Збереження національних культур в епоху глобалізації

Збереження національних культур в епоху глобалізації

Збереження національних культур в епоху глобалізації

План

1. Глобалізація – новий етап розвитку цивілізації

2. Унікальність глобалізації як еволюційного процесу

3. Прогнозовані наслідки для розвитку особистості

4. Протиріччя між традиційними й сучасними цінностями

Література

1. Глобалізація – новий етап розвитку історії

Об'єктивний процес радикальної корінної зміни буття людини у світі обумовлений глибинними зрушеннями в способах і типах діяльного й міжособистісного спілкування в загальнопланетарному масштабі. Інформаційна революція кінця ХХ століття перетворила в реальність ідею про єдиний взаємозалежний і взаємопогоджуваний світ, що знаходить риси “світового села ” (ЮНЕСКО). Комп'ютеризація, Інтернет, супутникові комунікації зв'язують воєдино економіку, науку, культуру всіх країн і регіонів миру. Створюється ситуація комунікативної прозорості, вільного проходження, перетікання інформаційних потоків, що не знають ніяких границь і демаркаційних ліній. Всесвітня павутина, Інтернет, утворить нову віртуальну реальність, нову імперію зі своїми законами й нормами. І ніхто не в змозі протистояти цьому об'єктивному процесу, якщо не хоче виявитися на узбіччі світової історії.

Глобалізація, сутнісною основою, який є інформаційна революція, впливає на всі сфери людського життя - економіку, політику, культуру, мову, утворення, духовно-моральний розвиток, міжетнічні й межконфесіональні відносини. Всі ці сфери, утягуючись у темп, що, більш швидким стає освоєння й обмін інформацією, здобуваються якісно нові риси.

Під глобалізацією, автор розуміє, приєднуючись до думки відомого російського вченого В.М. Межуева, “взаємозалежність, що підсилюється, національних держав і регіонів, що утворять світове співтовариство, їхню поступову інтеграцію в єдину систему із загальними для всіх правилами й нормами економічного, політичного й культурного поводження ”[1].

Як зауважує М. Делягин, один з перших у Росії дослідників розглянутого феномена, глобалізація характеризується такими рисами, як “руйнування адміністративних бар'єрів між країнами, планетарне об'єднання регіональних фінансових ринків, придбання фінансовими потоками, конкуренцією, інформацією й технологіями загального світового характеру. Найважливішою рисою глобалізації є формування в масштабах усього миру не просто фінансового або інформаційного ринку, але фінансово - інформаційного простору, у якому в усі більшому ступені здійснюється не тільки комерційна, але й вся діяльність людства ”[2].

Відомий російський філософ С. Панарин уважає, що глобалізацію “визначають як процес ослаблення традиційних територіальних, соціокультурних і державно-політичних бар'єрів, інколи ізолював народи друг від друга, але в той же час застерігав від неупорядкованих зовнішніх впливів, і становлення нової, системи міжнародної взаємодії й взаємозалежності ”[3]. Однак на сьогоднішній день немає загальновизнаної концепції глобалізації. У різних регіонах, суспільствах, наукових дисциплінах цей термін має свій специфічний зміст. Процес глобалізації, таким чином, ще має потребу в серйозному теоретичному осмисленні.

Глобалізація будучи домінуючим цивілізаційним процесом сучасності, разом з тим, убирає в себе багато властивостей інших загальносвітових процесів, являючи собою явище принципово нове в історії людства, не будучи простим продовженням існуючих раніше інтеграційних загальносвітових тенденцій.

2. Унікальність глобалізації як еволюційного процесу

Принципова новизна глобалізації полягає не в її масштабі й сфері впливу - хоча вони безпрецедентні, - але в явній свідомій спрямованості глобалізації. Вона тільки на перший погляд здається процесом дифузійним, вільно сформованим, природним і не залежним від волі й наміру людей. Процеси такого роду випадковими, виниклими самі собою й у цьому змісті природними не бувають. Такі процеси мають своїх ініціаторів, свого суб'єкта. Хто, для чого, з якою метою, яким образом ініціює, підтримує, направляє процеси глобалізації можна тільки припускати й догадуватися.

В основі своєї глобалізація - це, насамперед культурна стратегія Заходу, спрямована на скорення й поневолення всього “іншого ”, незахідного, некультурного, нелюдського. Глобалізація - це прийняття норм, цінностей й інститутів західного буття всім людством як необхідність закону, “веління часу ”. У цій стратегії всі “незахідне ”, своєрідне, інше повинне зникнути або зайняти свою скромну нішу у встановленій системі цінностей.

