Соціологія релігії

Соціологія релігії

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни

"Соціологія”

на тему: “Соціологія релігії”

План

Вступ

1. Соціологічні методи аналізу релігії

2. Соціологія релігії

2.1 Розвиток соціології релігії

2.2 Релігія як соціальний феномен

3. Функції релігії

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Соціологія релігії – це галузь соціологічного знання, що вивчає релігію як соціальний феномен у різноманітних його аспектах. За об’єктом дослідження, яким є власне релігія, ця галузева соціологічна теорія входить до структури релігієзнавства разом з філософією релігії, психологією релігії, історією релігії. Маючи спільний об'єкт дослідження, кожна з цих наук відрізняється специфікою свого предмета, своїм спектром предметного поля дослідження. Соціологія релігії – це спеціальна соціологічна теорія, що вивчає генезис, соціальні функції, місце і роль релігії в суспільстві, її структуру. Релігія розглядається як соціальна підсистема в загальному соціальному контексті, досліджуються взаємозв’язки релігійних групп, спільностей, інститутів з іншими суспільними групами та інститутами.

Предметом соціології релігії є соціально-релігійні взаємовідносини, що виникають між людьми з приводу їхнього місця і ролі в соціальній підсистемі «релігія», структури і функції цих відносин, взаємодії з іншими соціальними відносинами. Подібна взаємодія відбувається у взаємозв’язках соціології релігії з іншими спеціальними соціологічними теоріями: соціологією особистості, соціологією культури, соціологією виховання, соціологією освіти, соціологією організацій, соціологією громадської думки, соціологією родини. Предметом соціології релігії є також проблеми секуляризації і релігійності. Соціологічний аналіз релігії припускає з’ясування її соціальних, гносеологічних, психологічних коренів.

Предметом дослідження є відносини релігії та її соціальних функцій, закономірності впливу суспільних відносин на релігію, її зворотний вплив на громадське життя, зв’язки між релігією та іншими елементами культури.

Предметом соціологічного аналізу є соціальна структура релігії, зв’язки і відносини між окремими елементами релігії як цілісної системи, релігійна свідомість як фактор регуляції соціальної поведінки, окремі релігійні інститути, організації, спільності. Досліджуючи різні релігійні системи, соціологія прагне виявити загальні істотні властивості, що відрізняють релігію від моралі, мистецтва, інших форм суспільної свідомості.

1. Соціологічні методи аналізу релігії

Соціолог використовує для аналізу релігії методи, вироблені і застосовувані соціологією в дослідженні соціальних явищ узагалі: опитування і статистичний аналіз; спостереження та експеримент; порівняльний аналіз; аналіз письмових джерел, історичних документів.

Одним з найважливіших є метод опитування, що проводиться або у вигляді стандартизованого інтерв’ю, коли питання задає інтерв’юер, або у формі заповнення анкети респондентом. Респондентам задають питання про їхню релігійну належність, про те, як часто вони відвідують церкву, моляться, якою мірою знають віровчення, як ставляться до окремих його моментів, тобто питання, що дають змогу судити про характер і ступінь релігійності.

Ще одним методом емпіричних досліджень є спостереження. Воно може бути стандартизованим, коли соціолог має у своєму розпорядженні певну програму дослідження і по спеціальній процедурі фіксує виділені їм показники. Може також застосовуватися включене спостереження, коли дослідник живе чи працює в середовищі тих, кого вивчає. Цей метод використовувався, зокрема, останнім часом соціологами, які вивчали нові релігійні духи. Цей метод має очевидні переваги, оскільки дає можливість виявити обставини, доступні тільки за умови участі в діях, що спостерігаються.

Метод експерементування, застосований в інших областях соціологічного дослідження, у соціологічному вивченні релігії майже не застосовувався, оскільки релігія торкається глибоких, таємних почуттів особистості, що за етичних мотивів не повинні ставати об’єктом маніпулювання ні за якою метою.

