Протосоціологія. Середньовічне знання про суспільство
Протосоціологія. Середньовічне знання про суспільство
Вступ
Знання про суспільство ведуть свій відлік з давніх-давен. Спроби мати уявлення про суспільство проявлялися вже в первісних культурах у формі міфологічних та релігійних вірувань. Стародавні цивілізації Китаю, Індії, Єгипту, Греції та Риму залишили численні пам'ятки досить розвинутих філософських концепцій, де світорозуміння не обмежувалося лише прикладним середовищем, а поширювалося й на соціальну сферу діяльності людей. Для прикладу можна назвати і староіндійські Веди, етико-політичні вчення Конфуція, теорії держави та політики Платона, протосоціологічні та етичні погляди Аристотеля, Епікура, Лукреція Кара та ін.
Найдавнішою формою відображення та пояснення світу, природи і людини була міфологія - (від грецької mitnos - старовинна легенда, оповідь, logos - слово, вчення). Існує близько 500 способів визначення міфу: і як релігійне уявлення, і як примітивний світогляд людини, фантастичне відображення світу. Найвідоміші серед них - Веда, Іліада, Одіссея, так звані епоси - перші форми соціального знання. Це оповідь про минуле, що відтворює картину народного життя, ідеали, норми, прагнення.
1. Розвиток соціальних знань у Стародавньому світі. Погляди на суспільство Демокрита, Платона, Аристотеля
З плином часу, з розвитком філософії, математичних знань, міфологія та епос замінюється точним описом минулих подій - історичною хронікою або історією. Надалі: із розвитком науки, примітивного виробництва, переходом до рабовласницького суспільства, розвитком класової структури суспільства, товарно-грошових відносин, торгівлі, армії, потребою в різноманітній і повній інформації - все це впливає на формування та розвиток знань про суспільство [5, с.58].
Саме тоді перші емпіричні обслідування проводилися у Вавилоні, Єгипті, Китаї на основі вивчення системи переписів податків, населення. Вже відчувалася залежність перших обслідувань від математичного знання, спостерігалася трансформація задоволення практичних потреб на внутрішні пізнавальні потреби. Так виникало наукове самопізнання. Практичні (прикладні) і пізнавальні потреби зумовили появу описання і фіксації подій минулого, сучасного їх осмислення, оцінки та аналізу. Виникають і розвиваються принципи систематизації і описування історичних подій, розвиток історіографії; зароджується нова форма описування дійсності - історія. Перша так звана школа логографів у формі відображення суспільства відійшла від міфологізму. Набували розвитку та актуальності достовірність історичного матеріалу та використання документальних джерел, що привело до виникнення історії як науки.
Одним із перших істориків був грецький мислитель Полібій (200-120 р. до н. е), автор праці "Всесвітня історія", який розглядав історичні процеси у взаємозв'язку, застосовував систематичність описування, письмове фіксування та хронологічне відтворення подій. Вже тоді і філософи робили спроби пояснити суть суспільства. Античні філософи, історики, мислителі усвідомлювали поділ буття людини на природне та суспільне.
Першими філософами, мислителями, фундаторами знань про суспільство були Демокрит, Платон, Аристотель та інші. Так, Демокрит людську потребу визнавав вчителькою життя, завдяки якій люди перейшли від первісного способу до сучасного, навчилися ткати (як це роблять павуки), будувати житло - як ластівки, співати - як птахи [6, с.54].
Платон був першим професійним представником філософії ідеалістичного напряму. Він розробив вчення про душі, з яких виділяв 3 групи суспільства (залежно від характеру душ):
філософи і правителі - малочисельний привілейований клас, яким притаманні розум, істина, розсудливість;
другий клас - воїни, котрим притаманні мужність та ефективність;
люди прагнучої душі - торгівці, будівельники, ремісники, сенс діяльності яких - забезпечувати життєві потреби держави, суспільства.
