Соціальна система та її структура

Соціальна система та її структура

Соціальна система та її структура

Київ - 2010

План

Вступ

Розділ І. Теорія діїї Парсонса

Основні положення теоретичної концепції Т.Парсонса

Синтез Парсонсом понять про соціальну дію, взаємодію й соціальну систему

Розділ ІІ. Соціальна система та суспільство

Поняття соціальної системи

Поняття суспільство

Теорія суспільства як соціальної системи

Структурні компоненти суспільства

Актори і соціальна система

Розділ ІІІ. Елементи різноманітних систем для суспільства

Культурна система для суспільства

Особистість як середовище для суспільства

Організм і фізичне оточення для суспільства

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Толкот Парсонс у автобіографічному нарисі „Про побудову теорії соціальних систем: особиста історія” відмітив, що метою його життя було створення загальної, універсальної теорії, що була придатною для аналізу будь-яких живих систем, починаючи від одноклітинного організму і закінчуючи складними людськими цивілізаціями. Що ж загального могло бути в цих мікро- і макрореалій - простого організму і людського суспільства? Наявність структурованої системи, яка в своїх діях прагне до порядку і певної раціональності. Природно, що Т. Парсонс, перш за все, намагався зробити свою теорію такою, що могла б застосовуватися для дослідження людського суспільства.

Послідовно йдучи до цієї мети, вчений створює спочатку теорію соціальної дії, а потім на її основі теорію соціальної системи, в яких розкриваються принципи функціонування систем різних рівнів у взаємозв'язку з іншими системами. Як видно, амбіції вченого - обійняти неосяжне. Зрозуміло, щоб до цього наблизитися було потрібно вельми складна аналітична конструкція, яка, на думку вченого, повинна допомагати інтерпретувати конкретні явища дійсності

Актуальність теми

На думку багатьох сучасних соціологів, Т. Парсонсу вдалося розробити не всі аспекти деяких теорій, є очевидні протиріччя в спадкоємності базових понять, що використалися в різні періоди творчості (хоча сам Парсонс в згадуваній вище праці особливо підкреслює постійність свого теоретико-методологічного інструментарію). Та все ж світова соціологічна думка незвичайно високо цінує ученого за те, що йому вдалося реально зробити - створити принципово нову теорію, що дозволяє досліджувати суспільство на різних системних рівнях - мікро і макро. Такий підхід виявився досить цікавим, та породив багато прихильників цієї теорії та її послідовників. По суті, Т. Парсонсом була створена школа сучасного структурного функционалізму з багаточисельними учнями і послідовниками, в числі яких Р. Мертон, Н. Смелзер та інші видатні вчені.

Теоретична спадщина Т.Парсонса сьогодні, як і багато років тому, знаходиться в центрі гострих дискусій. Одна з причин цього полягає у тому, що вчений розробив велику кількість різноманітних теорій, які викликають неабиякий інтерес і в умовах сьогодення. Знання теоретичного надбання Т.Парсонса є необхідною умовою продуктивного вивчення усіх соціологічних теорій, оскільки багато вчених при розробці своїх концепцій використовували певні аспекти його теорій, розвивали їх, або ж навпаки-критикували, але ніхто не лишав їх поза увагою.

Об’єкт роботи – соціальна система та ї структура.

Предмет роботи – сутнісні характеристики соціальної системи і її компонентів.

Мета роботи – аналіз та узагальнення основних положень теорїї Т.Парсонса щодо соціальної системи та ї елементів.

Завдання роботи:

·                   проаналізувати загальну теорію Т.Парсонса;

·                   визначити суть соціальної системи, суспільства, та його складових елементів;

·                   узагальнити та систематизувати знання щодо існування та функціонування різних структурних компонентів суспільства;

·                   виділіти основні аспекти функціонування соціальних систем.

Методологія написання роботи – при написанні роботи використовувався метод аналізу наукових статей, першоджерел та публікацій з даної проблематики.

Структура роботи

В першому розділі проаналізовано та описано основні моменти загальної теоретичної спадщини Т.Персонса, зокрема, його загальна теорія дії. Оскільки наступні теорії, так як і теорія соціальних систем, базувалася в деяких моментах на попередній.

У другому розділі описані основні поняття та принципи соціальної системи, суспільства та його основних складових частин. Різні аспекти соціального порядку, які також досліджувалися вченим, відображені у багатьох поняттях, основні з яких — «система», «структура». Вони вживаються як щодо емпіричних об'єктів і відношень, так і щодо абстрактних об'єктів.

У третьому розділі описано загальні положення функціонування різного оточення, різних середовищ для суспільства, зокрема культурна система для суспільства, особистість як середовище для суспільства, організм і фізичне оточення для суспільства

У завершальній частині роботи містяться загальні висновки, розгляду яких була присвячена основна частина. Приділяється увага тому внеску, який зробив Т.Парсонс у соціологію та їх вплив на розвиток цієї науки у майбутньому. Робиться висновок про те, що важко знайти таку галузь соціології, від загальної соціологічної теорії до прикладних досліджень, де б не простежувався вплив ідей вченого.

Список літератури налічує 13 найменувань.

Розділ І. Теорія дії Парсонса

Основні положення теоретичної концепції Т.Парсонса

Т. Парсонс вважав одним із центральних завдань соціології аналіз суспільства як системи функціонально взаємопов'язаних змінних. На практиці це означало, що аналіз будь-якого соціального процесу - це частина дослідження певної системи з усталеними межами. Систему він розумів як будь-який сталий комплекс повторюваних і взаємопов'язаних дій (теорія соціальної дії). Поняття "структура" охоплює сталі елементи будови соціальної системи, відносно незалежні від незначних і короткочасних коливань у відносинах системи із зовнішнім оточенням. Потреби особистості виступають як змінні в соціальній системі. Парсонс та інші дослідники намагалися не тільки виробити правила функціонування будь-якої системи, а й визначити сукупність необхідних "функціональних передумов" для всіх соціальних систем.

Ці умови, необхідні для існування будь-якої системи, стосувалися не тільки соціальної системи, а й її складових. Кожна соціальна система має задовольняти певні фізичні потреби своїх елементів, забезпечуючи їх виживання. Вона повинна мати й певні засоби розподілу матеріальних ресурсів. Крім того, система має виробити певний процес соціалізації людей, даючи їм змогу сформувати або суб'єктивні мотивації підпорядкування конкретним нормам, або певну загальну потребу такого підпорядкування нормам. У суспільстві крім соціальних норм існують властиві тільки йому цінності. За відсутності таких цінностей малоймовірно, що окремі особи зможуть успішно підпорядковуватись нормам. Фундаментальні цінності мають стати частиною особистості. Водночас кожна система повинна мати певну організацію видів діяльності та інституційні засоби, щоб успішно протидіяти порушенням цієї організації, вдаючись до примусу або переконання. І, нарешті, суспільні інститути мають бути відносно сумісні один з одним.

Пошуки функціональних передумов не тільки соціальних систем взагалі, але й окремих типів соціальних систем спрямовані на те, щоб полегшити їхнє порівняння й підвищити точність аналізу їхнього життя. Однак функціональні вимоги Парсонса як критерій виділення системи і її елементів занадто абстрактні й не мають достатню вибірковість, щоб ефективно відрізняти системний об'єкт від несистемного.

Теоретичну схему Парсонса поєднує й організує проблема соціального порядку. Це відноситься й до теоретико-діючого аспекту його поглядів: "Найбільш загальна й фундаментальна властивість системи - взаємозалежність її частин або змінних... Взаємозалежність є порядок у взаєминах між компонентами, які входять у систему".

