Розвиток програм підготовки соціальних працівників у США

Розвиток програм підготовки соціальних працівників у США

РОЗВИТОК ПРОГРАМ ПІДГОТОВКИ СОЦІАЛЬНИХ ПРАЦІВНИКІВ У США

Соціальна робота як вид професійної допомоги окремій особистості, сім’ї чи групі осіб з метою забезпечення належного соціального, матеріального та культурного рівня життя, стала однією із основних складових суспільного життя і соціальної практики XX століття. У всьому світі утвердився погляд на соціальну роботу, як на “організацію особистісної служби допомоги людям” (Ш.Рамон, Т.Шанін), завданням якої є полегшити їх життя в умовах особистої та сімейної кризи, а також, по можливості, кардинально вирішити їх проблеми, навчити їх самостійно справлятися з ними. Представники цієї професії - соціальні працівники застосовують свої знання і вміння для соціальної допомоги індивідам, сім’ям, групам, організаціям, громадам, соціуму загалом. Вони допомагають людям підвищувати здатність вирішувати проблеми, створюють необхідні для цього ресурси, забезпечують взаємодію між людьми, або між людиною та її оточенням, підвищують відповідальність організацій за людину, впливають на соціальну політику.

В силу особливостей історичного розвитку соціальна робота в Україні, як наука і як вид професійної діяльності, перебуває на етапі становлення. Тому сьогодні одним із пріоритетних завдань у цій сфері є створення власної цілісної системи підготовки кадрів для соціальної роботи.

Ефективно вирішити це завдання неможливо без врахування досвіду, набутого іншими країнами. Особливо вагомим у цьому аспекті є досвід соціальної освіти США, який нагромаджений у цій країні протягом столітнього періоду її розвитку.

Проблема підготовки фахівців, здатних займатись професійним наданням соціальної допомоги, виникла як об’єктивна вимога. Депресії, численні проблеми окремих людей і груп вимагали наукового підходу до їх вирішення. Стало очевидно, що для поліпшення та удосконалення роботи соціальних служб на високому професійному рівні необхідні кваліфіковані спеціалісти.

Волонтери, які започатковували соціальну роботу, нагромадили певний досвід практичної діяльності у благодійних організаціях, знали про конкретні соціальні потреби і розуміли як їх практично можна задовольнити в межах наявних засобів. Проте, вирішуючи складні, суперечливі завдання, вони відчули потребу в оволодінні систематичними науковими знаннями як необхідною теоретичною основою для здійснення практичної діяльності.

Спеціально підготовлених працівників, здатних керувати діяльністю агентства та займатись безпосереднім наданням соціальної допомоги різним категоріям населення, потребували також різного роду соціальні заклади, такі як Товариства допомоги дітям, Асоціації допомоги біднякам, Товариства організації благодійності, Рух поселенців та інші, що з’являлись у великій кількості після Громадянської війни.

Із 1865 року питання необхідності відкриття закладів для підготовки професійних працівників у сфері соціальної роботи почали активно обговорюватись на зібраннях Американської асоціації соціальної науки, перейменованої пізніше в Національну конференцію із соціального добробуту.

Вже на початку 1870-х років значна кількість університетів пропонували як окремі так і цілі серії лекцій, присвячені соціальним проблемам, історії реформ та філантропії. Значний внесок у справу організації соціальної освіти зробили Товариства організації благодійності, які протягом 1890-х років на базі своїх агентств систематично організовували для соціальних працівників теоретичні та практичні заняття.

Перша шеститижнева літня програма навчання, яка мала назву Школа філантропії, була заснована Нью-Йоркським Благодійним товариством у 1898 році. На навчання приймали випускників вищих навчальних закладів за рекомендацією їх викладачів, а також тих, хто мав досвід роботи у сфері благодійної діяльності.