На думку філософа, кожний стан суспільства мав займатися тим, на що здатний, і не втручатися в справи інших. Платон вперше поділив суспільство на управлінців та виробників, абсолютизуючи державу як вищий сенс буття суспільства. Людина для держави, а не держава для людини - ось кредо політичної філософії Платона. Основні його роботи: "Політика", "Держава", "Закони".
Платон є основоположником логіки, психології, політики та ряду інших галузей знань; залишив велику спадщину з галузей знань про суспільство, державу, владу.
Найвидатнішим давньогрецьким філософом був Аристотель. Це була всебічно освічена людина, неординарна особистість. (Одним з його учнів був відомий полководець Олександр Македонський). Саме з його філософської спадщини бере початок диференціація знань і поступове відгалуження конкретних наук із філософії. Численні спостереження за подіями суспільного життя та людською поведінкою згодом конституюються в історичні, економічні, політичні та інші просуспільні дисципліни.
Згідно з філософією Аристотеля, сенс життя людини - це досягнення вищого блага через діяльність. Не самі по собі якості та характеристики роблять людину кращою, а досягається це через розумну діяльність, де люди розкриваються (тобто людина - це те, що вона робить і як, а не яка вона).
Політична та соціальна думка Стародавнього Сходу розвивалася на основі релігійно-міфологічного світогляду і містила залишки первісно-побутових уявлень.
У Давньому Китаї вона представлена відомим мислителем, засновником конфуціанства - Конфуцієм Кун-цзи (народився прибл.551 - 479 до н. е). У молодості він був дрібним чиновником, а потім заснував першу в Китаї приватну школу. Основні погляди Конфуція викладені в книзі "Бесіди і судження" ("Лунь юй"), що являє собою запис висловлювань і бесід з учнями і послідовниками. Важливим поняттям етико-політичного навчання Конфуція є "гуманність" - сукупність етичних і соціальних відносин людей, що ґрунтуються на шанобливості і повазі до старшого за віком і становищем, відданості государю і т. ін.
Конфуціанство - як течія, етико-політичне навчання чинило величезний вплив на розвиток духовної культури, політичного життя і суспільного ладу Китаю протягом понад дві тисячі років.
Давньосхідна спадщина соціального знання була досить бідною і була представлена окремими ідеями Ібн Сіна та Ібн Хальдуна.
Ібн Сіна (повне ім'я Абу Алі Хусейн Ібн Абдаллах, 980-1037), вчений, філософ, лікар, представник східного аристотелизма жив у Середній Азії й Ірану. Для соціального знання Ібн Сіна притаманна думка про "дозволеність" збройного повстання проти несправедливого правління.
Надалі, великим досягнення в епоху середньовіччя з'явилося створення арабським істориком, філософом і соціологом Ібн Хальдуном (1332-1406) історико-філософської теорії суспільного розвитку. В основній його праці "Книга повчальних прикладів з історії арабів, персів, берберів і народів, що жили з ними на землі" висвітлюються завдання, метод і принципи історичного дослідження, вчений виклав своє вчення про розвиток суспільства, історію народів мусульманського сходу.
2. Соціальні знання епохи Середньовіччя (теорії А. Блаженного, Ф. Аквінського, Т. Мора, Т. Кампанелли)
Антична культура та наука створили могутній потенціал для подальшого розвитку наукового пізнання. Було закладено основи європейської цивілізації: наука, культура, система суспільних відносин. Але із розпадом античного суспільства з'явилися форми нової системи суспільних відносин, нове світосприйняття, спосіб життя.
Початком таких світоглядних змін стала криза рабовласництва, що вела до різкого погіршення становища народу. Безсилля народних мас спричинило посилення релігійних настроїв, вело до зародження християнської віри.
Це - унікальний процес з точки зору логіки розвитку соціального пізнання.
Можна стверджувати, що відбувалася:
зміна в світоглядному плані від космології до християнської ідеології (релігії);
переорієнтація світогляду з держави - як організму, могутності - на особистість як творчу силу.
