах країни та районах області. Тому розміщення сільського господарства здійснюється з урахуванням природних умов і біологічних особливостей рослин і тварин. Сприятливі природні фактори за інших однакових умов забезпечують підвищення урожайності сільськогосподарських культур і продуктивності тварин. Продуктивність праці в сільському господарстві тісно пов'язана з природними умовами, і залежно від продуктивності останніх одна й та сама кількість праці може бути представлена більшою або меншою кількістю вироблених продуктів.

Розміщення виробництва кожного виду сільськогосподарської продукції в найбільш сприятливих природних умовах забезпечує господарствам економію праці і коштів, сприяє підвищенню ефективності сільського господарства. Крім того, розміщення об'єктів сільського господарства має сприяти раціональному використанню і охороні природних ресурсів. Збільшення виробництва продукції на основі інтенсифікації сільського господарства не повинно супроводжуватися нераціональним використанням земельних угідь і погіршенням навколишнього середовища. Так, в умовах Мелітопольського району Запорізької області дуже сприятливі умови для вирощування черешні. Тут одержують найвищу урожайність цієї культури при максимальній прибутковості. Кам'янсько-Дніпровський район цієї області спеціалізується на вирощуванні овочів та забезпечує не тільки потреби області, а й країни і ближнє зарубіжжя.

Особлива увага при розміщенні сільськогосподарських галузей приділяється врахуванню центрів потреби продукції. Урахування цього фактора вимагає наближення виробництва малотранспортабельних продуктів сільського господарства і таких, що швидко псуються, до місць їх споживання. При цьому запобігають непродуктивним затратам праці, пов'язаним з втратами сільськогосподарської продукції нераціональними витратами на її перевезення. Навколо міст і промислових центрів формуються насамперед зони виробництва молока, дієтичних яєць, парниково-тепличних і ранніх овочів, картоплі. Виробництво мало транспортабельної продукції розміщується навколо великих міст у різних природно-кліматичних зонах і забезпечує високий рівень економічної ефективності сільського господарства.

Поглиблення спеціалізації потребує раціонального розміщення переробної промисловості сільськогосподарського виробництва по території країни для зменшення нераціональних перевезень сільськогосподарської сировини і готових продуктів. Сільське господарство і переробна промисловість як основні складові агропромислового комплексу покликані спільно забезпечувати потреби населення в харчових та інших продуктах. Тому раціональне розміщення промисловості в сільськогосподарських підприємствах з'являється дедалі більше можливо для вдосконалення розміщення виробництва продукції інтенсивних і трудомістких галузей.

На розміщення сільського господарства значно впливає також економічна політика держави, особливо розміри капітальних вкладень у ту чи іншу галузь і рівень закупівельних цін на окремі види сільськогосподарської продукції. Розміщення сільського господарства - динамічний процес, який залежить від темпів і рівня розвитку продуктивних сил країни. При цьому великого значення набувають прискорення науково-технічного прогресу, розвиток і розміщення всіх галузей агропромислового комплексу, зростання міст і промислових центрів.

Розміщення сільського господарства з урахуванням наведених принципів, які обумовлені вимогами економічних законів, є важливим фактором збільшення виробництва сільськогосподарської продукції і підвищення його ефективності.

Територіальна форма поділу праці зумовлює спеціалізацію сільськогосподарського виробництва окремих регіонів і зон на виробництві певного продукту. Розміщення і спеціалізація сільськогосподарського виробництва - взаємопов'язані форми суспільного поділу праці, з яких перша характеризує його кількісно, а друга - якісно.

Спеціалізація сільського господарства - це переважний розвиток однієї або кількох галузей у виробництві товарної продукції в окремих господарствах, районах, областях і регіонах. Розвиток цих галузей і виробництво відповідних продуктів визначають виробничий напрям сільського господарства. Спеціалізуючись на виробництві окремих видів товарної продукції, необхідної для розвитку економіки країни, господарства беруть безпосередню участь у суспільному поділі праці. Процес спеціалізації характеризується зосередженням засобів виробництва і робочої сили сільськогосподарських підприємств на виробництві окремих видів товарної продукції з урахуванням природних і економічних умов.

Спеціалізація сільського господарства - об'єктивний і закономірний процес, який розвивається на основі впровадження у виробництво досягнень науково-технічного прогресу. З розвитком продуктивних сил сільського господарства процес суспільного поділу праці вдосконалюється і поглиблюється. У зв'язку з цим спеціалізація по суті нескінченна, так само як і розвиток техніки. Щоб підвищити продуктивність праці, потрібна спеціалізація виробництва певного продукту, виділення його в окреме виробництво з застосуванням машин.

Підвищення продуктивності праці й ефективності сільськогосподарського виробництва невіддільне від дальшого поглиблення його спеціалізації. В умовах спеціалізації сільськогосподарського виробництва відкриваються широкі можливості для впровадження комплексної механізації й автоматизації виробництва, переведення галузей на індустріальну технологію, застосування прогресивних методів організації виробництва і праці, раціонального і ритмічного використання засобів і предметів праці. У процесі поглиблення спеціалізації значно вдосконалюється сільськогосподарське виробництво, і ці позитивні зміни сприяють підвищенню економічної ефективності як окремих галузей, так і сільського господарства в цілому.

Спеціалізація сільського господарства має свої відмінності, зумовлені його специфічними особливостями (земля - головний засіб виробництва, економічні процеси відтворення тісно переплітаються з природними). На відміну від промисловості, де спеціалізація часто призводить до виробництва тільки однієї частини продукту, сільськогосподарське виробництво не розпадається на цілком відокремлені галузі, а лише спеціалізується на виробництві в одному випадку одного, в іншому - іншого ринкового продукту. При цьому інші галузі сільськогосподарського виробництва не зникають, а розвиваються і пристосовуються до головного продукту.

Ці особливості спеціалізації сільського господарства зумовлюють те, що в підприємствах виробляється не один вид продукції, а формуються галузі, в кожній з яких одержують один або кілька продуктів. Тому спеціалізація сільськогосподарських підприємств відзначається великою різноманітністю, змінюючись не тільки в різних районах залежно від природно-економічних умов, а й у різних господарствах.

Поглиблення спеціалізації сільськогосподарських підприємств насамперед сприяє розвитку головних галузей на основі впровадження комплексної механізації і автоматизації виробничих процесів, інтенсивних індустріальних технологій, нових сортів рослин, високопродуктивних порід тварин і т. ін.

Високої економічної ефективності спеціалізації виробництва господарств досягають раціональним поєднанням головних, додаткових і підсобних галузей.

Процес спеціалізації виробництва в сільськогосподарських підприємствах відбувається безперервно. Проте господарства істотно відрізняються за рівнем спеціалізації сільськогосподарського виробництва, який визначається часткою товарних галузей і виражається коефіцієнтом спеціалізації Кс:

де: ΣPi - виторг від реалізації продукції і- ї галузі;

ΣР - виторг від реалізації всієї продукції підприємства.

Господарства з низьким рівнем спеціалізації мають коефіцієнт до 0,20, з середнім - від 0,21 до 0,40, з високим - від 0,41 до 0,60. Коефіцієнт вище 0,6 мають підприємства з поглибленою спеціалізацією.

Залежно від рівня спеціалізації сільськогосподарських підприємств, кількості головних і додаткових галузей та їх співвідношення можна виділити такі типи спеціалізованих господарств.

Вузькоспеціалізовані господарства мають переважно одну головну галузь, продукція якої в структурі товарної продукції становить 80-90 %. До них відносяться птахофабрики, тваринницькі комплекси, господарства з відгодівлі великої рогатої худоби і свиней, парниково-тепличні та інші господарства. Вузька спеціалізація властива для виробництва таких видів сільськогосподарської продукції, технологія яких дає змогу рівномірно протягом року використовувати робочу силу і засоби виробництва.

Вузькоспеціалізовані господарства відзначаються високою концентрацією виробництва, вищим рівнем механізації і автоматизації виробничих процесів, застосуванням найбільш прогресивних технологій, що сприяє підвищенню продуктивності праці і зниженню собівартості продукції.

Глибокоспеціалізовані господарства мають одну головну, З - 4 додаткові, а також кілька підсобних товарних галузей. Головна галузь, що визначає спеціалізацію господарства, забезпечує понад 50 % грошових надходжень від реалізації товарної продукції. До цього типу відносяться скотовідгодівельні, свинарські, птахівничі, виноградарські та інші господарства.

У спеціалізованих господарствах розвиваються дві головні галузі, які забезпечують 60 - 70 % грошових надходжень від реалізації продукції, а також 3-4 додаткові. До цього типу належать такі господарства, як скотарсько-зернові, зерно-скотарські, овочево-молочні, скотарсько-молочні та інші.

Господарства комбінованої спеціалізації мають у своєму складі три головні галузі, які забезпечують понад 75 % грошових надходжень від реалізації товарної продукції, а також 3-4 додаткові. Це господарства скотарсько-зерново-овочеві, скотарсько-свинарсько-зернові та інші. Назва спеціалізованого господарства утворюється від назви головних галузей, які відповідно мають найбільшу частку в структурі товарної продукції і визначають спеціалізацію. У спеціалізованих підприємствах активно розвиваються підсобні галузі, які здійснюють переробку овочів, плодів, винограду та іншої сільськогосподарської продукції.

Розміщення і спеціалізація відіграють важливу роль у розвитку сільського господарства, забезпечуючи значне підвищення його ефективності на основі впровадження досягнень науково-технічного прогресу, вдосконалення технології виробництва і організації праці. Економічна ефективність розміщення і спеціалізації сільськогосподарського виробництва характеризується системою показників: вартістю валової і товарної продукції на 1 га сільськогосподарських угідь, на 1000 грн. основних і оборотних фондів і на одного середньорічного працівника; затратами праці на виробництво 1 ц продукції, собівартістю 1 ц продукції; прибутком на 1 га сільськогосподарських угідь; рівнем рентабельності сільськогосподарського виробництва.

Раціональне розміщення і науково обґрунтована спеціалізація сприяють збільшенню виробництва сільськогосподарської продукції, підвищенню продуктивності праці, зниженню собівартості продукції, що забезпечує ефективне використання земельних угідь, матеріальних і трудових ресурсів. Природні і економічні умови регіонів України різноманітні, тому вирішення питань раціонального розміщення і спеціалізації сільського господарства є важливим напрямом підвищення його ефективності.

Розглянемо, як впливала зміна спеціалізації виробництва зернових культур на ефективність галузі в господарствах Запорізької області у 2004 р. (табл. 7.1).

Таблиця 7.1

Оцінка впливу спеціалізації зернових культур в господарствах Запорізької області

Групи господарств з рівнем спеціалізації, %	Кількість господарств	Середній рівень спеціалізації, %	Ціна 1 ц продукції, грн/ц	Рівень рентабельності, %
11,0-20,0	117	15	51,5	21,6
20,1-30,0	108	24	57,1	30,0
30,1-40,0	60	36	61,2	48,2
Всього	285	25	55,6	29,4

Аналізуючи дані таблиці, можна зробити висновок, що поглиблення спеціалізації на виробництві зерна в господарствах Запорізької області веде до росту ефективності не тільки за рахунок якості продукції, що можна спостерігати за збільшенням ціни по групах, айв наслідок значного зниження собівартості продукції. Аналогічну закономірність має і розвиток інших галузей сільського господарства.

Однак слід відмітити, що спеціалізація і кооперація виробництва - не самоціль економічного розвитку сільського господарства, а засіб ефективного розвитку галузі. Так, розвиток напрямків діяльності, на якість продукції яких в значній мірі впливає фактор часу (виробництво молока, м'яса, овочів та фруктів), необхідно спрямовувати в господарстві до її первинної переробки. Як показує практика, не можна допускати і поглиблення спеціалізації до рівня монокультури. Такий розвиток призводить до порушення наукової системи ведення сільського господарства та падіння загальної ефективності галузі.

7.2 Оптимізація міжгалузевих відносин у сільському господарстві

Розглядаючи трансформаційні процеси розвитку сільського господарства України, можна спостерігати зменшення родючості сільськогосподарських угідь.

Так, за даними станції захисту рослин, негативний баланс поживних речовин у Запорізької області зараз складає по азоту 12,55, фосфору 34,05, калію 17,15 кг/га що, в свою чергу, призводить до зниження родючого шару ґрунту, тобто вмісту гумусу.

Одним з напрямків рішення цієї проблеми є внесення органічних добрив. А це можливо при збільшенні поголів'я тварин. Однак в силу об'єктивних причин продукція тваринництва, яка виробляється сільським господарством, у більшості є збитковою. Так, при рентабельності в цілому по сільськогосподарському виробництву області за 2003 р. мінус 7,8%, у рослинництві вона склала 50,8%, тваринництві - мінус 25,1%.

Водночас слід відмітити, що в ринкових умовах, коли держава не втручається в розвиток галузей, розвиваються ті з них, які мають більш високу рентабельність. Галузь, яка протягом кількох років є збитковою, не може бути привабливою для інвестування та подальшого розвитку, тому вона згортається.

Існуючу залежність міжгалузевих відносин рослинництва і тваринництва, можна побачити на прикладі наведених даних У табл. 7.2.

Таблиця 7.2

Ефективність розвитку галузей сільського господарства у підприємствах Запорізької області

	Показники	1992 р.	1995 р.	2000 р.	2003 р.1
	Рентабельність, %:
	зерна	53,9	69,7	39,9	54,7 1
	насіння соняшника	92,6	191,1	56,5	74,8
	м'яса великої рогатої худоби	20,2	-18,2	-43,6	-46,4
	м'яса свиней	9,1	-8,5	-34,5	-34,6
	Посівна площа, тис. га:
	зерна	799,4	725,6	795,4	864,0
	насіння соняшника	186,5	252,6	355,8	384,9
	Поголів'я тварин, тис.гол.:
	великої рогатої худоби	1000,6	757,0	366,4	285,4
	свиней	862,0	558,0	438,5	379,4

Аналізуючи цю таблицю, можна зробити висновок, що рентабельність зерна за останні одинадцять років практично не зменшилась; збереглась і посівна площа цієї культури. В той же час збільшення посівів соняшника у два рази обумовлено відносно високою його рентабельністю.

У протилежність рентабельність виробництва м'яса великої рогатої худоби та свиней знизилась до збиткового рівня. Тому поголів'я тварин склало у 2003 р. порівнюючи з 1992 р. по великій рогатій худобі (ВРХ) лише 28,5 %, свинях 44,0 %. Розрахунки показують, що між рентабельністю та поголів'ям тварин існує тісна залежність. Коефіцієнт кореляції між цими показниками по ВРХ складає 0,97 і по свинях 0,96.

На перший погляд зміна пропорцій у галузевих відносинах сільського господарства обумовлена економічними важелями ринкового розвитку. Але тут виникають багатогранні проблеми, які не можуть бути вирішені тільки ринком. Серед них:

• розвиток тваринництва це стратегічне питання державної політики з продовольчої безпеки по забезпеченню населення і, перш за все, молоді білком тваринного походження;

•      тваринництво має скритий дохід у вигляді побічної продукції - гною та вплив його на приріст урожайності;

•      завдяки збільшенню кількості кормових культур встановлюється раціональна структура сівозмін, що також впливає на урожайність високорентабельних культур - зернових та соняшника;

•      збитковість тваринництва обумовлена як низькими ринковими цінами на продукцію, так і низькою продуктивністю тварин.

Вирішення цих проблем дозволить стабілізувати міжгалузеві відносини та нарощувати загальну ефективність сільськогосподарського виробництва.

Так, скорочення поголів'я у перший рік, як показують дослідження існуючих тенденцій, безумовно веде до сплеску загальної ефективності підприємства за рахунок зменшення збитків від тваринництва. Цей сплеск буде тим більший, чим більша питома вага тваринницької галузі (рис.7.1).

Але, як свідчать розрахунки, вже починаючи з другого року, спостерігається падіння загальної рентабельності виробництва, а через 4-5 років отриманий ефект від скорочення тваринництва дорівнює нулю. У подальші роки йде падіння загальної ефективності, яка була до зменшення поголів'я тварин. Причиною такого явища є зменшення віддачі від рослинництва за рахунок, перш за все, зниження впливу органічних добрив (побічної продукції тваринництва) на урожайність культур.

Науковими дослідженнями встановлена можливість рентабельного ведення тваринництва в існуючих ринкових умовах - доцільно лише нагодувати тварин. А це значить - збільшити питому вагу кормових угідь при зменшенні до оптимального рівня зернових культур та соняшнику.

Аналіз даних по заготівлі кормів у сільськогосподарських підприємствах на прикладі Запорізької області свідчить про те, що вона повинна бути значно кращою. Якщо в 1992 р. заготовлено 21264 тис. ц. к. Од., або на одну умовну голову - 17,56 ц к. Од., то в 2003 р. лише 2052,3 тис. ц к. Од або на одну умовну голову 12,21 ц к. Од. При нормальних умовах годівлі цей показник повинен бути в межах 37 ц к. Од.

Одним із найважливіших факторів економічної ефективності у молочному скотарстві являється вирощування телиць, Інтенсивний ріст ремонтного молодняку дає змогу прискорити оборот стада корів і планомірно підвищувати їх продуктивність.

Згідно з даними Запорізької науково-дослідних станцій при витраті (з 7-місячного віку) протягом 648 днів 3646-4293 к. Од., 44510-50594 МДж обмінної енергії і 281,3-335,5 кг перетравного протеїну на кожну телицю (червона степова порода і помісі червоно-рябої голштинської породи) одержані середньодобові прирости 448-501 г. Жива маса телиць у 28,4 міс. склала 438,3 кг.

У другому експерименті за 637 днів облікового періоду витратили на одну голову після 7-місячного віку 2963-3016 к. Од., 38577-38632 МДж обмінної енергії і 242,5-283,7 кг перетравного протеїну. Середньодобові прирости склали 485-492 г. Жива маса телиць у 27,7 міс. дорівнювала 405,4-406,9 кг.

При вивченні впливу різного рівня годівлі на м'ясну продуктивність бичків червоної степової породи, а також голштинських помісей протягом 494 і 683 днів витратили на кожну голову 2535-2995 і 4389-5106 к. Од. та 279,2-339,7 і 371,1-434,8 кг перетравного протеїну. Жива маса молодняку в кінці вирощування (17,3 і 23,6 міс.) була 360,4-360,7 і 523,0-545,4 кг. Середньодобові прирости тварин склали 633-726 г. При вивченні м'ясної продуктивності напівкровних помісних голштинських бичків і бичків червоної степової породи згодували протягом 7,6 - 17,7 міс. 3502 і 3474 к. Од. та 320,2 і 317,3 кг перетравного протеїну. При цьому в кінці вирощування (18,6 і 18,9 міс.) жива маса молодняка була відповідно до груп 451,4 і 439,4 кг. Середньодобовий приріст склав по голштинських комісях 762 і червоних степових бичках 737 г. Забійний вихід по цих групах був 55,3 і 54,6 %.

На кілограм приросту живої маси витратили при вирощуванні комісей 8,58 к. Од. і бичків червоної степової породи 8,79 к. Од.

Слід зазначити, що практично всі роботи проводились в умовах при нестабільному забезпеченні тварин кормами, а для балансування раціонів за перетравним протеїном використовувались горох і термічно оброблена соя.

Як свідчать проведені дослідження, таку ж сою і горох з успіхом можна використовувати для заміни до 35-38 % за поживністю молочних відвійок у раціонах бичків, вирощуваних на м'ясо у віці 1-4 міс. Середньодобові прирости їх становили 609-619 г.

Встановлено, що збільшення продуктивності, наприклад у молочному тваринництві, супроводжується зростанням витрат кормів на голову тварин та їх зменшенням на одиницю продукції. Існуюча залежність ілюструється на рис. 7.2.

Наведені дані свідчать, що збільшення річної продуктивності корів з 2500 до 6000 кг молока, або у 2,4 рази, приводить до зміни потреби кормів на одну корову у рік з 3125 до 6000 к. Од.(у 1,9 рази). Така залежність яскраво свідчить про зниження витрати кормів на кілограм молока з ростом продуктивності тварин, тобто економічну доцільність інтенсифікації галузі через зменшення собівартості продукції.

Проведемо дослідження основних напрямків, які сприяють підвищенню загальної ефективності сільського господарства за рахунок збільшення галузі тваринництва.

Так, наведена на першому рисунку закономірність обумовлена скороченням тваринництва. Тобто, між ростом поголів'я тварин та урожайністю ланів, через вплив органічних добрив (побічної продукції тваринництва), існує* пряма залежність. Доказати цю залежність можна, зіставляючи кількість внесення органічних добрив та урожайність зернових культур на прикладі сільськогосподарських підприємств Запорізької області за останні 28 років (рис. 7.3).

Застосовуючи регресивний аналіз, знаходимо рівняння, яке найбільш відповідає існуючій закономірності:

Y= 1,4079X+18,013

де: Y - урожайність зернових культур, ц/га;

X - кількість внесених органічних добрив, т/га.

Тобто, зменшення внесення органічних добрив у господарствах області з 10 до 0,5 т/га призвело до падіння урожайності на 13,37 ц/га, або на 42%.

Розрахунки показують, що оптимізація галузей рослинництва і тваринництва дозволяє без істотних капіталовкладень підвищити урожайність культур на 30-40%, продуктивність тварин на 25-35%, а загальну рентабельність сільського господарства довести до 20-25%, зробивши сільське господарство привабливим для інвестування та подальшого розвитку.

Для виявлення залежності між продуктивністю тварин та рентабельністю у молочному скотарстві були використані матеріали господарств усіх форм власності Запорізької області за 2003 р. Ця залежність наведена на рис. 7.4.

Аналізуючи наведені дані, можна зробити висновок про пряму залежність між продуктивністю та рентабельністю у молочному скотарстві. За допомогою регресивного аналізу знайдена ця залежність, а її формула має такий вигляд:

F = 0,0243X- 73,075

де: Y- рівень рентабельності у молочному тваринництві, %;

X - середньорічна продуктивність корів, кг/гол.

Відхилення від теоретичного тренду обумовлено різними виробничими умовами, в яких знаходяться господарства, та взяті для аналізу і, перш за все, ціновою політикою формування доходу підприємств.

Для оцінки критичної точки беззбитковості знайдене рівняння прирівнюємо до нуля та проводимо розрахунки. Отже, нульовий рівень рентабельності можна отримати при середньорічній продуктивності корів 3007 кг/гол., а це і є критична точка беззбитковості. Подальше нарощування ефективності можливе при збільшенні цього показника.

Підводячи підсумки та враховуючи існуючу збитковість тваринництва, можна відмітити, що розвиток цієї галузі має інвестиційну привабливість у рамках міжгалузевих відносин.

7.3 Концентрація виробництва та її вплив на ефективність сільського господарства

Нарощування виробництва тісно пов'язано з поглибленням спеціалізації і посиленням концентрації. Як об'єктивний економічний процес концентрація виробництва у сільському господарстві базується на закономірностях розвитку продуктивних сил, суспільного поділу праці і прискоренні розвитку науково-технічного прогресу. Поглиблення спеціалізації супроводжується ростом концентрації виробництва, яка створює необхідні умови для його розвитку на основі використання сучасної техніки, технології та прогресивних форм організації праці, тобто за рахунок нарощування ресурсного потенціалу.

Концентрація сільськогосподарського виробництва - це процес зосередження засобів виробництва, земельних і трудових ресурсів з метою збільшення виходу продукції.

Концентрація сільського господарства, як показує дослідження, є об'єктивною закономірністю його розвитку і сприяє підвищенню ефективності виробництва.

Розглядаючи один з показників концентрації виробництва - площу сільськогосподарських угідь у розрахунку на одне господарство за останні 10 років та рентабельність сільськогосподарського виробництва, можна відмітити існування між ними параболічної залежності (рис.7.5).

Перший ряд висвітлює закономірність, яка виникає між рентабельністю та загальним показником концентрації підприємств різної форми власності Запорізької області у 2003 р. Спостерігаючи за рівнем регресії, можемо знайти екстремум функції, тобто оптимум концентрації, який дорівнює 3500 га на одне господарство.

Другий та третій ряди характеризують наведену залежність за 1995 та 1992 pp. з відповідними екстремумами 4400 і 5800 га.

Така закономірність загального падіння ефективності від рівня концентрації обумовлена зниженням за ці роки ресурсного потенціалу.

Як показує дослідження господарств Запорізької області, роздрібнення великих сільськогосподарських підприємств знижує можливості інтенсифікації, спеціалізації та концентрації виробництва. Нами проведено спостереження за впливом концентрації на ефективність підприємницьких формувань колективної форми власності за останні п'ять років (табл.7.3).

Аналізуючи дані наведеної таблиці, можна побачити загальну тенденцію зростання ефективності залежно від концентрації виробництва. Так, зменшуються витрати, підвищується прибуток по групах. При цьому фондооснащеність зменшується, тобто роль концентрації у зростанні прибутку перевищує падіння фондооснащеності.

При розгляді цих формувань виникає питання: можливо, зниження фондооснащеності веде до росту прибутку та зниження загальних витрат на виробництві?

Таблиця 73

Залежність ефективності виробництва від рівня концентрації

Групи по розміру с.-г. угідь на одне господарство, га	Кількість господ, у групі	Середній розмір с.-г. угідь в розрахунку на 1 господарство, га	Фондооснащеність господарств, грн/га	Витрати коштів на 1га с.-г. угідь, грн	Прибуток на 1 га с.-г. угідь, грн
До 2000	118	1576	3310	630	108
Понад 2000- 4000	148	3318	2154	489	124
Більше 4000	87	6034	1783	454	168
Всього	353	3405	2171	495	141

Як бачимо, у даній сукупності господарств ріст фондооснащеності супроводжується зниженням прибутку в розрахунку на 1 га сільськогосподарських угідь. Така закономірність обумовлена перевищенням темпів зростання ціни на основні засоби над темпами зростання валової продукції.

Проаналізуємо за останні п'ять років виявлені закономірності на прикладі виробництва зернових культур у поганий і сприятливий за погодними умовами рік. Так, по Запорізькій області урожай цих культур склав у 2002 р. 24,6 ц з одного гектара проти 30,6 ц/га в 2001 р. Відомо, що 2002 р. був набагато гіршим за погодними умовами, ніж 2001 p., але якщо є такі господарства, які в цьому році одержали високі результати.

Найкращий урожай у 2002 р. отримали хлібороби Кам'янсько-Дніпровського та Куйбишевського районів (відповідно 31,5 і 31,1 ц/га), а найнижчий Якимівський та Веселівський райони (відповідно 19,9 та 20,1 ц/га). Незважаючи на несприятливі погодні умови, урожайність залежить також не в меншій мірі і від суб'єктивних факторів, тобто як хлібороби відносяться до вирощування зерна. Цікаво те, що урожай зернових набагато вищий у тих господарствах, де висока концентрація посівів зернових. Щоб відстежити, як залежить урожайність відповідно до величини площі посіву, ми зробили групування зернових культур від найменшої площі посіву у першій групі (до 50 га), до останньої з площею понад 2000 га на одне господарство. Понад 2000 га сіяли ті господарства (товариства, кооперативи й інші підприємства), які не втратили (або уже придбали) майнові комплекси і, природно, працювали переважно за тією схемою сівозмін (або ж наближених до неї), яка була впроваджена раніше. Ось що одержано в 2001 р. (табл.7.5).

Як бачимо, найвищий урожай (31,7 ц/га) одержали ті господарства, які сіяли понад 2000 га (у середньому близько 2546,6 га). їх було небагато, всього 81, але їх діяльність показує, що тут все будується на солідній організаційній основі (постійні кадри спеціалістів і механізаторів, наявна необхідна техніка, збережені в якійсь мірі сівозміни).

Таблиця 7.5

Залежність урожайності зернових культур від концентрації посівів

Посіяно зернових на площі, га	Кількість господарств	Площа, га		Урожайність, ц/га
		усього	на одне господарство
До 50	32	993	32,2	18,8
51-500	189	44827	237,2 -	25,1
501-1000	117	90945	777,3	26,5
1001-1500	116	139460	1202,2	28,6
1501-2000	66	113031	1702,7	30,3
Понад 2000	81	206279	2546,6	31,7
Всього	601	595545	990,9	29,4

Із 601 господарства, які виробляли зерно, 147 (66+81) отримали урожай 30,3-31,7 ц/га, а всього зібрали тут збіжжя близько 1 млн. т, тобто майже 40% усього зерна області. Особливо відзначились колективи хліборобів таких районів: Куйбишевський, Гуляйпільський, Приморський, Вільнянський, Бердянський, де було зібрано відповідно 38,1; 37,0; 36,4; 35,9; 33,7 центнерів зерна з гектара. Десять районів у цей рік отримали урожай понад ЗО ц /га.

Та при цьому все ж один район - Василівський - одержав тільки по 20 ц /га з площі 28,5 тис.га.

У 2002 р. при вирощуванні зернових знайдена нами тенденція з підвищення урожайності в залежності від концентрації збереглась, тільки в групі, де площа посівів складала до 50 га (по 34 господарствах) урожай був зовсім низький (15,1 ц/га). Але, як у 2001, так і в 2002 pp. найвищий урожай зерна з гектара отримали там, де на одне господарство сіяли понад 2000 га, у даному випадку 28,4 ц по 51 господарству (де був середній розмір площі посіву 2663 га). По області цей показник у середньому дорівнював 24?6 ц з одного гектара.

Отже, концентрація посівів зернових на рівні 2500-2700 га, на господарство дозволяє отримувати найвищі врожаї. Звісно, цьому завдячує ще й те, що ці великі господарства якось затримали своє роздрібнення в силу тих чи інших обставин. Маючи на увазі Запорізький принцип сіяти зернових не більше як 50 відсотків наявної ріллі, а останні землі відводити під кормові культури, технічні, овочі, картоплю, цікаво простежити також урожай іншої культури - соняшнику.

Можна вважати, що зерно і насіння соняшника - це ті два економічні важелі, які роблять "погоду" в сільськогосподарському виробництві.

Соняшнику сіють в області втричі більше господарств, ніж зернових, і тут, на нашу думку, головним є те, що рекомендації науки наполегливо ігноруються з року в рік. На полях області, де переважали 8- та 10- спільні сівозміни, наука рекомендує висівати соняшник в одному полі; тобто ця культура поверталась на своє місце не раніше, ніж на 8 рік, після чого поле відводилось під пар. Але тепер більш жорсткі умови, кажуть, ринок вимагає. Є рекомендації й інші, з яких випливає, що соняшник сіють через три-чотири роки, але після таких попередніх культур, які не зовсім висушують своєю глибоко вкоріненою системою нижчі шари землі. Такі небажані попередники - це суданська трава, буряк, багаторічні трави (люцерна). Сюди треба додати сою, горох, томати, які мають спільні з соняшником хвороби та шкідники.

Але, якщо все ідеально складається, і соняшник посіяний з дотриманням вище означених вимог, на жаль, аналіз реального стану показує, що не так просто отримати хороший урожай. Про це свідчать показники урожайності за останні 16 років (див. табл. 7.6).

Як бачимо з таблиці, урожай соняшнику з кожного гектара зменшився майже у 2,0 рази (1,98) за період 1986-2004 pp., а валовий збір у 1986 р. складав 311,9 тис. тонн, тоді як у 2004 р. майже 376 тис. тонн, тобто збільшився.

Таблиця 7.6 Урожайність соняшника по Запорізькій області

	Урожай		Урожай		Урожай-
Роки	ність ц/га	Роки	ність ц/га	Роки	ність ц/га
1986	18,0	1992	14,2	1998	10,6
1987	19,7	1993	14,5	1999	10,6
1988	18,3	1994	10,7	2000	. П,9
1989	18,2	1995	14,2	2001	9,6
1990	15,7	1996	10,8	2002	12,0
1991	13,4	1997	14,7	2003 2004	10,5 9,1

Питома вага соняшнику в посівній площі всіх культур у 1986 р. складала 11,6, а у 2004 р. - 34 відсотка. Щорічно збільшуються площі посіву соняшнику, що призводить до спустошення родючості ґрунту. Соняшник - культура корисна, але збільшення площ посіву понад оптимальний рівень призводить до зниження урожаю. Так, у 2004 р. більше як 700 господарств отримали урожай 5 і менше центнерів з кожного гектара цієї культури.

Поширюється практика, коли вся земля засівається тільки зерновими та соняшником. Наприклад, в КСП "Южное" Веселівського району у 2004 р. засіяли 2842 га соняшнику, відвівши під цю культуру 48% всієї землі і отримали урожай 3,9 ц / га. У цьому господарстві мабуть є "гріхи" не тільки з розміщенням культур, айв організаційних справах, про це говорять "результати" урожайності і зернових. У 2001 p., найсприятливішому для вирощування зернових, тут отримали урожай 18 ц/га, а в 2002 р. на площі 1819 га зібрано тільки по 10,4 ц/га, в той час як по району цей показник у 2 рази вищий. "Торуємо" екстенсивний шлях, руйнуючи родючість землі, ігноруючи попередній досвід. Через декілька років такого "шляху" здається, сіяти що-небудь з економічної точки зору не буде сенсу, бо геть забувається істина, що без кормових культур і тваринництва ми приречені.

Але все ж слід вважати, що треба внести корективи до деяких сівозмін, зовсім не порушуючи тих, які "прижилися" в господарствах і виправдовують себе.

Прикладом такої сівозміни, на нашу думку, певно, слід використати шестипільну з таким розміщенням культур: 1.) пар; 2.) озима пшениця; 3.) горох; 4.) озима пшениця; 5.) кормові культури; кукурудза на силос і зерно, баштанні, ярові зернові; 6.) соняшник. Там, де є потреба, до цієї сівозміни доцільно після 5-го поля ввести ще одне поле під ярові зернові (тобто сівозміну впровадити з семи полів), плануючи використання землі таким чином, щоб краще готувати землю до посіву соняшнику; не зовсім її обезволоживши, бо після ярових зернових в осіннє-зимовий період досить часу для накопичення вологи, яка потрібна, щоб одержати дружні весняні сходи.

Досвід показує, що фермерство і підсобні сільські господарства повністю не вирішують проблеми забезпечення м'ясними продуктами населення; це також стосується і забезпечення хлібом. Із цього можливо зробити висновок: скорочувати площі зернових культур і кормових поки що не доцільно. Особливо тих кормових культур, які не погіршують, а навіть поліпшують родючість грунту і є кращими попередниками - це еспарцет, кукурудза на зелений корм і силос, люцерна та інші. Але ж по області скорочуються посівні площі за рахунок цих культур. Так, у 1986 р. засівалося 1 млн. 685,7 тис.га землі, а у 2004 р. на 89 тис.га менше. Площа посіву скоротилась за рахунок парів, у 2004 р. їх було 236,2 тис.га. І тут замкнуте негативне коло: скорочуємо площі під кормові культури, бо вкрай мало утримуємо худоби та свиней, а це обумовлює нестачу органіки, яка є головним фактором поповнення елементами родючості ґрунту. Ці питання потребують свого рішення. На часі інші порядки й умови, але свою землю треба не тільки любити, а ще і доцільно використовувати.

Землі, які під парами, не завжди вчасно обробляються і недостатньо заправляються добривами. Хоча і на парових полях добрі хазяї висівають культури з коротким вегетаційним періодом типу пів-пара: це культури на сіно і зелений корм: вівсяно-горохові суміші, ранні овочеві та інше.

Таким чином, збільшення концентрації виробництва повинно супроводжуватися оптимізацією міжгалузевих відносин на умовах впровадження наукових технологій та їх економічної доцільності.

Контрольні питання

1.   Зональні умови розміщення сільського господарства.

2.   Спеціалізація та її значення в підвищенні ефективності АПК

3.   Види спеціалізації.

4.   Обумовленість оптимізації міжгалузевих відносин.

5.   Концентрація та її роль у підвищенні ефективності сільського господарства.

6.   Проблеми підвищення рівня концентрації виробництва в сільському господарстві.

РОЗДІЛ 8 Організація виробництва в галузях рослинництва

8.1 Організація землеробства

Організація галузей рослинництва передбачає комплекс організаційно-економічних заходів, здійснюваний з метою збільшення виробництва продукції землеробства при одночасному зниженні витрат праці і засобів на її одержання. Весь комплекс цих заходів здійснюється в рамках системи землеробства.

Під системою землеробства розуміють комплекс взаємозалежних агротехнічних, меліоративних і організаційно-економічних заходів, що характеризується інтенсивністю використання землі, способами відновлення і підвищення родючості ґрунту.

Системи землеробства змінювалися й удосконалювалися в міру розвитку продуктивних сил і виробничих відносин суспільства, удосконалювання засобів виробництва, розвитку науки і техніки. Процес розвитку систем землеробства характеризується переходом від екстенсивних до інтенсивних: від вирубно-вогневої і перелогової до парової, паропросапної, травопільної і плодозмінної. Назва і сутність систем землеробства визначається в основному прийомами відновлення і підвищення родючості ґрунтів, системою сівозмін і обробки ґрунтів, складом і чергуванням культур і т.ін.

Всі елементи системи землеробства можна об'єднати в три групи: технологічні заходи, система машин і організаційно-економічні заходи.