Різні аспекти соціального порядку одержують відбиття в безлічі понять, з яких основні - "система" і "структура", уживані Парсонсом як для роботи з емпірично виділюваними об'єктами й відносинами, так і в роботі з абстрактними об'єктами.

Поняття структури в Парсонса охоплює ті стійкі елементи будови соціальної системи, які відносно незалежні від незначних і короткочасних коливань у відносинах системи із зовнішнім оточенням. Оскільки ці відносини змінюються, необхідно ввести систему динамічних процесів і механізмів між вимогами, що випливають із умови сталості структури, і вимогами даної зовнішньої ситуації.

Цей динамічний аспект бере на себе функціональна частина аналізу. Функціональні категорії, за словами Парсонса, мають справу з упорядкованими способами пристосувальної взаємодії між сталими зразками дії, що утворюють дану структуру, і даними властивостями навколишніх систем.

На найзагальнішому, безособов-абстрактному рівні аналізу порядок у Парсонса виявляється в основному продуктом двох процесів:

1) тенденція соціальної системи до самозбереження

2) її тенденція зберігати певні межі й сталість стосовно середовища (гомеостатична рівновага). Дії системи в середовищі, що сама являє собою ряд систем, аналізуються виходячи з функціональних передумов, вимог для виживання й рівноваги системи. Організація видів діяльності усередині системи складається в результаті структурних реакцій системи на ці вимоги, що виражають її зв'язок із середовищем. Тому в аналізі взаємодій соціальної системи важливо досліджувати область її взаимообменов з іншими системами.

Синтез Парсонсом понять про соціальну дію, взаємодію й соціальну систему

У західній соціології сьогодні помітне прагнення пом'якшити протистояння методологічного індивідуалізму й холізму, відповідно зблизити теоретико-діючий і системний підходи. У зв'язку із цим ставиться завдання представити властивості соціальних структур як стандартні форми соціальної дії й взаємодії. Найбільш відома спроба такого роду синтезу - загальна теорія дії Т. Парсонса, де досліджуються також колективні суб'єкти дії й розрізняються три рівні аналізу соціальної дії: соціальна система, культура й особистість.

Виходячи на початку аналізу тільки із природи людської дії, завжди спрямовано] до досягнення мети, Парсонс виділяє три класи елементів і мотивацій дії: когнітивний (ідеї й інформація про об'єкти, що ставляться до ціледосягнення), катектичний (емоційне відношення до об'єктів ціледосягнення у зв'язку з потребами діяча) і оцінний (альтернативи вибору). Всі елементи дії стають соціальними через процес взаємодії.

Саме поняття "соціальна взаємодія" надзвичайно багатозначне, тому що має довгу філософську й соціологічну історію, у ході якої (залежно від розуміння специфіки громадського життя) по-різному визначався предмет соціальної взаємодії. Емпірично й операціонально орієнтовані підходи розглядали поняття соціальної взаємодії як перший крок до поняття соціальної системи, а діадична взаємодія - як найбільш просту форму цієї системи.

Загальна теорія дії повинна бути основою кодифікації соціально - наукових знань, керівництвом для дослідження й базою для соціалізації соціальних наук. Загальна теорія дії являє собою понятійні рамки, зв'язану схему понять, вихідним пунктом яких є дії людей. Розглянемо основні поняття теорії Парсонса.

Дія - цілеспрямоване, нормативно регульоване й мотивоване поводження в ситуаціях, що складається з навколишнього світу (об'єкти) і ситуації (діячі й об'єкти).

Організм - біофізичні основи поводження як діяльності, які пов'язані із предметами поза організмом - поведінковий організм.

Діяч - як Ego - Alter, як емпірична система дій - система особистості, частина соціальної системи.

Ситуація - частина зовнішнього світу, значима для аналізованого в цей момент діяча; частина світу з перспективи Ego.

Орієнтація на ситуацію - значення ситуації для діяча для його планів і стандартів.

Мотиваційна орієнтація - ті аспекти орієнтації діяча на ситуацію, які пов'язані з очікуванням винагороди й депривації залежно від потреби діяча.

Ціннісна орієнтація - аспекти орієнтації діяча в ситуації, які характеризуються дотриманням норм і стандартів.

Соціальна система - система дій з одним або більшим числом діячів (індивідами або колективами), причому для кожного діяча ситуація визначається існуванням інших діячів і відбуваються взаємозалежні дії, які "концентруються" залежно від того, наскільки велике згода щодо загальних цілей, цінностей, нормативних і когнітивних очікувань.

Система особистості - система, що складається із сукупності дій індивідуального діяча, причому дії індивіда визначаються структурою його потреб і організацією цілей і цінностей.

Система культури - організація цінностей, норм і символів, які визначають дії діячів; це не емпірична система, як особистість або соціальна система, а якась абстракція їхніх елементів; зразки культури складаються із взаємозалежних елементів, які творять системи цінностей, системи вірувань і системи символів. Вони інституціоналізовані в соціальних системах і інтерналізовані в системах особистості.

Особистість, соціальна система й система культури являє собою перспективу й об'єкт соціологічного аналізу. У центрі цього перебуває орієнтація діячів - емпіричних систем дії, це можуть бути індивіди й групи, у ситуації, що охоплює велику кількість учасників. Понятійна схема займається зв'язками між "складовими частинами" дії в інтерактивній ситуації, що виникають структурами й процесами.

Для діячів ситуація складається з "об'єктів орієнтації", які можна розділити на:

1. Соціальні об'єкти.

2. Фізичні об'єкти. Являють собою засоби й умови для дії, соціальними об'єктами можуть бути індивіди й колективи.

3. Культурні об'єкти. Є символічними елементами культурної традиції: ідеї й системи вірувань, символи, ціннісні подання, які мають регулярність і сталість. Дії включають мотиваційний компонент, тобто діяч завжди відносить ситуацію зі своїми власними потребами й цілями. Діяч хоче в ситуації одержати "нагороду".

Мотив для теорії дії не має першорядного значення. Набагато істотніше досвід діяча по визначенню ситуацій, по організації своїх дій. Цей досвід спричиняється тим, що діяч не просто реагує, а виробляє систему очікувань щодо елементів ситуації. Однак у соціальних ситуаціях повинні бути прийняті в увагу можливі реакції інших учасників ситуації - груп і індивідів, і вони повинні бути враховані при виборі власних альтернатив дії. У соціальної інтеракції більшу роль грають знаки й символи, що несуть певний зміст; вони стають засобами комунікації між діячами в певній ситуації. Досвід соціальної дії включає, таким чином, і культурний символізм. Конкретна система соціальної дії - це інтегрована система елементів дій щодо ситуації, тобто мотиваційні й культурні елементи приводяться в порядок, структура якого створюється системами особистості індивідів, що беруть участь, системою культури, що пронизує їхньої дії, і соціальною системою інтерактивних процесів між діячами.

Згідно з Парсонсом, у системі будь-якої соціальної взаємодії аналітично розрізняються принаймні чотири аспекти:

1) безліч взаємодіючих одиниць;

2) безліч правил або інших "культурних кодів", які організують орієнтації одиниць і сама взаємодія;

3) система або процес взаємодії як такої;

4) середовище, у якій ця система діє й з якої відбувається регулярний взаємообмін.