Розпочалася епоха торжества християнства. Нова релігія стає головним елементом духовного життя суспільства і підкоряє контролю всі його сторони. Все суспільство (європейське) переорієнтувалося на нові ідеали, цінності, пізнання, культуру. Спосіб життя у власних орієнтаціях "відривається від землі" і переноситься "на небо". Наука стає зайвою. Саме цей час відзначається тривалим занепадом не тільки суспільної науки, а будь-яких прогресивних ідей.
З V ст. настає епоха Середньовіччя, яке умовно можна поділити на: раннє (V-IX ст.), розвинуте (XI-XV ст.), пізнє (XV-XVІ ст.).
Період Середньовіччя дуже бідний на факти, пов'язані із вивченням та аналізом суспільного життя, загальмовується розвиток наукового знання, панує християнське богослов'я. Один з представників даного напряму - Августин Блаженний (ІV-V ст) - богослов, "батько" церкви. У своїй основній праці "Про град Божий" він робить спробу в християнській літературі створити загальнолюдську концепцію філософії історії, спираючись на релігійні уявлення.
Це - релігійне вчення про кінцеву долю людства, світу. Вона складається з двох розділів:
1) "Індивідуальне" (вчення про загробне життя людської душі),
2) "Всесвітнє" (сенс історії та космосу, кінець світу, події в майбутньому). Моделлю всесвітньої історії Августина була Біблія [2, с.82].
Представником напряму, богослов'я був і Фома (Тома) Аквінський - італійський філософ-богослов (XII ст.). Згідно з його вченням, всі види влади в кінцевому підсумку - від Бога. Церковна влада - вища за державну, тому всі правителі християнського народу мають підкорятися Папі - як Ісусу Христу. (І сьогодні - це провідний напрям філософії католицизму).
Як ідеолог своєї епохи, Фома Аквінський "освятив" і обґрунтував феодальні відносини, кріпосництво, закликаючи народ "силою" церкви "до послушанія".
Синтезом спадщини двох джерел - Античності та Середньовіччя, продуктом їх розвитку, стала оригінальна культура - філософія епохи Відродження.
Надзвичайно важливий внесок у розвиток пізнання зробили представники епохи гуманізму (система поглядів, яка визначає особливу цінність людини як особи, її право на свободу, щастя, вияв і реалізацію здібностей): Франческо Петрарка, Аліґ'єрі Данте, Леонардо да Вінчі, Еразм Роттердамський, Сервантес, Томас Мор та Томмазо Кампанелла, а також їхні соціальні утопії. Ідеальне гуманісти вбачали у єднанні людини і природи, шукали гармонію в цих взаєминах. Більшість гуманістів негативно ставилася до релігійних рухів.
Культура Відродження, хоч і стала надбанням відносно нечисленної соціальної спільності освічених людей різних країн Європи, проте зробила вагомий внесок, дала новий поштовх у розвитку світогляду. Особливий інтерес становили ідеї та концепції утопічного соціалізму, комунітарних принципів організації суспільства, які справили великий вплив на суспільну думку, хід історії.
Принципово новим у розвитку теорії соціального знання була поява і спроба обґрунтування ідей комунітарних принципів організації суспільства. Це було, свого роду, реакцією на соціальну несправедливість, приватну власність, індивідуалізм. На противагу цьому соціальні утопії висували принципи суспільної власності та колективістські засади у соціальному житті. Основоположниками даного напряму були Томас Мор та Томмазо Кампанелла, які хоч жили і творили у різні часи, проте їхні ідеї були близькими [2, с.85].
Томас Mop (1478-1535) - відомий англійський письменник, гуманіст та політичний діяч, автор праці "Утопія". За свої погляди та "протестантську" діяльність він був страчений.
Інший представник - Томмазо Кампанелла (1567-1639) - італійський філософ, утопічний комуніст, за свою повстанську діяльність був ув'язнений на двадцять сім років, протягом яких піддавався жахливим тортурам.
Саме тоді і була написана ним відома праця "Місто сонця", в якій викладено ідеї утопічного соціалізму. Можливо, спільна біографічна доля сприяла генерації спільних комунітарних ідей. Обидва вони були мрійниками, противниками приватної власності, гуманістами, прихильниками усуспільненого виробництва і поборниками створення щасливого людського життя.
