Соціалізація індивіда. Девіантне поводження

Соціалізація індивіда. Девіантне поводження

Соціалізація індивіда. Девіантне поводження

Феномен Мауглі, тобто дитини, яка в силу різних обставин опинилася серед звірів і стала особистістю поза контактами з людьми, зобов'язаний своєю появою лише фантазії Р. Кіплінга. Реальні випадки (а їх у літературі описано 30) показують, що ніхто не може стати особистістю поза контактами з людською культурою. Як протікає процес соціалізації, які фази він має, які фактори при цьому взаємодіють і якими бувають результати? Спробуємо відповісти на ці питання.

Процес соціалізації

Становлення особистості людини супроводжується освоєнням їм культури свого середовища. Чоловік живучий, тобто діючий і що пізнає, немислимий без оснащеності елементами своєї культури, з яких головними виступають для нього цінності й норми життя, діяльності й поводження. Вони в сукупності утворять мир його значень, цілісний символічний мир. Але, як і яким образом людина стає здатною вільно орієнтуватися у своєму середовищі, користуватися культурними об'єктами, виробленими до неї, обмінюватися результатами фізичної й розумової праці, установлювати взаєморозуміння з іншими людьми, без якого взагалі неможливо соціальна взаємодія?

Існує досить велика кількість теорій соціалізації, кожна з яких по-своєму намагається вирішити це складне питання. Насамперед, треба прояснити властивості культури, що забезпечують процес соціалізації співвідношення мотивацій особистості й стандартів культурної системи, характеристики соціальної системи.

Культура як ціннісне відібраний досвід життєдіяльності великої кількості людей звичайно з'являється у вигляді системи. Цей досвід може бути накопичений, осмислений і виражений на повсякденному рівні, потім за допомогою процедур науки переосмислений і типізований на рівні теорії, причому суспільні науки (на відміну від природних) виявляються більш тісно зв'язаними зі здоровим глуздом людей. Культура може передаватися (соціальне спадкування, традиція), вона є те, чому навчаються (а не прояв генетичної природи людини), вона є загальноприйнятою в конкретному соціальному середовищі. Отже, культура в аспекті соціалізації особистості виступає, з одного боку, продуктом, а з іншого боку - детермінантою систем міжособистісної соціальної взаємодії.

Говорячи про співвідношення особистості, культури й соціальної системи, необхідно відзначити, що між ними не може бути повної відповідності: девіантне поводження людей завжди буде розбурхувати й спонукувати культурну й соціальну системи до змін, хоча останні завжди будуть прагнути до стійкості, причому кожна з них має свої механізми (стандарти) інтеграції й стабільності.

Джерела теорії соціалізації намічені в роботах Тарда, що описали процес освоєння особистістю цінностей і норм через соціальну взаємодію. Наслідування, по Тарду, є принципом, що лежить в основі процесу соціалізації, причому воно опирається як на фізіологічні потреби й бажання, що випливають із них, людей, так і на соціальні фактори (престиж, покора й практична вигода).

Типовим соціальним відношенням Тард визнавав відношення вчитель - учень. У сучасних поглядах на соціалізацію такий вузький підхід уже переборений. Соціалізація визнана частиною процесу становлення особистості, у ході якого формуються найбільш загальні риси особистості, що проявляються в діяльності, регульованою рольовою структурою суспільства. Навчання соціальним ролям протікає у формі імітації. По Парсонсу, загальні цінності й норми освоюються індивідом у процесі спілкування зі значимими іншими, у результаті чого нормативні стандарти входять у структуру потреб особистості. Так відбувається проникнення культури в мотиваційну структуру індивіда в рамках соціальної системи. Соціалізатору треба знати, що механізмом пізнавання й засвоєння цінностей і норм є сформульований Фрейдом принцип задоволення - страждання, що приводиться в дію за допомогою винагороди й покарання; механізм містить у собі також процеси гальмування (витиснення) і переносу. Імітація й ідентифікація того, якого навчають, опираються на почуття любові й поваги (до вчителя, батькові, матері, родині в цілому й т.д.).

Соціалізація супроводжується вихованнями, тобто цілеспрямованим впливом вихователя на учня, орієнтованим на формування в нього бажаних рис. Соціалізація як частини формування особистості може бути найчастіше суперечливої стосовно лінії виховання, вибраної вихователем. Остання може бути продиктована поданнями про образ людини, що панує в даній культурі. І.С. Кон виділяє в європейській культурі принаймні чотири образи, що направляють виховний процес у суспільствах.

