У статті висвітлюються важливі загальнотеоретичні питання, пов'язані з гендерною епістемологією. Історико-філософський аналіз розвитку знання про гендер здійснюється через різноманітні значення, символи, явища, соціокультурні вияви, що відображені у гуманітарному дискурсі минулого та сьогодення.

1. "Жіноче питання" в Україні

1.1 Історія "жіночого питання"

Жіночі й гендерні дослідження розвиваються в системі вищого утворення України з початку 90-х років XX століття. Ця інноваційна для вітчизняної гуманітарної науки галузь наукового знання зуміла за досить короткий строк інтегрувати різні ресурси: науковий потенціал академічної й вузівської науки, вузівську систему підготовки науково-педагогічних кадрів, підтримку закордонних благодійних фондів, демократичні принципи вибору студентами спецкурсів, закладені в навчальних планах по спеціальностях, бібліотечні фонди, нові інформаційні технології.

Сьогодні, коли жіночі й гендерні дослідження й вивчення основ гендерних знань міцно ввійшли в систему гуманітарного утворення багатьох вузів країни, доречно здійснити короткий екскурс в історію становлення цієї галузі науки у вищій школі.

Звертання вчених до жіночого й гендерної проблематиці пов'язане з періодом відходу від офіційної ідеологічної установки про те, що жіноче питання в нашій країні остаточно вирішений. Перехід до ринкової економіки, що супроводжувався реальним зниженням соціального статусу жінок, незатребуваністю їх освітнього, професійного потенціалу при рішенні принципово важливих для держави й суспільства проблем, стимулював зародження й розвиток міждисциплінарних досліджень, що поклали в основу тендерний підхід до аналізу політичних, соціальних і культурних процесів.

Для вузівських учених цей період знаменний ще й тим, що на початку 90-х років у системі вищого утворення початок формуватися гуманітарне утворення, коли в державний освітній стандарт, крім загальновизнаних "філософії" і "вітчизняної історії", був уведений комплекс гуманітарних дисциплін: "соціологія", "політологія", "право", "культурологія", "релігіоведення", "психологія", коли з'явилася можливість через факультативи й спецкурси на вибір запропонувати студентам знання з нових областей гуманітарної науки.

Саме в цей період учені й викладачі вузів починають відчувати потребу в систематизованій науковій інформації про проблеми адаптації жінок до нових соціально-економічних умов, про стан жіночих і гендерних досліджень за рубежем, про досягнення й проблеми соціального стану жінок у розвинених державах миру.

Суспільна думка цього періоду характеризується ідеологічною мозаїчністю. Поряд з офіційною ідеологією в науковій і публіцистичній літературі починають відкрито виражатися критичні погляди на низький соціальний статус жінок і державну політику по жіночому питанню.

Стали висловлюватися ідеї про розходження між юридичною й фактичною рівністю, про стійкий гендерних стереотипи, характерних для патріархального укладу в сім'ї, про "професійні амбіції" чоловіків, стимулуємих всією системою соціальних очікувань. Суперечливість рішення жіночого питання в СРСР знайшла комплексне відбиття в книзі "Праця, сім'я, побут радянської жінки", написаної колективом юристів за редакцією С.В. Поленіной і виданої в 2000 році. У рамках міжвузівської науково-дослідної програми на базі Харківського госуниверситета початку функціонувати підпрограма "Проблеми соціально-економічного положення жінок у сучасних умовах". У міжвузівскому збірнику наукових праць "Жінка в мінливому світі", виданому в 2001 році, учені регіональних вузів уперше піддали критичному осмисленню соціально-економічне положення жінок на етапі переходу до ринкових відносин, привели численні факти про дискримінаційну політику держави відносно жінок, взяли під сумнів ефективність "захисної" політики, висунули концепцію "активного соціального захисту", що дозволяє жінці створити стартові умови для творчого розвитку й подолання традиційних гендерних ролей.

Але, мабуть, найбільш революційні погляди на соціалістичну теорію й практику рішення жіночого питання ми зустрічаємо в цей період у роботах учених, що об'єдналися в центр гендерних досліджень. "Як ми вирішуємо жіноче питання?" - стаття з такою назвою була опублікована в 1999 році в четвертому номері журналу "Комуніст" і мала великий резонанс у науковому середовищі. Вона ознаменувала новий етап у науковому осмисленні радянської теорії й практики рішення жіночого питання, заснованому на егалітарної концепції рівності підлог. Автори Н. Захарова, А. Посадська, Н. Римашевська вперше у вітчизняній науці порушили питання про "егалітарнне трактування марксистського розуміння рівності", що, на їхню думку, "складається не в тім, що суспільство повинне прагнути до стирання всіх соціальних розходжень між чоловіком і жінкою. Саме навпроти - підкреслюється необхідність планомірної, активної роботи для створення рівних соціальних умов розвитку; мова йде не про "усереднення" людини й перетворенні його в якусь безстатеву істоту, а про зняття тих соціальних бар'єрів, які заважають виявитися людині як особистості". Одним з таких бар'єрів учені вважали "стереотип підлоги, що спрощує, усредняющий особистість до рівня реалізації її "природної специфіки" - як чоловіка або як жінки". Таким чином, ученим був запропонований методологічний ключ к осмисленню гендерної системи. Важливе наукове значення мала також висунута в статті класифікація політики, що зачіпає інтереси жінок. Якщо до цього періоду у вітчизняному обществознанні мова йшла про різні напрямки реалізації марксистсько-ленінської концепції рішення жіночого питання, то Н. Захарова, А. Посадська й Н. Римашевська сформулювали концепцію чотирьох типів політики: патриархатної, економічної, демографічної й егалітарної. Ставало зрозумілим, що в радянської "жіночої" політики були аж ніяк не егалітарні коріння. Ці висновки стимулювали наукову думку, розширювали інформаційне поле для новаторських (щодо попереднього періоду) досліджень.

У статті О. Вороніній "Жіноче питання" було дано критичне осмислення радянської державної політики в цьому напрямку. Автор переконливо показала, що "принцип жіночої рівноправності в безправному суспільстві перетворився не просто у фікцію, демагогічний прийом", але використався "для виправдання подвійної експлуатації жінок". На основі великих статистичних і аналітичних матеріалів були розкриті основні форми дискримінації жінок у СРСР, показана система відтворення патриархатних стереотипів у масовій свідомості, висунута ідея про необхідність "двосторонньої" емансипації - для жінок і для чоловіків.

З погляду впровадження нових ідей і нової методології в дослідження проблем рівноправності, виділяється стаття Н. Захаровій і А. Посадської "Жіноче питання" і соціальна політика", де дається наукове тлумачення егалітарної концепції рівності підлог. Із цієї позиції аналізуються політики в сферах зайнятості, соціального захисту, соціального керування, утворення, висувається принципово новий підхід до розробки й оцінки державної політики, що зачіпає інтереси жінок. Уперше у вітчизняній соціальній науці вводиться поняття "загальнонаціональна гендерна політика", метою якої повинне стати не просто "поліпшення положення жінок", а формування соціальної структури, відкритої для "особистісної самоактуалізації будь-якої людини, незалежно від приналежності до тієї або іншої підлоги".

Таким чином, наприкінці 80-х - початку 90-х років у соціальній науці початок формуватися новий напрямок, засноване на концепції "гендера", що визнає за обома підлогами рівне право на самореалізацію у всіх сферах життєдіяльності суспільства.

Серед наукових центрів, внесших істотний внесок у становлення вітчизняної гендерної науки, підвищення кваліфікації викладачів, розробку методології гендерних досліджень варто назвати Київський центр гендерних досліджень, Центр гендерних досліджень на базі філії Інституту соціології УАН. Їх плідна наукова й педагогічна діяльність викликає незмінно великий інтерес і повага з боку дослідників, що працюють у вищій школі. Не можу не назвати ім'я С.Г. Айвазової, що першої серед вітчизняних учених в 2006 році захистила докторську дисертацію по гендерної проблематиці, вибравши тему "Жінки в суспільстві: гендерний вимір політичного процесу".

Серед учених і фахівців, внесших значний внесок у розвиток гендерних досліджень, крім вищезгаданих, хотілося б відзначити О. Вороніну, Е. Здравомислову, А. Темкіну, Е. Кочкіну, Н. Пушкареву, Н. Шведову, Н. Степанову, М. Малишеву, Л. Завадську, Е. Мезенцеву, М. Баскакову, И. Юкіну, Е. Єршову, Т. Кліменкову, Е. Мещеркіну, З. Поленіну, Л. Ржаніцину, Л. Рєпіну, Т. Гурко, Л. Рєпіну, А. Чирікову, О. Здравомыслову, Н. Агжихіну, чиї роботи викликають великий інтерес серед учених.