І Томас Мор, і Томазо Кампанелла висували (хоча і по-різному) ідеї справедливого розподілу, "праці як потреби", розумного достатку і не надмірних потреб. Однак в їхніх працях містяться глибокі суперечності.
3. Перші спроби формування соціологічних знань (кінець Середньовіччя - початок буржуазної епохи) Н. Макіавеллі, Ж. Боден, Г. Гроцій, Т. Д.ж. Гоббс, Дж. Локк, Ш. Монтеск'є, Ж. Руссо, Дж. Віко, М. Кондорсе
Гуманістичні ідеї аж ніяк не узгоджувалися з реальною практикою тодішнього феодального суспільства, тим більше - буржуазними відносинами, що ідентифікувалися з розвитком егоїстичних інтересів, первинним накопиченням капіталу, власності і т. ін. Потреби молодої буржуазії зумовлювали зміни дослідницько-споглядального вектора, який скеровувався в русло соціальної філософії, державного та приватного права, проблеми походження суспільства та людини, перегляду релігійних доктрин.
Ідеологами нового часу, котрі репрезентували стан і розвиток знань тієї доби, були Нікколо Макіавеллі та Жак Боден.
Видатний італійський мислитель, політичний діяч та письменник Нікколо Макіавеллі (1469-1527) один з перших піддав сумніву та критиці релігійне тлумачення історії та суспільства і редицюював останні через суб'єктивістські елементи. Людську історію породжують людські пристрасті - егоїзм та матеріальний інтерес, які і є спонукальними мотивами людської діяльності. Саме ці риси людської натури виступають "будівельними складовими" суспільних відносин, зокрема політики та держави. В історію політики Макіавеллі увійшов як ідеолог політичної безпринципності та підступності.
У відомій його праці "Князь" було викладено програму створення централізованої держави, викладено принципи державності та політичної діяльності, Італія у той час переживала період формування капіталізму, була політично роздробленою, і питання політики, влади, державності були актуальними. Роботи Макіавеллі мали генераційний, конструктивний характер для формування капіталізму та державності Італії [6, с.57].
Соціальним мислителем цього періоду, який відстоював позиції нерелігійного походження суспільства, був французький політичний діяч, юрист Жак Боден (1530-1596). Відомий тим, що започаткував становлення географічного напряму в соціології. Згідно з його твердженням, розвиток суспільства залежить від впливу природного середовища. Клімат, родючість ґрунту, рельєф тощо зумовлюють особливості людського життя, психологічні та інтелектуальні якості людини. Фізичні умови існування зумовлюють як особливості тілесного, так і духовного складу людей. Він порівнює жителів півночі та півдня: перші - фізично міцніші, жорстокі, марнотратні, здебільшого "ремісницькі" народи; другі - жителі південних широт - фізично слабкі, малорослі, духовні, хитрі і скупуваті натури. Найбільш оптимальними рисами характеризуються жителі помірних широт - так би мовити, "золота середина". Різноманітними факторами Боден пояснює і різне домінування науки, ремесла, права, державності, торгівлі в тих чи інших народів (залежно від широт і кліматичних умов).
Видатним мислителем свого часу був голландський політик та юрист Гуго Гроцій (1583-1645). В руслі "нового знання" (антирелігійної позиції) він висунув ідеї "природного права" і "суспільного договору", які, на думку Гроція, обумовлюють формування держави, суспільних відносин як результат людських інтересів, взаємин, спілкування, а не з ідеалістичних позицій.
З XVII-XVIII ст. соціальне знання почало все більш істотно різнитися від попереднього своєю інтенсивністю, характером, широтою. Виникали нові Гуго Гроцій наукові галузі, використовувалися спеціалізовані методи соціальних досліджень, знання суміжних наук. Суспільні знання "розкріпачилися" від теології і спрямувалися тепер на пошук наукової істини [5, с.59].
Поступальні зміни в науковій сфері були відображенням істотних політичних, економічних, світоглядних змін, пов'язаних із формуванням буржуазно-капіталістичних відносин.