Діадична взаємодія "его" і "алтер" - мікрокосм соціальних систем, оскільки така взаємодія містить багато елементів, з яких складаються соціальні системи. У цій взаємодії "его" і "алтер" є одночасно й суб'єктами дії, і суб'єктами орієнтації друг для друга й самих себе. "Его" видозмінює свої очікування щодо поводження "алтер", щоб успішно передбачати його. Одночасно "алтер" пристосовує свої дії до очікування "эго". Виникаючі форми взаємних очікувань поступово стають безліччю норм, що визначають права та обов'язки сторін у взаємодії. Безліч взаємозалежних прав і обов'язків, які покладають на себе сторони фактом розуміння ними норм, визначає їхню рольодин відносно одного. Стійкість один раз виниклих норм забезпечується різними механізмами підтримки: потребою в передбачуваності дій, жагою схвалення, санкціями й т.п.

Дана схема характеризує природу суспільних відносин і в більше великих соціальних системах, що утворять цілу ієрархію щодо замкнутих систем взаємодії. Як видно, ці відносини в основному являють собою безліч нормативно погоджених очікувань взаємних соціальних дій. В ідеальному наближенні все суспільство виявляється сукупністю соціальних статусів і ролей.

Внутрішня погодженість (функціональна інтеграція) соціальних систем, тобто співіснування й взаємопідтримка різних сфер діяльності всередині них, головним чином виявляється ненавмисним результатом тривалої соціальної взаємодії. Зміна теж є результатом його умов і процесів. Чим вище частота безпосередньої соціальної взаємодії, як це буває в малих групах і суспільствах, тим більше інтегрована система. Чим опосредованнее воно в сучасних суспільствах, тим вище ймовірність зміни.

Отже, різні елементи соціальної системи, згідно з Парсонсом, виявляються похідними від умов соціальної дії й взаємодії. Просуваючись далі у зв'язуванні характеристик дії й соціальних систем, Парсонс перераховує п'ять пар універсальних дилем, які повинен вирішити будь-який діяч, орієнтуючись на інші у всіх соціальних ситуаціях. Він називає ці дилеми типовими, або "структурними, змінними" (pattern varіables). На його думку, соціальні системи можна охарактеризувати типом із цих дилем, що у них переважає. Парсонс припускає, що діячі повинні вирішити дилеми, як орієнтуватися по відношенню друг до друга, перш ніж почнеться взаємодія. Що для цього треба? По-перше, діяч повинен зробити вибір між емоційністю й емоційною нейтральністю, тобто між безпосередністю й опосредовінностю задоволення від досягнення мети. Друга дилема - "специфічність" і "дифузність", тобто вибір між побудовою відносин на якомусь спеціальному інтересі або на невизначеній безлічі загальнолюдських інтересів. Третя пара - "універсалізм" і "партикуляризм": чи варто розглядати інших у ситуації дії, виходячи тільки із загальних спеціальних і формальних критеріїв або правил, незалежно від інших їхніх характеристик, як, наприклад, у правовій системі, або ж брати їх у всій палітрі рис як конкретну категорію людей. Четверта дилема - "досягнутість" і "аскрипция", або "якість" проти "представництва" (qualіty-performance), тобто вибір між орієнтацією на дійсну ефективність дій даної особи або ж на очікування й оцінку його дій, обумовлених його статусом. П'ята дилема - орієнтація на себе або орієнтація на колектив за інтересами, залученими у дію. Парсонс не стверджує, що ці дилеми вичерпують всі можливості орієнтації у взаємодії. Критика ж ставить під питання саму істинність їх і корисність у якості структуроутворюючих змінних.

Парсонівська схема структурних змінних не має універсальну значимість ще й тому, що система взагалі може не видавати деяких рішень (альтернатива невизначеності), а діячі можуть порушувати рішення системи. Проте в системних побудовах Парсонса структурні змінні відіграють важливу роль, тому що з їхньою допомогою він описує основні елементи соціальних систем - їх головні ціннісні системи. Наприклад, основну систему цінностей сучасного бюрократизованого суспільства, що у Парсонса, як правило, позначає капіталістичне суспільство західного типу, він характеризує орієнтацією на універсалізм, якість виконання (або достижительность на відміну від аскриптивности), специфічність і емоційну нейтральність. Підкреслимо, що рішення дилем, що утворять структурні змінні, повинні бути системними, а не особистісними. Вирішуючи їх у відповідь на функціональні вимоги, система діє на своїх учасників через інституціоналовані ціннісні переваги.

Розділ ІІ. Соціальна система та суспільство

Поняття соціальної системи

Соціальні системи — це системи, що утворюються станами і процесами соціальної взаємодії між суб'єктами. Якби властивості взаємодії можна було вивести з властивостей суб'єктів, що діють, то соціальні системи були б епіфеноменом, на чому наполягають “індивідуалістичні” соціальні теорії. Інша позиція різко протилежна. Вона виходить, зокрема, із твердження Дюркгейма, згідно з яким суспільство є реальність sui generis (у своєму роді).

Оскільки соціальна система утворюється інтеракціями людських індивідів, то кожен учасник є одночасно і діячем (що володіє певною метою, ідеями, установками і так далі), і об'єктом орієнтації як для інших діячів, так і для себе самого. Система інтеракції є певним аспектом, аналітично абстрагованим від тотальної сукупності процесів дій учасників інтеракції. В той же час ці “індивіди” є також організмами, особами і учасниками інтеракції і учасниками культурних систем.

При такій інтерпретації кожна з трьох інших систем дії (культура, особа, поведінковий організм) складає частину довкілля або, можна сказати, довкілля соціальної системи. За межами цих систем знаходиться довкілля самої дії, вони розташовуються вище і нижче за загальну ієрархію чинників, контролюючих дію в світі життя. Нижче за дію в ієрархії розташовується фізіко-органічне оточення, включаючи долюдські види організмів і “неповедінкові” компоненти людських організмів. Це особливо важливий кордон дії, оскільки як люди ми знаємо фізичний світ лише через свій організм. Наша свідомість не має безпосереднього досвіду сприйняття зовнішнього фізичного об'єкту, якщо ми не сприйняли його через фізичні процеси і через мозкові інформаційні “процеси”.

У плані ж психологічного знання фізичні об'єкти є аспектами дії. В принципі схожі міркування можуть застосовуватись до зовнішнього середовища, розташованого вище за дію, — “вищої реальності”, з якою кінець кінцем доводиться мати справу при зверненні до того, що Вебер називав “проблемами сенсу” (наприклад, проблеми зла і страждання, часових меж людського життя і тому подібне). У цій області “ідеї” як культурні об'єкти є в деякому розумінні символічними “репрезентаціями” вищих реальностей (наприклад, уявленнями про богів, надприродному), але не самими цими реальностями.

Фундаментальний принцип організації вітальних систем полягає в тому, що їх структури диференціюються відповідно до різних вимог, що пред'являються їм зовнішнім середовищем. Так, біологічні функції дихання, травлення, руху і обробки інформації є підставами диференційованих систем органів, кожен з яких спеціалізований стосовно потреби тих або інших стосунків між організмом і його довкіллям. Цей принцип використовується для побудови нашого аналізу соціальних систем.

Розглянемо соціальні системи в їх стосунках з найбільш важливим довкіллям. Функціональна диференціація серед трьох підсистем дії (виключаючи соціальну) — культурної системи, системи особи і поведінкового організму — і зв'язок два з них з двома середовищами всієї системи дії служать основними орієнтирами для аналізу відмінностей між соціальними системами. Це означає, що аналіз розгортатиметься на базі фундаментальних стосунків системи і її оточення.

У функціональних термінах нашої парадигми соціальна система є інтеграційною підсистемою дії в цілому. Три інші підсистеми дії складають головні її довкілля. При аналізі суспільств і інших соціальних систем може бути застосований вищезазначений принцип.