На інституціоналізацію гендерних досліджень як самостійної галузі гуманітарного знання позитивно позначається процес інтеграції науки із практичною діяльністю суб'єктів політики й керування. Він виражається в тім, що цілий ряд жінок-політиків захистили дисертації по жіночій і гендерної тематиці, серед них Г.Н. Карелова - перший заступник міністра праці й соціального розвитку, доктор соціологічних наук, Е.Ф. Лахова - депутат Верховної Ради, кандидат політичних наук, ТА. Мельникова - начальник відділу Міністерства праці й соціального розвитку, доктор політичних наук.

Всі ці процеси в значній мірі сприяли активному розвитку спочатку жіночих, а пізніше - гендерних досліджень у наукових колективах регіональних вищих навчальних закладів.

1.2 Розвиток гендерних досліджень

З 2001 року окремі наукові колективи почали проводити соціологічні дослідження із проблем адаптації жінок до нових економічних умов, вивчати гендерні аспекти зайнятості, розробляти технології зм'якшення гендерної асиметрії, підвищення соціальної активності жінок.

Першу наукову конференцію, що об'єднала вчених на базі регіонального наукового центра й піддала критичному осмисленню досягнення радянського періоду в області гендерних відносин, провели в 2002 році. У ній взяли участь учені з України й з Росії. Саме із цього періоду початку складатися мережа дослідницьких центрів по жіночій і гендерної тематиці, однак розробки велися паралельно, не були скоординовані й потрібні в основному на регіональному рівні.

Ситуація кардинально змінилася коли була відкрита міжвузівська науково-дослідна програма "Жінки України: проблеми адаптації й розвитку в нових соціально-економічних умовах". Вона об'єднала дослідницькі центри 15 вузів. Основна увага була зосереджена на особистості з її соціогендерними, демографічними характеристиками. Учені включилися у вивчення жіночої історії, трансформацій соціальних позицій жінок і чоловіків протягом останніх десятиліть, у розробку концептуальних основ державної соціальної політики, технологій соціальної й політичної адаптації жінок у країнах з перехідною економікою. На базі Харківського держуніверситету стали щорічно проводитися підсумкові наукові конференції по програмі, які придбали загальноукраїнський, а потім і міжнародний статус, вийшли за рамки міжвузівської програми, втягнули у свою орбіту не тільки вітчизняних, але й закордонних учених.

Уже в перший період функціонування програми в колективів учених з'явилася потреба в обміні науковою інформацією. Результати наукових досліджень стали публікуватися в інформаційному бюлетені, що видавався головною радою.

В 2006 році при активній підтримці Міністерства загального й професійного утворення в рамках програми почав видаватися науковий журнал "Жінка в суспільстві", трохи пізніше в програми з'явився власний видавничий центр "Юнона". Ці події мали істотне значення для рішення декількох завдань: розширення наукового інформаційного поля, збільшення обсягів розробки й видання наукової й учбово-методичної літератури в області гендерних досліджень, поширення ідей про шляхи досягнення рівноправності підлог серед широких кіл громадськості.

З погляду обміну науковою інформацією й становлення наукового співтовариства важко переоцінити значення журналу "Жінка в суспільстві", що видається дотепер. Його засновники ставили своїм завданням розвиток наукових досліджень у регіональних вузах, методичне забезпечення спецкурсів по фемінології й гендерології. Географія авторів журналу досить велика й представляє всі великі регіони. За 9 років видання на сторінках журналу було опубліковано близько 400 статей 347 учених з 70 вузів країни. Із самого почала журнал "Жінка в суспільстві" був широко затребуваний у середовищі наукової громадськості, у жіночих організаціях і управлінських структурах. Можна без перебільшення сказати, що він вніс істотний вклад у формування розгалуженої мережі центрів гендерних досліджень у системі вищого утворення.

До середини 90-х років міжвузівська наукова програма "Жінки України" придбала ряд нових якісних характеристик. По-перше, значно розширилося коло дослідників, відбулося закріплення тематики по наукових колективах. Помітний внесок у розвиток нової галузі знання стали вносити вчені російських і українських вузів. Почали проводитися регіональні наукові конференції, швидкими темпами росла кількість публікацій, сталі випускатися тематичні збірники наукових праць. Усього за період 2004 - 2010 років видано 32 міжвузівських збірника наукових праць.

По-друге, наукові матеріали, отримані в ході досліджень, сталі переводитися в галузь освіти й лягли в основу спецкурсів по фемінології й соціології гендерних відносин.

По-третє, колективи вчених - співвиконавців програми - розгорнули активну роботу по підготовці наукових кадрів. У більшості вузів - учасників програми - в аспірантурах і докторантурах з'явилася гендерна тематика.

Стали проводити щорічні конкурси студентських наукових праць по напрямку "тендерні дослідження". Географія учасників конкурсу охопила всі великі.

По-четверте, за період функціонування програми визначилися контури системи прямій і зворотного зв'язку між вищою школою, органами керування й жіночих неурядових організацій з метою поліпшення соціального стану жінок. У владні структури стали надходити велика аналітична інформація, наукові узагальнення й речення із проблем соціальної політики, гендерному аналізу соціального самопочуття, ціннісних орієнтації населення. Про потребу в наукових дослідженнях із боку жіночого руху свідчить той факт, що в 2007 році до складу засновників журналу "Жінка в суспільстві" увійшов загальноукраїнський суспільно-політичний Рух Жінок України.

1.3 Фемінологія, як напрямок гендерних досліджень

Слід зазначити специфіку досліджень, що здійснювалися в рамках програми "Жінки України" в 2004 - 2006 роках. Спочатку дослідження опиралися на вітчизняні реалії й проводилися в контексті проблем суспільства, були сконцентровані на вивченні еволюції соціального статусу й функціональних ролей жінки на різних історичних етапах розвитку держави, виявленні ступеня тендерної асиметрії в різних сферах життєдіяльності радянського й пострадянського суспільств.

Даний напрямок наукових досліджень одержало назву "фемінологія".

Позначимо ряд причин, що обумовили інституціоналізацію у вузах фемінології як області наукового знання. Протягом декількох десятиліть вітчизняні суспільні науки акцентували увагу на позитивних результатах політики КПРС за рішенням жіночого питання, відсуваючи на другий план різноманітні проблеми, факти схованої дискримінації жінок у всіх сферах життєдіяльності суспільства. Роль жінок в історії державності була досліджена в обмеженому обсязі. У масовій свідомості населення вкоренилися стереотипи про непорушність соціополового поділу суспільних і сімейних ролей, про вирішеності жіночого питання в нашій країні. Андроцентричний характер праць по історії Батьківщини обумовив формування "жіночої історії" як самостійної сфери гуманітарного знання. Ця історія писалася ученими-жінками й була присвячена осмисленню ролі жінок у суспільному розвитку. У цьому зв'язку вітчизняній науці був необхідний етап наукового осмислення гендерної структури суспільства, реінтерпретації статистики, вторинного аналізу результативності "жіночої" державної політики в радянський період.

Позначений етап у розвитку вітчизняної науки зайняв приблизно три роки. ДО 2008 року в системі вищого утворення паралельно з Московським і Санкт-Петербурзьким центрами гендерних досліджень зложилася розгалужена мережа дослідницьких центрів по даній проблематиці. Поряд з історією й соціологією гендерна тематика початку активно впроваджуватися у філософію, лінгвістику, економічні науки. Дослідникам стало вже "тісно" у рамках програми "Жінки України".

При розробці плану наукових програм до 2010 року затвердили нова назва програми:

"Фемінологія й гендерні дослідження в Україні: перспективні стратегії й технології". Програма істотно обновилася по змісту й складу учасників.

Пріоритетними напрямками дослідження були визначені:

- гендерні аспекти соціальної політики в умовах трансформації суспільства;

- гендер і влада;

- історична фемінологія;

- науково-методичні основи викладання навчальних дисциплін по фемінології й гендерним дослідженнях, науково-видавнича й освітня діяльність.

В 2008 - 2009 роках програма поєднувала 22 університету з різних регіонів. Ряд вищих навчальних закладів працювали на суспільних початках. У цілому, головна рада програми, редколегія журналу "Жінка в суспільстві" підтримували наукові контакти з більш ніж 50 вищими навчальними закладами.

Новою якісною характеристикою програми стало здійснення міжвузівських наукових проектів: моніторингу соціального самопочуття й ціннісних орієнтації жінок і чоловіків, наукового проекту "Технології просування жінок у сферу керування", тлумачно-енциклопедичного словника "Жінки провінції", вивчення гендерних аспектів політичного лідерства.

На етапі 2008 - 2009 років до складу міжвузівської мережі дослідників по гендерної проблематиці стали активно включатися лінгвісти, філософи, соціологи.