Система технологічних заходів передбачає впровадження раціональних сівозмін, систем обробки ґрунту, добрив, насінництва, захисту рослин від шкідників і хвороб, протиерозійних заходів і полезахисних лісонасаджень; меліорації земель з урахуванням спеціалізації виробництва, грунтово-кліматичних та інших умов.

Система машин повинна забезпечувати комплексну механізацію виробничих процесів при виконанні всіх технологічних прийомів. Вона містить у собі: ґрунтообробні машини по обробітку груп і окремих культур (зернових, технічних, овочів і ін.), по виконанню взаємозалежних технологічних процесів (машини по збиранню зернової і не зернової частини врожаю, по заготівлі кормів) і ін.

Система організаційно-економічних заходів складається з комплексу заходів для спеціалізації і концентрації виробництва, кооперації і поділу праці, організації робочих процесів і використання засобів виробництва, по керуванню, обліку трудових і матеріально-грошових витрат, оплаті праці і матеріальному стимулюванню, що забезпечують найбільш ефективне функціонування всіх технологічних операцій і системи машин.

Для порівняння й оцінки систем землеробства використовують такі показники: вихід продукції з площі сільськогосподарських угідь чи угідь ріллі в натурі, кормових одиницях і вартісному вираженні; розмір валового і чистого доходу з одиниці земельної площі, рівень продуктивності праці, собівартості продукції і рентабельності виробництва.

Спеціалізація рослинництва. До галузей рослинництва відносять: рільництво (виробництво зерна, картоплі, соняшнику, льону, цукрового буряку), кормо виробництво, овочівництво, садівництво, виноградарство і луківництво.

Спеціалізація рослинництва характеризується структурою товарної продукції, а поєднання галузей - структурою валової продукції. Головною галуззю рослинництва є рільництво, що у залежності від економічних і природних умов спеціалізується на виробництві одного чи декількох видів товарної продукції (зерно, соняшник, цукровий буряк і т.ін.).

Дані наукових досліджень і передової практики показують, що найбільш стійка висока економічна ефективність спеціалізації галузей рослинництва досягається при оптимальній концентрації посівних площ оброблюваних у господарстві культур, тобто раціональній організації земельної території.

Під раціональною організацією земельної території розуміють правильне розміщення на території господарства й ефективне використання всіх угідь (ріллі, косовиць, пасовищ і т.ін.), виробничих об'єктів, житлового фонду, культурно-побутових центрів, дорожньої мережі, засобів зв'язку, захисних лісонасаджень і джерел води з метою більш інтенсивного використання землі - найважливішого засобу виробництва,

У залежності від розміщення виробничих і господарських центрів у сільськогосподарських підприємствах складається централізована (при єдиному господарському центрі) чи децентралізована (при декількох господарсько-виробничих садибах і однієї з них центральної) форма організації їхньої території. Кількість і характер розміщення цих центрів на території підприємства значно впливають на обсяг вантажоперевезень, на витрати по транспортуванню продукції, добрив, людей до місць роботи і назад та інших вантажів, на розміри холостих перегонів тракторів, комбайнів і автомобілів. При плануванні середню відстань цих перевезень і перегонів можна розрахувати за формулою:

де: Р - середня відстань перевозок, перегонів, км;

К - коефіцієнт, що залежить від форми земельної ділянки і місця розташування садиби;

Кк - коефіцієнт криволінійності доріг, що являє собою відношення реальної відстані до садиби до математичної, тобто до кореня квадратного з площі землекористування; П - площа землекористування, га.

З усіх сільськогосподарських угідь у більшості районів країни найбільш інтенсивною є рілля, з якої господарство одержує основну масу продукції рослинництва: Під ріллю відводять кращі за родючістю, рельєфом і конфігурацією земельні ділянки.

Постійний розвиток продуктивних сил суспільства, зміцнення й удосконалювання матеріально-технічної бази сільського господарства дозволяють з кожним роком розширювати площі інтенсивних угідь. Осушення і зрошення дають можливість переводити заболочені, закустаренные, засолені й інші землі у високопродуктивну ріллю, плодові насадження, луги і пасовища. На земельних ділянках, відведених під ріллю, у залежності від родючості ґрунту, рельєфу, а також державного завдання з продажу продукції рослинництва, спеціалізації господарства і розташування ділянок стосовно садиб організують сівозміни.

Під сівозміною розуміють науково обґрунтоване чергування сільськогосподарських культур у часі і просторі шляхом розміщення їх на полях.

Польові сівозміни вводять для виробництва зерна й інших продовольчих, а також технічних культур, грубих і концентрованих кормів для тваринництва.

Кормові сівозміни (прифермські й лукопасовищні) створюють для забезпечення тваринництва всіма основними видами кормів. У прифермських сівозмінах обробляють переважно зелені і соковиті корми (кукурудзу, коренеплоди й ін.), а в лукопасовищних - трави на зелений корм (випас), сінаж і сіно.

Спеціальні сівозміни організують з метою вирощування овочевих культур, коноплі, бавовни й інших культур, що потребують спеціальної агротехніки. Для боротьби з ерозією ґрунтів уводять ґрунтозахисні сівозміни.

При визначенні складу і кількості сівозмін за основу приймають оптимальну структуру посівів, тобто найбільш раціональне співвідношення площ сільськогосподарських культур у загальній площі. Розміри сівозмін встановлюють у залежності від числа бригад, ферм, відділень, ділянок, цехів і комплексів, їхньої спеціалізації, площ земельних угідь, їхньої якості, рельєфу місцевості, конфігурації ділянок, наявності на території рік, лісів, ярів, залізничних колій і шосейних магістралей. Кожен виробничий підрозділ повинен мати одну сівозміну. Відхилення допускається тільки в тому випадку, якщо одна сівозміна не задовольняє потреби підрозділу, чи земельні ділянки роз'єднані природними перешкодами (ріками, ярами і т.ін.) й різко відрізняються одна від одної за складом ґрунтів, рельєфу, чи оброблювані культури вимагають різної агротехніки.

У залежності від виду сівозміни, кількості культур і ефективності їхнього обробітку, ґрунтових умов і рельєфу місцевості встановлюють кількість полів у сівозміні. При цьому на кожному полі розміщують одну чи дві культури з однаковою агротехнікою обробітку. Під організацією території сівозмін мається на увазі розміщення доріг, джерел польового водопостачання, мережі зрошувальних і осушувальних каналів та відводів, полезахисних лісосмуг, польових станів. Поля по можливості нарізають рівновеликими (відхилення від середніх розмірів допускаються в межах ±8%), вони повинні бути правильної конфігурації й однорідні за рельєфом, родючістю і механічним складом ґрунтів. Усе це забезпечує необхідні пропорції у виробництві окремих видів продукції по роках і створює кращі умови для організації трудових процесів. Правильна конфігурація полів, раціональні розміри і довгі гони - необхідні умови для використання широкозахватних агрегатів і швидкісних машин. Найбільш зручна форма полів - прямокутник зі співвідношеннями сторін 1:2, 1:3 і 1:4 у залежності від розміру полів, рельєфу і т.ін.

Розміри полів значно впливають на холості пересування агрегатів і переміщення людей до місця роботи і назад, а отже, і на розмір виробничих витрат. Відомо, що тракторні і комбайнові агрегати роблять три види непродуктивних пересувань, пов'язаних з виконанням робіт: переїзди з одного поля на інше після завершення кожного виду роботи; переїзди до місця роботи і назад на стоянку, до місця проведення технічного обслуговування і ремонту машин; повороти і заїзди при виконанні робіт у межах одного поля.

Витрати часу на переїзди з одного поля чи сівозміни на інше залежать від кількості сівозмін і полів, що обслуговуються окремою групою тракторів і комбайнів. Кількість переїздів при цьому дорівнює сумарній кількості усіх видів механізованих робіт, виконуваних у різний час на кожному полі, помноженому на число полів, що обслуговуються групою тракторів. Розрахунки показують, що збільшення площі сівозмін з 700 до 1400 га дозволяє зменшити непродуктивні витрати часу механізованих агрегатів на 40-50 %.

Використання техніки і якість робіт поліпшуються, якщо поле чи сівозміни мають безпосередній вихід до садиби, доріг, джерел води, а на схилах розміщені довгою стороною поперек схилу.

Економічна оцінка організації території землекористування і сівозмін дається за такими показниками:

•      вихід продукції (у натуральних, умовних одиницях і вартісному обчисленні) з одиниці земельної чи сівооборотної площі;

•      відсоток виконання плану виробництва валової і товарної продукції по видах і в цілому по господарству;

•      забезпеченість худоби кормами і собівартість кормової одиниці;

•      рівень продуктивності праці;

•      собівартість продукції, рентабельність виробництва і розмір чистого доходу в розрахунку на гектар сівооборотної площі;

•      енергоємність (кількість кінських сило-годин, що приходяться на гектар ріллі чи сівозміни);

•      трудомісткість (витрати людино-годин на гектар сівооборотної площі чи ріллі);

•      строк окупності капітальних вкладень;

•      розподіл витрат праці по періодах року.

У процесі високоефективного використання сільськогосподарських земель необхідно забезпечити схоронність природи і поліпшення навколишнього середовища.

8.2 Формування виробничої програми в рослинництві

Виробнича програма рослинництва складається з оптимальної площі земель, які задіяні у сівозмінах, та урожайності сільськогосподарських культур.

Якість цієї програми багато в чому залежить від ступеня обґрунтування урожайності. Розрахунок урожайності зазвичай базується на визначенні рівня, досягнутого в попередні роки (наприклад, у середньому за останні п'ять років), виявленні амплітуди коливань і співвідношення показників максимальної і мінімальної урожайності за ці роки в розрізі культур, на аналізі урожайності за звітний рік у підприємстві - конкуренті, а також на розрахунках обґрунтованого приросту урожайності для конкретних ґрунтово-кліматичних (зональних чи регіональних ) умов.

Рівень урожайності залежить від багатьох факторів, які можна об'єднати в дві групи: організаційно-економічні і техніко-технологічні. Тобто урожайність є результатом комплексу конкретних складових частин і, перш за все, господарської організації виробництва. У світовій практиці виходять з того, що кінцеві результати виробництва на половину - дві третини залежать не від матеріальних (уречевлених) факторів, а від людини, її мотивів інтересів, відношення до справи, рівня кваліфікації та професійної майстерності, вміння знаходити оптимальні рішення в постійно змінюваних умовах виробництва. В умовах гострого дефіциту матеріальних ресурсів, що спостерігається в багатьох господарствах України, значення уречевлених факторів стає визначальною умовою не тільки стійкого зростання урожайності, а й стабільності її показників.

На конкретному сільськогосподарському підприємстві рівень урожайності формується під впливом дії тих чи інших факторів. Приріст урожайності за рахунок кожного з них, а також їх сукупна дія при різноманітних співвідношеннях і передбачених ступенях інтенсивності можна виміряти шляхом застосування математичних моделей залежності урожайності від факторів, що її визначають. Побудування моделі базується на використанні звітних даних про врожайність. Основним економічним принципом техніки розрахунків на підготовчих стадіях є системний підхід. Система розрахунків повинна передбачати її перевірку від базових даних до кінцевих результатів по єдиній методиці. Другим важливим принципом слід вважати взаємозв'язок технологічних і організаційно-економічних показників. Збільшення обсягів виробництва залежить від зростання врожайності, а зростання врожайності від впровадження у виробництво високо урожайних сортів і гібридів інтенсивного типу, застосування оптимальних доз органічних та мінеральних добрив й інших факторів інтенсифікації виробництва. Ці взаємозв'язки і взаємозалежності обов'язково повинні дотримуватися і контролюватися. Третій принцип - урахування закономірностей в тенденціях, що проявилися в попередні з плановим роки, і оцінка їх направленості. Тенденції можуть бути як сприятливими, так і несприятливими для зростання врожайності. В усякому разі вони повинні бути якісно виражені і враховані при плануванні. У вітчизняній практиці планування урожайності сільськогосподарських культур використовують різноманітні методи і прийоми: прогнозування із використанням методів лінійного програмування і кореляційного моделювання; програмування з урахуванням кількісного впливу комплексу найважливіших факторів; обґрунтування приросту на підставі кількісної і якісної оцінки кожного фактора. Всі ці методи та прийоми детально викладені в спеціальній літературі.

У перелік заходів по підвищенню врожайності сільськогосподарських культур включають: вибір місця розміщення в сівозміні та попередників; впровадження нових районованих і перспективних сортів (гібридів); освоєння ресурсом та енергозберігаючих технологій інтенсивного та індустріального типу; застосування оптимальних доз внесення органічних та мінеральних добрив; використання інтегрованих систем захисту рослин від шкідників і хвороб та ін.

При визначенні ресурсної врожайності рекомендується використовувати одну з найбільш простих моделей програмування на основі використання природної родючості (бонітет ґрунтів), кількості і економічної ефективності органічних і мінеральних добрив, а також порівняльної ефективності різних попередників. Для цього слід використовувати таку формулу:

Ур=ЦБ + 0,К, + 02К2у

де: Ур - ресурсна урожайність;

Ц - ціна бала;

Б - бонітет грунтів;

0\02 - окупність мінеральних і органічних добрив;

КХК2 - кількість внесених мінеральних і органічних добрив.

При програмуванні урожайності слід користуватися матеріалами обстеження грунтів по господарству.

Шкали бонітетів грунтів складаються для кожного конкретного агрогрунтового району і культур, при цьому один і той же грунт у різних агрогрунтових районах може мати різну бальну оцінку. Бонітет грунтів кожного конкретного поля господарства визначається як середньо виважена величина бонітетів ґрунтів, що входять в нього (по шкалах бонітетів ґрунтів відповідного агроґрунтового району), і їх площ (по матеріалах широкомасштабного ґрунтового дослідження) за формулою:

де: Бср - середньо виважений бонітет ґрунтів поля, господарства, району;

Бь Б2,...у Бп ~ бонітети агровиробничих груп грунтів по шкалі бонітетів даного оцінного району; Рь P2,..., Рп - площі ґрунтів.

Вихідними даними тут є площі всіх ґрунтів господарства і бонітети їх по шкалі агроґрунтового району, в якому розташоване господарство. Середньовиважений бонітет ґрунтів для кожної культури одержуємо діленням суми добутків бонітетів ґрунтів та їх площ на суму площ ґрунтів.

Вихідною інформацією для оцінки ґрунтів полів є книги хімізації полів, а при їх відсутності - плани ґрунтів господарств, плани землеустрою і нариси ґрунтів по матеріалах широкомасштабного ґрунтового обстеження. Наприклад, в полі № 3 польової сівозміни господарства заплановано посіяти озиму пшеницю. Ґрунтове покриття поля представлене чотирма агровиробничими групами ґрунтів: 1) чорнозем потужний середньо гумусний важко суглинистий, шифр 416 - 60 га; 2) чорнозем потужний середньо-гумусний важко суглинистий слабко змитий, шифр 426 - 20 га; 3) чорнозем потужний середньо-гумусний важко суглинистий середньо змитий, шифр 43 - 40 га; 4) луговий і чорноземно-луговий ґрунт, шифр 112 - ЗО га.

Оцінка цих ґрунтів по шкалі бонітетів даного району: 416-80 балів, 426-68 балів, 43-53 бали і 112-72 бали. Середньовиважений бонітет поля буде дорівнювати:

Після оцінки ґрунтів усіх полів по кожній сільськогосподарській культурі визначають середньовиважений бонітет грунтів по господарству. Одержані зведені бонітети зіставляються з розрахунковими. Вони можуть відрізнятися від них на 2-3 бали за рахунок чергування різноманітних по ґрунтовому покриттю полів у сівозмінах.

Оцінка ґрунтів для культур, не приведених в шкалах бонітетів, може проводитись по бонітетах інших, близьких по біолого-екологічних і господарських особливостях культур: для озимої пшениці і жита на зелений корм - по шкалі бонітетів для озимої пшениці на зерно, для кукурудзи на зелений корм і силос - по шкалі кукурудзи на зерно, кормових буряків - по шкалі цукрових буряків, проса та інших зернових по шкалі групи зернових культур.

Шкали бонітетів ґрунтів є нормативами родючості ґрунтів по усереднених попередниках. Так, в умовах нестійкого і недостатнього зволоження такий попередник озимої пшениці, як чистий або зайнятий пар, може згладити вплив на урожай недостатньої атмосферної вологи, а стерньові попередники - підсилити його. Тому для озимої пшениці вводять поправочний коефіцієнт на бонітет ґрунтів, виходячи з попередників. Так, урожайність після кукурудзи молочно-воскової стиглості на зелений корм прийнято за 1, по чистих і зайнятих парах - вище, а після стерньових попередників - нижче 1. Кінцевий бонітет ґрунтів поля озимої пшениці визначається множенням середньо виваженого бонітету ґрунтів на поправний коефіцієнт. Наприклад, середньо виважений бонітет ґрунтів поля озимої пшениці - 65 балів, поправочний коефіцієнт на стерньовий попередник - 0,91. Кінцевий бонітет поля складає 60 балів (65 балів х 0,91).

Для спрощення розрахунків по районах і підприємствах визначають поправочні коефіцієнти на попередник по оцінках районів, або зонах області, як середньо виважені величини.

Для того, щоб безпосередньо використовувати результати бонітування у визначенні рівнів родючості ґрунтів без внесення добрив, необхідно знати ціну одного бала ґрунту по урожайності культур. Ціна бала, незалежно від агроґрунтового району, є середньо обласною і залежить від досягнутого рівня культури землеробства, тобто величина її є динамічною. З підвищенням загальної культури землеробства ціна одного бала бонітету по урожайності культур підвищується.

Оцінка природної родючості ґрунтів для програмування урожайності інших культур (овочеві, однорічні та багаторічні трави на зелений корм, на сіно та ін.) проводиться по шкалі оцінки вказаних зернових і технічних культур з близькими господарськими або кормовими властивостями. Наприклад, в 1 ц зерна ячменю міститься 1,21 ц к.од., а в 1 ц зеленої маси однорічних трав - 0,18 ц к.од. (в 6,72 р. менше). На цьому самому полі ціна одного бала для однорічних трав на зелений корм складе 2,75 ц/га (6,72 х 0,41).

При наявності в підприємстві зрошуваних чи осушених земель для їх оцінки бонітет ґрунтів помножується на коефіцієнт ефективності використання, який суттєво коливається по зонах України.

Ресурсна врожайність за рахунок використання органічних та мінеральних добрив розраховується по їх окупності приростом урожайності.

Ефективність використання добрив в значній мірі залежить від агрохімічних властивостей ґрунтів. При незначному вмісту в них поживних речовин одна і та сама доза внесення добрив дає більшу прибавку, ніж при підвищеному і високому вмісту. Тому при розрахунку врожайності здійснюють коригування доз внесення добрив по прийнятих коефіцієнтах (табл.8.2).

Таблиця 8.2 Поправні коефіцієнти до середніх доз мінеральних добрив

Вміст поживних речовин у ґрунті	Зернові	Просапні
Низький	1,2	1,5
Середній	1,0	1,0
Підвищений	0,7	0,8
Високий	-	0,5

Таким чином, величина ресурсної врожайності складається з її частини, одержаної за рахунок природної родючості, приросту, одержаного за рахунок мінеральних та органічних добрив, і визначається за формулою:

¥~р =Б х Ц+Км х Ом+К0 х 00,

де: Ур - нормативна ресурсна урожайність, ц/га;

Б - бонітет грунтів, балів;

Ц - ціна 1 бала, ц;

Км - кількість мінеральних добрив, ц д.р.;

Ом - окупність 1 ц д.р. мінеральних добрив;

K0 - кількість органічних добрив, т;

О о - окупність 1 т органічних добрив, ц.

Для визначення урожайності сільськогосподарських культур необхідно знати: розміщення і площу посіву культур в полях сівозмін; планову кількість органічних та мінеральних добрив, що будуть внесені під культури; картограми забезпеченості грунтів пересувними формами поживних речовин; попередники. З урахуванням цього визначають ресурсну урожайність сільськогосподарського підприємства. Так, наприклад, дослідне господарство Запорізької сільськогосподарської дослідної станції розташоване в зоні Степу. Бонітетна оцінка ріллі складає: зернові -61; горох - 61; цукрові буряки - 55; соняшник - 74. Забезпеченість пересувними формами поживних речовин середня. Порядок визначення ресурсної врожайності по полях сівозмін приведено в табл. 8.З.

Ресурсна врожайність за рахунок природної родючості визначається як добуток середньо виваженого бонітету ґрунтів поля (для озимої пшениці скоригованого на поправний коефіцієнт на попередник) на ціну одного бала. Бонітетна оцінка ріллі для озимої пшениці по чистому пару складає 80 балів (64x1,25). За рахунок природної родючості врожайність складе 37,6 ц/га (80x0,47). За рахунок внесення органічних і мінеральних добрив 8,7 ц/га [(16х0,20)+(1,12x4,90)]. По цукрових буряках ресурсна врожайність складе: за рахунок природної родючості 232,1 (55x4,22), приріст за рахунок добрив 83,8 [(16х2,48)+(2,36х18,7)]. Разом 315,9 (232,1+83,8). В такому ж порядку визначається ресурсна урожайність інших культур.

Слід мати на увазі, що з урахуванням всіх перелічених умов і факторів рівень урожайності повинен бути реальним для господарства.

Розроблення структури посівних площ слід починати з економічної оцінки сільськогосподарських культур і вивчення кон'юнктури ринку в плановому році. Оптимальний варіант структури посівних площ повинен забезпечувати виконання договірних зобов'язань по продажу продукції рослинництва,

Таблиця 83 Програмування урожайності сільськогосподарських культур (в розрахунку на 1 га)

									Окупність		Приріст
	Бонітет ґрунтів			Ціна 1 бала.ц	Ресурсна врожайність за	Планується внести добрив на 1 га			добрив приростами урожайності,		урожайності за рахунок внесення доб-		Ресурсна
Культури сівозміни									ц/га		рив, ц/га		урожай йність, 1 ц/га
	Середньо виважений коефіціент	Поправочний коефіцієнт	кінцевий		Рахунок родючості ґрунтів	Органічних,т		Мінеральних, ц.р.	1т органічних	1 ц д.р. минеральних	органічних	мінеральних
Черний пар	X	X	X	X	X	(40)*	X		X X X X				*
Озима пшениця	64	1,25	80	о;47	37,6		16 1,12		0,12 4,90 3,2 5,5				46,3
Цукрові буряки	55 •		55	4,22	232,0		16 2,36		2,48 18,7 39,7 44,1				315,9
Ячмінь	61		61	0,45	27,5	(40)*	8 1,37		0,26 4,31 2,1 5,9				35,5
Кукурудза на зерно	47		47	0,42	19,7		16 1,66		0,34 4,64 5,4 7,7				32,8
Озима пшениця	64	0,91	58,94	0,47	27,4	(40)*	8 1,12		0,20 4,90 1,6 5,5				34,5
Кукурудза на зерно	47		47	0,42	19,7		16 1,66		0,34 4,64 5,4 7,7				32,8
Горох	61		61	0,45	27,5		16 1,37		0,26 4,31 4,2 5,8				37,5
Кукурудза на силос	47		47	2,82	132,5		16 1,59		2,20 32,7 35,2 52,0				219,7
1 Соняшник	74		74	0,20	14,8		8 1,5		0,12 2,1 1,0 3,2				19,0 1

задовольняти внутрішньогосподарські потреби (насіння, корми тощо), а також забезпечувати додержання прийнятих в господарстві сівозмін.

Розмахування виробничої програми по рослинництву починають із встановлення площі землі в обробітку, до якої включають площу ріллі власного користування; площу ріллі, яка перебуває в оренді, і виключають площу ріллі, переданої в оренду. Після встановлення площі землі в обробітку визначають площу чистих і чорних парів. При цьому повинні бути враховані зональні особливості, прийнята в господарстві система сівозмін, забур'яненість полів та інші умови (в тому числі і з урахуванням реальних можливостей якісної обробки ґрунтів). У Поліссі замість чистих і чорних парів можуть бути введені сидеральні пари на бідних піщаних грантах. При наявності цільової державної програми частина еродованих земель може бути виведена з ріллі під довгострокове залуження.

Після виключення із площі землі в обробітку площ чистих і сидеральних парів, а також площі ріллі, виведеної під довгострокове залуження, визначають загальну площу посіву сільськогосподарських культур, яка є основою для планування.

Розрахунок посівних площ окремих культур здійснюється в декілька етапів. На першому з них визначають попередні площі посіву по культурах, дотримуючись такої послідовності: технічні культури, картопля, овоче-баштанні, кормові і зернові культури. Така послідовність обумовлена тим, що технічні культури, картопля і овоче-баштанні культури дають визначену кількість побічної продукції (відходів, супутню продукцію від промислової переробки), яка використовується на годівлю худобі і яка повинна бути врахована при розрахунку посівних площ кормових культур (при виконанні цих розрахунків площі посіву визначають діленням потреби відповідних видів продукції на раніше визначену планову урожайність).

Після цього попередній варіант програми розміщують в системі сівозмін. На основі розміщення культур по полях сівозмін з урахуванням прийнятого в господарстві їх чергування визначають культури, по яких потрібно змінити площі посіву та відповідно скоригувати їх розміщення по полях сівозмін. При цьому враховують не тільки попит на продукцію, а й ефективність використання землі, трудових і матеріальних ресурсів. Слід мати на увазі, що зменшення площ посіву одних культур повинно бути компенсовано за рахунок збільшення інших рівнозначних за характером їх використання. При вирішенні цього завдання слід мати на увазі й інше: відхилення площ посіву від початкового варіанту не повинно бути суттєво принциповим і не повинно вносити значних змін в раніше виконані розрахунки по визначенню потреби у відповідних видах продукції рослинництва. Досвід показує, що не потребує великих зусиль коригування розміщення культур в полях сівозмін без порушення раніше прийнятого чергування.

Кінцевий варіант структури посівних площ повинен бути підкріплений позитивними балансами відповідних видів продукції рослинництва.

По зернових культурах урожайність і валовий збір показують у вазі після доробки (за виключенням невикористовування відходів і усушки при доробці зерна). Маса зерна після доробки включає повноцінне зерно і зернові відходи у фізичній масі, в перерахунку на зерно по відсотку його вмісту в зернових відходах. Кукурудзу перераховують у фізичну вагу зерна по відсотку його виходу із качанів, що склався у господарстві, а потім фізичну вагу зерна перераховують на базову вологість (22%). Вихід зерна базової вологості розраховують за формулою:

де: Уб - урожайність, чи вихід продукції при базовій вологості, ц/га;

К - вміст сухої речовини в масі врожаю, %;

Уф ~~ урожайність, чи вихід продукції, при фізичній (початкове оприбуткованій) вологості, ц/га;

Вб - вологість зерна базова, %.

Господарства, які планують збір кукурудзи на зерно комбайнами з одночасним обмолотом качанів, збір продукції показують після доробки.

Урожайність і валовий збір коренеплодів цукрових буряків (фабричних), призначених для реалізації, записують у заліковій масі. Ця маса повинна забезпечити виконання договірних зобов'язань по реалізації коренеплодів. Цукрові буряки, що вирощують на корм худобі, планують у складі кормових коренеплодів. У склад фабричних цукрових буряків не включають і вирощування їх маточників.

По олійних культурах (соняшник, соя, гірчиця, ріпак і льон олійний) збір продукції показують у масі після доробки, по якій розраховують собівартість одиниці продукції.

Для визначення площі посіву маточників дворічних овочевих культур передчасно слід розрахувати потребу в посадковому матеріалі для садіння в майбутньому році. При розрахунках слід враховувати відсоток виходу посадкового матеріалу від валового збору.

При визначенні посівних площ і набору кормових культур слід враховувати необхідність забезпечення тваринництва в повній мірі кормами власного виробництва з достатнім вмістом перетравного протеїну та інших поживних речовин. Розрахунок посівних площ кормових культур проводять, виходячи із загальної потреби в кормах на господарський рік (від урожаю планового року до урожаю майбутнього року). Попередньо визначають надходження продукції з природних кормових угідь (сіно, зелена маса), побічної продукції (гичка цукрових буряків і кормових коренеплодів, відходи овоче-баштанних культур і картоплі), а також продукції, що одержують від промислової переробки сільськогосподарської сировини (жом, меляса та ін.) Ця продукція враховується при визначенні посівних площ відповідних посівних кормових культур.

Продукція сіяних трав і природних кормових угідь, що виділяється на сінаж, силос та трав'яне борошно, враховується у вазі зеленої маси. Названі види продукції переводять в зелену масу за відповідними коефіцієнтами. Природні сінокоси використовуються для одержання сіна або зеленої маси, а пасовища планують для випасу тварин. Гичка цукрових буряків і кормових коренеплодів використовується в якості зеленого корму, а також для виготовлення силосу.

Площі культур, що використовуються безпосередньо на зелену масу для годівлі тварин, визначають у процесі складання "зеленого конвеєра" з урахуванням покриття декадної потреби і строків надходження зеленого корму відповідних культур. Складений на підставі раніше визначених площ "зелений конвеєр" не зможе забезпечити рівномірне надходження зеленої маси на протязі пасовищного періоду.

Для збільшення кормових ресурсів слід широко запроваджувати, особливо на зрошуваних площах, повторні (післяукісні, післяжнивні) та ущільнені посіви. Якщо на площі озимих культур, після використання їх на корм, у плановому році передбачається посіяти ярі культури, то посіви цих ярих культур плануються як основні посіви і включаються в загальну посівну площу. В цьому разі посіви озимих культур, використаних на корм, є проміжними і в загальну посівну площу не включаються. Ці посіви показуються окремо. Коли після озимих культур, використаних на корм, поле залишається як напівпар для посіву озимих на зерно і не використовується для посіву ярих культур у плановому році, то такі площі озимих посівів показують в кормовій групі.

Продукція сіяних трав і природних кормових угідь, що виділяється на сінаж, трав'яне борошно, враховується у вазі зеленої маси, а виробництво сінажу і трав'яного борошна показують окремо. Виробництво силосу визначають по використаній для його одержання зеленій масі, за виключенням можливих природних втрат, що залежать від вологості зеленої маси і типу силососховищ. Виробництво сінажу і силосу визначають по використаній зеленій масі за формулою:

де: В - вихід сінажу (силосу), т;

Зм - зелена маса, використана для одержання сінажу (силосу), т;

С - вміст сухої речовини в зеленій масі, %;

П - вологість сінажу (силосу), %.

У групі кормових культур також виділяються окремим показником посіви спеціальних медоносних культур (фацелії та ін.). Крім того, для зміцнення кормової бази для бджіл необхідно широко запроваджувати підсів медоносних культур по однорічних травах, а також на луках, пасовищах та в міжряддях садів.

Площі і збір продукції плодових та інших багаторічних насаджень і розсадників записують на підставі попередньо визначених даних розрахункових таблиць. Валовий збір плодів, ягід, винограду, хмелю і зеленого тутового листу визначається з плодоносних площ, а також з урахуванням збору продукції з площі молодих насаджень.

Відповідно до запланованих площ закладки нових насаджень, ремонту і пере закладки існуючих обчислюється потреба в садивному матеріалі. Витрати на закладку нових над саджень є затратами капітального характеру. В суму капіталовкладень включаються також затрати по догляду за молодими насадженнями по зерняткових на протязі 8 років, кісточкових - 6 років, ягідних - 2 років, виноградників - 4 років і по садозахисних насадженнях - 10 років.

Площі, що підлягають ремонту і пере закладці, визначаються по наслідках інвентаризації насаджень і показуються в перерахунку на суцільну посадку (щільні гектари).

Наприклад: 1. В саду господарства на площі 50 га перевіркою пробних ділянок встановлено, що з 800 саджанців кісточкових порід, висаджених на 1 га, залишилось 776 штук. Тобто загинуло 3%. Отже, площа поповнення в перерахунку на щільні гектари становитиме 1,5 га (50 хЗ : 100).

2. В господарстві є 100 га плодових насаджень. При перевірці плодових дерев виявилось пошкоджених і таких що загинули 1000 шт., або 10 шт. в середньому на 1 га. При нормі посадки на 1 га 312 саджанців площа ремонту і поповнення становитиме: 1000 : 312 = 3,2 (щільних) га.

Якщо на ділянці розміщуються насадження різних порід (зерняткових і кісточкових), розподіл площі по породних групах насаджень провадиться відповідно до кількості дерев кожної породи і прийнятої для даного району середньої норми кількості дерев кожної породи на одному гектарі.

Наприклад, господарство має змішаний сад зерняткових і кісточкових порід на площі 150 га. Фактично в саду за даними інвентаризації є 18720 дерев зерняткових і 72000 дерев кісточкових. Для даного району кількість дерев на одному гектарі прийнято по схемі закладки: зерняткових - 312, кісточкових -800.

Виходячи з середньої норми закладки дерев на гектар, площа саду зерняткових і кісточкових становитиме:

зерняткові 18720 : 312 (норма) = 60 га;

кісточкові 72000 : 800 (норма) = 90 га.

По ягідних культурах (суниці, смородина, аґрус та ін.) записують чисельником відокремлені площі ягідників і знаменником - площу всіх ягідників разом з посадкою в міжряддях плодових насаджень. Площа ягідників в міжряддях садів визначається діленням кількості кущів,на норму посадок на 1 га, прийняту для посадки в даному районі, а розмір ділянок під суницями та полуницями в міжряддях визначається по фактично зайнятій площі.

При формуванні виробничої програми розвитку рослинництва розраховують потребу в насінні для посіву на основі посівних площ і прийнятих норм висіву. Вагова норма висіву визначається, виходячи з оптимальної кількості зерен, необхідних для одержання врожаю, її встановлюють за досвідом господарства і рекомендаціями наукових установ. Виходячи з норми висіву зерна на 1 га і господарської придатності насіння, обчислюють вагові норми висіву за формулою:

де: Н - вагова норма висіву, кг/га;

Л - маса 1000 зерен, г;

К - кількість схожих зерен на 1 га, млн. шт.;

Ч - чистота насіння, %;

С - схожість насіння, %.

Масу наявного на початок року насіння по культурах записують за даними обліку чи очікуваною їх наявністю. Проте насіння, яке передбачають використати для обміну, в наявне не включають.

По зернових культурах показують загальну площу посіву на зерно і зелену масу. По багаторічних травах беруть до уваги площі, що планують засіяти восени планового і весною наступного років насінням трав урожаю планового року.

Середню норму висіву насіння на 1 га визначають так, як і при обґрунтуванні потреби в насінні на плановий рік. Множенням площ на норму висіву обчислюють потребу в насінні по культурах.

Загальну потребу у добриві розробляють з урахуванням місцевих умов, включаючи накопиченні мінеральні добрива, визначення доз і форм добрив, строків і способів внесення, складання робочого плану потреби в робочій силі, тракторах, автомобілях, машинах по змішуванню і розкиданню добрив.

Кількість можливого накопичення гною в господарстві можна визначити, виходячи з потреби тварин в кормах і підстилці. Для цього використовують таку формулу:

де: Н - кількість гною

Із загальної кількості сухої речовини кормів 1/2 засвоюється організмом тварин, інша половина переходить в гній. У свіжому гної вміщується 1/4 сухих речовин і 3/4 води, тому загальна кількість гною (Я) в 4 рази більше половини сухої речовини корму ( К</2) і сухої речовини підстилки ( Пс).

При розподілі органічних добрив між сільськогосподарськими культурами в сівозмінах слід враховувати біологічні особливості рослин, їх чутливість на добрива і керуватися рекомендаціями наукових закладів.

План внесення мінеральних добрив під урожай планового року і урожай майбутніх років складається на підставі прийнятої в господарстві системи добрив в кожній сівозміні і з урахуванням реальних можливостей їх придбання. Ці дані є базою для складання зведеного плану внесення добрив у цілому по господарству. При цьому слід орієнтуватися не на максимальні дози, а на оптимальний розподіл наявних ресурсів мінеральних добрив між культурами з урахуванням більш високої окупності прибавкою урожайності.

Щоб уникнути подвійнго підрахунку фізичної маси по складних добривах, її показують лише по азотних, а поживну речовину - по азотних, фосфорних і калійних. Фізичну і в перерахунку на поживну речовину масу мінеральних добрив (по їх видах) обчислюють множенням фізичної маси конкретних добрив на відсоток вмісту в них поживної речовини і діленням на 100.

Якщо вміст поживних речовин у добривах відхиляється від приведеного, коефіцієнти перерахунку визначаються шляхом ділення величини вмісту поживних речовин в кожному конкретному виді добрив на величину, що прийнята за умовну одиницю. Коефіцієнти перерахунку по добривах, що не включені в цей перелік, визначаються в залежності від фактичного вмісту поживних речовин.

Загальну масу добрив, що передбачено внести в грунт у плановому році, обчислюють додаванням підсумкових даних по завершеному і незавершеному виробництву.

В системі захисту рослин від шкідників, хвороб і бур'янів донедавна перевага надавалась високоефективному хімічному методу. Проте при його широкому застосуванні, порушенні регламентів і технологій відзначався розвиток стійких видів шкідливих організмів, забруднення навколишнього середовища (грунт, водні джерела, повітря), їжі і кормів, шкідливий вплив на корисну фауну, флору і людину. Тому поряд з хімічними значну перевагу тепер стали надавати нехімічним методам.