В основах цих образів лежать наступні ідеї-домінанти, що характеризують природу людини:

- ідея первородства гріха (християнський погляд на природу людини). Педагогіка заснована на вигнанні з людини гріховності, споконвічно властивої йому. Звідси треба й ідея порятунку, очищення душі, але під впливом прикладів Христа, канонізованих святих. Педагогіка, заснована на такого роду поданнях, досить репресивна, діє погрозами, покараннями й обіцянками винагороди на тім світлі; - ідея природної детермінованості долі людини, логіки й лінії його розвитку в особистість. Генотип зізнається фактором, що визначає самоактуалізацію особистості. Звідси - принцип зведеного виховання, висновок про те, що генотип виявиться, незважаючи на будь-які педагогічні зусилля й регуляцію факторів середовища, що впливають на становлення особистості. Продуктом такої педагогіки, що дезертирує, звичайно є особистість без стійких ціннісних і нормативних орієнтирів;

- ідея педагогічної детермінованості особистості. Людина представляється чистою дошкою («tabula rasa»), на якій вихователь може начертати будь-які письмена. Такий образ людини сприяє сваволі вихователя, відриву від життя й веде, як правило, до формування особистості, що слабко орієнтується в життєвих ситуаціях; - ідея детермінованості розвитку особистості лише середовищем, її культурою. Заснована на ній пасивна педагогіка формує утриманську психологію, нівелює особистість, не може активізувати індивідуальність.

В останні роки в нашій країні досить широке поширення одержали астрологічні подання про долю людини, його характері й лінії поводження. Поки такі подання носять ненауковий, більше того, антинауковий характер. Але якщо система очікуваного поводження від особистості ввійде в практику сімейного виховання й міжособистісних експектацій (очікувань-вимог), то через два-три покоління астрологічний погляд на природу людини можна буде оцінити як виховний фактор.

В умовах економічного розкріпачення людини, плюралізму ідеологій і волі совісті найбільш прийнятним представляється принцип виховання, відповідно до якого людина є те, що він сам зробив із себе. Цей погляд екзистенціалізму перевірений емпіричним шляхом: дослідження Н. Лапіна показали, що такого погляду при оцінці своєї особистості дотримуються підприємці, що нараховують 10-15% від числа респондентів.

Науковий погляд зводиться до розуміння того, що активна й розвинена особистість є результат гармонії генотипу, умов середовища, педагогічних впливів людини на свою особистість. Заснована на ньому педагогіка вимагає високого мистецтва від соціалізатора.

1. Треба знати стадії моральної соціалізації дитини. Колберг установив, що існують три рівні соціалізації (їхня реальність перевірена емпірично, як свідчить І.С. Кон, в 32 країнах): доморальний, конвенціальний і моральний. Доморальний рівень характерний для взаємин дітей і батьків, заснованих на зовнішньої парі страждання - насолода, конвенціальний - на принципі взаємного воздавання. Моральні рівні характеризується тим, що вчинки особистості починають регулюватися совістю (по Фрейдові, суперего, що формується під впливом культури середовища). Колберг пропонує розрізняти на цьому рівні сім градацій аж до формування особистістю своєї системи моралі. Багато з людей у своєму розвитку не доходять до морального рівня. У зв'язку із цим у ряді партійних програм з'явився термін «моральний прагматизм», що означає, що необхідно боротися за торжество морального закону в ділових відносинах людей. Суспільство поступово скачується до рівня ситуаційної моралі, девіз якої: морально те, що корисно в даній ситуації.

2. Треба знати стадії розвитку особистості в цілому. Дитинство характерно тим, що дитина хоче бути, як усі. Тому більшу роль грають наслідування, ідентифікація, авторитети (значимі інші). Підліток уже відчуває свою індивідуальність, що веде до появи прагнення бути, як всі, але краще всіх. Енергія самоствердження виливається у формування сміливості, сили, прагнення виділитися в групі, не відрізняючись у принципі від усіх. Підліток досить нормативний, але у своєму середовищі. У цьому віці енергія самоствердження індивідуальності, що прокидається, стає соціально значимим фактором: рух бойскаутів, піонерський рух, рух хіпі говорять самі за себе.

