Людина в культурному просторі

Людина в культурному просторі

Людина в культурному просторі

Культура і цивілізація

Людська історія виявила, а філософи, соціологи й політологи описали безліч найрізноманітніших соціальних конфліктів: великих і малих, глобальних і локальних, національних і наднаціональних. Цивілізація винахідлива на продукування всяких конфліктів. Соціальні науки в рамках створюваних теорій намагаються визначити головний для певного часу конфлікт. Маркс наприклад, вважав таким класову боротьбу, а Хантінгтон - зіткнення цивілізацій, - перераховувати такі теорії можна нескінченно. Коли марксистські суспільствознавці писали про те, що для успішної практичної політики треба правильно визначити „головне протиріччя нашої епохи", вони були абсолютно праві. Сьогодні також необхідно і в стратегії, і в тактиці, і в усіх сферах цивілізації - від виробництва й економіки до політики, ідеології й науки - виходити саме з головного протиріччя. Ми не стали б навіть заперечувати проти формулювання „головне протиріччя епохи". Треба тільки враховувати, що сучасна епоха - епоха глобальних процесів. Не в тому розумінні, що якась країна, наприклад США, хоче нав'язати всьому світу свій порядок, а в тому розумінні, що цивілізація набуває все більшої й більшої внутрішньої однаковості. Стандарт як основа цивілізації все глибше проникає в тіло людства, можна сказати, що воно зазнає процесу глобалізації. Але тоді й головне протиріччя епохи повинне бути глобальним.

Втім, таке глобальне протиріччя всіх часів і народів визначено вже давно, з тих часів, коли „Ісус зведений був духом у пустелю для спокуси від диявола" (Мф. 4,1). Земним, зрозумілим для людини відблиском цієї боротьби, є протиріччя між цивілізацією й культурою. Наголосимо, що поняття „протиріччя" ми в цьому випадку вживаємо в повному діалектичному гегелівському розумінні цього слова. Тобто під протиріччям ми розуміємо таке відношення між протилежностями (у цьому випадку - цивілізації й культури), при якому протилежності не можуть не співіснувати одна з одною й водночас не можуть існувати одна без одної. Своєрідна „ворожнеча". Б.П. Вишеславцев наполягав саме на такому типі конфлікту цивілізації й культури, коли писав: „Не конфлікт пролетаріату й буржуазії виражає трагічне протиріччя індустріальної епохи, а конфлікт цивілізації й культури, виробництва й творчості, господарства й духу".

Культура зберігає соціальність, противиться імпульсам цивілізації атомізувати суспільство на індивідів. Цивілізація з усіх йор свого тіла виділяє конфліктність, і причини всіх війн, великих і малих, полягають у цивілізації; більше того: чим більше цивілізується суспільство, тим більше зростає кількість війн і конфліктів, які воно переживає. І якби людина жила тільки в одному просторі - просторі цивілізації, то історія людства вже давним-давно б скінчилась, повністю й абсолютно цивілізоване людство вже давно б підірвало себе. Але, на наше щастя, завдяки Богові, кожна людина живе або, принаймні, може жити у двох просторах: і цивілізації, і культурі одночасно. Це й продовжує життя людству, це й дає підстави для оптимізму. Людина, перебуваючи в культурному просторі, діє в алгоритмах прямо протилежних за змістом алгоритмам цивілізації. Основна, так би мовити, формула поводження людини в просторі культури, основний імператив культури виглядає так:

Я - -ІНШИЙ

(засіб) - (мета)

