Розуміння міжетнічного конфлікту

Розуміння міжетнічного конфлікту

Розуміння міжетнічного конфлікту

Міжетнічні конфлікти (нерідко їх називають просто етнічними) сталі розповсюдженим явищем у сучасному світі. По даним Стокгольмського міжнародного інституту по дослідженню проблем миру в Осло, дві третини всіх насильницьких конфліктів у середині 90‑х років були міжетнічними. Перехід до демократизації й розпад СРСР також супроводжувалися гострими міжнаціональними, міжетнічними напругами й конфліктами.

Одне із принципових питань для розуміння таких конфліктів – питання про їхній зв'язок із самим феноменом етнічності: чи є зв'язок між ними сутнісний, закладений в самому етнічному різноманітті людства, або він сугубо функціональний? Якщо визнати щирим перший підхід, то тоді інгушів і осетин, арабів і євреїв, вірменів і азербайджанців варто визнати «несумісними». Якщо виходити із другого, то треба зробити висновок: не етнічність становить суть таких конфліктів, вона – форма їхнього прояву.

У конфліктних ситуаціях оголюються протиріччя, які існують між спільностями людей, консолідованими на етнічній основі. Далеко не в кожний конфлікт буває залучений весь етнос, це може бути його частина, група, що відчуває на собі або навіть усвідомлює протиріччя, що ведуть до конфлікту. По суті конфлікт є спосіб дозволу протиріч, проблем, а вони можуть бути самими різними.

Функціональний підхід до розуміння конфлікту характерний для більшості етноконфліктологів. В.А. Тишков визначає міжетнічний конфлікт як будь-яку форму «цивільного, політичного або збройного протиборства, у якому сторони, або одна зі сторін, мобілізуються, діють або страждають по ознаці етнічних розходжень».

Іншого визначення, він уважає, дати неможливо, оскільки міжетнічний конфлікт «у чистому виді» вичленувати не можна через те, що їх у природі просто не існує. Дійсно, випадки, коли один народ вступає в конфлікт із іншим через етнічні розходження або якихось внутрішньо, споконвічно їм властивих антагонізмів, практично не відомі. І взагалі наукою не доведено, що такі антагонізми існують у людській природі. Приблизно так само визначають міжетнічні конфлікти й деякі закордонні фахівці.

Через нерозуміння природи, суті міжетнічних конфліктів часто йдуть суперечки. Молдавани нерідко говорять, що в них немає з росіянами конфлікту, це прокомуністичний режим пручається в Наддністрянщину. Чеченські події багато хто теж називають не міжетнічним конфліктом, а кримінальним переділом власності.

Подібні оцінки з'являються тому, що, з одного боку, приписування колективної агресії, ненависті народу принижує як достоїнство окремих людей, так і достоїнство народу в цілому. А з іншого боку, такі оцінки часто виникають через небажання визнати, що відносно якоїсь групи допускалася дискримінація або що в етнічної групи можуть бути специфічні інтереси.

Особливо суперечливими були оцінки національних рухів у республіках Прибалтики, Грузії, Татарстані. Не тільки суспільні діячі, але й багато вчених кваліфікували їх як політичні рухи, причому одні – як руху за відділення від СРСР, інші – як антирадянські.

Соціолог О.Г. Здравомислов розглядає національні рухи, наприклад у Прибалтиці, у якості однієї з форм міжнаціональних конфліктів (цей термін крім нього використовують також деякі інші соціологи, у тому числі В.Н. Іванов, І.В. Лододо, А.І. Котів). Це зрозуміло, оскільки самі міжнаціональні конфлікти А.Г. Здравомислов трактує як конфлікти, «які так чи інакше містять у собі національно-етнічну мотивацію».