У 1904 році Школа філантропії запропонувала однорічний курс по підготовці соціальних працівників, здатних працювати як [2]:

·            фінансовs секретарs для приватних власників;

·            виконавчs секретарями освітніх та благодійних товариств;

·            керівники та асистенти поселень, соціальних установ, церков, відділень соціального забезпечення на промислових та торгових підприємствах;

·            працівники відділень та комітетів благодійних організацій;

·            “доброзичливі відвідувачі” та волонтерами;

·            здійснювати експертну оцінку ситуації клієнта;

·            досліджувати соціальні умови середовища, інспектувати трущоби та фабрики.

У 1904 році студенти могли обирати з поміж 41 навчальних курсів, згрупованих у наступні групи [2]:

-дослідження поля (соціальна робота, соціальні реформи, промислові причини бідності, фінансування);

-роль держави;

-расовіі, етнічні, культурні відмінності населення;

-соціальна робота у сфері здоров’я, на промисловості, із засудженими та ін.;

-соціальна робота з сім’ями на дому;

-агентства допомоги дітям.

Школа не мала погодженого, послідовного навчального плану, так само як не існувало цілісної інтегрованої програми навчання. Більшість курсів являли собою серію лекцій на одну тему, кожна з яких читалась іншим викладачем, соціальним активістом чи практиком, залежно від сфери їх спеціалізації.

Незабаром освітні програми із соціальної роботи почали пропонувати коледжі та університети по всій країні. Серед перших навчальних закладів, які здійснювали підготовку соціальних працівників, були Школа цивільного права та філантропії у Чикаго, Школа практичної підготовки працівників для благодійних організацій університету Сент Луїс, Бостонська школа соціальних працівників та інші.

Перші школи соціальної роботи були тісно пов’язані із соціальними агентствами, на базі яких фактично проходив процес підготовки майбутніх соціальних працівників, особливо формування в них вмінь і навичок практичної діяльності.

Така надмірна концентрація уваги на практичній підготовці, на думку частини представників навчальних закладів, не надавала можливостей для розвитку професії, прирівнюючи її фактично до ремесла. Ця точка зору, неприйнятна на той час для багатьох, дала привід для дискусій серед організаторів справи освіти працівників соціальної сфери щодо її статусу.

Одні наполягали на необхідності включення програм підготовки соціальних працівників у систему вищої освіти. Свою позицію вони аргументували тим, що на відміну від більш простих видів діяльності, якими можна оволодіти безпосередньо на робочому місці під керівництвом досвідченого наставника, характер професійної компетентності соціальних працівників передбачає тривалий процес засвоєння досить значного об’єму інформації теоретичного характеру та розвиток здатності мислити самостійно.

Інші виступали за створення шкіл соціальної роботи, незалежних від системи вищої освіти. Відстоюючи свою позицію, вони стверджували, що зміст багатьох наукових дисциплін може підірвати віру соціальних працівників у безкорисливість і благодійність, яка становить ціннісну основу професійної діяльності.

Проте, розвиток суспільства сприяв ускладненню умов функціонування соціальної роботи; соціальним працівникам для ефективного виконання професійних завдань необхідно було оволодіти широким спектром знань і складних вмінь. Це спричинило необхідність підготовки працівників соціального профілю у системі вищої освіти, традиційно – університетської.

У 1919 році у США та Канаді діяло вже 17 шкіл соціальної роботи, які входили у систему університетської освіти. З метою розробки єдиних стандартів підготовки та професійного навчання вони об’єднались в Асоціацію підготовчих шкіл для професійної соціальної роботи. У 1927 році ця організація була перейменована в Американську асоціацію шкіл соціальної роботи, яка стала першим акредитаційним органом в системі освіти соціальних працівників у США. В результаті діяльності Асоціації були розроблені навчальні плани для регулярних курсів навчання, для відповідальних працівників адміністрації і для курсів, які створювались при університетах.

У 1930 році в США існувало вже 34 школи соціальної роботи, які діяли при університетах і пропонували однорічну програму підготовки, розроблену Асоціацією шкіл соціальної роботи [3]. Ця програма підготовки, що незабаром стала стандартом для акредитації, передбачала набір певних навчальних курсів, які викладали як в аудиторіях, так і на практиці.

