Природничо-наукова й гуманітарна культури

Природничо-наукова й гуманітарна культури

Природничо-наукова й гуманітарна культури

У методології науки під цими термінами розуміють дві різні традиції, які сформувалися у вивченні природи, тобто в природознавстві, з одного боку, і дослідженні явищ духовного життя суспільства, тобто в гуманітарних науках, з іншої. Це розходження обумовлене самою специфікою об'єктів вивчення природних і гуманітарних наук. У той час як у природі діють сліпі, стихійної й незалежні від людини процеси, у суспільстві нічого не відбувається без свідомих цілей, інтересів і мотивацій. На цій підставі природничо-наукову культуру нерідко протиставляють культурі гуманітарної. Оскільки методи дослідження в природознавстві сформувалися раніше, ніж у гуманітарних науках, то в історії пізнання робилися кількаразові спроби перенести їх цілком і повністю, без відповідних змін і уточнень, у гуманітарні науки. Такі спроби не могли не зустріти опору й критики з боку фахівців, що вивчали явища соціального життя й духовної культури. Іноді подібний опір супроводжувався повним запереченням якого-небудь значення методів природознавства для дослідження соціально-культурних і гуманітарних процесів. Однак в останні десятиліття під впливом науково-технічної революції й виникнення нових загальнонаукових і міждисциплінарних напрямків дослідження колишня конфронтація між натуралістами й гуманітаріями усе більше поступається місцем згоді й прагненню зрозуміти й використовувати методи один одного. Ми є свідками того, як соціологи, юристи, педагоги й інші фахівці-гуманітарії починають застосовувати системний підхід, ідеї й методи кібернетики й теорії інформації у своїх дослідженнях. Тому представляється досить важливим познайомитися з основними концепціями сучасного природознавства, по-перше, щоб свідомо застосовувати їх у своїй діяльності, по-друге, щоб одержати більше ясне й точне подання про сучасну наукову картину миру, що дає сьогоднішнє природознавство.

Дві традиції в поясненні, розумінні й пророкуванні явищ

Найбільш виразне розходження між природниче-наукової і гуманітарної культурами виражається в тлумаченні їхнього підходу до основних функцій науки, найважливіші з яких - пояснення, розуміння й пророкування явищ.

Пояснення в самій загальній формі можна визначити як підведення явища, факту або події під деякий загальний закон, теорію або концепцію.

Дійсно, щоб пояснити, наприклад, факт, необхідно логічно вивести висловлення про факт із певного загального висловлення або твердження, у якості яких найчастіше виступають закони й теорії. Ми повинні постаратися знайти таке висловлення й підвести під нього конкретний факт, випадок або подія. Щоб пояснити, чому яблука падають на землю, Ньютонові, по легенді, довелося відкрити закон всесвітнього тяжіння. В економіці для пояснення рівноваги на ринку звертаються до закону попиту та пропозиції. Нерідко розрізняють різні рівні пояснення. Так, щоб пояснити розширення стрижня, указують на безпосередньо спостережуваний факт - його нагрівання, але для більше глибокого пояснення цього явища фізики залучають молекулярно-кінетичну теорію речовини. Відповідно до цієї теорії при нагріванні відбувається збільшення величини вільного пробігу молекул, внаслідок чого відповідно зростають розміри тіла.

У природознавстві спочатку переважали причинні пояснення, коли для цього використовувалися найпростіші емпіричні закони. Саме з такого роду поясненнями ми зустрічаємося вже в механіку. Ми говоримо, що причиною прискорення руху тіла служить прикладена до нього сила. Подібного роду каузальні, або причинні, закони відображають регулярні, повторювані зв'язки між явищами, коли одне з них служить причиною виникнення або походження іншого. З подальшим розвитком науки ставало усе більше очевидним, що причинні закони становлять лише частину великого класу наукових законів. У принципі пояснення може бути здійснене за допомогою будь-яких загальних висловлень, починаючи від емпіричного узагальнення й кінчаючи науковими теоріями або системою теорій. Дійсно, уже просте узагальнення можна вважати поясненням, тому що воно охоплює безліч окремих конкретних випадків, розглянутих з деякої загальної точки зору. Однак цінність таких пояснень невелика, особливо коли для цього вибирається загальна властивість або ознака несуттєвого, другорядного характеру. На відміну від цього пояснення, що опираються на закони й теорії науки, характеризуються особливою надійністю, тому що встановлюються й перевіряються дуже ретельно.

