Система естетичних і духовних відносин

Система естетичних і духовних відносин

Система естетичних і духовних відносин

Література й мистецтво як складові культурного простору

Усе те, що називається в естетиці естетичними відносинами, обертається навколо одного питання - що є краса? Гегель узагалі обмежував предмет естетики прекрасним у мистецтві. Краса - становий хребет усіх естетичних відносин. Природно, що ми розглядатимемо тут цю проблему лише в рамках і завданнях, що мають відношення до теми реальності людини в цивілізаційному та культурному просторі.

Є безліч відповідей на питання, що таке краса. Усі їх можна умовно розподілити на два роди відповідей: краса, властива природі (знамениті „природники") і краса, властива соціуму (не менш знамениті „громадські дослідники"). На Сході говорять: „У пустелі краси немає - краса в душі араба". Якщо суворо дотримуватися цієї східної мудрості, то ми ніколи не зрозуміємо, що таке краса, ми прийдемо до естетичного релятивізму, коли кожен кулик вважатиме гарним саме своє болото. Таке розуміння краси виправдує будь-яке неподобство, стирає грань між прекрасним і потворним. Не менш безнадійною справою виявляється шукання краси в природі. Такі агукання вимагають аналізу, а всякий аналіз призводить до того, що краса сиплеться, як пісок крізь пальці кожного, хто хоче взяти в руки й „пощупати красу". Красу можна тільки відчути. Краса - це почуття краси, що викликає в людини й внутрішньо, і зовні цілу гаму позитивних емоцій і почуттів. Під позитивним ми в цьому випадку розуміємо все те, що сприяє самозбереженню й саморозвитку людини й людського в ній. Нам здається, що краса як почуття, як відчуття виникає внаслідок Зустрічі. Якщо світ створений, і Творець побачив, створивши цей світ, що це добре (Красиво!?), і якщо ми носимо в собі образ Творця, то виникає можливість Зустрічі, можливість упізнавання людиною в навколишньому світі божественного. Зустрічатися з красою людині треба досить обачно, оскільки краса може нести в собі зовсім іншу суть - „краса суєтна".

Треба пам'ятати, що справжня краса „дарована Богом тваринним істотам для того, щоб, бачачи її, ми свій дух зводили до пізнання Творця". Ця радість упізнавання і є те прекрасне почуття, що в естетиці називається красою.

Найважливіше в цьому почутті полягає в тім, що це почуття, почуття краси, абсолютно безкорисливе, позаутилітарне, позапрагматичне. Ми розглядаємо натюрморт, написаний голландським майстром, зовсім не для того, щоб за ним скласти рецепт для куховарської книги, та й навряд чи нормальній людині спаде на думку ілюструвати куховарську книгу як втілення утилітарності репродукціями великих голландських або українських майсірів живопису. Метою тут є переживання відчуття краси як такої. Емоції, пов'язані з красою, - спочатку тільки побічний результат звичайного, ми б навіть сказали, вульгарного, процесу слухання або бачення. Але поступово ці побічні результати накопичуються й стають головними. Людина починає бачити в речах засіб отримання емоцій і почуттів краси. Таким чином, алгоритм краси як особливий алгоритм активного буття внутрішньої й зовнішньої людини з мети, якою вона з'являється людині в просторі цивілізації, перетворюється в засіб. На гребені переживань краси людина рве свою утилітарну залежність від речей, знаходить здатність милуватися світом безкорисливо. У цьому, якщо хочете, практичне значення естетичних відносин, сама їх суть. Звичайно, тут треба зробити низку істотних застережень. По-перше, коли ми найчастіше говоримо про практичне значення естетичних переживань, то міркуємо, виходячи з логіки цивілізації. Насправді, переживання краси є радість упізнавання, радість збігу божественного в людині з божественним у світі. Це те саме, що радість дитини щойно купленому велосипеду. Радість від краси є радість відчуття світу, спорідненого з тобою, відчуття світу, як дому, відчуття радості людини, яка знову повернулася в рідний дім після тривалої відсутності: це - мій рідний дім! Ще раз наголосимо, що це відчуття є природним для людини, і тому воно абсолютно безкорисливе, як безкорисливе відчуття людиною свого устрою: ми так влаштовані, це є природна даність.