Поняття „суспільство”

При визначенні суспільства використовується критерій, який сходить, щонайменше, до Арістотеля. Суспільство — це такий тип соціальної системи серед будь-якого універсуму соціальних систем, який досягає самого високого рівня самодостатності як система по відношенню до свого оточення. Це визначення має на увазі абстраговану систему, по відношенню до якої аналогічно абстраговані підсистеми дії утворює первинн середовище. Ця точка зору різко контрастує із загальноприйнятим поглядом на суспільство як певне утворення, що складається з конкретних людських індивідів. Організми і особи членів суспільства були б у такому разі чимось внутрішнім для суспільства, а не частиною його оточення.

При такому розумінні критерій самодостатності може бути підрозділений на п'ять подкрітерієв, кожен з яких відноситься до однієї з п'яти середовищ соціальних систем: вищої реальності, культурних систем, систем особи, поведінкових організмів і фізичного середовища. Самодостатність суспільства є функцією від збалансованої комбінації механізмів контролю над його стосунками з цими п'ятьма середовищами, а також від його власного достатку внутрішньої інтеграції.

Ми звернулися до ієрархії контролю, який організовує стосунки систем, що аналітично вичленували. Це включає кібернетичні аспекти контролю, за допомогою яких системи з високим рівнем інформації, але з низьким рівнем енергії, управляють іншими системами з вищим рівнем енергії, але нижчою інформацією. Так, програмований наслідок механічних операцій (наприклад, в пральній машині) може контролюватися перемикачем таймера, що використовує дуже мало енергії порівняно з енергією, що приводить в рух складові частини машини і що зігріває воду.

Іншим прикладом є ген і контрольований ним синтез протеїну, а також інші аспекти клітинного метаболізму.

Культурна система структурує зобов'язання перед реальністю в значимі орієнтації по відношенню до останнього оточення і системи дії, фізичного світу, організмів, осіб і соціальних систем. У кібернетичному плані вона займає вище місце в системі дії, потім розташовується соціальна система, нижче, відповідно, особа і організм. Фізичне середовище — остання ланка. У тій мірі, в якій фізичні чинники не контролюються кібернетично високоупорядкованими системами, ми повинні адаптуватися до них — інакше людське життя зникне. Залежність людини від кисню, їжі, прийнятних температур і так далі є дуже знайомим прикладом.

Теорія суспільства як соціальної системи

Система для Парсонса у загальних рисах характеризується взаємозалежністю частин. На основі впорядкованого характеру взаємозалежних варіантів система має тенденцію до самозбереження, що зазвичай іменується рівновагою системи, якщо один елемент не вписується в цей лад, то або відбувається виключення елементу, або інші частини системи пристосовуються до нього. Проте, між ними існує взаємопроникнення, тобто неможливо собі уявити систему особи, не включена в соціальну систему, і соціальну систему, яка не є складовою частиною системи особи. Соціальна система включає підсистему дій, оскільки кожна "окрема дія" складається з елементів, як системи культури, так і системи особистості, організму і соціальної системи. Соціальна система виникає через інтерактивні процеси, які, у свою чергу, можна вважати взаємозалежністю систем дії. Соціальна система складається із стосунків між діячами і інтеракціямі, що визначаються структурою. Найдрібнішою одиницею соціальної системи є роль, тобто той структурний відрізок з орієнтації діяча, який визначає і конституює його участь в інтерактивному процесі на підставі додаткових очікувань.

Ролі визначаються загальноприйнятими цінностями, вони є частиною інститутів, де вони "здійснюють" розподіл влади і престижу; вони грунтуються на процесах диференціювання і розподілу, які, у свою чергу, роблять необхідним інтеграційні процеси. Проблеми інтеграції стосуються збереження і розвитку колективності як такий, і визначається змінними орієнтації на себе, орієнтації на колектив і їх співвідношенням.

При цьому мова йде про солідарність групи усередині суспільства і про солідарність всього суспільства як такого. Інтеграційна стратегія соціальної системи – це інстітуционалізація. Інтеграційний аспект інститутів може пров'яляться, з одного боку, в нормах, які обмежують приватні інтереси, а з іншого боку, в позитивному акценті на колективність.

Парсонс розрізняє:

- "інститути стосунків" – які стосуються диференціації діячів і ролей, їх розподіл в системі;

- "регулятивні інститути" – регулюють розподіл засобів виробництва і винагороди;

- "культурні інститути" – охоплюють ідеологію, релігію, символи і приводять їх в систему культури;

- інститути "інтеграційної структури", які безпосередньо стосуються проведення колективних інтересів, вираження соціальної системи як колективності. Інтерактивні системи повинні вирішувати чотири функціональні завдання: вони повинні пристосовуватися до світу в будь-якій ситуації, досягати поставлених перед ними цілей, зберігати свою структуру і долати напругу між своїми членами, згуртувати групу в єдине ціле.

Отже, вони повинні виконувати адаптивні, інструментальні, експресивні і інтеграційні функції. Концепція системи дій була об'єднана з просторовою виставою, яка дозволила перенести фізичні закони на системи дій. Головним законом є збереження кордонів системи, і звідси – інтеграції системи.

Закон інерції обумовлює тенденцію до збереження структури; принцип дії - протидії і рівноваги сил свідчить про властиву елементам системи тенденції до пристосування, а принцип прискорення – про потік енергії в системі, яка приводить в рух процеси в системі дій вказує цілі і засоби для їх досягнення. Ці чотири аспекти систем є в той же час фази відносно системи і певної ситуації і є функціональними вимогами для збереження кордонів системи.

Тим самим чотири функціональні проблеми, з якими стикаються малі групи, були узагальнені і переосмислені у функціональні передумови, що мають характер законів для існування і зміни систем дій. Чотиривимірний простір поділений двома осями, віссю орієнтації мети – засобу і віссю стосунків система – навколишній світ. Функції структурують систему на підсистеми.

Підсистема А забезпечує безперервну структурну зміну в системі і в стосунках із зовнішнім світом. Підсистема G визначає цілі системи і засобу для їх досягнення і застосовує їх. Підсистема L діє у напрямі збереження структури системи і долає виниклі протиріччя і напряжённость. Підсистема I здійснює інтеграцію системоутворюючих одиниць. Таким чином, кожній частині структури відповідає певна функція, яка повинна виконуватись системою.

Суспільство – це складна соціальна система як з вертикальним, так і з горизонтальним диференціюванням. Соціальна спільність – це стрижень суспільства; його внутрісоціальним середовищем є: система цінностей (збереження інстітуционалізірованних культурних структур); політична громадськість (форма правління), характер економіки. Позасоціальним середовищем є система культури, системи особистості і форми дії.

У своїх роботах Парсонс доповнити статистичний аналіз соціальних систем аналізом протікання процесів. Процеси в соціальних системах спочатку є інтеракції. Оскільки соціальні системи є системами дії, інтеракції відбуваються за допомогою мовних і неязикових символів, стають комунікаціями. Поняття функції об'єднує структуру і процес з точки зору системи. Суспільний розвиток розглядається як процес функціональної диференціації в підсистемах і як процес інтеграції в цілях збереження кордонів соціально системи, а також її підсистем як функціональної спеціалізації.

У такому плані Парсонс аналізує розвиток процесів диференціації в суспільстві і пов'язаних з ними процесів пристосування, інтеграції і узагальнення цінностей. Функції соціальних систем не лише можуть бути інструментами для встановлення структурних елементів, але і самі розглядаються як процеси: оскільки вони, загалом, формалізовані у напрямі постійний зростаючої диференціації і спеціалізації, вони є принципами еволюційного розвитку.

Структурні компоненти суспільств

При викладі стосунків між суспільством і його середовищем була використана відносно систематична класифікація структурних компонентів.