Особливий інтерес представляє проблема пояснення за допомогою законів у природознавстві й гуманітарних науках, по якому дотепер не припиняються суперечки. Вони викликані головним чином тим обставиною, що в ряді гуманітарних наук, наприклад в історії, важко підвести індивідуальні й неповторні події і явища під який-небудь загальний закон або теорію. Тому є чимало істориків, які рішуче заперечують проти переносу природничо-наукових методів пояснення в історичні дослідження. З іншого боку, деякі філософи з не меншою завзятістю відстоюють погляд, що історичні й інші гуманітарні події і явища також у принципі піддаються поясненню за допомогою загальних законів і теорій. Все лихо, на їхню думку, складається в не розробленості концептуального апарата багатьох гуманітарних наук, зокрема історичних.

Що стосується характеру законів, на які повинні опиратися гуманітарні пояснення, то думки тут рішуче розходяться. Одні вважають, що такі закони досить прості й тривіальні й тому не заслуговують особливого аналізу. Інші, навпроти, заявляють, що вони занадто складні й заплутані і їх має бути ще відкрити, щоб пояснення історичних подій стали адекватними. Треті думають, що для пояснення історичних подій і діяльності людей, що беруть участь у них, варто звернутися до так званих телеологічних поясненням, які опираються не на причинні закони або навіть не на закони взагалі, а на розкриття цілей, намірів і мотивів поводження й діяльності людей. Телеологічні пояснення відомі ще із часів античності й ними користувався основоположник класичної логіки Аристотель. Однак під впливом швидко, що розвивається природознавства, зокрема фізики й хімії, які широко застосовували для пояснення причинні закони, до телеологічних пояснень стали прибігати усе рідше й рідше. Інтерес до них відродився тільки після того, коли стало ясно, що причинні пояснення виявляються здебільшого неадекватними в гуманітарній області.

Серед істориків і інших учених-гуманітаріїв є також чимало дослідників, які заявляють, що методи пояснення виявляються взагалі марними в гуманітарних науках, оскільки в них головна увага повинне бути звернене не стільки на спільність, скільки на індивідуальність, неповторність і навіть унікальність подій і явищ духовного й соціального життя. Тому вони вважають головним або навіть майже єдиним способом їхнього дослідження метод розуміння, пов'язаний з їхнім тлумаченням.

Розумінням називають спосіб, за допомогою якого можна інтерпретувати або витлумачувати явища й події індивідуального духовного життя й гуманітарної діяльності.

Такий метод часто називають герменевтичним, по ім'ю давньогрецького бога Гермеса, що, відповідно до легенди, служив посередником між людьми й богами Олімпу. Оскільки смертні люди не розуміли божественну мову, те Гермес виступав як перекладач і толмач волі богів.

У гуманітарній методології розрізняють два підходи до процесу розуміння, які умовно можна назвати психологічним і теоретичним. До психологічного відносять розуміння, засноване на переживанні одною людиною духовного досвіду іншого, його почуттів, настроїв, мотивацій і т.п. З такого погляду розуміння в основному досягається шляхом емпатії, тобто втілення, проникнення в духовний мир іншої людини. Грубо говорячи, щоб зрозуміти іншу людину, наприклад, автора художнього твору давньої епохи, необхідно влізти в його "шкіру" і внутрішньо пережити те, що пережив автор.