Якщо в цивілізації панує прагматизм й утилітаризм, то в культурі панує альтруїзм, тобто здатність безкорисливо жертвувати собою на благо іншого, жертвувати всім, аж до власного життя. Це твердження не звучатиме так патетично, якщо згадати, що Господь так полюбив людину, людство, що Сина свого послав на страту. Варто відразу домовитися, що є альтруїзм обмежений, розважливий, альтруїзм заради вигоди і є альтруїзм, заснований на любові, саме такий альтруїзм ми маємо на увазі. Якщо в цивілізації панує абсолютний егоїзм, то в культурі панівним є світогляд гуманізму, що становить собою орієнтацію у світі на життя й волю людини як найвищі цінності. Якщо в цивілізації панує індивід, то в культурі панує особистість. Ми вже мали нагоду писати про наше розуміння особистості як істотні властивості людини, що забезпечують їй здатність до творчості в умовах волі, знов-таки в цивілізаціях, здатних До творчості. Але цивілізація „розплющує" особистісні якості людини, роблячи людину одномірною, здатною творити тільки в одній площині, причому, площині горизонтальній: у горизонталі „індивід - річ - індивід". Про різні решітки цивілізаційного й культурного простору, по суті, вже давно говориться у творах учителів церкви. От як, наприклад, виглядає вчення Нила Сінайського про вісім пороків (Про осьми духів зла): Черевоугодництво - Піст Блуд - Цнотливість Сріблолюбство - Некорисливість Гнів - Милосердя Печаль - Віра Зневіра - Терпіння Марнославство - Скромність Гордість - Смиренність. Не треба бути занадто проникливим, щоб побачити, де тут опорні вузли цивілізаційного, а де - культурного простору.

У двадцятому столітті в Радянському Союзі співали: спочатку думай про Батьківщину, а потім про себе. У цивілізаційному просторі така мелодія й такі слова звучать дисонансом, ріжуть слух, проте в культурі вони гармонійно доповнюють симфонію. Це прекрасно розумів Іван Котляревський, коли писав: Де общее добро в упадку, - Забудь отця, забудь і матку! Лети повинність ісправлять... Повинність як обов'язок, як могутній моральний імператив, енергія якого народжується в надрах культурного простору.

Саме про такі цінності говорив Георгій Федотов: „Культура - ці згустки накопичених цінностей - сповільнюють процес знебоженої людини, затримуючи її в етичних, естетичних планах людської щиросердності". Людина, яка опинилася в просторі культури, починає живитися її соками, осягає її логіку. Нагородою за це стає відчуття себе людиною, особистістю.

Людина в цивілізації атомізує її простір, у культурі ж вона зв'язує собою воєдино весь світ - і дольний, і горішній, і минулий, і майбутній. Щоб бути здатним до такої діяльності, людина повинна знайти, зберегти й розвинути такі здатності. Ну, нехай вони даються їй від народження, але як вона їх з можливості перетворює в дійсність, де навчається вона вмінню жити відповідно до таких здатностей? Відповідь тут може бути тільки одна: у РОДИНІ. Воістину рідний дім - начало всіх начал. Людська реальність починається з родини...

Родина як складова культури

Ми наполягаємо на тому, що всі здатності людини жити в просторі культури й адекватно в ній почуватися народжуються в родині. Тут можна було б послатися на психоаналітика Рене Спітса, який уперше сформулював основні принципи теорії прихильності у взаєминах дітей і дорослих. Але ми вважаємо, що справа набагато глибша, саме в родині відносини між дітьми й дорослими будуються за принципом абсолютного альтруїзму, в культурному розумінні цього слова. Батьки піклуються про своїх дітей і жертвують часом усім заради них, зовсім не для того, щоб діти потім піклувалися про своїх старих і батьків. Звичайно, така турбота теж включається в систему сімейних відносин, але вона так само припускає альтруїзм. Ставлення батька до сина безкорисливе, альтруїстичне за своєю сутністю, і реально здійснюється воно в кожній нормальній родині. Треба було пережити безліч стійких і агресивних цивілізаційних структур для того, щоб раптом відчути той відомий ще з біблійних часів факт, що родина - особливий дар людині. Дар, здійснюючи який, людина знаходить себе в Іншому, дар, заради якого народжується „праксис" „неутилітарного" ставлення до Іншого. Може виникнути питання про те, що якщо альтруїсти - батьки, то діти дуже часто є егоїстами? Так, але це егоїзм особливого роду, егоїзм, без якого неможливий альтруїзм; це, точніше, не егоїзм, а готовність прийняти все, що є дійсно присутнім у дитини. Без такої готовності справжній альтруїзм неможливий - це по-перше.