Визначення соцієтального співтовариства фокусувалося на взаємовідношенні двох чинників: нормативного ладу і організованого в колективи населення. Для більшості спільних цілей при аналізі суспільств не потрібно розширення класифікації компонентів шляхом розширення значень кожного з цих чинників.

У кожному чиннику можна виділити ті аспекти, які є головним чином внутрішніми для соцієтального співтовариства, і ті, які переважно пов'язують його з навколишніми системами.

У нормативному плані можна розділити норми і цінності. Цінності — у сенсі зразка —розглядаються як головний єднальний елемент соціальної і культурної систем. Норми, на відміну від цінностей, є переважно елементами соціальної системи.

Вони мають регулятивне значення для соціальних процесів і стосунків, але не втілюють “принципи”, що застосовуються за рамками соціальної організації або, частіше, навіть певної соціальної системи. У розвиненіших суспільствах структурним фондом норм є правова система.

Коли йдеться про організованість населенні, то колективна організація є категорією інтрасоціальной структури, а роль — категорією пограничної структури.

В цілому, структуру соціальних систем можна аналізувати, застосовуючи чотири типів незалежних змінних: цінності, норми, колективи і ролі.

1.                 Цінності займають провідне місце в тому, що стосується виконання соціальними системами функції по збереженню і відтворенню зразка, оскільки вони суть не що інше, як уявлення про бажаного типа соціальної системи, які регулюють процеси прийняття суб'єктами дії певних зобов'язань. Цінності є первинними при підтримці зразка функціонування соціальної системи.

2.                 Норми, основна функція яких — інтегрувати соціальні системи, конкретні і спеціалізовані стосовно окремих соціальних функцій і типів соціальних ситуацій. Вони не лише включають елементи ціннісної системи, конкретизовані стосовно відповідних рівнів в структурі соціальної системи, але і містять конкретні чини орієнтації для дії у функціональних і ситуативних умовах, специфічних для певних колективів і ролей.

3.                 Колективи належать до тих структурних компонентів, для яких найбільш важлива функція ціледосягнення. Відкидаючи багаточисельні випадки украй нестійких групових систем, таких, як натовп, ми вважаємо колективом лише такі, які відповідають двом критеріям. По-перше, вони повинні мати певний статус членства, так що в цілому може бути проведене чітке розрізнення членів і не членів даного колективу — критерій, застосовний в щонайширшому спектрі випадків— від елементарної сім'ї до політичних співтовариств. По-друге, усередині колективу має бути наявною диференціація його членів по статусах і функціях, так що від деяких членів очікується, що вони робитимуть щось визначене, то — чого не чекають від інших.

4.                 Роль — це такий структурний компонент, який насамперед виконує адаптивну функцію. З її допомогою визначається клас індивідів, які за допомогою взаємних очікувань включаються в той або інший колектив. Тому ролі охоплюють основні зони взаємопроникнення соціальної системи і особи індивіда. Якась окремо взята роль, проте, ніколи не складає відмітну особливість конкретного індивіда. Батько є особливим батьком лише для своїх дітей, з точки ж зору ролевої структури свого суспільства він всього лише один з категорії отцов. Одночасно він також бере участь в безлічі інших видів взаємодії, наприклад, виконує свою роль в професійній структурі.

Всяка конкретна структурна одиниця соціальної системи завжди є комбінацією всіх чотирьох компонентів — дана класифікація використовує компоненти, а не типи. Ми часто говоримо про роль або колективну організацію, неначе вони є конкретною суттю, проте вони, строго кажучи, еліптичні по своєму характеру. Не існує колективної організації без рольового членства і, навпаки, не існує ролі, яка не є частиною колективної організації.

Не існує також ролі або колективу, які не “регулюються нормам” і не характеризуються прихильністю до певних ціннісних зразків. Для аналітичних цілей ми можемо, наприклад, абстрагувати ціннісні компоненти від структури і описувати їх як культурні об'єкти. Але коли вони використовуються технічно як категорії соціальної структури, вони завжди відносяться до компонентів соціальних систем, які включають також все три інші типа компонентів.

Проте всі чотири категорії компонентів є за своєю природою незалежними змінними. Знання ціннісного зразка колективної організації не створює, наприклад, можливості дедукувати з нього ролеву структуру. Ситуації, при яких вміст два або більш за типів компонентів змінюється спільно таким чином, що вміст один може бути безпосередньо виведено з іншого, є соціальними або приватним, а не загальним випадком.

Так, одні і ті ж ціннісні зразки зазвичай складають частину блоків, що значно розрізняються, або підсистем в суспільстві і часто виявляються на багатьох рівнях в структурних ієрархіях. Більш того, одні і ті ж норми часто виявляються істотними для функціонування різних видів одиниць, що діють. Так, юридичні права власності визначають спільні нормативні елементи незалежно від того, чи є власником цих прав сім'я, релігійна більшість або комерційна фірма.

Звичайно, норми розрізняються залежно від ситуації і функції, але підстави їх диференціації відмінні від підстав диференціації колективних організацій і ролей. У певних кордонах очевидно, що всякий колектив, залучений в певну ситуацію або здійснюючий певну функцію, регулюватиметься певними нормами, незалежно від інших своїх властивостей. Нарешті, подібна незавісимая варіативна характерна також і для ролей.

Той же основний принцип незалежної варіативної застосовується до стосунків між соціальною системою і її середовищем.

Особа в її конкретній ролі, а не тотальний індивід, є членом колективу, і навіть соцієтального співтовариства. Плюральний характер ролей, засвоєних особою, є головним постулатом соціологічної теорії і повинен постійно матися на увазі. У міру еволюції суспільства ролевий плюралізм стає швидшим більш, ніж менш, важливим, але він характеризує будь-яке суспільство.

Будь-яка соціальна система повинна справлятися з чотирма комплексами проблем.

1. Проблемою раціональної організації і розподілу своїх матеріальних (природних), людських (персонал) і культурних ресурсів певними способами, щоб досягти цілей системи. Ці функціональні вимоги відомі як проблеми адаптації, вирішення яких закладені в економічній діяльності

2. Проблемою визначення основних цілей і підтримки процесу їх досягнення (проблема цілеорієнтації).

3. Проблемою збереження солідарності (проблема інтеграції).

Другу і третю вимоги висуває культурна система, головним завданням якої є легітимація нормативного ладу соціальної системи. Проблема целеорієнтациі задовольняється політичними видами діяльності. Проблему інтеграції допомагає вирішити релігійна діяльність або її функціональні альтернативи — різні секулярні ідеології і т.п.

4. Проблемою підтримки мотивацій діячів при виконання ними необхідних соціальних ролей і усунення прихованої напруги в системі особової мотивації (так звана проблема латентності). Ця проблема вирішується сім'єю, яка здійснює первинну соціалізацію, вибудовувавши вимоги соціальної системи в особову структуру діяча, і підтримує емоційну задоволеність своїх членів.

