База научных работ, курсовых, рефератов! Lcbclan.ru Курсовые, рефераты, скачать реферат, лекции, дипломные работы

Національна самобутня форма суспільної допомоги українського народу

Національна самобутня форма суспільної допомоги українського народу











Рефереат на тему:


Національна самобутня форма суспільної допомоги українського народу

План


Вступ

Розділ 1. Вплив світоглядних традицій праукраїнців на зародження суспільної допомоги

Розділ 2. Національно-самобутні форми соціальної допомоги українців

2.1 Культові форми допомоги та підтримки

2.2 Общинно-родові форми допомоги й захисту в рамках роду, сім’ї, поселення

2.3 Господарські форми допомоги та взаємодопомоги

Розділ 3. Суспільна допомога українців у VІІІ-ХХ ст.

3.1 Суспільна опіка на територіях підросійської України

3.2 Соціальна допомога в Галичині (на західноукраїнських землях)

Висновки

Список використаних джерел

ВСТУП


Соціальна робота — це практична допомога соціально незахищеним верствам населення, заснована на теоретичних знаннях.

Соціальна робота як фахова діяльність є взаємопов'язаною системою цінностей, теорії і практики, її місія полягає у наданні людям можливості якомога повніше розвивати власний потенціал, збагачувати своє життя та попереджувати виникнення дисфункцій.

Це система теоретичних знань і заснована на них практика, яка має на меті забезпечення соціальної справедливості шляхом наснаження і підтримки найменш захищених верств суспільства та протидії факторам соціального виключення.

Значення соціальної роботи як виду професійної діяльності й ролі соціального працівника як професіонала є дуже велике, тому що соціальна робота відповідає життєвим потребам людини й необхідна суспільству у вирішенні найважливіших проблем як фундаментальний напрямок практичного забезпечення соціальної політики.

СУСПІЛЬНА ДОПОМОГА - державні програми допомоги малодохідним, низькооплачуваним, малозабезпеченим верствам населення у вигляді різноманітної підмоги; благодійні програми.

Так в сучасному суспільстві визначають поняття суспільної допомоги. Хоча можливо саме поняття суспільної допомоги виникло нещодавно та сама допомога існувала з часів зародження цивілізацій. Українські землі в цьому плані також не відставали. І тому ми зараз можемо виділити наші, рідні, національно-самобутні форми суспільної допомоги.


Розділ 1. Вплив світоглядних традицій праукраїнців на зародження суспільної допомоги


Виникненню соціальної роботи як фаху передувало суспільне визнання необхідності задоволення потреб певних груп людей у сторонній допомозі та підтримці. У передісторії соціальної роботи визначають послідовні етапи суспільної допомоги: первіснообщинні та родові форми, княже піклування та церковно-монастирську допомогу, громадську та державну підтримку.

В Україні відлік розвитку суспільної підтримки, взаємодопомоги та благодійності розпочинають ще з доязичницьких часів, що підтверджується даними історії, археології, антропології, філософії. За науковими даними археологів та антропологів, давня людина на території України за доби неоліту (8-3 тис. рр. до н.е.) поступово від збирання дикоростучих плодів та полювання переходить до землеробства. Мирна і благодатна природа чорноземних просторів, яким у світі існує мало рівних за розміром та родючістю, залишила свій відбиток на формуванні світогляду місцевих жителів. Саме на території сучасної України виникли найдавніші землеробні цивілізації Європи, і до самого недавнього часу слово «хлібороб» було синонімом до слова «українець» [5, с. 9].

Завдяки такому впливу землеробства на етнос, який проживав на даній території, він значно відрізнявся за своїм характером і менталітетом від інших народів. Так, наприклад, германські та литовські народи, які на той час вели переважно войовничий спосіб життя і сповідували культ фізичної сили, не терпіли поміж себе людей зайвих, слабих, скалічених, що не могли надати допомогу у війні, намагалися перш за все уберегти від голодної смерті дорослих, якщо навіть для цього доводилось жертвували немовлятами. А предкам українців була властива лагідна вдача; серед рис характеру переважили гостинність, добросердечність, співчутливість. Перш за все цьому сприяли умови життя і побуту. Виконання трудомістких робіт (землеробство, скотарство) було посильним лише для великого колективу. Тому взаємодопомога, підтримка, прояв гуманності були притаманні людям, які жили в родоплемінному суспільстві.

Архаїчна форма допомоги у слов’ян формувалась у рамках «холізму», відчуття належності до цілого – людської спільноти, природи, космосу. Побудована на цих принципах допомога і взаємодопомога мала культові, общинно-родові, господарські форми .

Культова модель допомоги тісно пов’язана із міфологічним світом давніх слов’ян (оберегами, язичницькими богами). Люди зверталися до жреців або віщунів задля вирішення конкретних життєвих проблем.

З оформленням інституту релігійних свят виникають «братчини» (мирщини, зсипки), під час яких жителі одного або кількох поселень виділяли певну частку продуктів на суспільні потреби. Це служило своєрідним механізмом перерозподілу матеріальних благ.

Общинно-родова форма допомоги розрізняла індивідуальні та колективні моделі. До індивідуальної відносять підтримку найменш захищених членів спільноти (людей похилого віку, сиріт, вдів): відведення їм земель, улаштування на постій, всиновлення дітей-сиріт членами громади. До колективної відносили допомогу родині, громаді та цілому роду.

Господарська форма допомоги базувалася на взаємній підтримці та існувала переважно для взаємодопомоги в екстремальних ситуаціях (пожежах, повенях, падежах худоби, захворюваннях працездатних членів родини). Основними її формами були селянські «помочі», «наряди громадою», толоки, складчини, супряга, спільне використання робочої худоби і т. ін.