По-друге, зазнаючи на собі альтруїстичні ставлення, дитина назавжди вносить у свою душу модель альтруїстичного, неутилітарного поводження. У психології це зветься імпринтингом. У дитячих іграх діти відтворюють ці відносини. Подивіться на ігри дівчинки з лялькою, на те, як вона її жаліє. Жаліє в споконвічно слов'янському розумінні цього слова, де жаліти й любити означає те саме. Справжню модель альтруїзму описано в притчі Ісуса про блудного сина. Згадаймо, що молодший син, пішовши з рідного дому, „розточив" майно своє, живучи розпутно, опинився в далекій стороні, забувши й про батька, і про Батьківщину. І от коли він вирішив повернутися та покаятися перед батьком, батько, побачивши сина, ще до всяких слів „упав йому на шию й цілував його". А коли син сказав йому: „Я згрішив проти неба й перед тобою й уже невартий того, щоб називатися сином твоїм". Що зробив батько? Наш цивілізаційний досвід підказує: у разі, коли ти пішов проти неба й проти мене, ти дійсно невартий називатися моїм сином. Цивілізаційний досвід послужливо виймає з пам'яті Тараса Бульбу з його „я породив тебе - я тебе й уб'ю". Євангельський батько діє інакше, він дає синові найкращий одяг і влаштовує свято. „І цей син мій був мертвий й ожив, пропадав і найшовся". Це і є справжній альтруїзм. Альтруїзм не тільки прощення, але й альтруїзм позиції, що завжди залишає можливість покаятися. І тільки в родині формуються вміння бажати це робити. Саме тому ми вважаємо, що родина перебуває в основі культури, краще сказати, становить фундамент культури. Отже, руйнується інститут родини - руйнується весь будинок культури. Сумний досвід сексуальної революції на Заході це прекрасно проілюстрував. Родина як соціальний інститут, як частина культурного простору одночасно має й свою історію. Якщо вести цю історію від Адама і Єви то найчастіше це історія ослаблення культурно утворюючого потенціалу родини, а то й зовсім її розпаду. Родина міцно залишається в лоні культури там, де вона найближча до вічних абсолютних ідеалів. Ми маємо на увазі відповідність інституту родини ідеалам християнства й, перш за все, православним ідеалам. Оскільки саме православ'я ревно охороняє традиції первинного християнства. У християнській символіці світотворення є водночас домобудівництвом, улаштуванням родини, є влаштуванням домоспасіння. Як Господь дарує людині можливість урятуватися, незважаючи на її первородний гріх, так родина дарує дитині змогу подолання всіх спокус цивілізації, дарує їй можливість увійти в простір культури й почуватись у ньому, як удома. Абсолютно правий М.М. Дунаєв, коли пише, що „перебування поза домом рівнозначне, на рівні символу, перебуванню поза Богом, поза порятунком. У Пушкіна „Бенкет під час чуми" починається ремаркою: вулиця... накритий стіл... ". Саме так! Бенкетувати під час чуми можна тільки на вулиці - це цілком у дусі цивілізації. У християнській традиції родина покликана не тільки до народження, але передусім до виховання дітей, хоча це виховання є, насправді, випробування любові, якому піддається кожен з чоловіків і жінок перед Богом. І в цій любові, у цьому випробуванні батьки набирають енергії для альтруїзму, а діти, споживаючи цю енергію, стають людьми.