Тематика наукових досліджень значно розширилася за рахунок таких напрямків, як гендерні аспекти комунікації в російському язиковому спілкуванні, формування гендерної ідентичності в сучасних соціокультурних умовах, гендерні аспекти національної свідомості, гендерньй аналіз життєвих стратегій і систем цінностей суспільства.

Таким чином, до цього періоду відбулася інституціоналізація гендерних досліджень у системі вузівської науки.

Важливим напрямком наукової діяльності вузів стало формування учбово-методичної бази для викладання спецкурсів по гендерної тематиці, сталі розроблятися навчальні посібники, видаватися авторські навчальні програми.

Великий аналітичний і теоретичний матеріал, результати різнонаправлених соціологічних досліджень, якими розташовують наукові колективи, затребуються регіональними органами керування. В 2008 році при активній участі вчених пройшли обласні науково-практичні конференції.

Слід зазначити, що інтерес до проблематики прав людини в студентів і молодих учених з кожним роком росте. У вузах трудяться десятки докторів, кандидатів наук, які використали у своїх дисертаційних дослідженнях тендерну методологію. Вища атестаційна комісія з розумінням ставиться до цієї проблематики.

Є всі підстави затверджувати, що гендерні дослідження й гендерне утворення є сьогодні невід'ємною складовою частиною науково-дослідної й навчальної роботи в системі вищого утворення. Цей напрямок поєднує сотні дослідників і активно сприяє поширенню гендерних знань, гуманітаризації вищого утворення й підготовці наукових кадрів для вищої школи. Широким шарам громадськості стали доступні ідеї й соціальні стратегії XXI століття в області гендерної рівності.

Всі ці результати були б неможливі без Міністерства утворення, ректорів багатьох вузів, які роблять інтелектуальну й матеріальну підтримку гендерним дослідженням як інноваційному напрямку гуманітарної науки. Не можна не сказати й про ролі Харківського державного університету, що фактично стояв у джерел формування цього наукового напрямку в системі вищої школи. В активі вчених університету 11 міжнародних наукових конференцій по гендерної тематиці, десятки міжвузівських збірників наукових праць, великі наукові проекти по основах гендерної теорії й формуванню наукового співтовариства. Протягом усього періоду університет виконував координуючу роль в організації гендерних досліджень у системі вищого утворення. На його базі створений міжвузівський центр гендерних досліджень, що сьогодні поєднує вчених вищих навчальних закладів.

Оцінюючи зроблене, хотілося б зупинитися на перспективах розвитку гендерних досліджень і гендерного утворення в системі середньої й вищої школи. За останні роки вітчизняними вченими здійснений прорив в області теоретичного осмислення гендерних проблем в економіці, соціології, історії, лінгвістиці, соціальній політиці й інших гуманітарних науках.

Як відомо, гендерна теорія не заперечує існування біологічних і психічних розходжень між жінками й чоловіками. Вона коштує на тій позиції, що важливі соціокультурна оцінка й інтерпретація цих розходжень, а також побудова на їхній основі такої владної системи, що здатна забезпечити чоловікам і жінкам рівні права й рівні можливості для їхньої реалізації, системи, визнаною цивілізаційною основою демократичного розвитку світового співтовариства в XXI столітті.

У зв'язку із цим виникає необхідність зробити більше ясним методологічний підхід до основних понять у феміністській теорії. Гендерні дослідження стали розвиватися в 90-х роках на основі західної феміністської теорії, переносу її постулатів на ґрунт спочатку без належного обліку соціокультурної специфіки суспільства. Паралельно частина вчених провінційних вузів продовжувала вести дослідження в парадигмі "жіночого питання", що не відбиває сучасну концепцію взаємини держави й особистості. На наш погляд, і той, і інший підходи не доконані. Вітчизняна гуманітарна наука має потребу в гендерної теорії, що адекватно відбиває й світову, і вітчизняну наукові теорії про проблеми гендерного рівності.

Друга проблема - це стан гендерного утворення, науково-методичне забезпечення гендерних освітніх програм. Під гендерним утворенням розуміється процес одержання систематизованих знань в області стратегії гендерного рівності, а також навичок їхнього застосування в практичній діяльності. У цей час у результаті активної підтримки гендерних досліджень із боку Міністерства утворення, академічних інститутів, міжнародних фондів у системі вищого утворення зложилися наукові школи й організації, які ведуть гендерні дослідження, розробляють навчальні курси по гендерної тематиці. Ця робота активно здійснюється більш ніж в 75 вузах, в основному гуманітарного профілю. Значну підтримку вузівським ученим роблять учені академічних інститутів, що розробляють курси лекцій, навчальні допомога з основ гендерної теорії за підтримкою Жіночої Мережної програми "Відкрите суспільство", інших міжнародних фондів. Великий інтерес представляють навчальні посібники, розроблені вченими Харківського центра гендерних досліджень (Україна) за підтримкою фонду Макартуров. Однак вузи поки не мають у своєму розпорядженні навчальні посібники по гендерної тематиці, що мають допуск Міністерства утворення або Учбово-методичних об'єднань по спеціальностях. У цей час за підтримкою Жіночої Мережної програми "Відкрите суспільство" такий проект здійснюють колективи вчених Києва, Москви, Харкова, Санкт-Петербурга, Саратова. Це дозволить впровадити в освітній процес навчальні програми по гендерної соціології, політології, лінгвістиці й по гендерним аспектах у соціальній роботі. Однак процес інституціоналізації гендерного утворення у вищій школі перебуває ще в початковій стадії. Гендерна тематика повільно інтегрується в навчальні плани гуманітарних спеціальностей і практично відсутній у технічних вузах. Це створює певне протиріччя: з одного боку, у системі утворення йде процес модернізації, поставлена мета - підготувати до самостійного життя молоде покоління з новими життєвими установками, здатне жити в демократичному суспільстві, поважаючи право кожної особистості на самореалізацію у всіх сферах життя суспільства, з іншого боку - проблематика рівних прав і рівних можливостей чоловіків і жінок явно недооцінюється в процесі утворення студентської молоді. Це дуже тривожний момент, тому що відсутність ціннісних установок на повагу прав кожної особистості в остаточному підсумку обертається ростом насильства в сім'ї, торгівлею жінками, масовим порушенням прав жінок і чоловіків на ринку праці, ростом смертності чоловіків працездатного віку й багатьма іншими негативними процесами.

Заслуговують на увагу й такі проблеми, як гендерна експертиза навчальної літератури для гуманітарних спеціальностей, а також створення системи підвищення кваліфікації й перепідготовки викладачів вузів по гендерної тематиці. У цей час підвищенням кваліфікації викладачів займаються в основному міжнародні фонди, які спонсують проведення творчих семінарів, літніх шкіл молодих учених. У системі вищого утворення така робота носить епізодичний характер. Очевидно, що на сучасному етапі розвитку гендерних досліджень актуалізується потреба в науково-освітніх міжвузівських центрах по гендерному утворенню. Про цих і інших гендерних проблеми в утворенні в січні 2010 року йшов докладну розмову на засіданні Комісії з питань положення жінок. Комісія рекомендувала Міністерству утворення проробити питання про включення дисциплін по основах гендерних знань у державний освітній стандарт вищого професійного утворення, висловила ряд конкретних речень по інституціоналізації гендерного утворення й гендерних досліджень. Інтерес до висвітлення гендерних питань у системі утворення з боку федеральних органів влади дозволяє сподіватися на те, що гендерні дослідження й утворення займуть гідне місце серед державних мір, спрямованих на досягнення більшої рівності між жінками й чоловіками.

Не буде перебільшенням сказати, що однієї з найбільш важливих проблем є відсутність широкої учбово-методичної бази для читання курсів по гендерної проблематиці, адаптованих до різних спеціальностей. Сьогодні в ряді вузів країни здійснюється розробка серії підручників по різних напрямках гендерних досліджень, а також розділів для вузівських підручників по соціології, політології й іншим дисциплінам. Розширення обсягів цієї роботи, доступність навчальних і методичних матеріалів для кожного вузу дозволять здійснити прорив в області впровадження гендерної проблематики в освітній процес.

гендерне жіноче питання україна

2. Актуальність "Жіночого питання" на сучасному етапі

2.1 Соціальні аспекти фемінізму

Сьогодні фемінізм - це насамперед альтернативна філософська концепція соціокультурного розвитку. Однак протягом досить тривалого періоду він існувала як ідеологія рівноправності жінок і як соціально-політичний рух. Ці два аспекти фемінізму надзвичайно важливі для становлення його теорії: саме в пошуках відповідей на реальні питання, що стосуються статусу жінок у суспільстві, теоретики фемінізму, не вдоволені традиційною соціальною наукою, сталі формулювати й свої теоретичні претензії до традиційного західного знання, і нові теоретико-методологічні підходи до аналізу культури.