По-друге, відчуття краси притупляється багатьма обставинами, головними з яких є цивілізаційні імпульси, що намагаються зважити красу на ціннісних терезах гривень, рублів або доларів. Цивілізація не терпить такої властивості людини, як уміння насолоджуватися безкорисливо, як насолоджується мати видом свого дитяти, як радіє дитина, яка побачила свою матір. Цивілізація намагається відразу ж довідатися про ціну такої радості. І таке питання відразу вбиває красу. Тому що, як говорив Рабіндранат Тагор: „Якщо ми почнемо аналізувати статую, то одержимо глину й не пізнаємо радості скульптора, який створив її'. У прагненні зберегти радість від зустрічі з красою людина розвиває в собі цілу гаму естетичних почуттів, які в естетиці позначаються як прекрасне - потворне, трагічне - комічне, піднесене - низинне й так далі. Але все, що пов'язане з переживанням і трагічного, і комічного, втрачає зміст у відсутності краси.

По-третє, переживання краси має ще один „практичний", з позиції цивілізації, зміст. За законами краси поети й художники будують особливий світ - світ літератури й мистецтва. Через цей світ пролягає найпряміший шлях до зустрічі з красою. „Краса мистецтва є красою, породженою й відродженою на ґрунті духу". Створення художніх творів підкоряється власним законам. Досвід такого створення відбито в естетичних роботах про композицію, художній літературній критиці й у безлічі інших подібних робіт. Здебільшого ці роботи мають значення тільки для, так би мовити, внутрішнього користування. Дуже рідко можна знайти таку роботу, що виступила б посередником між людиною й світом мистецтва. Світ літератури й мистецтва вимагає безпосередньої фізичної присутності людини в цьому світі. І, у кінцевому підсумку, відчуття краси є тією границею, за якою розрізняються світ літератури й мистецтва, як реальний світ, як одна з фундаментальних складових культури, і світ віртуальний, у якому краса ніби тільки присутня. Входження у світ краси й формування безкорисливості як природного стану людини відбувається раніше й без книг з естетики. Воно починається з вироблення в дитини вміння радіти, причому, радіти не тільки прянику або відсутності батога, але й тому, що ніяк не пов'язане з біологічними потребами людини. Це починається, наприклад, з похвали дитини за те, що вона чимось дорогим для неї поділилась з іншим. Постійне відчуття безкорисливості є важкий тягар, особливо коли людина постійно занурена в тісноту цивілізаційних відносин, у реальність, де люди постійно штовхаються ліктями. Тому естетичні почуття мають потребу в постійній підтримці своєї форми й розвитку, інакше естетичні почуття можуть зовсім атрофуватися. Є дивний документ: наприкінці свого життя Чарльз Дарвін в автобіографії пише про те, що він зовсім втратив здатність одержувати насолоду від літератури й музики. І раптом разюче визнання: „Я почуваюсь зовсім нещасною людиною. Якби мені вдалося заново прожити життя, я хоча б годину на день залишав для занять музикою й читання віршів". Чому людина, втрачаючи здатність до сприйняття літератури й мистецтва, втрачає відчуття щастя? Тому що щастя - такий стан реальності людини, який є зворотним боком краси. Це моральне відчуття насолоди від того, що даєш можливість насолоджуватися іншому. Це безкорислива насолода. Тому людина, щоб не перетворитися в нещасну людину, повинна, говорячи мовою спортсменів, підтримувати свою душу в гарній естетичній формі. Це можливо при постійному входженні у світ літератури й мистецтва. Література й мистецтво змушують людину співпереживати, ставити себе на місце героїв і відчувати те, що переживають літературні герої. „Над вимислом слізьми обіллюся" (О.С. Пушкін). Твори літератури й мистецтва, про що б вони не були, є завжди розповідь про людину, і перш за все, про внутрішню людину. Тому їх не можна розглядати, як підручники з історії, класової свідомості, як засоби піару. Вони повинні оцінюватися в іншому вимірі, вимірі культури: добра - зла, краси - потворного. Тому накопичений людством досвід створення естетичних цінностей збільшує можливість людини зберегти й примножити людське в ній. Так, напевно, і варто розуміти відомі слова „краса врятує світ". Входження у світ літератури й мистецтва повинне бути всерйоз, до появи сліз. Ці сльози Аристотель називав катарсисом, тобто очищенням, очищенням душі. Усі люди знають, що треба підтримувати в чистоті своє тіло, тіло зовнішньої людини, але ще більше ретельного туалету потребує наша душа, наша внутрішня людина. І тут не обійтися легким обмиванням кінчиків пальців. Очищення душі вимагає напруження внутрішніх сил. Діяти за принципом „я читатиму не для того, щоб переживати, я дивитимусь тільки те, що змусить мене відволікатися від життя, забути життя" - означає діяти за принципом „відвернуся я від світу". Від світу, що створив Творець й у якому присутнє божественне. Міркувати так означає відвернутися від краси, повернутися в той бік, де її немає й не може бути.