Впроваджуються нові прогресивні методи і засоби, комплексні системи з елементами інтегрованого захисту, що включає в себе організаційно-господарські, агрохімічні, хімічні, біологічні, карантинні, селекційно-насінницькі, фізи-ко-механічні та інші заходи. Застосування хімічного методу доцільне лише при чисельності шкідливих організмів понад економічний поріг шкідливості, з урахуванням економічних наслідків.

Об'єктивна економічна оцінка потенційних втрат врожаю викликається шкідливими організмами, можливими витратами матеріальних, технічних, трудових ресурсів, і екологічна оцінка заходів дозволяє визначити науково обґрунтовані, раціональні в конкретних умовах технологічні і організаційні форми і методи захисту рослин. Комплексний план захисту рослин являє собою економічно і екологічно обґрунтовану систему захисних заходів від шкідників, хвороб і бур'янів.

Для того, щоб правильно скласти і обґрунтувати комплексний план заходів по захисту рослин, необхідно мати планові нормативні та інші матеріали: розміщення посівних площ у полях сівозмін; відомості про заселеність полів сівозмін і кварталів багаторічних насаджень шкідниками і про заразливість хворобами; дані про чисельність шкідників, що пішли на зимівлю; відомості про засміченість полів по ботанічних групах бур'янів, нанесених на карту засмічення полів; дані прогнозування появи і розповсюдження головніших шкідників і хвороб на плановий рік; дані про фактичну наявність в господарстві машин, спеціальної апаратури, обладнання і транспортних засобів з їх техніко-економічною характеристикою, інсектицидів, фунгіцидів, акарицидів і гербіцидів, складських приміщень для зберігання зерна, овочів, картоплі, плодів і винограду, про їх місткість і обсяги; діючі в господарстві норми виробітку, тарифи і розцінки на роботах по захисту рослин; нормативні матеріали про витрати хімічних і біологічних засобів на одиницю площі сільськогосподарських культур чи одиницю обсягу робіт; оптові чи ринкові ціни на машини, спеціальну апаратуру, хімічні і біологічні засоби, індивідуальні засоби захисту; ринкові ціни на сільськогосподарську продукцію; список хімічних і біологічних засобів захисту рослин, дозволених (препаратів) для застосування в сільському господарстві у плановому році; технологічні карти по захисту сільськогосподарських культур від шкідників, хвороб і бур'янів.

Плани проведення захисних заходів є підставою для розрахунку потреби в хімічних та інших засобах захисту рослин. Потреба в хімічних засобах та їх асортимент визначається з урахуванням місцевих умов по нормах витрат хімікатів на 1 га посіву сільськогосподарської культури (1т насіння, 1 м3 приміщення). При визначенні потреби слід враховувати виробництво нових, більш ефективних засобів, що включаються в щорічно поновлюваний і доведений до відома місцевих сільськогосподарських органів список пестицидів, рекомендованих до застосування Державною комісією по хімічних засобах боротьби зі шкідниками, хворобами рослин і бур'янами. Для розрахунку витрат на придбання необхідної кількості хімічних і біологічних засобів захисту рослин використовуються діючі оптові або ринкові ціни. У вартість придбання засобів захисту включають витрати на їх доставку в господарство.

Комплексний план по захисту рослин є підставою для придбання хімічних і біологічних засобів захисту рослин, визначення способів їх застосування, складання замовлень на придбання відповідних машин і технологічного обладнання, а також для заключення договорів з організаціями сервісного обслуговування на виконання необхідного обсягу робіт, пов'язаних з застосуванням пестицидів.

Вартість пестицидів та інших засобів захисту рослин визначають так, як і вартість мінеральних добрив.

8.3 Організація виробничих процесів в рослинництві

Основним документом, у якому відбивається сутність виробничого процесу, є технологічні карти. У технологічних картах визначають, виходячи з конкретних умов господарства, найбільш раціональні прийоми обробітку сільськогосподарських культур, що дають можливість підвищувати врожайність і одержувати сільськогосподарську продукцію з найменшими витратами.

У технологічні карти включають такі показники, як перелік операцій і агротехнічні терміни їхнього проведення; склад агрегату (чи характер устаткування), за допомогою якого здійснюється дана операція; чисельність обслуговуючого персоналу; норма виробітку за зміну; прямі витрати виробництва.

Усі питання, пов'язані з обробітком сільськогосподарських культур, вирішують у технологічних картах, виходячи з необхідності найбільш повного використання техніки і впровадження у виробництво досягнень науки і передового досвіду, освоєння прогресивних форм організації виробничих процесів, раціонального використання засобів виробництва, продуктів і матеріалів. Отже, технологічна карта - це документ, у якому відбиваються основні нормативи, необхідні для планування й організації виробництва.

Технологічні карти підрозділяються в залежності від того, яка технічна база покладена в основу розрахунків - існуюча чи перспективна і на який період вони розробляються - на поточний чи на перспективу Крім того складають типові карти стосовно умов даної зони і карти для конкретних господарств.

При складанні типових технологічних карт розрахунок ведеться на приблизну середню площу, що відповідає типовим для зони розмірам господарств і їх підрозділів; у залежності від умов виробництва даються визначені системи агротехнічних заходів і варіанти виконання окремих операцій із застосуванням різного набору машин чи агрегатів, що значно полегшує складання карт для окремих господарств і їхніх підрозділів.

У технологічні карти для конкретних господарств не слід включати велику кількості показників, а давати лише ті, котрі необхідні для висвітлення основних питань технології. Всі інші показники (витрати продуктів, матеріалів і електроенергії, а також амортизаційного відрахування й інші) доцільно встановлювати шляхом додаткових розрахунків.

Розроблення технологічних карт починають з уточнення норм виробітку, визначення врожайності сільськогосподарських культур і площ їхнього посіву, а також планування всього комплексу агротехнічних заходів і визначення складу машин, застосовуваних для обробітку тієї чи іншої культури.

Технологічні карти можуть бути використані протягом ряду років; у них вносять виправлення у зв'язку зі зміною комплексу машин, організації і продуктивності праці чи агротехніки обробітку культур.

Способи виконання польових робіт. Польові тракторні роботи виконуються загінним, фігурним і човниковим способами (рис. 8.1).

При загінному способі агрегат працює тільки при русі уздовж двох довгих сторін загінки. На кінцях гону робоче знаряддя виключають, і по ширині загінки агрегат йде на холостому ходу. При цьому способі робота може виконуватися у звал і урозвал, звальна і розвальна борозни проходять через усю довжину гону.

При фігурному способі агрегат працює по колу. Якщо роботу починають на одному з кутів (із зовнішньої сторони) загонки і закінчують у середині її, то роботу виконують урозвал; навпаки, якщо роботу починають із середини загінки і закінчують на зовнішній її межі, то роботу виконують у звал.

При човниковому способі агрегат рухається на зразок човника, проходячи другу борозну поруч з першою, третю поруч із другою і т.ін.

Загінний спосіб роботи дає гарні результати, коли на кінцях загінки відбивають поворотні смуги і поворотні лінії (особливо на оранці і сівбі). Поворотну лінію, на якій включають і виключають причіпні знаряддя, проводять на такій відстані від кінця загонки, щоб можна було на поворотній смузі розгорнути агрегат на 90° чи 180°. Після закінчення роботи на всьому полі обробляють поворотну смугу в поперечному напрямку до довжини загонки.

У порівнянні з фігурним і човниковим способами роботи при загінному способі більше часу затрачається на заїзди (холості переїзди). Тому боронування і дискування доцільне проводити фігурним способом, посів - човниковим, і тільки при використанні громіздких агрегатів, коли важко розгорнути агрегат на 180°, застосовують загінний спосіб. Оранку найбільше раціонально виконувати загінним способом, чергуючи оранку у звал і урозвал. Жнивні машини найкраще використовуються при фігурному способі роботи; збирання самохідним комбайн роблять так, як це найбільше вигідно в даних конкретних умовах.

Розміри загінок. Доцільно прагнути до того, щоб площа загінки дорівнювала добовій (чи змінній) продуктивності агрегату або їхній кратній величині. При загінному способі роботи продуктивність агрегату знаходиться у зворотній залежності від часу, що його затрачають на холосту роботу на кінцях загінки і на останніх проходах агрегату через неповне використання ширини захоплення його робочих органів. При цьому витрати часу на холості переїзди прямо пропорційні зміні ширини загінки і обернено пропорційні зміні довжини гону. Тому раціональним буде такий розмір і така форма загінки, котрі в даних конкретних умовах забезпечують найвищу продуктивність агрегатів.

Для практичних цілей велике значення має величина, що показує, яку частина шляху агрегату займають робочі ходи. Відношення довжини робочих ходів до всього шляху, пройденого агрегатом, називають коефіцієнтом робочих ходів.

При довгому гоні і відповідній йому ширині загінки коефіцієнт робочих ходів буде великим, тому що холості ходи стають відносно меншими. Ширина загінки повинна бути кратною ширині захоплення робочих органів агрегату. При даній довжині гону ширина загінки визначається за формулою:

Ш = 2√ДхШ3+4р2

де: Ш - ширина загінки;

Д - довжина гону;

Ш3 - ширина захоплення агрегату;

р - радіус повороту агрегату.

З приведеної формули випливає, що для кожної довжини загінки існує оптимальна її ширина; з подовженням загінки чи збільшенням ширини захоплення робочих органів агрегату збільшується й оптимальна ширина загінки. Найбільш зручною є загінка прямокутної форми.

Організація робіт на обробітку ґрунту. На оранці, боронуванні, дискуванні і суцільній культивації практикують індивідуальне і групове розміщення агрегатів. На цих роботах, як правило, агрегат обслуговує один тракторист, і тільки при непідготовленості ділянки чи великій її засміченості необхідно в допомогу трактористу виділяти причіплювача.

Оранка. Довгу сторону загінки розташовують поперек схилу. Якщо дозволяє рельєф і ширина поля перевищує 500 м, доцільно щорічно змінювати напрямок оранки. Для зменшення числа звальних гребенів і роз'ємних борозен оранку непарних загонок роблять всвал, а парних - вразвал. При цьому кількість розвальних борозен і звальних гребенів зменшується майже наполовину.

Боронування. До боронування зябу ставляться такі вимоги: руйнування кірки і розпушування верхнього шару ґрунту, вирівнювання гребенів і подрібнення брил. Боронування озимих, просапних культур і багаторічних трав повинне забезпечити розпушування ґрунту. При цьому ушкодження культурних рослин не повинні перевищувати 5%.

Вище вказувалося, що боронування роблять головним чином човниковим способом. Однак при довжині гону менш як 500 м допускається боронування фігурним способом. Озимі, просапні, багаторічні трави боронують зазвичай упоперек рядків посіву (чи під кутом до них). На полях, засіяних перехресним способом, боронування роблять у діагональному напрямку. Зяб боронують упоперек чи під кутом до напрямку оранки.

Дискування роблять під кутом до напрямку попередньої оранки.

Суцільна культивація. Верхній шар ґрунту після культивації повинний бути дрібногрудкуватих, глибина розпушування - рівномірна. Першу культивацію, як правило, проводять упоперек напрямку основної оранки, а наступні - у поперечному напрямку. Коли повороти агрегату за межами ланки неможливі, необхідно відбивати поворотні смуги, ширина яких дорівнює трьом захопленням агрегату. Агрегат при культивації рухається човником і на кінцях гонів робить грушоподібні повороти. Суміжні проходи проводяться з перекриттям у 10-15 см.

Організація сівби. При одночасній роботі декількох посівних агрегатів вдаються до їх групового розміщення в індивідуальних загінках. Це полегшує обслуговування агрегатів (підвезення насіння). За кожним агрегатом закріплюють (крім тракториста) сівачів (за кількістю сівалок в агрегаті) і робітника для засипання насіння, а також необхідну кількість транспортних засобів для їхнього підвезення. Сівбу проводять загінним чи човниковим способом. За кожним агрегатом закріплюють дві суміжних загінки для того, щоб агрегат працював без переїзду на іншу ділянку не менш одного робочого дня.

Для зменшення простоїв агрегатів заздалегідь визначають місця засипання насіння у сівалки. Шлях, що проходить агрегат між двома засипаннями насіння, залежить від ємності насіннєвої шухляди сівалки і норми висіву. Наприклад, якщо ємність шухляди дорівнює 240 кг, а норма висіву - 150 кг на гектар, площа яка засівається при повному спорожнюванні шухляди сівалки буде дорівнює 1,6 га (240 : 150). Зазвичай насіння із шухляди висівають не повністю, тому що коли насіння залишається мало, погіршується рівномірність його надходження у висіваючі апарати. У зв'язку з цим заправлення сівалки роблять при наявності в шухляді залишку насіння у межах 10-15% його ємності; у результаті засіяна площа також зменшиться приблизно на 10—15% (у нашому прикладі на 0,16 га). Тому сівалка засіє 1,44 га, чи 14400 кв. м. Якщо цю площу поділити на ширину захоплення сівалки (допустимо, 3,6 м), то частка покаже, який шлях може пройти сівалка від заправлення до заправлення. У нашому прикладі шлях сівалки складе 4000 м (14400 : 3,6).

Сівалки зазвичай заправляють з однієї сторони загінки. Тоді найбільша довжина гону не повинна перевищувати половини відстані проходу сівалки від заправлення до заправлення. У нашому прикладі довжина гону складає 2000 м (4000:2).

Довжину шляху сівалки можна підрахувати за формулою

де: Дп ~ довжина шляху між пунктами заправлення (м);

А ~ вага насіння у насіннєвій шухляді сівалки (кг);

Н - норма висіву (кг на 1 га);

Ш3 - ширина робочого захоплення сівалки (м).

Ширина загінки залежить від площі ланки, довжини гону, ширини захоплення агрегату і денної норми виробітку. У будь-яких умовах ширина загонки повинна бути кратною ширині посівного агрегату. Поворотні смуги відбивають шириною в чотири захоплення посівного агрегату.

При загінному способі сівби, щоб не допускати пересівання і зниження врожайності на загущених ділянках, сівалки включають і виключають строго на межах поворотних смуг.

На сівбі просапних культур необхідно дотримуватись заданої ширини міжрядь і прямолінійності рядків. При квадратно-гніздовій сівбі необхідно стежити за точністю квадратів.

Напрямок сівби установлюють, виходячи з розміру і конфігурації поля чи рельєфу і напрямку передпосівного обробітки ґрунту. Бажано, щоб сівба проводилася упоперек напрямку передпосівної обробки. На схилах сіяють упоперек їх. Перший прохід посівного агрегату виробляється по виску, а наступні - по маркеру.

Організаціядобрив. Добрива вносять у ґрунт до

посіву, одночасно з посівом (у рядки) і в різні періоди розвитку рослин.

При внесенні органічних добрив використовують спеціальні навантажувачі і розкидувачі, що агрегатуються із тракторами різних марок.

Правильність установки розкидувача перевіряють так. Кузов завантажують зваженою кількістю гною чи компосту. Потім заміряють площу розсіву. Фактичну норму внесення добрив розраховують за формулою:

Ах 10000 Н — п

де: Н - норма внесення добрива (т на 1 га);

Л - вага гною в кузові (т);

П - площа розсіву м2.

Порошкоподібні і гранульовані мінеральні добрива вносять за допомогою універсального транспортера-розкидача, тукових сівалок або комбінованих сівалок. Весняну підкормку озимих і післяукісну підкормку багаторічних трав роблять за допомогою машин для суцільного внесення добрив; для підгодівлі просапних використовують культиватори.

Туковисівні апарати встановлюють на норму висіву за формулою:

де: На - кількість добрив, що висіваються одним туковисівним апаратом за визначену кількість оборотів привідного колеса (кг);

Н - норма висіву добрив (кг наД га);

Д0 - довжина обода привідного колеса (м);

Ш3 - ширина захоплення культиватора-рослиноживиль-ника (м);

Д0 - кількість оборотів колеса;

Кт - кількість туковисівних апаратів культиватора.

Потребу в транспортних засобах для підвезення добрив розраховують, виходячи з норми внесення добрив, відстані їхньої доставки і продуктивності агрегату. Наприклад, при нормі внесення 500 кг на гектар і продуктивності культиватора КРН-4,2, рівної 0,8-1 га в годину, витрата добрив за годину роботи агрегату складе 500 кг. При відстані доставки 5 км, швидкості руху візка 4 км на годину і витратах часу на навантаження і розвантаження однієї підводи (вантажопідйомністю 5 ц) у межах ЗО хв. на один рейс буде потрібно затратити 3 години. Отже, щоб підвезти 500 кг добрив на годину, потрібно три підводи.

Шлях, що пройде заправлений рослино живильник, можна розрахувати за формулою, приведеною на сторінці 220, де Дп - довжина шляху (м); А ~ вага добрив у банках (кг); Н - норма висіву (кг на 1 га); Ш3 - ширина захоплення культиватора (м).

У цій формулі коефіцієнт, що враховує можливе використання ємності банок, варто прийняти за 0,8.

Організація робіт з догляду за рослинами. Догляд за просапними культурами, у залежності від їхнього виду і стану, а також ґрунтових умов - це руйнування кірки, розпушування ґрунту, підгортання, букетування, мульчування, підгодівля, зрошення, боротьба зі шкідниками і хворобами.

При підготовці трактора до роботи встановлюють необхідний розмір колії. Для тракторів з постійною колією визначають розмір захисної зони і кількість рядків, над якими повинний проходити трактор. Розмір захисних зон визначають за формулою:

де: 3 - захисна зона (мм);

Шм - ширина міжряддя (мм);

Шк - ширина колеса трапа чи гусениць (мм).

де: Зі - зовнішня захисна зона (мм)

32 - внутрішня захисна зона (мм);

Чр - число рядків між колісьми трактора;

Кт - колія трактора (мм).

Якщо при розподілі ширини колії трактора на розмір міжряддя виходить число з залишком, це вказує, що ширина зовнішньої і внутрішньої захисних зон буде неоднакова. У цьому випадку розмір їх визначають за формулами:

Перед початком роботи тракторист відзначає поворотні смуги і визначає міжряддя для першого проходу агрегату.

При поздовжній культивації поворот агрегату на міжрядному обробітку здійснюється на поворотній смузі посівного агрегату. Для поперечної культивації при відсутності вільних виїздів за межі ланок виділяють поворотні смуги по краях ділянки уздовж рядків.

При поздовжній культивації перший прохід агрегату роблять по першому проході посівного чи посадкового агрегату або у тім же напрямку з таким розрахунком, щоб крайніми групами лап оброблялися стикові міжряддя. При поперечній культивації перший прохід агрегату роблять поруч з колишньою контрольною борозною (поворотною лінією),

Перший міжрядний обробіток роблять у поперечному напрямку, другий - у поздовжньому. Одночасно обробляти ланку в двох напрямках не слід, тому що це може викликати ушкодження культурних рослин. Напрямок останнього міжрядного обробітку картоплі, капусти й інших культур повинен збігатися з напрямком руху збирального агрегату.

Організація збирання зернових колосових культур. Серед робіт з обробітку зернових культур особливе значення має збирання - один з найбільш важливих і трудомістких процесів сільськогосподарського виробництва.

На збиранні врожаю важливо використовувати всі засоби механізації - комбайни, лафетні жниварки, підбирачі. У залежності від використання техніки збирання розчленовується на такі операції: косовицю, добірку валків і обмолот, очищення зерна, скиртування соломи і полови.

Тепер поширені два способи збирання зернових - пряме комбайнування і роздільний. Пряме комбайнування починають у період повної спілості зерна.

Для скорочення термінів жнив і запобігання утрат врожаю в більшості господарств застосовується найбільш прогресивний роздільний (двофазний) спосіб збирання, при якому косовицю хлібів і обмолот ведуть окремо. Досвід багатьох передових господарств свідчить про безперечну економічну перевагу роздільного збирання, незважаючи на те, що витрати на збирання гектара хлібів тут вищі, ніж при прямому комбайнуванні (нами прийнято, що норми на косовиці, добірці й обмолоті валків на 20-30 % вищі, ніж при прямому комбайнуванні).

Роздільний спосіб дозволяє скоротити терміни збирання колосових і тим самим попередити втрати 2-3 ц зерна з кожного гектара від опадання на корені. Крім того, досягається велика економія засобів на підробітку зерна і, за даними багатьох досліджень, поліпшується його якість.

Роздільне комбайнування починають з настанням воскової спілості зерна, коли вологість його складає ЗО- 40%. Для косовиці використовують жниварки рядкові і лафети з хедерами від комбайнів. Скошені валки просушують 3- 5 днів і потім комбайнами з підбирачами обмолочують хліба безпосередньо з валків.

Придатними для роздільного збирання вважають площі з густотою стеблостою не менш як 280-300 рослин на 1 кв. м. при висоті не нижче 80 см (не враховуючи довжини колосся). Рекомендується залишати стерню не нижче 15-18 см.

Важливою умовою якісного роздільного збирання є укладання рівномірного за товщиною і прямолінійного валка уздовж борозен; для цього потрібно, щоб жниварка працювала з повним захопленням. Від форми, розміру і безперервності валка залежить наступна робота комбайна з підбирачем, скорочення втрат врожаю.

Оптимальною формою загінки є прямокутник, у якого довжина перевищує ширину в 5-8 разів. Величина загонки повинна бути не менше денної норми виробітку комбайна на добірці валків. Довга сторона загінки повинна по можливості збігатися з напрямком оранки; у цьому випадку зменшиться тяговий опір жниварки на косовиці і комбайна на добірці валків, жниварка і комбайн не піддаються сильній трясці.

Поля для роздільного збирання обкошують і роблять прокоси, щоб перший валок від рядкової жниварки лягав на стерню. Ширина обкосів 4-6 м, прокосів 6-8 м.

Продуктивність агрегату (Пр) можна визначити за формулою:

де: Пр~ продуктивність агрегату (га в годину); Ш3 - ширина захоплення агрегату (м); С - швидкість руху агрегату (у годину); 0,1 - постійний коефіцієнт.

Час одного рейсу (Вр) залежить від відстані між ділянкою, на якій збирається зерно, і місцем його розвантаження, швидкості руху транспорту, а також від часу, затрачуваного на навантаження і розвантаження. Він підраховується за формулою:

де: Вр - час одного рейсу (хв);

Р - відстань від ділянки, на якій збирається врожай, до місця розвантаження зерна (км);

З - середня швидкість руху транспорту (км на годину);

Вх _ час, затрачуваний на вивантаження зерна з бункера (хв);

В2 - час, затрачуваний на зважування і розвантаження зерна (хв).

На роздільному збиранні застосовують груповий спосіб використання комбайнів, при якому на одному полі працює кілька агрегатів на окремих загінках. Це дає можливість спростити технічне обслуговування збиральних агрегатів і поліпшити організацію їхнього розвантаження.

Щоб вчасно забезпечити обмолот валків, на кожну рядкову жниварку необхідно мати не менш одного комбайна з підбирачем.

Слідом за збиранням солому скиртують, використовуючи для цього волокуші чи інші засоби механізації. Скирти зазвичай укладають на краю ланки, бажано ближче до дороги. Потім проводять лущіння стерні і зяблеву оранку.

Потоковий метод збирання зернових полягає в тому, що весь урожай зерна, соломи і полови збирають з ланки одночасно, у єдиному технологічному потоці. Для цього зернозбиральні комбайни обладнують подрібнювачем соломи; для транспортування різання на кожен комбайн виділяють 2-3 візки ПТС-40 місткістю від 1 до 1,8 т. Якщо поле знаходиться недалеко від ферми, то на її території скиртують різання. При цьому способі средньосезонне вироблення на комбайн складає 250-400 га.

Результати широкої виробничої перевірки показали, що нова технологія цілком себе виправдала і дала значний ефект. Витрати праці на гектар збирання усього врожаю (зерна і соломи) скорочуються більш ніж у 3 рази, в тому числі на збиранні тонни соломи більш ніж у 4 рази. Застосування такого способу збирання дозволяє усунути втрати соломи і швидко слідом за комбайном звільнити поле для післязбиральних робіт.

На збиранні зернових потоковим методом виділяють ланку в складі двох комбайнерів (один з них ланковий), 6-8 трактористів, 4-6 причіплювачів на візках, 3-4 робітників на скиртувальних агрегатах і скирті, 2-3 чоловік на відвезенні і 2-3 чоловік на очищенні зерна. Ланка може зібрати 30-40 га зернових культур за робочий день.

Комбайни, що беруть участь на збиранні, з подрібнювачами, транспортні візки і скиртувальні агрегати створюють потік і повинні працювати ритмічно.

Варто підкреслити, що зазначеним способом успішно збирають і горох. Здрібнена горохова солома - цінний корм для худоби.

Організація овочівництва. Овочівництво - це трудомістка галузь сільського господарства, що характеризується великим набором культур і різноманіттям прийомів їхнього обробітку. Розвиток овочівництва пов'язаний з великими капітальними вкладеннями.

У нашій країні з кожним роком збільшується попит населення на різноманітні вітамінні продукти, у тому числі і на свіжі овочі, що роблять великий вплив на зміцнення здоров'я і підвищення працездатності людини. Завдання галузі полягає в тому, щоб створити достаток свіжих дешевих овочів і постачати ними в різноманітному асортименті населення протягом усього року.

Практика показала, що найбільш правильний шлях швидкого збільшення виробництва овочів з найменшими затратами праці і матеріальних засобів - це концентрація їхнього виробництва у великих спеціалізованих господарствах, які розташовують на заплавних і зрошуваних землях. Важливе значення має і внутрішньогосподарська поглиблена спеціалізація виробництва овочів.

Організація великих спеціалізованих господарств дає можливість перейти в овочівництві від переважного використання ручної праці до вирощування овочів на основі інтенсифікації, що включає хімізацію і комплексну механізацію їх обробітку, а також до організації овочевого господарства в складі всіх його цехів: вирощування розсади й овочів у закритому і відкритому ґрунті, часткова переробка продуктів, зимове зберігання і насінництво. Правильне поєднання закритого і відкритого ґрунту дозволить найбільш ощадливо і повно використовувати робочу силу протягом усього року і поставляти безупинним потоком різноманітну овочеву продукцію споживачу.

До останнього часу капуста білокачанна, буряк, морква, помідори й огірки займали понад 90% посівної площі овочевих культур. У спеціалізованих підприємствах є можливість значно розширити асортимент оброблюваних культур, дцо також набагато поліпшить умови постачання населення продукцією цієї галузі.

Поєднання відкритого і закритого ґрунту. Розвиток овочівництва відкритого грунту тісно пов'язаний з наявністю в господарстві теплиць і парників. Для вигонки ранніх овочів у відкритому ґрунті насіння цвітної, білокачанної і савойскої капусти, а також селери, качанного салату, перцю, помідорів і деяких інших культур висівають у теплицях, а потім пікіровані сіянці виносять у парники, Площі теплиць і парників повинні відповідати площам ранніх розсадних культур. У розрахунку на гектар відкритого ґрунту овочівницькі господарства повинні мати для вирощування повноцінної розсади ранньої капусти не менш 90 парникових рам, ранніх помідорів 75-180 рам і т.д.

Провідну роль в організації овочівництва відіграє правильне планування вирощування овочів протягом року, поєднання відкритого і закритого ґрунту, що мають за основу такі положення: а) у закритому ґрунті вирощують розсаду, щоб одержувати ранні і високі врожаї культур відкритого ґрунту; б) у відкритому ґрунті вирощують посадковий матеріал для вигінки і дорощування в закритому ґрунті; в) у відкритому ґрунті використовують відходи парникового господарства.

Овочівництво закритого ґрунту покликане вирощувати ранні овочі узимку (у зимових теплицях) і навесні (у парниках), а також просувати культуру овочів на північ. Розсадний спосіб культури скорочує період від посадки до початку збору врожаю. Теплично-парникові господарства будують з урахуванням правильного поєднання різних видів теплиць, парників і утепленого ґрунту.

При розміщенні відкритого і закритого ґрунту на території господарства враховують особливості цієї галузі і ряд організаційно-господарських питань. Так, ділянки закритого ґрунту повинні розміщуватися поблизу овочевих сівозмін і мати гарний дорожній зв'язок із садибою господарства, залізничною станцією, пристанню й іншими пунктами здачі продукції та одержання необхідних вантажів. Поблизу теплиць і парників розміщують площі утепленого ґрунту з метою вирощування ранніх овочів і розсади. Ділянка, що відводиться під закритий ґрунт, повинна мати ухил щ південь, південний схід чи південний захід і захист від північних, північно-східних та інших вітрів, що панують у зимовий період. Вона повинна бути вилучена від складських приміщень та інших господарських будівель не менш ніж на 300 м, а від житлових приміщень - - на 500 м. У північній частині ділянки розміщають службові будівлі і теплиці, до півдня від них - ранні, потім середні парники. Утеплений ґрунт розташовують південніше середніх парників і по периферії ділянки, але не в зоні затінення.

Овочеві сівозміни розміщують, виходячи з вимог культур до тепла і вологи. При цьому враховують, що, наприклад, капуста дає значно вищий врожай на низинних, зволожених землях, а такі культури, як помідори, перець, баклажани, в умовах середньої смуги краще ростуть на теплих положистих схилах. На холодних ґрунтах, що пізно поспівають, зниженого рельєфу одержувати ранню продукцію овочів не можна.

Структура посівів овочевих культур має свою специфіку. Справа в тім, що в овочівництві важливо не тільки установити набір культур, а й правильно підібрати сорти, тому що це має першорядне значення для одержання ранніх і високих врожаїв. Ранні сорти помідорів, капусти, огірків та інших культур дозрівають на 2-4 тижні раніше, ніж середні і пізні. Для тих чи інших культур, що займають у господарстві великі площі, підбирають кілька сортів. Наприклад, скоростиглі і средньостиглі сорти білкачанної капусти використовуються у свіжому виді і для квашення, середньостиглі і пізньостиглі - для тривалого зимового зберігання. Наявність сортів з різним вегетаційним періодом не тільки подовжує терміни надходження продукції, а й дозволяє правильно скласти графік сівби і висадження, збирання врожаю й інших робіт, краще використовувати робочу силу.

Площі посіву овочевих культур у господарстві визначають, виходячи з попиту ринку і внутрішніх потреб підприємства, врожайності культур і економічної ефективності їхнього вирощування. При цьому заслуговує на увагу питання спеціалізації господарств на вирощуванні окремих культур.

Спеціальні сівозміни вводять у господарствах з великими площами овочевих культур, переважно в приміських районах, де овочівництво і продуктивне тваринництво є провідними галузями. У деяких господарствах в одній сівозміні добре поєднується виробництво овочів і кормів. Овочі вирощують і в польових сівозмінах, розміщуючи їх поблизу води і на відповідних ґрунтах.

Під овочеві сівозміни цілком придатні суглинні і супіщані ґрунти; важкі глинисті і піщані ґрунти придатні лише за умови їхнього поліпшення; кращий ґрунт для вирощування овочевих культур - чорнозем. Він родючий, добре прогрівається, утримує в собі вологу і досить проникний, легко обробляється, а при внесенні гною дає особливо високі врожаї.

В овочевій сівозміні вирощують 5-6 основних культур (капусту, огірки, помідори, коренеплоди, цибулю, ранню картоплю) і кілька культур як ущільнювачі. У полях сівозміни їх розміщають так, щоб вони поверталися на те саме місце не раніше ніж через 2-3 роки.

Одночасно враховують вегетаційний період тих чи інших культур, щоб скоростиглими овочами (редисом, салатом, шпинатом, цибулею на перо) не займати окремі поля і ділянки, а висівати їх як ущільнювачі. Зазначені культури доцільно вирощувати в спеціальної припарникової сівозміні. В овоче-насінницьких сівозмінах насінники цибулі, капусти, моркви просторово ізолюють від культур першого року, для яких вони є джерелом хвороб.

У кожному конкретному господарстві кількість полів у сівозміні і схему чергування культур у ньому встановлюють у залежності від природних і економічних умов, а також економічної ефективності культур і структури посівних площ.

Для підвищення ефективності використання споруджень закритого ґрунту вводять так звані рамообороти. В овочівницьких господарствах формують парники двох видів: ранні і середні. Ранні парники (глибиною 75 см) використовують у першому рамообороті для вирощування більш ранніх овочів і розсади ранніх культур; у другому - під пікіровку розсади; у третьому рамообороті - для вирощування помідорів, перцю і баклажанів. Середні парники (глибиною 50-60 см) служать для вирощування в першому рамообороті овочевої розсади і в другому рамообороті - огірків, помідорів та інших культур.

При складанні рамооборотів планують максимальне використання площі парників для збільшення виходу продукції й одержання її в терміни, коли відсутні аналогічні овочі з відкритого ґрунту; одночасно прагнуть різноманітити асортимент продукції.

Планування організаційних процесів в овочівництві починають із складання технологічних карт. Як і в рільництві, при складанні технологічних карт в овочівництві використовують такі дані: посівні площі, врожайність і валові збори по культурах, наявність машин, норми виробітку і витрати пального, норми амортизації, норми висіву насіння та інші види прямих витрат.

На основі технологічних карт організують виробничі процеси в овочівництві і розробляють завдання механізованим ланкам.

Особливістю овочівництва є великий набір культур, кожній з яких повинна бути забезпечена особлива агротехніка; трудомісткість, що зростає через недостатню механізацію; більш рівномірне використання робочої сили, ніж в інших рослинницьких галузях. Зазначені особливості визначають специфіку організації виробничих процесів у цій галузі.

Підготовка ґрунту. Овочеві культури дуже вологолюбні і не терплять пересихання ґрунту, тому при його підготовці необхідно дотримуватися безперервності процесу. Оранку під овочеві роблять так само, як і під польові культури, розходження є тільки в термінах і глибині оранки. Борозни і гряди нарізають плугами, при умові, що борозни повинні засаджуватися не пізніше ніж через 3-4 години після їхньої нарізки (цим зберігається волога).

Посадка розсади. Тут особливо важливо дотримуватися безперервності процесу. Розсаду висаджують вручну чи механізованим способом. При ручній посадці слідом за маркіруванням роблять заготівлю лунок, розкладку розсади, полив, посадку розсади, присипку лунок землею навколо рослини. Доцільно дотримуватися такого розпорядку дня: посадка з 5 год. ранку до 9, перерва з 9 до 17, посадка з 17 до 21 год. При механізованій посадці використовують розсадосадильні машини, обладнанні демультиплікатором (ходозменшувачем). Для високопродуктивної роботи агрегату заздалегідь намічають пункти заправлення розсадою і водою. Бажано, щоб вони були загальними. Відстань між пунктами заправлення водою залежить від ємності баків і визначається за формулою:

де: Дп - відстань між пунктами заправлення водою (м);

Е - ємність баків (л);

є - постійний залишок води в баках (л);

Р - відстань між рослинами в рядку (м);

К - кількість рядків, що висаджуються машиною за один прохід;

в - витрата води на одну рослину (л).

Кількість розсади (Кр), що висаджується агрегатом між двома пунктами заправлення, підраховують за формулою:

До отриманої кількості розсади додають страховий фонд у розмірі 5-10% потреби.

Розсадосадильну машину обслуговують 18-21 чоловік, у тому числі 1 машиніст, 1 тракторист, 6 садильників, 3 справщики розсади, 2-3 підвізники води (на відстань до 1 км), 4-5 працівників на виїмці розсади, 1-2 підвізники розсади (на відстань до 3 км). У залежності від швидкості руху агрегату, довжини гону і коефіцієнта використання робочого часу продуктивність машини за зміну складає 1,5-2 га.

У господарствах, що мають дощувальні установки, поливають розсаду слідом за роботою машини, як тільки вона зробить 2-3 гони.

Міжрядний обробіток овочевих культур. При обробітку міжрядь вручну цю роботу організують по-різному: в одних господарствах працюють усією ланкою, в інших - дають щоденні завдання кожному робітнику, у третіх - за ланками закріплюють на весь період обробітку невелику ділянку, у четвертих - за кожною людиною закріплюють окремі рядки.

У спеціалізованих господарствах міжрядний обробіток овочевих культур механізований, при цьому за механізованими ланками закріплені просапні трактори і культиватори, за допомогою яких ланки ведуть міжрядний обробіток на закріплених за ними ділянках. Вручну виконують тільки підсобні і деякі ще не механізовані роботи, наприклад підсадження, розпушування ґрунту біля рослин і т.ін. Механізовані роботи виконують такими самими методами, як і в рільництві.

Збирана врожаю овочевих культур - робота дуже трудомістка. При її проведенні необхідно забезпечити безперервність процесу. Наприклад, капусту забирають вибірково, у 2-3 терміни: у перший - 15-20% врожаю, у другий - 60-70% і в третій - решту врожаю. При першому збиранні ранньої капусти людей розставляють так: 1 чоловік зрізує качани, 3-4 чоловіка виносять їх на дорогу і складають у купи, 1-2 чоловіка очищають качани. Виробіток такої ланки за зміну складає 5-6 т. При масовому збиранні і вивезенні врожаю автомашинами створюють ланки з 12 чоловік, з них 3 чоловік виділяють на рубання качанів, 9 - на очищення листа і навантаження качанів на автомашину. Якщо відразу після збирання капусту не вивозять, то її складають у купи шириною 2-3 м, довжиною 5-6 м і висотою 1,5 м. Така ланка за зміну може зібрати 30-40 т.

