Соціальна стратифікація

Соціальна стратифікація

Зміст

Вступ

1. Еволюціоналістичний підхід теорії соціальної стратифікації

2. Функціональний підхід теорії соціальної стратифікації

3. Контекстологічний підхід в теорії соціальної стратифікації

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Стратифікацію можна визначити як структуровані нерівності між різними групуваннями людей. Стратифікацію можна уявити як геологічне нашарування різних скельних порід земної поверхні. В такому разі сучасне суспільство можна розглядати як ієрархію "пропорцій" - з привілейованими нагорі й знедоленими внизу

Е.Гіденс

В сучасному суспільстві існують групи, які мають значно більші ресурси багатства і влади, ніж інші, а отже, перебувають щодо них у більш привілейованому становищі. Іноді в буденному житті індивіди, що входять у ці групи, не уявляють собі ані розмірів та меж такої групи, ані власного статусу у цій складній соціальній системі. Однак без наукових знань реальної соціальної структури, характеру розподілу цінностей між різними групами і ступеня нерівності між ними неможливо зрозуміти, як функціонує і розвивається суспільство. Сукупність знань, які характеризують саме ці аспекти соціального життя, відноситься сучасними вченими до теорії соціальної стратифікації.

Соціальна стратифікація - це ієрархічно організована структура соціальної нерівності, яка існує в певному суспільстві в даний історичний проміжок часу. Таку ієрархічно побудовану структуру соціальної нерівності можна уявити як розподіл суспільства на страти (від лат. stratum - пласт, прошарок). Розшароване, багаторівневе суспільство в даному випадку можна порівняти з геологічними нашаруваннями ґрунту або різнокольоровими пластами кондитерського виробу.

Проте порівняно з простим нашаруванням соціальна стратифікація має принаймні дві суттєві особливості:

по-перше, стратифікація являє собою рангове розшарування, коли вищі верстви знаходяться у більш привілейованому становищі, ніж нижчі (стосовно ресурсів і можливостей розвитку);

по-друге, верхні верстви, як правило, значно менші за кількістю членів суспільства, що до них належать, аніж: нижчі.

Те саме можна сказати і відносно інших верств, якщо їх розглядати послідовно зверху вниз. Однак у сучасних розвинутих суспільствах цей порядок порушується. Нижчі верстви в кількісному відношенні поступаються так званому "середньому класу".

Спроби пояснити механізм соціального розшарування привели до появи трьох взаємопов'язаних підходів до аналізу соціальної стратифікації.

1. Еволюціоналістичний підхід теорії соціальної стратифікації

Соціальна стратифікація — центральна тема соціології. Коли ми говоримо про соціальний склад населення, то маємо на увазі великі і малі соціальні групи: чоловіки, жінки, працюючі, студенти – усі вони рівні. Однак ми знаємо, що в реальному житті нерівність людей відіграє величезну роль. Нерівність — це критерій, за допомогою якого ми можемо розмістити одні групи вище чи нижче інших. У будь-якому суспільстві неминуча соціальна нерівність.

Таким чином, через нерівність у суспільстві можна виділити кілька соціальних прошарків, що розрізняються за рівнем добробуту людей, чи по ступені їхньої забезпеченості життєвими благами. На основі цього можна вибудувати своєрідну ієрархічну градацію благополуччя, розмістивши на її ступінях (по вертикалі) соціальні прошарки людей (страти) із приблизно однаковим рівнем життєзабезпечення. Такий поділ суспільства за рівнем добробуту людей на страти (шари), розташовані друг над іншому, з точки зору еволюційного підходу називається соціальною стратифікацією.

У соціології виділяють три базисних види стратифікації: економічну (доход), політичну (влада), професійну (престиж) і безліч небазисних видів стратифікації, наприклад, стратифікація по етносу, по гендеру і вікова.