Тенденція включення програм соціальної роботи в систему університетської освіти знайшла своє відображення в кінці 30-х років, коли до Асоціації приймали лише ті школи соціальної роботи, які діяли в рамках вищих навчальних закладів і пропонували дворічну програму підготовки соціальних працівників для отримання ступеня магістра [1,с. 155].

Ступінь бакалавра була складовою частиною програм підготовки магістрів. Самостійного статусу програми підготовки бакалаврів набули завдяки суспільно-економічним умовам, які склались у США на початку 1930-х років. Для надання допомоги населенню, яке постраждало від наслідків депресії, програми соціального добробуту, що з’явились в рамках політики “Нового курсу” Ф. Рузвельта, потребували великої кількості професійно підготовлених соціальних працівників. Оскільки вищі навчальні заклади не могли забезпечити підготовку достатньої кількості соціальних працівників, за виконання цього завдання взялись коледжі та університети, особливо у сільській місцевості, які й відкрили програми підготовки соціальних працівників на рівні бакалаврату.

Проте, програми підготовки на рівні бакалаврату не були включені до системи вищої освіти через побоювання зниження професійного статусу соціальної роботи. Навчання за дворічною аспірантською програмою залишалось єдиною формою, визнаною в якості умови атестації професійного соціального працівника. І лише починаючи із 1969-го року, Національна асоціація соціальних працівників почала приймати в свої ряди практичних працівників з ступенем бакалавра [1,с. 155], а в 1983 році Рада з освіти визнала диплом бакалавра першим ступенем у професійній підготовці соціальних працівників.

Підготовка соціальних працівників на рівні докторантури була офіційно затверджена із заснуванням у 1977 році “Групи вдосконалення докторантури”. До сфери компетенції цієї організації були віднесені надання акредитації, контроль за якістю і рівнем програм підготовки докторів соціальної роботи.

Сьогодні підготовку соціальних працівників здійснюють школи соціальної роботи, коледжі та університети. У їхніх програмах закладені три рівні навчання: для отримання ступеня бакалавра, магістра та доктора соціальної роботи.

Для того, щоб отримати перший ступінь у фаховій підготовці соціальних працівників - диплом бакалавра, потрібно успішно пройти 4-хрічний курс навчання у коледжі або школі соціальної роботи, яка здійснює підготовку за програмою, акредитованою Радою з освіти соціальних працівників.

До навчального плану із підготовки бакалаврів входить 5 базових професійних тем: практичні методи соціальної роботи, політика і служби соціального забезпечення, поведінка людини і соціальне середовище, дослідження і польова практика. Зміст кожної із цих тем наповнюється навчальними курсами гуманітарних дисциплін, провідне місце серед яких відводиться соціальним та біологічним наукам (соціології, біології, фізіології, психології, філософії, політології, економіці, антропології, історії та ін.). Ці курси дають студентам знання про окремих людей, сім'ї, групи, громади, суспільство, вчать їх знаходити взаємозв‘язки між біологічними, соціальними, психологічними та культурними системами суспільства. Від студентів вимагається знання історії становлення та розвитку соціальної роботи, її інституцій, структури, будови і принципів функціонування соціальних служб, соціально-економічної політики держави, вивчення якої також передбачене навчальним планом.

Навчання в магістратурі триває 2 роки. Протягом першого року навчання студенти проходять загальний навчальний курс, призначений для поглибленого засвоєння теорії і практики соціальної роботи., яке забезпечується вивченням таких предметів як соціальні служби, теорія поведінки людей, динамічна психіатрія, соціокультурні концепції, соціальна стратифікація, етнічні системи, методи практичної соціальної роботи, наукові методи дослідження та ін.