Важливим інструментом соціологічного дослідження релігії є аналіз письмових джерел, історичних документів. Цей метод дослідження успішно використовувався при розробці типології релігійних організацій, дослідженні етапів еволюції релігії в історії суспільства, впливу протестантизму на розвиток капіталізму.

Досить строгим методом аналізу змісту різного роду документів є контент-аналіз – відокремлювання дослідником релігійних тем чи припущень, які не висловлюються чи не розглядаються у досліджуваних матеріалах. Такий аналіз дає можливість «побачити» реальну релігійну свідомість певної групи, що відрізняється від офіційного вчення.

Таким чином, соціолог має у розпорядженні різноманітні взаємодоповнюючі методи, що дають йому змогу на емпіричному рівні досліджувати релігійну поведінку, накопичуючи необхідні дані для теоретичних узагальнень.

Що стосується методів, за допомогою яких досліджує свій предмет соціологія релігії, то на сучасному етапі її розвитку все більш характерним стає методологічний плюралізм. Вона вправі і зобов’язана використовувати будь-які методи і прийоми, що виявляються найефективнішими в цій пізнавальній ситуації.

До основних понять соціології релігії належать такі: релігія, соціально-релігійні відносини, релігійна організація, релігійний соціальний інститут, релігійність, релігійна свідомість, релігійна віра,, соціальні функції релігії, сакралізація, секуляризація, атеїзм, нетрадиційні релігії.

2. Соціологія релігії

2.1 Розвиток соціології релігії

Своїм виникненням соціологія релігії багато в чому зобов’язана тим процесам у європейському суспільстві, початок яких поклала епоха Просвітництва й антифеодальних буржуазних революцій. Це був час найглибшої кризи феодально-релігійної свідомості і піднесення буржуазно-демократичної ідеології, що вступили в люту боротьбу. Одним з найважливіших джерел соціології релігії була соціально-філософська критика феодальних суспільних відносин і церкви як соціального інституту, особливо з боку французьких енциклопедистів XVIII ст. Ця критика сприяла пробудженню інтересу до питань соціальної обумовленості релігії та її ролі у житті суспільства.

Одним з перших мислителів нового часу, який обґрунтував можливість розгляду релігії з позиції наукового мислення, був І. Кант (1724 – 1804). Заслуга І.Канта полягає в тому, що він відокремив питання існування Бога, душі, волі – питання теоретичного розуму – від питання практичного розуму: що ми повинні робити? Він спробував показати, що практичний розум, який розкриває, у чому полягає наш обов’язок, ширше розуму теоретичного і не залежить від нього.

Перші кроки в пошуках наукового пояснення феномену релігії зробив фундатор соціології О.Конт (1798 – 1857). Відповідно до його вчення людський дух у своєму розвитку проходить три стадії: теологічну, метафізичну і позитивну. Позитивізм виступає з вимогою «чистого досвіду», тобто дослідження явищ без філософії і будь-якого оцінного знання.

Ідея органічної єдності соціальної системи та її еволюційного прогресу була центральною в соціології Г.Спенсера (1820 – 1903).

На становлення соціології релігії істотно вплинула матеріалістична тенденція у філософії релігії, яскравим представником якої був німецький філософ Л.Фейєрбах (1804 – 1872). У своїх фундаментальних працях «Сутність християнства», «Походження релігії», він намагався показати, що людина – це початок, середина і кінець усякої релігії. Сутність релігії є людське серце, від розуму воно відрізняється тим, що прагне вірити і любити. Бог – це досконала і могутня людина. Релігія – сон людського духу.

Ідеї Л.Фейєрбаха знайшли продовження та розвиток у діалектичному матеріалізмі К.Маркса (1818 – 1883) і Ф.Енгельса (1820 – 1895). Розглядаючи сутність релігійної свідомості, вони вважали, що ця свідомість є ілюзорним подвоєнням світу, тобто визнанням поряд з реальним, природним і соціальним буттям іншого, потойбічного світу. У якому, згідно з усіма світовими релігіями, знаходять чи знайдуть своє ідеальне вирішення всі протиріччя земного буття, що непокоять людський дух.