Міжетнічні конфлікти множинні по своїй природі. Навіть якщо вимоги (мова, освіта й т. п.) демонструються як головні, то за ними завжди можна виявити соціальні інтереси. В естонському національному русі 1987–1989 р. додання державного статусу естонській мові служило одним з основних вимог, однак було зовсім ясно, що естонська мова – це не тільки символ престижу народу, але й засіб посісти ключові місця в суспільстві, тому що росіяни здебільшого естонської мови не знали. Так само сприймалися мовні вимоги в Молдові, на Україні, в інших державах «нового зарубіжжя» Росії.

Завдання соціологічного дослідження – виявити мотивацію й реальні інтереси груп, що беруть участь у міжетнічному конфлікті, їхні символи й цінності, що проектують на відносини між етносами. Саме тому для розуміння й регулювання конфліктів важливо проаналізувати їхні причини й конкретні соціальні ситуації, у яких діють соціальні групи етнічних спільностей.

Причини міжетнічних конфліктів

На початку масових міжетнічних конфліктів, зокрема після подій в Алма-Аті (в 1986 р.), Якутії (1986 р.), Сумгаіті (1988 р.), у зв'язку з національними рухами у Вірменії й республіках Прибалтики, перші пояснення їхніх причин у СРСР учені й політики давали, найчастіше виходячи зі своїх професійних і суспільних позицій.

За офіційною версією, конфлікти з'явилися слідством відступу від ленінської національної політики. Але одні бачили цей відступ у сталінських репресіях, депортаціях цілих народів, у декларативному характері федеративних відносин. Така версія по суті давалася на XXVIII з'їзді КПРС, на останньому пленумі ЦК КПРС по національним відносинам.

Інші вчені, наприклад В.І. Козлов, уважали, що відступ від ленінської національної політики було допущено тоді, коли більшовики відійшли від орієнтації на єдину централізовану державу й погодилися на федерацію з національно-державними утвореннями.

З ідеєю вирішити національні проблеми шляхом перегляду принципу державного устрою, переходу до національно-культурної автономії для всіх націй як на рівні Росії, так і на рівні територій з утворенням 15–20 федеративних земель виступав до 1994 р. Г.Х. Попов (із цією ідеєю остання його стаття вийшла в «Незалежній газеті» 26 січня 1993 р.). Однак після укладання Договору між державними органами Російської Федерації й державних органів республіки Татарстан Г.Х. Попов, виступаючи по телебаченню в «Діалозі» з Ф.К. Бурлацьким, визнав, що найкращим способом рішення національних проблем є варіативний підхід до них, і навів як приклад припинення конфлікту у випадку з Татарстаном.

Як слідство минулого режиму розглядав міжетнічні конфлікти І.М. Крупник, що вважав, що ці конфлікти є «повернуте насильство».

Крім політичних версій була запропонована модель соціально-структурних змін як основи протиріч, що приводять до конфліктів. Її висунули етносоціологи, які вважають, що в основі міжетнічної напруженості лежать процеси, пов'язані з модернізацією й інтелектуалізацією народів. Це процеси, без яких метрополія так само не могла розвиватися, як і регіони. Вони привели до того, що в престижних видах діяльності наростала конкуренція між титульними національностями й росіянами. У багатьох народів до кінця 70‑х років не тільки сформувалася поліструктурна інтелігенція (тобто крім адміністративної й зайнятий у сфері освіти, як було в основному з'явилася ще й наукова, художньо-творча, а в деяких національностей – і виробнича), але й зложилися нові цінності й уявлення, у тому числі про самодостатність і важливість більшої самостійності. Такі уявлення й цінності не збігалися з тими, які були в росіян у республіках. Більшість із них приїхали сюди з установкою допомагати (у багатьох допомагали їхні батьки), а отже, вони й відчували себе по статусу вище місцевого населення, титульних етносів.

