Соціальна політика та соціальне партнерство

Соціальна політика та соціальне партнерство

Державний вищий навчальний заклад

«Університет менеджменту освіти»

Контрольна робота

з курсу «Соціальна політика»

Студент

Кравченко Олександр Олександрович

Київ 2010

Зміст

Вступ

1.      Завдання соціальної політики України та напрямки її здійснення

1.1 Сутність, принципи та функції соціальної держави

1.2 Пріоритети соціальної держави       

2. Сутність закону "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття"

3. Основні складові колективного договору

3.1 Зміст колективного договору

3.2 Соціальне партнерство

4. Упорядкувати методи вимірювання соціальних результатів та витрат

5. Стисло проаналізувати стан добробуту в країнах світу

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Людство пройшло довгий шлях у своїй історії, доки соціальні функції держави набули масштабного характеру і стали домінуючими. Соціальна політика як напрямок діяльності держави і сама соціальна держава — явища досить молоді. Перші слабкі ознаки того, що сьогодні характерно для сучасних соціальних держав, спостерігаються лише наприкінці XIX століття.

В сучасних умовах розбудова України як соціальної держави потребує правового, фінансово-економічного, кадрового, інформаційного та наукового забезпечення. Шляхи та механізми реалізації основних принципів, положень, норм та функцій соціальної держави, їх пріоритетність визначаються та обумовлюються конкретною ситуацією в державі та за її межами, а також потребами перспективного соціального розвитку. Функціонування соціальної держави забезпечується за допомогою відповідних механізмів соціальної та економічної політики.

Соціальна політика – це діяльність по управлінню соціальною сферою суспільства, забезпеченню матеріальних і культурних потреб його членів, регулюванню процесів соціальної диференціації суспільства, у тому числі доходів економічно активного населення і непрацездатних громадян, що дозволяє кожному членові суспільства реалізовувати його найважливіші соціально-економічні права, насамперед право на рівень і якість життя, необхідні для нормального відтворення і розвитку особистості.

Економічна політика – базовий механізм функціонування соціальної держави. Принцип загального добробуту, як основоположний для соціальної держави, обумовлює у якості необхідної умови її існування високий рівень економічного розвитку, що дозволяє забезпечувати прожитковий мінімум для кожного громадянина. Тому ключовим моментом побудови соціальної держави є створення її відповідної економічної бази.

Соціальна та економічна політика повинні мати спільну спрямованість, якою є створення умов щодо досягнення головної мети соціальної держави та її цілей, забезпечення соціальної орієнтації економіки, збереження людського, трудового та інтелектуального потенціалу та забезпечення їх розвитку, захист соціальних інтересів особи, суспільства, держави.

Серед базових механізмів реалізації та функціонування соціальної держави є право. Правове забезпечення соціальної та економічної політики здійснюється чинними законами і законодавчими актами України.

1.                Завдання соціальної політики України та напрямки її здійснення

1.1 Сутність, принципи та функції соціальної держави

Стаття 1 Конституції проголошує Україну демократичною, соціальною правовою державою. [1]

Ця конституційна норма виступає фундаментальним принципом, що завдає вектор суспільного розвитку. Головним атрибутом соціальної держави є реальна відсутність бідних, а не декларативне проголошення допомоги соціально уразливим верствам. При цьому добробут забезпечується не тільки і не стільки перерозподілом власності одних на користь інших, а головним чином стимулюванням і забезпеченням активної та ініціативної діяльності всіх громадян.

Світова практика свідчить, що на сьогодні дієвими є два способи забезпечити соціальну захищеність громадян:

·                   по-перше, держава сама здійснює перерозподіл національного багатства шляхом фінансування соціальних програм;

·                   по-друге, держава надає громадянам можливість забезпечити себе пенсією, коштами на випадок хвороби тощо, а також надає право вибору тієї чи іншої соціальної послуги на ринку.

Концепція соціальної держави України на порядок денний ставить завдання щодо скорочення функції держави у соціальному забезпеченні і посилення ролі соціального страхування.

Сутність концепції соціальної держави полягає у наступному: упорядкування життя суспільства на принципах гуманізму; пом’якшення гри ринкових сил, забезпечення кожному громадянину гідних умов життя, в першу чергу за рахунок розвитку виробництва, його ефективності; підтримка відносин між громадянами, між державою та громадянами на основі принципів солідарності та субсидіарності. [6]

Важливим чинником розвитку соціальної держави є трансформація соціальної політики в активну, яка не тільки усуває наслідки соціального дисбалансу, але й передбачає збалансований політичний перерозподіл суспільних благ. Така соціальна політика сприяє перетворенню всієї соціальної сфери у напрямі стабілізації та зростання рівня життя громадян, становлення збалансованої соціально-класової структури з чисельним середнім класом, формування стабільної та ефективної системи соціального захисту і соціального забезпечення. Це буде забезпечувати перехід до функціонування соціальної сфери у режимі динамічної рівноваги і стабільності.