Масовість, критичність і наростаюча теоретичність феміністських робіт в 80-і роки привели до того, що жінки - дослідники й викладачі соціальних і гуманітарних наук на Заході стали активніше займатися вивченням жіночої теми. Так, на початку 70-х років в американських університетах виникли так називані women's studies, у рамках яких жінки вивчали й переосмислювали досвід жінок. "Жіночі дослідження" виникли, коли стало очевидним, що, по суті, соціальні й гуманітарні науки під видом вивчення людини взагалі, тобто homo sapiens, вивчають винятково чоловіків. Жіночі дослідження саме й були орієнтовані на вивчення жіночого культурного Задзеркалля, причому тут використалися самі різні методи: сповідь, групова дискусія, глибинні інтерв'ю (на аналізі трьохсот таких інтерв'ю написана книга Б. Фрідан "Містика жіночності"), вторинний аналіз матеріалів етнографічних досліджень.

Паралельно цьому розвивалася феміністська критика традиційної західної науки. Феміністська критика науки стосується насамперед андроцентризма й маскулінизма, характерних для неї, а також соціальних наслідків цього. Маскуліний характер науки виявляється в багатьох явищах. Коштує насамперед звернути увагу на те, що визначення самої науки дається через використання маскуліних атрибутів: об'єктивності, раціональності, строгості, імперсональності, волі від ціннісного впливу. Але головне, у чому виражається маскулінизм європейської науки - це характер виробництва знань. Відкидаючи ті способи пізнання, які традиційно асоціюються з фемінними (інтуїцію, почуттєве пізнання), або ті види досвіду, які звичайно визначаються як не чоловічі, наука відвертається від багатьох інших способів пізнання миру. Андроцентризм науки виражається, як показала феміністська ревізія наукових досліджень, і в тім, що об'єктами вивчення традиційно є чоловіки й маскулинне. Так, наприклад, біологія, антропологія, медицина й психологія довгий час вивчали під видом "людини взагалі" чоловіка. Інший, не менш цікавий приклад: традиційні історичні дослідження стосуються, як правило, подій "великий" (чоловічий) історії - воєн, битв, революцій, зміни династій; а повсякденне життя людей, що вважається сферою діяльності жінок, рідко виявляється в поле зору дослідників. Жінки, таким чином, виявляються "захованими" від Історії, але й сама Історія виявляється досить однобічною. Навіть "ієрархія наук" носить маскулинний характер: більше престижу і шановними вважаються "строгі" науки, начебто математики або фізики, менш шановними й "солідними" - "фемінні", начебто літературознавства.

У цілому, загальна критика сучасної науки з позицій фемінізму збігається з основними моментами інших критичних відносно європейської науки філософськими, історико-культурними й методологічними концепціями. Феміністські аргументи, що доводять дегуманізацію наукового знання або фальш тези про соціокультурної "нейтральності" науки, також багато в чому перетинаються з аналогічними аргументами сучасних соціологів науки.

Можна помітити подібність між феміністськими поданнями про сучасну науку як про практично повністю маскулінизовану сферу й деякими концепціями науки, розроблювальними епістемологами країн, що розвиваються, Азії й Африки, які виявляють у європейській науці сліди расизму, буржуазності, євроцентризма. Наприклад, Р. Мінз указує на безпідставність домагань європейської науки на володіння виключним правом виступати від імені науки в цілому, науки як такий. Справа в тім, підкреслює він, що ідеологія, властива європейській науці й, що складається в оцінці успішності пізнання (по ступені оволодіння природними силами й ресурсами), у цей час виявляє своє явне банкрутство, тоді як культури американських індіанців і деяких інших народів нацеленої на гармонізацію відносин людини й природи, на процеси відтворення земних ресурсів в ім'я життя майбутніх поколінь. Дж. Нідем підкреслює обмеженість європейської картезіанської науки в порівнянні, наприклад, зі східною медициною, незвідної до рівня примітивних фізіологічних узагальнень і заснованих на них технічних прийомів.

Феміністки аж ніяк не збираються створювати "жіночу" науку або філософію. Мова йде про розробку феміністської перспективи в системі наукового й теоретичного знання. Феміністська критика науки показує, як відбувається впровадження системи панування й підпорядкування, що відтворюють гендерну асиметрію й дискримінацію, в область виробництва й структуру знань про світ.

Інституціоналізація жіночих досліджень в університетах привела до значного збільшення досліджень у цій області, з'явилися вимоги більш систематично ставитися до феміністської теорії, зробити більше ясним методологічний підхід до основних понять феміністської теорії. Чималу роль у цьому зіграли численні дискусії по ключових проблемах і поняттям фемінізму, а також взаємна критика й самокритика різних концепцій фемінізму.

2.2 Гендерна теорія: основні поняття й напрямки

80-і роки характеризуються новою фазою в розвитку жіночих досліджень. Починається перехід від аналізу патріархату й специфічного жіночого досвіду до аналізу гендерної системи. Жіночі дослідження поступово переростають у гендерні, де на перший план висуваються підходи, згідно яким всі аспекти людського суспільства, культури й взаємин є гендерними. Спостерігається поступовий зсув акцентів: від аналізу жіночого фактора й констатації чоловічого домінування до аналізу того, як гендер є присутнім, конструюється й відтворюється у всіх соціальних процесах і як це впливає на жінок і чоловіків.

Диференціація понять підлоги й гендера означала вихід на новий теоретичний рівень. Уперше розходження понять "підлога" і "гендер" було позначено психологом Р. Столпером в 1968 році. Пізніше (1972 рік) цю ідею підтримали феміністські антропологи. Вивчаючи різні суспільства, вони виявили значну різницю в розумінні чоловічих і жіночих ролей, позицій, чорт характеру, коротше, у розумінні того, що є чоловік і жінка в тім або іншім суспільстві. Уперше на це звернула увагу в середині століття М. Мід. В 1972 році з'являється швидко знаменитої книга, що стала досить, "Жінка, культура й суспільство", що вийшло за редакцією М. Розальдо й Л. Ламфере. Стаття Ш. Ортнер " чиСпіввідноситься жіноче із чоловічим так само, як природне з культурним?" надалі викликала бурхливі дискусії. У цій роботі відзначається той універсальний факт, що репродуктивна роль жінок не враховується при визначенні її соціального статусу в суспільстві й що жінки витиснуті зі сфери соціального в сферу приватного, тому що вони асоціюються із природним, а не соціальним.

Мабуть, однієї з перших робіт, у якій з'явилося досить чітко промовлене розходження понять "підлога" і "гендер", стала робота Г. Рабін. Використовуючи методи психоаналізу й структурної антропології, Рабін вивчала символічне значення факту обміну жінок між чоловіками в так званих примітивних суспільствах. У результаті вона прийшла до висновку, що саме обмін жінками між племенами відтворює чоловічу владу й структуру гендерної ідентичності, при яких жінки оцінюються як біологічні істоти й ставляться винятково до сімейної сфери. На основі цього конструюється". пологендерна система як набір угод". Інакше кажучи, гендерна система, що конструює дві підлоги як різні, нерівні й навіть взаємодоповнюючі, є фактично системою влади й домінування, ціль якої - концентрація матеріального й символічного капіталу в руках батьків.

Далі варто згадати роботу психолога Р. Унгер "Про редефініції понять піл і гендер", де вона запропонувала використати слово sex тільки стосовно спеціальних біологічних аспектів людини, а термін "гендер" тільки під час обговорення соціальних, культурних і психологічних аспектів, які ставляться до рис, нормам, стереотипам, ролям, що вважаються типовими й бажаними для тих, кого суспільство визначає як жінок або чоловіків.

Наступною важливою для становлення гендерної теорії роботою була книга А. Річ "Материнство як досвід і інститут". Я хотіла б з метою нашого дослідження виділити тут тільки одну з ідей, почерпнуту нею з аналізу робіт "чорних феміністок (black feminists)". Я маю на увазі ідею про те, що гендер не є монолітною категорією, що робить всіх жінок тими самими, але, скоріше, позначає позицію субординації (тобто гендер - категорія соціальної стратифікації). У результаті Річ дійде висновку про те, що гендер - своєрідна система, взаємозалежна з іншими владними (стратифікаційними) категоріями. Таким чином, гендер у неї стає частиною складної мережі владних компонентів.

В 80-і й 90-і роки гендерні дослідження стали досить розповсюдженими. Однак як розуміння й використання самого поняття "гендер", так і застосовувані в ході досліджень методи досить різні. У цілому я виділяю три основні теорії гендера:

1) теорія соціального конструювання гендера;

2) гендер як стратифікаційна категорія;

3) гендер як культурна метафора. І одну помилкову.