У слов’ян, окрім мирних видів занять, географічних і природно-кліматичних умов проживання значний вплив на формування соціальної допомоги справило триваліше існування (у порівнянні з народами Західної Європи) родового устрою суспільних відносин. Саме родові відносини до виникнення класового суспільства були найважливішим охоронним механізмом, фактором етнічної ідентифікації і соціалізації індивіда

Із прийняттям християнства за часів Київської Русі архаїчну модель допомоги змінила конфесійна, в основу якої покладена головна заповідь християнства «любити Бога і любити ближнього, як самого себе». Серед основних форм допомоги того часу називають княже піклування, церковно-монастирську допомогу, парафіяльну допомогу, милостиню. При цьому допомога була справою конкретних осіб і не входила до кола державних обов’язків.


Розділ 2. Національно-самобутні форми соціальної допомоги українців


Практика здійснення захисту в системі роду та громади знайшла відображення у конкретних формах допомоги та взаємодопомоги, основними з яких були:

а) культові з різноманітними сакральними (тобто такими, що стосуються релігійного культу й ритуалу) атрибутами;

б) общинно-родові в рамках роду, сім’ї, поселення;

в) господарські.

 

2.1 Культові форми допомоги та підтримки


Серед культових форм допомоги дослідники історії соціальної роботи називають перш за все поклоніння певним предметам, що мали сакральні властивості, зокрема, кругу (колесу). Він означав перш за все оберіг від злих духів, був символом певної цілісності, стабільності і ґрунтовності.

Людина не відчувала себе відособленою істотою, а була певною єдністю з космічним простором, його продовженням. Вона не протиставляла себе природі, космосу, а включала себе і розчинялась в них.

У давніх слов’ян сакральні функції (часто спільно з громадськими) виконували волхви поганські жреці, віщуни, чаклуни. Часто вони ставали своєрідними “регуляторами” суспільних відносин. З метою відновлення благополуччя громади викривали людей, що приховували урожай, або негативно впливали на нього. “Полювання на відьом” завершувалось їх вигнанням або вбивством. Така традиція зберігалась в окремих селищах аж до ХІХ ст.

Оскільки діяння волхвів нерозривно пов’язані з ідеологією підтримки, це стало одним із чинників, що давало змогу після скасування поганських богів зберігати поганські традиції. Ось чому сакральна система підтримки існувала ще протягом трьох століть. Більш пізньою формою вшанування богів були братчини, що святкувалися сільськими громадами. Вони присвячувались святому покровителеві.

Пізніше це було традиційне корпоративне (вузько групове) свято. Воно відзначалося або цілим селищем, або кількома селищами “вскладчину”, де кожен учасник надав якусь частку продуктів харчування на громадські потреби. Свята були формою подяки богам за отримані блага, і, в той же час, виконували функцію мирного перерозподілу майна.

Іншим важливим механізмом закріплення реципрокних відносин, пов’язаних їх сакральними установками, були родові обряди вшанування предків.

Вважалося, що померлі предки сприяли родючості та врожаю. і в день поховань і в дні поминань родичі жертвували якусь милостиню.

Ось як описує обряд поховання відомий історик М.Грушевський: “Про житє людське вірили, що воно не кінчиться з смертю: померші живуть далі, можуть з’являтися між людьми, тому треба добрим, сутим похороном заслужити собі ласку покійника, щоб не докучав і не шкодив по смерти. Ховаючи покійника, разом з ним клали ріжні річи домашні, убивали худобу домашню, а часто траплялося давнійшими часами, що й жінка-вдова убивала себе на могилі... Разом з небіжчиком засипали чи палили ріжне добро його. На могилі, справляли поминки, пили, гуляли, часом (особливо у богатших) ріжні гри справляли (се звалося “тризна”, при тім досипали могилу. (З, с.41 42).

До суспільних форм допомоги, пов’язаних з культом смерті, належали громадська тризна, громадська милостиня, “страва”, подання натуральними харчовими продуктами.

Ще один аспект сакралізації процесу допомоги культ героя, дотримання громадських традицій. Показовими тут є княжі бенкети, які збирали дружинників (дружинник не тільки харчується у князя, бенкети його право). У княжих бенкетах серед “медопиття” складались високі християнські доброчесності: милість, людинолюбство. Адже обов’язковими учасниками трапез були каліки-перехожі, злидарі, які отримували багату милостиню.

Формою допомоги і взаємодопомоги між князем і дружинниками був викуп полонених. Цей факт було зафіксовано договорами князя Олега з Царгородом (911 р.) і князя Ігоря (945 р.). “Про порятунок полонених”. Ними визначалися взаємні обов’язки щодо викупу русичів і греків, у якій би країні вони не знаходилися, та повернення їх на батьківщину. Договір вважається першим в Україні документальним свідченням турботи держави про тих своїх громадян, які цього потребують.

 

2.2 Общинно-родові форми допомоги й захисту в рамках роду, сім’ї, поселення


Існували як індивідуальні, так і колективні форми підтримки та захисту.

Допомога надавалась людям похилого віку, сиротам, вдовам (індивідуальна форма захисту), а також родині, сусідській громаді, цілому роду (колективний захист).

Турбота про перестарілих на ранніх етапах суспільних відносин не проявлялась. Існує твердження (проф. Горілий А.Г.), що серед наших давніх предків існував інфатицид (узаконене вбивство) і стосовно дітей, і стосовно старих. Пізніше до визначення “старий” додається “мудрий” і до них з’являється шанобливе і турботливе ставлення.

Форми підтримки людей похилого віку були різні. Якщо на допомогу не приходила родина, то піклування про них брала на себе громада. Вона могла прийняти рішення про спеціальне відведення перестарілим земель, що давало можливість заготівлі сіна. Якщо ж старенькі були зовсім немічними, вони доглядалися громадою. Похилу людину визначали на постій (харчування, проживання) на декілька днів до різних членів громади. Такий вид допомоги став своєрідною суспільною повинністю.

Не менш цікаві підходи до підтримки склались у ставленні до дітей-сиріт. Проводилось усиновлення дітей всередині родової общини, так зване “приймацтво”. Приймали в родину сироту, зазвичай люди старшого віку, коли їм вже важко було самостійно вести господарство або коли вони не мали спадкоємців. Прийнятий у сім’ю повинен був шанувати своїх нових батьків, справлятися з господарством і т.д.