Таким чином, галузь естетичного в усіх її сферах і проявах постає частиною культурного простору, у якому генералізується весь комплекс некорисливих взаємин людини зі світом. Таких взаємин, в основі яких лежить радість відчуття своєї споконвічної причетності до вічного, гармонійної прихильності до нього, гармонійної вписаності в нього.

Духовний простір культури

У житті людини необхідно діє якась система, а саме система цінностей, отже, повинен бути центр, навколо якого зводиться ця система. Повинна бути знайдена точка опори й точка відліку, у порівнянні з якою й можна ранжувати всі інші цінності. Ідеться, звичайно, про Бога. Становище людини в цивілізації можна представити, як становище людини, яке пливе в бурхливому потоці гірської ріки. Для того, щоб утримуватися на плаву, людині досить будь-якої цінності, що потрапила під руки: колоди, дошки або будь-якої гілки, що випадково трапилася. Але раптом людина чує, що попереду водоспад, отже, вона неминуче загине. У цій ситуації врятувати життя людини може тільки скеля. Таку скелю й знаходить завжди людина, якщо хоче, звичайно, її знайти. Як би ми не розглядали культуру: функціонально, структурно, матеріалістично або ідеалістично, нам не уникнути розмови про абсолютні цінності. Доцільність, закладена в природі, реалізується людиною і в цивілізації, і в культурі. Питання в тім, де шукає підстави цієї доцільності людина. Підстави даються Творцем, як культура, центром якої є те, що визначається категорією „святиня". „Святиня" уявляється нам особливим щаблем у сходженні людини сходами Іакова й маяком, на який орієнтується людина. Вона є найвища й абсолютна цінність, яка задає напрямок усій творчості в культурі й визначає зміст усього життя". Можна сказати, що цей духовний простір культури з її духовними цінностями виявляється центром усього соціуму, і його вплив позначається абсолютно на всьому соціумі, не тільки в культурі, але й у цивілізації. Тут ми подаємо думку Гегеля, який писав: „Який характер релігії народу, така і його моральність, такий і його державний устрій". Природно, що духовність реалізується у світі культури, як релігія. Поняття „релігія" відразу вводить нас в основне коло проблем духовності. Адже найпоширенішим є тлумачення поняття „релігія", як поновлення та союзу, зв'язку (лат. ligare). Таке розуміння релігії відразу тягне за собою цілий ланцюг міркувань про те, що первинно такий зв'язок існував, що такий зв'язок був загублений і що людина має змогу відновити його. Природно, що йдеться про зв'язок людини з Творцем. Шлях до відновлення цього зв'язку і є шлях духовності, рух цим шляхом означає придбання духовності. Ми виходимо з християнського вчення про те, що спочатку весь світ, у тому числі й людина, за задумом Творця, були створені без усякого зла. Онтологічно це означає дуже просту істину: світ був створений без смерті. Вічність