Будівництво культурного простору має й філогенез, і онтогенез. Культурний простір будується людством в усі століття, але кожна людина, кожна конкретна родина, повторюючи філогенез, будує власний культурний простір. Точніше, кожна людина створює можливість у собі для того, щоб обжити якусь частину культури, зробити її своїм культурним простором, надати їй статусу культурної реальності. Наскільки людина здатна до цього, залежить від того, наскільки вона розвинула власні якості внутрішньої людини. Зовні людина майже винятково живе в цивілізації, внутрішня людина живе тільки в культурі, для неї повітря цивілізації - отрута. Побудова внутрішньої людини починається з іншого. Інше щодо цього - це здатність віддати все заради іншого, це і є найвища фаза у відносинах між людьми. Заповідь любові, як відомо, „є перша й найбільша заповідь". Вона містить заповідь любові до Господа й до ближнього. Нагадаємо тут, що любов до ближнього припускає любов до Всевишнього як обов'язкову умову. Але не все так просто й з любов'ю до ближнього. Ми вживаємо слово „інший", маючи на увазі будь-яку людину. А Христос говорить про ближнього. А як же бути з далекими? Чи можна далекого любити, як самого себе? У Євангелії є відповідь на питання, кого розуміти під ближнім. Один законник сказав Ісусові: „А хто мій ближній? На це сказав Ісус: Якась людина йшла з Єрусалима в Єрихон і натрапила на розбійників, які зняли з неї одяг, зранили її й пішли, залишивши її ледь живою. Принагідно один священик ішов тою дорогою й, побачивши її, пройшов мимо. Так само й левіт, бувши на тім місці, підійшов, подивився й пройшов мимо. Самарянин же якийсь, проїжджаючи, знайшов її й, побачивши її, зглянувся й, підійшовши, перев'язав їй рани, ллючи масло й вино; і, посадивши її на свого осла, привіз її в готель, і подбав про неї. А наступного дня, від'їжджаючи, вийняв два динари, дав власникові готелю й сказав йому: подбай про неї; і якщо витратиш більше, я, коли повернуся, віддам тобі. Хто з цих трьох, думаєш ти, був ближнім людині, на яку вчинили напад розбійники". А як думаєте Ви, шановні? Відповідь проста. Ближній той, хто робить милість. Отже, у родині дитина вчиться не тільки альтруїзму, але й безкорисливості. Вчиться робити милість - вчиться, тим самим, далеких робити ближніми, без чого любов в християнському розумінні цього слова неможлива. Формування такої здатності починається з дитинства. З тих слів, коли мати говорить синові: „Не рви квіточку, бо їй боляче". Дитина вже знає, що таке біль, і тому може поставити себе на місце квіточки, може зрозуміти як це квіточці боляче. Саме в родині народжується, за висловом Ф.І. Тютчева, така благодать, як співчуття, уміння почуватись разом з іншим, співчувати - усе це умови формування любові й до Бога, і до ближнього. Поза родиною, або поза розвиненістю здатностей бути альтруїстом, поза умінням співчувати любов неможлива. Хоча для її повноти потрібна ще одна умова: любити себе, тому що за Євангельським словом, людина, не здатна любити себе, не може навіть зрозуміти, що значить любити ближнього. Любов і родину, їхнє значення в житті людини важко переоцінити. Не випадково на теми любові й родини написано ледь не стільки ж, скільки про все інше з життя людини взагалі.

Завершуючи цей розділ, наголосимо, що в родині лише формується основа любові. У всій її яскравості любов може розквітнути, якщо людина повністю порине в простір культури. А про те, що означає любов, читач може прочитати в апостола Павла, у його знаменитому першому посланні до коринфян, у дивній 13-й главі, що очищає й підносить душу.

Моральність у просторі культури

Імперативний простір культури формується моральністю. Моральність - це таке поле культури, у якому людина народжується, стає людиною й живе, як людина. Воно створює напругу в полюсах добро - зло й змушує людину вибирати або лінію добра, або лінію зла. Звичайно, основний зміст вибору визначається тими установками, які закладає в людину родина. Коли мати привчає дитину ставити себе на місце іншого, одночасно дається оцінка вчинку дитини: ти зробив добре. Отже, моральність у первинному вигляді (умовах родини) проявляється як оцінка добре - погано, як похвала й покарання. Поступово в родині формується прагнення до того, щоб твої вчинки оцінювали інші, а простір морального поля розширюється й, нарешті, зміцнюється вмінням робити самооцінку. Таким чином, на нашу думку, відбувається піднесення моральних почуттів людини від дитячого питання „крихітки-сина" що таке добре й що таке погано, - до самооцінки й уміння вибудовувати лінію свого поводження, лінію своїх вчинків згідно з логікою морального поля. Це поле, скоріше, сходи, ідучи якими, людина може підніматися від тілесного до духовного. Тілесне життя, як відзначав один з перших російських філософів-антропологів Несмєлов, позбавлене моральної основи: „... єдина цінність, яку не створює й не може створити фізичний світ і яку може внести у світове життя одна тільки людська особистість, полягає в моральній діяльності людини". Піднімаючись сходами моральності, людина одержує шанс піднятися над своєю тілесністю й стати особистістю, оскільки моральність - це не тільки вміння розрізняти добро й зло, але й здатність нести відповідальність перед собою, Богом і людьми за свої вчинки. Така здатність розвивається на основі головного морального почуття в людині. Зрозуміло, що в цьому випадку йдеться про совість. Совість, цей „пазуристий звір" (О.С. Пушкін), мучить людину. Почуття совісті, що прокинулася, часто нестерпне, але без неї, без відчуття палючого почуття совісті, що прокинулася, людина сходами Іакова не може ступити навіть на перший щабель. Нагадаємо, до речі, що сходи Іакова - це сходи, які відкрилися біблійному Іакову й указали йому шлях на небеса, до Бога. Сходи й зв'язують людину з Богом, і розділяють труднощами подолання земного (гріховного) тяжіння. У цьому випадку ми під земним тяжінням розуміємо весь вантаж цивілізації й цивілізаційного набору потреб і навичок. Підніматися цими сходами дуже важко. Ми ще матимемо нагоду говорити про це. Але не менш важко зробити навіть перший крок, стати на перший щабель цих сходів. Розрізнити цей щабель у цивілізаційному тумані гострих вітальних бажань і потреб виявляється нелегкою справою. Діти в родині саме й здобувають здатність бачити цей, такий потрібний людині, напрямок. І одна з найважливіших умов такого вміння бачити цей напрямок полягає в присутності у внутрішній людині совісті та її зовнішнього вираження - першого прояву - почуття сорому.