Почнемо з кінця.

Гендер як соціально-демографічна категорія, або помилкова теорія гендера. Помилкової гендерної теорією я називаю використання цього поняття як традиційної соціодемографічної категорії (соціостатевої ролі), або проведення під видом гендерних досліджень положення жінок і дітей. Сприйняття гендера як соціостатевої ролі характерно для соціально-економічних досліджень, автори яких не хочуть відставати від сучасних ідей. На мій погляд, цей підхід є комбінацією ідей традиційної соціології підлоги з ідеями, що обговорювалися у феміністських роботах і women's studies. У рамках цього підходу, з одного боку, розрізняються підлога як біологічний факт і гендер як соціальна конструкція; з іншого боку - наявність двох протилежних "гендерів" приймається як даність. При цьому вважається, що "природа" чоловіків і жінок різна настільки, що їх можна рознести по різним соціальним (соціостатетвим) категоріях.

Гендер як соціальна конструкція/теорія соціального конструювання гендера.

У рамках цього підходу гендер розуміється як організована модель соціальних відносин між жінками й чоловіками, конструйована основними інститутами суспільства. Цей підхід заснований на двох постулатах:

1) гендер конструюється за допомогою соціалізації, подолу праці, системою гендерних ролей, сім'єю, засобами масової інформації;

2) гендер будується й самими індивідами - на рівні їхньої свідомості (тобто гендерної ідентифікації), прийняття заданих суспільством норм і підстроювання під них (в одязі, зовнішності, манері поводження й т.д.).

Тут варто згадати роботи Э. Гофмана, Г. Гарфінкеля, К. Уеста й Д. Зіммермана.

Робити гендер - означає створювати такі розходження між хлопчиками й дівчинками, чоловіками й жінками, які не є природними, сущностними або біологічними. Гендерна приналежність індивіда проявляється в тім, що людина робить і робить постійно в процесі взаємодії з іншими людьми.

Коли соціальне виробництво гендера стає предметом дослідження, звичайно розглядають, як гендер конструюється через інститути соціалізації, подолу праці, через культуру (гендерні ролі й стереотипи, мас-медіа), проблеми гендерної стратифікації й нерівності.

Гендер як мережа, структура або процес, тобто гендер як стратифікаційна категорія в сукупності (мережі) інших стратифікаційних категорій. Гендер, ієрархизующий соціальні відносини й ролі між чоловіками й жінками, - категорія стратифікаційна. Але крім гендера, такими категоріями є клас, раса, вік. Американська дослідниця Дж. Скотт однієї з перших запропонувала розглядати гендер у ряді цих категорій.

Французька постмодерністська феміністка Т. де Лауретіс уважає, що гендер - комплексний механізм або технологія, що визначає суб'єкт як чоловічий або жіночий у процесі нормативності й регулювання того, ким повинен стати людина відповідно до експектаціями, пропонованими йому суспільством. Процес конструювання гендерної ідентичності протікає у взаємодії з іншими нормативними змінними, такими як раса й клас, у ході чого виробляється владна система. Інакше кажучи, Лауретіс уважає гендер процесом, що конструює соціально-нормативний суб'єкт через побудову розходжень по підлозі, зв'язаних у свою чергу з расовими, етнічними, соціальними розходженнями.

Гендер як культурна метафора. Крім біологічного й соціального аспектів в аналізі проблеми підлоги, феміністки виявили й третій, символічний, або властиво культурний його аспект. Чоловіче й жіноче на онтологічному й гносеологічному рівнях існують як елементи культурно-символічних рядів: чоловіче - раціональне - духовне - божественне - (.) - культурне; жіноче - почуттєве - тілесне - гріховне - (.) - природне.

На відміну від першого - біологічного - аспекту підлоги, у двох інших його аспектах - соціальн і символічний^-символічному-символічнім-культурно-символічному - утримуються неявні ціннісні орієнтації й установки, сформовані таким чином, що всі, обумовлене як "чоловіче" або ототожнюва з ним, уважається позитивним, значимим і домінуючої, а обумовлене як "жіноче" - негативним, вторинним і субординуємим. Це проявляється не тільки в тім, що властиво чоловік і чоловічі предикати є домінуючими в суспільстві. Багато хто не пов'язані з підлогою феномени й поняття (природа й культура, чуттєвість і раціональність, божественне й земне й т.д.) через існуючий символічний ряд ототожнюється з "чоловічим" або "жіночим". У такий спосіб створюється ієрархія, супідрядність усередині вже цих - нестатевих - пара понять. При цьому багато явищ і поняття здобувають "полову" (або, вірніше сказати, гендерную) фарбування.

Разом з тим убудованість чоловічих і жіночого як онтологічних початків (тобто первинних буттєвих принципів) у систему інших базових категорій трансформує і їх власний, спочатку біологічний^-біологічний-природно-біологічний зміст. Підлога стає культурною метафорою, що, як відзначає Э. Фі,". передає відношення між духом і природою. Дух - чоловік, природа - жінка, а пізнання виникло як якийсь агресивний акт володіння; пасивна природа піддається вопрошанню, розкриттю, людина проникає в її глибини й підкоряє собі. Прирівнювання людини до духу, що пізнає, у його чоловічому втіленні, а природи - до жінки з її підпорядкованим положенням було й залишається безперервною темою західної культури".

Так, метафора підлоги виконує роль культурного символу й, отже, виступає як культурно-формуючий фактор. Іншими словами, гендерна асиметрія фігурує як один з основних факторів формування традиційної західної культури, що розуміє як система виробництва знання про світ.

Підсумовуючи сказане, можна констатувати, що поняття "гендер" відбиває, по суті, і складний соціокультурний процес конструювання суспільством розходжень у чоловічих і жіночих ролях, поводженні, ментальних і емоційних характеристиках, і сам результат - соціальний конструкт гендера. Важливим елементом конституювання гендерних розходжень є їхня поляризація й ієрархічна супідрядність, при якому маскулинне автоматично маркірується як пріоритетне й домінуюче, а фемінне - як вторинне й підпорядковане.

2.3 Нетрадиційність методології і її використання в сучасному соціальному й гуманітарному знанні

Гендер як соціокультурно обумовлений мислительний конструкт є об'єктом вивчення багатьох гуманітарних наук. Завдяки постмодерністській філософії геидерна концепція оформилась у самостійний науковий напрям з 60-х років XX сторіччя і в межах гуманітарного знання (філософія, культурологія, етнологія, соціологія, соціальна психологія, лінгвістика та ін.) активізувалися дослідження гендеру. В європейському та американському академічному середовищі з'явилися наукові публікації, що засвідчили інтегральність нової дисципліни та перспективи її міждисциплінарного розвитку. Наприкінці XX сторіччя окреслилися основні наукові етапи, в межах яких відбувалося становлення поняття "гендерної епістемології". До їх змістового аналізу так чи інакше зверталися закордонні та вітчизняні філософи Джейн Флокс, Джін Бетке Елштайн, Ненсі Фрезер, Розі Брайдотгі, Джудіт Батлер, Ірина Жеребкіна, Наталія Чухим, Вікторія Гайденко тощо. Однак в історико-філософському аспекті проблеми розвитку гендерної теорії знання є недостатньо осмисленими та потребують свого подальшого розгляду. Метою даної розвідки є аналіз основних етапів становлення гендерної епістемології у закордонному" філософському дискурсі другої половини XX сторіччя.

Сучасний гуманітарний дискурс у своєму розмаїтті проблематики не лише відображає особистісний і соціокультурний світ, а й презентує історію взаємовідносин між статями, конструює певну поведінку й різноманітні види гендерної взаємодії. У науковий обіг поняття "гендеру" було впроваджено для розрізнення понять біологічної статі людини, її культурного і соціального конструктів. Нове поняття мало сприяти подоланню традиційного (есенціоналістського) наукового погляду, що пояснював би всі соціокультурні відмінності між статями, особливостями їхньої біологічної природи. У дослівному перекладі з англійської мови гендер тлумачиться як "рід" у лінгвістичному значенні слова (наприклад, рід іменника). У вжитку це поняття вперше з'явилося в психоаналітичній праці Роберта Степлера "Стать і гендер: про розвиток чоловічості і жіночості" (1968). Згодом завдяки працям таких дослідниць, як Гейл Рубін, Адрієн Річ та ін. поняття "гендер" поширилось. Відтак гендер розглядається як культурний, соціальний конструкт, система міжособистісних взаємовідносин, за допомогою якої формується, стверджується та відтворюється уявлення про чоловіче та жіноче в соціокультурі.