Актори і соціальна система

Проте в своєму розгляді соціальної системи Парсонс не ігнорував повністю питання стосунків між акторами і соціальними структурами. Фактично він назвав інтеграцію ціннісних зразків і диспозицій потреб «фундаментальною динамічною теоремою социології». За умови підвищеного інтересу Парсонса до соціальної системи ключове значення в цій інтеграції для нього мають процеси інтерналізації і соціалізації. Інакше кажучи, Парсонса цікавило, як норми і цінності системи передаються в рамках цієї системи акторам. У успішному процесі соціалізації відбувається засвоєння цих норм і цінностей, тобто вони стають частиною «совісті» акторов. В результаті, слідуючи своїм власним інтересам, фактично актори служать інтересам системи в цілому. Як це виразив Парсонс «сукупність ціннісних зразків, та, що набуває [актором в процесі соціалізації] в значній мірі має бути функцією фундаментальної рольової структури і переважаючих в соціальній системі цінностей». В цілому, Парсонс передбачав, що актори в процесі соціалізації зазвичай залишаються пасивними реципієнтами. Діти вчаться не лише правилам поведінки, але також нормам і цінностям, етичним засадам суспільства. Соціалізація розуміється як консервативний процес, в якому диспозиції потреб (самі багато в чому формовані суспільством) встановлюють зв'язок між дитям і соціальною системою, а остання забезпечує засоби для їх задоволення. Простір для творчості відсутній або його мало: потреба винагороди прив'язує дитяти до системи в тому вигляді, в якому вона існує. Парсонс розглядує соціалізацію як досвід завдовжки в життя. Оскільки норми і цінності, що прививаються в дитинстві, мають, як правило, узагальнений характер, вони не готують дітей до всіляких специфічних ситуацій, з якими ті стикаються в дорослому житті. Таким чином, соціалізацію протягом всього життєвого періоду необхідно доповнювати більш специфічним досвідом соціалізації. Не дивлячись на цю потребу, норми і цінності, засвоєні в дитинстві, мають тенденцію до постійності і, з невеликим слабким підкріпленням, в більшості своїй залишаються в силі протягом всього життя. Не дивлячись на ту, що викликається соціалізацією, що відбувається протягом всього життя, конформність, в системі існує широкий набір індивідуальних відмінностей. Система функціонує щонайкраще, якщо соціальний контроль використовується лише помірно. З іншого боку, система повинна володіти здатністю витримувати якісь коливання, відхилення. Гнучка соціальна система сильніша за ту, яка не приймає жодних відхилень. Нарешті, соціальна система повинна забезпечувати широкі рольові можливості, що дозволяють різним особам проявити себе, не загрожуючи цілісності системи.

Соціалізація і соціальний контроль — головні механізми, що дозволяють соціальній системі зберігати рівновагу. Індивідуальність і відхилення в помірних кількостях системою засвоюються, проте більш крайні форми повинні регулюватися врівноважуючими механізмами. Таким чином, соціальний лад вбудований в структуру соціальної системи Парсонса: в нашому типові соціальної системи, і, відповідно, в інших, розвинулися механізми, які, в певних межах, здатні передбачати і змінювати глибинні тенденції до девіації, що схиляють до переходу у фазу порочного круга, яка ставить її поза контролем з боку звичайних санкцій у вигляді одобренія-неодобренія і винагород — покарання. Знову-таки основним інтересом Парсонса є система в цілому, а не актор в системі: його займало, як система контролює актора, бо, як актор створює і зберігає систему. Тут відбивається прихильність Парсонса в цьому питанні до структурно-функціонального підходу.

Розділ ІІІ. Елементи різноманітних систем для суспільства

Культурна система для суспільства

Головною функціональною вимогою у взаєминах між суспільством і культурною системою є легітимація громадського нормативного порядку. Система легитімациї визначає підстави для прав і заборон; перш за все, але не виключено, вимагає легітимації використання влади. Поняття легітимації, що використовується в даному випадку, не потребує прикметника "моральний" у сучасному сенсі слова. Але воно передбачає, що в деякому розумінні "правильно" те, що робиться відповідно до інституціоналізованого ладу.

Функція легітимації незалежна від оперативних функцій соціальної системи. Жоден нормативний лад ніколи не є самолегитимізуючим у тому сенсі, що схвалений або заборонений ним спосіб життя просто є правильним чи ні й не викликає питань. Не може він адекватно легітимізуватися й необхідністю, що визначається нижніми рівнями ієрархії контролю, наприклад, тим, що щось має бути зроблене певним специфічним чином тому, що на карту поставлена стабільність або виживання системи.

Проте ступінь культурно - обґрунтованої незалежності підстав легітимації від специфічних оперативних механізмів нижчого рівня (наприклад, бюрократичної організації й економічних ринків) значно відрізняється в різних суспільствах. Загалом посилення цієї незалежності є одним з головних напрямків еволюційного процесу, що зачіпає диференціацію між культурними й соціальними структурами й процесами. Яким би не було місце тієї або іншої системи легітимації на цій лінії розвитку, вона завжди зв'язана й залежна від відносин до вищої реальності. Це означає, що її підстави завжди певним чином носять релігійний характер. У зовсім примітивних суспільствах існує дуже незначна диференціація між загальними структурами суспільства і його релігійною організацією. У більше розвинених суспільствах взаємини соціальної й культурної систем у релігійних й легітимаційних контекстах припускають високоспеціальні й складні структури.

Культурні ціннісні зразки забезпечують самий безпосередній зв'язок між соціальною й культурною системами при легітимації нормативного порядку суспільства. Спосіб легітимації, у свою чергу, корениться в релігійних орієнтаціях. По мірі того, як культурні системи стають усе більш диференційованими, інші структури культури підсилюють свою незалежність, особливо мистецтво, що особливим способом пов'язане з автономією особистості й емпіричним знанням, що на високому рівні розвитку стає наукою.

Особистість як середовище для суспільства

Відношення суспільства до системи особистості радикальним чином відрізняється від його відношення до культурної системи, оскільки особистість (як і поведінковий організм, і фізико-органічне середовище) розташовується нижче соціальної системи в кібернетичній ієрархії. Суспільство як система й кожна зі складових його одиниць піддаються обмежуючим умовам (які також повинні бути утилізовані) у кожному із цих трьох контекстів. Поведінка, одним з аналітичних аспектів якої є соціальні системи, в іншому аспекті є поведінкою живих людських організмів. Кожний такий організм має в будь-який даний момент дане положення у фізичному просторі, що може бути змінено тільки за допомогою фізичного руху. Отже, екологічний аспект відносин між індивідами і їхніми діями ніколи не можна лишати поза увагою. Подібні міркування застосовні до органічного процесу, а також до функціонування й розвитку особистості, які постійно присутні як фактори конкретної дії. Потреби, що відносяться до особистостей, поведінкових організмів і фізико-органічного оточення, пояснюють багато складних пересічних вимірів наявної організації й функціонування соціальних систем, вони вимагають уважного аналізу й постійно створюють труднощі для вчених.

Основна функціональна проблема, пов'язана з відношенням соціальної системи до системи особистості, стосується засвоєння, розвитку й твердження в процесі життєвого циклу адекватної мотивації для участі в соціально значимих і контрольованих зразках дії. Суспільство, у свою чергу, повинно також адекватно задовольняти або винагороджувати своїх членів через такі зразки дії, якщо воно бажає постійно відтворюватися як система на основі цих дій. Це відношення становить "соціалізацію", єдиний складний процес, за допомогою якого особистості стають членами соцієтального співтовариства й підтримують цей статус.

Оскільки особистість - це засвоєна в процесі навчання організація індивіда, процес соціалізації має вирішальне значення для її формування й функціонування. Успіх соціалізації вимагає, щоб соціальне й культурне навчання було суворо мотивоване. Система споріднення вимагає деяких постійних установок для щоденного життя, які стосуються як органічних і психічних, так і соціальних факторів. Отже, це - зона взаємопроникнення систем поводження, особистості й фізичного оточення. Це включає інституціоналізацію проживання через місце розташування, а також оформлення соціальної одиниці, називаної нами будинком. При всьому розходженні форм статус дорослого у всіх суспільствах припускає певну автономну відповідальність. Індивід робить якісь послуги в деякому контексті колективної організації. У результаті довгого еволюційного процесу в сучасних суспільствах ці послуги інституціоналізувались в основному у вигляді професійної ролі в рамках специфічно функціонуючого колективу або бюрократичної організації. У будь-якому випадку, первинне функціональне відношення між дорослими індивідами й суспільствами, у яких вони живуть, пов'язане з тим внеском у суспільство, що вони вносять за допомогою своїх послуг, а також з тим задоволенням і тими нагородами, які вони одержують за це. У досить диференційованих суспільствах здатність до виробництва послуг стає джерелом руху для суспільства, що мобілізується через ринок. Коли ця стадія досягнута, ми можемо говорити про послуги як про продукт економічного процесу, що є доступним для "споживання" у неекономічних контекстах.