Соціальна держава – це правова демократична держава, що проголошує вищою цінністю соціальну справедливість. Це форма організації суспільства, що здатна забезпечити соціальний прогрес. Серед її головних пріоритетів – соціальний захист громадян, нейтралізація соціально-економічних конфліктів, дотримання соціальних стандартів та принципів гідного життя для всіх громадян за допомогою розподілу та перерозподілу ВВП.

Передумовами становлення соціальної держави виступають: відкритий характер державної влади; гарантована рівність громадян перед законом та право на участь у державному й громадському житті; ринкова економіка; громадянський мир та солідарність. В свою чергу умовами розвитку соціальної держави та її характерними ознаками є: демократична організація державної влади; високий економічний потенціал, що дозволяє здійснювати заходи з перерозподілу доходів без пригнічення інтересів власників прибутків; соціально орієнтована структура економіки, що виявляється у розробці дієвих соціальних програм і пріоритетності їхньої реалізації; існування розвиненого громадянського суспільства; дотримання моральних норм громадянами і, насамперед – посадовими особами.

Основні напрями діяльності сучасної соціальної держави включають: заходи з заохочення економічного зростання (стимулювання попиту на ринку праці, політика цін і доходів тощо); перерозподіл національного доходу на користь соціально вразливих верств (за ознакою віку - молодь та пенсіонери, за ознакою статі – жінки, за ознакою фізичних вад – інваліди тощо); розвиток доступних для всіх охорони здоров'я, освіти, культури. При цьому обсяг соціальної допомоги має бути виваженим, бо надмірна соціальна допомога призводить до завищених очікувань, зниженню мотивації до праці та розвитку психології соціального утриманства. [14]

Головне завдання соціальної держави зумовлює визначення основних принципів, які мають усвідомлюватись громадянами і реалізуватись через діяльність державних та недержавних інституцій, а саме:

·               принцип загального добробуту;

·               принцип соціальної справедливості;

·               принцип солідарності;

·               принцип субсидіарності;

·               принцип соціальної безпеки.

Серед основних принципів соціальної держави пріоритетним доцільно визнати принцип загального добробуту. Він спрямований на повне, гарантоване забезпечення потреб громадян у необхідних матеріальних і духовних благах. Критерієм дотримання принципу загального добробуту є високий рівень життя населення, що визначається обсягом і структурою споживання, сукупністю поточних доходів та накопичень, забезпеченістю житловими умовами тощо.

Принцип соціальної справедливості визначає міру забезпечення окремих громадян матеріальними і духовними благами відповідно їх внеску у суспільно корисну працю.

Принцип солідарності означає взаємодопомогу та взаємопідтримку між різними верствами та віковими групами населення і виходить із засадних моральних цінностей людського існування. В основі цього принципу – соціальна відповідальність працюючих за непрацездатних.

Важливим принципом соціальної держави є принцип субсидіарності, який має дві складові: по-перше, це перетікання коштів від більш успішних до менш успішних за ринкових умов; по-друге, цей принцип передбачає законодавче регулювання взаємодії у соціальному секторі державних і недержавних структур з наданням громадським та приватним ініціативам переваги у фінансуванні соціальних програм.

Принцип соціальної безпеки обумовлює та гарантує безпеку людини, суспільства та держави від внутрішніх й зовнішніх загроз шляхом скоординованої системи національної безпеки і соціальної політики, розвитку системи соціального (державного та недержавного) страхування, інтеграції України в міжнародну систему соціального розвитку. [6]

1.2 Пріоритети соціальної держави

Становлення та розвиток соціальної держави України забезпечується наступними пріоритетами:

·               гарантуванням конституційних прав і свобод людини і громадянина;

·               розвитком громадянського суспільства, його демократичних інститутів;

·               зміцненням політичної і соціальної стабільності в суспільстві;

·               створенням конкурентоспроможної, соціально орієнтованої ринкової економіки та забезпеченням постійно зростаючого рівня життя й добробуту населення;

·               розвитком духовності, моральних засад, інтелектуального потенціалу Українського народу, зміцненням фізичного здоров'я нації, створенням умов для розширеного відтворення населення.

На кожному етапі свого розвитку соціальна держава визначає пріоритети щодо реалізації установлених принципів, виходячи із ступеня гостроти найважливіших соціально-економічних та політичних проблем; проблемного бачення значних протиріч історичної ситуації, що склалася, вирішення яких буде сприяти переходу суспільства на якісно новий рівень соціально-економічного розвитку, що базується на демократичних принципах та правових нормах. [11]

На сучасному етапі становлення соціальної держави України стратегічними пріоритетами по сферах діяльності виступають:

·               політика доходів населення; зайнятості населення;

·               соціальної безпеки та соціального захисту населення;

·               охорони здоров’я населення;

·               демографічного розвитку;

·               соціокультурного середовища;

·               систем життєзабезпечення населення, захисту від природних та техногенних аварій і катастроф;

·               соціального партнерства;

·               зовнішньої політики.

У сфері політики доходів населення:

·               забезпечення зростання реальної заробітної плати;

·               встановлення державних гарантій оплати праці;

·               недопущення отримання заробітної плати нижче прожиткового мінімуму визначеного державою.