Цей підхід акцентує увагу на тім, що на певному історичному відрізку часу відбуваються зміни в потенціалі етнічних груп, що претендують на привілейовані, престижні місця, у тому числі у владі. Змінюються й ціннісні уявлення груп. Подібна ситуація спостерігалася раніше (до 70х років) у Європі, коли мінялася диспозиція в положенні Балонів і фламандців у Бельгії; у Канаді, коли франко-канадці стали доганяти по соціальному й економічному потенціалі англоканадців. Така ситуація може зберігатися досить довго після заяви претензій на зміну. Але так триває доти, поки центральна влада сильна (у тому числі при тоталітаризмі). Якщо ж вона втрачає легітимність, як це було в СРСР, у всякому разі наприкінці 80‑х – початку 90‑х років, то з'являється шанс не тільки висловити претензії, але й реалізувати їх. Подальший розвиток подій – ескалація або згортання конфлікту – багато в чому залежить від стану центральної влади.

Звичайно, висуваючи даний підхід, ми розуміли, що пропонуємо одне з пояснень, що у ряді випадків може бути навіть головним, але не для всіх конфліктів. У якихось із них соціологічний параметр можна знайти, вивчаючи процес формування «образа ворога» навколо етнічної групи, скажемо, економічних посередників, «економічного бізнесу», як це було відносно турків-месхетинців або «осіб кавказької національності» на міських російських ринках. Соціальний «запал» конфлікту може містити безробіття, що охоплює ту або іншу етнічну групу в поліетнічному співтоваристві. Так було, наприклад, у Туві; потенційно ця небезпека дотепер існує в ряді республік Північного Кавказу. Але подібними причинами ніяк не пояснити національні рухи в Прибалтійських республіках, у Грузії, на Україні. Підхід до пояснення причин міжетнічних конфліктів з погляду соціально-структурних змін в етносах допомагає зрозуміти глибинні, сутнісні причини саме таких великих конфліктів.

В.А. Тишков уважає, що в цілому «змагальність і конкуренція в сфері трудових відносин і економічних взаємодій рідко коли може бути названа в числі основних факторів великих конфліктів». Але в такому затвердженні, як нам представляється, має місце спрощення підходу, що автор називає соціологічним.

По-перше, соціологічні підходи різні; а, по-друге, наш підхід (з погляду соціально-структурних змін) має на увазі не тільки змагальність у сфері трудових відносин (стосовно до цієї сфери ми частіше говоримо про зайнятість) і економічних взаємодій, але й конкурентність у сфері влади, керування, чому В.О. Тишков надає практично основне значення.

Якщо говорити про світову соціологію, то наш підхід близький до пояснювальної концепції конфліктів Т. Парсонса в рамках структурно-функціональної моделі, що визнавали й у чомусь доповнювали також В. Ньюман, Д. Снайдер, Ч. Тілі, Л. Козер «У відомій мері небезпідставним був підхід С. Хантингтона», що, вивчаючи модернізацію традиційних суспільств, фіксував увагу на високій політичній мобілізації в перехідні періоди. Він пояснював її тим, що урбанізація, утворення й широка доступність інформації породжують у груп, залучених у процес, нові потреби й уявлення про способи їхнього задоволення. Але реальні можливості таких суспільств, у тому числі соціально-економічні, ростуть повільніше, ніж потреби людей. Уряди не можуть їх задовольнити. Відсутність відповідних політичних інститутів утрудняє, а іноді унеможливлює вираження вимог у рамках закону. Недосконалість політичної системи, нездатність її вирішувати протиріччя ведуть до конфліктів.

Доводиться шкодувати, що в той час коли ми приступилися до пошуку пояснення причин конфліктів, ні нам, ні більшості інших дослідників у нашій країні, ні тим, хто мав пряме відношення до їхнього врегулювання, концепції, що існували за рубежем, не були відомі. Тоді етнічними конфліктами СРСР ні соціологи, ні етнологи, ні політологи не займалися.