Інша форма підтримки сироти громадська допомога. Вона за характером збігалася з допомогою немічним старцям. Дитина переходила з хати до хати на годування. Сироті могли призначити “громадських” батьків, які брали його на утримання. Проте, якщо сирота мав господарство, громада протидіяла усиновленню. Такі сироти називалася вихованцями.

Виникли форми допомоги вдовам. Їм надавали допомогу продуктами, що проходило, як правило, після збору урожаю. Сільська община надавала вдовам також землю. На них поширювались такі ж форми мирської опіки, як на перестарілих.

 

2.3 Господарські форми допомоги та взаємодопомоги


У їх основі лежить “усяка взаємовиручка”, у вужчому, економічному розумінні форма обміну, що зародилася у первісній громаді з появою у ній розподілу за працею та особистою власністю. Ранні форми допомоги та взаємодопомоги (реципрокації) первісно мали ритуальний характер і до ХІХ ст. зберігалися у вигляді народних свят. Найдавніші слов’янські свята дослідники пов’язують з чотирма порами року, кожному з яких відповідали свої братчини, вечорниці, бесіди. Зазвичай ці свята пов’язували з ритуальним персонажем Ярилою, який уособлював родючість, врожай.

Практикувались різні форми селянських “помочей”. При всій їх різноманітності вони мали певний сценарій, в якому зберігались рештки магічних аграрних культів.

Серед різних видів “помочей” як специфічної форми групової підтримки можна виділити обов’язкові позасезонні і сезонні. Перші були обумовлені екстремальними ситуаціями, наприклад, пожежами, повенями, масовим падежем худоби. Особливою формою підтримки були “наряди громадою”, вони проводились в сім’ї, коли дорослі її члени були хворими.

Сусіди приходили, щоб розтопити піч, нагодувати худобу, доглянути дітей. Обов’язковими були “помочі” при побудові хати, зборі урожаю. При колективних “помочах” відбувався поділ праці, де певні види робіт виконували представники різних вікових та статевих груп: чоловіки, наприклад, орали, жінки боронували, старці сіяли.

Однією з активних форм допомоги були толоки. Вони були одночасно і формою сумісної діяльності, і формою допомоги бідним селянам, включаючи в себе спільну обробку землі, перевезення сіна, хліба, будівництво хати, млина тощо. Часто збиралися на толоку з економічних міркувань. Наприклад, саме з цих мотивів жінки ходили разом м’яти льон : щоб не топити в стодолі по кілька разів на одному обійсті. Своєрідною формою толоки були складчини спільна годівля і спільна заготівля кормів для худоби.

Ще один вид господарської допомоги спільне використання робочої худоби, коли обробка землі здійснювалася “найманими волами”. Тут передбачався взаємний обмін послугами, коли одна і та ж особа їх і надавала, і приймала.


Розділ 3. Суспільна допомога українців у VІІІ-ХХ ст

 

3.1 Суспільна опіка на територіях підросійської України


За результатами Переяславської угоди 1654 року майже всі українські землі на засадах автономії увійшли до складу Росії. Але після російсько-польської війни 1660-1667 рр. відбувся територіальний поділ України.

Під польську сферу впливу відійшли західноукраїнські землі (Східна Галичина і Волинь) та Правобережжя. За Росією закріплювались Лівобережжя з Києвом, території Запорізької Січі, Слобідська Україна. Після третього поділу Польщі (1795 р.) до Росії приєдналося Правобережжя.

Економічний розвиток України в першій половині XIX ст. характеризувався розкладом феодально-кріпосницької системи. У цей період сільське господарство було головним сектором економіки. В аграрній сфері домінувало поміщицьке землеволодіння. Для задоволення у грошах своїх потреб, які весь час зростали, поміщики посилювали панщину та скорочували селянські наділи, що призводило до розорення селянства і деградації поміщицьких господарств. Процес розорення охопив не лише середні й дрібні поміщицькі господарства, а й латифундії земельних магнатів, у тому числі нащадків козацької старшини. Так, полтавський поміщик С.Кочубей заборгував кредитним установам майже 1 млн. крб. Значну частину свого майна розпродала родина О.Розумовського сина останнього українського гетьмана.

Основними групами селянства в той період були поміщицькі (кріпосні) та державні селяни. Відробіткова, грошова і натуральна ренти були основними формами експлуатації селян. Важким тягарем на їх плечі лягали державні повинності, насамперед рекрутчина. Погіршувалося їх правове становище. Поміщики втручалися у родинне життя, продавали і міняли підлеглих, розлучаючи членів їх сімей, могли позбавити майна тощо.

У першій половині XIX ст. відбувається перехід господарської діяльності на засади товарності та підприємництва. 3 проникненням капіталізму в сільське господарство поглиблювалась соціальна диференціація українського селянства.

У районах аграрного перенаселення зростала кількість сільських пауперів (жебраки, позбавлені будь-яких засобів існування), які в пошуку заробітків йшли у степові райони, формуючи ринок робочої сили. Далеко не рідкісним явищем було розорення латифундій земельних магнатів. З іншого боку, створювалась заможна. сільська верхівка, яка, накопивши певний капітал, вкладала його в промислові підприємства, торгівлю, купувала й орендувала землю. Такі соціальні прошарки виникли насамперед серед державних селян, особливо нащадків колишніх козаків, однак були вони й серед кріпаків. Наприклад, колишні селяни-кріпаки Симиренки та Яхненки започаткували династію українських промисловців-мільйонерів. У 1861 р. їм належало нерухомого майна на суму майже 4 млн. крб. Інший мільйонер Артем Терещенко родоначальник династії відомих цукрозаводчиків виходець із козацького роду.

Така динаміка перетворень “багатство – бідність” є дуже важливим матеріалом для соціальних працівників, які досліджують причини злидарства й убогості та шляхи запобігання такому соціальному лихові.