Організація робіт у парниках і теплицях. У господарстві, що має 2-2,5 тис. парникових рам і 6-8 тис. кв. метрів теплиць, доцільно створювати спеціальну бригаду закритого ґрунту. У її складі організують ланки, що обслуговують окремі спорудження. За бригадою закріплюють теплиці, парники, припарникові сівозміни й утеплений ґрунт, а також (у деяких господарствах) і невеликі площі відкритого ґрунту (з метою вирівнювання навантаження протягом року).

У закритому ґрунті введена парна система роботи. Суть її в тому, що усередині ланки за кожними двома працівниками закріплюють, у залежності від рівня механізації й інших умов роботи, 400-600 рам і частини припарникової ділянки для виконання усіх видів робіт. При цьому парники різних типів рівномірно розподіляють за кожною парою.

Виробничі процеси в теплицях підрозділяють на сезонні, короткочасні (підготовка теплиць до пуску) і повсякденні (постійні), зв'язані з доглядом за рослинами і регулюванням режиму. Потребу в постійних робітниках обчислюють, виходячи з обсягу повсякденних (постійних) робіт. Короткочасну і сезонну потребу в робочій силі поповнюють за рахунок робітників з інших бригад у порядку взаємодопомоги.

Організація садівництва і виноградарства. Садівництво і виноградарство в порівнянні з іншими галузями рослинництва має ряд особливостей, найважливіші з них такі. Виробництво плодів, ягід і винограду зв'язано з багаторічною культурою на одному місці деревних і кущових плодових і ягідних рослин, що вступають у пору плодоносіння лише на 2-10-й рік після їхньої посадки; закладка садів та виноградників вимагає проведення ряду підготовчих дорогих і трудомістких заходів; первісні капітальні витрати в садівництві й виноградарстві починають окупатися лише через дуже тривалий період часу; у садах і ягідниках затрачається багато праці на одиницю земельної площі, що зв'язано з трудомісткістю вирощування багаторічних насаджень і з низьким рівнем механізації робіт.

Перераховані особливості дуже впливають на розміри садів і виноградників та на їхнє економічне значення в господарстві. Варто підкреслити, що дуже важливу роль відіграють також природно-кліматичні умови конкретних господарств.

Площа садів і виноградників у сільськогосподарських підприємствах в окремих економічних районах країни дуже різна і коливається від 1-2 до 1000 га і більше.

Організація території садів, ягідників і виноградників. Садівництво одна з інтенсивних галузей сільського господарства. Вибору ділянки під плодово-ягідні і виноградні насадження необхідно приділяти особливу увагу з огляду на умови рельєфу, якість ґрунту, зволоження, захищеність ділянки від вітрів і тлін.

Найдоцільніше розміщати плодово-ягідні і виноградні насадження на положистих схилах, середньоузвишених терасах чи вододілах, похилокрутих схилах, не підданих сильній ерозії, на схилах, протилежних напрямку пануючих вітрів, чи на рівних місцях, що знаходяться під захистом гір, лісів, узлісь і лісосмуг.

Через те, що від рельєфу ділянки залежить ряд кліматичних факторів (волога, тепло, світло і т.ін. ), вимоги до нього в різних зонах України неоднакові.

Ґрунт на ділянках, виділених під сади і виноградники, повинен мати гарну повітропроникність на всю глибину поширення основної маси кореневої системи. Припустима глибина залягання ґрунтового і надлишкового зволоження така: для рослин із глибокою кореневою системою в північній зоні 2-3 м, у південній 1,5-2 м; для рослин із дрібною кореневою системою 1 -1,5 м.

Непридатні для садів і ягідників надмірно зволожені, підзолисті, торф'янисті, малородючі, засолені і надмірно сухі чи заболочені землі. Перевагу варто віддавати ділянкам, розташованим на підвищеннях, зі схилами, зверненими до півдня чи південно-заходу і заходу.

При розміщенні на ділянці окремих плодово-ягідних культур необхідно враховувати їхні вимоги до вологи й інших факторів росту і розвитку. Наприклад, смородину і полуницю розміщають на ділянках з порівняно неглибоким заляганням ґрунтових вод; груша і слива підвищено вимогливі до ґрунтової родючості; вишню і черешню можна розміщати на підвищених місцях і на порівняно легких ґрунтах; абрикос найбільш вимогливий до аерації ґрунту.

Під виноградники доцільно використовувати круті схили, застосовуючи їхнє терасування (у залежності від ширини міжрядь установлюють ширину полотнини тераси; наприклад, при ширині міжрядь 2 м ширину полотнини тераси приймають 6-8-10 м).

Площу великих садів і виноградників (при спокійному рельєфі) розбивають на 100-гектарні ділянки, а останні - на 25-гектарні квартали, які, у свою чергу, розділяють на 5-гек-тарні клітини. Клітини, де це можливо, нарізають квадратні, а квартали - у вигляді витягнутих чотирикутників, довга сторона яких у 3-4 рази більша від ширини. По межах ділянок нарізають дороги шириною 6 м, ширина дороги між кварталами складає зазвичай 4-5 м, а між клітками - 3 м.

При розміщенні порід і сортів у садах і прибудова до їхньої території необхідно дотримуватися таких організаційно-господарських вимог: а) окремі породи і сорти з близькими термінами дозрівання продукції розміщують компактними масивами; б) малотранспортабельні і найбільш трудомісткі культури (полуницю, смородину, малину) розміщують ближче до господарського центру і бригадного стану; в) бригадам виділяють компактні ділянки з набором порід і сортів, що дають можливість забезпечити рівномірне завантаження садівників протягом усього періоду робіт; г) захисні смуги шириною 12 м закладають у садах на північно-східній стороні кожної ділянки; у виноградниках іноді створюють захисні смуги навколо 100-гектарных ділянок з волоського горіха, яблуні, груші, абрикоса і вишні; д) організація території саду повинна сприяти підвищенню продуктивності праці на усіх виробничих процесах.

В усіх садівничих господарствах варто розширювати існуючі й організувати нові пасіки з розрахунку не менше двох родин на гектар плодоносного саду. Міжряддя плодових садів доцільно використовувати для вирощування сільськогосподарських культур. Підбір культур і їхнє чергування в садових сівозмінах повинні забезпечувати підвищення родючості ґрунту, максимальну врожайність плодово-ягідних насаджень і збільшення виходу посадкового матеріалу (у розплідниках), сприяти прискоренню плодоношення молодих посадок. У молодих садах неприпустимі посіви зернових колосових і висо-костеблових рослин (кукурудза, соняшник, коноплі), тому що вони сильно висушують ґрунт і гнітять посадки. Тут, а також у полуничних і розплідникових сівозмінах бажано вирощувати овочеві і баштанні культури, картоплю, коренеплоди і бобові (широкорядні посіви). Велике значення в садових сівозмінах має посів фацелії, гречки і люпину, що відіграють роль сидератів але будучи медоносами, вони сприяють розвитку бджільництва.

При виборі садової сівозміни враховують породний склад насаджень, вік саду, грунтово-кліматичні і ряд інших умов. У зерняткових садах уводять 4-5-пільні сівозміни, а в кісточкових - більш короткі. В зонах недостатнього зволоження рекомендується вводити сівозміни з більш високою питомою вагою чистої пари і просапних, у другій половині літа тут висівають сидерати. У міжряддях молодих садів у приміських господарствах широко застосовують суничні й овочеві сівозміни, а в підприємствах з розвинутим тваринництвом - посіви кормових культур.

З настанням плодоносіння саду в міжряддях чергують чорні пари з посівами сидератів, одночасно вносять мінеральні й органічні добрива.

Організація розплідників. Як правило, культурні форми плодово-ягідних рослин отрмують тільки при їхньому щепленні, і це викликає необхідність мати розгалужену мережу плодових розплідників, що покликані давати потрібну кількість посадкового матеріалу високої якості.

Продуктивність і зимостійкість плодових насаджень значно підвищуються, коли для закладки садів використовують місцевий доброякісний посадковий матеріал, пристосований . до даних умов. Кожна область має підприємства - опорні розплідники, але будь-яке велике спеціалізоване господарство може мати свій розплідник, в якому дотримуються рекомендацій з породно-сортового складу.

Планування виробництва продукції. Помилки, що допускаються при закладці садів, важко піддаються виправленню. З огляду на це у кожному господарстві необхідно розробити перспективний план розвитку садівництва і виноградарства, передбачивши в ньому розмір насаджень і вихід продукції. Тут важливе значення має правильне планування підбору порід і сортів.

Окремі сорти плодових рослин мають різні вимоги до ґрунту, клімату, місця розташування, різну врожайність і терміни плодоносіння, а також розрізняються за призначенням продукції. Розмаїтість грунтово-кліматичних, економічних та інших умов виробництва ставить необхідність мати в кожнім підприємстві визначений набір порід і сортів, що відповідали б напрямку садівництва й одночасно були найбільш пристосовані до умов господарства.

Правильним підбором порід і сортів плодово-ягідних культур і їхнім співвідношенням досягається рівномірність виходу продукції і завантаження робочої сили й засобів виробництва протягом року, а також прискорення оборотності засобів, вкладених у садівництво. Однак слід мати на увазі, що зайва розмаїтість сортового складу утруднює догляд за плодово-ягідними насадженнями і реалізацією продукції. Тому в окремих господарствах посадки кожної плодової породи повинні складатися з 3-4 сортів, а по кожній групі сортів яблуні і груші (літні, осінні, зимові) - з 2-3 сортів, що відрізняються періодом дозрівання, тривалістю лежання й забезпечують взаємне перехресне запилення.

Практика спеціалізованих підприємств показує, що у складі садових насаджень варто мати: зерняткових (яблуні і груші) 60-75%, кісточкових 15-25% (у тому числі вишні 10-15%, сливи й абрикоси 5- 10%), ягідників 10-15% (у тому числі полуниці 5-10%). У південних районах садівництва, у зоні діяльності плодопереробних заводів, питома вага кісточкових може бути доведений до 50-60%. У приміських зонах і навколо великих промислових центрів доцільно збільшувати площі під ягідними і кісточковими культурами; у більш віддалених районах, навпаки, перевагу потрібно віддавати зернятковим, що дає найбільш транспортабельну продукцію. При цьому в посадках яблуні 60-70% повинні займати зимові сорти, 20-25%-осінні і 10-15%-літні.

Технологічні карти в садівництві і виноградарстві складають на окремі комплекси робіт (а не по культурах, як у рільництві й овочівництві): підготовка ґрунту і посадка саду та винограднику, догдяд за молодим садом і виноградником, догляд за плодоносним садом і ін. Д. Тому в них показують витрати праці і засобів на гектар, а не на одиницю продукції.

Технологічні карти використовують для розрахунку потреби в робочій силі і засобах виробництва, а також при організації виробничих процесів. Зіставляючи фактичні витрати праці на окремих виробничих процесах з розрахунковими, установлюють коефіцієнт використання робочої сили, що дозволяє розробити заходи, спрямовані на підвищення продуктивності праці.

Організація робочих процесів у садівництві і виноградарстві має на меті створити умови для високопродуктивної роботи бригад і механізованих ланок. Для цього необхідно, щоб ланки були постійними, мали відповідні машини, матеріали й інвентар та інші матеріально-технічні засоби. Щоб уникнути знеосібки і зрівнялівки на роботах, що виконуються вручну (перекопування і мотиження пристовбурних кіл і т.ін. ), кожен виконавець одержує індивідуальне завдання. Складні механізовані роботи, а також збір плодів, сортування і транспортування вимагають групового розміщення працівників. Для обслуговування складних агрегатів виділяють спеціальні групи, що складаються із садівників різних спеціальностей.

У плодовому розпліднику витрати праці по періодах року й в окремих полях дуже нерівномірні. Тому за кожною ланкою яка займається вирощуванням саджанців, закріплюють ділянки у всіх полях.

Посадку плодового саду починають з розбивки території на квартали і клітки, нарізки внутрішньої дорожньої мережі, виділення захисних смуг і ділянок під господарські будівлі (сараї, навіси, сховища і т.ін. ). Цю роботу зазвичай виконує ланка, чисельність якої визначається кількістю рядів у клітці плюс три чоловіки. При 10 рядах у клітці ланка складається з 13 чоловік, з яких один керує роботами, двоє натягають мотузку між крайніми кілочками клітки, а інші забивають кілочки на місцях посадки дерев.

Після розбивки саду приступають до копання ям глибиною 60-70 см і шириною 1-1,2 м. Для весняної посадки ями заготовлюють восени, а для осінньої - літом, за 1,5-2 місяця до посадки.

На посадці дерев потрібно забезпечити безперервність процесу. Посадку роблять парами садильник і його помічник. Кожній парі виділяють окремі ряди. Помічник укладає на дно ями верхній шар ґрунту, утворює конус; садильник ставить на цей конус деревце, розправляє корені і перевіряє, щоб деревце не виходило з ряду і шийка його була на 3-4 см вище рівня ґрунту. Помічник садильника засипає корені деревця поверхневим гумусним шаром ґрунту так, щоб під коренями не було порожнеч.

Для транспортних робіт бригадир чи ланковий виділяє возіїв води і підвізника саджанців. Спеціальний підношувач переглядає кореневу систему саджанців, обрізає ушкоджені частини, занурює корені в земляну бовтанку і розносить деревця до місця посадки. Один робітник присипає землею чи торфом политі водою гнізда.

Таким чином, ланка на посадці саду повинна складатися з 14 чоловік, у тому числі: 8 - на посадці (4 пари), 1 - на підвезенні саджанців, 2 - на рознесенні саджанців і підготовці їх до посадки, 2 - на візку води і поливі і 1 - на оправленні саджанців і присипанні лунок землею і торфом.

Окуліровка - найвідповідальніша робота в розпліднику. Для успішного її проведення складають спеціальний план, у якому вказують кількість підщеп, що підлягають окуліруванню, заплановані сорти, потреба в черешках за породами і сортами, потреба в інвентарю. Черешки для окулірування беруть зі здорових, плодоносних маткових рослин. Заготівлю черешків доручають кваліфікованим робітникам, що знають сорти плодових рослин.

Якість окулірування залежить від рівня підготовки і досвіду окулірувальників. Перед початком роботи з ними проводять семінар і визначають їхню кваліфікацію. Для окулірування виділяють ланки у складі 10 чоловік з такими їх розміщенням: на розокучуванні підщеп - 1, обтиранні підщеп і заготівлі черешків - 1, на щепленні - 4, на обв'язці окулірувань - 4. Ланка в такому складі може за зміну заокулірувати 3,5-4 тис. підщеп.

Обрізку плодових дерев роблять для формування крони, регулювання росту і плодоносіння, а також видалення старих, малопродуктивних, хворих рослин, що відмирають. Ця робота вимагає високої кваліфікації, тому до обрізки можна допускати тільки працівників, які пройшли спеціальну підготовку і мають достатні практичні навички. Результати обрізки повною мірою виявляються через 2-3 роки, і знеосібка тут не припустима. Ґрунтуючись на досвіді передових господарств, рекомендується за кожним обрізувачем закріплювати визначені ряди плодових дерев на термін не менш як 3-4 роки.

Норми виробітку й організація роботи залежать від призначення обрізки, віку і стану саду. Для звичайної обрізки в плодоносному саду виділяють ланку з трьох чоловік - двох обрізувачів і одного робітника, що замазує рани на деревах, збирає і виносить обрізані гілки. Така ланка за зміну може обрізати 50-60 дерев.

Збір плодів. У підприємствах, в залежності від розміру саду, наявності робочої сили і збирального інвентарю, застосовують три способи знімання плодів: індивідуальний, поярусний і одночасний груповий.

При індивідуальному способі збирання (у молодих садах, що вступають у пору плодоносіння, з деревами невеликого і середнього розміру) у кожен ряд ставлять одного робітника, що збирає плоди з верхнього і нижнього ярусів.

При поярусному способі збирання плодів по ярусах ведуть окремі групи наймачів, що складаються з двох чоловік кожна Перша група знімає плоди з нижнього ярусу; друга група, що йде слідом за першої, працюючи на драбинах і приставних сходах, знімає плоди з верхнього ярусу. Цей спосіб застосовують у садах з великими деревами, що мають низьку крону і невисоке розташування плодів.

При одночасному груповому способі збиральна група з двох чоловік знімає плоди одночасно з нижнього і верхнього ярусів. Цей спосіб застосовують у садах з великими деревами, що мають високу крону і високо розташовані плоди, а також при низької врожайності.

Продуктивність на зніманні плодів різко змінюється в залежності від місця розташування знімачів. Якщо продуктивність праці на зніманні плодів із землі (перебуваючи на землі) прийняти за 100%, то на зніманні з ослону вона буде складати 66%, а зі сходів - 57%.

Зняті плоди сортують, упаковують у шухляди і відправляють до місця реалізації чи зберігання. Збір плодів важливо організувати потоковим методом. Усього на збирання 100 ц плодів потрібно 28 чоловік, з них - на знімання - 20, заміну кошиків при зніманні плодів з верхнього ярусу - 2, перевезення плодів до вагової - 2 і на сортування й упакування плодів -4 працівників.

Контрольні питання

1.   Особливості формування системи землеробства в ринкових умовах.

2.   Види сівозмін.

3.   Розміри сівозмін.

4.   Оцінка ефективності сівозмін.

5.   Обґрунтування рівні врожайності культур.

6.   Порядок прогнозування урожайності.

7.   Технологічні карти та їх складові.

8.   Способи виконання польових робіт.

9.   Особливості організації робіт в окремих галузях сільського господарства.

РОЗДІЛ 9

Організація виробництва в галузях тваринництва

9.1 Загальні питання організації тваринництва

Системи тваринництва і їхня економічна оцінка. Тваринництво - важлива галузь сільського господарства, що включає молочне, молочно-м'ясне і м'ясне скотарство, свинарство, вівчарство, птахівництво, кролівництво, конярство й інші галузі, у яких здійснюється процес виробництва різноманітних цінних продуктів харчування для населення і сільськогосподарської сировини для легкої і харчової промисловості. Тваринництво дає землеробству гній і тим самим сприяє росту врожайності сільськогосподарських культур. У свою чергу, частина продукції рослинництва, що не використовується людиною безпосередньо в їжу, переробляється в організмі тварин на м'ясо, молоко, яйця й інші продукти харчування і сільськогосподарську сировина. Тваринництво і землеробство настільки нерозривно зв'язані між собою, що раціональна їхня організація мислима тільки при обґрунтованому взаємному поєднанні.

Одна з найважливіших задач, що стоять перед галуззю, полягає в створенні достатку тваринницьких продуктів. Для швидкого піднесення тваринництва в кожному підприємстві необхідно впроваджувати стосовно їхньої спеціалізації й умов виробництва науково обґрунтовану систему заходів щодо ведення тваринництва.

Поняття системи тваринництва і її види. Під системою тваринництва розуміють сукупність зоотехнічних, ветеринарних і організаційно-економічних заходів і прийомів, спрямованих на збільшення поголів'я худоби і птиці та підвищення їхньої продуктивності при найменших витратах праці і засобів на одиницю виробленої продукції. Важливо ще раз підкреслити, що система тваринництва на підприємстві розробляється відповідно до його конкретних умов.

Між системою тваринництва і системою землеробства існує тісний зв'язок. З розвитком тваринництва удосконалюється землеробство, і, навпаки, зі збільшенням продукції землеробства поліпшується і система тваринництва.

Основними елементами системи тваринництва в господарстві є: спеціалізація тваринництва; організація і концентрація виробництва продукції, відтворення череди; системи виробництва кормів і типи годівлі; система утримання худоби і птиці; зооветеринарні заходи; комплексна механізація виробничих процесів; організація й оплата праці; організація переробки і збуту продукції.

Відповідно до природничо-історичних і економічних умов окремих районів і потреби країни у тваринницькій продукції в Україні склалися й удосконалюються такі системи тваринництва.

Пасовищна система - застосовується в районах з безсніжними і малосніжними зимами, де худоба може цілий рік знаходитися на пасовищах і тут добувати собі корм. Ця екстенсивна система тваринництва має місце в деяких районах Криму, Запорізькій, Миколаївській і Херсонській областях. Застосовується в смушковому і м'ясо-сальному вівчарстві і почасти в м'ясному скотарстві.

Відгінно-пасовищна система - передбачає перегін худоби з одних пасовищ на інші, створення в місцях зимівлі найпростіших укриттів і страхових запасів кормів на випадок негоди; устаткування скотопрогінних трас до водопоїв, підгодівельних площадок з запасами кормів, ветпунктами, а також найпростіше обводнювання пасовищ. На заготівлі і підвезенні кормів до місць зимівлі, а також на водопостачанні, стрижці овець і деяких інших процесах застосовується механізація. Для бригад, що обслуговують худобу на відгінних пасовищах, створюються необхідні культурно-побутові умови здійснення цих заходів дає підвищення продуктивности худоби і зростання виробництва продуктів тваринництва.

Культурно-пасовищна система - поєднує пасовищне утримання худоби з уведенням додаткової підгодівлі (особливо молодняку) сіном, силосом і концентратами в окремі періоди року (узимку і влітку). Молодняк узимку після підсисного періоду розміщують у поліпшених укриттях на різноманітному раціоні. Це найбільш раціональна форма ведення пасовищного тваринництва; здійснення зазначених заходів дозволяє при порівняно невеликих додаткових витратах підвищувати продуктивність тварин і поліпшувати якість продукції.

Стійлово-пасовищна система - застосовується в районах, де за кліматичних умов цілорічне пасовищне утримання худоби неможливе. У зимовий період тварини знаходяться в стандартних тваринницьких приміщеннях і забезпечуються повноцінними й різноманітними кормами. У літній же період худобу розміщують на природних пасовищах.

У залежності від рівня утримання тварин розрізняють ви-сокоінтенсивну стійлово-пасовищну систему утримання худоби, і стійлову систему. Перша характеризується утриманням худоби узимку в гарних приміщеннях; систематичним поліпшенням природних кормових угідь і застосуванням загінного пасіння; широкою механізацією й автоматизацією трудомістких процесів при виробництві кормів і утриманняі тварин; високою щільністю і продуктивністю худоби і птаха.

При стійловій системі худоба цілий рік знаходиться у приміщеннях, де її забезпечують кормами, отриманими з полів чи сівозмін довголітніх культурних пасовищ. Ця система дозволяє одержувати найбільший (у порівнянні з попередніми) вихід продукції в розрахунку на голову худоби і гектар ріллі.

Стійлово-табірна система - передбачає утримання худоби узимку в закритих приміщеннях, а влітку - у спеціально обладнаних таборах, розташовуваних на культурних пасовищах поблизу водяних джерел. Зелені корми дають тваринам в основному в скошеному вигляді у таборах; тварин випускають на пасовища лише на кілька годин для моціону. Застосовується ця найбільш інтенсивна система в районах з великою розораністю земель.

Структура тваринництва. Поряд з головними галузями тваринництва в господарствах розвиваються і додаткові його галузі, завдяки чому найбільш повно використовуються природні й економічні умови господарства для максимального виробництва сільськогосподарської продукції з найменшими витратами праці і засобів.

Таким чином, у кожному підприємстві складається визначена структура тваринництва, під якою розуміють співвідношення різних видів худоби і птиці в загальному їхньому поголів'ї. Щоб таке зіставлення було можливим, усі поголів'я худоби і птиці переводять за спеціальними коефіцієнтами у так зване перекладне поголів'я. Ці коефіцієнтрі встановлюють, як правило, за кількістю кормів, що їж споживають окремі стате-вовікові групи тварин.

Структура тваринництва припускає правильне поєднання в розвитку провідних і додаткових його галузей. Поєднання тваринницьких галузей поряд зі спеціалізацією їх за провідною галуззю в залежності від конкретних умов підприємств сприяє більш рівномірному використанню робочої сили і надходженню коштів від реалізації продукції протягом року, а також дозволяє прискорювати оборотність засобів.

У господарствах, де є велика кількість грубих і соковитих кормів і відходів промисловості, що переробляє сільськогосподарську сировину, провідною галуззю буде, як правило, скотарство. Перспективними для розвитку свинарства будуть господарства з наявністю великої кількості концентрованих кормів і коренебульбоплодів. На підприємствах, що мають великі площі природних суходільних кормових угідь, створюються сприятливі умови для вівчарства. Птахівництво споживає велику кількість концентрованих кормів.

Поголів'я худоби і структура череди визначаються потребою у тваринницькій продукції, структурою кормової бази, розміром земельної площі господарства і рядом інших умов.

Різноманіття умов виробництва в сільськогосподарських підприємствах вимагає диференційованого планування виходу продукції тваринництва. При цьому відправним началом повинно бути безумовне виконання договорів постачання і задоволення усіх внутрішніх потреб господарства в м'ясі, молоці, яйцях та інших видах продукції, а також урахування економічних та інших особливостей окремих господарств.

Виходячи з кількості продукції, яку повинне виробити господарство в розрахунку на одиницю площі, установлюють структуру тваринницьких галузей. Обсяг виробництва молока, вовни і яєць визначає поголів'я відповідних видів худоби і птиці та їхню продуктивність. Що ж стосується м'яса, то воно може бути отримане від свинарства, скотарства, вівчарства і птахівництва. Тому на основі аналізу ефективності виробництва м'яса від різних видів худоби і птиці в минулому встановлюють структуру його виробництва на найближчі роки.

Щоб правильно скласти план продуктивності худоби і птиці, необхідно знати: породний склад череди в господарстві; середню продуктивність за минулі роки; умови годівлі, утримання і догляду; продуктивність у кращих тваринницьких господарствах; продуктивність у навколишніх передових господарствах і науково-дослідних організаціях; яка кількість молодих тварин вводиться в продуктивну череду. Крім того, необхідно ретельно вивчити питання про те, чим викликані високі показники продуктивності в передових господарствах (вивчити системи годівлі і утримання худоби і птиці і т.ін. ), а також розробити заходи, спрямовані на підвищення продуктивності тваринництва у своєму господарстві.

При розрахунку щільності поголів'я худоби враховують структуру кормової бази. Одночасно вирішують питання про концентрацію виробництва тваринницької продукції в господарстві, що дуже впливає на збільшення її виходу і зниження собівартості.

Внутрішньогосподарська концентрація (спеціалізація) дає можливість краще організувати працю, механізувати виробничі процеси, оптимізувати поєднання галузей.

Відтворення череди. Під відтворенням череди розуміють кількісні і якісні зміни в складі череди, що забезпечують ріст поголів'я худоби і птиці, збільшення виробництва продукції, систематичну заміну вибракуваних тварин іншими того ж призначення, але молодими чи більш цінними.

Розрізняють просте і розширене відтворення череди. Простим відтворенням називають заміну вибракуваних екземплярів, що не веде до збільшення і поліпшення череди. Якщо заміна вибракуваних тварин супроводжується ростом поголів'я, поліпшенням його якості, збільшенням виходу продукції, то таке відтворення називається розширеним.

Основне джерело зростання поголів'я худоби - це вирощування молодняку власного приплоду. Однак деякі підприємства збільшують поголів'я продуктивної худоби і птиці також за рахунок покупки племінних тварин в інших господарствах та індивідуальному секторі. Правильна організація розширеного відтворення череди - одне з головних умов швидкого піднесення тваринництва в акціонерних підприємствах і об'єднаннях. У цій справі важливу роль відіграє створення міцної кормової бази, організація племінної роботи, використання скоростиглої худоби і біологічних особливостей маткового поголів'я, а також штучного запліднення. Воно дозволяє краще використовувати цінних племінних виробників, скорочувати витрати на їхнє утримання, швидше поліпшувати якість худоби, успішно боротися з яловістю.

Кількісний ріст поголів'я без якісного його поліпшення характеризує собою екстенсивний тип, а поліпшення породності худоби, підвищення його молочної і м'ясної продуктивності і скоростиглості - інтенсивний тип відтворення череди.

Розширене відтворення череди вимагає відповідного підбору маткового поголів'я і виробників, складання плану злучок, боротьби з яловістю, стовідсоткового збереження молодняку, проведення племінної роботи.

Заходи щодо якісного поліпшення череди проводять племінні підприємства і досвідчені господарства інститутів.

У племінних тваринницьких підприємствах зосереджене найкраще поголів'я худоби нашої країни. Вони постачають товарні ферми племінними тваринами, організують пункти штучного запліднення, допомагають господарствам вести племінну роботу на товарних фермах. У справі породного поліпшення худоби велику роль відіграють досвідчені господарства науково-дослідних установ. У них зосереджена чистопорідна худоба, організується селекційна робота з худобою по виведенню кращих високопродуктивних скоростиглих порід тварин.

Структура череди. Процентне співвідношення окремих вікових і статевих груп худоби в череді даного виду тварин на визначену дату називають структурою череди. Розрізняють фактичну і планову структуру череди. Наявне співвідношення тварин на початок місяця чи кварталу року характеризує фактичну структуру череди. Під плановою структурою розуміють таке співвідношення тварин у череді, яке розроблене на перспективу відповідно до спеціалізації тваринництва і спрямовано на забезпечення відтворення поголів'я і виконання господарством запланованого обсягу виробництва продукції у встановлений термін.

Структура череди може відбивати просте чи розширене відтворення у залежності від того, яку питому вагу в череді займає над ремонтний молодняк. Просте відтворення іноді планується на фермах, де є сталий склад основної череди. При розширеному відтворенні структуру череди встановлюють з таким розрахунком, щоб поряд з відновленням вибулого поголів'я забезпечувався його приріст.

Над ремонтний молодняк вирощують у всіх господарствах до визначеного віку, а потім частину його залишають для розширення череди, а інше поголів'я реалізують. Досягнення планової структури череди не означає, що поголів'я худоби в господарстві залишиться надалі незмінним. Щорічний ріст його повинний продовжуватися, але таким чином, щоб співвідношення окремих статевих і вікових груп не порушувалося. Для найшвидшого збільшення кількості худоби, зокрема маткового поголів'я, необхідно обмежуватися мінімальним його вибракуванням.

Найважливішими факторами, що впливають на структуру череди, є: вік реалізованого над ремонтного молодняку; установлений розмір щорічного приросту череди; термін виробничої служби тварин і відсоток щорічного вибракування, що випливає звідси, дорослого поголів'я; ступінь ущільненості розплоді (число окотів, опоросів у рік); вихід молодняку; вік тварин до моменту першої злучки.

Оборот череди. Рух поголів'я худоби за віковими і статевими групами за визначений період часу, організований відповідно до плану розвитку господарства, називають оборотом череди.

До складання обороту череди необхідно зробити розрахунки по розплоду тварин: визначити загальна кількість маток, від яких буде отриманий приплід у цілому за рік і по місяцях планованого періоду. Розрахунки по розплоду складають на підставі даних про злучку тварин за попередній період і тривалості тільності, поросності, суягності тварин.

Найкраще використання відтворювальної здатності тварин і одержання приплоду в господарська доцільні терміни досягаються за умови всебічного урахування всіх організаційно-господарських факторів, що впливають на хід злу-чок і отелень. До них відносяться організація кормової бази, наявність приміщень, умов утримання і годівлі і т.ін.

Характер обороту череди у тваринництві визначається: термінами продажу продукції; календарними термінами злучок і розплодів; розміром і порядком вибракування тварин; часом реалізації надремонтного молодняку; віком тварин при першій злучці; тривалістю відгодівлі чи нагулу окремих груп тварин; кількістю приплоду в рік від однієї матки; планом купівлі худоби в інших господарствах та інших організаційно-господарських умовах.

Оборот череди в залежності від його призначення і виду тварин складають на різні терміни: на календарний рік, окремий період, квартал і місяць. Він складається з таких розділів.

1.    Поголів'я на початок планованого періоду (року, кварталу, місяця).

2.    Прибуткова частина (приплід, перехід з молодших груп, купівля на стороні).

3.    Видаткова частина (перехід у старші групи усередині господарства, забій на м'ясо для виконання контрактаційних договорів і в інших цілях, продаж на плем'я і т.д. ).

4.    Поголів'я на кінець планованого періоду (сума підсумків розділів першого і другого за винятком підсумку розділу третього).

На основі даних обороту череди в господарстві складають кормовий план, планують витрати праці і фонд її оплати, а також уточнюють вихід тваринницької продукції і чисельність усіх видів тварин (за віковими і статевими групами) на початок і кінець планованого періоду.

Технологічні карти виробництва тваринницької продукції складають окремо по кожній фермі і виробничій групі худоби й птиці в залежності від способу утримання і годівлі тварин, застосовуваної системи машин.

Приступаючи до складання карт, насамперед з'ясовують фактичний стан виробництва і перспективи впровадження більш прогресивних методів годівлі і утримання тварин, розробляють зоотехнічні заходи на фермі, уточнюють кормові раціони, визначають умови переробки і підготовки кормів до згодовування, розробляють заходи, спрямовані на механізацію транспортних і інших робіт й т.ін. Одночасно встановлюють такі вихідні дані: кількість худоби і птиці та їхня продуктивність, валовий вихід продукції, наявність і технічна характеристика машин і устаткування, норми виробітку на механізованих і інших роботах, норми витрати води, виходу гною, транспортні витрати, тривалість літнього і зимового утримання, вартість будівель і устаткування, норми амортизації будівель і устаткування і відрахування на їхній ремонт, транспортні витрати і витрати на монтаж устаткування.

У технологічній карті перелічують усі види робіт, виходячи з запланованої технології виробництва продукції; розраховують їх обсяг, визначають, які машини (устаткування) будуть використовуватися, підраховують чисельність обслуговуючого персоналу, річні витрати праці і прямі витрати засобів на одну голову худоби (птиці) і одиницю продукції.

Для тваринницьких ферм складають технологічні карти двох варіантів: виробництва, що відбивають технологію, при існуючому рівні механізації і перспективну технологію на основі комплексної механізації, робочих процесів.

Прогресивне значення технологічних карт полягає в тому, що вони пропагують і узаконюють передові методи утримання тварин, сприяють установленню технологічної дисципліни та впровадженню внутрішньогосподарського розрахунку, дають можливість визначити потребу в машинах, необхідних для комплексної механізації у тваринництві.

Заходи, намічені в технологічній карті, у процесі їхнього виконання можуть уточнюватися і змінюватися. Такий творчий підхід дозволяє удосконалювати технологічний процес, знижувати витрати праці і засобів на виробництво продукції.

9.2 Організація виробництва продукції скотарства

У залежності від структури череди й економічної доцільності ферми великої рогатої худоби одержали таку спеціалізацію: молочну, молочно-м'ясну, м'ясо-молочну і м'ясну.

У приміських районах поблизу промислових центрів та курортів розвивається молочне (переважно суцільномолочного напрямку) і частково молочно-м'ясне скотарство. М'ясо-молочне скотарство (молоко переважно йде в переробку на олію) поширено в районах, віддалених від промислових центрів і великих міст, господарства яких добре забезпечені грубими кормами і робочою силою і де порівняно короткий пасовищний період.

М'ясне і м'ясо-молочне скотарство розвивається в основному в південному і південно-східному степовому районах, де великі площі природних кормових угідь і тривалий пасовищний період, худоба велику частину року знаходиться на пасовищах. Основною товарною продукцією скотарства в цих районах є високоякісне м'ясо.

Приведене розміщення основних напрямків скотарства дуже умовне. Важливо ще раз підкреслити, що в спеціалізації великої рогатої худоби (і інших галузей тваринництва) важливу роль відіграють природні й економічні умови виробництва. Вони дуже впливають на собівартість продукції. Тому порівняння її в господарствах однієї області й одного економічного району дає можливість установити, який вид продукції більш вигідно виробляти на тому чи іншому підприємстві, яку бажано і доцільно установити в ньому спеціалізацію скотарства.

Розміщення в господарствах ферм великої рогатої худоби здійснюють відповідно до проектів планування господарських центрів, що враховують перспективи розвитку господарства.

Велика рогата худоба - це основний споживач грубих, зелених і соковитих кормів; він дає найбільшу кількість гною. Тому розміщувати ферми потрібно з урахуванням розташування відповідних сівозмінних масивів та інших умов виробництва. Так, розміщення ферм поблизу сівозмін дає можливість скоротити транспортні витрати на підвезення кормів і вивезення гною. Тому розміщувати ферми слід продумано, попередньо зваживши всі умови виробництва. Крім того, розміщення ферм повинне відповідати ряду зоотехнічних і санітарних вимог. Зокрема, не можна організовувати ферми на болотистих місцях і на ділянках, що заливаються паводковими водами.

Розглядаючий той чи інший варіант розміщення ферми, варто враховувати необхідність концентрації виробництва молока і м'яса в господарських підрозділах. У великих підприємствах доцільно розміщувати молочну худоба на одних ділянках, а молодняк післямолочного періоду й відгодівельне поголів'я - на інших.

Розміри ферм встановлюють відповідно до спеціалізації господарства і структури його земельних угідь, системи утримання худоби й інших умов. Поголів'я худоби на фермах сільськогосподарських підприємств коливається в дуже широких межах.

Розміри ферм, передбачені в нових типових проектах, відбивають загальну тенденцію до укрупнення ферм, що дозволяє впроваджувати комплексну механізацію й електрифікацію робіт на фермах, широко застосовувати досягнення зоотехнічної науки і передової практики, упроваджувати прогресивні методи утримання худоби і її годівлі й домагатися на цій основі збільшення виробництва продукції при зниженні її собівартості.