Для стратифікації населення в різні історичні епохи й у різних суспільствах застосовувалися різні принципи і види страт. За еволюційним підходом відомі чотири головних типи стратифікації — рабство, касти, стани і класи. У первісному суспільстві нерівність була незначною, тому стратифікація там майже була відсутня. З зародженням рабовласництва вона зненацька підсилилася[3,с.100].

Рабство — форма максимально твердого закріплення людей у непривілейованих стратах. Касти — довічне закріплення індивіда за своєю (але необов'язково непривілейованої) стратою.

2. Функціональний підхід теорії соціальної стратифікації

У середньовічній Європі довічна приналежність послабляється. Стани мають на увазі юридичне прикріплення до страти. Розбагатілі торговці купували дворянські звання і тим самим переходили в більш високий стан. На зміну станам прийшли класи — відкриті для всіх страт, що не припускають якого-небудь легітимного (законного) способу закріплення за однією стратою.

Перші три характеризують закриті суспільства, а останній тип — відкриті; закритим є таке суспільство, де соціальні переміщення з нижчих страт у вищі або цілком заборонені, або істотно обмежені; відкритими називається суспільство, де переміщення з однієї страти в іншу ніяк офіційно не обмежені.

До більшості сучасних розвинутих суспільств застосовна класова стратифікація, хоча саме поняття класів трактується по-різному.

Функціональний підхід визначає класи на основі відносин власності на засоби виробництва. Оскільки приватна власність виникає в період зародження держави, вважається, що вже на Древньому Сході й в античній Греції існували два протилежних класи — рабів і рабовласників. Феодалізм і капіталізм не є виключенням — і тут існували антагоністичні класи: визискувачів і експлуатованих. Така точка зору К. Маркса, який дотримують і сьогодні багато закордонних соціологів.

Звідси у всіх класових суспільствах виділяються дві основні страти: клас імущих (рабовласники, феодали, капіталісти) і клас незаможних (раби, селяни, робітники), а під класом розуміють велику соціальну групу людей, що володіють або не володіють засобами виробництва, що займає визначене місце в системі суспільного поділу праці і характеризується специфічним способом одержання доходу[2,с.110].

3. Контекстологічний підхід в теорії соціальної стратифікації

У сучасному суспільстві, спираючись на описані критерії, виділяють не два протилежних, а трохи перехідних одне від одного страт, названих класами. У вузькому значенні клас — будь-яка соціальна страта в сучасному суспільстві, що відрізняється від інших доходом, освітою, владою і престижем. Одні соціологи знаходять шість класів, інші нараховують п'ять і т.д. Відповідно до вузького трактування, класів не було ні при рабовласництві, ні при феодалізмі. Вони з'явилися тільки при капіталізмі і знаменують собою перехід від закритого до відкритого суспільства.

Західна соціологія використовує контекстологічний підхід, при якому класова стратифікація сучасних суспільств проводиться по чотирьох головних критеріях: доход, влада, утворення, престиж.

Соціологи виділяють три, чотири, шість і більш основних і додаткових шарів у сучасних суспільствах. Зупинимося на варіанті з чотирьох основних страт. Він припускає поділ суспільства на вищий, середній, робітничий і нижчий класи. Розглянемо кожний з них докладніше.

Вищий клас представляє соціальна еліта — відносно невеликий шар багатих людей, що виконують головним чином функції керування економічним, політичним і культурним життям суспільства. Особлива позиція і визначена привілейованість більшої частини представників цього класу об'єктивно обумовлені. І справді, між людьми завжди неминучі розходження: по фізичним і інтелектуальним даним, по життєвій енергії, працьовитості, активності й іншим якостям.

Здібності і схильність до керування має лише мала, найбільш продуктивна й ініціативна частина суспільства – люди зовсім особливого складу, звичайно з видатними психологічними, інтелектуальними й організаторськими якостями, з гарною освітою і вихованням. Вони і займають елітарні позиції в суспільстві. Подібно, суспільству, соціальні еліти поділяють на відкриті і закриті[4,с.83].