Цілком очевидно, що увійшовши до складу Росії, Україна зазнала впливу законопроектів та реформ у справі опіки нужденних, прийнятих російськими царями та урядовцями. Органами, які надавали соціальну допомогу, були створені ще царицею Катериною, прикази суспільної опіки.

Проте вони не могли задовольнити потреби населення і не тільки через нестачу засобів і недосконалість адміністративно-господарської системи, цьому сприяла і погана слава закладів суспільної опіки.

Окремо варто зупинитися на діяльності церкви та монастирів у справі соціальної допомоги.

Факти переконують, що церква в Україні використовувала далеко не всі свої можливості для організації широкомасштабної милосердної роботи. Навіть монастирі середнього статку і заможні здебільшого піклувалися виключно про власне матеріальне благополуччя. Так, братія Сатанівської та Барської обителів “опікувалася” місцевими жебраками лише в тому плані, що змушувала їх ділитися своєю “виручкою”. У 1770-1771 рр. мав місце обурливий випадок, коли монахи Кирилівського монастиря відмовились пожертвувати своїм майном та спокоєм для організації боротьби з епідемією чуми, чим залишили в киян про себе недобру пам’ять (6, 257).

Дуже часто якраз бідні монастирі ставали притулком для кволих, убогих і самотніх.

Звичайно, не всі монастирі мали однакові можливості чи докладали однакових зусиль у галузі благодійництва. Організація лікарень і притулків вимагала певних матеріальних витрат, які були посильними не для кожної обителі. Не могли, скажімо, дозволити собі такі витрати православні монастирі Придніпров’я, які самі нерідко перебивались на милостині. Натомість монастирі окремих католицьких орденів завойовували в населення добру репутацію своєю турботою про знедолених.

Упродовж ХVШ – поч. XIX ст. на Правобережжі з’явилось близько десяти монастирів сестер милосердя. Один такий монастир, наприклад, заснував у 1766 р. у Житомирі київський єпископ Йосип Залуський, а на початку XIX ст. у Кам’янці-Подільському створили свій осідок візитки жіночий чернечий орден. Монастирський статут вимагав від візиток, щоб вони займалися доглядом за хворими та підтримували бідних.

Найбільше шпиталів, тобто притулків для убогих, сиріт і калік у другій половині ХVШ ст. існувало на Лівобережжі та Слобідській Україні. Відкривалися вони при храмах, монастирях. За неповними даними, лише на Слобожанщині у містах, містечках, селах і слободах їх тоді налічувалось близько 40, причому в окремих поселеннях їх існувало по декілька (в Охтирці 4, в Ізюмі та Лебедині – 3) (6, 256-257).

При монастирях не лише відкривались лікарні, але й вивчались лікувальні властивості трав, розвивались народні методи лікування, лікарські сади та городи. Так, на Полтавщині вирощуванням лікарських рослин займалися ченці Геннадій та Онуфрій (м. Лубни).

Завдяки державному втручанню активізувалась освітянська діяльність церкви.

У 60-70 рр. XIX ст. у Росії відбулись важливі реформи, які справили вплив на розвиток промисловості, сільського господарства, а також культури та соціальної допомоги на українських землях.

Скасування кріпосного права (1861 р.) стало своєрідним ключем до модернізації Російської імперії. Таке радикальне перетворення в аграрному секторі вимагало термінових змін та зрушень в інших сферах суспільного життя, які б дали можливість гармонізувати та стабілізувати ситуацію.

У комплексі реформ Олександра П після скасування кріпосного права провідне місце належало земській, судовій та військовій. Земська реформа (1864) передбачала створення виборних місцевих органів самоуправління – земств. Земські установи були створені в усіх губерніях України, крім Правобережжя (там вони були запроваджені лише у 1911 р.). Земським органам належала повнота влади у справі суспільної опіки .

Царські реформи багато важили для України. Вони законодавчо закріпили громадянські права населення, розширили його можливості брати активну участь у підприємницькій і торговельній діяльності, сприяли розвитку народного господарства.

У другій половині ХІХ ст. суттєво змінюється й управління соціальним захистом. Функції нагляду за суспільною опікою залишаються за Міністерством внутрішніх справ; хоч у більшості губерній його здійснювали земські та міські установи, що стали правонаступниками приказів суспільної опіки на місцях. Але в деяких губерніях, де ще не було земських установ, продовжували функціонувати прикази. Державна фінансова підтримка (на кінець XIX ст.) закладів опіки вперше набувала систематичного і регулярного характеру.

Виявились нові категорії непрацездатних осіб суспільної опіки: незаконнонароджені немовлята і підкидьки, що потребують загального і амбулаторного лікування, прокажені, хронічні хворі, божевільні, безробітні, сім’ї солдатів, призваних на дійсну службу. А згідно з Лікарським статутом суспільна опіка мала стосуватися породіль, тимчасово безпритульних неповнолітніх, осіб, покусаних скаженими тваринами, алкоголіків. Але коло клієнтів суспільної допомоги залежно від місцевих умов могло звужуватися або розширюватися, бо єдиної думки з цього приводу у суспільстві не було. Так, Київське земство було проти обов’язкового опікування дітьми епілептиків, особами, що відбували покарання, волоцюгами. Деякі вважали за необхідність ними піклуватися.

Як уже зазначалося, в пореформений період у губерніях склалася подвійна система управління суспільною опікою через прикази суспільної опіки (стара форма) і через земські установи (нова форма). Порівнюючи приказну і земську системи опіки, можна відзначити, що останні були мобільніші і мали розгалужену мережу послуг, отже, були прогресивніші. У 90-ті роки ХІХ ст. земська система у 1,5 рази перевершувала всю приказну дореформену систему в усіх 55 губерніях за кількістю установ. Крім того, вона надавала і ширшу систему допомоги, що включала нові форми опіки.

Основні напрями соціальної діяльності земських органів.

1. Розвиток освіти і введення всезагального навчання

Земськими органами самоврядування створювались земські школи, які в порівнянні з міністерськими та церковно-парафіяльними відрізнялась більш високим рівнем навчального та виховного процесу. Поряд з обов’язковим викладанням читання, письма, арифметики і закону божого вчителі вводили в навчальні програми теми з основ природознавства, географії та історії. Заняття проводились за кращими для того часу підручниками (“Рідне слово” К.Д.Ушинського, “Мой друг” М.О. Корфа і ін.).