Подібний погляд на розуміння був широко розповсюджений у минулому столітті серед теоретиків і істориків мистецтва, літературознавців і критиків, а також інших гуманітаріїв. Найбільш видним представником цього напрямку був відомий німецький історик мистецтва й теоретик герменевтики Вільгельм Дільтей (1883-1911). Хоча прийом перевтілення до іншої людини, й проникнення в його духовний мир, безсумнівно, приносить користь, проте умови життя, конкретні події й процеси, які спостерігав, скажемо, У. Шекспір (1564-1616), а тим більше стародавній грек Еврипід (480-406 до н.е.), істотно змінилися. Тому сучасний дослідник не може спостерігати їх тепер, до того ж про минулу епоху, його вдачах, звичаях і духовному житті він судить із погляду сьогоднішніх ідей, вдач і подань. У найкращому разі він може міркувати про минуле, опираючись лише на деякі аналогії й припущення.

Теоретичне розуміння ґрунтується насамперед на інтерпретації, або тлумаченні, певних фактів, подій і процесів. Суть інтерпретації в гуманітарній діяльності складається в розкритті цілей, мотивацій і змісту дій і вчинків людей. Щодо цього таке розуміння зближається з телеологічними поясненнями.

Історично герменевтика виникла з досвіду роботи над текстами, які були написані на древніх мовах, погано збереглися, важко піддаються перекладу, а тому їх нелегко зрозуміти. Щоб їх зрозумів сучасний читач, необхідно насамперед розкрити їхній зміст. Нерідке розуміння зводять тільки до розкриття й засвоєння того змісту, що вклав у текст його автор. Уважається, що якщо ми розкрили цей зміст, те тим самим зрозуміли його. Саме так розглядають розуміння не тільки в повсякденному пізнанні й навчанні, але й при перекладі текстів із чужої мови на рідну. Є чимало перекладачів, які рішуче заявляють, що їхня головна мета полягає в тому, щоб повністю, без перекручувань і власних додавань донести до читача зміст авторського тексту. На перший погляд така вимога виглядає цілком переконливо, але якщо вникнути в нього глибше, те ясно виявляється його обмеженість. Справді, чому люди різних епох захоплюються утворами великих майстрів літератури, живопису й музики? Зрозуміло, насамперед це пояснюється тим, що в них виражаються глибокі загальнолюдські проблеми, тривоги й надії, але не тільки це залучає до них увага. Адже, якби інтерпретатори різних епох розкривали лише авторський зміст, те все звелося б до безперервного відтворення того ж самого. Насправді кожний, хто береться, наприклад, ставити п'єси Шекспіра або античні трагедії Еврипіда, додає до них свій, власний зміст, що виражає подання й ідеї його часу, і тим самим збагачує первісний авторський зміст. Від цього, якщо за справу береться справжній художник, оригінальний добуток тільки виграє.

Трохи сутужніше є справа з інтерпретацією історичних подій, але й вони витлумачуються звичайно з позицій і результатів, досягнутих у цей час. Це, звичайно, не означає повернення до гасла: "історія - є політика, перекинуте в минуле" , що припускає упереджене, неісторичне тлумачення минулих подій. У той же час не можна не визнати, що погляд з більше високої позиції, обґрунтований і збагачений досвідом нових поколінь, дає можливість краще зрозуміти тенденції історичного розвитку, а тим самим і минулі події.

Чи можна говорити про розуміння природи? Очевидно, що безпосередньо цього затверджувати не можна, оскільки в явищах природи не існує ні цілей, ні намірів, ні мотивів, а тим самим і вкладеного кимсь змісту. Думати інакше означало б вернутися до антропоморфізму, тобто наділенню природи особливостями, які властиві тільки людині. У той же час для дослідження явищ природи ми вводимо поняття, відкриваємо закони й будуємо наукові теорії, за допомогою яких інтерпретуємо ці явища. А це означає, що ми досягаємо певного розуміння існуючої в природі регулярності, повторюваності й закономірності, але таке розуміння за своїм характером виявляється деякою мірою ближче до природничо-наукового пояснення. У цілому розуміння являє собою більше складний, суперечливий і заплутаний процес, чим пояснення. Розходження між ними полягає в тому, що якщо пояснення зводиться до логічного висновку, то розуміння - до інтерпретації. До логічного висновку звертаються й при передбаченні подій, явищ і інших нових фактів.