Розбивка худоби на виробничі групи має на меті створити найкращі умови для її годівлі і утримання, скоротити кількість передач тварин з рук у руки при обслуговуванні, здійснити правильний поділ праці усередині бригади і між бригадами. Характер розбивки залежить від породного і вікового складу тварин, способу їхнього утримання й інших господарських та організаційно-господарських умов.

На фермі з однорідних по виробничих ознаках корів чи інших вікових груп великої рогатої худоби, що обслуговуються визначеними особами чи бригадою і розміщених на одній скотарні, організують гурти. На великих товарних фермах зазвичай створюють гурти молочних корів, молодняку післямолочного періоду (теличок і бичків), нагульної й відгодіельної худоби, племінних бичків-плідників. Розміри гурту встановлюють з урахуванням можливості розміщення його на скотарні узимку і на пасовищній ділянці влітку.

На молочних і племінних фермах кожен гурт корів складається найчастіше з 100-200 голів. При наявності декількох гуртів корів розподіляють за продуктивністю й породними ознаками (виділяють найбільш цінні чистопородноі тварини, помісі планових порід; безпородну високопродуктивну худобу, інших безпородних корів). Молочну худобу, хвору на інфекційні захворювання (туберкульоз, бруцельоз), виділяють у спеціальні гурти й ізолюють від здорових корів, хворим тваринам виділяють відособлені приміщення і пасовищні ділянки.З молодняку зазвичай створюють гурти: молодняку молочного періоду; теличок у віці 4-12 міс; теличок понад 12 міс; бичків у віці 4-12 міс; бичків понад 12 міс Розмір цих гуртів 100-300 голів.

Нагул і відгодівля великої рогатої худоби здійснюються звичайно не по окремих фермах, а в загальногосподарських гуртах до 250 голів.

Племінних биків-плідників при штучному заплідненні виділяють на кожній фермі в окрему групу. У підприємствах молочного напрямку, що мають більш як 300 корів, молодняк у віці понад 4 міс розміщують на окремих фермах. У господарствах, що мають до 300 корів, усі поголів'я великої рогатої худоби розміщують на одній фермі. При м'ясному напрямку телят у віці до 7-8 міс. розміщують разом з коровами незалежно від розміру ферми.

Щоб правильно вирішити питання про те, яку кількість продукції (молока, м'яса) буде вироблено в господарстві, необхідно скласти план злучок і отелень, визначити структуру череди і спланувати її оборот за рік.

Планування злучок і отелень. Поліпшення використання маткового поголів'я - ліквідація яловості, збільшення виходу телят на 100 корів і ялівок і т.д. - досягається в результаті гарної підготовки корів і телиць до злучки шляхом поліпшення їхньої годівлі, своєчасного виявлення полювання, злучки корів, як правило, у перше полювання після отелення, перевірки тільності і здійснення ряду інших заходів.

У плані злучок корів і телиць передбачають вид злучки, закріплення кожної корови і телиці за визначеним биком-плідником, календарні терміни злучки з урахуванням термінів отелень. У молочному скотарстві доцільно переходити на рівномірні отелення, що дають можливість одержувати молоко протягом усього року. Це особливо важливо при виробництві молока для постачання промислових центрів і міського населення. Однак не можна механічно планувати щомісяця однакову кількість отелень, тому що собівартість кормів, використовуваних у зимові і літні періоди, різна. Тому при плануванні термінів отелень враховують потреби в кормах і їхню собівартість, а також реалізаційну ціну на молоко по періодах року.

У господарствах, віддалених від міст і промислових центрів, що спеціалізуються на виробництві молока, отелення корів організують так, щоб максимальні надої приходилися на літні місяці, коли худоба знаходиться на пасовищах, що дають найбільшу кількість дешевого корму. У таких господарствах доцільніші сезонні зимові отелення.

При м'ясному напрямку скотарства, заснованому на переважному використанні дешевих кормів, отелення пристосовують до зимово-весняного періоду.

Уведення сезонних отелень не означає, однак, повного виключення отелень в інші періоди року, а лише посилення питомої їхньої ваги в найбільш сприятливий час.

Плани злучок і отелень складають по фермах. При цьому розрахунок ведуть по кожній корові, закріпленій за дояркою, виходячи з наявних записів про час злучок і розплодів у попередній рік.

Структура й оборот череди. У господарствах приміських зон при молочному напрямку скотарства доцільно мати таку структуру череди великої рогатої худоби (у % до загального поголів'я): корови - 60, плідники - 1, ялівки - 8, молодняк старше одного року - 11, телята до одного року - 20. Така структура забезпечує виробництво великої кількості молодняку і щорічну реалізацію (на 100 голів череди) 49-50 голів худоби, у тому числі на м'ясо - 9-10 голів, на плем'я - 20, теляти (у віці 4-6 міс.) на дорощування - 20 голів.

Установлюючи структуру череди на фермах молочно-м'ясного напрямку при відгодівлі молодняку в господарстві, можна виходити з таких зразкових норм: щорічне вибракування корів - 8-10% (у конкретних господарствах відсоток вибракування встановлюють у залежності від віку і продуктивності окремих корів); вихід телят на 100 корів і ялівок - 100; вік реалізації надремонтного молодняку 12-18 міс. Зразкова структура череди на початок року може бути такою: корови - 40%, плідники - 1%, ялівки - 7%, молодняк старше одного року - 12%, молодняк до року - 40%. Зазначена структура дає можливість щорічно реалізувати на м'ясо 36-38 голів худоби чи одержувати 140-150 ц м'яса на кожні 100 голів худоби, що маються на початок року.

Для складання обороту череди великої рогатої худоби необхідні такі дані: наявність худоби на початок планованого періоду; план контрактації і виробництва молока і м'яса; план продажу худоби іншим господарствам для відтворення і відгодівлі; план злучок і отелень на рік.

Вирощування молодняку. Умови годівлі і утримання тільних корів значною мірою визначають якість приплоду. З перших днів життя теляти умови його годівлі і утримання повинні створювати передумови для розвитку визначених, особливо цінних якостей молодняку. Уперше в житті теляті дають від 3 до 6 кг молозива, яке випоюють 4-5 разів на добу в строю встановлений час. До концентрованих й інших кормів телят привчають у молочний період.

Як показує практика, у господарствах застосовують три способи вирощування молодняку: ручне (нормоване) випоювання, підсисний і підсисно-піддійний. Ручне (нормоване) випоювання полягає в тому, що телят після народження віднімають від корів і випоюють молозивом і молоком. При підсисному способі телят вирощують під коровами-годувальницями. Подсисно-піддійний спосіб полягає в тому, що телят вирощують на підсмоктуванні, але частину молока при цьому використовують для інших цілей.

Нормована годівля телят (ручне випоювання) дає можливість організувати роздій корів, що сприяє збільшенню їхньої молочної продуктивності. При цьому способі на годівлю телят витрачається 7-10% річного виробництва молока. Нормований спосіб годівлі теляти застосовують при молочному напрямку скотарства, підсисний - при спеціалізації ферм на виробництві м'яса, і подсисно-піддійний у господарствах молочно-м'ясного напрямку. В останні роки усе більш широке поширення знаходить при випоюванні телят застосування замінників незбираного молока.

У залежності від способу вирощування телят організують і догляд за ними. При ручному випоюванні телят вирощують спеціально виділені кваліфіковані телятниці. На великих фермах, що мають добре обладнані приміщення, застосовують поділ праці телятниць: одні вирощують телят у молозивний період, інші - у молочний, треті - у післямолочний. При подсисно-піддійному способі телят вирощують доярки, що регулюють підсмоктування корів і піддоюють їх. При підсисному способі догляд за коровами і вирощування телят покладаються на скотарів.

При однозмінній роботі телятниці проводять всю основну роботу в два-три прийоми: ранком і ввечері, а в молозивний період - і вдень. Робота в телятнику починається з 6 год. ранку, закінчується в 17-18 год. При цьому передбачають 1-2 тривалих перерви в роботі.

З півтора-двомісячного віку телят привчають до пасіння, і вони знаходяться на пасовищі щодня по 2-3 год. Телята старше 2-місячного віку повинні знаходитися на пасовищі 4-6 год.

Великий економічний ефект одержують підприємства при утриманні телят великими групами. Метод вирощування телят великими групами сприяє зростанню продуктивності праці телятниць на 60-80%; одночасно в 2 рази збільшується використання корисної площі телятника в порівнянні з клітковим і дрібно-груповим утриманням телят.

Широке поширення одержав подсисно-групповий метод вирощування телят. Суть його полягає в тому, що під корова-ми-годувальницями вирощують трохи телят, і корів розміщують порівняно великими групами. Продуктивність праці при цьому способі вирощування молодняку збільшується в 2 рази,

Утримання дорослої великої рогатої худоби. Режим утримання тварин і розпорядок дня на молочній фермі в стійловий період визначаються рівнем механізації виробничих процесів, кормовими раціонами і їхнім добовим розподілом, продуктивністю худоби. Розпорядок дня в стійловий період повинен забезпечити доїння і годівлю (а при відсутності авто-поїльниць - і поїння) худоби через рівні проміжки часу і створити необхідні умови для відпочинку тваринників.

У молочному скотарстві застосовують пригінний і відгінний способи пасіння. Пригінний спосіб дає можливість використовувати садибні будівлі й устаткування і не вимагає додаткових витрат на будівництво літніх таборів (стійбищ), доставку молока і кормів. Разом з тим цей спосіб незручний у санітарному відношенні і при віддаленні пасовищ веде до великих перегонів худоби, що скорочує час пасіння. Пригінна система може застосовуватися в господарствах, де пасовища розташовані на відстані 1,5-3 км від ферми.

Відгінний спосіб пасіння застосовується у великих тваринницьких підприємствах з вилученими пасовищами і передбачає на стійбищах водойми, зведення будівель і наявність необхідного устаткування. На стійбище повинні бути загони і навіси для худоби, стаціонарні чи пересувні годівниці для концентратів, приймальня молока, холодильне приміщення, родильне приміщення, літній телятник, комора для корму, ізолятор, приміщення для тваринницької бригади. Поблизу стійбищ доцільно виділяти ділянки для посівів зеленої підгодівлі.

При встановленні режиму пасовищного утримання враховують продуктивність худоби, врожайність пасовищ, способи підгодівлі, кількість доїнь і поїнь тварин, у розпорядку дня на весну й осінь передбачають тільки денне пасіння, а в жаркий літній час - і нічне.

Організація безприв'язного утримання великої рогатої худоби. Досвід показує, що перехід на цю систему утримання не вимагає великих витрат і в той же час сприяє збільшенню корисної площі приміщень, скороченню вартості будівництва й устаткування в розрахунку на голову худоби, більш широкому впровадженню механізації, полегшенню праці тваринників і різкому підвищенню продуктивності праці працівників ферми. Одночасно змінюється технологічний процес, удосконалюється організація праці.

Суть цієї системи полягає в тому, що тварин утримують у більш дешевих приміщеннях без прив'язей на глибокій незмінюваній підстилці, що забезпечує тепле ложе. Гній з корівника забирають 1-2 рази на рік. Худоба має вільний доступ до грубих кормів, складених у скирти чи під навісом, і до силосу, закладеного в наземних буртах на вигульно-кормових дворах. Поїння роблять із групових поїлок, обладнаних пристроєм, що регулює рівень води. Доять корів у доїльних приміщеннях, підгодовуючи тварин концентратами (для чого в доїльних верстатах обладнують спеціальні годівниці). На вигульно-кормових дворах довжина фронту годівлі грубими кормами складає 0,3-0,4 м на голову, а силосом 0,2-0,3 м (силос згодовують з торцевих сторін наземних силосних буртів), Біля буртів, скирт і навісів установлюють пересувні ґрати, що охороняє корм від затоптування. Як підстилку використовують солому, обпилювання і торф. Щодня в приміщеннях настилають свіжу підстилку з розрахунку 4 кг на голову худоби. В міру потреби вигульні двори очищають від гною і снігу, для цього використовують трактор зі скрепером-бульдозером та інші механічні засоби.

При безприв'язному утримані худоби в результаті росту продуктивності праці зменшуються в розрахунку на одиницю продукції витрати на заробітну плату. Однак загальний її рівень підвищується. При цьому якщо продуктивність праці підвищується в 2-3 рази, то фонд зарплати збільшується тільки на 30-60%. Одночасно в 3- 3,5 рази скорочуються витрати на внутрісадибні перевезення. Усе це дає значне зниження собівартості молока.

Великий економічний ефект дає впровадження безприв'язного утримання худоби й у м'ясному скотарстві.

У південних районах велика рогата худобу цілий рік відгодовують на спеціальних площадках, що мають тверде покриття і навіси. Відгодівельні площадки влаштовують із секціями на 50-60 голів з розрахунку 4,5-5 кв.м площі на голову. Між секціями проводять дорогу шириною до 3 м, по обидві сторони якої обладнують годівниці. Для водопою тварин у кожній секції встановлюють групові поїльниці.

Обслуговування тварин при безприв'язному утриманні здійснюють бригадним методом. За бригадою закріплюють групу тварин; на кожного члена бригади покладають визначені виробничі функції.

Слід зазначити, що при неправильній організації безприв'язного утримання худоби відбувається перевитрата кормів. Тому в кожному господарстві необхідно ретельно продумувати систему заходів, спрямовану на забезпечення економії кормів.

Організація доїння корів. Один із найбільш трудомістких процесів у молочному скотарстві - доїння корів. Механізація його в кілька разів підвищує продуктивність і полегшує працю доярок. Особливо ефективно машинне доїння корів на доїльних установках у спеціальному залі, тому що при цьому значно скорочуються витрати часу на виконання ручних операцій і переходи доярок. Найбільше поширення мають установки типу "ялинка" і "карусель".

На великих молочних фермах доїльна установка "карусель" більш вигідна, чим "ялинка". На "каруселі" (КДУЕ-16) можна видоювати за 1 год. 160 корів, а на "ялинці" (з 32 верстатами) - 120 корів. Продуктивність одного робітника на КДУЕ-16 складає 50 корів на годину, а на "ялинці" - ЗО. На одну корову на "ялинці" витрачається електроенергії 203 Вт/ год, на КДУЕ-16 - 72, а на КДУЕ-24 - лише 48 вт.

"Карусель" являє собою обертову платформу діаметром 17 м, розділену на 26 верстатів. У кожному верстаті - годівниця для концентрованих кормів, доїльний апарат ДА-ЗМ, пристрій для його промивання.

У встановлений час оператор включає мотор, і "карусель" починає повільно рухатися. Верстат, куди повинна зайти корова, відкритий, і автоматично в годівницю засипається порція концентратів. Корова заходить на платформу, що рухається. Оператор обмиває їй вим'я струменем теплої води. Сильний струмінь не тільки миє, а й масажує вим'я. Одна доярка обтирає вим'я рушником, друга - включає вакуум і надягає на соски корови доїльні склянки. Молоко надходить у прозорий скляний молоко збирач, а з нього по шлангу і кільцевому молокопроводу - у бак з лічильником молока й у молочний танк. Третя доярка стежить за скляними молоко збирачами, куди надходить молоко з доїльних апаратів. Як тільки корова перестала віддавати молоко, доярка знімає доїльні склянки і перевіряє чистоту видоювання. Швидкість обертання кола розрахована так, щоб за один його оборот корова була видоєна. У середньому це триває 6,5-7 хв.

Організація відгодівлі і нагулу худоби. Ефективність відгодівлі і нагулу залежить від вгодованості і віку худоби, поставленої на відгодівлю і нагул, тривалості нагулу, правильності комплектування гуртів, ступеня використання пасовищ і їхньої якості, забезпеченості худоби доброякісною водою, а також від створення постійних кадрів гуртоправів. На гарних пасовищах, що забезпечують одержання 900-1000 м середньодобового приросту однієї голови, худоба при нагулі протягом 90-100 днів дає до 1 ц приросту ваги; на середніх пасовищах, що забезпечують одержання 600-700 м приросту в добу, для цього потрібно 150 і більше днів. На пасовищах, де середньодобовий приріст однієї голови складає 400-500 м, необхідно застосовувати підгодівлю худоби.

У залежності від основного виду корму розрізняють відгодівлю на силосі, гніті і патоці, на барді, картопляній меззі і корне бульбоплодах. Здатність худоби до відгодівлі залежить від породи, віку і угодованості тварин, а також від якості корму.

Нагульні гурти укомплектовують з худоби, однорідної за віком, статтю і вгодованістю дуже велике значення для збільшення приростів ваги має інтенсивна відгодівля молодняку великої рогатої худоби.

На підвищення продуктивності праці при відгодівлі великий вплив робить організація механізованих ланок.

Організація підготовки кормів до згодовування. На тваринницьких фермах споруджують кормоцехи. У залежності від організації тваринницьких галузей і розміщення їх на території підприємств споруджують загальні (універсальні) кормоцехи для усіх ферм чи у господарстві окремі (спеціалізовані), де підготовляють корм для окремих видів чи груп тварин.

Кормоцех розташовують у центрі комплексу тваринницьких будівель; оснащення цеху повинне забезпечити механізацію і потоковість усіх процесів підготовки соковитих, концентрованих і грубих кормів.

У залежності від виду худоби і структури кормів визначають виробничу потужність відділень по підготовці грубих, соковитих і концентрованих кормів, відкіля оброблені корми надходять у центральне відділення цеху. Тут установлені дозатори і змішувачі й відбувається остаточна підготовка кормів до вживання.

Так, на підготовці корму для 400 корів з молодняком і для 100 свиноматок із приплодом у механізованому кормоцеху зайнято 5 робітників; вони затрачають у добу приблизно 35 людино-годин, що в 4-5 разів менше витрат праці при підготовці кормів вручну.

Організація водопостачання і поїння худоби. Механізація водопостачання (спорудження водопроводу й установка автопоїлок) значно скорочує витрати праці на фермі. Так, у стійловий період для 100 корів необхідно приблизно 10 куб. м води в добу. При продуктивності насоса 12 куб. м у годину на подачу такої кількості води потрібно 50 хв., а при відсутності механізації (при підвозі води і поїнні корів з цебер) витрати на поїння такої кількості худоби складуть близько ЗО людино-годин. Механізація водопостачання й установка автопоїльниць не тільки скорочують витрати праці, а й значно полегшують працю працівників ферми. Крім того, постачання худоби чистою свіжою водою поліпшує санітарно-гігієнічний стан ферми і створює умови для механізації інших виробничих процесів.

Організація внутріфермерського транспорту. На фермі щодня виконуються роботи (доставка і роздача кормів, збирання і вивезення гною і т.ін.), пов'язані з внутріфермерським транспортом. Доярка, користуючись підвісною дорогою, призалежності від поголів'я свиней, що знаходиться на одноразовій відгодівлі.

На літній період кожну групу свиней переводять в одне табірне приміщення і пасуть на закріплених за нею випасних ділянках.

Планування виробництва свинини включає визначення системи злучок і опоросів, розробку структури череди і її обороту.

Планування злучок і опоросів має свої особливості. Вони полягають у наступному. По-перше, молодняк свиней, отриманий від схрещування тварин різних порід, дає більш високі прирости ваги і швидше відгодовується, тому на товарних фермах широко застосовують міжпородне (промислове) схрещування. При цьому, як відомо, зростає плідність маток, зменшується відхід поросят. Для міжпородного схрещування необхідно підібрати породи, які щонайкраще відповідають місцевим умовам, при необхідності вчасно придбати кнурів відсутніх порід і підготувати їх до злучки. Основна задача при цьому - усунути яловість і перегули маток.

По-друге, у свинарстві застосовують турові і цілорічні опороси (відповідно проводять і злучку маток). Турові опороси зазвичай проводять: а) у зимово-весняні місяці, з концентрацією їх у січні - березні; б) у літні місяці, з концентрацією їх у червні - серпні. Цілорічні опороси (опороси протягом усього року) застосовують у господарствах, що мають велике поголів'я свиней і не забезпечених приміщеннями, необхідними для проведення опоросів у стислий термін і масової відгодівлі. Вибір тієї чи іншої системи опоросів вимагає попереднього економічного аналізу умов виробництва в господарстві.

Турові опороси в порівнянні з цілорічними мають такі переваги: дозволяють формувати великі групи свиней для відгодівлі, більш повно використовувати дешеві корми в літній період, застосовувати групові форми догляду за поросятами і їх вирощування.

Структуру й оборот череди в господарстві розробляють відповідно до напрямку (спеціалізації) свинарства. На фермах із закінченим оборотом череди вона залежить від кількості опоросів від однієї матки в рік і кількості поросят, одержуваних за один опорос, тривалості відгодівлі, а також від співвідношення основних, що перевіряються, і разових маток, темпів збільшення основного поголів'я і термінів його виробничої служби. Структура череди залежить від планових термінів продажу продукції й інших умов виробництва. Зокрема доцільно виходити з таких мінімальних норм продуктивності: одержання не менш як два опороси за рік і 8-10 поросят за один опорос від основних маток і не менш як 6-7 поросят від разових, середньодобового приросту ваги поросят у віці від 2 до 4 міс. не менш як 350-360 р. Одночасно при формуванні маткової череди встановлюють кількість маток, що підлягають вибракуванню, а також час вибракування, поповнення і розширення маткового поголів'я за рахунок ремонтного молодняку. Як правило, основне маткове поголів'я поповнюють за рахунок маток, що перевіряються. Кількість їх, а також разових маток повинна бути приблизно в 2-3 рази більшою від основного маткового поголів'я. При вирішенні питання про те, скількох основних і разових маток повинно бути в череді, виходять з потреби в приплоді для відгодівлі і збільшення поголів'я свиней. Ферми повинні бути цілком забезпечені висококласними плідниками.

Оборот череди складають на кожен місяць і починають з визначення кількості одержуваного приплоду і поголів'я ремонтного молодняку, що повинне відповідати щомісячним планам ремонту основної череди; по різниці між приплодом і поголів'ям ремонтного молодняку визначають кількість молодняку, яку можна поставити на відгодівлю.

Якщо взяти за основу приведені вище зразкові нормативи структури й обороту череди, то для комбінованої свинарської ферми структура череди середньорічного поголів'я буде (у %): кнури - 0,9, матки основні - 3,6, матки, що перевіряються, і разові - 3,8, поросята у віці від 2 міс. - 23 і у віці від 2 до 4 міс. -23, ремонтний молодняк - 4,2, група м'ясної відгодівлі - 39,4, група відгодівлі до жирних кондицій - 2,1. При такій структурі череди вихід м'яса за рік на одну умовну основну матку складе 20-22 ц.

Організація відгодівлі. М'ясна відгодівля (інтенсивна, мало інтенсивна, беконна) і відгодівля до жирних кондицій характеризуються якістю одержуваної продукції, способами годівлі і видами використовуваних кормів.

М'ясну інтенсивну відгодівлю починають з 4-місячного віку підсвинків і закінчують у віці 7-7,5 міс. при живій вазі 85-100 кг; на кілограм приросту ваги затрачають 4,5-5,5 кормових одиниць; використовують корми, що відрізняються високим відсотком перетравності, наприклад кукурудзу, горох, картоплю, ячмінь. На цей вид відгодівлі ставлять молодняк скоростиглих порід і їхній помісей.

М'ясна інтенсивна відгодівля молодняку - економічно найбільш вигідна. Це пов'язано з тим, що молоді свині витрачають менше кормів на утворення приросту ваги.

Годівлю тварин варто організувати так, щоб у раціоні постійно було 2-3 види кормів, багатих білками. У різних кормах є різні амінокислоти. Суміш білкових кормів підвищує їхню біологічну повноцінність і дозволяє більш ощадливо витрачати корм. Одночасно свині повинні бути в достатній кількості забезпечені вітамінними і мінеральними кормами.

М'ясна малоінтенсивна відгодівля економічно менш вигідна: тварини досягають здавальних кондицій у пізньому віці, у результаті чого на кілограм приросту ваги затрачається до 9 кормових одиниць і більше.

Беконна відгодівля молодняку - різновид інтенсивної м'ясної відгодівлі. Задача цього виду відгодівлі полягає в тому, щоб одержати туші з великим вмістом (не менш 55-65%) високоякісного соковитого мармурового м'яса; товщина шпику допускається не більш як 4 см. На беконну відгодівлю ставлять відлучених великої білої породи і спеціалізованих м'ясних і беконних скоростиглих порід і їхній помісей. Молодняк повинний мати гарну конституцію: рівну без прогинів спину, подовжений тулуб, глибокі груди, добре розвинуті окости і тонку без складок шкіру. Велика увага приділяється якості кормів і білкової повноцінності раціону. За 1-,5 міс. до закінчення відгодівлі молодняку згодовують ячмінь, горох, сочевицю, моркву, що забезпечують одержання м'яса і сала найвищої якості. Беконна відгодівля підсвинків триває зазвичай З міс. і закінчується у віці 6,5-7 міс. при живій вазі 80-90 кг; добовий приріст однієї голови на початку відгодівлі складає 400-500 м, а наприкінці його - 600-750 р.

Відгодівля до жирних кондицій підрозділяється на напівсальну відгодівлю молодняку і дорослих тварин і на сальну відгодівлю вибракуваних дорослих тварин.

На напівсальну відгодівлю ставлять разових і вибракуваних основних маток, а також кастрованих кабанчиків і молодняк. Тварин відгодовують до ваги 120-150 кг із товщиною шпику на туші 4-7 см і вмістом у ній до 40-45% сала.

Сальна відгодівля має на меті одержати туші з кількістю сала не менш як 45% при товщині шпику понад 7 см. Продовжується вона 60-100 днів; разових маток відгодовують до живої ваги 160-180 кг, вибракуваних основних маток і кастрованих кабанів - до 250-300 кг.

Основний приріст вибракуваних дорослих тварин виходить за рахунок відкладення жиру, і в зв'язку з цим при сальній відгодівлі не потрібно багато білкових кормів: на одну кормову одиницю досить 60-70 м перетравного протеїну, у той час як при беконній і інтенсивній м'ясній відгодівлі потрібно 100-120 м й при напівсальному - 90-100 р.

При відгодівлі дорослих тварин доцільно максимально використовувати соковиті і грубі корми. На початку відгодівлі питома вага соковитих кормів складає 60-65% і грубих - 10% у загальній поживності раціону; інша частина його складається з кукурудзи, зернових відходів й інших дешевих концентратів. У другій половині відгодівлі питома вага концентратів у раціоні збільшується до 60-65%. Добові прирости досягають 1-1,5 кг; відгодівлю припиняють при зниженні добових приростів ваги наполовину, приблизно до 500-600 г.

Коротка характеристика основних видів відгодівлі говорить про те, що економічно найбільш вигідною є м'ясна інтенсивна відгодівля. Для успішної відгодівлі молодняку велике значення має правильне його вирощування. Особливу увагу варто приділяти росту відлученого молодняка. У цей період необхідно згодовувати молодняку корм зі значним вмістом перетравного білка, у першу чергу зелень, одночасно в раціони вводять і об'ємні корми. Тварини, вирощувані на таких раціонах, у наступному при переході на годівлю концентратами дають кращі прирости, ніж свині, яким у ранньому віці згодовували тільки концентровані корми.

У зниженні собівартості свинини велике значення має відгодівля молодняку, отриманого від ранніх весняних опоросів, тому що при наступній відгодівлі таких тварин широко використовуються дешеві пасовищні й інші корми. За даними наукових організацій, вартість кормів при відгодівлі свиней весняних опоросів на 30% менша, ніж при відгодівлі молодняку літніх опоросів. Зниженню витрат праці і засобів на відгодівлі сприяє перехід до згодовування сухих концентрованих кормів із самогодівниць.

Для правильної організації відгодівлі кожне господарство повинне мати місячні плани, у яких передбачають, скільки свиней буде поставлено і знято з відгодівлі і їхню живу вагу. Рух поголів'я в цілому по фермі визначають на підставі місячних оборотів череди.

Крупногрупове утримання молодняку після відлучення не відрізняється від утримання свиней на відгодівлі (принципи утримання тварин і устаткування приміщень ті самі ). Молодняк розміщують у секціях групами по 150-200 голів. Кнурів у віці 4 міс. виділяють в окрему групу.

Організація утримання свиней. Великогрупове безстанкове утримання застосовують при відгодівлі свиней і вирощуванні молодняку після відлучення. Сутність цього методу полягає в наступному. Тварин розміщують групами по 150-200 і більше голів в одній секції свинарника. Одночасно удосконалюють способи годівлі тварин, переходять до згодовування суміші концентратів і сінного борошна із самогодівниць, соковитих кормів у свіжому вигляді і рідких кормів з вакуумних чи групових годівниць. Крупногрупове утримання свиней передбачає також застосування автопоїльниць для напування тварин і широке використання засобів механізації для роздачі кормів та збирання гною.

При крупногруповому утриманні свиней зі свинарника забирають перегородки усіх станків і приміщення розділяють поперечними перегородками на кілька великих секцій. Уздовж свинарника на відстані 3-4 м від однієї з подовжніх стін установлюють гнойовий жолоб. Площа між цією стіною і жолобом служить лігвищем (місцем відпочинку) для свиней. У кожній секції уздовж іншої подовжньої стіни встановлюють самогодівниці, вакуумні і групові годівниці й автопоїльниць. У стіні між годівницями влаштовують лаз для вільного виходу свиней на обгороджений вигульний дворик. У кожній секції поміщають свиней приблизно одного віку і ваги.

Свиней розміщують ущільнено - по 3-4 голови на 1 кв. м лігвища.

Місткість свинарника після ущільнення збільшується в 3-4 рази, поліпшується повітряний режим приміщення. Свині одержують вільний доступ до кормів і води, їхнє перебування на повітрі не обмежується. У результаті скорочуються витрати праці, підвищуються прирости ваги і знижується собівартість продукції.

Груповий спосіб утримання підсисних маток. До початку чергового туру опоросів свинар відбирає і переводить у маточник 25-40 поросних маток, опороси яких повинні бути закінчені протягом найближчих 7-10 днів. У допомогу свинарю виділяють на час опоросів підсобного робітника. Опорос кожної матки відбувається в окремому станку. У ньому матка з приплодом залишається протягом 3-4 днів після опоросу. Потім маток, що опоросилися, переводять в інші станки і розміщують попарно. Між кожними двома станками є приміщення для поросяти, де його підгодовують. Матки в це приміщення доступу не мають, а поросята можуть вільно переходити до маток. Через 10-15 днів після опоросу маток переводять у більші станки й у кожному розміщують по 4-6 маток із приплодом; поруч з таким станком виділяють приміщення для поросят (матки в це приміщення доступу не мають).

Літне утримання свиней у таборах сприяє зміцненню здоров'я тварин.

Використання зеленого корму (особливо бобових культур), багатого повноцінним протеїном, вітамінами і мінеральними речовинами, підвищує повноцінність раціону і засвоюваність усіх кормів, сприяє росту продуктивності і є однією з основних умов рентабельного ведення свинарства. Утримання тварин у літніх таборах не вимагає зведення дорогих будівель і дає можливість знижувати в 2-3 рази витрати праці і засобів на виробництво продукції.

Літнє утримання свиней у таборах повинне забезпечувати тривале (протягом доби) перебування тварин на відкритому повітрі. Виділені під пасовище природні кормові угіддя обов'язково поліпшують. Для підгодівлі і випасу тварин поблизу табору висівають кормові культури, що дають багато зеленої маси з високим вмістом перетравного протеїну. Для підгодівлі використовують також комбінований силос, спеціально заготовлений на літо.

На пасовищі, виділеному під літній табір чи поблизу нього, споруджують літні приміщення з навісами. Для кожної групи свиней виділяють окреме приміщення і вигульну площадку. Між групами установлюють відстань 100-200 м. Поїння свиней здійснюють за допомогою автопоїльниць. Відстань літніх приміщень від пасовища не повинна перевищувати для важкопоросних маток 0,5 км, відлучених - 0,5-1 та інших груп - 1-1,5 км.

Поголів'я свиней у випасній групі: кнурів-плідників 10—15 голів, маток підсисних і важкопоросних 20-30, маток ялових і легкопоросних 80-100, відлучених у віці 2-4 міс. 200-300, ремонтного молодняку 300-400, на відгодівлі 300 400 голів.

Свиней пасуть загінним способом. Площу загонів визначають з урахуванням такої добової потреби в зеленому кормі однієї голови: дорослих маток і кнурів 10-12 кг, молодняку старше 4 місяців — 6-8, поросяти у віці 2-4 міс. - 2 кг.

Щоб уникнути глистових захворювань, не можна допускати пасіння свиней тривалий період на тих самих ділянках. Тому складають плани використання пасовищ.

Організація праці на фермі. Поділ праці у свинарстві дає можливість поліпшувати організацію виробництва продукції і підвищувати продуктивність праці. Він знаходить своє конкретне втілення у створенні спеціалізованих бригад (чи ланок) по догляду за окремими статевими і віковими групами свиней. У кожній бригаді установлюють твердий розпорядок робіт і визначають обов'язки свинарів. При цьому враховують склад поголів'я, що обслуговується, вид і розміри приміщень, рівень механізації, види машин і устаткування на фермі, систему утримання і годівлі тварин та ряд інших умов. У передових господарствах свинарі є і механізаторами.

Широкого поширення у свинарстві набувають комплексні механізовані бригади і ланки. Вони займаються вирощуванням і відгодівлею свиней, а також виробництвом кормів.

Розпорядок дня на фермі залежить від часу року, виду поголів'я, що обслуговується, і т.д. У ньому встановлюють години проведення всіх основних робіт і відводять час на відпочинок свинарів. При обслуговуванні маткового поголів'я й відлучених у розпорядку дня передбачають підгодівлю поросят і додаткову годівля підсисних маток.

9.3 Організація виробничих процесів у вівчарстві

Спеціалізація вівчарства. У залежності від характеру основної продукції й умов виробництва склалися такі головні напрямки вівчарства: тонкорунне (шерстне і вовно-м'ясне), напівтонкорунне (м'ясо-шерстне) і грубововняне (смушково-молочне, овчинно-м?ясне, м'ясо-сальне).

Сільськогосподарські підприємства, у залежності від спеціалізації, створюють племінні і товарні ферми зазначених вище напрямків. У великих вівчарських господарствах організуються спеціалізовані ферми маткового поголів'я з ягнятами для відібрання, вирощування молодняку, відгодівлі і нагулу овець.

Розміри ферм. Багаторічна практика свідчить про те, що на великих фермах підприємства роблять найбільш дешеву вівчарську продукцію. Розміщення ферм у господарстві залежить від спеціалізації і розмірів вівчарства.

У господарствах, що мають до 500 маток, усі поголів'я овець розміщують на одній фермі й в одній кошарі. У господарствах з великим поголів'ям овець на фермах тварин розміщують у спеціалізованих кошарах, призначених для окремих отар: маткового поголів'я, молодняку, валахів і нагульних овець. Місткість вівчарських будівель, їхня кількість і типи визначаються в залежності від району, в якому знаходиться господарство, напрямки вівчарства і наявності овець (за статевими і віковими групами).

На ділянці ферми необхідно мати сховища для концентрованих і соковитих кормів з розрахунку 1,2-1,4 ц на одну дорослу вівцю. При маткових кошарах обладнують спеціальні приміщення для окоту овець у зимові і ранньовеснянні місяці. До кошари повинний примикати відкритий баз, розмір якого встановлюють з розрахунку 2 кв м на одну вівцю.

Отару організують з овець, однорідних за статтю, породністю, класністю, кольором вовни, віком, ветеринарно-санітарним стану тощо.

Найціннішою частиною поголів'я є барани-плідники, їх отари формують у межах 300 голів, що значно менше поголів'я в отарах інших груп овець. На фермах з невеликим поголів'ям баранів виділяють в окрему групу і утримують ізольовано від інших овець.

Валахи найменш вимогливі до умов догляду і утримання; з них формують отари в 1200 голів.

Зразковий розмір отар інших груп овець такий: тонкорунних маток і ярок 600-1200 голів; грубововних маток і ярок 800-1500; нагульних овець 800-1500; племінних тонкорунних маток (з ягнятами) 500-900 голів.

З приведених даних видно, що у племінному вівчарстві формують отари менших розмірів.

Серйозний вплив на розмір отар роблять якість і розмір пасовищ, забезпеченість водопоями, рельєф місцевості й інші умови. Слід зазначити, що отара за розмірами повинна бути такою, щоб чабани могли бачити на пасовище одночасно всіх овець.

Планування відтворення череди і виробництва продукції. Для збільшення виробництва вовни і баранини вирішальне значення має ріст маткового поголів'я і поліпшення його використання.

Організація злучок і окотів. В екстенсивному вівчарстві при відсутності теплих приміщень і необхідних запасів кормів від матки одержують щорічно один окіт. При цьому масові окоти пристосовують до виходу овець на пасовище - квітень і частково травень, а злучку проводять у листопаді - грудні попереднього року (суягность овець триває в середньому 5 місяців - 145-155 днів).

Наявність у господарстві кормів і добре обладнаних кошар для підсисних маток дає можливість проводити окоти в січні - лютому для того, щоб ягнята досить зміцніли до моменту виходу на пасовище. Ягнята зимових окотів швидше звикають до трави, легше переносять жару. При цьому злучка в серпні - вересні попереднього року, коли отара знаходиться на пасовищах, багатих різноманітними і вітамінними кормами, сприяє підвищенню плідності і зниженню яловості маток.