Поступово завдяки зусиллям діячів освіти, носіїв прогресивних педагогічних поглядів, таких як К.Д.Ушинський, М.О. Корф, М.І. Пирогов і ін., а також завдяки подвижницькій діяльності тисяч учителів, що присвятили своє життя благородній справі народної освіти, склався особливий тип земської школи з трьохрічним і чотирьохрічним навчанням.

Земські органи самоврядування відіграли значну роль в організації недільних шкіл. Ці школи давали можливість отримати початкову освіту фабрично-заводським робітникам, ремісникам і іншим міським жителям, а також їх дітям.

2. Опіка бездоглядних дітей

Сформованої системи у роботі не існувало, але можна зазначити принаймні певні тенденції на прикладі опіки байстрят і підкидьків. У багатьох губерніях патронаж таких дітей здійснювали земські лікарі, вчителі, священики разом з поліцією. Форми опіки могли бути різні. Так, у Київському земстві було створено шість видів патронажу: годування немовлят вдома матір’ю; віддавання немовлят на вигодовування; виховання; навчання майстерності; утримання в сім’ї школярів; віддавання в услуговування на умовах сімейної опіки. Найпоширенішою формою було опікування за рахунок благодійних товариств. Бездоглядність дітей, що мали батьків, але які через виробничі чи інші обставини змушені залишати їх вдома самих, покликали до життя такі форми опіки, як “безкоштовні колискові”, “денні сховища”, ясла. Для дітей шкільного віку відкривалися ремісничі курси, для дітей-правопорушників землеробські колонії та ремісничо-виправні притулки.

3. Організація медичного обслуговування

У середині XIX ст. лікарська допомога у селі фактично була відсутня. Земські органи самоврядування сприяли відкриттю цілої сітки медичних закладів, вживали заходів з поступової заміни фельдшерської допомоги на лікарську. Ними створювались аптеки, відкривались фельдшерські і медичні курси. Завдяки земським лікарям і фельдшерам були переможені деякі епідемічні захворювання.

4. Профілактика зубожіння

З цією метою було створено позичково-благодійницькі фонди, емеритальні каси. Кошти перших використовувалися для підтримки переселенців, на ремонт і будівництво квартир, будинків, на оплату податків тим, хто має велику заборгованість з них. Емеритальні каси виплачували пенсії земським службовцям (що було особливо важливим для сільських вчителів), а в разі смерті службовця – надавали матеріальну допомогу його родині, дітям.

Крім цього, земські установи видавали одноразову допомогу до різних свят (Різдво, Великдень), вносили плату за навчання дітей у гімназіях.

Вони здійснювали диференційований підхід до проблем нужденних. Тут існували не тільки особливі форми опіки в богодільнях, а й при розподілі допомоги. Створювалися спеціальні фонди окремо для ремісників, “старезних і хворих”, “бідних жінок”, “вчителів та вчительок”.

5. Організація громадських робіт

У проведенні громадських робіт можна виділити два етапи:

а) перше десятиріччя по скасуванню кріпацтва;

б) з початку ХХ ст.

Земські громадські роботи першого етапу пов’язані з будівництвом залізниці, а також з іригацією полів і лісонасадженнями. Проте уряд недовірливо ставився до такого роду діяльності, тому вона обмежувалась. Повертаються земства до громадських робіт після 1900 р., коли за новим законодавством на них покладено відповідальність за поліпшення економічного стану місцевих жителів.

6. Соціально-економічна допомога селянству

З допомогою органів самоврядування створювались агрономічна, зоотехнічна, ветеринарна і інші служби. Новим явищем у сільському житті стало агрономічне обслуговування населення. Перші агрономи у штатах земств з’явились у 80-ті роки. До структури агрономічної служби входили сільськогосподарські і економічні ради при губернських та повітових управах. Земська агрономічна служба вживала заходів з підвищення культури селянського землеробства. Її спеціалісти створювали дослідні станції, показові поля.

Органи земського самоврядування першими почали відкривати склади з продажу сільськогосподарських машин та інвентаря. Вони створювали машинно-прокатні пункти. Земські агрономи, зоотехніки та інші спеціалісти вважали своїм обов’язком пропаганду сільськогосподарських знань серед селянства. Широке поширення отримали сільськогосподарські читання.

7. Юридична допомога

Практикувались різноманітні форми юридичного обслуговування населення. Найбільш поширеними були юридичні консультації.

В історичному досвіді соціальної роботи України значний інтерес викликає діяльність органів міського самоврядування.

Міська система допомоги

Органами міського самоврядування були міські думи. Вони вибирались раз на чотири роки.

У відповідності з “Міським положенням” 1870 р. в компетенцію міських дум входили продовольче забезпечення громадян, розвиток системи народної освіти і культурних закладів, турбота про охорону здоров’я. На міські думи був покладений обов’язок налагоджування місцевої промисловості, торгівлі, організація кредитно-банківської справи, біржових закладів, створення страхових товариств. Вони повинні були займатися міським господарством, в тому числі освітленням, водозабезпеченням, транспортом, дорожнім будівництвом, благодійницькими та лікувальними закладами тощо.

Єдиної схеми соціальної допомоги в містах не існувало, проте можна виділити загальні риси опіки городян: роздавання грошової допомоги, оплата лікування, діяльність щодо локалізації проблем соціальної патології, опікування дітьми.

Для подолання соціальних проблем створювались будинки працелюбності (ініціатива їх створення належала отцеві Іоанну Кронштадтському) Ці будинки охоплювали різні сфери діяльності від надання допомоги нужденним до створення навколо такого закладу мережі різних інститутів опіки (сирітських будинків, їдалень, притулків, дешевих квартир).

Тогочасна Україна була переважно селянською, тому в справі суспільної опіки суттєву роль відігравали сільська та волосна опіка.