Для більшості людей у більшості суспільств місця проживання й праці не розділяються. Там, де такий поділ має місце (переважно в розвинених міських співтовариствах), ці місця становлять просторові вісі рутинного життя індивіда. Більше того, ці два місця повинні бути взаємно досяжні - це функціональна вимога, що визначає екологічну структуру формування сучасного міста.

Різноманіття функціональних відносин між особистостями і їхнім середовищем повинне бути розглянуте й в інших контекстах, пов'язаних із соціальною системою. Ціннісні прихильності індивіда і їхня підтримка споконвічно пов'язані з культурною системою, особливо при його взаємодії із суспільством через релігію. Установа адекватних рівнів мотивації стосується головним чином соціальних структур, пов'язаних із соціалізацією, особливо зі спорідненням. Фізичне здоров'я - це особливе питання, при цьому воно переходить у важливу, але невизначену область психічного здоров'я й пов'язане з волею хворого відновити здоров'я. Жодне суспільство не існує без механізму позитивної мотивації, що діє за допомогою деяких типів терапевтичних процедур. У багатьох суспільствах ці процедури носять переважно релігійний або магічний характер, але в сучасних суспільствах вони переростають у прикладну науку. Проте, вони ніколи не відділяються радикальним чином від споріднення. Скоріше терапія головним чином доповнює споріднення, що є головною гарантією безпеки особистості.

Як це ні дивно, але відношення між особистістю й соціальною системою, соціально структуроване через те, що називається послугою, утворить базисну одиницю політичного аспекту суспільств. Політичні структури пов'язані з організацією колективної дії для досягнення колективно важливих цілей або на широкої, що охоплює все суспільство на основі, або на більше вузькій базі, територіально або функціонально. На просунутій стадії політичного розвитку потрібна диференціація статусу серед дорослого населення, що опирається на сполучення двох підстав. Перша визначає рівні відповідальності для координованої колективної дії й установлює інститути лідерства й авторитету. Друга стосується рівнів компетенції, заснованих на знанні, умінні й т.п., і наділяє більшим впливом при формуванні колективної думки більш компетентного індивіда.

Диференціація політичної системи від матриці соцієтального співтовариства приводить до інституціоналізації високо-порядкових статусів у цих двох контекстах, причому часто в дуже складних комбінаціях. Відношення таких статусів до релігійного лідерства, особливо ступінь диференціації між лідерством у релігійному й політичному контекстах, може виявитись дуже заплутаним. Головний контекст такої заплутаності - імператив легітимації, не тільки соцієтального порядку, але також, зокрема , і політичного авторитету.

Нижче в кібернетичній ієрархії розташовується ще одне джерело можливих труднощів. Як було зазначено раніше, підтримка нормативного порядку вимагає, щоб він здійснювався різними способами. Повинна бути дуже значна - навіть якщо й не завжди повна - погодженість із поведінковими очікуваннями, що встановлюються за допомогою цінностей і норм. Найголовнішою умовою подібної погодженості є інтерналізація цінностей і норм суспільства його членами, оскільки подібна соціалізація лежить в основі консенсусної підстави соцієтального співтовариства. У свою чергу, соціалізація як підстава консенсусу підсилюється за багатьма пунктам взаємозалежними інтересами. особливо економічними й політичними. Жодне суспільство не може підтримувати стабільність доти, доки інтереси його громадян не зв'язані солідарністю, а також внутрішньою лояльністю й зобов'язаннями.

Крім консенсусу й взаємозалежних інтересів дотепер необхідна так завана „машина примуса”. Ця потреба пов'язана, у свою чергу, з необхідністю в авторитетній інтерпретації інституціоналізованих нормативних зобов'язань. Всі суспільства мають деякий тип "правової процедури", за допомогою якої може без застосування насильства бути винесене рішення щодо правильної або неправильної дії й за допомогою якої правопорушники можуть бути утримані від того, щоб діяти на основі своїх інтерпретацій, інтересів і почуттів на шкоду іншим.

У силу зазначеного територіального взаємозв'язку місця проживання, роботи, релігійній діяльності, політичної організації й іншими факторам підтримка нормативного порядку не може бути відділена від територіального контролю над поведінкою. Функція керування повинна містити в собі відповідальність за збереження територіальної єдності нормативного порядку суспільства. Цей імператив має й внутрішній, і зовнішній аспекти. Перший стосується умов нав'язування загальних норм і полегшення виконання істотних функцій різними підрозділами суспільства. Другий стосується запобігання руйнівного втручання людей, що не є членами даного суспільства. З наявності органічних потреб і потреб у місці проживання необхідно, щоб зазначені аспекту мали щось загальне: останнім засобом запобігання руйнівної дії є використання фізичної сили. Використання сили можливо в різних формах, особливо таких, як захист території від зовнішнього ворога або відправка правопорушників у місця позбавлення волі. Контроль або нейтралізація організованого використання сили є однієї з функціональних потреб при підтримці соцієтального співтовариства. У більше високодиференційованих суспільствах це завжди припускає деякий ступінь урядової монополізації соціальної організованої сили.

Таким чином, первинною потребою суспільства відносно складових його особистостей є мотивація їхньої участі, включаючи їхню згоду з вимогами нормативного порядку. У цій потребі можуть бути виділені три рівні.

1.                 високогенералізована прихильність ціннісним зразкам, які безпосередньо пов'язані з релігійними орієнтациями.

2.                 "субстрат" особистості, що, будучи сформований у період ранньої соціалізації, пов'язаний з мотиваційним значенням споріднення й родинних відносин.

3.                 рівень, більш безпосередньо пов'язаний з послугами й інструментальною діяльністю, що розрізняється залежно від певних цілей і ситуації.

Далі зв'язок особистості з організмом і залученість організму у фізичний світ проявляються у двох зазначених контекстах: перший включає загальні органічні процеси, які забезпечують адекватне функціонування особистості, особливо у відношенні до комплексів споріднення, місця проживання й здоров'я. Другий - це відношення між примусовою фізичною силою й проблемою підтримки єдності соцієтального нормативного порядку на різних територіях.

Організм і фізичне оточення для суспільства

Розгляд відносин соцієтальной системи до її органічної основи й через це до фізичного світу повинен початися з розгляду фізичних вимог органічного життя. Первинною серед цих проблем є забезпечення їжею й житлом, однак і багато інших факторів також є проблемою для всіх відомих суспільств. Технологія, від відносно простих інструментів і навичок первісних людей до дуже складних систем сучасності, є соціально організованою здатністю активно контролювати й змінювати об'єкти фізичного середовища, інтереси й потреби людей. У деяких випадках соціальна організація може використовуватися тільки для навчання ремісників, які працюють індивідуально. Але навіть у цих випадках ремісник навряд чи виявляється ізольованим повністю від інших ремісників (за винятком майстра, його навчального). Більше того, якщо його робота спеціалізована, він повинен мати організовану систему відносин зі споживачами його продукту й, цілком можливо, з постачальниками матеріалів і встаткування. Справді , не може існувати ремесла, повністю відділеного від соціальної організації.