У сфері зайнятості населення:

·               забезпечення громадянам України можливості працювати на умовах вільного вибору професії, повної і продуктивної зайнятості;

·               захист трудових прав та інтересів працівників через систему соціального партнерства.

У сфері соціальної безпеки та соціального захисту населення:

·               створення ефективної, реально діючої системи соціальної безпеки та соціального захисту населення від соціальних ризиків та загроз;

·               розробка та прийняття закону України “Про основи соціальної безпеки в Україні”;

·               вдосконалення системи пенсійного забезпечення та реформування системи соціального страхування;

·               здійснення реального соціального захисту сім’ї, материнства, молоді, інвалідів та інших слабо захищених верств населення.

У сфері охорони здоров’я населення:

·               створення умов для розвитку медичної науки;

·               удосконалення системи невідкладної медичної допомоги з метою наближення її до світових стандартів, розвитку інституту сімейного лікаря;

·               розвиток та вдосконалення адресної дотації для пільгового забезпечення ліками громадян за соціально-медичними показниками;

·               ефективного використання баз санаторно-курортного оздоровлення;

·               впровадження державних соціальних стандартів у сфері охорони здоров’я та дотримання гарантованого рівня державної безоплатної медичної допомоги;

·               розробка та прийняття закону України “Про загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування”.

У сфері демографічного розвитку:

·               розробка та вдосконалення основних напрямків демографічної політики, спрямованої на зменшення депопуляції населення України;

·               вдосконалення законодавчої бази України стосовно демографічного розвитку та демографічної безпеки держави.

У сфері соціокультурного середовища:

·               вдосконалення системи розвитку освіти, закладів культури і науки;

·               збереження та пропагування національної культури, мови, традицій, як на території України так і за кордоном;

·               толерантне ставлення до мови, традицій і культури інших народів, націй і народностей, які населяють Україну.

У сфері життєзабезпечення населення:

·               збереження, відновлення та примноження житлового фонду;

·               створення фонду соціального житла; поліпшення якості та рівня благоустрою житла;

·               розвиток комунального господарства, засобів транспорту і зв'язку;

·               створення нормальних умов життя в населених пунктах (газифікація, телефонізація), що не мають постійно діючих комунікацій з основною територією країни;

·               розвиток дієвих та привабливих умов для кредитування стосовно придбання житла.

У сфері захисту від природних та техногенних аварій і катастроф:

·               надання пріоритетності вимогам екологічної безпеки; соціоекологічний принцип природокористування, який полягає у науково обґрунтованому поєднанні екологічних, економічних і соціальних інтересів;

·               гласність і демократизм при прийнятті рішень, реалізація яких впливає на стан навколишнього природного та соціального середовища;

·               безоплатність загального природокористування і платність спеціального природокористування для господарської діяльності;

·               нормування впливу господарської та іншої діяльності на природне середовище;

·               створення системи страхування екологічних і катастрофічних ризиків;

·               вдосконалення законодавства України щодо практичного застосування норм по захисту екологічних прав громадян.

У сфері соціального партнерства:

·               вдосконалення системи зв'язків між трудовими колективами, професійними союзами, роботодавцями та державою, органами місцевого самоврядування, їхніми представниками і спільно утвореними органами, що проявляються у взаємних консультаціях, переговорах і примирливих процедурах, які будуються на принципах багаторівневого співробітництва, добровільного і рівноправного партнерства;

·               підвищення ролі трудового колективу при вирішені питань власності чи перепрофілюванні підприємства;

·               обов’язковість виконання колективних договорів; надання можливості проведення соціальної експертизи прийнятих рішень, які мають соціальне спрямування.

У сфері зовнішньої політики:

·               забезпечення відповідності національного законодавства міжнародно визнаним принципам і нормам у галузі прав людини, зокрема Конвенції про захист прав і основних свобод людини та практиці її застосування Європейським Судом з прав людини;

·               виконання міжнародних зобов’язань у сфері соціальної та гуманітарної політики. [14]

Реалізація даної системи пріоритетів соціальної держави України дозволить вирішити питання щодо:

·                   удосконалення системи державного та регіонального соціального управління та підвищення його ефективності;

·                   підвищення рівня та якості життя населення, створення умов формування середнього класу та подолання бідності;

·                   протистояння різкому розшаруванню суспільства за рівнем доходів, майновим і соціальним становищем, формування солідарної соціальної структури суспільства;

·                   підвищення рівня здоров'я населення, поліпшення системи його охорони, зміцнення генофонду українського народу;

·                   розв'язання демографічних проблем; протистояння руйнуванню людського, трудового та інтелектуального потенціалу, забезпечення їх розвитку;

·                   посилення мотивів і стимулів до соціальної та інноваційної активності людей, до трудової та підприємницької діяльності, удосконалення соціально-трудових відносин; здійснення ефективної державної регіональної соціальної політики, поступова її децентралізація, подолання значної диференціації соціального розвитку регіонів;

·                   реформування соціального забезпечення та соціального страхування, надання адресної державної підтримки незахищеним верствам населення;