Старайтесь сохранить тепло стыда:

Все, что вы любите и чтите

Всегда нуждается в его защите

Или исчезнуть может без следа (С.Я. Маршак).

Отже, трикутник: „добро - зло - совість" становить ту основу, на якій відбувається формування особистості та її піднесення.Ю. Шрейдер справедливо називав совість абсолютом, що визнає кожен незалежно від світогляду або релігійної віри1. Тут є дві проблеми, які одним кінцем спираються на цивілізацію, а іншим - на культуру. Перша проблема полягає в тому, щоб добре собі уявляти, звідки в людини береться совість. Усім відомий вираз: „Ти зовсім совість втратив!" Але, щоб втратити щось, його треба мати. От і виникає питання, звідки в людини береться совість. Ми наполягаємо на тому, що совість виникає в просторі родини. І якщо в соціумі розхитуються підвалини родини, це, перш за все, позначається на совісності людей, совісності як найважливішій частині живлющої для людини атмосфери соціуму. Совість, звичайно, формується й за межами родини. Тим більше, що є люди, які виростають за межами родини. Але такі люди усмоктують у себе атмосферу совісності, що вже вироблена людством, і виробляється вона саме в родині.

Друга проблема полягає в тім, щоб відповісти на запитання совісній дитині, що їй робити із совістю, коли вона підросла. Ми вже мали нагоду говорити про те, що совість - дуже незручна й обтяжна ноша для людини в просторі цивілізації. І коли в людини „кішки на душі шкребуть", коли прокидається совість, ми всіляко намагаємося її знов приспати. Друзі й близькі, зазвичай, у цьому старанно допомагають: „ну що ти переживаєш!", „ну хіба ти один тільки такий!", „ну з ким не буває!". Кожен з нас тисячі разів і чув ці слова, і сам їх вимовляв. Ми знімаємо з себе вантаж морального імперативу такими словами, ми підбудовуємо до вже зробленого вчинку інший словесний портрет причин і наслідків, які нібито привели нас до вчинку природним шляхом: винні обставини, я не винен - так совість засинає. Лихо полягає в тім, що заснула в такий спосіб совість прокидається в нас наступного разу вже на превелику силу, а потім і взагалі перестає прокидатися. От так, спочатку непомітно для себе й інших, іде процес втрати совісті, поки вона не виявляється безповоротно загубленою. „Само собою, - писав Ю. Щрейдер, - мрія зберегти чисту совість ілюзорна. Людині завжди є за що червоніти, а спокійну совість Альберт Швейцер назвав винаходом диявола. Спокійна совість - це совість, що втратила здатність відчувати зло"1. Допомагаючи людині заспокоїти совість, ми фактично підштовхуємо її в лабети диявола. Тому в дитини, у якої вихована совість, виникає дилема: заспокоювати чи будити совість. У просторі цивілізації діє імператив: присипляти! Простір культури вимагає: охороняй, як найважливішу цінність.