Юність уже характеризується прагненням бути не таким, як усе. Виникає чітка шкала цінностей. Прагнення виділитися будь-що-будь часто веде до нонконформізму, йти всупереч суспільній думці. Батьки в цьому віці вже не є авторитетами, що безумовно диктують лінію поводження. Юність розширює свої обрії бачення й розуміння життя й миру найчастіше за рахунок заперечення звичного батьківського побутування, формує свої субкультуру, мову, смаки, моди. Полове дозрівання теж сприяє бунтарству, породжуючи прагнення до зняття заборон у регуляції полових відносин, установлених у даній культурі.

Стадія справжньої дорослості, соціальної зрілості характерна тим, що людина вже переступила незрілі способи бути особистістю: це значить, що він затверджує себе через суспільство, через рольову структуру й систему цінностей, вивірену культурою. Значимим для нього стає прагнення продовжити себе через інші - близьких, групу, суспільство й навіть людство. Але людина може взагалі не вступити в цю стадію. Для позначення людей, що зупинилися у своєму розвитку й не придбавши якостей соціально зрілої особистості, існує поняття інфантильність, що означає затримку в розвитку на якімсь рівні. Інфант, якщо в нього не вистачить енергії й бажання працювати над своєю особистістю, може залишитися таким назавжди: йому ніхто й ніколи не буде довіряти серйозні, відповідальні ролі й справи.

3. Треба знати основи майстерності педагогічного впливу на людину. Людська культура в цьому питанні виділяє три типи відносин до іншого, необхідних для формування парубка: а) наставляння прикладом - приклад дає модель поводження, освячена культурою («Житія святих», «Життя чудових людей» і т.д.); б) наставляння знаннями - передача знань формує обґрунтовану манеру поводження й картину миру, що дозволяє орієнтуватися в ньому; в) наставляння в труднощі, що виробляють майстерність, майстерність виходу з складного становища. Американські дослідники говорять, що парубок, що мав у пору свого дорослішання наставника, краще й швидше досягає своїх життєвих цілей. Зрозуміло, що незнання незручно вийти за свої власні межі й що перехід від незнання до знання завжди здійснюється за допомогою іншої людини. Але недостатньо мати вчителі, наставника. Сенека говорив: щоб вийти зі стану неуцтва, потрібно звернутися до турботи про самого себе. Антична філософія знала термін «стультус» («дурень»), що позначає людину, що не вміє управляти собою в процесі особистісного розвитку. «Стультус» - той, хто розкиданий, хто дозволяє себе захопити, хто нічим не займається, хто пускає своє життя на самоплив і не направляє свою волю ні до якої мети. Його життя тече безпам'ятно й безвольно. Це той, хто без кінця міняє своє життя, відкритий будь-яким впливам ззовні, сприймає чужі подання некритично, при цьому відбувається змішання об'єктивного змісту подань із відчуттями, із усякого роду суб'єктивними елементами психічного життя.

Це не дивно, тому що будь-яка людина в якімсь ступені «стультус». Античні філософи як наставники молоді сформулювали ці застереження, щоб більш чітко позначити контури негативного в розвитку особистості, прагнучи спонукати юність до ефективної самоорієнтації. Новий час до цих рад додало лише розуміння того, що справжньою метою людини розумного є мистецтво управляти собою для самореалізації й що це мистецтво не зводиться до примітивного індивідуалізму (егоїзму), оскільки в турботі про себе необхідна присутність іншого, його втручання.

При соціалізації особистості часто відбувається не тільки освоєння рідної культури, але й продуктів інкультурації.

Цей термін позначає процес вростання особистості в іншу культуру й необхідний для того, щоб зрозуміти структуру й природу так званої маргінальної особистості, тобто особистості, що сформувалася на стику двох і більше різних культур, одна із яких може бути рідною. Особистість, що формується в таких умовах, природно, убирає в себе елементи різних культур; цей процес особливо прискорюється за допомогою масових комунікацій, накрапувати контактів міжособистісного й між групового характеру. Тим часом реальність найчастіше говорить про те, що люди, які виросли на стику культур, як правило, відрізняються більше раціональним баченням миру, можуть оцінювати відстале й передове у своїй і чужій культурах. Дослідження показують, що багато видатних діячів держав, науки, мистецтва й військовий справи або були дітьми представників різних культур (націй), або формувалися в середовищі, просоченої духом накрапувати співіснування.