·                   збереження й розвитку соціальної інфраструктури, всебічного розвитку сфери обслуговування та житлового забезпечення, гуманітарної сфери - освіти, науки, культури, охорони здоров'я населення, фізичної культури і спорту, відпочинку та туризму;

·                   забезпечення екологічної безпеки; створення сприятливих умов для підтримки сім'ї, жінок, дітей та молоді;

·                   збалансування взаємодії органів влади, суспільства і людини;

·                   створення умов для соціальної інтеграції України до європейських та міжнародних соціальних систем. [6]

2. Сутність закону «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття»

Соціальне страхування на випадок безробіття здійснюється згідно із Законом України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» і являє собою систему прав, обов’язків і гарантій, яка передбачає матеріальне забезпечення на випадок безробіття з незалежних від застрахованих осіб обставин та надання соціальних послуг за рахунок коштів фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття. [2]

Цей Закон, розроблений відповідно до Конституції України та Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, визначає правові, фінансові та організаційні засади загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття.

Суб’єктами страхування на випадок безробіття є застраховані особи, члени їх сімей та інші особи, страхувальники та страховики.

Страхуванню на випадок безробіття підлягають особи, які працюють на умовах трудового договору (контракту), включаючи тих, які проходять альтернативну (невійськову) службу, а також тих, що працюють неповний робочий день або неповний робочий тиждень, та на інших підставах, передбачених законодавством про працю.

Законом установлена залежність розміру допомоги від страхового стажу. Застраховані особи, які визнані безробітними, мають право на допомогу у зв’язку з безробіттям, якщо вони протягом 12-ти місяців, що передували початку безробіття, працювали на умовах повного або неповного робочого дня (тижня) не менше 26-ти календарних тижнів і сплачували страхові внески. [2]

Право на допомогу у зв’язку з безробіттям зберігається у разі настання перерви страхового стажу з поважних причин, таких як:

·                   навчання у професійно-технічних та вищих навчальних закладах, клінічній ординатурі, аспірантурі, докторантурі з денною формою навчання;

·                   строкова військова служба;

·                   здійснення догляду непрацюючою працездатною особою за інвалідом І-ї групи або дитиною-інвалідом віком до 16-ти років, а також за пенсіонером, який за експертним медичним висновком потребує постійного стороннього догляду;

·                   інші поважні причини, передбачені законодавством України.

Допомога у зв’язку з безробіттям виплачується з восьмого дня після реєстрації застрахованої особи в установленому порядку в державній службі зайнятості. Громадяни мають право одержувати допомогу 360 календарних днів протягом двох років. Це стосується і тих випадків, коли громадянин улаштувався на роботу і знову її утратив.

Для осіб передпенсійного віку (за два роки до настання права на пенсію) тривалість виплати може становити 720 календарних днів.

Допомога у зв’язку з безробіттям визначається у розмірі прожиткового мінімуму, встановленого законом, і не може бути вищою за середню заробітну плату, що склалася в галузях національної економіки відповідної сфери за минулий місяць.

Згідно із Законом застраховані особи мають право на допомогу у зв’язку з частковим безробіттям, якщо протягом 12-ти місяців, що передували місяцю, в якому почався простій, працювали не менше 26-ти календарних тижнів, сплачували страхові внески, та в яких ці простої становлять 20 % і більше робочого часу.

Допомога у зв’язку з частковим безробіттям працівникові надається за кожну годину простою із розрахунку двох третин тарифної ставки (окладу), встановленого працівникові розряду, і її розмір не може перевищувати прожиткового мінімуму, визначеного законом. [2]

Розмір допомоги установлюється у відсотках до середньої заробітної плати (доходу) застрахованих осіб залежно від страхового стажу:

·                   до 2-х років — 50 %;

·                   від 2-х до 6-ти років — 55 %;

·                   понад 10 років — 70 %.

Допомога у зв’язку з безробіттям виплачується залежно від тривалості безробіття у відсотках до визначеного розміру:

·                   перші 90 календарних днів — 100 %;

·                   протягом наступних 90 календарних днів — 80 %;

·                   у подальшому — 70 %.

Закон «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» приведено у відповідність із рішенням КСУ.

Нещодавно Рішенням Конституційного Суду України деякі норми Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» від 02.03.2000 № 1533-III визнано такими, що не відповідають Конституції України. [15]

Тож, Верховна Рада України внесла до згаданого Закону відповідні корективи і тепер, як і раніше:

·                   припинення трудових відносин за угодою сторін вважатиметься втратою роботи з незалежних від застрахованих осіб обставин;

·                   виплата допомоги по безробіттю особам, які звільнилися з останнього місця роботи за угодою сторін, починатиметься з 8-го календарного дня. [3]

3. Основні складові колективного договору

3.1 Зміст колективного договору

Колективний договір укладається на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності і господарювання, які використовують найману працю і мають право юридичної особи.

Колективний договір може укладатися в структурних підрозділах підприємства в межах компетенції цих підрозділів.