Буржуазію хвилювали "земні" проблеми і турботи, котрі були пов'язані з товарним виробництвом, розвитком відносин, які б мали забезпечувати оптимальність її існування та організації. На відміну від попереднього феодального класу, новий клас - буржуазія - вбачала перспективи в новому горизонті власного розвитку і намагалася якомога глибше осягнути сьогодення, а тому і виникла нагальна потреба в новому за своїм характером знанні про все, і особливо про суспільство. Далі інтенсивно розвиваються філософії, елементи соціологічного знання, все більший інтерес викликають пошуки психологічних механізмів пізнання, фактор географічного середовища в суспільному розвитку тощо. Цей період названо епохою Просвітництва - на знак поширення нових "об'єктивних" знань про Всесвіт, природу, суспільство. Яскравими представниками тієї епохи були видатні філософи-просвітителі Д. Дідро, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ш. Монтеск'є, Ж. Руссо, Ф. Вольтер, Дж. Віко, А. Кондорсе, Й. Гердер та ін.
Гуманісти епохи Відродження істотно розширили межі і характер розуміння людської діяльності, що зумовило в подальшому розвиток уявлення про те, що людина є суб'єктом, творцем власної історії. Соціальне пізнання стає одним з природничих факторів розвитку суспільства. Середньовічну систему цінностей і світосприйняття поступово займає нова соціальна парадигма, пов'язана із натуралістичним розумінням світу природи та людини. В суспільному знанні натуралізм орієнтував дослідників на вивчення впливу соціальних детермінант соціального. Відомими теоретиками з цих питань були представники англійської філософії та соціології Томас Гоббс і Джон Локк [1, с.44].
Томас Гоббс (1588-1679) був відомий своєю концепцією "природного права" і "суспільного договору". Одним з перших він дає досить об'єктивне окреслення людини як біосоціальну істоту, котра завдяки своїм біологічним особливостям та соціальним характеристикам у процесі взаємодії з іншими формує суспільно-договірну конструкцію, яка надалі завдяки власному поступальному розвитку трансформується на більш складну конструкцію - державу, суспільство.
З метою спільного утримання суспільства, на користь держави як виразника загального інтересу і суспільного блага, люди змушені вдаватися до своєрідного "суспільного" договору. В такого роду договірні стосунки, на думку Гоббса, люди вступають між собою, відводячи державі роль зовнішнього гаранта дотримання договору. Ідея, що історія - продукт власне діяльності людини, яка формує себе як історичний суб'єкт - соціальну істоту, ставала фундаментом соціального світогляду.
Проблему державності розробляв також англійський філософ Джон Локк (1612-1704). Як і Гоббс, він виходив з концепції "природного права" та "суспільного договору", завдяки чому держава створюється людьми свідомо для гарантії їх прав на приватну власність, особисту свободу, права на життя. Між особою, суспільством та державою, таким чином, зав'язуються конструктивні відносини, завдяки чому досягається злагода, соціальний порядок тощо. Дж. Локк - основоположник соціально-політичної доктрини лібералізму, автор концепції конституційної парламентської монархії, яка, зокрема, передбачала поділ влади на законодавчу, виконавчу та "федеральну". Джон Локк прагнув теоретизувати та систематизувати знання про державу та владу, що вплинуло на подальший розвиток європейської соціальної думки [4, с.38].
Особливе місце займає творчість видатних французьких просвітителів Ш. Монтеск'є та Ж.Ж. Руссо.
Французький мислитель, соціолог Шарль Монтеск'є (1689-1755), як і Жан Боден, був фундатором нового напряму в суспільствознавстві, що у XIX ст. отримав назву географічної школи в соціології. Як і всі просвітники того часу, Монтеск'є виступав проти релігійного редукування історії суспільства (хоча і вважав, що Бог створив світ, але не втручається в закони природи та історії людства), обґрунтовував об'єктивний характер законів розвитку природи та суспільства, взаємозв'язок між природним і соціальним.