К.Маркс і Ф.Енгельс сформулювали основні принципи соціально-філософського аналізу релігії. Одна з відмітних рис їхньої концепції релігії полягає в тому, що релігія як соціальне явище має історичну природу.

Багато в чому бу не згоден з К.Марксом німецький учений М.Вебер (1864 – 1920). Хоча він і визнавав, що релігія може діяти як консервативна сила і часто є перепоною на шляху соціального розвитку, водночас учений вважав, що вона здатна діяти як один із факторів соціальної динаміки. М.Вебер виходив з того, що найважливіші фактори соціальної зміни кореняться в культурних системах, до яких належить релігія.

У сучасній західній соціології виокремлені два основних напрями дослідження проблем релігії: функціональна теорія релігії і теорія конфліктів.

Функціоналісти прагнуть з’ясувати, яким соціальним цілям служить релігія; прихильники теорії конфлікту аналізують, яким способом релігія усталює класову систему, руйнує її чи одночасно сприяє тому та іншому.

Позицій функціоналізму в дослідженні релігії дотримувався також З.Фрейд (1856 – 1936). Релігія, на його думку. захищає людей від страху безпорадності, випробуваного в дитинстві. Як дитина знаходить захист від цього страху в батьків, так і дорослі прагнуть знайти його в люблячого всемогутнього Бога. За Фрейдом, релігійні поняття, що мають свої корені у психології людини, не можна вважати вірними у прямому розумінні. Він вважав, що релігійні поняття – це соціальні ілюзії. Ці ілюзії були б відкинуті, якби люди усвідомили, що вони засновані на психологічних потребах, які суперечать матеріальній природі.

Одна з головних ідей прихильників теорії конфліктів полягає в тому, що релігія зміцнює становище панівних груп суспільства, що пригнічують менш впливові групи. Це здійснюється за допомогою вірувань, що пропонують нижчим класам надію на краще життя в іншому світі. У такий спосіб відволікається їхня увага від проблем цього світу.

Найпослідовнішими прихильниками теорії конфліктів є дослідники-матеріалісти, які вважають релігію знаряддям класового панування.

З кінця 60-х років ХХ ст. до двох розглянутих теорій додався феноменологічний напрям у соціології релігії, що незабаром став провідним.

Серед представників цього напряму виділяють насамперед американського соціолога П.Бергера і західнонімецького вченого Н.Лукмана.

Розвиток вітчизняної соціології релігії пов’язаний з виокремленням її в окрему спеціальну соціологічну теорію.

Особливо широко конкретно-соціологічні дослідження у галузі релігії велися в 60-х роках ХХ ст.. (Р.Балтанов, А.Клибанов, А.Лебедєв та ін.) Значно розширилася проблематика дослідження, склалися основні напрями: розробка понять апарату соціології релігії, методів конкретних соціологічних досліджень; місце і роль релігії в різних етнічних, територіальних спільнотах, професійних і демографічних групах; процеси секуляризації в соціалістичних країнах; зміни в релігійній свідомості, культі і релігійних організаціях; соціологічні проблеми атеїстичного виховання.

2.2 Релігія як соціальний феномен

Під релігією розуміється комплекс вірувань і практичних дій, за допомогою яких люди спілкуються або намагаються спілкуватися з реальністю, що лежить за межами повсякденного досвіду. Сюди можна зарахувати всі ті явища, що від інших (етичних, естетичних, політичних та їм подібних) відрізняються саме як релігійні, тобто все те, у чому людина виражає свою віру в надлюдську силу, і що вона робить, щоб підтримати свій зв’язок з нею.