У книзі А.Г. Здравомислова, що вийшла значно пізніше того, як почалися гострі міжетнічні конфлікти в СРСР і на пострадянському просторі, причини конфліктів інтерпретуються дуже близько до тому, як вони представлялися нам раніше. Головна причина виникнення такого роду конфліктних ситуацій – прагнення соціальних груп, утягуються знову в політичний процес, дати свою інтерпретацію національних інтересів співтовариства.

Крім структурно-функціонального підходу в пояснювальних моделях причин міжетнічних конфліктів існують також поведінкові концепції. Вони не заперечують значення соціально-структурних факторів, але акцентують увагу на соціально-психологічних механізмах, що стимулюють конфлікт. У рамках цих концепцій широко відома теорія фрустрації – агресії (Д. Доллард, Н. Міллер, Л. Берковиц). Нагадаємо, що фрустрація є стан небезпеки від збитку, нанесеного групі, стрес, що відчувається як перешкода в здійсненні мети, які, відповідно до даної теорії, ведуть до агресії.

Соціологи й політологи, вивчаючи реальні соціально-культурні й політичні ситуації, наситили цю теорію конкретним утримуванням. Так Гурр, під керівництвом якого був проведено крос-національне дослідження в 114 країнах миру, показав значення в міжетнічних конфліктах відносної депривації. При цьому не просто підкреслювалася небезпека депривації у зв'язку з погіршенням умов життя групи, але сама вона розглядався як розрив між цінностями-очікуваннями людей і можливостями.

Згадаємо, як часто на побутовому рівні, та й серед професіоналів можна чути: от якби в нас не було економічних труднощів і «усі жили б добре», те ніяких етнічних конфліктів не було б. Але адже й у Канаді, і в Бельгії всі живуть непогано, а міжетнічні конфлікти є.

Теорія відносної депривації в рамках концепції фрустрації звертає особливу увагу на те, що до пошуку «образа ворога» приводить не просто погане матеріальне становище. Дослідники переносять акцент саме на очікування й орієнтації, реалізувати які виявляється неможливо.

Якщо звернутися до ситуації Радянського Союзу наприкінці 70‑х і в 80‑х роках, то й там можна знайти підтвердження цієї теорії. Саме в той період поліпшення соціальної ситуації різко зросли потреби й очікування народів, що зробило необхідним новий прорив в області загальної модернізації. А замість цього почалися інші процеси: погіршення економічного становища в країні й наростання політичної нестабільності. Страхи й незадоволеність росли в людей всіх національностей, але ті, які саме переживали період переходу від традиційного суспільства до сучасного, переносили свою незадоволеність на Центр, на росіян, які асоціювалися з ним.

Нереалізовані очікування часто бувають властиві групам, які мають у своєму розпорядженні інтелектуальний потенціал, багатством, але не мають відповідному їхньому поданню про себе високого престижу й соціального статусу. М. Донськи звернув увагу на те, що такі статусні невідповідності створюють сильно фрустована більшість усередині групи й стимулюють конфлікти. Ситуація в Карабасі, де вірмени були більше утвореною групою й мали більший статок, але не були допущені у владні структури в тій мері, у якій вони вважали справедливим, створювала в них постійне почуття ущемлення, непевності, несправедливості.

Уважається, що від теорії фрустрації-агресії бере свій початок і теорія людських потреб. Відповідно до неї, расові й етнічні групи випробовують почуття глибокої відчуженості й ворожості стосовно тих спільностей, які, з їхнього погляду, є «винуватцями» відсутності в них «необхідних умов розвитку» і задоволення життєво важливих потреб членів їхньої групи.

Відмова групі в задоволенні її базових потреб, включаючи потреби в ідентичності й безпеці, викликає «страх знищення» групи, і це, на думку Гурра, робить етнічні конфлікти постійним і неминучим елементом соціально-політичної системи. Виходячи із цього, навіть уживали спроби створення списків «меншостей ризику», які не тільки відчувають систематичну дискримінацію, але вже й уживали політичні дії заради того, щоб відстояти свої інтереси перед державами, що претендують на керування ними.