Монтеск'є обґрунтував так звані основні закони людини, які, на його думку, обумовлювали (у філософсько-антропологічному контексті) зміст і спрямованість людської діяльності: життя в мирі, добування їжі, потреба в спілкуванні, бажання жити в суспільстві. Тобто Монтеск'є будує логічний ланцюжок, у якому у взаємопов'язаній системі виступають і природа, і суспільство.
Беручи до уваги природні дані та спираючись на дані власного спостереження, вчений намагається довести залежність фізичної, розумової та психологічної природи людей у різних географічних регіонах, насамперед, від клімату, природних умов. Монтеск'є послідовно аналізує вплив клімату на виробничу діяльність людей, політичну організацію суспільства, принципи державного управління, на дух, звичаї народу, натури, розглядає проблеми інституцій (торгівля, гроші тощо). На основі цього постає нова соціологічна теорія про роль клімату, ґрунтів, території, ландшафту не тільки в розвитку суспільства, а й у формуванні духу народу, що, у свою чергу, впливало й на політичну та правову системи держави [1, с.46].
Серед французьких мислителів-просвітителів визначне місце займає Жан-Жак Руссо (1712-1778) - соціолог, теоретик мистецтва, філософ, політичний мислитель. Велику увагу Руссо приділяв політичному праву, аналізу соціальної нерівності. Головною темою його роздумів були правові аспекти людини в контексті суспільного договору. Сутність суспільного договору, на його думку, полягає в тому, що кожна людина свідомо "підпорядковується" загальній волі, загальній суспільній згоді, внаслідок чого утворюється колективне ціле.
Учасники такої "угоди" називалися "народом", а окремі особи - "громадянами" як учасники суверенної влади і підлеглі державним законам. Однак і держава повинна виконувати загальну волю народу. Його вчення певною мірою мало політичний відбиток і, зокрема, було ідеологічною силою, що "підігрівала" Велику французьку революцію.
Новим етапом у розвитку соціального пізнання була поява та розвиток філософії історії, предметною сферою якої виступала історія суспільства та її аналіз. Це стало свого роду з'єднувальною ланкою між філософією та соціологією, оскільки своїм виникненням соціологія зобов'язана була саме філософії історії.
Філософія історії допомагала відтворити історичний процес поєднання аналізу суспільних явищ і процесів, фактів історії та культури з філософськими узагальненнями та інтерпретаціями.
Термін "філософія історії" вперше вжив Вольтер у значенні системи загальних роздумів і досліджень людської історії та культури без чіткого визначення його змісту.
Одним з перших, хто зробив спробу окреслити і реалізувати принципи та завдання філософсько-історичного аналізу всесвітньо-історичного процесу, був відомий італійський філософ та соціолог Джамбаттіста Віко (1668-1744). Як і більшість просвітителів, Віко розглядає історію як продукт діяльності людей (хоча й припускає створення світу Богом), стверджуючи, що вона не містить в собі нічого містичного, а тому історичний процес є об'єктивним [5, с.62].
Історичну необхідність суспільного розвитку він окреслив в трьох обов'язкових циклах (етапах), які проходить той чи інший народ: "період богів" (коли релігійні уявлення панували над розумом); "героїчний період" (пов'язаний з виникненням і розвитком держави); "людський період" (найвищий період у розвитку суспільства, який настає з виникненням демократичних засад, прав і свобод громадян).
Віко розглядає ці етапи як розвиток суспільства по спіралі, ототожнюючи їх з віковими періодами людини: дитинство - юність - зрілість.
Вчений концентрує увагу на тому, що саме людина вносить в історію людське, соціальне.
Самотворення людиною історії є умовою і людського самопізнання. Світ людини - це система зв'язків і взаємовідносин, що поєднують її з іншими людьми, з навколишнім середовищем. Саме завдяки такій взаємодії відбувається розвиток людини і суспільства - від напівтваринного стану до соціального, людського. Крім ідей стадійності та циклічності історичного розвитку, Віко подає багато цікавих спостережень та висновків щодо механізмів функціонування різних сфер суспільного життя, зокрема послідовності зміни форм політичного устрою, боротьби суспільних станів як головної причини таких змін, взаємозалежності економіки, політики, моралі, релігії тощо.