Ми говоримо про совість, можливо, занадто детально тому, що вона не тільки орієнтир до сходів Іакова, але й двері в простір культури. Вона пароль на вихід і вхід у простір культури. Якщо людина виходить із простору культури в цивілізацію й забуває пароль, назад вхід їй уже заказано. Така людина стає носієм мефістофілівської логіки, логіки „егос", вона здатна лише розкручувати маховик чисто цивілізаційних відносин, усе більше й більше загострюючи й головне її протиріччя, і всі інші.

У чому ж суть совісті? Суть совісті, на нашу думку, полягає в умінні розрізняти добро й зло на почуттєвому рівні.

Про те, що таке добро й що таке зло, як розуміє проникливий читач, писав не тільки В. Маяковський. Уся етика з її багатовіковою історією - від Конфуція й Аристотеля до російських та українських філософів срібного століття - є, за суттю своєю, розповідь на цю тему. У контексті наших міркувань для нас важливо відзначити, що добро - це завжди вибір на користь іншого, а зло - це вибір на власну користь. Нагадаємо, що й Кант, і Фіхте наполягали на пріоритеті спільних інтересів і пропонували індивідові дотримуватися принципу обов'язку, тобто діяти на благо загального. Оцінкою тут займається суспільство, і оцінка ця безжалісна, безкомпромісна й дуже тверда щодо людини, яка робить вибір між добром і злом. З усього набору можливостей найближчим для людини є вибір на користь свого „я", на користь „егос". Така думка найзрозуміліша, найпривабливіша, вона є природною для цивілізаційного простору. Напрямів такого вибору дуже багато, і тільки один з безлічі є напрям у бік Іншого Саме тому феноменологічно ми сприймаємо світ, як місце, де багато зла й мало добра. Насправді ж, той єдиний напрям, про який ми говорили, і є напрям, у якому здійснюється людина, як людина внутрішня, як особистість. За великим рахунком, цей напрям лінією я - батько, мати - інший - Інший - Бог. Якби раптом попросили відповісти стисло на питання, що таке людина, то найкоротша відповідь, мабуть, була б такою: людина - це зазначений вище напрям, усяке відхилення від нього є відхилення від добра й розцінюється, як зло, або, якщо хочете, гріх. У християнстві, як відомо, слово гріх (у перекладі з грецької) означає „мимо" (згадайте вираз „оранка з огріхами"), тобто гріх є відхилення й від батька, і матері, і від іншого, і від Бога. Маючи волю вибору, людина, спокушена благами цивілізації, може йти шляхом „мимо", у суті своїй - це шлях зла й гріха. Тут у суспільстві діє моральний імператив, що все-таки змушує людини замислитися над своїм вибором, не відхилятися, або, принаймні, вчасно повернутися на покинутий шлях. „Совість - це остання перешкода, яку моральна природа людини будує перед доводами, що спокушають розум, уміло враховуючи об'єктивні висновки, інтереси, потреби"1. Механізм дії такого імперативу дуже простий: це є суспільна думка, суспільне визнання. Імператив „що скаже княгиня Марія Олексіївна?" й, тим більше, „що скажуть люди?" завжди дуже чітко позначає границю добра й зла, і, одночасно, він включає механізм сорому й совісті. Наголосимо вже тут на найважливішому значенні наявності в моральних відносинах абсолюту. Із зануренням людини в цивілізацію поняття гріха згортається. Добро й зло стають амбівалентними. Залишається лише зовнішня діалектика, гра в добро й зло. Добро й зло вимагає не гри, а справжнього життя, серйозного ставлення. Такою є реальність людини в моральному просторі. Захоплення ж зовнішньою діалектикою обертається в моралі релятивізмом. У напрямку до цивілізації ми прирікаємо себе на марний пошук абсолюту. І раптом виявляємо, що цей пошук дає прямо протилежний бажаному результат: „усі, хто шукали цієї правди на шляхах зовнішнього, державного, політичного влаштування життя, - усі, хто вірили в монархію або республіку, у соціалізм або в приватну власність, у державну владу або в безвладдя, в аристократію або демократію, як в абсолютне добро й абсолютний зміст, усі вони, бажаючи добра, творили зло й, шукаючи правди, знаходили неправду". У полі культури релятивізм неможливий за своєю природою, тому що воно містить абсолют. „Тому, хто не вміє розрізняти, що добро й що зло, не пристало судити, хто добрий і хто злий з людей. Людина, яка знає Бога, - добра... ", - говорив преп. Антоній Великий.