Сільська і волосна опіка

Законодавство закріпило за сільськими громадами архаїчні способи допомоги. Старезні, каліки, ті, хто не міг собі здобувати засоби для існування власною працею, опікувалися родичами, а якщо їх не було, селянською громадою. Сільському начальству старостам і волосним старшинам згідно зі ст. 698 і 699 Статуту суспільної опіки належало здійснювати нагляд за закладами суспільної опіки, якщо вони були, а також за тим, щоб члени сільських громад не займалися жебрацтвом через свою ледачість.

У практиці селянської опіки переважали наступні види соціальної допомоги.

Найпоширеніший – почергове годування нужденних по хатах. Сільські сходці (збори) приймали рішення про надання не імущим хлібної допомоги із сільських крамниць; існувала і грошова допомога. Вона була порівняно невеликою (2 – 5 крб. на місяць). Досить поширеною залишалась і така архаїчна форма суспільної опіки, як милостиня. Спеціальних закладів соціальної допомоги у сільській місцевості було обмаль через мізерність наявних коштів. До того ж старезні та убогі воліли жебрати, ніж позбавлятися волі, мешкаючи у закритих закладах.

Стосовно опікування дітьми справа була організована краще: створювалися ясла-притулки, щоб діти не відвертали увагу батьків у напружені періоди року. Таким закладам надавалася допомога і окремими доброчинцями, і громадою у вигляді харчів, дров, транспортних послуг, інколи виділялися певні грошові суми.

Крім зазначеного, сільські громади надавали допомогу нужденним через звільнення їх від якихось платежів, розподіляючи їх на членів громади, допомагаючи на польових роботах.

У другій половині ХІХ ст. пожвавлюється діяльність церкви та монастирів у справі соціальної підтримки нужденних.

Церковнопарафіяльна опіка

Парафіяльна благодійність здійснювалася у таких основних формах: матеріальна допомога, медична допомога, допомога в освітній діяльності. Матеріальна допомога включала в себе допомогу натурою: роздавання одягу, харчів, а також внески за навчання, за утримання в богадільнях, плату за житло, надавання дешевих обідів. Медична допомога полягала в оплаті послуг лікаря і безкоштовному наданні ліків хворим. Досить значне місце в народній освіті належало церковно-парафіяльним школам. Духовенству належать ряд ініціатив у справі суспільної опіки. Так, саме духовенство у 1869 р. відіграло важливу роль у створенні та відкритті Полтавської общини сестер милосердя. Першими членами цієї общині були черниці. Досить вагомим був внесок церкви у загальний розвиток культури. Продовжувала розвиватись церковна книговидавнича справа. Одну з найбільших друкарень мала Києво-Печерська Лавра. Разом з тим церква допомагала урядові Росії здійснювати полонізацію та русифікацію українського населення. У цьому відношенні виняток становила лише греко-католицька церква в Галичині, яка виступала охоронцем української мови й культури в регіоні.

 

3.2 Соціальна допомога в Галичині (на західноукраїнських землях)


Наприкінці ХVШ cт. розпочався новий період у житті західноукраїнських земель. У цей час карта Європи була знову перекроєна відповідно до геополітичних інтересів великих держав. Унаслідок цього до складу багатонаціональної Австрійської імперії після першого (1772 р.) та третього (1795 р.) поділів Польщі відійшла Галичина, а після укладення австро-турецької Константинопольської конвенції (1775 р.) під владою австрійського імператора опинилася Буковина. Крім того, у ХVШ ст. у складі Австрійської монархії під владою Угорського королівства перебувало ще й Закарпаття. Отже, “клаптикова” імперія Габсбургів наприкінці ХVШ ст. стала володаркою значної частини України – на рубежі сторіч західноукраїнські землі займали територію 70 тис. км2, де проживало 3,5 млн. осіб, з яких 2,4 млн. були українцями.

До рук австрійської влади Галичина перейшла в стані економічного занепаду. Шведські війни, російська окупація, боротьба магнатів між собою, занепад зовнішньої торгівлі, все це довело край до великого зубожіння. Особливо тяжким було становище українських селян. Міщанство підупало ще на початку ХVШ ст. і вже більше не могло підвестися. Міщанські братства, у яких зосереджувалось культурно-релігійне життя, були повсюдно закриті ще за часів панування Польщі. У 1700 р. в Галичині на урядовому рівні була проголошена унія, у 1708 р. її мусило визнати Львівське братство.

Однак плани тих політиків, які вважали, що церковна унія з Римом послужить легшим способом для швидкої латинізації й асиміляції українського населення, не справдились. Прийнявши унію, галичани вперто тримались свого східного обряду. Протягом двох-трьох століть вони звикли до унії й почали дивитись на греко-католицьку церкву як на свою національну.

Василіанський чин взяв у свої руки опіку над шкільництвом, просвітою, включаючи книги рідною мовою, а також надавав соціальну допомогу нужденним.

Особливу увагу австрійський уряд вимушений був звернути на економічне становище краю і на соціальні відносини в ньому, перш за все на становище сільського населення. Підхід до формування суспільства був комплексним; зміни водночас відбувалися майже у всіх сферах життя. Реформа управління зробила центральною постаттю місцевої адміністрації державного чиновника, було проведено перші статистичні переписи населення та земельних володінь, упорядковано систему обліку та контролю. Військова реформа ввела обов’язкову військову повинність та централізований рекрутський набір.

Слід відзначити, що важливі зміни в суспільстві базувалися на ідеях освіченого абсолютизму і мали на меті шляхом посилення державної централізації та встановлення контролю правлячої династії за всіма сферами суспільного життя залучити імперію до нових історичних процесів та не допустити її відставання від основного суперника сусідньої Прусії.

Особливо значним був вплив реформ у сферах аграрних відносин, релігії, освіти та соціальної підтримки.