В умовах конфліктності культур маргінальна особистість - це індивід, що, засвоївши багато цінностей двох або більше конфліктуючих соціокультурних систем, типово випробовує дискомфортні почуття й часто проявляє поводження, що перетворює його у свого роду анафему для всіх систем.

Соціальний характер особистості

Відзначивши особливості маргінальної особистості, ми підійшли до одному з досить складних питань - виділенню підстав соціокультурної типології особистості. Для соціологів не становить труднощі знайти критерії виділення соціокультурних груп - вони очевидні (рівень утворення, демографічні, соціально-класові, етнічні й професійні підстави). Сутужніше виділити інше, а саме - соціальні характери, що формуються в різних культурні й субкультурних середовищах. Читачеві, можливо, відомі перші спроби наукової класифікації особистості, зроблені Фрейдом; абсолютизація впливу дитинства на доросле життя привела його до розробки орального, анального й генітального характерів. Його класифікація ґрунтувалася на ідеї про те, що поводження людини є результатом його природних лібідних потягів.

Критика неофрейдистами (Э. Фроммом, Д. Рисменом) такої класифікації виявилася конструктивної. У її ході було вироблене поняття соціального характеру й даний його опис в епоху капіталізму. Е. Фромм установив, що є ядро структури характеру, властиве більшості членів певної культури, тоді як індивідуальний характер - це те, чим люди, що належать до однієї й тій же культурі, відрізняються друг від друга. Соціальний характер можна розглядати як посередник між соціально-економічною системою й ідеалами суспільства, що сприяє стабілізації й нормальному функціонуванню соціальної системи. Э. Фромм описав тип, властивий класичному капіталізму: його провідними рисами є прагнення до нагромадження, індивідуалізм, агресивність. По Е. Фромму, у сучасному західному суспільстві виникає соціальний характер, орієнтований на ринок, у якому центральними виявляються прагнення до споживання, почуття непевності, самітності, нудьги й заклопотаності. Такому характеру (особливо робітникові) властиві також пунктуальність, дисципліна, здатність до спільної праці й т.д.

Д. Рисмен описує три історичних типи соціального характеру: які орієнтовані на традиції, внутрішньо орієнтований (зсередини) і зовні орієнтований (ззовні). У. Уайт описав новий тип особистості - людини організації, що відрізняється екстравертністю, духом корпоративності й засвоївши стереотипів споживчої ідеології. Досліджуючи основний тип особистості європейської культури, А. Кардинер (США) відзначає, що тривала емоційна турбота матері, сувора сексуальна дисципліна формують у людині пасивність, інтровертність, нездатність знайти нові форми адаптації до умов, що змінюються. Т. Адорно в колективній праці «Авторитарна особистість» (1950) аналізує структуру рис такої особистості, зв'язуючи її появу із твердженням фашизму.

Із сучасних дослідників соціокультурного характеру варто зупинитися на результатах, отриманих групою Б. Катля. Нею визначені 13 головних плинів у соціокультурному розвитку сучасної Франції, які можна об'єднати у відповідні їм чотири види менталітету: утилітаристський, безпеки, прогресу, змін. Ці чотири мікрокультури відрізняються друг від друга своїми системами цінностей, установками, мотивами, поводженням.

Утилітаристський менталітет характеризується стандартним споживанням, прагненням до економії, позитивному співвідношенню якість - ціна, індивідуалізмом, ксенофобією, прихильністю до традицій і пасивною повагою до наявних структур.

Менталітет, схильний до пасивної безпеки й відходу в особисту сферу, відрізняється прагненням до рівноваги в приватному житті, безконфліктним міжособистісним і соціальним відносинам, природному порядку в матеріальній і соціальній сторонах життя. Будучи чутливим до пропозиції послуг і інформації, такий менталітет мало відкритий до яким би те не було новаціям і стихійному прогресу.

Менталітет, відкритий змінам, характеризується прагненням одержувати задоволення від життя, схильністю до подорожей і інновацій, духом підприємництва.

Менталітет, відкритий прогресу або ризикованим підприємствам, мислить категоріями виробництва й споживання, відрізняється схильністю до різного роду непередбаченим витратам на миттєве досягнення бажаного й втіхи. Люди з таким менталітетом хотіли б одержати всі й відразу, вони харчуються уявлюване, ірраціональне, їхнє улюблене читання - комікси й наукова фантастика.