Передовики вівчарства успішно застосовують ущільнені окоти, одержують три окоти за два роки. Для цього першу злучку проводять у серпні - вересні попереднього року (одержують перший зимовий окіт), а для другої злучки використовують першу тічку після окоту й одержують від овець другий приплід восени.

Структура череди у вівчарстві залежить від його напрямку, запланованого виходу ягняти на кожні 100 маток, від прийнятих норм вибракування маток, валахів і баранів, а також від термінів реалізації надремонтного молодняку.

Напрямок вівчарства дуже впливає на питому вагу маток у череді. Наприклад, у районах тонкорунного і напівтонкорунного вівчарства в пользовательных чередах, крім інших груп тварин, міститься значна кількість валухів-шерстоносів. Це знижує питому вагу маток у череді. У смушковому вівчарстві прагнуть мати якнайбільше маток, щоб більше одержати ягнят, а отже, і смушкової продукції.

На багатьох виробничих фермах у зонах тонкорунного вівчарства при розробленні структури череди виходять з таких нормативів: вихід ягняти на 100 маток - 120 голів; термін виробничого використання маток - 6-7 років і баранів - 3-4 роки; відповідний відсоток щорічного вибракування: маток -14-16, баранів - 25-30, валахів - 75%, відбій ягнят у віці 4 міс. Над ремонтний молодняк реалізують у залежності від спеціалізації вівчарства: на фермах шерстного напрямку у віці 9-10 міс, м'ясо-сального напрямку (валахів) у віці до одного року (у деяких господарствах у віці старше року).

Оборот череди. Рух поголів'я протягом року залежить від спеціалізації вівчарства, плану продажу вовни і баранини, а також усіх тих показників і нормативів, що покладені в основу при розробці структури череди.

У господарствах, де склад поголів'я овець різко змінюється протягом року, складають місячні обороти череди. У них указують, по яких групах овець відбуваються зміни в прибуткових і видаткових статтях. Використовують місячні обороти череди для складання планів потреби в кормах і виробництва продукції.

Правильний оборот череди овець, складений з використанням структурних нормативів, може забезпечити:

•      на фермі тонкорунного і напівтонкорунного напрямку продаж на м'ясо 35-37 овець і на плем'я 25-28 овець кожні 100 голів, що маються на початок року;

•      на фермі смушкового напрямку продаж 34-42 смушків, реалізацію на м'ясо 11-12 овець і на плем'я 12-13 овець на кожні 100 голів, що маються на початок року.

Слід зазначити, що овець, як і інших продуктивних тварин, вибраковують у господарстві з урахуванням їх продуктивності і доцільності подальшого вирощування. Тому приведені тут нормативи й інші показники структури й обороту череди є зразковими і можуть бути використані лише для укрупнених розрахунків.

Вирощування ягнят. З 10-денного віку ягнят починають привчати до підгодівлі сіном, а потім до концентрованих кормів. Для цього в приміщеннях, де розміщені матки з ягнятами, улаштовують ґратчасті загородження, у які вільно проходять тільки ягнята. У них ставлять коритця з різними кормами і водою. Кращі корми для ягнят - макуха, вівсянка, висівки, дрібностеблисте сіно.

Для запобігання забрудненню вовни тонкорунним ягнятам у 10-денному віці обрізають хвости. У 3-тижневому віці всіх слабких і вибракуваних за племінними ознаках баранчиків каструють. У 4-місячному віці з віднятого від маток молодняку формують окремі отари ярочок, валушків і баранчиков.

Утримання овець у зимовий період. Узимку, у, непогоду, сильні морози і уночі вівці повинні знаходитися в кошарах, а решту часу - на свіжому повітрі. Кошари обладнують яслами і ґратами, приміщення регулярне очищають від назоза, підлоги застеляють чистою підстилкою (охороняють вовна від забруднення). Годівля повинна бути достатньою; слабких овець підгодовують сіном, силосом і концентратами.

У районах розвинутого вівчарства застосовують зимовий випас овець. Цей захід дає можливість заощаджувати корми і сприятливо впливає на продуктивність і стан тварин. У безсніжний період овець пасуть по балках, ярах і низинах; при невеликому снігу - на рівнинних масивах, а при більш глибокому - на підвищених місцях, що добре обдуваються вітром.

На зимових пасовищах утворюють страхові запаси грубих і концентрованих кормів, а де є можливість - і силосу, який використовують для підгодівлі овець (у непогожу погоду і періоди нестачі кормів). У розрахунку на дорослу вівцю доцільно заготовляти 1,5-2 ц сіна, 2-3 ц силосу і 15-20 кг концентрованих кормів. У місцях зимового пасіння (на відгінних пасовищах) будують житлові будинки для чабанських бригад; для овець обладнують укриття з місцевих матеріалів. У деяких районах відгінного вівчарства овець уночі розміщують у захищеному від вітру місці, у так званих катонах - укриттях висотою 2-2,5 м з переносних щитів чи хмизу. їх утеплюють соломою чи дрантям. Катон кілька разів переносять з місця на місце, особливо навесні, коли в неочищених від гною укриттях можливе підварювання вовни. Такий спосіб утримання овець обходиться значно дешевше.

Утримання овець у літній період. Вівці краще від інших тварин використовують зелену масу пасовищ. Найбільш придатні сухі пасовища з дрібним травостоєм і різноманітною рослинністю. Для запобігання шлунковим захворюванням овець на пасовище утримання їх переводять поступово.

Правильна організація використання пасовищ повинна забезпечити регулярне надходження необхідної кількості зеленого корму протягом усього літнього періоду і сприяти підвищенню врожайності трав. Це досягається введенням пасовищеоборотів і загінного пасіння овець.

При загінному пасінні закріплені за отарами ділянки пасовищ розбивають на 8-12 загонів з таким розрахунком, щоб на кожному з них вівці паслися 5-6 днів і до кінця використання останнього загону на першому встигала знову відрости трава. Площу кожного загону установлюють, виходячи з поголів'я овець, якості травостою, продуктивності пасовища й інших умов. Визначають строгу черговість підбурення загонів, місця стоянок і водопоїв. Чабанській бригаді виділяють транспортні кошти, пересувний будиночок, бочки для води, щити й інший господарський інвентар.

На ділянки, заражені глистами, овець повертають через 3-4 місяці. На період вигоряння пасовищ овець необхідно забезпечити силосом чи зеленою підгодівлею, а на весь період пасіння - кухонною сіллю з розрахунку 5 — 10 мг на голову в добу. Напувати овець бажано ранком до початку пасіння і після денної перерви у господарствах з великою розораністю земель, які не мають природних пасовищ, організовують табірно-пасовищне і стійлово-табірне утримання овець. Табірно-пасовищне утримання полягає в тому, що для випасу овець використовують спеціальні посіви кормових культур на зелений корм.

Стійлово-табірне утримання передбачає посів кормових культур, скошування їх, підвіз у табір, де знаходяться вівці, зеленої маси і згодовування її з годівниць. У господарствах, що мають недостатні площі природних пасовищ, доцільно застосовувати комбінований спосіб утримання овець, при якому випас на пасовищі поєднують зі згодовуванням зеленої маси сіяних трав та інших культур у годівницях.

При стійлово-табірній системі овець розміщують на базах-загонах, площу яких установлюють з розрахунку 4 кв. м на одну вівцю. Для маткових отар будують навіси, обладнані годівницями (для 800 маток необхідно мати 40-50 годівниць, довжиною 4-5 м кожна) і водопійними коритами. За чабанською бригадою закріплюють трактор, сінокосарку, тракторні граблі, транспортні засоби для підвозу зеленої маси і води. Табір доцільно створювати для ферми в цілому,- а в окремих випадках - для двох суміжно розташованих отар.

Організація нагулу овець. У літній період всіх овець, призначених для реалізації на м'ясо, ставлять на нагул. Нагульні отари формують з овець однієї породи і віку, приблизно однакової вгодованості. Для старих овець відводять пасовища, у рослинному покриві яких переважають злакові трави. Нагул на таких пасовищах забезпечує відкладення великої кількості жиру. Для овець, що ще не закінчили свого росту (у віці до 2 років), виділяють пасовища з великою кількістю бобових і різнотрав'я. Вибракуваних баранчиков до постановки їх на нагул каструють. Для прискорення нагулу овець підгодовують.

Перед постановкою на нагул у кожній отарі роблять вибіркове контрольне зважування 5-10% овець. Цих тварин мітять фарбою і надалі зважують через кожні два тижні, щоб систематично контролювати хід нагулу.

У зимовий період вибракуваних овець і валушков у 4-6-місячному віці ставлять на відгодівлю, що триває 50-100 днів. Тварин годують гарним сіном, концентрованими кормами, силосом і коренеплодами.

У господарствах на кожен місяць складають плани нагулу і відгодівлі овець (у них указують кількість і живу вагу поголів'я, поставленого на нагул і відгодівлю і знятого з них, завдання по приростах ваги), які доводять до чабанських бригад.

Організація стрижки овець. Це один з найбільш важливих виробничих процесів у вівчарстві. Тонкорунних овець стрижуть 1 раз у рік (з настанням теплої погоди); на пів грубошерстих і грубошерстих - 2 рази: навесні і наприкінці літа. Ягнят з грубою і напівгрубою вовною стрижуть у віці двох місяців влітку (до серпня).

Ручна стрижка - процес дуже трудомісткий і малопродуктивний, застосування електромеханічної стрижки значно підвищує продуктивність праці. Так, якщо при роботі вручну (ножицями) один робітник обстригає 25- ЗО овець, то при електромеханічній стрижці - 50-80, а досвідчені робітники - 150 і більше овець у день. Машинкою вовна обстригається ближче до шкіри, що дає можливість на 200-300 м збільшувати вихід вовни від кожної вівці в порівнянні з ручною стрижкою. Стрижку овець проводять у стислий термін, за 10-20 днів.

Підготовку до стрижки починають зі складання робочого плану, у якому визначають кількість і розташування пунктів стрижки, терміни для кожної отари, шлях підгону овець до пунктів і повернення в кошари, завдання стригалям, перелік устаткування і терміни його виготовлення чи придбання, порядок обліку вовни і графік її відправлення на приймальні пункти і ряд інших питань.

Овець перед стрижкою "витримують" - не дають корму (протягом 12-14 год.) і води (10-12 год.), а після стрижки оберігають від дощу і холоду. Овець з мокрою вовною до стрижки не допускають, тому що вовна, упакована з підвищеною вологістю (понад 15-17%), самозігрівається, зопріває і гниє.

Приміщення, де стрижуть овець, повинне бути світлим, сухим і відповідати всім протипожежним вимогам. Внутрішнє устаткування розставляють так, щоб гранично скоротити відстані підведення овець до стригалів і переносу руна до місць зважування, сортування й упакування.

Кожну отару маток і ярок обслуговує бригада з чотирьох чабанів, а отари валушків, валахів, нагульних овець - бригада з трьох чабанів. У бригаду входять старший чабан (бригадир), підпасок, третьяк (якщо в бригаді чотири чоловіки) і арбич.

Старший чабан (бригадир) розподіляє роботу між членами бригади, перевіряє якість роботи, нараховує оплату, веде облік поголів'я овець, відповідає за схоронність тварин і майна бригади. Він також бере участь у всіх роботах по обслуговуванню поголів'я. У період злучки він стежить за добором маток у полюванні, організує штучне запліднення; деякі старші чабани є техніками штучного запліднення.

Чабани-підпаски виконують усі роботи по відходу, годівлі і пасінню овець. Арбич обслуговує робочу худобу, закріплену за бригадою, готує їжу для чабанів і виконує інші господарські роботи.

У багатьох господарствах організують бригади з 6-7 чоловік для обслуговування здвоєних маткових отар чи з 10 чоловік - для обслуговування строєних отар.

У великих вівчарських господарствах організують комплексні механізовані чабанські бригади, за кожною з яких закріплюють одну чи кілька отар, земельні ділянки для виробництва кормів, трактори і машини, необхідні для заготівлі і переробки кормів, водопостачання й очищення приміщень.

Склад бригад залежить від величини поголів'я і кількості закріпленої техніки. При обслуговуванні однієї отари (700-900 овець) чабанська бригада складається з 3-4 чоловік, двох отар (1500-1800 овець) - 5-7 чоловік і трьох отар (2300-2700 овець) -8-11 чоловік.

Чабанська комплексна механізована бригада виконує весь комплекс робіт з догляду за тваринами, несе відповідальність за збереження поголів'я, за відтворення череди і за виконання виробничих завдань. Крім того, вона обробляє землю, веде роботи з виробництва і заготівлі кормів, поліпшення пасовищ відповідно до прийнятого плану.

9.4 Організація виробничих процесів у птахівництві

Спеціалізація і розміри птахівницьких ферм. Птахівництво - галузь скоростиглого тваринництва. Кури при правильному вирощуванні починають нестися в 5-6-місячному віці, курчата у віці 3 міс. і каченята у 70-80-денному віці придатні для забою на м'ясо. На виробництво кілограма м'яса тут затрачається в 2-3 рази менше кормових одиниць, ніж у скотарстві. Усе це визначає економічну ефективність птахівництва.

У залежності від виробленої продукції ферми мають яєчнуу яєчно-м'ясну і м'ясну спеціалізацію. Відповідно на фермах яєчного напрямку утримують несучу породу курей, м'ясного-яєчно-м'ясного - несучу породу, м'ясного і загальновживаного, м'ясного - м'ясну і загальновживану породи. Гусівницькі, качківницькі та індиківницькі ферми мають, як правило, м'ясний напрямок. Птахівницькі ферми можуть бути промисловими чи племінними.

Однією з умов швидкого збільшення виробництва продукції птахівництва є створення нових великих птахофабрик і концентрація птахівництва в сільськогосподарських підприємствах. Досвід цих підприємств свідчить про те, що на великих птахівницьких фермах вища продуктивність праці і нижче собівартість яєць і м'яса. Такі ферми високорентабельні.

Відтворення поголів'я. У птахівництві застосовують стадне, групове й індивідуальне спарювання. При стадному спарюванні визначена кількість самців знаходиться в череді разом із самками; після закінчення збору яєць для інкубації самців видаляють з череди, тому що незапліднені яйця краще зберігаються. Групове спарювання застосовують у племінному птахівництві: визначені групи самок із самцями розміщують в одній секції пташника, окремо від інших груп. Індивідуальне спарювання застосовують на племінних фермах; у цьому випадку самок утримують у загальному пташнику і для спарювання підсаджують до визначеного самця в спеціальне приміщення. В окремих випадках застосовують і штучне запліднення; найбільше значення воно має при розведенні гусаків.

Півнів, селезнів та індиків починають спаровувати у віці близько року, гусаків - не раніше двох років. Тривалість використання півнів і індиків 2-3 роки, селезнів - 2 роки (рідше 1 рік) і гусаків - 4-5 років.

Кури дають найбільше яєць у перший рік яйцекладки, на другий рік несучість знижується на 15-20%, на третій - ще більше. З віком птиці зменшується несучість також в індичок і качок, У гусок перші роки несучість збільшується. Найвища несучість буває зазвичай на третьому році яйцекладки.

Ці особливості виробництва продукції враховують при комплектуванні череди.

Структура череди. На племінних фермах на одного самця прийняті такі норми самок: курей - 8-12, качок - 6-7, індичок -8-12, гусок-3-4.

На промислових фермах яєчного напрямку та в інтенсивному птахівництві курей використовують лише протягом першого року яйцекладки (до зниження несучості); потім їх вибраковують на м'ясо і заміняють молодками. На племінних фермах курей тримають не більш як 2 роки, індичок - 2-3 роки, гусок - 3-7 років.

Потреба господарства в молодняку і терміни його вирощування планують заздалегідь у залежності від виду птиці. На одну курку-несучку планують: при вигульному утриманні 3-4, а при клітинному 5-6 добових курчат (з наступним вирощуванням їх у приміщеннях протягом 60 днів); на одну качку 25-30 добових каченят (з наступним вирощуванням їх протягом 30-45 днів); на одну гуску 8-10 добових гусенят (з наступним вирощуванням їх протягом 30-45 днів); на одну індичку 15-20 добових індичат (з наступним вирощуванням їх протягом 60 днів).

Оборот череди птиці складають з урахуванням термінів використання маткового поголів'я і перевезення молодняку в дорослу череду, терміну реалізації молодняку на м'ясо, ваги реалізованого молодняку і дорослого поголів'я й інших показників.

Системи утримання птиці. Основні способи утримання усіх видів птиці: вигульний на змінюваній підстилці, на глибокої незмінюваній (протягом року) підстилці, на сітчастій підлозі, клітьовий і вигульно-пасовищний. Ці системи дозволяють механізувати ряд трудомістких процесів на фермах, упроваджувати нову технологію, налагодити рівномірний випуск продукції протягом року, ліквідувати сезонність праці і підвищувати її продуктивність. Економічна ефективність тієї чи іншої системи утримання птиці визначається головним чином тим, якою мірою вона сприяє підвищенню продуктивності і зниженню витрат праці і засобів на одиницю продукції (яєць, м'яса).

Перспективним є вигульний спосіб утримання курей на глибокої незмінюваній (протягом року) підстилці. Цей інтенсивний спосіб особливо ефективний за умови застосування його в широкогабаритних пташниках (на 6-12 тис. голів), де вдало вирішуються питання механізації роздачі усіх видів кормів, поїння птиці та збору яєць.

Застосовується кілька типів широкогабаритних пташників. Перший має два зали (площа залу 84 м х 13,5 м), з'єднані тамбуром. Робочий прохід шириною 1,5 м розділяє зал у поздовжньому напрямку на дві рівні частини, кожна з яких знімними перегородками розбита на п'ять секцій по 600 курей. Секції відділені від робочого проходу стендами, на них у чотири яруси розміщені годівниці для вологих і сухих кормів, автопоїльниці, гнізда й інше устаткування. Уздовж стендів по робочому проході рухаються кормороздавач і візок для збору яєць, керований птахівницею; вона обслуговує усі поголів'я курей (6000 голів) у пташнику. У більших пташниках (на 12000 несучок) працюють 2 птахівниці.

Клітьове утримання курок-несучок застосовують на великих птахофермах. Цей інтенсивний спосіб утримання курей дозволяє концентрувати поголів'я курок-несучок і одночасно підвищувати їхню несучість, а також у 3-3,5 рази збільшувати використання площі пташників (у порівнянні з вигульним утриманням продуктивність курей при клітьовому утриманні не залежить від температурних коливань, виключається можливість поширення інфекційних захворювань, джерелом яких є послід хворої птиці). При цьому способі утримання забезпечується цілорічне комплектування промислових черід, поліпшується догляд за птицею і полегшується вибракування малопродуктивних і хворих курей, майже цілком ліквідується сезонність яйцекладки і зменшується витрата кормів на виробництво яєць, а також скорочуються інші витрати.

При вигульно-пасовищній системі утримання птиці біля пташника влаштовують вигул з посівом трав на зелений корм.

Слід підкреслити, що на рівень продуктивності праці в різних господарствах впливає не тільки спосіб утримання птиці, а й рівень механізації, а також деякі інші фактори.

У боротьбі з захворюваннями курчат особливе значення в господарствах мають антибіотики, які додають курчатам, починаючи з 3-4-го дня життя.

Вирощування молодняку в клітках. Для ефективнішого використання приміщень клітки встановлюють батареями по 5 рядів у висоту. Через 45-60 днів курочок, відібраних на плем'я, переводять для подальшого вирощування в табірні умови. Зайвих півників до 3-місячного віку залишають у клітках для відгодівлі і наступної здачі на м'ясо. Клітьове утримання організують у світлих, сухих і теплих приміщеннях. Батареї встановлюють так, щоб ширина проходів між ними була не менш як 1,1-1,2 м, а між батареями і стінами - 1,5 м. У проходах через кожні 4 м підвішують електричні лампи по 100 ват. Корисна площа кліток складає 0,5 кв. м, висота залежить від віку курчат. У залежності від віку в клітці утримують різну кількість курчат.

• Годують курчат зазвичай 5 разів на день. У першу дачу курчата одержують подрібнену зернову суміш, у наступні три - вологі мішанки, а в п'яту (увечері) - суху суміш і подрібнене зерно.

Особливості організації різних птахівницьких ферм. Розміри земельних ділянок для птахівницької ферми визначають у залежності від напрямку ферми і виду птиці.

При вигульно-пасовищному утриманні (з обмеженими вигулами) у розрахунку на 1000 голів виділяють таку площу вигулу: для курей 1 га, для індичок 2,5-3 га, для гусаків і качок 0,6 га. При вирощуванні молодняку до 1-1,5-місячного віку в виділяють у розрахунку на 1000 курчат і каченят 0,1 га, індюшат і гусенят -.0,2 га вигулу. Для курчат у віці старше 1,5 міс. ділянки під табори виділяють з розрахунку 8-12 кв. метрів на голову. Пташники для курей і індичок розміщають на сухих ділянках, бажано з невеликим південним схилом. Ділянки для гусаків і качок виділяють поблизу водойм. На гектар водяного вигулу розраховують 125-150 дорослих гусаків чи 200-250 качок, 250-300 гусенят чи 400-500 каченят. Для гусаків і індичок виділяють також пасовища. Для гусаків використовують спеціальні лугопасовищні угіддя, чи поля після збирання врожаю і т.ін. Для індичок відводять суходільні луги, а також поля після збирання соняшника, прибережні ділянки. На гусівницьких та індиківницьких фермах з великим поголів'ям птиці виділяють спеціальні земельні ділянки, на яких створюють зелений конвеєр.

У розпорядку дня на фермах передбачають годівлю курей 4 рази за світловий день, качок індичок - 3 рази, гусаків у літній період - 2 рази, у зимовий - 3 рази. Якщо пташники не обладнані автопоїльницями, то для усіх видів птиці передбачають зміну води 2 рази в день і 1 раз доливання води. Прибирання приміщень та інвентарю, випуск птиці на водопій чи пасовище (у залежності від умов) роблять 1-2 рази в добу. На фермах, що вирощують молодняк, у розпорядок дня включають додаткове триразове опалення приміщення і збільшення кількості годівель.

9.5 Організація виробництва і використання кормів

Правильна організація стійкої кормової бази -- необхідна умова успішного розвитку тваринництва сільськогосподарських підприємств. Під кормовою базою розуміють обсяг і якість кормів, систему їхнього виробництва (включаючи структуру посівних площ кормових культур) і використання в суспільному тваринництві.

Організація кормової бази пов'язана з інтересами розвитку рослинницьких і тваринницьких галузей, правильного їхнього поєднання, що дає можливість продуктивно використовувати побічну продукцію й відходи рослинництва продуктивними тваринами і відходи тваринництва в землеробстві.

З викладеного випливають основні вимоги, пропоновані до організації кормової бази.

1.   Раціональне використання всіх сільськогосподарських угідь, а також побічної продукції і відходів землеробства у тваринництві.

2.   Повне і безперебійне забезпечення худоби і птиці повноцінними кормами в пасовищний і стійловий періоди.

3.   Виробництво високоякісних кормів з найменшими витратами праці і засобів.

Обов'язковою умовою правильної організації кормової бази є виробництво у своєму господарстві всіх кормів, необхідних для тваринництва. Виключення складають тільки мінеральні корми і відходи промислових підприємств; в окремих спеціалізованих приміських свинарських господарствах і на птахофабриках планується завезення концентрованих кормів.

Усі корми підрозділяються на такі основні групи: концентровані, грубі, соковиті, зелені, мінеральні й т. ін.

Концентровані корми - зерно, висівки, макуха, комбікорми - одержують у результаті посіву зернових і фуражних культур, використання побічної продукції продовольчих культур і відходів їхньої переробки (макуха, висівки, мірошницькі й інші відходи), а також виробництва їх комбікормовою промисловістю.

Грубі корми - сіно, солому, полову - одержують із природних косовиць, посівів багаторічних і однолітніх трав і у вигляді побічної продукції рільництва (солома і полова зернових та інших культур).

Соковиті корми - це силос, корнебульбоплоди й ін. Для виробництва силосу висівають кукурудзу, соняшник, боби й інші культури, а також використовують різнотрав'я природних кормових угідь, відходи рільництва (бадилля цукрового буряка, овочів і т.ін. ). До соковитих кормів відносять також відходи промисловості, що працює на сільськогосподарській сировині (жом, барду і т.ін. ).

Зелені корми - це пасовищні корми і зелена маса бобових та злакових рослин, що висіваються для підгодівлі худоби у полях кормових і польових сівозмін, а також на спеціально виділених ділянках поблизу літніх таборів.

До мінеральних кормів відносять кухонну сіль, кісткове борошно, крейду й інші види кормів, вироблених хімічною промисловістю, їх включають до складу багатьох інших груп кормів чи дають худобі самостійно.

Велику цінність мають корми тваринного походження-мо-локо (повноцінний різнобічний корм), молочні відвійки, відходи м'ясної і рибної промисловості (рибне борошно, риб'ячий жир, різницькі та інші відходи).

Більшість господарств мають у своєму розпорядженні багаті можливості не тільки для збільшення загальної кількості кормів, а й для розширення виробництва тих з них, що у кормовому відношенні є найбільш цінними, тобто для поліпшення.структури кормової бази.

Під структурою кормової бази розуміють питому вагу окремих груп кормів у загальній їхній кількості. Загальна кількість заготовлених кормів і окремих їх груп розраховують у кормових одиницях (тобто визначають їхню поживність), а структуру кормової бази виражають у відсотках. При цьому враховують також вміст у кормах перетравного протеїну, каротину і вітамінів.

Вирішальним засобом поліпшення структури кормової бази є збільшення виробництва дешевих високопоживних кормів з великим вмістом протеїну і вітамінів. Це досягається шляхом розширення посівів таких інтенсивних культур, як кукурудза, кормові боби, цукровий буряк на корм худобі, горох та ін.

З усіх перерахованих груп кормів у структурі кормової бази й у раціонах худоби і птиці найбільшу питому вагу займають концентровані, соковиті, грубі і зелені, тобто корми, отримані в рослинницьких галузях. Тому велике значення мають заходи, спрямовані на більш ефективне використання землі, поліпшення природних угідь і впровадження у виробництво проміжних, пожнивних, післяукісних і повторних культур. Для цих цілей використовують посіви кукурудзи і бобових на чи силос зелений корм, проса і гречки на зерно, цукрового буряка і картоплі, люпину. Більш інтенсивне використання землі передбачає поліпшення обробки ґрунту і широке застосування мінеральних і органічних добрив

Високоефективним заходом є також створення довголітніх високопродуктивних пасовищ. Передові господарства одержують з довголітніх пасовищ велика кількість дешевого корму.

Планування виробництва кормів підрозділяють на три етапи. По-перше, визначають потребу в них окремих видів худоби і птиці та господарства в цілому; по-друге, розробляють кормовий план (план виробництва); по-третє, складають баланс кормів по їх обсягу і по перетравному протеїну.

Потребу в кормах розраховують на два періоди: від врожаю планованого року до врожаю наступного року, а також з 1 січня поточного року до" 1 січня наступного року. Крім того окремо розраховують потребу в зелених кормах на літній період.

При складанні плану встановлюють науково обґрунтовані добові раціони вікових і статевих груп усіх видів худоби і птиці (на основі їхньої живої ваги і продуктивності) поперіодах року. Потім підраховують потребу однієї голови кожного виду тварин на весь рік (річну норму годівлі по статевих і вікових групах тварин) у натуральних показниках по видах кормів (концентровані, соковиті, грубі, зелені) і в кормових одиницях із указівкою необхідної кількості перетравного протеїну.

Відомо, що для складання повноцінних раціонів на кожну кормову одиницю необхідно мати не менш як 100 м перетравного протеїну. Тому, щоб повніше використовувати вуглеводні корми, у раціоні збільшують кількість перетравного протеїну. Для визначення потреби в кормах необхідно знати середнє поголів'я окремих статевих і вікових груп усіх видів худоби та птиці по періодах року.

Середнє поголів'я худоби на Короткостроковий період (місяць,

а на довгостроковий період - за формулою

квартал) обчислюють за формулою:

де: Сп - середнє поголів'я;

А - поголів'я на початок періоду;

Аь А2... Ап - поголів'я на початок менших відрізків часу (місяць, квартал);

В - поголів'я на кінець періоду;

ч - число відрізків у загальному періоді.

На підприємствах підраховують також потребу в сіні, соломі тощо для худоби, що знаходиться в індивідуальному секторі, і визначають розмір їхньої видачі на зароблені гроші. При цьому враховують, що деякі сільськогосподарські продукти, використовувані тваринами, в індивідуальному секторі одержують на присадибних ділянках.

До грубих і соковитих кормів, розрахованих за нормами, додають страховий фуражний фонд у розмірі 20-30% їхньої потреби і 10-15% річної потреби в концентратах. Виходячи з необхідного обсягу виробництва концентрованих, грубих, соковитих і зелених кормів, у кожному господарстві складають кормовий план. У ньому вказують вихід продукції (по видах) по періодах року з природних угідь (кількість зеленої маси, що поїдається худобою на пасовищах, і сіна, заготовленого з природних випасів), а також обсяг побічної продукції і відходів із врожаю продовольчих і технічних культур та їхню кількість, яку необхідно заготовити за рахунок спеціальних посівів. Для цього встановлюють площі і продуктивність косовиць і пасовищ, посівні площі і врожайність кормових культур (включаючи вихід з гектара побічної продукції і відходів, придатних для худоби і птиці). У кормовому плані визначають також терміни надходження продукції, одержуваної за рахунок обробітку кормових культур у польових і інших сівозмінах і на спеціальних ділянках. Одночасно визначають агротехнічні заходи, що забезпечують виконання плану врожайності, підраховують витрати праці і засобів на центнер кормових одиниць у врожаї різних культур і зупиняються на тих, котрі дають більше продукції при менших витратах. Правильно складений план дозволяє знижувати собівартість продукції, тому його розробленню приділяють велику увагу.

Після встановлення загальної потреби в кормах і складання плану необхідно перевірити, чи забезпечується потреба худоби і птиці в кормах. Для цього складають баланс, у якому зіставляють потреба в кормах з їх кількістю, наміченою до виробництва в господарстві.

Щоб показати кількісну і якісну сторону балансу, його складають по видах кормів у натуральних показниках і в центнерах кормових одиниць із вказівкою кількості перетравного протеїну. Баланс складається з прибуткової і видаткової частин.

У прибутковій частині вказують: запас кормів на початок планованого періоду; їхня кількість, яка буде отримана і зроблена протягом планованого періоду, а також їхню загальну кількість (залишок плюс прихід).У видатковій частині вказують: кількість фуражу, що буде продано на ринку; потреба худоби і птиці в кормах на планований період; розмір страхового фуражного фонду; кількість кормів, виділену для худоби, що знаходиться в особистій власності працівників господарства.

Методом балансової перевірки виявляють надлишок чи нестачу кожного виду кормів. Потім по групах культур зрівнюють підсумки окремих прибуткових і видаткових статей. У разі потреби вносять корективи в показники поголів'я і продуктивності тварин чи змінюють структуру, посівні площі і план врожайності фуражних культур. Збільшення кількості кормів може бути також досягнуте шляхом упровадження більш високої агротехніки. Іноді вдаються до зміни показників у рослинництві і тваринництві одночасно. Невеликий надлишок кормів залишають як додатковий резервний фонд у господарстві.

Слід зазначити, що на літній період у кожному господарстві складають план потреби і надходження зелених кормів для окремих видів худоби і птиці (з урахуванням статевих, вікових і продуктивних особливостей тварин) у розрізі п'ятиденок чи декад. Такий план одержав назву зеленого конвеєра. При його складанні використовують дані розрахунків потреби в кормах і кормовому плані; баланс зелених кормів складають на основі викладених вище принципів.

Облік кормів ведуть за їх видами і джерелами надходження: зернофуражних - при комбайновому збиранні чи молотьбі, грубих і соковитих - відразу ж після їхнього збирання і підготовки до зберігання (сіно і солому - у стогах і скиртах, коренеплоди - у спеціальних сховищах чи буртах, силос - у буртах чи траншеях). Корми приймають за актами із указівкою їхньої ваги, якості і прибуткують.

Кількість кормів визначають зважуванням чи шляхом обмірювання скирт, стогів і т.ін. Для цього вимірюють ширину, довжину скирти і висоту "перекиданням" через вершину, "Перекидання" довгих скирт, у яких висота в різних місцях може бути неоднакова, вимірюють у трьох точках і беруть середню величину цих вимірів. Ширину скирти вимірюють з обох її сторін і визначають середню величину. Бувають скирти звужені донизу; у цьому випадку з кожної торцевої сторони роблять два виміри: один по землі, інший — в найбільш широкій частині скирти і беруть середню величину від двох вимірів. Довжину скирти вимірюють також з обох її сторін, отримані цифри складають і визначають середню довжину; на основі, цих даних розраховують обсяг скирти за формулою.

За обсягом скирти чи стогу установлюють вагу укладеного сіна чи соломи. Вона змінюється в залежності від термінів укладання, виду сіна чи соломи. Відповідні дані маються в довідниках.

Вагу корму в силосній вежі визначають, виходячи з її обсягу і ваги 1 куб. м засилосованого корму.

У кожному господарстві складають на весь зимовий період помісячний план витрати кормів відповідно до прийнятих раціонів. Комірники (чи фуражири) відпускають їх на ферми за спеціальними розпорядженнями, що їх складають відповідно до помісячного плану.

Завідувач ферми (бригадир) несе відповідальність за схоронність і правильне використання відпущених кормів. Облік їхньої витрати на фермі ведуть у "Відомості витрати кормів". Завідувач ферми (бригадир) у встановлений термін передає в бухгалтерію документацію по приходу і витраті кормів на фермі.

Контрольні питання

1.   Поняття системи тваринництва та її види.

2.   Особливості формування виробничої програми в скотарстві.

3.   Особливості формування виробничої програми в свинарстві.

4.   Особливості формування виробничої програми у вівчарстві.

5.   Особливості формування виробничої програми в птахівництві.

6.   Порядок розрахунків потреби у кормах за видами тварин.

7.   Як оцінити ефективність кормовиробництва.

РОЗДІЛ 10

Організація інтеграційних процесів формування ринкового середовища в АПК

10.1 Інтеграційні процеси формування сільськогосподарського ринку

Інтеграцію не можна вважати притаманною виключно ринковій економіці. Вона існувала і в умовах адміністративно-командної системи. Проте в ринкових умовах вона виконує значно ширші функції і відіграє набагато важливішу роль.

Терміном "інтеграція" охоплюється широка низка різноманітних економічних явищ та процесів зближення, пристосування, узгодження діяльності і навіть об'єднання підприємств та підприємців з метою стабілізації ринкового середовища та підвищення на цій основі результатів господарювання. В інтеграції виділяють види, напрями та організаційно - економічні форми.

Види інтеграції розрізняють за ознакою складу її учасників або метою інтегрування. Вертикальною є інтеграція підприємств різних сфер АПК або об'єднання зусиль підприємств однієї сфери з метою здійснення діяльності, яка ведеться іншими сферами АПК. Зокрема вертикальною є інтеграція сільськогосподарських підприємств з метою створення переробних виробництв або торгівельних закладів. Доверти-кального інтегрування відноситься і поєднання в одному сільськогосподарському підприємстві виробництва сільськогосподарської сировини з її переробкою та реалізацією. До цього ж типу інтеграції слід віднести і виробництво сировини переробними підприємствами. До процесів горизонтальної інтеграції залучаються підприємства однієї сфери АПК, і цей вид інтеграції не приводить до створення підприємств інших сфер АПК і не розширює функцій сільськогосподарських підприємств за їх традиційні межі.

Напрям інтеграції визначається внутрішнім змістом інтеграційних процесів, їх предметною стороною. Вертикальна за напрямом інтеграції може бути виробничою, маркетинговою та комплексною. Виробнича інтеграція передбачає взаємодію сільськогосподарських та переробних підприємств чи виробництв при вирощуванні продукції рослинництва та виробництві продукції тваринництва, які в подальшому надходять на промислову переробку. Предметом маркетингової є збут виробленої продукції та постачання необхідних засобів виробництва. Комплексна поєднує обидва ці напрями. Горизонтальна інтеграція за змістом може мати виробничу, фінансово-кредитну, освітньо-консультативну на соціальну спрямованість.

Організаційно-економічні форми визначаються економіко-правовим статусом інтегрованої структури. Розрізняють такі форми інтеграції: повна, контрактна, акціонерна, кооперативна, партнерська, громадська. Повна здійснюється на базі засобів виробництва, що належать одному власнику. Контрактна - це інтеграція юридичних осіб, основним інструментом якої виступає контракт. При акціонерній формування, яке здійснює інтеграційні функції, створюється на акціонерній основі. Кооперативна базується на створенні кооперативів відповідного профілю: переробних, маркетингових і т. ін. Партнерська має основою усну домовленість або документальне оформлення. У громадській переважають риси неформального громадського об'єднання.

В умовах адміністративно-командної системи застосовувалась головним чином виробнича інтеграція, основними завданнями якої була оптимізація розмірів сировинних зон переробних підприємств, транспортних потоків сировини та технологічних відходів переробки, поліпшення використання побічної продукції, сприяння процесам спеціалізації та концентрації, вирішенню соціальних проблем. В умовах ринкової економіки традиційні завдання інтеграції зберігаються, але виникають дуже серйозні завдання щодо стабілізації ринкового середовища шляхом його організації. І саме завдяки цьому інтеграція виступає одним із важливих напрямів реформування аграрного сектору України.