Прагнення дослідників наблизитися до розуміння типового у суб'єктивному чоловічому/жіночому світі, щоб збагнути особливості розвитку соціокультурного світу, виводило на площину наукового аналізу щораз нові проблеми і поняття. Так, у 70 - 80-і роки дослідження гендеру характеризуються своєю емпіричністю. Цей етап був увінчаний критикою раціоналістської методологічної площини філософії. Відзначається однобічність традиційної ("андроцентричної") епістемології та обґрунтовується необхідність роширення інтелектуального потенціалу філософських теорій та входження в них фемінної проблематики. На цьому етапі тендерні дослідження мають за мету "коригування" та "вдосконалення" науки (антропології, психології, історії, соціології тощо) з позицій жіночого авторства. Однак цей емпіричний етап характеризувався не зовсім толерантною науковою позицією дослідників гендеру у своїй невпинній критиці "маскулінності" та прагненні визнання теоретичних концептів тендеру в академічному середовищі.

Наприкінці 80-х років XX сторіччя на зміну емпіризму приходить концептуалізм, що виявився у зосередженні гендерних теоретиків на питанні відмінностей у статусі чоловіків та жінок у суспільстві. В його межах відбувається подальше становлення гендерної епістемології, зокрема розпочалося переосмислення традиційного епістемо-логічного конструкту "жіночого досвіду". У модерній науці відбувалося деяке незауваження гендерних особливостей емоцій, сприйняття, пам'яті, усього "жіночого досвіду" та його можливостей у формуванні нового знання (психологічного, історичного, соціологічного та ін.). Гендерні дослідження як новий гуманітарний напрям сприяли кон-цептуалізації відмінностей у гендеризації історичних суб'єктів. Увага філософів на цьому етапі також зосередилась на мові як на методі наукового дослідження. Цей метод по-новому висвітлював сутнісне в чоловічій/жіночій суб'єктивності, особливості гендерної суб'єктивації та давав змогу виходити на рівні типологізування, порівняння, абстрагування тощо. Адже відносини між статями фіксуються мовою у вигляді культурно-обумовлених метафор, стереотипів, накладають відбиток на мовну поведінку особистості і на процеси її мовної соціалізації. Система знаків як засобів самовираження постала проблемною площиною у гендерних дискусіях. З'являється думка про те, що будь-яке "об'єктивне" дослідження завжди зацікавлене, суб'єктивне і політизоване, оскільки має владний модус (домінування/підпорядкування). Більшість наукових текстів модерну-доби про жіночу суб'єктивність відтворювали цей модус. А дефіцит "жіночої мови", призабуття власної системи знаків як засобу самонайменування лише унеможливлювало відкриття сутнісного в суб'єктивному світі жінки. Саме у 80-х роках минулого сторіччя під закликом віднайдення жінкою "самої себе" популярними залишаються маніфестні тексти французьких філософів Гелен Сіксу та Люс Ірігарей, які у своїх працях відстоювали ідею жіночої суб'єктивації у мовленнєвій практиці.

Звернення до мови було своєрідним свідченням лінгвістичного зрушення у філософії, психології та інших науках. З'являється нове поняття практик мовленнєвої поведінки (вжитку) або дискурсу. Останній термін відображає плюральність, множинність форм мовленнєвої поведінки. Дискурс - це процес виробництва ідей, знання, текстів, науки, і е тим, з чим теорія співвідноситься і на чому грунтується у кодифікації та систематизації своєї множинності в межах прийнятної наукової норми. Дослідникам стало зрозуміло, що нормативність найвищої теорії, конвенційного теоретичного дискурсу, особливо філософії, є також обмежувальною. У цьому сенсі дискурс як комплексна мережа взаємоспіввіднесених умов істинності завжди перевищує кодифікаційну силу теорії, оскільки здатний надати їй нового розвивального імпульсу. Тому філософія вимушена відстежувати й асимілювати найрізноманітніші нові дискурси і не лише про тендер, а й про нові технології, аудіовізуальні засоби, пост-колоніальні суб'єкти та ін., щоб їх інкорпорувати і кодифікувати.

У науковий обіг поняття дискурсу ввійшло завдяки видатному досліднику культури, філософу та психологу Мішелю Фуко. Відомий своєю концепцією влади Фуко відкриває проблеми мови як означального механізму та позамовних, недискурсивних реальностей (тіло, дія, влада), що виявились вирішальними для сучасних філософських концепцій. Статус людини, зокрема статевий, отримує свій вияв через систему знаків як засобів самовиразу. Ця система мовних знаків і формує дискурс. Зрозуміло, що Фуко не був єдиним у відкритті проблеми мови як означувального механізму. Іншою значущою фігурою був психоаналітик, філософ Жан Лакан. Він першим наблизився до проблеми "мови несвідомого", прозірливо визначив стать як "маскарад" практик і знаків. Отож, мова є системою знаків як засобів виразу, своєрідним дискурсом, що тісно пов'язаний із владою (відома зв'язка у Фуко "знання - влада"). Мова і влада взаємопов'язані, а гуманітарний дискурс гендерно означений.

Дослідники гендеру (Сьюзен Браунмілер, Мері Далі, Кейт Мілет та ін.) на цьому етапі відстежили зміст багатьох епохальних текстів і вловили в ньому асиметричне бачення жінки. З'ясувалося, що античний дискурс створював і відтворював соціокуль-турну маргінальність жінки. Її "безмовне" та "об'єктне" становище. У подібну картину гендерного світу, як зокрема показали Джін Бетке Елштайн та Джейн Флекс, "вписувалися" міркування про стать Розуму в просвітницькому метанаративі. Опора на теорію деконструкції та феномен "інакшості" визначного філософа сучасності Жака Деріди також значно збагатила методологічне поле гендерних досліджень. Загалом збагачення змістовності філософського аналізу гендеру за допомогою схем, відкритих Фуко, Лаканом, Дерідою, дало змогу деконструювати навіть найбільш рейтингові філософські тексти, що грунтувалися на ідеї доречності та необхідності асиметричного становища чоловічого/жіночого у соціокультурі. Однак лише сьогодні стало очевидним, що ці схеми не остаточні у розкритті особливостей сучасного суб'єктивного світу жіночого та чоловічого гендеру. Виникла потреба пошукати нові методологічні засади, що відображали б особливості існування гендеру в сучасній соціокультурі. Адже зрозуміло, що деконструкція - лише підготовча робота для нових відкриттів.

З 90-років починається постструктуралістський етап, що характеризується посиленням дискусій між теоретиками фемінізму та гендеру (Тереза де Лауретіс, Розі Брай-дотгі). Засадове феміністське поняття "пригніченої фемінності" починає сприйматися амбівалентне, адже зрозумілим стає незадовільний стан не лише жінок, а й чоловіків у сучасній еоціокультурі. Крім цього, аплікація постмодерністських та постструктура-лістських ідей Фуко, Дельоза, Ліотара, Деріди та ін. на феміністську методологічну площину захитала односкерованість їх дослідницьких інтересів. Розпочинається нова' проблема-газація поняття "епістемологія", зокрема змінюється предмет дослідження. Замість вивчення відносин "знання - істина", теоретики гендеру починають дискурсивне дослідження низки взаємостосунків "знання-бажання-фантазія-влада". Наприкінці 90-х років відчутно змінюються гендерні політики в інтерпретації пізнавальної діяльності, знання тощо. Тут епістемологія постає не як критична структура знання, а радше як світоглядна позиція. Остання входить у науковий та буденний світогляд, визначає вектор теоретичних досліджень та практичних дій. Усвідомлюючи історичність процесу становлення гендеру, а також змін його відображення у дискурсивній практиці, дослідники мають за мету проаналізувати особливості гендерної суб'єктивації, творення нових образів гендеру, як і зміни їх соціокультурного сприйняття. Міждисциплінарніеть гендерного дискурсу дала змогу охопити в єдиному фокусі бачення різні репрезентації гендеру: як історико-культурний тип суб'єктивації, як соціокультурну метафору, що увиразнює культурно-символічну природу статі; як чоловічу/жіночу суб'єктивність та модус стилізації гендерного тіла; як соціальний та ідеологічний конструкт тощо.