Наведені тут характеристики менталітетів орієнтовані на використання в рекламній справі, сфері купівлі-продажу. Зрозуміло, що така спрямованість диктується замовленням рекламних організацій. Проте в нас немає аргументів для оцінки цих результатів як около наукових.

Девіантне поводження

Р. Мертон визначає девіантне поводження як результат нормальної реакції нормальних людей на ненормальні умови. Це вірне визначення, тому що в число людей з девіантним поводженням реально входять і революціонери в будь-якій сфері життєдіяльності суспільства, і злочинці (зловмисники), що переступили закон. Без відхилення від норми, що затвердилася, немає творчості в соціальному житті. Все залежить від того, яка норма, закон, чиї інтереси він обслуговує.

Однак теорія девіантного поводження всю свою увагу донедавна обертала лише на порушників кримінального кодексу. Чому - стане ясним з аналізу криміногенної обстановки у світі. В 1987 р. на 100 тис. населення доводилося: у СРСР - 690, в Англії - 7853, США - 5233, Японії - 1743 правопорушень. У наступні роки відбувся стрибок: в 1993 р. у США було зроблено вже 14 млн. злочинів проти особистості, а економічний збиток склав 425 млрд. дол. У Росії в 1993 р. на 100 тис. чоловік було зроблено 1866 злочинів. Ріст злочинності в Росії за останні чотири роки подвоївся. Середнє розкривання не перевищує 50%. В 1993 р. відбулося 29 тис. убивств, в 1994 р. - 32 тис. (це в 2 рази перевищує число загиблих в афганській війні). На охорону органів влади витрачається до 8 млрд. дол. щорічно. Близько 1 млн. молодих чоловіків у 2005 році притягнуто до охорони комерційних структур. Такого не було в історії Росії ніколи. Тим часом Міністерство внутрішніх справ може контролювати приблизно лише 40 з 140 факторів злочинного поводження людей. Отже, щирі причини росту злочинності лежать в основах суспільства, у якому ми зараз живемо. Розглянемо сучасні теоретичні пояснення такого положення справ.

У центрі уваги теорій насильства перебуває феномен агресивності людини. Відзначимо принаймні чотири напрямки досліджень і пояснень людської агресивності:

- етологічні теорії насильства (соціал-дарвінізм). Основне пояснення треба з визнання людини суспільною твариною, а суспільства - носієм і відтворювачем у своєму пристрої інстинктів тваринного миру. Критика цього напрямку дана вище. Безбережне розширення волі індивіда без необхідного рівня розвитку його культури руйнує границі моєї й твоєї волі, підвищує агресивність одних і беззахисність інших. Таке положення в нашім суспільстві одержало найменування свавілля, тобто стан абсолютного беззаконня у відносинах людей і в діях влади;

- фрейдизм, неофрейдизм і екзистенціалізм пояснюють агресивність людини як результат фрустрації відчуженої особистості. Агресивність викликається соціальними причинами (фрейдизм виводить її з Едіпова комплексу). Отже, основна увага в боротьбі зі злочинністю повинне бути звернене на пристрій суспільства;

- інтеракціонізм бачить причину агресивності людей у конфлікті інтересів, несумісності цілей;

- когнітивізм уважає, що агресивність людини є результат когнітивного дисонансу, тобто невідповідності в пізнавальній сфері суб'єкта (Л. Фестингер). Неадекватне сприйняття миру, де конфліктують свідомість як джерело агресії, відсутність взаєморозуміння зв'язані з будовою мозку (Х. Дельгадо, Б. Скиннер, Дж. Макконел).

Дослідники виділяють два види агресії: емоційне насильство й антисоціальне насильство, тобто насильство проти воль, інтересів, здоров'я й життя кого-небудь. Агресивність людини, точніше, злочинність як наслідок ослаблення саморегуляції поводження по-своєму намагається пояснити генетика людини. В 1980-1990 р. у нашій країні велися інтенсивні розробки по цій проблемі. Було виявлено, що відхилення в генотипі (коли число хромосом перевищує норму) ведуть до злочинного поводження, якщо процес виховання пустити на самоплив. Але наступні події вказали на те, що в основі протиправного поводження лежать соціальні умови: саме зміни в них викликали стрибок злочинності в 1992-1994 р.