Багато його ідей модернізовано і трансформовано в сучасній соціології, покладено в основу цілого ряду соціологічних шкіл, течій, напрямів. Значний внесок у розвиток філософії історії зробив французький політичний діяч, соціолог, математик Марі Кондорсе (1745-1794). Вчений здійснив спробу розкрити основні стани соціального прогресу і висловив при цьому безліч цінних ідей, здогадок стосовно ролі праці в розвитку суспільства, значення економічних, політичних та соціокультурних факторів: І епоха - виникнення мисливства, рибальства, ремесла; ІІ епоха - виникнення перших народів, розширення спеціалізації діяльності; ІІІ епоха - виникнення писемності, поява пізнавальної можливості суспільства; ІV епоха - поява, розвиток та диференціація наук, культур; V епоха - прогрес науки, культури, мистецтва, виникнення християнства; VI епоха - занепад науки та просвіти, торжество теології, феодальної системи; VII епоха - відродження науки, винайдення книгодрукарства (що розширило можливості як теології, так і просвіти), пороху, компасу та ін.; VIII епоха - виникнення просвітницьких ідей, революційність наукових відкриттів, погашення авторитету теології; IX епоха - французька революція, відчуття свободи, прав, незалежності людини, людського розуму; X епоха - торжество розуму на землі [2, с.88].
Заслуга Кондорсе полягає у його послідовній та систематичній розробці теорії прогресу і в застосуванні принципу розвитку в аналізі історичного процесу, розумінні значення економічних та духовних факторів у житті суспільства.
Висновки
Отже, антична культура та наука створили могутній потенціал для подальшого розвитку наукового пізнання. Було закладено основи європейської цивілізації: наука, культура, система суспільних відносин. Але із розпадом античного суспільства з'явилися форми нової системи суспільних відносин, нове світосприйняття, спосіб життя.
Початком таких світоглядних змін стала криза рабовласництва, що вела до різкого погіршення становища народу. Безсилля народних мас спричинило посилення релігійних настроїв, вело до зародження християнської віри. Гуманістичні ідеї аж ніяк не узгоджувалися з реальною практикою тодішнього феодального суспільства, тим більше - буржуазними відносинами, що ідентифікувалися з розвитком егоїстичних інтересів, первинним накопиченням капіталу, власності і т. ін. Потреби молодої буржуазії зумовлювали зміни дослідницько-споглядального вектора, який скеровувався в русло соціальної філософії, державного та приватного права, проблеми походження суспільства та людини, перегляду релігійних доктрин.
Ідеологами нового часу, котрі репрезентували стан і розвиток знань тієї доби, були Нікколо Макіавеллі та Жак Боден. Видатний італійський мислитель, політичний діяч та письменник Нікколо Макіавеллі (1469-1527) один з перших піддав сумніву та критиці релігійне тлумачення історії та суспільства і редицюював останні через суб'єктивістські елементи. Людську історію породжують людські пристрасті - егоїзм та матеріальний інтерес, які і є спонукальними мотивами людської діяльності.
Список використаних джерел
1. Герасимчук А.А., Палеха Ю.І., Шиян О.М. Соціологія. - К.: Видавництво Європейського університету, 2004. - 245с.
2. Жоль К.К. Соціологія. - К.: Либідь, 2005. - 440с.
3. Лукашевич М.П., Туленков М.В. Соціологія. - К.: Каравела, 2004. - 453с.
4. Мартен Д.М., Жан-Люк, П.Ф. Метаморфози світу: Соціологія глобалізації. - К.: Видавничий дім "КМ Академія", 2005. - 304с.
5. Рущенко І.П. Загальна соціологія. - Х.: Видавництво Національного університету внутрішніх справ, 2004. - 524с.
6. Соціологія / І.Д. Єрьоміна. - Суми: Довкілля, 2005. - 284с.
Перепечатка материалов без ссылки на наш сайт запрещена