	РЕЛІГІЯ (структурні елементи)
СИСТЕМА ДОГМАТІВ - офіційні церковні документи, богословська література, міфи, легенди				КУЛЬТ – сукупність релігійно – магічних дій у відповідності з канонами релігії
СПЕЦИФІЧНІ ЕМОЦІЙНІ ПЕРЕЖИВАННЯ – пов’язані з віруванням та культом				НОРМИ МОРАЛІ – освячені в системі догматів даної релігії
	ЦЕРКВА – суспільний інститут, що об’єднує людей на релігійному та більш широкому грунті

Структурні елементи релігії як соціального феномена

Релігія – це сфера духовного життя суспільства, групи, індивіда, спосіб практично-духовного освоєння світу й галузь духовного виробництва.

Як така вона являє собою:

проявів сутності суспільства;

з необхідністю виникаючий у процесі становлення людини і суспільства аспект їхньої життєдіяльності;

спосіб існування і подолання людського самовідчуження;

відображення дійсності;

суспільну підсистему;

феномен культури.

Ураховуємо фактори, що детермінують релігію. І тут важливо відповісти на запитання: «Під впливом яких факторів релігія виникає, існує і відтворюється?» Можна виокремити соціумні, соціокультурні, антропологічні, психологічні, гносеологічні детермінанти, їх зазвичай метафорично називають «коренями релігії».

У вітчизняній соціологічній літературі склався загальний підхід до розуміння сутності і ролі сукупності причин виникнення релігії, що одержав теоретичне оформлення у вченні про соціальну сутність і природу релігії. Цей підхід є основою соціологічної теорії релігії. У ній вирізняють соціальні, гносеологічні і психологічні корені релігії, причому соціальні корені є визначальними. Вони являють собою систему соціальних відносин, що детермінують виникнення, функціонування і відтворення релігії.

Від соціальних коренів релігії відрізняють її історичні корені, під якими мається на увазі історична обумовленість сучасної релігії її попереднім розвитком. Що стосується її гносеологічних коренів, то вони пов’язані з формуванням у свідомості людини релігійних уявлень під час її пізнавальної діяльності. Суть цих уявлень полягає в абсолютизації суб’єктивного боку процесу пізнання, мінливого відображення реальності. Формування релігійної свідомості пов’язано з людською психікою, оскільки релігійні відправлення завжди супроводжуються сильними емоційними настроями. У цьому зв’язку виокремлюють психологічні корені релігії.

Розуміння обумовленості сутності релігії сукупністю причин її виникнення (детермінант) дає змогу чіткіше визначити структуру релігії. Один з можливих варіантів структуризації релігії запропонував Д.Маркович. Структуру релігії, за Д.Марковичем, утворюють п’ять елементів:

перший являє собою саму ідею надприродної істоти;

другий елемент полягає в почутті поваги і страху, що релігійна людина відчуває перед надприродною істотою;

третім елементом є релігійні символи, що представляють надприродну істоту (оскільки вона не піддається безпосередньому спогляданню) і за допомогою яких релігійна людина встановлює з цією істотою контакт;

четвертий елемент – ритуал, тобто особливі дії релігійного характеру (молитви, жертвоприношення і т.ін.), за допомогою яких релігійна людина звертається до божества;

п’ятий елемент складають релігійні організації і служителі, які сприяють здійсненню комунікації релігійної людини з надприродною істотою.

У процесі розвитку соціології релігії та інших релігієзнавчих наук виникла ще одна п’ятиелементна структура релігії, що охоплює такі елементи: доктрину, міф, етичні цінності, ритуали та інші форми культової практики, а також різні форми поширення релігії. Певний інтерес становить схема структурування релігії, запропонована Джонстоуном. Вона складається з певної кількості основних елементів, що допомагають зрозуміти, чи є релігією система вірувань:

По-перше, релігія припускає наявність групи віруючих, хоча і може бути пов’язана з глибоко особистим переживанням. Дослідження релігії спирається на вивчення певних спільностей, наприклад католиків, протестантів, іудаїстів чи таких організацій, як секти.

По-друге, релігія асоціюється з поняттям, що вважаються священними.

Вона проводить розподіл між предметами повсякденного життя і незвичайними явищами – чудесами. Ці явища стають священними тому, що вважаються пов`язаними з чимось надприродним – з якоюсь силою чи істотою, можливості якої необмежені законами природи. У різних релігіях існують свої священні предмети і події.