Колективний договір укладається між власником або уповноваженим ним органом з однієї сторони і однією або кількома профспілковими чи іншими уповноваженими на представництво трудовим колективом органами, а у разі відсутності таких органів - представниками трудящих, обраними і уповноваженими трудовим колективом. [4]

Зміст колективного договору визначається сторонами в межах їх компетенції.

У колективному договорі встановлюються взаємні зобов'язання сторін щодо регулювання виробничих, трудових, соціально-економічних відносин, зокрема:

·                   зміни в організації виробництва і праці;

·                   забезпечення продуктивної зайнятості;

·                   нормування і оплати праці, встановлення форми, системи, розмірів заробітної плати та інших видів трудових виплат (доплат, надбавок, премій та ін.);

·                   встановлення гарантій, компенсацій, пільг;

·                   участі трудового колективу у формуванні, розподілі і використанні прибутку підприємства (якщо це передбачено статутом);

·                   режиму роботи, тривалості робочого часу і відпочинку;

·                   умов і охорони праці;

·                   забезпечення житлово-побутового, культурного, медичного обслуговування, організації оздоровлення і відпочинку працівників;

·                   гарантій діяльності профспілкової чи інших представницьких організацій трудящих.

·                   умов регулювання фондів оплати праці та встановлення міжкваліфікаційних (міжпосадових) співвідношень в оплаті праці;

·                   забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків.

Колективний договір може передбачати додаткові порівняно з чинним законодавством і угодами гарантії, соціально-побутові пільги. [4]

Положення колективного договору поширюються на всіх працівників підприємств незалежно від того, чи є вони членами профспілки, і є обов'язковими як для власника або уповноваженого ним органу, так і для працівників підприємства.

Колективний договір набирає чинності з дня його підписання представниками сторін або з дня, зазначеного у колективному договорі.

Після закінчення строку дії колективний договір продовжує діяти до того часу, поки сторони не укладуть новий або не переглянуть чинний, якщо інше не передбачено договором. [4]

3.2 Соціальне партнерство

Соціальне партнерство як механізм регулювання соціально-трудових відносин, тобто ключових суспільних відносин, включає державу, підприємців і профспілки. Воно спрямоване на укладення багатосторонніх угод, колективних договорів.

Соціальне партнерство здійснюється на 3 рівнях:

·               національний;

·               галузевий (регіональний);

·               підприємства.

Їх суб’єкти:

·               на національному рівні — уряд, підприємства, профспілки;

·               на галузевому - підприємці, галузеві профспілки;

·               на рівні підприємства — адміністрація або власник підприємства, комітет профспілок.

Предмети переговорів:

·               на національному рівні — загальні умови заробітної плати, робочий час, соціальні гарантії мінімальної заробітної плати;

·               на галузевому рівні — тарифні умови оплати праці, норми праці, питання умов та оплати праці;

·               на рівні підприємства — тарифні умови, форми системи оплати праці, робочий час, норми праці, її охорона. [10]

Соціальне партнерство передбачає виконання таких функцій:

·               захисна — захист кожної зі сторін партнерства, вирівнювання переваг економічного положення підприємців при визначенні умов найму;

·               організуюча — створення можливостей для типізації трудових відносин;

·               примирна — досягнення миру та згоди на час дії тарифної угоди.

Головним органом, що виступає на державному рівні і здійснює регулювання стосунків у соціальному партнерстві є Національна Рада соціального партнерства при Президенті України. Система соціального партнерства реалізує зусилля держави, роботодавців та найманих працівників на досягнення благополуччя й злагоди у суспільстві — перш за все у сфері соціально-трудових відносин, тобто ключових суспільних відносин. [13]

4. Упорядкувати методи вимірювання соціальних результатів та витрат

У процесі переходу економіки на ринкові умови особливо актуальною стає проблема оцінки ефективності соціальної діяльності. Методи оцінки ефективності в системі соціальної сфери досить різноманітні. Одним з основних методів є метод комплексного підходу до розв’язання соціальних проблем. Має бути здійснений комплекс заходів щодо розв’язання проблем у соціальній сфері в усіх її перерізах, а не розв’язання якогось проблемного напряму соціальної політики (наприклад, соціально-побутова сфера).

Слід додати, що має бути й індивідуальний підхід, тобто цілеспрямована діяльність у розв’язанні проблем конкретного напряму соціальної політики, що й повинно дати комплексний ефект при визначенні оцінки соціальної діяльності. Це насамперед обумовлене предметом оцінки ефективності. Так, наприклад, у системі соціального захисту населення необхідно визначити основну оцінку ефективності діяльності різноманітних структур цієї системи. Після визначення основної оцінки ефективності виявляються її детальніші характеристики. В нашому випадку детальнішими характеристиками можуть бути: форми й методи управління соціальним захистом, результати соціальної діяльності за визначений період часу, результати виконання цільових програм соціального захисту населення. [12]

Існують й інші методи оцінки ефективності соціального захисту:

1)                методичні оцінки ефективності форм і методів управління;

2)                методика оцінки результативності соціальної діяльності;

3)                методика оцінки виконання цільових програм.