У 1779 р. Марія-Тереза видала патент (імператорський наказ) у якому вимагала від поміщиків поводити себе з селянами “по-людськи”, не вимагати від них більше над те, що стояло в інвентарях. Проте цей патент мав немов платонічне значення. За Марії-Терези все залишилося по старому. Нова ера наступила за Йосифа П (1780-1790), яскравого представника освіченого абсолютизму. Йосиф П, за словами сучасників, випередив Велику Французьку Революцію в послідовності й ліберальності своїх переконань, із залпом кинувся до реформ. “Поняття Йосифа, каже один англійський історик, про соціальні й релігійні реформи, були настільки передові, що найсміливіші новатори Франції майже нічого не могли додати до них десять років пізніше” (4 , с. 300).

У 1782р. патентом Йосифа П було скасовано особисту залежність селян від дідичів та надано їм певні права обирати професію, без згоди пана одружуватися, переселятися, передавати майно у спадщину. Патентом 1784 р. сільським громадам були надані права самоврядування.

Був зреформований і поміщицький суд: хоч пани й залишалися суддями, але мали запровадити своїм коштом особливого суддю, так званого юстиціярія або мандатора. Сільські громади дістали право вибирати своїх “плєніпотентів” – заступників на суді. Патентом 1785 р. наказано скласти катастер і, коли за 4 роки його закінчено, патент 1789 р. установив нове оподаткування по принципу, що грунт має служити хліборобові передусім на його прожиток; тільки з того, що залишалось йому понад норму, одну частину брала держава, а другу – дідич. У відсотковому відношенні це виглядало так, що 70% мало залишатись селянинові, 12% - державі, а 18% - дідичеві (як вартість панщини і всіх кріпацьких податків). Податок на державу мав стягати не пан, а війт, і передавав урядовцеві; коли взяти до уваги, що до того часу пани брали собі 80% прибутків селянина з його господарства, залишаючи йому лише 20%, то легко зрозуміти, яку бурю незадоволення серед поміщицької верстви викликав цей патент. За ним пішов уже зовсім революційний патент про заміну всякої панщини грішми, але він не був втілений у життя.

Серйозні зміни відбулись у сфері релігії. По-перше, церква підпорядковувалась державі; по-друге, змінився статус священиків – вони стали державними службовцями. Уряд Йосифа ІІ закрив велику кількість монастирів, а з їх майна утворив так званий “релігійний фонд” для добродійних цілей. Приводом для масового закриття монастирів стало те, що в своїй більшості вони не утримували богаділень і шкіл.

Цісарським патентом 1781 р. покладено край дискримінації некатолицьких конфесій і зрівняно в правах католицьку, протестантську та греко-католицьку церкви.

Після смерті Йосифа ІІ у правлячих колах імперії на зміну реформаторству, лібералізму, освіченому абсолютизму поступово приходить консерватизм, контрреформізм, реакція. Наступники цісарів-реформаторів на австрійському престолі, побоюючись, що поглиблення реформ може призвести до революційного вибуху в імперії, аналогічного Великій Французькій революції, відмовилися майже до середини ХІХ ст. від ідей та практики модернізаційного курсу.

Таким чином, у кінці ХVШ ст. соціальний захист населення Галичини здійснювали:

- центральна влада в особі цісаря;

- окружні та губернські органи самоврядування, а також сільські громади;

- дідичі (поміщики) у кріпацьких селах;

- церква, монастирі та чернечі ордени.

На початку ХІХ ст. економічне становище погіршилося, як в Австрії, так і на західноукраїнських землях. Намагаючись не допустити загострення революційної кризи та прагнучи відокремити селян від революційного табору, офіційна влада пішла на скасування кріпосного права. У Галичині воно було скасоване у квітні 1848 р. Суть селянської реформи фактично зводилася до трьох положень: ліквідації юридичної залежності селянина від поміщика; наділення селян землею, яка переходить у їхню власність; сплати селянами поміщикам вартості кріпосних повинностей. Дідичі звільнялися від усяких обов’язків щодо своїх колишніх підданих – заступати їх у суді, допомагати в тяжких випадках тощо.

Революційна хвиля, що прокотилася Європою 1848-1849 рр. започаткувала новий етап модернізації імперії, однак згодом знову запанувала реакція.

Нове пожвавлення в житті українського суспільства в Галичині наступило у 1860 році під впливом загальних політичних подій. В Австрії було проголошено нову конституцію, на основі якої заведено крайові сейми. Створюються найрізноманітніші товариства (“Просвіта” – 1868, “Товариства ім. Шевченка” – 1873 рр. та ін.), студентські громади, молодіжні організації. Серед численних програм національного відродження в колі їх інтересів – підтримка нужденних, благодійницька діяльність.

Соціальну допомогу у Галичині продовжувала надавати церква.

Вона відігравала важливу роль у вихованні, була зачинателем і могутнім рушієм національного відродження. Священики, вище духовенство боролися за навчання дітей рідною мовою, створювали громадські організації і товариства, засновували і утримували навчальні заклади, допомагали молодим талантам здобути освіту в найкращих університетах Європи, розвивали книгодрукування тощо.

Основною організаційною формою в шкільництві Галичини була парафіяльна школа, а вчителями – священики і дяки. Дуже часто дяки були єдиними в селі чи містечку, хто знав руську азбуку, умів трохи читати, а трохи писати слов’яно-руською і вчив руського письма і руського читання, навіть священиків молодих, що закінчили богослов’я, а не знали ні однієї слов’но-руської букви. Отже, дяки були єдиними або майже єдиними плекателями української (руської) букви і українського (руського) книжного слова.

На території нашого краю (кн. XIX – поч. ХХ ст. особливо широку діяльність в галузі розвитку освіти та національного виховання дітей і молоді розгорнули чернечі чини, а саме оо. Василіяни, оо. Редемптористи, оо. Студити і також сс. Василіянки, сс. Студити, сс. Служебниці. Завдяки їх старанням тут були відкриті інститути і бурси, вселюдні школи і гімназії, вчительські семінарії і фахові школи, діяли бібліотеки і архіви, працювали видавництва і друкарні, були створені спеціальні фонди для дітей з незаможних родин. З-поміж усіх ділянок роботи, здійснюваної чинами, найвищою гуманністю, християнським милосердям і доброчинністю відзначалася опіка над скривдженими, обділеними і занедбаними дітьми.