По-третє, релігія має певну сукупність вірувань – віросповідання. Ці вірування пояснюють людську натуру, що оточує природу, і надприродні сили, що вважаються священними.

По-четверте, релігія припускає особливу сукупність дій чи ритуалів. Ритуали – зразки поведінки стосовно священних і надприродних сил.

У сучасній соціологічній літературі відзначається тенденція при структуризації релігії не обмежуватися гносеологічним і психологічним боками релігії, а включати у структуру і організаційні елементи. Так, наприкінці 80-х років ХХ ст.. у структурі релігії, як правило, виокремлювали три основних елементи – релігійну свідомість, релігійний культ і релігійні організації.

Релігійна свідомість являє собою перекручене, фантастичне відображення людьми панівних над ними природних і суспільних сил; при цьому «земні сили набирають форму неземних». Основною ознакою релігійної свідомості є віра в реальність надприродного.

Релігійний культ – це система символічних дій, за допомогою яких віруючі прагнуть впливати на надприродне.

Для об’єднання віруючих існують релігійні організації (церква, секта і т.ін.) і особлива група людей – духівництво, функціями якого є керівництво релігійними культовими діями.

У результаті пошуку у соціології релігії викристалізувалися такі структурні елементи: 1) релігійна свідомість; 2) релігійна діяльність;

3) релігійні відносини; 4) релігійні інститути і організації.

3. Функції релігії

Склалися два підходи до розуміння функцій релігії.

Перший з них полягає в тому, що дослідники намагаються визначити, відокремити «специфічно релігійну» функцію – функцію «фіктивного регулювання», пов’язану з помилковим тлумаченням й ілюзорним заповненням дійсності. Переконливіше виглядає другий підхід, суть якого полягає не в «специфічних для релігії» функціях, а у специфічності виконання релігією тих чи інших соціальних функцій, зумовлених потребами суспільства, соціальних груп та індивідів.

Світоглядна функція. Релігія містить у собі певне світорозуміння (пояснення світу, місця людини в ньому, природи людини), світовідчуття (емоційне відображення зовнішнього світу і самовідчуття людини), оцінку світу, світосприймання. Релігійний світогляд реалізується у поведінці і взаємовідносинах віруючих, у структурі релігійних організацій.

Світоглядну функцію релігії ще називають сенсопокладаючою чи функцією значення.

Компенсаторна функція. Релігія виконує соціальну функцію компенсатора, що реалізується в релігійному заповненню дійсності, а також у релігійній розраді. У релігії відбувається уявне зняття протиріч: реальне гноблення переборюється «волею в дусі», соціальна нерівність перетворюється в рівність у гріховності, у стражданні; роз’єднаність замінюється братерством «у Христі», у громаді; фактичне безсилля людини компенсується всесиллям Бога, смертний виявляється безсмертним; узагалі світ зла і несправедливості замінюється «Царством Божим».

Комунікативна функція. «Богоспілкування» вважається вищим видом спілкування, а спілкування з «ближніми» - другорядним. Спілкування відбувається насамперед у культовій діяльності. Богослужіння у храмі, молитовному будинку, участь у таїнствах, суспільна молитва розглядаються як головний засіб спілкування і єднання віруючих з Богом і один з одним. Поза культова діяльність і взаємовідносини також забезпечують спілкування віруючих.

У процесі спілкування віруючих виробляються певні правила і норми поведінки, що служать соціальними регуляторами. Це регулювання складає зміст ще однієї функції релігії – регулятивної.

Регулятивна функція. Релігійні ідеї, цінності, установки, стереотипи, культова діяльність і релігійні організації є регуляторами поведінки людей. Як нормативна система і як основа суспільно санкціонованих способів поведінки релігія переважно упорядковує думки, устремління і дії людей.