створила вічне. У матеріальній структурі світу не було місця для кінцевих у часі структур. Мошво, узагалі не було часу Ця вічність трималася (і тримається!) Божественною енергією, вона припускає найтісніший зв'язок людини з Богом на енергетичному рівні. Людина за власним вибором, за власною волею прийняла спокусу занепалого ангела. Занепалий ангел - це ангел, який відмовився від енергійного зв'язку з Творцем, який захотів бути сам, як Бог. Образно кажучи, цей зв'язок - канат, що підтримує людину над безоднею, канат, що підтримує хтось інший. І от, тому, хто висить на канаті, спадає на думку таке: чому я повинен залежати від іншого, відмовлюся я від цього каната. От модель занепалого ангела. Але Творець створив світ цілісним, де все гармонійно зв'язано воєдино. І це падіння ангела було першим порушенням структури світу, щоправда, поки ще трансцендентної. Коли ж Адам і Єва довідалися, що й вони можуть бути, як боги, коли вони довідалися, що є не тільки добро, але й зло (думка про це є перша маревна хмарка цивілізації) і перших людей виганяють з Раю, бо вони самі вирішили розрізняти добро й зло. Ця втрата Раю, цей перехід повністю в поцейбічний, іманентний світ був другим порушенням цілісності світу як божого творіння. Це стало можливим тому, що людина, створена за образом і подібністю Творця, має здатність самій вирішувати: що є добро і що є зло, і навіть на підставі цього знання вирішувати: бути з Богом чи бути проти нього. „-Якщо ти захочеш загинути, то природа твоя легко змінювана. Якщо заохочені вивергати огуду, склади отруту вбити кого - ніхто тобі не су перечить, і не забороняє. Хто хоче, той і покоряється Богові - і йде шляхом правди й володіє побажаннями... і благодать тільки спонукує, але не спонукує волю, як і гріх не угашає волю". Тепер починають реалізовуватися можливості іманентної, матеріальної структури світу. Але гріх поки лише обпалив дерево безсмертя, з'явилася тільки можливість смерті, перша грозова хмара, перший гуркіт грому. Абсолютним падінням людини, що змінює фізично структуру світу, стало перше в історії людства вбивство Каїном Авеля. У всесвітніх масштабах - це, взагалі-то, невелика подія, здавалося б, локальна, але світ цілісній, підкреслимо ще раз:

Сережка ольховая - легкая, будто пуховая,

Но сдвинет ее - сразу станет все в мире не так.

(Є. Євтушенко).

3 убивством Авеля все в цьому світі стало не так. Якісь глибинні структури матерії трохи зрушилися, і у світ одразу прийшла смерть. Здавалося б, людина назавжди губить можливість поновити зв'язок з Богом, починається довгий і важиш шлях пошуків того, як відновити втрачений зв'язок. Однак на онтологічному рівні це було неможливо або, принаймні, майже неможливо. Але Бог любить людину, у нього немає іншого почуття щодо людини. Бог стає людиною, щоб довідатися, чому люди не можуть відновити втрачений зв'язок.