Другий рік навчання у магістратурі використовується для спеціалізації і вдосконалення рівня фахової підготовки на практиці. Найпоширенішою спеціалізацією на рівні магістратури є робота з окремими індивідами, сім'ями та групами. Таку спеціалізацію ще називають безпосередньою практикою або втручанням на мікрорівні. Крім певного напрямку роботи можна обрати спеціалізацію у будь-якій із сфер діяльності соціальної роботи: робота з людьми похилого віку, робота у центрах здоров'я, сімейних службах, соціальних службах на підприємствах, робота з дітьми, з розумово відсталими людьми або людьми з порушеннями психіки, робота у центрах корекції поведінки чи кримінально покараних та ін.

Завершальним етапом у підготовці фахівців соціальної роботи є навчання в докторантурі. Її особливістю є те, що вона готує переважно не практиків соціальної роботи, а вчених-теоретиків, покликаних розвивати теоретичні засади соціальної роботи.

Характеризуючи сучасний стан освіти у сфері соціальної роботи, зазначимо, що провідною є тенденція до зростання кількості освітніх програм із соціальної роботи. Так, за останні 25 років їх кількість збільшилась більше ніж вдвоє. За статистичними даними, оприлюдненими на спільній конференції Міжнародної федерації соціальних працівників та Міжнародної асоціації шкіл соціальної роботи (2000 рік) [4], у 1988 році в США діяло 297 акредитованих програм підготовки бакалаврів, 96 – магістрів та 46 програм підготовки соціальних працівників на рівні докторантури. Станом на 2000 рік, кількість програм на рівні бакалаврату зросла до 418. Ще 35 програм діяли у статусі кандидата, який є першим кроком на шляху до отримання акредитації. На рівні магістратури ці цифри становили: 137 акредитованих програм та 17 із кандидатським статусом. За даними 1998 року кількість програм підготовки докторів соціальної роботи зросла до 62.

В умовах зростання кількості програм, вони змушені вести між собою боротьбу за абітурієнтів, кількість яких зменшується.

Іншою тенденцією є поступове переміщення соціальної освіти із державного у недержавний сектор. Так, у 1992 році 50% акредитованих програм підготовки бакалаврів діяли у державних коледжах та університетах, у 1996 році цей відсоток зменшився. Із 39 програм підготовки бакалаврів з кандидатським статусом приблизно 2/3 діяли у приватному секторі і майже половина у релігійних коледжах та університетах.

Процес переміщення освітніх програм із соціальної роботи є менш характерним для підготовки на рівні магістратури. Лише 2 із 14 програм, що прагнули отримати акредитацію у 1996 році, функціонували не в державних закладах. Серед акредитованих програм станом на цей же рік приблизно 27 % розміщувались у приватному секторі, 14% - у релігійному.

На думку переважної більшості вчених та практиків у сфері соціальної роботи причини такої ситуації криються у кризі ідеї держави всезагального добробуту, яку переживають більшість промислово розвинутих країн Заходу, а також у глобалізації економіки. Сучасна ситуація, на їх думку, вимагає від соціальної роботи та освіти у цій сфері, переходу із місцевого на міжнародний рівень.

На нашу думку, для України, де система підготовки спеціалістів для соціальної сфери перебуває на складному та суперечливому етапі свого становлення, надзвичайно важливо врахувати тенденції у розвитку соціальної роботи та освіти в США. Це допоможе уникнути багатьох помилок та спрямувати процес розвитку соціальної роботи та системи підготовки відповідних кадрів у правильному напрямку.

соціальна робота допомога програма

Література

1. Энциклопедия социальной работы. В 3т. Т. 2.: Пер. с англ. – М.: Центр общечеловеческих ценностей, 1994. – 454с.

2. Alfred J. Kahn. Themes for a History: The First Hundred Years of the Columbia University School of Social Work. http://www.columbia.edu/cu/ssw/welcome/ajkahn/

3. L. Leighninger. One Hundred Years of Teaching Social Workers. http://www. cswe.org/faq.htm

4. Social Work Education and Training in a Global Economy.