Обвальний спад рівня виробництва та споживання сільськогосподарської продукції в Україні засвідчив нереальність та нежиттєздатність "шокової" лібералізації обмінних процесів як основного методу здійснення аграрної реформи. Потрібна системна, всебічна перебудова економічних відносин з урахуванням як світового досвіду, так і національних особливостей. Одним із головних напрямів створення передумов забезпечення успіху аграрних перетворень є організація сільськогосподарського (аграрного, продовольчого) ринку. Він виступає ареною взаємодії продавців та покупців сільськогосподарської продукції та продовольства і постійно зазнає кількісних та якісних змін. Сучасною домінуючою світовою тенденцією розвитку сільськогосподарського ринку є перехід від стихійних неорганізованих обмінних процесів до їх свідомої організації. Стихійний вільний ринок та вільна конкуренція при сучасних масштабах високо інтенсивного агропромислового виробництва можуть дестабілізувати не лише аграрний сектор, а й всю національну економіку. На противагу дестабілізуючому впливу стихійного ринку ще в рамках капіталістичного способу виробництва і виникла організація ринкових відносин.

Для успіху аграрної реформи в Україні рекомендується доповнити приватизаційні процеси дієвими заходами цілеспрямованої організації сільськогосподарського ринку. її складовими виступають:

•     структуризація ринку;

•     формування фізичної ринкової інфраструктури;

•     раціональна побудова продуктових, ринків;

•     державне регулювання обмінних процесів. Структуризація сільськогосподарського ринку означає

виділення в його складі продуктових секторів, виходячи з маркетингових властивостей окремих товарних груп та характеру обмінних процесів. Відповідно до цього виділяють ринки сировини та кінцевої продукції (продовольства), продуктові ринки (зерна, м'яса, молока і т. ін.), ринки наявного товару та ф'ючерсних контрактів.

Ринкова фізична інфраструктура ~ це загальна основа безпосереднього здійснення обмінних процесів, фізичне місце контактування, взаємодії ринкових контрагентів, операторів ринку, тобто покупців та продавців. її основними формами виступають біржі, оптові ринки, аукціони, торгові доми, ярмарки, міські ринки, магазини дрібнооптової та роздрібної торгівлі. Ринкові ціни як ціни попиту та пропозиції генеруються елементами інфраструктури з високою концентрацією попиту та пропозиції - біржами, аукціонами, ярмарками.

Раціональна побудова продуктових ринків означає свідоме і цілеспрямоване формування складу його операторів, покупців та продавців. Головним напрямом і принципом раціональної побудови продовольчого ринку є біполяризація. Вона означає всемірне скорочення, зведення до мінімуму будь-яких ланок (виробничих, переробних, посередницьких, збутових, сервісних та інших), які відділяють виробника сільськогосподарської продукції від її кінцевого споживача. Завдяки біполяризації всі ланки агропромислово-торгівельно-го ланцюга потрапляють в зону оцінок кінцевого споживача і саме він визначає міру успіху підприємства чи об'єднання на ринковій арені. При цьому створюються передумови і для нормалізації пропорцій розподілу кінцевих результатів агропро-мислово-торгівельного ланцюга між його ланками, тобто забезпечення еквівалентності обміну між партнерами агропромислового комплексу.

Державне регулювання ринкового середовища - це втручання держави в обмінні процеси, яке здійснюється нею в потрібний час, у потрібному місці, в необхідних розмірах і переважно ринковими засобами. В Україні рекомендується застосовувати дві головні його форми: інтервенції та експортно-імпортне. Грошові інтервенції застосовуються державою при падінні ринкових цін шляхом закупівлі продукції з метою  підтримки виробника. Товарні інтервенції сприяють зниженню цін і полягають у продажу раніше закупленої продукції з метою збільшення пропозиції в інтересах споживача. В рамках експортно-імпортного регулювання застосовуються експортні субсидії для компенсації перевищення внутрішніх цін над світовими та протекційні митні тарифи для захисту внутрішнього ринку. В окремих випадках держава прямо фінансує виробників сільськогосподарської продукції - в рамках цільових програм державного регулювання аграрного сектору.

Формування фізичної ринкової інфраструктури та здійснення заходів державного регулювання потребують значних коштів. В Українні перший з названих елементів організації сільськогосподарського ринку на сучасному етапі може здійснюватись на недержавній основі, тобто в рамках економічних можливостей самих підприємств агропромислового комплексу. Саме для цього і потрібна їх тісна інтеграція. Налагодження внутрішнього механізму інтеграційних процесів слід також розглядати і в контексті стратегічної перспективи як обов'язковий елемент входження України в сучасну систему світогосподарських зв'язків.

В удосконаленні організації сільськогосподарського ринку інтеграційні процеси відіграють значну роль, але по кожній із її складових вона неоднакова. Зокрема, на становлення структури продовольчого ринку вони справляють досить відчутний вплив. Вертикальна інтеграція сприяє більш чіткому відокремленню продуктових підкомплексів як специфічних частин національного продовольчого комплексу. Продуктові ринки функціонують найбільш успішно на базі саме продуктових підкомплексів. Якщо підприємства продуктового підкомплексу інтегровані за схемою вертикальної та горизонтальної інтеграції, то цим самим створюються передумови і для прояву інших організаційних чинників, перш за все створення об'єднань (союзів) виробників за ознакою, яка в зарубіжній практиці іменується професійною, але до профспілок не має ніякого відношення. Мова йде про об'єднання виробників окремих продуктів: цукрових буряків, молока, тварин певного виду та віку на м'ясо і т. д. Ці професійні союзи не є суб'єктами конкурентних відносин. Вони представляють і відстоюють інтереси виробників як в рамках інтегрованих структур, так і в рамках системи державною регулювання окремої галузі. Саме вони могли б на повну силу вимагати захисту вітчизняних виробників сільськогосподарської продукції та продовольства, орієнтуючись на досвід країн Європейського Союзу.

При цьому одночасно створюється чітко відокремлений канал передачі дії інструментів державного регулювання організаційних форм ведення виробництва, його обсягів та підтримки доходів виробників з метою стабілізації продуктових ринків.

Дуже велику роль відіграють інтеграційні процеси у створенні елементів ринкової інфраструктури, оскільки більшість із них є продуктом самоорганізації операторів ринку. Значення фізичної ринкової інфраструктури надзвичайно велике. Ринок як такий неможливо організувати за рахунок лише закликів, гасел чи навіть досконалої законодавчої бази. Фундаментальна ідея ринкової економіки - це ідея вільної конкуренції. Саме завдяки конкуренції ціни повною мірою виконують як стимулюючу, так і селективну функції. Для цього вони повинні формуватись лише під впливом попиту та пропозиції, що, в свою чергу, потребує не будь якої, а певної технології обмінних процесів. Зокрема торги повинні бути публічними і гласними та за наявності конкуренції як з боку продавців, так і з боку покупців. Такого характеру їм і надає фізична ринкова інфраструктура: біржі, аукціони, ярмарки, оптові ринки, заклади дрібнооптової та роздрібної торгівлі. Всі елементи ринкової інфраструктури створюються самими товаровиробниками і лише в деяких випадках держава ініціює та частково фінансує ці процеси в стартовий період, продаючи в подальшому свою частину власності. Об'єднання товаровиробників з метою створення та забезпечення функціонування ринкової інфраструктури і є не чим іншим, як їх інтеграцією.

Ключове, вирішальне значення в наданні ринку соціальної орієнтації має його побудова, яка забезпечується вертикальною інтеграцією. Агропромислово-торгівельне виробництво має багато ланок: аграрних виробничих, транспортних, заготівельних, заготівельних з функціями зберігання, переробних, сервісних, торгівельних та інших. Через них послідовно і проходить вироблена в сільському господарстві продукція на шляху до кінцевого споживача. За таких умов може існувати два принципово різних варіанти організації обмінних процесів: 1) продаж та купівля продукції суміжним ланкам з виходом на кінцевого споживача кінцевої торгівельної ланки; 2) об'єднання всіх ланок агропромислового ланцюга і перетворення їх на своєрідного сукупного продавця кінцевого продукту кінцевому споживачеві (при цьому одна з ланок - переробна або збутова - бере на себе функції координації та узгодження діяльності всіх учасників агропромислового виробництва та збуту кінцевої продукції, тобто функції інтегратора).

Перший варіант більшою мірою властивий вільному ринку, другий - організованому. Саме другий варіант забезпечує біполяризацію ринку і відповідає сучасній світовій тенденції розвитку ринкових відносин. У такий спосіб забезпечується постійний потужний вплив кінцевою споживача на обсяги, якість та ціни на товари. Споживач диктує свої вимоги ринку, інтегрованому виробнику, всім ланкам агропромислово-торгівельного ланцюга, і всі вони починають працювати на задоволення саме його потреб, а не суміжних ланок. Інтеграція, таким чином, стає інструментом цілеспрямованої організації сільськогосподарського ринку, наближає його до вимог соціально орієнтованої економіки. При цьому конкуренція концентрується на найважливішій ділянці - в зоні оцінок кінцевого споживача. Крім того інтеграція виступає одночасно фактором стримування мультиплікаційного зростання цін кінцевого продажу, сприяючи підвищенню купівельної спроможності, становленню соціальних аспектів ринку без порушення економічних інтересів партнерів АПК.

У системі заходів державного регулювання сільськогосподарського ринку інтеграційні процеси виступають об'єктом дії інструментів протекціоністського характеру.

Велику роль відіграють інтеграційні процеси і в стабілізації сільськогосподарського ринку. Вертикальна інтеграція, з одного боку, ніби дещо деформує ринкове середовище, звужуючи можливості і свободу партнерів у поведінці на ринковій арені, тобто виборі напрямів та місць купівлі чи збуту продукції, діє ніби проти традиційних принципів ринку. Проте це компенсується істотним зменшенням ринкового ризику, зростанням гарантій збуту і одержання доходів. Суто ринкові відносини замінюються керованими і регульованими, стабілізуючи ринок. Стихійний зовнішній ринок замінюється на гарантований внутрішній організований ринок в рамках інтегрованих структур. Проте вимоги цього "внутрішнього" ринку за силою впливу на учасника таких ринкових відносин ніяк не поступаються вимогам зовнішнього ринку. Інтегратор передає інтегрованим ланкам жорсткі вимоги організованого ринку щодо мінімізації виробничих витрат та собівартості одиниці продукції, поліпшення її якості та оптимізації термінів поставок. Деяке обмеження самостійності товаровиробників компенсується зміцненням, стабілізацією їх економічного становища.

В напрямі стабілізації діє і горизонтальна інтеграція. На її основі створюються, зокрема, фінансові передумови придбання та використання дрібними та середніми господарськими одиницями сучасних потужних засобів виробництва та технологій з одночасним поглибленням спеціалізації. Це дає можливість підвищити конкурентоспроможність продукції та її виробників.

Таким чином, інтеграція як напрям аграрної політики покликана вирішити складні різнопланові і багаторівневі завдання головним чином для організації сільськогосподарського ринку:

1. Створення системи установ та організацій, які уособлюють продуктові ринки;

2.Забезпечення раціональної побудови продуктових ринків на принципах біполяризації кожного з них з одночасною нормалізацією пропорцій обміну між ланками агропромислово-торгівельного ланцюга.

3.Створення фізичної ринкової інфраструктури. На виконання цих практичних завдань і має бути спрямована організаторська робота місцевих адміністрацій, підприємства та підприємців. її зміст коротко зводиться до наступного.

Структуризацію сільськогосподарського ринку доцільно здійснювати на базі товариств (союзів, асоціацій) виробників окремих продуктів та їх груп з близькими маркетинговими властивостями. Ця робота має ініціюватись на рівні країни, а здійснюватись на місцях при організаційній підтримці місцевих адміністрацій. На базі товариств виробників сільськогосподарського та промислового профілю мають бути створені міжгалузеві (міжпрофесійні) організації, які, виконуватимуть функції представництва інтересів галузі у владних структурах, координацію роботи підприємств продуктового підкомплексу з урахуванням ситуації на внутрішньому та зовнішньому ринку, розподілу субсидій та дотацій і т.ін Остаточного рішення щодо створення в Україні професійних та міжпрофесійннх організацій ще не прийнято, тому це завдання можна вважати завданням ближчої перспективи.

Раціональна побудова продуктових ринків та нормалізація пропорцій міжгалузевого обміну досягається на базі вертикальної виробничо-маркетингової інтеграції. Вона може здійснюватись як контрактна інтеграція підприємств сировинної зони як повна інтеграція на базі підприємства. Місцеві адміністрації районів, на території яких розміщені переробні підприємства з близькими до розмірів району сировинними зонами, можуть ініціювати цей напрям аграрної реформи. Функції інтегратора, координатора роботи технологічного ланцюга повинне взяти на себе переробне підприємство. В залежності від виду сировини та кінцевої продукції слід вирішити питання про створення власної дрібнооптової та роздрібної торгівельної мережі не лише на території району, а в усіх місцях масового попиту. В рамках контрактної інтеграції необхідно ліквідувати і диспропорції в доходності сільськогосподарських, переробних та торгівельних ланок. Це питання вирішується за допомогою відповідних економічних інструментів, орієнтованих на розподілі кінцевих наслідків агропромислово-торгівельного ланцюга.

Повна вертикальна виробничо-маркетингова інтеграція передбачає організацію переробки сільськогосподарської сировини та її збут кінцевому споживачеві безпосередньо самим підприємством. Обмеженнями тут виступають екологічні фактори, економічна доцільність та політика великих переробних підприємств. Якщо вони правильно усвідомлюють свої функції інтегратора і не намагаються вирішувати своїх проблем за рахунок виробників сировини, то вони мають набагато більше шансів не лише зберегти, але й розширити сировинну зону. Виробники сировини самі вирішать питання про місце її переробки. Мала переробка та фірмова торгівля вже давно ініційована самими підприємствами як засіб збільшення грошових надходжень, і їх слід підтримувати на рівні областей, районів, великих міст та промислових центрів.

Фізична ринкова інфраструктура представлена біржами, ярмарками, аукціонами, оптовими ринками, міськими ринками, магазинами роздрібної торгівлі,' фірмовими "магазинами підприємств, торговими домами. На рівні районів та областей актуальним є створення торгових домів як універсального, так і спеціального призначення. Основними їх функціями є поглиблений аналіз продуктових та ресурсних ринків, розробка маркетингової стратегії по окремих товарних групах та продуктах, виконання агентських доручень засновників торговою дому щодо реалізації продукції чи придбання ресурсів. Для міст дуже актуальним є розширення мережі продовольчих магазинів. За наявними оцінками забезпеченість населення міст України торгівельною площею магазинів у 8-10 разів менша порівняно з країнами з розвинутою ринковою економікою. Наприклад, у Франції один продовольчий магазин приходиться на 330-380 чоловік. Розширення мережі роздрібної торгівлі добре узгоджується з необхідністю розширення фірмової торгівлі сільськогосподарських підприємств. Щодо потужних елементів ринкової інфраструктури (біржі, оптові ринки, аукціони, ярмарки), то питання про їх створення треба вирішувати на рівні товариств виробників окремих продуктів і з участю держави.

Практичну роботу по удосконаленню організації сільськогосподарського ринку слід будувати в такій послідовності. На першому етапі необхідно створити творчу групу і провести аналіз стану інтеграційних процесів на території району та області: характер зв'язків сільськогосподарських, переробних та торгівельних підприємств, зміст договорів, порядок розрахунків за продукцію чи послуги, механізм розподілу кінцевих результатів (або його відсутність), наявність малої переробки та фірмової торгівлі у сільськогосподарських підприємствах, фірмової торгівлі переробних підприємств. Форма завершення аналітичного етапу - підготовка аналітичної доповіді (записки) та переліку проектів поглиблення і розширення інтеграційних процесів у регіоні.

Другий етап - формування груп виконавців по розробці проектів. У деяких випадках окремі групи спочатку вивчають думку виробників щодо проектів, які будуть реалізуватись на інтеграційній (акціонерній, кооперативній, контрактній) основі. Проекти щодо організації малої переробки та фірмової торгівлі можуть носити спочатку форму рекомендацій (узагальнення наявного досвіду) з наступною розробкою бізнес-плану з метою залучення необхідних інвестицій для господарств, які будуть реалізовувати цей напрям. Кожен проект у завершеному вигляді повинен маги чітку календарну деталізацію і адресність, тобто розроблятись не як зразковий чи умовний, а як виконання завдання конкретного замовника. При цьому слід мати на увазі, що питання про залучення інвестицій будуть вирішуватись на загальних підставах.

Щодо проектів, які можуть бути вирішені на міжрайонному чи навіть міжобласному рівні (організація торгових домів чи оптових ринків), то в кожному районі слід визначити своє відношення до можливої участі в їх розробці та реалізації.

10.2 Вертикальна маркетингова інтеграція агропромислового комплексу

Сучасний стан організації сільськогосподарського ринку України характеризується цілим рядом негативних явищ: низькою платоспроможністю населення, незахищеністю вітчизняного товаровиробника, згортанням ринкових процесів через перехід населення до "самозабезпечення" та багатьма іншими. За таких умов значний стабілізуючий вплив могла б справляти дієва інтеграція партнерів агропромислового комплексу. Проте реальні взаємовідносини між ланками навіть агропромислового виробництва більше схожі на конфронтаційні, ніж партнерські. Руйнуються усталені зв'язки в рамках традиційних сировинних зон, скорочуються обсяги виробництва сировини, переробні підприємства використовують своє становище монополістів переважно у власних інтересах. Тому налагодження інтеграції як засобу організації сільськогосподарського ринку є невідкладним завданням.

Сучасні вимоги до неї двоїсті. З одного боку, вона має максимально сприяти дієвій повноцінній справедливій конкуренції і відбору на цій основі найбільш життєздатних ефективних господарських одиниць, а з іншого - забезпечувати стабілізацію попиту та пропозиції, цін та доходів сільськогосподарських товаровиробників, стабілізацію ринкового середовища. Стабільність на сучасному ринку ціниться так само високо, як і конкуренція.

Маркетингова інтеграція має загальногалузеве і міжгалузеве значення, оскільки забезпечує формування елементів ринкової інфраструктури. Провідна роль в них належить товарним агропромисловим біржам. Вони відзначаються високою концентрацією попиту та пропозиції і виступають потужними генераторами врівноважених ринкових цін. Зарубіжна практика показала, що реалізації через біржу 10-15 відсотків загальної кількості певного товару вже достатньо для виявлення ринкових цін як цін попиту та пропозиції. Біржі є продуктом інтеграції і утворюються на акціонерній основі, тобто спільними зусиллями і спільним формуванням статутного капіталу самими потенційними користувачами послуг товарної біржі, які виступають в даному випадку і в ролі засновників. Система біржової торгівлі в Україні ще тільки формується і зараз переважають спотові та форвардні її форми. Вони більше наближаються до посередницького обслуговування товаровиробників. Організуючий вплив товарних бірж значно зросте з переходом до торгівлі ф'ючерсними контрактами.

Другим елементом ринкової інфраструктури, яка також створюється в рамках маркетингової інтеграції, є міжрайонні, регіональні та спеціалізовані агроторгові доми, їхній зв'язок з інтеграційними процесами зводиться до того, що вони можуть створюватись на акціонерній та кооперативній основі, тобто також є продуктом інтеграції. Учасниками створення торгового дому можуть бути всі юридичні особи, розміщені в зоні його дії. Його основне завдання - надання засновникам агентських послуг з реалізації продукції та придбання засобів виробництва на максимально вигідних умовах. Істотним моментом надання агентських послуг є збереження права власності виробника на реалізовувану продукцію та формування винагороди агенту як частки грошових надходжень, що примушує торговий дім шукати найвигідніші ринки. Для цього він постійно аналізує стан продуктових та ресурсних ринків, інформує про результати аналізу засновників, прогнозує ринкову ситуацію. Практично це означає дотримання такого принципу організації ринку, як його "прозорість", тобто рівного забезпечення ринковою інформацією всіх суб'єктів ринкових відносин. Масове використання агентських можливостей торгових домів означає концентрацію попиту на засоби виробництва та пропозиції по товарних групах продовольчого ринку, що сприяє створенню конкурентного середовища і виявленню реальних ринкових цін.

У цьому самому напрямі можуть діяти і так звані маркетингові (постачальницько-збутові) кооперативи. Вони створюються на засадах класичного кооперування для надання послуг своїм засновникам. За наявними публікаціями, маркетингові кооперативи, наприклад, у Сполучених Штатах Америки контролюють близько 80% ринку молока та молочних продуктів, близько 60% ринку цукру, понад 40% ринку бавовни, 30% ринку зерна, 24% ринку овочів. Загальний обсяг їх маркетингової діяльності перевищує 50 млрд доларів на рік. В Україні маркетингові кооперативи будуть поширюватись в міру розгортання приватизаційних процесів та формування реальних власників засобів виробництва.

Продуктом маркетингової інтеграції виступають і оптові ринки та аукціони. Вони широко розповсюджені в багатьох країнах Європи (Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди та інші), Сполучених Штатах Америки, Японії. Через них реалізуються багато видів сільськогосподарської продукції, яку важко зберігати тривалий час або взагалі не можна зберігати. Це свіжі овочі, живі та зрізані квіти, плоди, шампіньйони, молоко та молокопродукти, м'ясо та м'ясопродукти, яйця, риба та рибопродукти тощо. Головні функції оптового ринку - приймання продукції у виробників відповідно до укладених договорів, переважно аукціонний продаж закупленого та своєчасний розрахунок з постачальниками. До основних конкретних завдань, які виконують оптові ринки, відносяться:

•      організація жорстко регламентованого продажу продукції відповідно до попередньо встановлених правил;

•      визначення рівня мінімальних цін, визначення та виплата постачальникам компенсацій у випадку зняття їхньої продукції з продажу з кон'юнктурних міркувань;

•      розробка вимог до якості продукції та її контроль;

•      стимулювання розширення асортименту;

•      вивчення та аналіз ринків збуту з обов'язковою публікацією аналітичних матеріалів;

•      визначення замовлень на виробництво продукції та організація укладання угод.

Виключно важлива роль оптових ринків у ціноутворенні. Цьому сприяє ведення торгівлі на відкритій публічній основі, завдяки чому і створюються необхідні передумови формування цін, а саме:

•      вільне виявлення і співставлення цін попиту та пропозиції;

•      конкуренція як з боку покупців, так і з боку продавців;

•      відкритість актів купівлі-продажу, доступність ринкової інформації.

Торгівля ведеться спеціально підготовленим персоналом, оплата праці якого, на відміну від торгових домів, не пов'язується з масштабами торгових оборотів. Запрошувану ціну визначає спеціальна комісія у складі 7-10 кваліфікованих спеціалістів.

Оптовий ринок забезпечує як покупцям, гак і продавцям надання необхідного комплексу послуг по транспортуванню та зберіганню продукції, її доробці та передпродажній підготовці, ватажно-розвантажувальних операціях та ін.

Організаційно-економічні форми оптових ринків можуть бути різноманітними - від приватних до державних. Але, як показує світовий досвід, найбільш ефективними є створені на інтеграційній основі - акціонерні та кооперативні. Розміри оптових ринків також коливаються в дуже широких межах - від 1-2 млн тонн сільськогосподарської продукції на рік до 1-2 тис. тонн. По відношенню до виробників оптовий ринок виступає типовим інтегратором. З ним укладають угоди на поставку (продаж) продукції певної кількості, якості та у визначені терміни з втратою права власності та розпорядження нею. Поставлена на ринок продукція вже не може бути повернута виробнику навіть у випадку, коли вона не реалізована. Виробник одержує певну компенсацію. Питання про обсяги поставок вирішуються при укладанні угод. Таким чином і формується сучасний регульований керований організований ринок. До того ж покупці мають право подавати заздалегідь заявки на придбання певної кількості продукції. В Японії взагалі можна купити продукцію до аукціону, але за найвищою ціною.

У сучасних умовах України об'єктивно необхідною є маркетингова діяльність великих широко диверсифікованих сільськогосподарських та агропромислових підприємств. За своїми розмірами вони являють собою великі фірми агробізнесу і мають можливість вести дрібнооптову та роздрібну торгівлю. Це також маркетингова інтеграція на базі одного власника, повна маркетингова інтеграція. Вона не виключає можливості участі такого підприємства у створенні бірж чи агроторгових домів. Власна маркетингова діяльність може поєднуватись з використанням, при необхідності, послуг наявних елементів ринкової інфраструктури.

Для умов України доцільним було б створення маркетингових інтегрованих структур у вигляді товарно-фінансових корпорацій для формування регіональних продовольчих фондів. Такі об'єднання в складі виробників та споживачів агропромислової продукції та продовольства могли б організувати мобілізацію кредитних ресурсів споживачів і передачу їх виробникам як пільгове авансування виробництва сільськогосподарської продукції в обсязі регіональних потреб. Товаровиробники могли б надавати товарний кредит споживачам з наступною оплатою. Результатом інтегрування була б нормалізація розрахунків, оптимізація грошових потоків, зменшення залежності від комерційних банків. Цей вид вертикальної інтеграції носить як маркетингову, так і фінансову спрямованість.

Таким чином, можливі різні напрями та організаційно-економічні форми вертикальної маркетингової інтеграції. Це породжує питання про ступінь придатності окремих із них для України. Світова практика не дає відповіді на питання щодо порівняльних переваг тієї чи іншої форми або напряму безвідносно до конкретних умов. Кожна країна обирає такі види, напрями та форми, які відповідають її особливостям.

З цієї точки зору для умов України слід визнати малопридатними великі потужні елементи ринкової інфраструктури типу оптових ринків (аукціонів), тим більше якщо створювати їх навіть на інтеграційній основі. Вони мало відповідають національним господарським традиціям і надто дорогі. Серед вітчизняних сільськогосподарських виробників сильні тенденції прямих зв'язків з переробними, заготівельними та торговельними підприємствами. При низькій платоспроможності населення ринкові посередники неминуче підвищать ціну реалізації, а відтак і зменшать обсяг купівлі, тобто споживання товару. Особливо це стосується дорогих елементів ринкової інфраструктури - аукціонів та оптових ринків, На реалізацію проекту будівництва та введення в дію (у 1989 р.) одного з оптових ринків в Японії було витрачено 900 млн доларів. Та й на діючих ринках в цій країні оптові націнки на продукцію встановлюються в розмірі від 3,5% по м'ясу до 9.5% по квітах від продажної оптової ціни. Крім того, треба платити і за послуги по зберіганню, користуванню парковками, торгівельною площею і т.ін. Рекомендувати повсюдний перехід в Україні до створення ринкової інфраструктури у вигляді оптових ринків було б передчасним, оскільки це не відповідає ні національним традиціям господарського життя, ні наявним економічним можливостям України.

Реальна економічна ситуація дає підстави надати перевагу малоресурсним різновидам маркетингової інтеграції. До таких відноситься фірмова торгівля сільськогосподарських підприємств кінцевою продукцією агропромислового комплексу. Це ставить їх в умови реального ринкового середовища, біполяризує ринок, робить конкуренцію реальним фактором економічного буття. В той же час фірмова торгівля дозволяє товаровиробникам значною мірою послабити залежність від банків, поліпшити своє вкрай тяжке економічне Становище. Виграє від фірмової торгівлі і споживач, оскільки продукція може реалізуватись з меншими націнками порівняно з існуючою мережею роздрібної торгівлі чи й взагалі без них.

Щодо наявної роздрібної торгівлі, яка зараз чітко орієнтується на імпортне продовольство, то вона або втримає конкуренцію з фірмовими магазинами і продовжуватиме інвестувати закордонного виробника, або зрозуміє свою роль і місце в нових умовах і стане потужним інвестором вітчизняного агропромислового виробництва. Система роздрібної торгівлі все ще перебуває в тому ж пасивному стані, що і при адміністративно-командній системі, вважаючи своєю єдиною функцією розподіл вироблених кимось товарів. Потенційно орієнтована на товари продовольчої групи роздрібна торгівельна мережа - це також принаймні учасник вертикальної маркетингової інтеграції в рамках сільськогосподарського ринку, а по великому рахунку - навіть інтегратор, інвестор для виробничого сектору.

10.3 Виробнича вертикальна інтеграція в системі АПК

З точки зору організації ринкового середовища маркетингова інтеграція має вирішальне значення. Проте її обов'язковою передумовою виступає виробнича вертикальна інтеграція. В Україні вертикальна виробнича інтеграція має давні традиції. При переході до ринкових відносин централізоване управління інтеграційними процесами зникло, а нові відносини ще не стабілізувались і формуються переважно під впливом монопольного становища переробних підприємств. Ця обставина є однією з основних причин погіршення показників роботи продуктових підкомплексів АПК України, зокрема, дестабілізації ринків цукру та інших продовольчих товарів. Поліпшення ситуації можливе або за рахунок потужного державного регулювання, можливості якого зараз обмежені, або на інтеграційній основі.

Останніми роками вертикальна виробнича інтеграція в АПК України складалась під впливом двох ніби протилежних тенденцій. Перша полягала в нарощуванні виробничих потужностей переробних підприємств та збільшенні глибини переробки сільськогосподарської сировини, друга - в певній дезінтеграції її виробників, пов'язаній з реформуванням відносин власності. Неоднакові темпи перебігу цих процесів у різних підкомплексах АПК не дозволяють рекомендувати їм якихось однакових організаційно-економічних форм вертикальної виробничої інтеграції.

Крім того, до їх класифікації на практиці та в спеціальній літературі, а тим більше в законодавстві, ще не склалось єдиних підходів. Зокрема, принципові розбіжності спостерігаються щодо трактування поняття агропромислового формування та об'єднання (АПО). Враховуючи, що термін "об'єднання" вже має чіткий юридичний зміст, а термін "формування" є скоріше літературним, а також орієнтуючись на світову та вітчизняну практику для умов України рекомендується така термінологія для визначення організаційно-економічних форм вертикальної виробничої інтеграції:

1)  повна на базі єдиного власника;

2)  кооперативна для дрібних власників;

3)  об'єднання (асоціації, концерни);

4)  контрактна для юридичних осіб.

Повна вертикальна виробнича інтеграція може розвиватись на базі великих сільськогосподарських підприємств шляхом насичення їх переробними виробництвами. Цей процес уже розпочався за ініціативою самих сільськогосподарських виробників і його слід поширювати й поглиблювати в технічно можливих і екологічно безпечних напрямах та розмірах. Матеріальною основою тут повинно виступати переробне устаткування, потужність якого може бути використана повністю тією кількістю сировини, яка виробляється окремим підприємством. Природною перешкодою масштабів "малої переробки" в ринковому середовищі повинна бути лише розумна економічна поведінка великих переробних підприємств: цукрових, молочних, олійно-жирових, льонопереробних заводів, м'ясокомбінатів та інших. Якщо вони усвідомлять нову економічну ситуацію і своє нове становиш як потенційних інтеграторів, зможуть запропонувати виробникам сировини взаємовигідне співробітництво, перестануть шукати односторонніх вигод, то збережуть і себе, і сільськогосподарські підприємства. В іншому випадку їх чекає банкрутство.

У рамках повної інтеграції в подальшому в принципі можливий перехід власності на землю, тварин та інші необхідні засоби виробництва від сільськогосподарських до переробних підприємств шляхом їх продажу-купівлі або на акціонерній основі. Щодо орендних форм користування землею для вирощування сільськогосподарської сировини, яке організовується зараз, наприклад цукровими заводами, то це явище слід розглядати як наслідок злиденного становища сільськогосподарських товаровиробників. На дбайливе ставлення до землі при таких економічних формах її використання розраховувати важко.

Кооперативна виробнича вертикальна інтеграція є загальним явищем для всіх країн, де основною господарською одиницею виступають ферми. Організаційний шлях її запровадження - створення фермерами кооперативу для виконання відповідних функцій по переробці сільськогосподарської сировини. Особливістю цього варіанту вертикальної виробничої інтеграції є двоїстий характер кооперативу. З одного боку, він надає послуги своїм засновникам і є їхньою власністю, з іншого - виконує функції інтегратора, координує і узгоджує діяльність фермерів. У деяких країнах з розвинутою кооперативною системою кооперативні структури національного рівня виконують навіть функції управління, що дає підстави говорити про принципово нову форму інтеграції - управлінську. Таке явище спостерігається, наприклад, в кооперативному русі Сполучених Штатів Америки. Там національні союзи кооперативів виконують управлінські функції. Інтеграційні процеси у фермерських кооперативах США розвиваються по вертикалі, стосуючись не лише до виробничих та всіх виробничих стадій виробництва продукції, а й управління галуззю. Кооперативи в рамках вертикальної виробничої інтеграції створюються на основі єдиних принципів, які пройшли перевірку практикою протягом більше ніж ста років у багагьох країнах. Кооперативний шлях розвитку інтеграційних процесів цілком придатний і для України, а його масштаби та терміни будуть визначатись кількістю фермерів та інших порівняно дрібних власників чи виробників.

Розвиток вертикальної виробничої інтеграції на базі об'єднань типу концернів, господарських, асоціацій та інших можливий, але має ряд недоліків. По-перше, підприємство, що перебуває в складі концерну, звужує можливості співробітництва з іншими підприємницькими структурами.Це неприйнятно для великих багатогалузевих сільськогосподарських підприємств. По-друге, господарські асоціації потрібні більше для створення нового спільного виробництва, ніж для кооперації в рамках наявних потужностей. До того ж асоціювання, як правило, супроводжується створенням додаткових управлінських структур. По-третє, об'єднання типу консорціумів взагалі є тимчасовими, оскільки вони створюються для вирішення окремих завдань.

При контрактній вертикальній виробничій інтеграції її учасники повністю зберігають самостійність і права юридичної особи і в той же час підпорядковують свою діяльність інтересам досягнення високих кінцевих результатів всього технологічного ланцюга. Безперечними перевагами контрактної інтеграції є її висока гнучкість, мобільність та оперативність. При недержавних формах власності на засоби виробництва створити господарську одиницю, до якої входили б усі технологічні ланки агропромислового виробництва, дуже важко: треба придбати або самі ці підприємства, або відповідні пакети акцій. Для цього потрібно багато коштів і багато часу. Організувати ж взаємодію цих ланок на контрактній основі набагато простіше і з тією ж гарантією обов'язковості виконання ланками своїх технологічних функцій.

У рамках контрактної інтеграції досить легко змінювати масштаби співробітництва за рахунок відповідного коригування як кількості учасників, так і обсягів взаємних зобов'язань, що особливо важливо при нестабільній ринковій кон'юнктурі. Організація укладання контрактів погребує і набагато менше часу порівняно з іншими варіантами вертикальної виробничої інтеграції. Це особливо важливо при укладанні багатосторонніх контрактів виробників зерна, комбікормових підприємств та тваринницьких комплексів чи птахофабрик. Характер та глибина взаємодії на основі контрактів також легко регулюються. Координація, узгодження чи навіть управління роботою ланок вертикального ланцюга в рамках контрактної інтеграції легко забезпечуються покладенням відповідних обов'язків чи наданням повноважень інтегратора одному з учасників. Як уже зазначалось, у рамках вертикальної виробничої інтеграції інтегратором може бути лише переробне підприємство.

Нарешті, контрактні відносини є обов'язковим компонентом кооперативної форми та агропромислових структур різноманітних типів, а також можливим елементом і прямого комбінування. Отже, контрактну інтеграцію можна вважати універсальною. Тому для умов України, коли відносини між партнерами ше повністю не склались, контрактна форма вертикальної інтеграції рекомендується як найбільш прийнятна.

10.4 Горизонтальна інтеграція при формуванні ринкових відносин

Горизонтальна інтеграція реалізує свій організуючий вплив на сільськогосподарський ринок через стабілізацію економічного стану учасників, підвищення їх конкурентоспроможності, її основні напрями такі:

•      виробнича горизонтальна інтеграція;

•      фінансова горизонтальна інтеграція;

•      освітньо-консультативна горизонтальна інтеграція;

•      соціальна горизонтальна інтеграція.

У рамках виробничої горизонтальної інтеграції може розвиватись співробітництво партнерів, розмежованих внутрішньогалузевим технологічним поділом праці та шляхом придбання й використання потужної сільськогосподарської техніки. Технологічний постадійний поділ праці особливо поширений в Україні при виробництві м'яса великої рогатої худоби, молока, у птахівництві. Ця практика відома і відповідний досвід узагальнений. Актуальним для України на сучасному етапі є організація горизонтальної взаємодії для придбання та використання сучасної мобільної техніки. її парк має бути істотно збільшений, оскільки реальне навантаження, наприклад на зернозбиральні комбайни, в 4-5 разів перевищує зарубіжні показники, що негативно впливає як на темпи, так і на якість зернозбиральних робіт. Так, середня збиральна площа зернових культур на один комбайн коливається від 36 га у Франції до 71 га у Великобританії, а в Україні вона вже, мабуть, наближається до 200 га.