Щоб зрозуміти велич цього вчинку, проробіть простий уявний дослід. От ви підійшли до мурашника й сунули в нього паличку. Запитайте себе, що відчувають) цьому випадку мурахи? Дивлячись на їхній безладний рух, ви, наділений розумом, можете щось припустити, і, навіть, напевно, досить точно. Але для ото, щоб абсолютно точно довідатися, що відчуває мураха, треба стати мурахою, при цьому залишаючись з розумом, тобто людиною. У світ приходите Боголюдина. І тоді проявляється найбільша любов Бога до людей. Він посилає сина свого на страту: Кров, пролита на Голгофі, потрапляє на череп Адама й поновлює зв'язок з Богом. Але це не локальна подія, це всесвітня події. Відновлюється на буттєвому на онтологічному, на фізичному рівні здатність світу бути безсмертним. Через смерть Христа і його відродження перемагається смерть. Христос виявляється тим Шляхом, ідучи яким, можна відновити свій зв'язок з Богом і знайти безсмертя. Різниця з першолюдиною полягає лише в тім, що тепер така можливість може реалізуватися тільки персоніфіковано. Кожна людина особисто одержує можливість знайти безсмертя. Відновлюється головний орієнтир життя - абсолютна його цінність. Відтепер: цивілізація - смерть, культура - безсмертя. „Найбільший духовний і політичний переворот нашої планети є християнство. У цій священний стихії зник й оновився світ. Історія давня є історія Єгипту, Персії, Греції, Риму. Історія новітня є історія християнства".

Релігія, як досвід відновлення зв'язку з Богом, не є проповідь моральності, не є соціалізм - це все тільки спроби прочитати релігію з боку цивілізації, тобто людини гріховної, з боку Каїна, який, за біблійною традицією, вважається засновником першого міста. Релігія є необхідний, головний елемент структури культурного простору, де живуть, принаймні, у вигляді можливостей первинні, первородні якості людини. Отже, на землю прийшла людина через цивілізацію, а піти із землі вона може або через цивілізацію в смерть, або через культуру у вічність.

У цивілізації ставлення людей одне до одного лінійні, що припускає завжди певну нерівність. На лінії завжди крапка А ближче до крапки В й далі від крапки С Цивілізація ділить людей на далеких і ближніх. Ми, звичайно, коли говоримо „цивілізація", маємо на увазі, що діє людина за логікою цивілізації, і для кожної людини, яка перебуває в цивілізаційному полі, завжди є ближні й далекі. І з огляду цивілізаційної логіки це цілком природно. Але логіка „ближніх і далеких" - це логіка самознищення людини в обидва кінці. Якщо зосередитися на далеких, тоді, як радив Ніцше і як діяли більшовики, треба, в ім'я далеких і далекого, прибирати з дороги всіх ближніх, які заважають цьому шляху. Загалом, „того, хто падає підштовхни". Якщо зосереджуватись на ближніх, то далекий моментально перетворюється в чужого, у річ, у засіб, у ресурс, який можна спрямувати на задоволення все більш зростаючих потреб ближнього. Така логіка закінчується не конкуренцією, як це хотілося б минулим теоретикам буржуазного способу буття або сучасним теоретикам малого, середнього й великого бізнесу. У голому своєму вигляді така логіка закінчується війною. Лінійна логіка породжує пекучу проблему справедливості. У рамках цивілізації така проблема розв'язується винаходом юридичного закону, перед яким, по ідеї, усе повинне бути рівним. Але рівність людей перед законом лише паліатив, що, звичайно ж, існує протиріччя цивілізаційного простору, зовсім не усуваючи їх. Більше того, за законами оборотності результатів юридичний закон із засобу справедливості переходить у розряд засобів, що підсилюють нерівність. У корумпованій державі, а ми пам'ятаємо, що будь-яка держава не може позбутися корупції, така оборотність закону неминуча.