На доказ неспроможності даної пояснювальної концепції звичайно приводять наступні аргументи: 1) етнічні групи не є настільки згуртованими, щоб увесь час боротися за ідентичність. Протиріччя усередині груп бувають не менш руйнівними, чим між групами; 2) «ініціюють насильство не ті групи, які найбільше знедолені з погляду «базових потреб»; призвідниками придушення «інших» є групи (точніше, представники їх еліт), які мають титульний статус і добре розвиненими культурними інститутами»; 3) польові дослідження й інші дані по етнічності в стані конфлікту не підтверджують тезу про глибоко вкорінене міжетнічне відчуження й ненависті; 4) небезпечно застосовувати теза, що робить легітимним поняття «насильство через групові потреби».

Останні два аргументи зовсім безперечні; перший вірний для стану етнічної групи поза гострим міжетнічним протиріччям; у ситуації ж міжетнічного конфлікту, що почався, протиріччя звичайно загасають. Що стосується другого аргументу, то ініціювання конфліктів відбувається по-різному, і, видимо, навряд чи можливо осягти в реальності, які варіанти переважають. Але очевидно, що насильство ініціюється титульною групою тоді, коли група, що висуває вимоги, заявляє про претензії у відкритій формі. У таких ситуаціях вибір шляхи, форми рішення конфліктів у значній мірі залежить від еліт конфліктуючих сторін.

Питання про роль еліт – один з відповідальних при інтерпретації причин конфліктів. Він краще всього вмонтований у концепцію колективної дії, що в історико-соціологічному й політичному аспектах розроблена в працях Ч. Тілі і його співавторів.

Концепція колективної дії заслуговує на серйозну увагу при поясненні міжетнічних конфліктів. Головним у ній є обґрунтування головного значення колективних інтересів, які спонукують людей діяти в ім'я їх, вибираючи ті або інші форми дій. Не фрустрації, а «накладення колективного інтересу на можливість його досягнення» розглядається як механізм, що формує дії. Боротьба між групами ведеться не взагалі, а із приводу конкретних питань». На думку Тілі, у найбільшій мері мобілізують людей питання політичного життя, пов'язані з боротьбою за владу.

Одним з перших серед вітчизняних фахівців про феномен влади в етнічних конфліктах заговорив В.О. Тишков. «Саме питання про владу, про гедоністичні прагнення елітних елементів у суспільстві до її володіння, про її зв'язок з матеріальною винагородою у формі забезпечення доступу до ресурсів і привілеїв є ключовим для розуміння причин росту етнічного націоналізму й конфліктів», – писав він уже в 1993 р.

Цьому питанню дуже велике значення надавали й політики, зокрема Р.Г. Абдулатипов і С.М. Шахрай. І все-таки конфліктологи розуміють, що й даний підхід не позбавлений певної слабості: він не дозволяє пояснити масової мобілізації, інтенсивності почуттів, групового прагнення до реалізації цілей.

У засобах масової інформації стосовно етнічної еліти нерідко вживаються терміни «етнічні підприємці», «етнічні активісти», «маніпулятори». Часто ці емоційні оцінки дають люди, які утомилися від конфліктів, переживають за групи, залучені в них і страждаючі від насильства. Але буває, що такі стереотипи навмисно насаджуються, щоб «закрити очі» на реальні протиріччя в суспільстві.

Етнічне «маніпулювання» не можна зрозуміти без вивчення всього комплексу причин, процесів і умов протікання конфліктів. Як справедливо підкреслюють О.О. Попов і В.Н. Стрєлецький, «маніпуляції небезпечні тоді, коли існують якісь передумови для того, щоб вони увінчалися успіхом»; «такі передумови повинні бути актуалізовані, зорієнтовані, морально легітимні». Абсолютизація ролі еліти в боротьбі за владу як джерелі конфліктів дискредитує концепцію й породжує міфи.