Особливу увагу слід приділяти при оцінці ефективності соціального обслуговування проблемі якості та рівню обслуговування населення. При реалізації цієї проблеми виникають детальніші предмети оцінки ефективності, такі, як: види обслуговування; форми, методи і технології соціального обслуговування; результати соціального обслуговування. Для оцінки цих видів обслуговування використовуються такі методики: оцінки ефективності видів соціального обслуговування; оцінки ефективності форм, методів, високих технологій соціального обслуговування; оцінки результатів соціального обслуговування. [9]

Таким чином, кожному виду соціального обслуговування (наприклад, послугам: соціально-побутовим, соціально-правовим, соціально-медичним, соціально-психологічним, психолого-педагогічним, соціально-реабілітаційним, соціально-консультаційним та ін.) відповідає своя методика оцінки ефективності.

Кожна форма соціального обслуговування (така, як обслуговування вдома, у стаціонарних та напівстаціонарних установах, термінове соціальне обслуговування) також має свою методику розрахунку ефективності.

В результаті аналізу методик оцінки ефективності в різних галузях можна зауважити, що незалежно від галузевої специфіки та спільності в деталізації предметів оцінки, загальною підставою найрізноманітніших методик виступають оцінні методи. Систематизація цих методів показала можливість їх використання в сфері соціального обслуговування населення. Це такі методи оцінки ефективності, як задоволення потреб, параметричний, витратний, динамічний, систематичний, експертної оцінки, анкетного опитування, проведення бесіди, інтерв’ю.

Соціальна діяльність завжди потребувала об’єктивної оцінки, одним із найдієвіших інструментів якої є соціальний норматив. При відсутності цих соціальних нормативів неможливо встановити рівень ефективності виконання роботи персоналу. Відсутність соціальних нормативів утруднює аналіз усіх даних, отриманих при дослідженні діяльності організації соціальної сфери.

Тож необхідно розробити соціальні нормативи на основі критеріїв ефективності соціальної діяльності. Послідовність виконання цієї роботи повинна бути такою:

·                   по-перше, визначаються критерії;

·                   по-друге, визначаються показники, що роблять дані критерії конкретними і точними;

·                   по-третє, встановлюються соціальні нормативи, скоординовані з показниками соціальної діяльності.

Отже, можлива розробка критеріїв і показників на основі соціальних нормативів обслуговування населення.

Слід констатувати, що до сьогоднішнього дня не знайдена єдина модель оцінки ефективної організації, не вироблений єдиний показник ефективності соціальної діяльності, але розроблена множина подібного роду моделей, пропонуються десятки критеріїв ефективної організації. [9]

Більшість учених вважає, що неефективність організації — це і є недосягнення мети. Проте її досягнення — досить складний критерій ефективності, тому що організація — багатоцільова сукупність, не всі цілі її можна виміряти. Вже через це мова повинна йти про множину критеріїв її ефективності, причому ряд із них не може бути виражений у кількісних показниках. Деякі критерії можуть мати неявний характер на фоні декількох цілей, для досягнення яких вони безумовно важливі, наприклад гнучкість, адаптивність. Серед множини критеріїв ефективності окремі можуть вступати в протиріччя, конкурувати між собою, наприклад стабільність і гнучкість.

Одне слово, у процесі вироблення соціальних нормативів соціальної діяльності важливо визначити, якими із множини критеріїв ефективності організації ми скористаємося і чому. Яку з моделей ефективності соціальної служби будемо використовувати в ролі підстави. Можливо, мало б сенс скористатися декількома моделями. Використання декількох, а не однієї моделі ефективної організації дозволяє: впорядкувати свої спостереження, знання про практику соціальної діяльності; скласти план дій; накреслити послідовність кроків у процесі вироблення соціальних нормативів. Ці нормативи періодично уточнюються з урахуванням впровадження нової техніки, технології, організації господарської діяльності в тій чи тій галузі соціальної сфери.

Так, при прогнозуванні природоохоронних заходів обґрунтовуються забезпеченість необхідними ресурсами, економічна доцільність (вигідність) та соціальні наслідки в разі здійснення згаданих заходів. Соціальний ефект природоохоронних кроків проявляється в запобіганні тій соціальній шкоді, яка могла б виникнути при відсутності природоохоронної діяльності. Така шкода виявляється в погіршенні екологічних умов життєдіяльності населення, зростанні захворюваності, збільшенні витрат на лікування, скорочення тривалості життя і т. ін.

Величина соціального ефекту (як і економічного) може бути виражена в грошовій формі, хоч окремі його елементи досить складно виразити в грошовому еквіваленті (наприклад, запобігання погіршенню здоров’я, передчасної смерті внаслідок погіршення екологічних умов). Соціальна ефективність природоохоронних інвестицій визначається за такою формулою:

,

де: Ес —     соціальна ефективність природоохоронних інвестицій;

Шс —         запобігання соціальній шкоді в грн.;

Кп —           природоохоронні інвестиції в грн.