З цією метою створювалися спеціальні заклади, а саме: фреблівки, притулки, сиротинці та захоронки.

У Галичині згадані заклади були відкриті сс. Василіанками у Львові, Яворові, Станіславі; сс. Служебницями – у Дрогобичі, Трускавці, Бориславі; отцями і сестрами чину Студитів – Львові, Галичині, Підгайцях, Брюховичах, Уневі, Зарваниці та інших селах. Завдання цих закладів не вичерпувалися опікою над дітьми та їх захистом. Тут дбали не тільки про забезпечення їх харчуванням, одягом, дахом над головою, а й надавали їм можливість в подальшому здобути початкову, середню, фахову, навіть вищу освіту. Поряд з розумовим, естетичним, фізичним вихованням найбільший акцент робився на моральне виховання дітей, формування характерів, засвоєння ними правил і норм поведінки, прищепленні їм християнських чеснот, таких як віра, надія, любов, мужність, справедливість, гуманність, стриманість і мудрість. Крім цього, представники релігійних громад турбувалися і про подальшу долю своїх вихованців, намагаючись всіляко забезпечити їх майбутнє.

Вихованням і опікою дітей займались також спеціально створені комітети. Так, у 1915 р. у Львові з ініціативи “Українського комітету наданням помочі вдовам і сиротам жертв війни” було відкрито перший у повоєнних роках “Захист для сиріт ім. Митрополита Андрія гр. Шептицького”. За шість місяців роботи захисту кількість сиріт, що знайшли тут притулок, збільшилася з 6 до 130 осіб. Внаслідок історичних обставин у 1916 р. Комітет звернувся до монастиря з проханням перейняти ведення захисту у власне розпорядження. Про те, з якою відповідальністю і старанністю поставилися монахині до справи виховання дітей-сиріт, свідчить той факт, що у 1917 р. монастир відправив двох сестер у Берлін для навчання на спеціальних курсах виховання сиріт. Тут вони мали змогу ознайомитися з найновішими здобутками педагогіки, зокрема в напрямку реалізації індивідуального підходу до виховання особистості в колективі (10, 15).

Благодійницькою діяльністю в Галичині займались також молодіжні організації. Зокрема, серед завдань “Пласту” була поряд із вихованням духу й характеру самарянська милосердна служба.

Найрізноманітніші просвітницькі товариства сприяли розвитку мережі фахових шкіл та допомагали здібній молоді, яка не мала власних коштів для здобуття освіти. “Просвіта” заохочувала і спонукала молодь до навчання у фахових школах стипендіями. Вперше було оголошено конкурс на шість стипендій у 1907 р. Від того часу до 1914 року “Просвіта” вислала 40 стипендіатів на студії хліборобства, молочарства і жіночого господарства – переважно – в західні краї австрійської монархії та до Західної Європи. Були це люди переважно з середньою освітою, .між ними четверо богословів, що їздили за границю студіювати кооперацію, всього “Просвіта” станом на 1928 рік мала 62 стипендіальні фонди (13, 98).

Підшукавши кваліфікованих спеціалістів та підготувивши нових на закордонних студіях, “Просвіта” приступила до заснування своїх власних фахових шкіл, перших українських фахових шкіл взагалі. Першою серед них була садівничо-господарська школа в с. Милування теперішнього Тисменицького району, яка 20 листопада 1909 року на базі закуплених в 1908 р. у митрополита Шептицького ділянок доброго ґрунту, лісу і двоповерхового будинку, що був реконструйований, почала свою роботу. Такої школи на час її створення не було на території Галичина ні польської, ні єврейської (13, 98-99).

Серед товариств, що надавали допомогу дітям з бідних сімей, - “Руська Бурса реміснича і промислова” (Львів), “Шкільна поміч” (Станіслав) та ін.

Ремісничі об’єднання, які діяли в Галичині, не тільки відкривали фахові школи, але організовували у Львові Промисловий музей, жертвували кошти на навчання молоді (13, 77).

Висновки


Розглянувши дану тему ми можемо відзначити що впродовж слов’янської історії зароджувалися цікаві форми допомоги і підтримки. Вони мали не тільки внутрішньо родовий характер, але і вийшли за його межі, стали основою для християнської моделі допомоги і підтримки вразливих верств населення.

Звісно, соціальну підтримку і взаємодопомогу яка була раніше вчені не ототожнюють із поняттям соціальної роботи, адже соціальна робота передбачає системну, організовану, фахову допомогу, що надається професійно підготовленими працівниками. Але безперечно, зародження традицій доброчинності і волонтерства ще за прадавніх часів зіграли значну роль у формуванні засад соціальної роботи, в тому числі й у менталітеті, світогляді та свідомості українського народу.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ


1. Котляр М., Кульчицький С. Шляхами віків: Довідник з історії України. – К.: Україна, 1993. – 380 с.

2. Соціальна робота: В 3-х ч. – Ч.1. Основи соціальної роботи / За ред. Семигіної Т.В., Григи І.М. – К.: КМ Академія, 2004. – 178 с.

3. Попович Г. М. Соціальна робота в Україні і за рубежем: Навчально-методичний посібник. – Ужгород: Ґражда, 2000. – 134 с.

4. Соціальна робота в Україні: Навч. посіб. / І. Д. Звєрєва, О. В. Безпалько,

С. Я. Харченко та ін.; Зазаг. ред.: І. Д. Звєрєвої, Г. М. Лактіонової. – К.: ДЦССМ, 2004. -256 с.

5. Субтельний О. Україна: історія. – К: Либідь, 1994. – 736 с.: іл. – Рос. мовою


мвмв

Наш опрос
Как Вы оцениваете работу нашего сайта?
Отлично
Не помог
Реклама
 
Авторское мнение может не совпадать с мнением редакции портала
Перепечатка материалов без ссылки на наш сайт запрещена