Передбачення, або пророкування, за логічною структурою не відрізняється від пояснення й ґрунтується також на висновку висловлень про факти із загальних тверджень (законів і теорій), але самі факти залишаються гіпотетичними, невідомими і їх має бути ще відкрити.

У той час як пояснення ставиться до подій і фактів сьогоденням, а часто й до минулим (археологія, історія, палеонтологія), передбачення спрямоване до майбутніх подій. Воно відіграє вирішальну роль не тільки в розвитку теоретичного знання, але особливо в процесі практичного застосування цього знання, забезпечуючи можливість прогнозування явищ і подій. Відома максима "знати, щоб передбачати" досить ясно виражає роль передбачення в практичній діяльності. Інша особливість пророкувань пов'язана з імовірнісним їхнім характером. Це особливо ставиться до пророкування соціальних і гуманітарних подій і процесів, які опираються не на універсальні закони, а закони статистичні, імовірнісні. Як буде показано надалі, висновку, отримані зі статистичних законів, завжди мають імовірнісний або правдоподібний, а не достовірний характер. Щодо цього пророкування в соціальних і гуманітарних науках по своїй точності далеко відстають від пророкувань у природничих науках, особливо найбільш розвинених. Добре відомо, з якою точністю астрономи обчислюють сонячні й місячні затьмарення, а фізики пророкують результати процесів, що відбуваються усередині атомів і ядер.

Від чого залежать точність і однозначність пророкувань, із чим вони зв'язані? Чому пророкування соціальних і гуманітарних наук лише ймовірні?

Іноді говорять, що гуманітарні й соціальні науки не досягли ще того ступеня теоретичної зрілості, що властива так званим точним наукам (астрономія, механіка, фізика, хімія й ін.). У цьому твердженні є частка істини, але далеко не вся істина. У дійсності точність пророкувань прямо залежить від характеру досліджуваних наукою процесів. Якщо в механіку й астрономії пророкування опираються на загальні, універсальні закони, якими є, наприклад, основні закони динаміки й закон всесвітнього тяжіння Ньютона, то в соціології й психології доводиться обмежуватися напівемпіричними законами статистичного характеру.

Виходить, що чим складніше процеси, які вивчає та або інша наука, тим сутужніше абстрагуватися в ній від цілого ряду властивостей і особливостей цих процесів, їхнього зв'язку й взаємодії з іншими процесами. Тому загальний, сукупний результат їхньої дії пророчити досить важко. Варто особливо підкреслити також роль суб'єктивного фактора в суспільно-гуманітарному пізнанні, що робить прогнози в цій сфері не точними й достовірними, а лише ймовірними в тім або іншому ступені.

Позитивізм і антипозитивізм у методології науки

Оскільки методи дослідження й способи пояснення, розуміння й пророкування в природознавстві були розроблені значно раніше, ніж у соціальних і гуманітарних науках, те вже давно вживали спроби цілком перенести їх у сферу суспільних наук. Однак уперше така програма була ясно сформульована відомим французьким філософом і соціологом Огюстом Контом (1798-1857) у його "Курсі позитивної філософії":

Позитивна філософія вказує на одноманітний прийом міркування, застосовний до всіх предметів, що підлягають людському дослідженню.

Для Конта саме позитивне, або позитивні науки, до яких він відносив насамперед науки про природу, не мають потреби в якоїсь особливої філософії, що коштує над ними й указує їм прийоми й методи дослідження. Наука - сама собі філософія, так можна було б коротко виразити суть контовського позитивізму. Основна властивість науки, що Конт називає позитивною філософією, складається, на його думку в тім, що "позитивну філософію можна вважати єдиною міцною основою суспільного перетворення" .