Технологічні процеси очевидним образом служать реалізації людських потреб і бажань. Технічні навички залежать від культурного середовища: внесок окремої людини в суму технічного знання - це завжди збільшення, а не створення повністю "нової системи". Більше того, технологічні завдання в цьому змісті завжди здійснюються в соціально певній ролі. Результати в більшості випадків, хоча й не завжди, є результатом колективно організованого процесу, а не праці однієї людини. Так, деякі виконавчі або координуючі функції повинні здійснюватися в рамках різноманіття соціальних взаємодій зі споживачами, постачальниками, робітниками, дослідниками й т.д.

Технологія, таким чином, є насамперед фізичним компонентом комплексу, що включає економіку як свій первинний момент у соціальній системі. Економіка є тим аспектом соцієтальной системи, що функціонує не тільки з метою соціальної підтримки технологічних процедур, але, що більш важливо, з метою включення їх у соціальну систему, а також їхнього контролю в інтересах соціальних одиниць, індивідуальних або колективних. Інституціональні комплекси власності, контракту й регулювання строків зайнятості є тут важливими інтегративними елементами. Економічні в більше твердому змісті аспекти цього комплексу в первісних і архаїчних суспільствах впроваджені в дифузійні структури, де споріднення, релігія й політичні інтересипереважають. Проте ,при певних обставинах розвиваються ринки разом із грішми як засобом обміну.

Технологічна організація, таким чином, повинна розглядатися як прикордонна структура між суспільством як системою й органічним фізичним середовищем. На соцієтальной стороні цієї межі розташовується економіка як головна структура, що забезпечує зв'язок із соцієтальным співтовариством. Тут, як особливо підкреслюють деякі традиції економічної теорії, функція розподілу є головною. Ресурси повинні розподілятися заради цілей задоволення широкого спектру бажань, що пристуні у будь-якому суспільстві, а можливості їхнього задоволення повинні розподілятися за різними категоріями населення. Соціально організовані технологічні розробки можуть застосовуватись також з метою використання послуг. Оскільки послуги індивідів стають дійсно рухливим і розподіляючим ресурсом, вони утворять економічну категорію, як це видно з їхнього згадування поряд з фізичними товарами в економічній формулі "товари й послуги". Будучи включеними (за допомогою праці) у діючу організацію, вони тим самим втягуються в те, що в аналітичних термінах називається політичним функціонуванням - організаційний процес, орієнтований на досягнення специфічних цілей суспільства або відповідних підколлективов.

Ці міркування припускають, що технологія входить у комплекс територіальних відносин, поряд з місцем проживання. Дійсно, вона відділилася від комплексу місця проживання тільки на пізніх щаблях соціальної еволюції. Тут головне - розташування "виробництва". Оскільки персонал виконує диференційовані професійні або сервісні ролі, люди повинні працювати там, де їхні послуги потрібні, хоча це місце повинне бути скоординоване з місцем проживання. Проте місце розташування повинне також залежати від можливостей доступу до матеріалів, устаткуванню й розподілу продукту. Виробництво, у точному значенні слова, представляє собою випадок, у якому розглянуті економічні міркування мають першорядне значення. Але проблеми розміщення адміністративного керування або спеціалізованого релігійного персоналу можуть бути проаналізовані багато в подібних термінах.

Висновок

У висновку хотялося б відмітити критичне відношення Т.Парсонса до власної теорії і непридатность деяких його постулатів до сьогодення. Для його теорїї були характерні абстракція і формалізм. Парсонс пов’язував це з розвитком сучасних суспільств, особливо з тенденціями американського суспільства, і вважав, що його теореми можуть запропонувати альтернативну інтерпритацію цих явищ. Після кількох десятиліть різкої критики і заперечення в кінці 80-х років знову з’явився інтерес до його теорії, з одного боку, з особливо історичної точки зору, з другого – з метою модифікувати і розвинути його теорію далі. На сьогодні більшість провідних соціологів визнають велику роль Парсонса і його теорій на формування науки вцілому.

Парсонс у своїй науковій діяльності описав і вивчив фундаментальну теоретичну будову, що пояснює найбільш загальні соціальні процеси. На основі викладеного матеріал уможна сказати, що Парсонс досліджував суспільство на макросоціологічному рівні. Він уявляв суспільство як систему і зміна елемента цієї системи розглядається як зміна системи вцілому. Поряд з соціальною системою існують інші системи.

Соціальна система - система дій з одним або більшим числом діячів (індивідами або колективами), причому для кожного діяча ситуація визначається існуванням інших діячів і відбуваються взаємозалежні дії, які "концентруються" залежно від того, наскільки велике згода щодо загальних цілей, цінностей, нормативних і когнітивних очікувань.

Система особистості - система, що складається із сукупності дій індивідуального діяча, причому дії індивіда визначаються структурою його потреб і організацією цілей і цінностей. Система культури - організація цінностей, норм і символів, які визначають дії діячів; це не емпірична система, як особистість або соціальна система, а якась абстракція їхніх елементів; зразки культури складаються із взаємозалежних елементів, які творять системи цінностей, системи вірувань і системи символів. Вони інституціоналізовані в соціальних системах і інтерналізовані в системах особистості. Особистість, соціальна система й система культури являє собою перспективу й об'єкт соціологічного аналізу. У центрі цього перебуває орієнтація діячів - емпіричних систем дії, це можуть бути індивіди й групи, у ситуації, що охоплює велику кількість учасників. Понятійна схема займається зв'язками між "складовими частинами" дії в інтерактивній ситуації, що виникають структурами й процесами. Отже, різні елементи соціальної системи, згідно з Парсонсом, виявляються похідними від умов соціальної дії й взаємодії.

Парсонс вважав основною задачею соціології дати рекомендації з стабілізації суспільства, тобто підтриманню рівноваги. Рівновага підтримується соціальнимим системами, які, в свою чергу, мають у своєму складі соціальні інститути. Соціальні інститути безпосередньо пов’язані з діяльністю індивіда. Таким чином, чітко можна простежити структурно-функціональний аналіз, який був основним базисом теорії Толкотта Парсонса.

Список використаної літератури

1. Американская социологическая мысль. М.: МГУ, 1994. - Раздел <Структурно - функциональный анализ>

2. Ашин Г.К., Кравченко С.А., Лозанский Э.Д. Социология политики. Сравнительный анализ российских и американских политических реалий. М.: Экзамен, 2001. - Тема 3 <Современный структурный функционализм: социальныйпорядок, политическая инновация и адаптация к ней>

3. История социологии в Западной Европе и США // Ответственный редактор академик РАН Г.В. Осипов. - М.: Издательская группа: НОРМА-ИНФРА · М, 1999. - глава 14

4 . Классики теоретической социологии ХХ века: Рабочая тетрадь по истории социологии. М.: ГУ ВШЭ, 2001, 343-344с.

5 .Ковалев А.Д. Формирование теории действия Толкотта Парсонса. - История теоретической социологии. - Т. 3. - М.: Канон, 1998. - Главы шестая и седьмая.

6. Парсонс Т. Современное состояние и перспективы систематической теории в социологии // Современная западная теоретическая социология. Т. Парсонс. М.: ИНИОН РАН, 1994

7. Система современных обществ Парсонс Т.. /Пер. с англ. Л.А. Седова и А.Д. Ковалёва. - М.: Аспект-Персс, 1998

8. Под редакцией Ю.Г. Волкова. Социология. Курс лекций.:Ростов- на-Дону. 1999 г.

9. А.И. Кравченко. Соціологія: М., 1999 р.

10. В. Харчева. Основи соціології. Навч.посібник: К., 1999 р. 112с.