Таким чином, зрозуміти причини конфліктів, виходячи з якоїсь однієї теорії, не можна тому, що, по-перше, кожний конфлікт має свою специфіку, а по-друге, казуальні основи їх можуть мінятися в ході ескалації конфліктів, особливо якщо вони затяжні.

Аналізуючи етнічні конфлікти в Російській Федерації й країнах ближнього зарубіжжя, колектив Центра етнополітичних і регіональних досліджень під керівництвом Е.А. Панна» вважав за доцільне виділити історичні причини виникнення й ескалації конфліктів. До них були віднесені несправедливості адміністративно-політичної ієрархії народів (союзні, автономні республіки, автономні області, округу й т. д.); довільне перекроювання границь національних утворень; депортації народів.

Як результат насильства розглядається й незбалансованість перетворень суспільства, коли соціальна й економічна нерівність, конкуренція на ринку праці, землі й житла переростають у міжетнічні конфлікти. Така, на думку вчених, природа конфліктів-бунтів – ферганських (1988 р.), душанбінських (1990 р.), Ошських (1991 р.) і інших подібних подій.

Перехід до демократизації, що супроводжувався боротьбою в суспільстві старих і нових політичних еліт, став детонатором, що у поліетнічному суспільстві привів до того, що боротьба «придбала етнополітичне фарбування». До загострення конфліктів приводили недотепні, непослідовні кроки по перетворенню держави в реальну федерацію, спроба чинністю зупинити дезінтеграційні тенденції в республіках (тбіліські події 1989 р., бакинські 1990 р., вільнюські 1991 р.).

Деякі конфлікти розглядаються як слідство розпаду Союзу Сірий, коли в республіках, що відділилися, у боротьбу «за свою частку політичної й територіальної спадщини» вступили колишні автономії або бажали її одержати (Абхазія, Південна Осетія, Гагаузія в Грузії, Наддністрянщині в Молдові, Карабах в Азербайджані).

Е. Панн, О.О. Попов і інші учасники колективу бачать причину конфліктів і в цілеспрямованих діях політиків по розпаленню конфліктів. Вони приводять приклади використання опозицією конфліктів для захоплення влади (так діяли в боротьбі з Е.А. Шеварднадзе прихильники 3. Гамсахурдія в Грузії, провокуючи ескалацію конфлікту в Південній Осетії). Вони також уважають, що конфлікти використовуються як кошти втримання влади. Так, коли радикально-націоналістична опозиція в Молдові виступала за рішучі воєнні дії проти Наддністрянщини, президент республіки вибрав тактикові дій «на випередження».

Для соціологів важливий ще один фактор, відзначений Е.О. Паїним і його колегами, які назвали його «інерційним», – зростаюча взаємна відчуженість народів. Етнофобії й ксенофобії, упередження й ненависть до ворога, що підсилюються в широких верствах населення внаслідок збройних конфліктів, стають настільки сильними, що натискають на владу, знижуючи її готовність до діалогу й урегулювання конфліктів у майбутньому.

До інерційних механізмів конфлікту відносять і так звані «відповідні дії». Сумгаєтський погром, що викликав відтік вірменського населення з Азербайджану, спровокував вірменську реакцію проти азербайджанців у Вірменії. Відповіддю на це з'явилася різанина вірменів у Баку. Варіантом інерційних дій можуть стати самостійні операції окремих локальних груп, що приймають рішення про несанкціоновані воєнні дії. Наприклад, у Карабаському конфлікті не раз ішла мова про дію польових командирів, то ж було й у Південній Осетії, Абхазії, Чечні…

Література

1. Тишков В. Очерки теории и политики этничности в России. – М., 1997

2. Козер Л. Функції соціального конфлікту. – К., 2004

3. Крупник ІМ. Національне питання в СРСР: пошуки пояснень. – К., 1999

4. Здравомыслов A. Г. Межнациональные конфликты в постсоветском пространстве. – М., 1997.