Легітимізуюча функція. Релігія як один з важливих соціальних інститутів суспільства бере на себе і частину такої важливої соціальної функції суспільства, як узаконювання певних норм і правил поведінки, щоб підтримували стабільний порядок у суспільстві, обґрунтовували й узаконювали ціннісно-правову складову цього порядку.

Ідеологічна функція. Релігія в суспільстві може відбивати точку зору певних груп, прошарків, класів, при певних обставинах може претендувати на роль єдиновірної і протиставлятися іншим віруванням і релігіям, а тим самим протистояти системі релігійних поглядів інших прошарків і класів. У цьому разі релігія починає відстоювати класові чи групові інтереси, виконуючи тим самим ідеологічну функцію. Зі збереженням і забезпеченням стабільності суспільства безпосередньо пов’язана ще одна функція релігії – інтегративна.

Інтегративна функція. Релігія може бути фактором інтеграції суспільства, групи. Підсумовуючи поведінку і діяльність індивідів, поєднуючи їх думки, почуття, прагнення, спрямовуючи зусилля соціальних груп та інститутів, релігія сприяє стабільності цього суспільства.

Висновки

Проаналізувавши соціологію релігії можна зробити висновки:

- соціологія релігії – це галузева соціологічна теорія, що вивчає релігію як соціальний феномен у різноманітних його проявах, визначивши тим самим її за об’єкт дослідження. Предметом соціології релігії є соціально-релігійні відносини і взаємозв’язки, що виникають між людьми на підставі їхнього місця та ролі в соціальній підсистемі «релігія», структури та функцій цих зв’язків, взаємодії з іншими соціальними відносинами;

- у дослідженнях з проблем релігії соціологія використовує методи опитування, спостереження та експерименту, статистичного та порівняльного аналізу, аналізу документальних та історичних джерел;

- релігія як соціальний феном має свою структуру (релігійну свідомість, релігійну діяльність, релігійні відносини, релігійні інститути та організації) і функції (світоспоглядальна, компенсаційна, комунікативна, регулятивна, легітимізуючи, ідеологічна та інтегративна);

- основні соціальні процеси в релігійній сфері (сакралізація та секуляризація) взаємодіють з іншими соціальними процесами і залежно від наявності відповідних соціальних умов та під впливом соціальних чинників сприяють підвищенню чи зменшенню соціальної ролі релігії у функціонуванні конкретного суспільства.

У сформованій в Україні релігійній ситуації, що характеризується протистоянням різних релігійних конфесій, завданням соціології є уважне, зважене, неупереджене дослідження з наукових позицій коренів і причин виникнення міжрелігійних конфліктів, відстеження за допомогою соціологічного моніторингу рівня соціальної напруженості на ґрунті релігійних вірувань, проведення на цій основі широкої просвітницької роботи серед населення і вироблення практичних рекомендацій для владних структур щодо досягнення миру і злагоди серед громадян країни з різними відносинами до релігії загалом та її окремих напрямів.

Список використаної літератури

1. Лубовський В.Д. Соціологія релігії // Соціологія: Короткий енцикл.слов. / За заг. ред. В.І.Воловича. – К.: УЦДК, 1998.

2. Лукашевич М.П., Туленков М.В. Соціологія. Загальний курс: Підручник. – К. : Каравела, 2004.

3. Лукашевич М.П., Туленков М.В. Спеціальні та галузеві соціологічні теорії. Навч. посіб. – К. : МАУП, 2004.

4. Соціологія: Загальний курс: Навч.посіб. / Піча В.М. – К. : Каравела, 2000.

5. Соціологія: Підручник / За ред. В.Г.Городяненка. – К. : Академія, 2002.

6. Спеціальні та галузеві соціології: Навч.посіб. / За ред. В.Є.Пилипенка. – К. – Каравела, 2003.

7. Соціологія: Навч. посібник / За редакцією С.О.Макеева. – К.: Українська енциклопедія ім. М.П.Бажана, 1999.

8. Руденко І.П. Соціологія: Курс лекцій: Навч. посібник для вузів. – Харків. 1996.