Як бачимо, добро й зло в житті людини виявляються тісно пов'язаними з проблемою вільного вибору, або ширше - з проблемою волі. Вибір завжди болісний для людини з раннього дитинства. Якщо ви хочете довести маленьку дитину до істерики, скажіть їй перед тим, як іти гуляти на вулицю що ти одягнеш - черевички чи туфельки? І, поставлена перед таким вибором, дитина почне „рухатися" то в бік черевичок, то в бік туфельок, а справа закінчиться істерикою. Буриданів осел у такій соціальній ситуації, як відомо, помер з голоду. Вільний вибір - дуже важка справа для людини. „Спокій і навіть смерть людини, - писав Достоєвський, - дорожчі, ніж вільний вибір пізнання добра й зла". Щоб не було істерик ні в дитинстві, ні в житті, людина або вчиться володіти даром волі, або добровільно від неї відмовляється. Воля, як і мораль у цілому, мають одну унікальну особливість, що, втім, є дуже характерним для простору культури. Вони не утилітарні. Дійсно, ні з волі, ні, тим більше, із совісті борщу не звариш. Кант розумів двосвітову природу людини. Він розумів, що людина одночасно здійснює у своєму житті й емпіричне - феноменальне, і надчутливе - ноуменальне. Це ми інтерпретуємо, як єдність зовнішньої й внутрішньої людини. Між ними завжди йде діалог або суперечка: куди йти? Зовнішня людина говорить: іди, куди зручніше й вигідніше, і вибір при цьому не пов'язаний з муками совісті, вибір здійснюється на поклик задоволення та інших, почуттєвих насолод. Але таке занурення в цивілізацію є одночасно зануренням у світ твердого детермінізму, у світ причинно-наслідкових відносин. Власне кажучи, - це світ, у якому воля як сутність людини перетворюється в інструмент отримання задоволення. Це начебто людина вирвала в себе серце, щоб прибити цвях і на нього повісити якусь дрібничку. У фізичному світі щодо зовнішньої людини це, звичайно, не відбувається, хіба що у випадку з горьківським Данко, а от зі своєю внутрішньою людиною, вживаючись у цивілізацію, ми дуже часто діємо саме так. Тому що серце внутрішньої людини є воля, воля як така. Воля не як засіб, а як спосіб життя, воля не для чогось, а воля сама по собі - „нагая воля". Тому в будь-якій формі взаємодія двох людей, навіть, здавалося б, у реальності чистого й абсолютного простору цивілізації, у взаємодії людей із, здавалося б, чисто утилітарно практичною метою, завжди більшою або меншою мірою відчутно є присутньою в житті в іншому просторі - просторі культури. Інколи зненацька прокинеться совість у невизначену годину, і скаже своє вагоме слово внутрішня людина. Саме це, на нашу думку, дало можливість С.А. Левицькому написати: „Ніяка особистість не може свідомо служити злу. Свідомо можна служити лише позитивним цінностям".

Механізми моральності дуже часто дають збій у тому випадку, якщо в них потрапляє „пісок утилітарності". Тому для запобігання аварій з цим найважливішим людським механізмом дуже важливо, щоб людина виробила в собі вміння й потребу жити безкорисливо, - вони і є єдиний і надійний заслін „піску утилітарності", і формуються вони в такому найважливішому просторі культури, як система естетичних відносин.

Література

1. Бергсон А. Два джерела моралі й релігії. - К., 2000

2. Бубер М. Проблема человека. - М., 1999

3. Ісаєв В.Д. Людина в просторі цивілізації й культури. - К., 2003

4. Шінкарчук В.І. Філософія і сучасні історичні реалії // Філософська і соціологічна думка. - 1992. №2.