Для збереження простору „комунітас", тобто простору культури необхідно радикальне розв'язання проблеми рівності. Причому, таке розв'язання, при якому, як ми відзначали це вище, усі люди повинні бути ближніми. Потрібна реальність рівності людей. Тут потрібна ішла, нелінійна схема відносин. Потрібна вертикаль: якщо рух угору - це воля, якщо Дух дає енергію для розвитку, то що є початком, чому існує розвиток, як спрямований рух від хаосу до порядку? Без ідеї гріха, без розуміння того, що людина й світ відпали від Бога, неможливо відповісти на ці питання. Угору - означає поступове розставання з логікою простору й часу. Щодо цього культура - верх стосовно цивілізації, у якій діють фізичні константи простору й часу, характерні для природи. Логіка верху й низу вимагає іншої схеми відносин між людьми, принципової відмови від схеми лінійних відносин. Така схема - окружність з центром, де коло - це всі люди, а центр - Бог. Можна, звичайно, у цьому сумніватися, кожний вільний знаходити своє рішення, свій шлях. Але яку б мітку в шкалі цивілізаційної нерівності не займала людина: від найнижчої до найвищої, смерть зрівняє їх. Наявність смерті змушує людей на фізичному, на буттєвому, ми б сказали, на матеріальному рівні розуміти необхідність моделі „коло - центр". Нагадаємо ще раз, що культура змушує людину жити за логікою підпорядкування іншим, коли я - засіб, а інші - мета. Релігійний досвід дозволяє людині легко й природно реалізувати свою енергію в культурному просторі відповідно до цієї моделі. Так що релігія не тільки дає людині можливість визначити або знайти сенс життя, але й скріплює людей воєдино в реально існуюче коло - людство. Релігія виявляється такою складовою культури, що через скріплення людей, їхню віру й любов скріплює воєдино весь культурний простір, великою мірою надає культурі якості реальності. Звичайна людина, перебуваючи в цивілізації й дивлячись на культуру з цієї цивілізаційної дзвіниці, бачить культуру тільки як засіб краще влаштуватись у цьому світі, тобто, у світі цивілізації. Але рано чи пізно вона зрозуміє, що є й інший світ. Чи не про те пише апостол Павло: „Тепер ми бачимо ніби крізь тьмяне скло, непевно, тоді ж віч-на-віч; тепер знаю я почасти, а тоді пізнаю, подібно як я пізнаний", але навіть у цьому положенні песимізм цивілізаційного буття не може повністю скорити людину, тому що навіть „тепер перебувають ці три: віра, надія, любов; але любов з них найбільша".

Досвід будівництва соціалізму, заснованого на запереченні релігії, показує, що суспільство без релігії - це суспільство, у якому культура розсипається, стає лише засобом для цивілізації. Тому релігія дає людині можливість дивитися на культуру саме з боку культури. Не випадково, як стверджує Андрій Кураєв, „усі світові культурні цінності створені віруючими людьми". „Уся культура воістину з храму", - ця думка Фрезера надзвичайно актуальна й для сьогоднішнього дня. Ми цілком поділяємо думку Гегеля про те, що „релігія - взагалі остання й найвища сфера людської свідомості, будь то думка, воля, уявлення або пізнання; вона є абсолютний результат, та галузь, у яку людина вступає, як у галузь абсолютної істини"1.