Соціальні умови, переломлюючись у внутрішньому світі людини, викликають неврози, фрустрації. К. Хорні описує чотири великих неврози нашого часу:

- невроз прихильності (пошуки любові й схвалення за всяку ціну),

- невроз влади (погоня за владою, престижем і володінням),

- невроз покірності (самоідентифікація з харизмою лідера, релігійне поклоніння),

- невроз втечі від суспільства.

На думку К. Хорні, всі ці неврози збільшують самовідчуження особистості в суспільстві, вихід же з положення вона бачить лише в психотерапії. До речі, всі східні релігії засновані на боротьбі особистості із собою заради відходу від страждань - виявляється, досить змінити точку зору, внутрішню позицію, щоб перестати страждати від виразок суспільства. Зрозуміло, такий шлях найлегший, оскільки це позиція соціального дезертира.

Вникнемо за допомогою Р.К. Мертона в сучасну американську культуру. Р. Мертон говорить, що вона близька до полярного типу, коли акцентування мети-успіху не супроводжується еквівалентним акцентуванням інституціональних (законних, легітимних, культурно-визнаних) засобів. Культ успіху символізований багатством, останнє - грошима. Грошовий успіх укорінений в американській культурі (ти коштуєш рівно стільки, скільки в тебе грошей!). Інституціональні засоби заміняються інструментальними, ефективними в даній ситуації (тобто мораль ситуативна - на цьому узагальненні наполягав ще Д. Дьюї, американський філософ, представник прагматизму).

В американській (прийнятої) культурі немає слова «невдача». Невдачі ставляться лише до тимчасових явищ. Подібний підхід має на меті: не зменшувати домагань за рахунок самоідентифікації з рівними собі, а самоототожнювати себе з верхніми (кожний може стати економічним королем! - рефрен американських легенд про багатих). А це означає, що індивід у своїх невдачах обвинувачує лише себе, лад же критиці не піддається. Самокритика веде до ще більшої активізації суб'єкта, але в умовах, коли відбувається сильне акцентування багатства як основного символу успіху без відповідного акцентування законних способів його досягнення, у суспільстві відкривається широка дорога злочинності. Ріст злочинності за останні роки в США досяг таких розмірів, що терміново була прийнята державна програма по боротьбі зі злочинністю, у якій видне місце займають програми професійної орієнтації з метою запропонувати підліткам здорову альтернативу злочинним способам наживи.

Найбільше що характерно відхиляється поводження для нижчих шарів. До них культура висуває несумісні вимоги: з одного боку, їх орієнтують на багатство, з іншого боку - вони в значній мірі не мають змоги досягти його законним шляхом. У цій області Росія та Україна йде зараз слідом за Америкою.

Якщо культура визначає мети людей, то суспільний організм контролює шляхи й засоби досягнення людьми цих цілей. Існують формальний і неформальний види контролю. Перший пов'язаний з державою, що має поліцію (міліцію), суди й в'язниці. Ці організації покликані зміцнювати конформізм і регулювати дотримання правил. Затриманий поліцією людина стає після осуду ув'язненим - вона уже є частиною нової для його соціальної системи, у якій формуються власні статуси й ролі. В останні роки намітилася тенденція до формування кодексу необхідного службового поводження й почуття боргу в представників органів контролю: адже девіант повністю перебуває в їхній владі. Довіра до суду й поліції повинні бути врівноважені бездоганним службовим поводженням персоналу поліції, суду, виправної установи. Розвивається наука деонтологія, що вивчає проблему взаємин людей у цих системах для формування точних кодексів поводження (поліцейська і юридична деонтологія).

Однак формальний контроль, на якому ми зупинялися, є лише вершина айсберга. Теорія виділяє чотири механізми соціального контролю: прямій контроль, здійснюваний ззовні за допомогою покарань; внутрішній контроль, заснований на нормах і цінностях конкретної культури (субкультури); непрямий контроль, пов'язаний з ідентифікацією з родителями, друзями й т.д.; контроль, заснований на широкій доступності різних способів досягнення цілей, задоволення потреб (динамічність соціальних структур, демократизм суспільства, прагнення в культурі до соціальної рівності).

Література

1.Бергер П., Лукман Т. Соціальне конструювання реальності. - К., 1995.

2. Дельгадо Х. Мозок і свідомість. - К., 1999.

3. Дако П. Нове мистецтво жити. - К., 1995.

4.Ерасов Б.С. Социальная культурология. - М., 1994.

5.Назаретян А.П. Агрессия, мораль и кризисы в развитии мировой культуры. - М., 1995