Вороже відношення Конта до традиційної філософії легко зрозуміти, якщо врахувати, що аж до середини минулого століття була широко поширена натурфілософія, представники якої намагалися пояснити явища й процеси природи не за допомогою спостережень і експериментів і наступного їхнього теоретичного аналізу, а винятково за допомогою чисто спекулятивних умоглядних побудов. Що стосується проблем пояснення й розуміння соціальних процесів і явищ, то прихильники позитивізму намагалися звести їх до вже відкритих, існуючих закономірностей природознавства. Сам Конт, наприклад, розглядав соціологію як свого роду соціальну фізику, у якій замість атомів фігурують людські індивідууми. Невдачі редукції, або відомості, соціальних законів до фізичних позитивісти пояснювали недостатньою теоретичною зрілістю соціальних наук.

Сучасний позитивізм успадкував не тільки багато рис старого, але й додав до них ряд нових. Поряд із проголошенням гасла про загальний, єдиний, універсальний метод пізнання для всіх наук, він підкреслює особливе значення логіки для побудови системи наукового знання, його уніфікації. У зв'язку із цим сучасний позитивізм часто називають логічним позитивізмом. Ідеалом для всіх наук вони проголошують математичну фізику, що будується відповідно до вимог дедуктивно-аксіоматичного методу. По такому методі, як відомо, будується елементарна геометрія Евкліда, у якій спочатку перераховуються аксіоми й основні поняття геометрії, а потім з них за правилами логіки виводяться або доводяться теореми. У математичній фізиці замість аксіом використовуються закони фізики. Неважко зрозуміти, що на такий ідеал можна орієнтуватися лише в закінченому дослідженні або в підручнику для викладу досягнутих результатів у тій або іншій галузі знання. Зовсім інакше є справа в реальній дослідницькій практиці, спрямованої на одержання в першу чергу нових знань, а не на їхню класифікацію й систематизацію. Нарешті, відмінною рисою сучасного позитивізму є орієнтація на емпіричне обґрунтування отриманих у науці результатів. Усе, що не може бути таким шляхом обґрунтоване, оголошується ненауковим, метафізичним і спекулятивним. У зв'язку з такою вимогою сучасний позитивізм нерідко називають позитивізмом емпіричним.

В 50-е роки нашого століття сучасний позитивізм, що на відміну від старого називають також неопозитивізмом, зазнав різкої критики як з боку вчених-натуралістів, так і антипозитивістські настроєних філософів. Було показано, що принципи, на які опирається неопозитивізм, не погодяться з реальною практикою наукових досліджень, вони обмежують творчі можливості вчених і розглядають науку не в процесі пошуку нових істин, не в русі й розвитку, а у вигляді готових істин і результатів.

Особливо гострим нападкам неопозитивізм піддався з боку представників соціальних і гуманітарних наук, зокрема прихильників герменевтики, діалектики, філософії життя, екзистенціалізму й ін. Вони переконливо доводили, що неопозитивістські ідеї зовсім не підходять для аналізу досить складних, суперечливих і заплутаних явищ соціального життя, де доводиться враховувати взаємодію об'єктивних і суб'єктивних факторів, специфіку емпіричних і раціональних методів пізнання, особливу роль теоретичних подань у відкритті нових фактів і т.п. Завдяки різанням, але справедливій і обґрунтованій критиці неопозитивізм втратив тепер свій домінуючий вплив у природознавстві, а його прихильники переглянули свої колишні погляди й багато хто з них примкнули до впливового напрямку аналітичної філософії.

Література

1. Руткевич М.Н. О предмете социологической науки: три методологических вопроса. //Социологические исследования. – 1991. - № 7.

2. Вебер М. Основные социологические понятия. – М., 2004

3. Малевич Е.Ф. К вопросу о структуре современного социологического знания //Социологические исследования. – 1997. - №6.

4. Малкей М. Наука й соціологія знання. - К., 2003

5. Свідзинський А. Культура як феномен самоорганізації //Сучасність. 1992. - №4