Квінтесенцією проблем релігії як культурного простору й ставлення людини до культурного простору за допомогою релігії є проблема духовності. Коли роздумуєш над цією проблемою, задаєш собі питання про структуру духовності в сучасних умовах, то відразу натрапляєш на величезні труднощі інтерпретації духовності на будь-якому рівні. Перше, що спадає на думку, - це заяложеність по всіх мас-медіа, по всіх аудиторіях, починаючи від університетських, закінчуючи сільськими школами, цього слова. Скрізь звучить слово духовність як „ультима раціо", тобто останній аргумент, за який усі хапаються, щоб довести самим собі: можна вижити тільки за допомогою духовності. Це, взагалі кажучи, правильно. Духовність - наша остання надія. Духовність, дійсно, наша остання надія. І духовність треба розуміти, як скелю, за яку ми можемо вхопитись у пінистій безодні водоспаду. Проблема ж полягає в тому, що, перш ніж хапатися за цю останню надію, треба чітко розрізняти - марево це чи дійсно скеля. Тобто треба відповісти на просте, здавалося б, питання: А що таке духовність? У чому її реальність? Для того, щоб шукати щось, треба знати дві речі. По-перше, що ми шукаємо, а по-друге, чи там ми шукаємо? З духовністю сьогодні, нам здається, склалася ситуація така, як на картині Пітера Брейгеля, де сліпі йдуть, ведені сліпим, і йдуть узагалі не в той бік. Або як у вірші Енценсбергера, де говориться про царство сліпих, котрих невидющий король часто підбадьорював словами: „Ми впевнено дивимося в майбутнє!" Чи не так і з духовністю? Ми впевнено шукаємо цю духовність, але часто не в тій кімнаті й не розуміючи, що ж по суті ми шукаємо. У цьому зв'язку ми хочемо запропонувати кілька ідей, які б могли, принаймні, дати аналітичну можливість конструктивно підійти до проблеми духовності. Перша ідея полягає в тім, що людина живе відразу ніби у двох кімнатах: просторі цивілізації й культури. У цивілізації формується своя подоба духовності. Це духовність, так би мовити, зі знаком „мінус". Найчастіше вона, проходячи крізь отрутні для людства пари егоїзму цивілізаційних відносин, проявляється як здатність до творчості під час відсутності Творця. Воістину атеїзм - мавпа Бога! І духовність тут розуміється як заповнення дефіциту творчих ідей: кращої технології, кращої інформаційної структури, кращої організації державного життя, кращої організації економіки, кращих законів. Буде творчість - усе це покращиться, і будуть розв'язані всі проблеми й протиріччя цивілізації. Ми хочемо застерегти від такого розуміння духовності.

Справжня духовність формується в культурі. Це друга наша ідея. І про це вже йшлося. Реальність культури - найважливіша для людини реальність, це найважливіша й найоб'єктивніша обставина людського буття.

Третя ідея полягає в тому, що культура не веде автоматично людину до храму. Культура автоматично не веде людину в Єрусалим, потрібні величезні персональні зусилля людини. Потрібна релігійність. Якщо у своїх людських справах ми дивимося один на одного через Бога, то тільки в цьому випадку ми виявляємося абсолютно рівними й в змозі дійти до храму. Усяке вилучення культури, усяка її секуляризація моментально повертає людину до цивілізації від храму. Але справа не тільки в тім, щоб знайти дорогу до храму. Був такий період у нас, коли ми були дуже захоплені фільмом „Покаяння" й цією знаменитою фразою про пошуки дороги до храму. Насправді, нам здається, справжня культура формується не на шляхах пошуку дороги до храму. її-то, загалом кажучи, можна легко знайти, особливо зараз. Найважча дорога - це дорога із храму. Людина, яка побувала в храмі, може вийти з нього перетвореною, а може - і ні. Людина йде в Храм не як у магазин, щоб здійснити вигідну операцію. Людина йде в Храм, як у пологовий будинок, щоб одержати дарунок. І тільки з миті одержання цього дарунка й починаються справжні турботи, справжнє пізнання себе (чи здатний я сприйняти цей дарунок) і справжнє будівництво себе (зробити себе здатним скористатися цим дарунком). Отут і виникає проблема духовності: чи виходить людина із храму одухотвореною, чи позбавленою цієї благодаті. Класичний приклад тут - Родіон Раскольников. По суті, це роман про те, як Родя Раскольников сходив у цивілізацію й що з цього вийшло. На шляху до храму він переборов масу спокус. Але закінчується роман натяком на те, що духовність все-таки прокидається в Родіоні Раскольнікову. Можна сказати, що духовність - це результуюче, інтегруюче в культурі. Вона спрямовує світоглядні зусилля людини й у цивілізації, і в культурі Для людини духовність - це завжди не тільки даність, але й орієнтація на ідеали: яким я повинен бути. Відносини з ідеалами в людини двоякі. Або я своє „Я" виношу за власні межі й домагаюся його реалізації з усіма, у тому числі й побічними результатами. Так я реалізую свої потенційні можливості, а педагогіка й психологія перетворюється в такому випадку в технологію успіху. Або я виношу за власні межі зразок, ідеал і домагаюся власного піднесення до ідеалу. У цьому випадку педагогіка й психологія знаходять духовний вимір - вертикаль, як подолання людиною своїх схильностей.