Закриті еліти - це ті, доступ у які людям з інших класів утруднений. Закрита правляча еліта прагне передати свої привілеї в спадщину людям "свого кола", навіть якщо вони не володіють необхідними елітними властивостями. Це може привести до виродження еліти, погіршенню її якісного складу, некомпетентному керівництву громадським життям і, у підсумку, до застою в суспільстві. Існування подібних еліт характерно для закритих, недемократичних суспільств (станових, кастових, тоталітарних).

Відкриті еліти, навпроти, звичайно очолюють демократичні суспільства. Тут забезпечується вільний конкурентний доступ у керівні ланки, відновлення еліти за рахунок найбільш здатних і активних людей (у тому числі "з низів"), більш ефективне керування суспільними процесами.

Демократія припускає і контроль за діяльністю еліт з боку іншої частини суспільства (через вільні вибори, референдуми, опитування населення, засоби масової інформації і т.д.). Особливо важливо, коли еліта більше піклується про процвітання суспільства, а не про власне благополуччя, коли вона служить моральним зразком для інших громадян і користується повагою більшості людей.

Уже відзначалося, що усередині страт чи між ними можливе виділення додаткових чи проміжних шарів. Зокрема, у вищому класі деякі дослідники розрізняють його 1-й рівень (аристократична верхівка) і 2-й рівень (представники еліти неаристократичного, незнатного походження, у тому числі так називані нувориші).

Середній клас займає в сучасних суспільствах воістину особливе положення. По-перше, він там має значну і усе більш зростаючу питому вагу (у діапазоні 60-80%). А по-друге, він служить своєрідним стрижнем, опорою порядку і стабільності в суспільстві[5,с.88].

Висновки

Отже, соціальна стратифікація – необхідне, неминуче і універсальне явище, пов’язане з природною різноманітністю функцій соціальних ролей.

Ієрархія функцій визначає ієрархію соціальних груп. Винагорода здійснюється у відповідності з роллю, а тому є справедливою. Стратифікація забезпечує оптимальне функціонування суспільства. Проте функціоналісти не могли пояснити, чому окремі ролі винагороджуються аж ніяк не пропорційно їхній питомій вазі, значущості для суспільства, наприклад, чому особи, що обслуговують еліту, одержують за свою працю більше, ніж їх колеги у звичайних умовах. Критики функціоналізму підкреслювали, що висновок про корисність ієрархічної побудови суперечить історичним фактам про соціальні конфлікти, які призводили до складних ситуацій, вибухів і часом відкидали суспільство назад.

Другим напрямком аналізу соціальної стратифікації можна вважати конфліктологічний підхід, тому що він аналізує це явище з позиції теорії конфлікту. Відповідно до нього соціальна стратифікація не є необхідною і неминучою, вона виникає з боротьби груп, з конфлікту між ними.

У 70-80-х роках XX ст. набула розповсюдження тенденція синтезу функціоналістського та конфліктологічного підходів.

Всі розглянуті підходи, аналізуючи феномен соціальної стратифікації та причини його виникнення із власних позицій, дають лише часткові знання, вони не є універсальними. Це означає, що при аналізі стратифікаційних явищ у кожному конкретному випадку слід враховувати як сильні, так і слабкі сторони цих методологічних підходів.

Список використаних джерел

1.     Волович В. І., Головченко Г. Т. Соціологія. — Х.: Видавничий будинок "Фактор", 2006. — 767 с.

2.     Городяненко В. Г., Гілюн О. В., Демічева А. В., Легеза С. В., Липовська Н. А. Соціологія. — К.: Видавничий центр "Академія", 2005. — 560 с.

3.     Жоль К. К. Соціологія. — К.: Либідь, 2005. — 440 с.

4.     Лукашевич М. П., Туленков М. В. Соціологія: Загальний курс. — К.: Каравела, 2006. — 407 с.

5.     Сірий Є. В. Соціологія: загальна теорія, історія розвитку, спеціальні та галузеві теорії. — К.: Атіка, 2004. — 480 с.

6.     Соціологія / І. Д. Єрьоміна. — Суми: Довкілля, 2005. — 284 с.