Під час прогнозування розвитку освіти слід не забувати, що головна її мета — в задоволенні потреби людей в освітніх послугах, в успішному розвитку духовних та інших здібностей, розвитку творчого потенціалу людини та суспільства в цілому. З досягненням цієї мети одночасно забезпечується соціальний і економічний ефект. Під час з’ясування соціальної ефективності освіти в центрі уваги повинні перебувати якості особи та складові частини способу її життя. Соціальна ефективність оцінюється через такі показники, як: позитивний вплив освітнього процесу на розвиток кращих якостей особи та створення для неї комфортних умов життя, на покращення усіх сторін суспільних відносин, на формування відкритого громадського демократичного суспільства. Рівень освіти населення підсилює соціальну захищеність особи і підвищується престиж держави в світовому співтоваристві.

Тож можна розрахувати цілу низку важливих показників, що характеризують ефективність освіти. До таких показників передусім потрібно віднести макроекономічний показник під назвою «Народногосподарська віддача фонду освіти». Це кількість виробленого ВНП на одиницю освітнього фонду держави в грошовому виразі. Розрахувати цей показник можна за допомогою такої формули:

,

де: Еоснг — ефективність народногосподарської освіти;

ВНП —      валовий національний продукт;

Фос —         фонд освіти.

Другим показником може слугувати показник інтелектуалоємності виробництва. Він показує, скільки грошових одиниць, акумульованих в освітньому фонді, припадає на кожну одиницю виробленого продукту. Показник інтелектуалоємності розраховується як відношення фонду освіти до валового національного продукту за такою формулою:

,

де: Іє —      інтелектуалоємність;

Фос —         фонд освіти;

ВНП —      валовий національний продукт.

Кошти, які витрачаються на навчання в школі і на підготовку кваліфікованих робітників та спеціалістів, економічно окупаються тим, що протягом ряду років функціонує праця більш високої продуктивності, яка забезпечує приріст національного доходу. Адже підвищення продуктивності праці, як відомо, — основний фактор росту національного доходу. [7]

5. Стисло проаналізувати стан добробуту в країнах світу

Соціальна політика за своєю суттю повинна бути спрямована на побудову держави загального добробуту.

«Держава загального добробуту» — широке поняття, і сутність його полягає в тому, що держава взяла на себе обов’язок забезпечувати повний добробут населення. До сфери діяльності згаданої держави входять такі соціальні сфери, як охорона здоров’я, освіта, соціальні служби і розгалужені програми соціального страхування, а також політика, що сприяє повній зайнятості чи допомагає найменш захищеним працівникам. В останні роки передові держави загального добробуту пропонують політику, що домагається рівності людей за популяційними групами та статтю. [8]

На сьогодні поняття «держава загального добробуту» ще академічно не визначене, але для його концептуального розкриття потрібно, за словами канадського вченого Теренса Ганслі, враховувати як мінімум чотири підстави, що включають програми, служби та заходи, які переслідують соціальні цілі. Сюди також можна включити програми, чиї первинні цілі інші — це, зокрема, оподаткування та фінансова політика, адже все економічне одночасно є соціальним.

Перша підстава полягає в пошуку альтернативи державному забезпеченню приватної діяльності, отриманню при цьому доходів та винагород і забезпечення цим самим її захисту й самозахисту. Такий варіант не виключається в теорії держави спільного добробуту, проте традиційна характеристика держави загального добробуту передбачає забезпечення громадських послуг та виключення прибутку при цьому.

У Північній Америці, наприклад, та в багатьох країнах Європи домінанта політичної діяльності скерована на суворе обмеження розростання урядового апарату. Переважає тенденція надавати перевагу приватному сектору, комерційним чи неприбутковим організаціям, бо їх механізм надання послуг — поза компетенцією державної бюрократії. Державний апарат часто вважається дорогим, неповоротким для змін і важкодоступним. Менші, приватні організації вважаються ефективнішими, оскільки послуги набагато легше звести до вдоволення найпекучіших потреб, персонал може бути не об’єднаним у профспілку і тому одержувати меншу платню, а відсутність довгострокових повноважень робить приватний сектор здатним до швидкої зміни потреб і політичних пріоритетів. Отже, функції надання громадських послуг, як і збільшення обсягу їх регулювання та планування, все більше передаються приватному сектору. Грані між громадським і приватним стираються. [5]

Крім того, виникає змога націлювати приватних роботодавців і приватну ініціативу на те, що може принести певні соціальні здобутки. Наприклад, сприяння впровадженню гнучких режимів праці та відпочинку з метою поєднання роботи із сімейними обов’язками.

Другою підставою такої концепції є важливість суспільної та добродійної діяльності. Ці ідеї поки що як слід не враховані теоретиками держави загального добробуту, мабуть тому, що представляють систему, яка була попередницею сучасної соціальної політики. Проте такі форми соціального захисту й соціального забезпечення все ще продовжують існувати у попередньому вигляді, з огляду на відчутний розрив між межами державного втручання та потребами людей. Навіть попри свою периферійність відносно великих систем соціального захисту, вони все ж таки відіграють важливу роль у розвитку нових і непередбачених послуг. Ці менш формалізовані системи можуть бути корисними для соціальної політики у країнах, які фінансово неспроможні підтримувати всебічну систему соціального захисту.