І тут виникає проблема конфігурації духовності. Справжня духовність бере свій початок у церкві, де можливе перетворення людини. І тоді людина, вийшовши з храму, вирішує йти дорогою духовності й бачить головну мету служіння іншому, людству. Конфігурація духовності визначає поводження людини у світі. Конфігурація припускає побудову культурного простору, в основі якого перебуває релігія. Тоді по висхідний культурний простір виглядає як простір родини, релігії, етичних й естетичних відносин. Можлива й інша конфігурація духовності. Усе залежить від того, що лежить в основі культури. Якщо в основі культурного простору лежить родина, то ми маємо патріархальну конфігурацію духовності, якщо в основі культурного простору перебуває моральність, то ми маємо духовність „мораліте". Так само можна говорити про естетичну духовність, в основі якої лежать естетичні цінності, і, нарешті, про духовність сакральну. Остання конфігурація й становить справжню сутність духовності. Правда, приймаючи таку конфігурацію, людина зазнає на собі колосального тиску цивілізації, який вона постійно, між іншим, відчуває на собі й у собі. Особливо цивілізація тисне на людину, яка вийшла з храму. Вона тисне на неї тисячами речей і тисячами голосів: у тебе прокинулася совість? Ну й що?! Навіщо вона потрібна тобі?! Сьогодні, як втім, і завжди, на одній чаші терезів у світовій історії лежить річ, а на іншій - совість разом з духовністю. І не відомо ще, яка чаша переважить. Духовність, як ми вже відзначили, надає вертикальну спрямованість зусиллям людини, вона дає їй непорушні, вічні орієнтири. У цивілізації йде загальний процес панциризації душі, тобто обростання її панциром зручних і комфортних речей. Боротися з такою загальною панциризацією і складно, і важко. На цьому шляху єдиним дієвим інструментом є прилучення людини до Бога. Тому що без Бога, як сказав Авва Фалласій, людина, яка прагне зробити тільки мудрим розум, „є хмара безводна, яку носить вітрами марнославства й гордості". Отже, духовність можна придбати, тільки позбувшись і марнославства, і гордості, і безводдя, окропляючи свою душу прилученням до трансцендентного, що перебуває над ним. Тобто, інакше кажучи, завдання полягає в тім, щоб, висловлюючись поняттями, які ми тут використовуємо, повернутися обличчям від цивілізації до культури, незважаючи на всі протидії.

Головною розрадою й надією тут є те, що такий поворот не відбувається обов'язково колективом, масово. Це в можливостях кожної особистості. В Іванова є відома картина „Явлення Месії-". Нам здається, що це цілком неправильна ідея. Христос не з'являється перед народом, це не агітатор. Христос з'являється перед кожною окремою людиною персонально. Особистість - особистості. Тому вселяє оптимізм те, що поворот від цивілізації до культури можливий, оскільки це в силах кожної людини, кожної особистості тут і зараз. І для цього не треба ні особливих мітингів, ні партій, ні масових ходів, демонстрацій. Перетворена особистість, особистість, яка знайшла духовність, або, принаймні, вирішила йти в напрямку до духовності, у кінцевому підсумку перетворює свій культурний простір, а отже, обживає культуру, як простір справжнього, реального людського буття.

Література

1. Бергсон А. Два джерела моралі й релігії. - К., 1994

2. Сапронов П.О. Реальність людини в богослов'ї й філософії. - К., 2004

3. Фромм Е. Душа людини. - К., 1992

4. Шинкарчук В.І. Філософія і сучасні історичні реалії // Філософська і соціологічна думка. - 1992. - №2