Історико-філософський аналіз гендеру у соціально-гуманітарному дискурсі другої половини XX сторіччя на своїх початкових етапах фактично є розглядом переваг та домі-націй статей у найрізноманітніших сферах життєдіяльності. Відтак, сучасним дослідникам важливо з'ясувати ще й ті фундаментальні висновки, якими новий антиесенціалістичний підхід здатний збагатити розроблення тендерних теорій, орієнтованих на демократичний суспільний проект. Адже есенціалізм схильний зводити стать до її біологічної детермінованості і як форма неправдивого універсалізму є частиною західної метафізики. "Наполягати на бінарній опозиції жінка/чоловік, - як зауважував Жак Деріда, - означало б залишатися "полонеником Метафізичного" з її ілюзією присутності, буття, стабільного значення та ідентичності". З цим поглядом важко не погодитися. Тому дослідницька праця теоретиків тендеру наприкінці XX сторіччя скеровується на артикуляцію питань, що стосуються змін суб'єктивності, індивідуальної, тілесної, тендерної ідентичності, і на зв'язок їх із проблемою знання й епістемологічної легітимації.

Ця праця привела до виникнення тендерної соціальної епістемології, що синтезувала такі позитивні величини, як критичний стосунок до метанаративів, плюральність та контекстуальність знання, акцент на дискурсивності знання тощо. Вдаючись до образного зіставлення, гендер у межах соціальної епістемології можна порівняти з кристалом, що має різноманітні грані. На перший погляд видається, що ці грані-площини дають змогу дослідникові пізнавати тендер у чистоті різних наукових аспектів гуманітарного знання: філософського, психологічного, соціологічного, історичного тощо. З іншого боку, кожний аспект гендеру, який пізнається, є деякою поліфонічною сутністю, не тільки має багато граней, а й багато ракурсів висвітлення кожної з них. Під цим світловим пучком методологічної оптики межі граней-площин видаються не такими вже й чіткими, створюють щораз нові ілюзії сприйняття гендеру, породжують його нові значення.

Більшість тем гендерної проблематики соціальні епістемологи розглядають на рівні міждисциплінарної мови, тих теорій, понять і категорій, що виходять із гетерогенної наукової візії. Понятійне та категоріальне багатоголосся кожної проблеми гендеру відображає його феноменологію. Гендер як проблема вислизає від розчинення у нескін-чених наукових інтерпретаціях. Однак це не демотивує дослідника, а, навпаки, засвідчує сучасне постмодерністичне зрушення у науковому стилі мислення про гендер. Сучасний дослідник гендеру навіть у своєму вузько-предметному аналізі неминуче демонструє зануреність у поліфонічне довкілля наукової мови і здійснює своєрідну дискурсивну трансгресію від локалізації власної мови та мислення на дихотомності понять. Модерністський спосіб дихотомного мислення про гендер є ще доволі поширений і має свої засяжні наслідки, відтворюючи і стверджуючи тендерну асиметрію. Тому варто ще раз підійти до дихотомних понять, які окреслюють гендер та відстежуються у дискурсі, щоб здійснити своєрідне міметичне повторення й подальшу їх деконструк-цію. Зважаючи на те, що чоловіки і жінки дискурсивне зображуються у дихотомних опозиціях соціокультурних метафор, у своїх відмінностях, перевагах та домінаціях, все ж вважаємо, що стратегія тендерної рівності має бути скерована на зауваження та визнання позитивних відмінностей. У цьому випадку проблема гендерних відмінностей має розглядатися конструктивно у своєму солідаризуючому сенсі як "двополюсна" ідентичність гендерного світу. Зрозуміло, ця поки що утопійна візія потребуватиме подальшого творення нової тендерної культури, суб'єктами якої будуть рівновартісні ген-дерні особистості. Сучасний філософський дискурс вже сьогодні через авторські позиції відображає ці прагнення і, слід сподіватися, буде спроможний відійти від акцентів тендерної зверхності й толерантно розглянути статеву двополюсну ідентичність, щоб вписати багатство її життєвих властивостей у соціокультуру.

Отже, тендерна епістемологія у своєму розвивальному значенні тісно пов'язана з постмодерністською ситуацією в науці. Був захитаний ідеал розуму, уявлення про стабільність суб'єкта та його ідентичності. Відбувався пошук інтелектуального простору для раніше маргіналізованих "інших" (наприклад, жінок, кольорових, девіантів). Легітимувались маргінальні практики репрезентації, що дозволяли розглядати їх авторів як агентів нового знання. Емпіричний етап розвитку знання про тендер характеризувався намаганнями вдосконалити андроцентричну науку знанням про "фемінне" та протидіяли таким соціальним забобонам, як сексизм (зверхнє ставлення до особи протилежної статі) та андроцентризм (знання, що асоціюється з чоловічістю). Наступний концептуалістський етап розвитку епістемології призвів до акцентів на відмінностях чоловічого та жіночого в соціокультурі, зафіксував їх нерівну вартість. Натомість постструк-туралістська епістемологія виявилася більш орієнтована на антропологізацію пізнання. Тут дослідницьке мислення постає як критичний саморефлективний тип аналізу. При чому рефлексивність забезпечує взаємодію суб'єкта та об'єкта знання, оскільки суб'єкт пізнання не протистоїть світові, а, навпаки, взаємодіє з ним. Щобільше суб'єкт, котрий пізнає, не має ніяких переваг перед об'єктом знання, бо вони вкупі підпорядковані соціокультурній моралі. Найприкметнішою рисою сьогоднішньої тендерної епістемології є прагнення надати універсалізованому визначенню людства певного "забарвлення" за допомогою теоретичного осмислення "досвіду" тендерних суб'єктів. Стає очевидним, що не лише тендерна ієрархія впливає на конструювання знання, а й такі чинники, як раса, національність, культура, вік, причетність до різноманітних соціальних груп. Тому перспективи подальшого становлення тендерної епістемології тісно пов'язані з напрацюванням багатовимірного дослідницького проекту, здатного відобразити специфіку сучасного чоловічого/жіночого світу.

3. Гендер у дзеркалі історії та перспективи розвитку гендерних студій в Україні

Останнім часом "Український історичний журнал" почав порушувати проблему сучасного стану вітчизняної історичної науки. У ряді публікацій, вміщених на його шпальтах, автори визнають необхідність критичного засвоєння досвіду західної історіографії у справі розробки національної моделі української історії та інтегрування її у всесвітню. Серед першочергових завдань вітчизняних істориків - оновлення методології історичної науки і запровадження нових міждисциплінарних дослідницьких методик, які синтезують досягнення гуманітарних наук: соціології, психології, демографії, антропології, географії. Свого часу вони були успішно використані істориками "нової історії", започаткованої французькою школою "Анналів".

Саме її представники, поставивши перед собою завдання перетворити історію в основну синтезуючу науку про людину, звернулися до минулого різних соціальних верств і груп та їх вкладу у розвиток соціуму, не залишили поза увагою і "жіночу історію", яка до того часу розвивалася у руслі аматорських студій про роль видатних жінок і не виходила за рамки біографічного напрямку. Причини її появи, а також аналіз теорії і методу стали предметом вивчення російської дослідниці Л.П. Рєпіної.

Гендерна історія (від англійського Gender - стать) розглядається нею і як спадкоємниця "жіночої історії", започаткованої науковими студіями минулого століття, присвяченими жінкам. Історія жінок, становлення якої пройшло кілька етапів, пережила швидку трансформацію - від історії видатних жінок, що мали відверто популярний і нерідко публіцистично-феміністичний характер. Друга стадія жіночих студій (30-50-ті роки) характеризується появою спеціальних досліджень біографічного напрямку. Однак і в цьому випадку жінка розглядалася хоча і в контексті її громадської діяльності і політики, але переважно як декор на фоні чоловіків з описами пікантних подробиць стосунків видатних політиків з жіноцтвом.

Якісно нових рис жіноча тема набула у рамках сформованої у 60 - 70-ті роки "нової соціальної історії", яка запозичила методи і прийоми досліджень соціальних наук, головним чином соціальної психології та антропології. Її прибічники зацікавилися історією жінок, слушно визнаючи, що вивчення минулого, як і аналіз сучасності, повинні спиратися на інформацію про становище та вклад обох статей у господарську, духовну і культурну сферу.

Саме ця мета - написати "жіночу історію", що повернула б слабку стать в історичний процес і не тільки видатних її представниць, а й пересічну жінку-матір, господиню і дружину з її світом цінностей привела до переродження "жіночої історії" наприкінці 60-х - на початку 70-х років у нову, що згодом дістала назву гендерної. Її прибічники розглядають всесвітню історію як історію переважно чоловічої цивілізації (his history - його історія), що має бути доповнена (her history-її історією). Зосередившись на вивченні історично сформованих відносин між чоловіками і жінками у патріархальних структурах класових суспільств, вони використовували нову категорію аналізу соціальних відносин, названу гендером. З допомогою цієї специфічної категорії дослідники не тільки подолали домінуюче уявлення про виключно біологічну природу соціальних ролей статей, а й підійшли до розуміння необхідності вивчення історії жіноцтва у контексті взаємовідносин між статями.