Третя підстава такої концепції — глобальна економічна трансформація, що протидіє ефективності та масштабам національних заходів урядів. Така трансформація включає падіння торговельних бар’єрів між країнами і поступову локалізацію кожного компонента виробництва та розподілу в країні, де найкраще поєднуються витрати та винагороди. Сюди також слід включити різку ескалацію розвитку й маркетингу технологій, що витісняють людську працю, і, як результат, трансформацію національних ринків праці. Означені процеси розвитку обмежують потенціал традиційної національної соціальної політики при визначенні природи й характеристик національних ринків праці.

Четвертою підставою такої концепції є наявна в багатьох зонах світу тенденція децентралізації до рівня місцевого уряду тих обов’язків, що так чи інакше можуть бути централізовані на національному чи субнаціональному адміністративних рівнях. У цілому ця тенденція означає, що місцеві рішення можуть не вимагати загальнонаціональної узгодженості, яка характеризує основний напрям соціальної політики, і що може статися чимала плутанина заходів і методів надання послуг.

Відтак застосовуваний підхід засвідчує чільне місце держави і визначає параметри сфери соціальної політики, але залишає відкритими межі дій та методів надання послуг.

Отже, соціальна політика є функцією державної діяльності й відповідальності:

·               за використання громадських ресурсів;

·               за регулювання приватної діяльності;

·               за підтримку приватно-індивідуальної та колективної поведінки з метою максималізації соціальної вигоди та умов життя населення.

У рамках соціальної політики існує конкретна мета — надання особливого захисту й допомоги слабозахищеним групам населення. [5]

Висновки

Важливим чинником розвитку соціальної держави є трансформація соціальної політики в активну, яка не тільки усуває наслідки соціального дисбалансу, але й передбачає збалансований політичний перерозподіл суспільних благ. Така соціальна політика сприяє перетворенню всієї соціальної сфери у напрямі стабілізації та зростання рівня життя громадян, становлення збалансованої соціально-класової структури з чисельним середнім класом, формування стабільної та ефективної системи соціального захисту і соціального забезпечення.

Соціальне страхування на випадок безробіття здійснюється згідно із Законом України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» і являє собою систему прав, обов’язків і гарантій, яка передбачає матеріальне забезпечення на випадок безробіття з незалежних від застрахованих осіб обставин та надання соціальних послуг за рахунок коштів фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття.

Соціальне партнерство як механізм регулювання соціально-трудових відносин, тобто ключових суспільних відносин, включає державу, підприємців і профспілки. Воно спрямоване на укладення багатосторонніх угод, колективних договорів.

«Держава загального добробуту» — широке поняття, і сутність його полягає в тому, що держава взяла на себе обов’язок забезпечувати повний добробут населення. До сфери діяльності згаданої держави входять такі соціальні сфери, як охорона здоров’я, освіта, соціальні служби і розгалужені програми соціального страхування, а також політика, що сприяє повній зайнятості чи допомагає найменш захищеним працівникам.

Список використаних джерел

1)                Конституція України Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року Із змінами від 8 грудня 2004 року

2)                Закон України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» від 02.03.2000 № 1533-III

3)                Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» від 11.06.2009 №1505-VI

4)                Закон України «Про колективні договори і угоди» Із змінами і доповненнями, від 17 грудня 1996 року N 607/96-ВР, від 23 січня 1997 року N 20/97-ВР, від 15 квітня 2008 року N 274-VI

5)                Дікон Боб та ін. Глобальна соціальна політика / Міжнар. орг. й майбутнє соц. добробуту: Пер. з англ. Олійника та ін. — К.: Основи, 1999. — 346 с.

6)                Ільчук Л.І.,к.політ.н.,доцент, Сивак А.В, старший науковий співробітник Центру, Супруненко А.П.,старший науковий співробітник Центру «Концепція соціальної політики України» 29.08.2004

7)                Верба В.А., Загородніх О.А. Проектний аналіз: Підручник - К.: КНЕУ, 2000

8)                Палій О.М. Сутність, система і напрямки здійснення соціального захисту: Лекція. — К.: Вид-во УАДУ, 1997.

9)                Сергієнко О. Соціальна політика в сучасному світі та в Україні. — Україна: Аспекти праці. — 2002. — № 1.

10)           Социальная политика: Учебник / Под общ. ред. Н. А. Волгина. — М.: Изд-во «Экзамен», 2002.

11)           Теренс М. Ганслі. Соціальна політика та соціальне забезпечення за ринкової економіки: Пер. з англ. О. Перепадя. К.: Основи. 1996;

12)           Тижневик «Головбух» №18/2009 с.6

13)           Фирсов М.В., Студенова Е.Г. Теория социальной работы: Учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений. — М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 2001;

14)           Холостова Е.И. Социальная политика: Учеб. пособие. — М.: ИНФРА-М, 2001.

15)           Ягодка А.Г. Соціальна інфраструктура і політика: Навч. посібник. — К.: КНЕУ, 2000. — 212 с.