Для придбання та використання потужної техніки з урахуванням особливостей України можна рекомендувати створення спеціальних машинних станцій, спільних парків, машинних товариств на акціонерній чи кооперативній (для фермерів) основі. По мірі розвитку та поглиблення процесів корпоратизації великих сільськогосподарських підприємств стане можливою і така форма об'єднання технічних засобів, як акціонерне товариство по механізації сільськогосподарських робіт в рослинництві. Власники землі за рахунок своїх майнових паїв утворюють закрите акціонерне товариство і передають йому всю наявну сільськогосподарську техніку, наймають керуючого акціонерним товариством і замовляють йому виконання всього комплексу сільськогосподарських робіт в рослинництві. Продукція належить акціонерам і з надходжень від її реалізації вони розраховуються з керуючим та персоналом. При необхідності парк машин поповнюється за рахунок коштів акціонерів.

Крім охарактеризованих форм для фермерів можуть застосовуватись найпростіші у вигляді усної домовленості про взаємодопомогу технічними засобами з відповідними розрахунками. У будь-якому випадку горизонтальна інтеграція значно здешевлює для сільськогосподарських товаровиробників витрати на техніку порівняно з послугами підприємницьких структур. Можливе також створення асоціацій по взаємному обміну спеціалізованою потужною технікою в рамках асоціації. Техніка її членів перебуває у власності кожного і її використання регулюється централізовано спеціальним персоналом, який і визначає черговість виконання відповідних операцій з таким розрахунком, щоб забезпечити повне використання парку машин і своєчасне виконання всіх робіт у господарствах - членах асоціації. Ремонт техніки здійснює її власник.

У рамках фінансової горизонтальної інтеграції особливо важливо для сучасних умов України налагодити кредитну та страхову. Основною функцією кредитної є акумуляція вільних коштів її учасників та надання окремим із них кредитних послуг. Цей вид інтеграції не повинен містити ніяких функцій дотування чи соціальної допомоги, а має базуватись на класичних економічних принципах кредитування. На позики може розраховувати лише той, хто здатний використати їх за призначенням і своєчасно повернути, Як показує досвід зарубіжних країн, зокрема Федеративної Республіки Германії, при такому підході за рахунок кредитної інтеграції в її кооперативному різновиді може покриватись 35% загальної погреби в кредитних ресурсах, у тому числі 60% потреби у короткотермінових позиках. Саме кооперативна форма і є найбільш прийнятною для цього виду інтеграції. Кредитна кооперація посилює конкуренцію на ринку капіталів і в такий спосіб зміцнює конкурентне середовище.

Страхову горизонтальну інтеграцію доцільно запроваджувати не як противагу підприємницькому страховому бізнесу, оскільки в Україні він і без того розвинутий далеко недостатньо, а як доповнення до нього. Тому можна рекомендувати створення невеликих регіопальних страхових асоціацій вузького профілю, які функціонують на принципах самострахування. Завданням асоціацій може бути створення децентралізованих натуральних фондів насіння, кормів та найважливіших технологічних матеріалів безпосередньо в господарствах, але з розрахунком на їх передачу потерпілим підприємствам - членам асоціації. Цьому повинна передувати постійна страхова самоекспертиза з участю представників усіх членів асоціації, яка б підтвердила настання страхового випадку з не залежних від потерпілого причин. Такий самий підхід можливий і для "вогневого" страхування. Представники членів асоціації періодично інспектують об'єкти всіх підприємств на предмет дотримання правил протипожежної безпеки. Якщо вони порушуються і недоліки не усуваються, право на отримання допомоги переглядається. Страховій інтеграції найбільше відповідає кооперативна чи партнерська організаційно-економічна форма.

В умовах конкурентного середовища потрібне постійне ознайомлення товаровиробників з досягненнями науково-технічного прогресу та ринковою ситуацією. Це завдання вирішується не лише на державних та підприємницьких, а й на інтеграційних засадах освітньо-консультативної інтеграції. В її рамках можуть діяти різноманітні об'єднання (союзи) виробників, завданням яких є організація обміну досвідом роботи, освоєння прогресивних технологій, організації та управління виробництвом, вивчення новітніх досягнень науки та стану продуктових ринків. Об'єднання створюються за професійною ознакою, тобто з виробників одного виду продукції рослинництва чи тваринництва. Потужні національні об'єднання можуть організовувати і власні наукові дослідження для потреб галузі чи підгалузі, широке впровадження наукових розробок у виробництво. Крім виробничих функцій такі об'єднання поступово можуть взяти на себе функції представництва інтересів відповідних груп виробників у владних структурах.

Соціальна горизонтальна інтеграція має своїм змістом задоволення соціальних потреб сільських виробників. Як правило, вона є складовою діяльності інших, переважно кооперативних, об'єднань. В окремих країнах спектр соціальних функцій інтегрованих структур дуже широкий. Так, у Японії так звані багатоцільові кооперативи крім виробничих та маркетингових завдань вирішують питання охорони здоров'я, освіти, забезпечення предметами широкого вжитку та продовольства, культурного розвитку, юридичної допомоги та інші.

Охарактеризовані вище напрями та організаційно-економічні форми інтеграції в реальній господарській практиці повинні функціонувати не ізольовано, а в поєднанні, комплексно, системно. Маркетингова та виробнича вертикальна інтеграція органічно поєднуються між собою і доповнюються осітньо-консультативною допомогою виробникам сировини з боку інтегратора - переробного підприємства. Як правило, він же у своїх власних інтересах надає їм кредитну допомогу у вигляді переважно короткотермінового товарного безвідсоткового кредиту. Прикладом комплексного характеру інтеграційних процесів є згадувані багатоцільові кооперативи Японії.

Вищою формою інтеграції є міжгалузева, тобто інтеграція не окремих підприємств та їх груп, а галузей в цілому. Вона може виникнути як закономірне завершення внутрішньогалузевих та територіальних інтеграційних процесів у рамках продуктових підкомплексів АПК. По кожному з них на національному рівні може створюватися єдиний центр, в якому знаходять відповідне представництво інтереси всіх партнерів даного подкомплексу і вирішується широке коло завдань по їх взаємному узгодженню. В широкому плані це означає координацію та управління роботою підкомплексу: визначення виробничих і ринкових квот для внутрішнього та зовнішнього ринку, розробка технологічних регламентів, правил торгівлі та вимог до якості продукції, визначення змісту типових контрактів, організація продуктових ринків, підготовка законодавчих пропозицій по їх регулюванню, розподіл субсидій та дотацій, підготовка аналітичних ринкових оглядів продуктового ринку та інші. Досвід показує, що процеси міжгалузевої інтеграції ровиваються поступово і тривають довго. Наприклад, у Франції вони були започатковані у 1936 p., коли створили національне міжгалузеве управління зернового господарства, і завершились у 1975 p., коли остаточно сформувалась остання міжгалузева організація - по свинині. Функції міжгалузевих структур також змінюються в залежності від особливостей підкомплексу та конкретного періоду розвитку національної економіки.

10.5 Регулювання відносин в інтегрованих структурах

Інтегровані структури відзначаються великою різноманітністю щодо змісту та організаційно-економічних форм їхньої діяльності. Проте з боку регулювання відносин вони мають два спільних аспекти: 1) організаційно-правовий; 2) економічний. У складі економічних можна виділити відносинивласності та розподілу. До предмету даних рекомендацій відносяться відносини розподілу.

При повній інтеграції на базі одного підприємства всі питання відносин вирішуються в рамках управління підприємством. При цьому суб'єкти відносин взаємодіють не як юридичні особи, а як підрозділи підприємства. Можливий варіант і надання складовим підприємства статусу юридичних осіб, але для цього підприємство має перетворитися на об'єднання, корпорацію. У рамках підприємства інтеграційні процеси створюють передумови перебудови його внутрішньої структури на маркетингових засадах. Підприємство від технологічної може перейти до товарної структуризації свого внутрішнього середовища, зробивши провідними ті свої структурні складові, які виробляють кінцеву продукцію і з нею виходять на відкритий ринок. Решта підрозділів в залежності від характеру та глибини взаємодії з товарними або входять до їх складу (наприклад, кормо виробництво та тваринництво може бути об'єднане з переробними виробництвами), або надають їм послуги на принципах купівлі-продажу за внутрішніми цінами.

У великих підприємствах з розвинутою переробкою продукції та великими масштабами її реалізації кінцевому споживачеві підрозділи можуть створюватись як центри відповідальності. У цьому випадку можливе створення навіть окремих збутових підрозділів як центрів прибутку; їхнє завдання - вигідно та своєчасно реалізувати вироблену продукцію по можливості за більш високими цінами, з максимально можливим прибутком. Для цього в їх складі може функціонувати служба маркетингу і навіть власна збутова мережа. Інші виробничі структурні одиниці стають центрами витрат, а загальногалузевий та загальногосподарський персонал об'єднується в центрах управління. Відносини, які виникають в процесі функціонування подібних господарських структур, як і в попередньому випадку, регулюються на основі єдиних принципів та методів внутрішньогосподарського економічного управління. Механізм регулювання слід максимально насичувати інструментами цінової природи з таким розрахунком, щоб забезпечити матеріальне стимулювання працівників у відповідності з реальним вкладом у загальногосподарські результати при диференційованому визначенні рівня основного заробітку в залежності від відповідальності підрозділу в ринкових умовах.

При міжгосподарській інтеграції юридичних осіб обидва названі вище аспекти повинні знайти чітке відображення в контрактах. Контракти також відзначаються великою різноманітністю. Серед них перш за все необхідно виділити попередні та остаточні. Попередній контракт відіграє роль своєрідного протоколу про наміри, положення якого обов'язкові для виконання. Він укладається з метою підведення підсумків попередніх переговорів про інтеграцію і не містить переліку конкретних обов'язків сторін, характеру та порядку економічних відноси, але після його підписання підприємства вже є зінтегрованими. Повний, або остаточний, контракт відображає всі аспекти співробітництва і може бути переглянутий тільки на основі взаємного узгодження сторонами відповідних змін.

Залежно від кількості учасників інтеграції виділяють двосторонні, тристоронні та багатосторонні контракти. За терміном дії розрізняють сезонні, річні та довгострокові контракти. Виходячи з глибини інтеграції, контракти можуть бути простими та складними. Прості контракти містять мінімум умов. Складні контракти, як правило, застосовуються для виробничої та маркетингово-виробничої інтеграції і містять детальний перелік умов співробітництва. За змістом контракти відображають характер інтеграції, постачальницький, збутовий, виробничий, фінансовий, управлінський тощо: З точки зору характеру кінцевих результатів можна виділити підприємницькі (орієнтовані на одержання прибутку). Реальні контракти поєднують в собі кілька ознак або всі перелічені. Контракт може бути складним, двостороннім, маркетингово-виробничим тривалістю 3 роки і т.д.

Укладання контрактів та їх дія регулюються чиним цивільним законодавством. В найбільш загальному випадку контракт має містити такі розділи:

1.   Визначення сторін.

2.   Предмет та мета контракту.

3.   Строк дії контракту.

4.   Обов'язки сторін.

5.   Умови співробітництва.

6.   Порядок економічних відносин та взаєморозрахунків.

7.   Умови конфіденційності.

8.   Гарантії та відповідальність сторін.

9.   Форс-мажор (обставини нездоланної дії).

10.  Порядок та місце розгляду спірних питань та пре-тензій,арбітраж, санкції, відшкодування збитків.

11.  Припинення дії контракту.

При необхідності контракт доповнюється додатками, які обґрунтовують або деталізують його окремі положення. В кінці контракту вказують банківські реквізити та юридичні адреси сторін.

За своїм змістовним наповненням контракти (договори) можуть бути такими:

а) при вертикальній маркетинговій інтеграції:

•      договір-доручення з агроторговим домом, брокерською конторою;

•      договір на участь в аукціоні;

•      договір купівлі-продажу за результатами переговорів на аукціоні;

•        договір поставки продукції оптовому ринку;

•        контракт (договір) про інтеграцію.

При вертикальній виробничій інтеграції на базі об'єднань слід укладати загальноприйняті установчі (засновницькі, фундаторські) документи. При контрактній інтеграції в залежності від характеру співробітництва та глибини інтеграції застосовують:

•      договори поставок;

•      контракт (договір) про спільну діяльність;контракт (договір) про співробітництво;

•      контракт (договір) про інтеграцію.

б) при горизонтальній інтеграції в окремих випадках обмежуються усною домовленістю або звичайними засновницькими документами. При виробничій горизонтальній інтеграції можуть укладатись контракти на надання послуг (виконання робіт), кредитні договори (контракти), страхові контракти (угоди) про взаємне страхування, договір про участь в союзі (асоціації) виробників тощо.

Найскладнішою і найважливішою частиною відносин є відносини економічні. Серед них за ступенем складності та відповідальності можна виділити такі основні варіанти:

1)  некомпенсовані грошові безплатні внески;

2)  оплата послуг;

3)  оплата продукції;

4 ) розподіл кінцевих результатів.

Безплатні грошові внески застосовуються для забезпечення функціонування об'єднань, утворених за професійною ознакою, при освітньо-консультативній інтеграції, при взаємному страхуванні без попереднього формування централізованих натуральних та грошових фондів. Розмір внесків для об'єднань визначається спочатку як загальна сума, а потім обчислюється їх відносна величина на 1 га чи 1 голову тварин.

Оплата послуг застосовується при горизонтальній інтеграції для оплати агротехнічних чи зоотехнічних послуг, а також при вертикальній - для оплати за переробку давальницької сировини. Розцінки визначаються на витратній основі. Як показує досвід багатьох країн, доцільно організувати централізований розрахунок їх взірцевого рівня і доведення до заінтересованих господарств під егідою центральних господарських органів. Крім того, якщо ті чи інші послуги надаються і на підприємницькій основі, то використовувані при цьому розцінки (ціни) виконують роль верхньої межі для інтегрованих структур. Як правило, розцінки в інтегрованих структурах повинні бути нижчими від підприємницьких на 30-40 відсотків за рахунок більш повного використання машин та зменшення виробничих витрат.

При вертикальній виробничій інтеграції доцільно застосовувати таку форму відносин, як оплата за продукцію. Це особливо стосується випадків, коли є необхідність забезпечити активний вплив інтегратора на якість продукції та терміни її поставок. Для цього в контрактах відображають детальні технологічні регламенти, виділювані сторонами засоби виробництва та обов'язки щодо забезпечення виробничого процесу. Оплата продукції може здійснюватись за допомогою різноманітних інструментів - від ціни до заробітної плати. Ціна може застосовуватись в таких основних різновидах:

1)  Фіксована ціна. Залишається однаковою на весь період дії контракту незалежно від ринкової кон'юнктури, її перевага - зменшення ризику для виробника сировини, стабільність вартості продукції для інтегратора, Недолік з точки зору інтересів сільськогосподарського партнера - втрата частини виручки при перевищенні ринкової ціни над договірною.

2)  Фіксована ціна з фіксованими сезонними надбавками, які встановлюються на періоди сезонного підвищеного попиту на продукцію. Перевага - повніше використання ринкової кон'юнктури як інтегратором, так і виробником сировини.

3)  Фіксована ціна з надбавками (знижками) за якість продукції. Стимулює підвищення якості вироблюваної сировини.

4)Рухома ціна, базовий рівень якої індексується у відповідності з динамікою цін відкритого ринку. Розподіляє ризик між інтегратором та виробником сировини.

5)Ціна в поєднанні з наданням кредитних та страховик послуг. Ці важелі забезпечують сприятливі економічні умови для виробника сировини.

У будь-якому з названих випадків ціна визначається на витратній основі з додаванням певного прибутку, розмір якого диференціюється в залежності від конкретних умов контракту.

Оплата виробленої продукції заробітною платою можезастосовуватись у глибоко інтегрованих системах при вирощуванні тварин на м'ясо та плем'я, в овочівництві відкритого грунту, коли переробляється сировина певного фізіологічного етапу розвитку рослин. В контракті обумовлюється перелік виділюваних сторонами засобів виробництва, технологічні регламенти, порядок їх контролю, взаємні обов'язки сторін по їх дотриманню. Практично при цій формі персонал виробника сировини повністю переходить під оперативне управління . інтегратора, втрачає самостійність. Розцінка по оплаті розробляється з урахуванням платежів та податків.

Загальною вадою механізму регулювання економічних відносин з використанням ціни та заробітної плати є відірваність, ізольованість виробника сировини від кінцевих результатів агропромислово-торгівельного ланцюга, які формуються в зоні оцінок кінцевого споживача. Такі підходи послаблюють вплив конкурентного середовища на виробника сировини і з позицій загальних закономірностей організації сільськогосподарського ринку це слід розглядати як істотний недолік економічного механізму. З іншого боку, при цьому також звужуються можливості виробника сировини активно впливати на формування своїх доходів, зміцнювати своє економічне становище. В сучасних умовах диспаритету цін, загального кризового стану національної економіки було б стратегічно помилковим не використовувати всіх можливостей, які відкриває інтеграція.

Механізм регулювання економічних відносин з розподілом кінцевих результатів агропромислово-торгівельного ланцюга може застосовуватись у випадку, коли виробнича вертикальна інтеграція поєднується з маркетинговою і маркетингові функції покладаються на інтегратора. Звичайно, методично та організаційно він набагато складніший порівняно з попередніми. Національні традиції, навіть в історичному плані, створювались на базі цінового механізму. Проте як стратегічні, так і ситуаційні переваги розподільчого підходу роблять виправданим ігнорування методичних та організаційних труднощів. Основні елементи розподільчого механізму зводяться до наступного.

По-перше, предметом розподілу виступають кінцеві результати агропромислово-торгівельного ланцюга у вигляді грошових надходжень від оптової, дрібнооптової чи роздрібної торгівлі продуктами переробки, включаючи і технологічні відходи переробної ланки. Вид реалізації визначається характером кінцевого продукту, його здатністю до тривалого зберігання, сезонністю попиту, наявністю чи відсутністю власної торгівельної мережі та спеціалізованих торгових домів. Як виняток предметом розподілу може бути продукція переробки та технологічні відходи в натурі.

По-друге, беспосередньо розподіляти слід ту масу виручки чи продукції, які залишаються після формування спільних централізованих інноваційних фондів, завданням створення яких є докорінна модернізація критичних ланок агропромислово-торгівельного ланцюга. Обрана для модернізації ланка повинна гарантовано поліпшиш кінцеві результати і забезпечити високий ефект для всіх партнерів інеграційної структури.

По-третє, визначенню пропорцій розподілу миє передувати чітке розмежування обов'язків партнерів агропромислово-торгівельного ланцюга, яке з такою ж чіткістю визначає характер та обсяги їхніх виробничих, маркетингових та збутових витрат.

По-четверте, базою розподілу повинні виступати виробничі (маркетингові, збутові) витрати на одиницю кінцевої продукції. Витрати повинні орієнтуватись на якомога повніше використання виробничих потужностей сільськогосподарської та переробної ланки, збереження родючості землі та навколишнього середовища.

По-п'яте, механізм розподілу повинен містити такі елементи, які зацікавлюють виробника сировини у підвищенні вмісту в ній відповідного корисного компоненту (цукру - в коренях цукрових буряків, жиру чи білка - в молоці, олії - в соняшнику і т. д.), а переробника - у повноті його вилучення в процесі переробки.

Першою передумовою запровадження інтеграції з розподілом кінцевих результатів є послідовно демократичні засади створення інтеграційних структур. Ініціатива повинна виходити від органів державного та господарського управління, а рішення мають приймати самі виробники.

Друга передумова - позбавлення можливостей диктувати свої умови і домагатись односторонніх вигод з боку будь-кого з партнерів. У цьому плані дуже важливо забезпечити позавідомчу систему визначення якості сільськогосподарської сировини, як це давно робиться за кордоном у подібних випадках. Методично найбільш складним і відповідальним елементом розподільчого підходу є опрацювання інструментів стимулювання за покращання якісних показників сировини та її переробки. Для цього необхідно спочатку обрати базу відповідних розрахунків, визначити її кількісне значення та розробити шкалу стимулювання.

10.6 Система розповсюдження сільськогосподарських знань і інформації в ринкових умовах

В Україні розпочато створення Національної системи розповсюдження сільськогосподарських знань і інформації. У Департаменті реформування сільського господарства Міністерства сільського господарства і продовольства утворено управління координації діяльності сільськогосподарських дорадчих служб. У структурі управлінь агропромислового комплексу облдержадміністрацій та управлінь агропромислового комплексу райдержадміністрацій створюються обласні центри й районні відділи реформування сільського господарства, в складі яких передбачено створити відділи і пункти з дорадництва, які на партнерських засадах будуть співпрацювати з інформаційно-консультаційними організаціями університетів та наукових установ, приватними агроконсультаційними формуваннями.

Як показує досвід, науково-консультаційна та інформаційна діяльність служб базується на вивченні потреб, проблем і можливостей приватних господарств та сільських громад шляхом розробки й реалізації науково-освітніх програм, які враховують місцеві, регіональні і загальні для жителів сільських місцевостей потреби. Враховуючи те, що служби розповсюдження сільськогосподарських знань і інформації (дорадництва) є важливим інструментом держави у виконанні нею функцій по розповсюдженню досягнень науково-технічного прогресу й інформації, державна підтримка науково-освітніх програм служб необхідна. Існуючий досвід комерціалізації служб у різних країнах свідчить, що комплексність у інформаційному та науково-консультаційному обслуговуванні сільськогосподарських виробництв досягається за умови державної фінансової підтримки програм від 90-95 % (СІЛА) до не менше як 40-50% (Англія) від їх сукупної вартості.

Разом з тим національна система розповсюдження сільськогосподарських знань і інформації має являти собою автономну структуру і не знаходитись під безпосереднім контролем уряду чи політичних партій. Фермерам і сільським громадам потрібне неупереджене консультування без будь-якого політичного втручання та консультанти, яким можна довіряти. Ефективність системи залежить від добровільного співробітництва з багатьма установами та службами розвитку сільського господарства. До системи входять загальні, професійні та вищі заклади освіти, науково-дослідні, бібліотечні, кредитні установи, служби землевпорядкування, захисту рослин і тварин.

Основний контингент інформаційно-консультаційних служб - спеціадісти-консультанти (агрономи, зоотехніки, землевпорядники, юристи, економісти, бухгалтери, спеціалісти по автоматизації виробничих процесів та ін.), які свою роботу зосереджують на практичній допомозі фермерам і організаторам сільськогосподарського виробництва безпосередньо в господарствах, інформуванні про новинки шляхом індивідуальних контактів чи організацією колективних бесід, днів інформації, участі в реалізації організаційно-господарських проектів виробничників, тощо.

У своєму розпорядженні вони повинні мати комп'ютерну техніку і засоби електронного зв'язку, технологічне устаткування (лабораторії, обладнання для аналізів), комплекси програм тощо, щоб з великою продуктивністю визначати інваріантні шляхи прийняття виробничо-економічних рішень, надавати поради господарникам в тих чи інших виробничих ситуаціях.

Інформаційні матеріали, потреба в яких може виникнути у виробників в процесі їх діяльності, настільки багатопланові і об'ємні, що ні окремий фермер чи спеціаліст, ні інформаційна система сільськогосподарського підприємства в цілому не в змозі їх самостійно систематизувати, осмислити і використати в конкретних виробничих ситуаціях без допомоги із зовні. В цих умовах економічно виправдане дозоване одержання необхідної науково-технічної і іншої інформації в мірі виникнення потреби в ній через посередників.

При цьому основними постачальниками економічної (прогнозної, нормативної, ринкової, статистичної та ін.) інформації виступають органи інформаційної підтримки державного управління: служби цінового моніторингу (відслідковування), соціально-економічного моніторингу, прогнозно-аналітичні і нормативні центри, інформаційні системи агросервісних, ринкових формувань тощо.

Основними постачальниками науково-технічної інформації є науково-методичні і науково-технічні центри аграрної науки.

Доцільне також створення спеціальних реєстрів національних і регіональних експертів-консультантів, які по запитах виробничників і працівників інформаційно-консультаційної і впроваджувальної служби надаватимуть висококваліфіковані консультації.

Побудова системи розповсюдження сільськогосподарських знань і інформації на означених засадах потребує реформування органів державного управління сільським господарством, перебудови діяльності навчальних закладів аграрної освіти, науково-дослідних установ аграрної науки з посиленням їх консультаційно-орієнтуючого характеру діяльності, розвитку консультаційних підрозділів в агросервісних (обслуговуючих), виробничих та професійних об'єднаннях. Об'єднання цих та інших розрізнених консультаційних формувань в дієву в умовах України систему науково-консультаційного і інформаційного обслуговування будується не на адміністративних, а функціональних взаємозв'язках і кооперації.

У цій кооперативній системі регіональні інформаційно-консультаційні центри науково забезпечують, з однієї сторони, процеси інноваційних перетворень на господарському рівні, а з іншої - трансформують інформаційні потоки знизу вверх шляхом їх наукового узагальнення і зверху вниз шляхом їх конкретизації з урахуванням особливостей агропромислового виробництва зон їх діяльності. Тому організаційні структури центрів мають бути динамічними, постійно адаптуватися під впливом змін в соціально-економічних, науково-технічних і ринкових умовах господарювання.

Основу сільськогосподарської дорадчої служби (державної складової системи), складають районні служби дорадництва, завдання яких - надання сільгоспвиробникам поточних консультацій та інформації, організаційна робота з проведення науково-освітніх заходів з залученням до їх виконання висококваліфікованих консультантів регіональних інформаційно-консультаційних центрів.

Співпраця цих двох основних складових системи організовується в рамках науково-освітніх програм, що розробляються за участю і під контролем наглядових (експертних) рад, які включають представників сільгоспвиробників, сільських громад та інформаційно-консультаційних центрів (на районному, обласному та державному рівнях).

Представництво держави в цих радах, як і координацію реалізації програм, здійснюють відділи облдержадміністрацій та управління Мінагрополітики з координації діяльності дорадчих служб.

Фінансове забезпечення програм здійснюється за рахунок державного та місцевих бюджетів (в частині надання інформаційно-консультаційних послуг загального характеру) і коштів підприємств та об'єднань сільгоспвиробників, інших підприємницьких структур (в частині надання інформаційно-консультаційних послуг спеціального характеру).

10.7 Організація та технологія роботи інформаційно-консультаційних центрів і дорадчих служб

Регіональні інформаційно-консультаційні центри (ІКЦ), складові регіональної служби, створюються на базі науково-дослідних інститутів (станцій) або при вищих навчальних закладах як провідники державної політики з розвитку науково-технічного прогресу в сільському господарстві і координаційні центри для спрямування роботи наукових, інформаційно-сервісних, постачальних і виробничих структур по науково-консультаційному і інформаційному обслуговуванні виробників сільськогосподарської продукції і сільських громад.

Вони можуть створюватися на кооперативних (асоціативних) засадах з участю вищих навчальних закладів, інформаційно-сервісних (обслуговуючих), впроваджувальних, постачальницьких організацій, спілок фермерських господарств, інших сільськогосподарських формувань або шляхом реорганізації науково-дослідних установ УААН, розміщених в регіоні.

Робота спеціалістів регіональних інформаційно-консультаційних центрів акцентується (зосереджується) на питаннях допомоги в реформуванні сільськогосподарських підприємств, апробації та впровадження нових технологій і систем машин, методичного супроводу роботи дорадчих служб, курсової підготовки виробничників і працівників служб дорадництва, ведення регіональних баз даних та знань, систематизації та розповсюдження передового досвіду, практичної роботи консультантів по задоволенню запитів виробничників.

У їх складі обов'язковий підрозділ по забезпеченню електронних комунікацій і обміну інформацією з центрами економічної, наукової і ділової активності.

Діяльність регіонального інформаційно-консультаційного центру забезпечується його штатними працівниками та залученими на договірній основі провідними фахівцями вищих наукових закладів, наукових установ і виробничих формувань регіону. Річні і квартальні плани робіт центру складаються з врахуванням:

•       програм Національного центру по розповсюдженню науково-технічної інформації і передового досвіду, освоєнню й апробації нових машин і технологій та їх доопрацюванні відповідно до зональних умов, підготовці і перепідготовці спеціалістів служби інформації та забезпечення відповідним фінансуванням з державного бюджету;

•       завдань обласних органів управління сільським господарством по здійсненню сільськогосподарської пропаганди, систематизації та розповсюдженню передового досвіду, організації семінарів, виставок і інших заходів масового характеру, показового впровадження нових технологій тощо, забезпечених відповідним фінансуванням з місцевих бюджетів;

•       замовлень підприємств і об'єднань сільського господарства, фермерських союзів, агросервісних структур, населення на інформаційне обслуговування, надання рекомендацій і консультацій, практичну участь в реалізації організаційно-господарських та інвестиційних проектів виробничників на договірній основі.

Чисельність і структура центру визначається в залежності від спеціалізації, обсягів робіт, кількості підприємств, які розміщені на території регіону, обсягів фінансування й інших параметрів. Спеціалісти проходять в організованому порядку перепідготовку по спеціальній програмі.

Районна дорадча служба може бути чисельністю 2-5 і більше спеціалістів-консультантів. їх основна діяльність зосереджується на сільськогосподарській пропаганді, розповсюдженню науково-технічної інформації і передового досвіду шляхом інформування, організації "днів поля", семінарів, інших заходів підвищення кваліфікації без відриву від виробництва, практичної участі у здійсненні організаційно-господарських та інвестиційних проектів виробничих структур, вивчення попиту цих структур і населення в науково-консультаційних послугах.

Враховуючи зміну функцій державного управління при переході до ринкових відносин і в зв'язку з цим відповідну реорганізацію районних управлінь сільського господарства і продовольства, найбільш доцільно дорадчу службу формувати як складову районних управлінь сільського господарства і продовольства, на його виробничих площах з комплектуванням за рахунок найбільш висококваліфікованих спеціалістів. Можливе їх формування і на базі технікумів, передових сільськогосподарських формувань регіону.

Для підготовки відповідей на складні питання, які виходять за межі знань співробітників районної служби дорадництва, за необхідності залучаються відповідні спеціалісти місцевих науково-дослідних і освітніх установ на контрактній основі. Тому одночасно із штатним складом служби формується склад позаштатних консультантів, з яким повинен бути проведений інструктаж щодо цілей і задач інформаційно-консультаційної служби і методів задоволення запитів сільськогосподарських виробників.

У своєму розпорядженні регіональна інформаційно-консультаційна служба повинна мати комп'ютерну техніку і засоби електронного зв'язку, комплекси комп'ютерних програм, щоб з великою продуктивністю визначати варіантні шляхи прийняття виробничо-економічних рішень, надавати поради господарникам в тих чи інших виробничих ситуаціях.

Служба комплектується також автомобілями спеціального призначення, телефонними апаратами, оснащеними автовідповідачами з метою прийому запитів у неробочий час і оперативного надання інформації довідкового характеру, ксероксом, факсом, а також технологічним обладнанням для проведення експрес-аналізів ґрунту, води, продуктів тощо.

Робота інформаційно-консультаційних центрів і служб дорадництва повинна базуватися на виконанні цільових програм, річних і квартальних планів, сформованих за участю наглядових рад, до складу яких входять керівники центрів, представники експертів-консультантів, представники сільських громад, фермерських союзів, управлінь сільського господарства і продовольства регіонів. До виконання робіт залучаються не тільки штатні працівники центру (пункту), а й працівники науково-дослідних установ, вищих навчальних закладів, технікумів тощо, кваліфіковані виробничники з тим, щоб налагодити якісне обслуговування виробничих структур.

Обов'язкова щорічна атестація наглядовою (експертною) радою консультантів по результатах їх праці на протязі року, а також планове підвищення кваліфікації.

Річні плани в залежності від зміни потреб виробництва щоквартально уточнюються і затверджуються наглядовою радою при підведенні підсумків роботи за квартал.

У планах роботи також обов'язково передбачається резерв робочого часу працівників центру (служби) і залучених експертів-консультантів на задоволення поточних запитів по питаннях виробничого характеру.

Порядок підготовки відповідей на запити користувачів зводиться до наступного:

•       якщо відповідь не може бути підготовлена консультантом служби на районному рівні, то запит передається в регіональний інформаційно-консультаційний центр. Тут до підготовки відповіді на запит підключаються спеціалісти-консультанти ІКЦ, при необхідності також на контрактній основі залучають до підготовки відповідей спеціалістів і співробітників обласних агропромислових об'єднань, науково-дослідних установ і вищих навчальних закладів;

•       запит може залишитися без відповіді і на обласному рівні, тоді він передається в Національний науково-консультаційний і інформаційний центр, де відповідь готується силами цього центру або з залученням відповідного національного експерта-консультанта;

•       якщо відповідь не знайдена на державному рівні, то запит заноситься до спеціального переліку проблемних запитів, які планується розглядати на експертній раді і використати в процесі формування програм роботи відповідних служб системи.

Необхідно налагодити ознайомлення відвідувачів центру (служби) з новинками науково-технічного прогресу, цінами на продукцію на місцевому, регіональному і державному рівнях, законодавчими актами, прогнозами умов виробництва і збуту продукції та ресурсів з використанням виставок літератури, відеотехніки чи бібліотеки ІКЦ, дощок об'яв.

Бажано використовувати комунікаційну мережу системи для прийому від виробничників замовлень на розповсюдження їх реклами і комерційних пропозицій, надавати інші послуги спеціального характеру, у тому числі:

•      роботи з централізованими і розподіленими базами даних і знань;

•      виконання розрахунків з застосуванням математичних методів;

•      обробка графічної, текстової і відеоінформації;

•      друкування і розмноження значних обсягів текстової іграфічної інформації тощо.

10.8. Надання науково-консультаційних та інформаційних послуг

Провідною функцією державного управління є організація надання виробникам сільськогосподарської продукції науково-консультаційних і інформаційних послуг з метою забезпечення потрібного рівня господарювання на селі через систему розповсюдження сільськогосподарських знань та інформації в плані надання загальних послуг, фінансування цієї роботи через державний бюджет, місцеві бюджети, інноваційні фонди.

Якщо ж ті чи інші сільськогосподарські виробники потребують послуг, які розширюють можливості окремих сільгоспвиробників порівняно з іншими сільгоспвиробниками, або їх надають підприємствам чи особам, які не працюють у сфері агропромислового виробництва, то ці послуги відносяться до групи спеціальних, і їх оплата провадиться за рахунок підприємств, об'єднань чи фізичних осіб.

Таким чином, послуги, які надаються структурами інформаційно-консультаційного обслуговування агропромислового виробництва, як правило, повинні оплачуватися:

•      загальні послуги за рахунок державного бюджету або інноваційних фондів (по контрактах з Мінагрополітики України, органами управління агронаукою, адміністраціями регіонів);

•      спеціальні послуги за рахунок оплати послуг підприємствами, об'єднаннями, фізичними особами.

Щодо розмірів оплати, то її визначення в сфері надання науково-консультаційних і інформаційних послуг більш складне, ніж в інших сферах прикладання праці. Адже своєчасно надана консультація чи порада експерта-консультанта може в окремих випадках принести господарнику, який користується цією порадою, більше прибутку, ніж довгочасна копітка допомога по удосконаленню, наприклад, окремої операції технологічного процесу. Вартість першої послуги, повинна оцінюватися не в меншому розмірі, ніж другої, адже для того, щоб консультант зміг надати пораду, він накопичував наукові розробки і досвід цілих поколінь, і суспільно необхідні витрати, які слугували наданню цієї поради, набагато вищі. В цьому і складність визначення вартості надання інформаційно-консультаційних послуг.

Проте оцінку вартості потрібно здійснювати і при плануванні робіт, і при укладанні угод, і при визначенні кінцевих результатів. Щоб визначити доцільний розмір оплати інформаційних послуг, потрібно врахувати багато факторів, у тому числі природу послуг, які виконуються, час, потрібний для їх вирішення, досвід консультантів, їх можливості і фах, ступінь відповідальності, котру бере на себе служба, і вигоду, яку будуть одержувати виробники від користування цими послугами. Тому найбільш доцільно оцінювати вартість робіт в залежності від витрат часу на виконання послуг, рівня кваліфікації фахівців (співробітників служби, консультантів), кількості, вартості витрачених ресурсів (матеріальних, трудових, фінансових) (з урахуванням долі прибутку).

Рекомендації з надання загальних послуг. Загальні послуги надаються сільськогосподарським виробникам і населенню з метою пропаганди державної аграрної політики, досягнень науково-технічного прогресу, розповсюдження загальнодоступної інформації ринкового і науково-технічного характеру, узагальнення передового досвіду.

Правом на безплатне одержання загальних послуг можуть користуватися працівники сільськогосподарських і переробних підприємств, фермерських господарств, особи, які займаються виробництвом сільськогосподарської продукції в особистих господарствах, городніх і садівничих кооперативах тощо.

Контрольні питання

1.   Дати оцінку умовам інтеграції виробничих процесів в системі АПК.

2.   Охарактеризувати поняття "горизонтальна інтеграція".

3.   Охарактеризувати поняття "вертикальна інтеграція".

4.   Оцінити становлення ринкового середовища в АПК на сучасному етапі.

5.   Сутність маркетингової інтеграції АПК.

6.   Умови виробничої інтеграції.

7.   Розкрити сутність державного регулювання в системі АПК.

8.   Умови формування інформаційного середовища в АПК.

9.   Порядок організації регіональних інформаційно-консультативних центрів.

10.Роль науки в формуванні ефективних напрямків роз витку АПК.