Гендер, визнаний нині як важливий вимір соціуму поряд з класовим і расовим, слугує описові соціальне визначених характеристик чоловіків і жінок - на відміну від біологічно визначених. Згадана категорія, яку ще називають "соціокультурною статтю", на думку її прибічників, доклика-на підкреслити соціальний характер нерівності між статями, що поступово змінюється залежно від суспільних та культурних трансформацій.

Розробляють новий напрям гуманітарних студій, котрий є широким міждисциплінарним полем, що синтезує соціально-економічний, демографічний, соціологічний, культурно-антропологічний, психологічний виміри розвитку соціуму, як зарубіжні, так і вітчизняні дослідники. Однак більшість відповідних студій належить перу зарубіжних фахівців. Вони не лише визначили коло досліджень з гендерної історії, її теоретико-методологічні основи, а й спробували визначити власну періодизацію (Д. Келлі та Д. Скотт (США), М. Фокаулт, Ж. Лакан (Франція), Е. Джейнуей, С. Александер (Великобританія), Л.П. Рєпіна і Т. Кли-менкова (Росія), вивчити становище жінок у різних сферах суспільного життя багатьох країн.

Завдяки проведеним дослідженням представники нового напрямку вже у 90-х роках почали створювати узагальнюючі праці, присвячені інтегруванню "історії жінок" у всесвітню історію. Від окремих статей та монографій з історії взаємовідносин чоловічої і жіночої частин соціуму у різних країнах і в різні епохи гендерні історики перейшли до масштабних проектів реконструкції історії жіноцтва в контексті відносин з чоловіками на європейському континенті та в Північній Америці. Маємо на увазі "Історію жінок Заходу" - колективний проект французьких, італійських, англійських і американських дослідників.

Своєрідний "жіночий бум", який пережила Західна Європа і Америка у 60-80-х роках XX ст., коли виникла дискусія про сутність соціальних ролей чоловіків і жінок, їх вклад у цивілізацію та місце у сучасному суспільстві на порозі XXI ст., не минув і країни Східної Європи, включаючи Україну. Серед нових явищ у нашому житті, породжених трансформацією пострадянського суспільства і утвердженням власної держави, вагома роль належить українській жінці, яка намагається знайти своє місце як у сучасному світі, так і в українському соціумі. Про це свідчать численні науково-практичні конференції, семінари, де обговорюються проблеми становища сучасної української жінки на ринку праці, в сім'ї, її репродуктивне здоров'я, місце у розбудові національної держави та сучасній політичній еліті, у реформуванні освіти тощо. Не залишилися поза увагою українських жінок і перспективні й розвинуті на Заході жіночі студії, які з 80-х років трансформувалися в новий вид міждисциплінарних досліджень - гендерні.

Висновки

Гендерна концепція та тендерні показники людського розвитку враховують вітчизняні дослідники та політики. Як влучно зазначила М. Богачевська-Хомяк - автор монографії "Білим по білому. Жінки в громадському житті України.1884-1939", де вперше для українського читача поставлена проблема витоків вітчизняного фемінізму і гендерного підходу до історії, "українському чиновництву, яке вже знає, що таке тендер, належить розібратися тепер з тендером". Зазначимо, що до кінця 80-х років мало хто з науковців-гуманітаріїв був обізнаний з концепцією гендера. З середини 90-х років згадана концепція стала предметом наукових дискусій, її використовували соціологи, демографи, економісти.

Гендерний підхід як багатогранне бачення історичного процесу, що передбачає діалог статей у плані реконструкції історичного розвитку з урахуванням форм їх взаємодії і взаємодоповнення, зацікавив і вітчизняних дослідників. Перспективною щодо цього є спроба осмислити і узагальнити стан вітчизняних жіночих студій, до якого вдалися автори збірки статей "Жіночі студії в Україні: жінки в історії та сьогодні". Вони не тільки висвітлили роль українського жіноцтва в Х-ХХ ст., а й розглянули жінку як суб'єкт історичного розвитку. Оскільки автори видання трактують "жіночу історію"' як складову частину гендерної історії, є підстави вважати згадану збірку "реальним кроком на шляху до утвердження тендерного підходу в історичній науці".

Цілком поділяємо міркування авторів про те, що утвердження гендерного виміру соціуму і особливо здійснення його ретроспекції на минулі епохи в Україні зумовлені рядом труднощів, зокрема, відсутністю широкого кола фахівців, які від описових нарисів про видатних українських жінок перейшли до з'ясування місця пересічної українки в соціокультурному розвитку на основі теоретико-методологічних підходів розвинутої на Заході академічної дисципліни.

Гадаємо, що перешкодою на шляху розвитку гендерної історії в Україні є не тільки нерозвинутість категорій і понять нового виду гуманітарних студій, особливо тих, що стосуються співвідношення гендерних досліджень з жіночими, а й відсутність компаративного аналізу феномена жінки в західній та східній цивілізаціях, без чого визначення її місця в історії українського соціуму виглядає як аматорська спроба. Тому аналіз здобутків західної історіографії в галузі гендерної історії, яку переслідує автор даного огляду, сподіваємося, стане в пригоді вітчизняним дослідникам.

Список використаної літератури

1. Декларація про загальні засади державної політики України стосовно сім’ї та жінок // Голос України. - 2009. - 23 берез.

2. 2. Україна. Верховна Рада. Про Декларацію про загальні засади державної політики України стосовно сім’ї та жінок: Постанова… 5 берез. 2009 р. № 475-ХІУ // Голос України. - 2009.

3. 6. Абубикирова Н.И. Что такое "гендер"? // Общественные науки и современность. - 2006. - №6.

4. Бабаева Л.В. Деловая активность женщин в новых экономических структурах // СОЦИС. - 2002. - № 5.

5. Бабаева Л.В. Женщины: актуальное направление социальной политики: [Концептуальный подход к разработке Федеральн. программы] // СОЦИС. - 2007. - № 7.

6. Бєлоусова І. Жінка і суспільство: нерівний шлюб…: [Інтерв’ю нар. депутата України про роль жінки в сучас. укр. сусп-ві] // Україна. - 2009. - № 11.

7. Женщина в свете политики // Правда. - 2000. - 25 июня.

8. Женское движение: новое платье или заплаті на старое // Правда. - 2001. - 20 февр.

9. Історичні передумови сучасного жіночого руху // Інформаційний бюллетень Українського інституту соціальних досліджень. - 2009. - № 11 (36).

10. Кобилянська О. Дещо про свободу, фемінізм і таке інше: [Гендер - рівноправність чоловіків; жінок: Бесіда з дир. Гендер. бюро Проекту "Гендер у розвитку" ПРООН О. Кобилянською] // Молодь України. - 2008. - 11 серп.

11. Ковалев В. Права женщин и детей нуждаются в защите государства // Рос. юстиция. - 2006. - № 2.

12. Ковальська Н. Жіночі проблеми: у трьох вимірах: [Резонанс на ст. "Де ж наше місце, бабоньки" від 9 січ. 2001 р.] // Рад. Україна. - 2001. - 8 берез.

13. Коржан С. В усі часи, у всіх народів. Жіноче питання: роздуми над шляхами його вирішення // Вільна Україна. - 2001. - 6 серп. - С.2.

14. Костюкевич Л.М. та ін. Соціально-політичний аспект жіночого руху в Україні: пробл. та тенденції / Костюкевич Л.М., Костюкевич К.В., Докашенко Г.П. // Жіночий рух в Україні: історія і сучасність: Міжнар. наук. - метод. конф.: Одеса, жовт. 2004 р.: Тез. доп. - К., 2004.

15. Лавриненко Н. Равноправие женщин: новая проблема? // Укр. обозреватель. - 2004. - № 3.

16. Ломакина М. Международная защита прав женщин // Моск. журн. междунар. права. - 2006. - № 3.

17. Маева П.И. Женский вопрос. Будет ли найден на него ответ? // Правда. - 2001. - 9 февр.

18. Пашко А. Жіночий рух в Україні: історичний аспект та сучасний розвиток // Час - Time. - 2007. - 4-10 верес.

19. Писаревська І. Перший крок "Жіночої справи": [Роль жінки в суспільстві] // Голос України. - 2009. - 27 лип.

20. Рихтер Дж. Гендерная идеология и "холодная война" // Общественные науки и современность. - 2009. - № 1.

21. Семенова Г.В. Голос женщины в регистре времени // Правда. - 2001. - 18 мая.

22. Силласте Г. Куда движется женское движение // Известия. - 2000. - 31 окт.

23. Смирнова Р.М. Равные возможности для женщин: опыт европейского общества // Сов. гос. право. - 2001. - № 3. - С.143.

мвмв

Авторское мнение может не совпадать с мнением редакции портала
Перепечатка материалов без ссылки на наш сайт запрещена