Очевидно, що глобалізація приносить відчутні вигоди одним країнам й є нещастям для інших; очевидно, що за анонімністю глобалізації хтось коштує й т.д. Але реконструювати суб'єкта глобалізації, виходячи із принципу “кому вигідно, хто зацікавлений ”; розкрити її зміст по формах її прояву - справа гранично складне. Тим більше, що всесвітня історія сьогодні взагалі носить анонімний характер: практично всі люди у всіх країнах відсторонені від реальної можливості впливати на хід подій; при зовнішній активності й навіть суєті люди реально є об'єктом керування й маніпулювання; поводження мас й окремих індивідів і планується й програмується (прориваючись досить часто в так званих немотивованих діях і вчинках). Причому реальна пасивність сучасної людини, при граничній зовнішній активності, практично не залежить від типу державного устрою, тому що кожна по-своєму відстороняє людей від реального впливу й на загальні процеси в суспільстві, і на процес особистісного розвитку. Можна навіть затверджувати, що демократичні режими відрізняються ще більшою витонченістю відсторонення людини від керування ситуацією.

Глобалізація і є граничною формою продукування пасивності людини у всесвітньому масштабі. От у чому полягає основний її негативний зміст. Вона зазіхає на сутність людини - бути відповідальним творцем свого життя. Ті обрії розвитку, які процеси сучасності (синтезовані глобалізацією) залишають людині, примітивні. Людина, чим далі, тим більше уніфікується, втрачає особистісну специфіку, віддає себе, виступає супротивником глибоко битійного різноманіття, що є умовою знаходження людиною своєї сутності. Глобалізація, таким чином, відповідальна за ці негативні процеси.

Можна й далі описувати основні характеристики глобалізації, що розуміє як сучасна форма світового ладу, як актуальний етап в історії світової цивілізації. Зрозуміло, що домінуючою тональністю такого дослідження буде насторожене відношення до глобалізації. Всі, крім її активних ініціаторів, перебувають у такому відношенні. Попри все те не можна не відзначити, що глобалізація, особливо при поверхневому її розумінні, несе в собі дуже багато, якщо не позитивних наслідків, те, принаймні, позитивних можливостей, основна з яких - можливість максимально вигідного для тієї або іншої країни інтегрування у світове співтовариство. Наскільки така інтеграція реально можлива - питання надзвичайно хворобливий для більшості країн, його воліють не обговорювати, але сама можливість змушує приєднуватися до прихильників глобалізації, що підсилює її, а конкуренція за “тепле місце ” у глобальних процесах дає глобалізації енергію до росту й поглиблення. Можна й далі міркувати про глобалізації на абстрактному рівні, але більше продуктивний, буде, аналіз її впливу на конкретні області суспільного й особистісного буття. Насамперед, така її сфера, як культура й людські цінності й подивитися, яке вплив глобалізації на них.

Так, у вересні 2000 р. глави держав й урядів прийняли Декларацію тисячоріччя ООН, де своїм головним завданням вони оголосили “забезпечення того, щоб глобалізація стала позитивним фактором для всіх народів миру ”[4]. Це пов'язане з тим, що благами глобалізації зараз користуються досить нерівномірно й нерівномірно розподіляються її витрати. У виграші виявляються ті країни, які мають глобальну конкурентоздатність, тобто країни західного постіндустріального миру.

Глобалізація у відомій мері відтворює у всесвітньому масштабі негативні сторони ринкового господарювання, які в цілому вдалося приборкати країнам Заходу шляхом побудови “соціальної держави ”. Нині у світовій економіці панують фінансово-олігархічні сили, що виносять на глобальний рівень самі грубі форми індивідуального й групового егоїзму. Глобалізація стає засобом зосередження багатства й влади в руках окремих людей й угруповань. Приведемо факти. Троє найбагатших людей Землі мають багатства, що перевищують багатства 47 бідних країн миру, 475 найбагатших осіб контролюють багатства, що перевищують надбання половини всього людства. Співвідношення між багатої однією п'ятою частиною світового населення й одного п'ятої найбіднішого населення Землі досягло 1:75[5].

У результаті росту вбогості й нерівності основи глобальної безпеки перебувають під загрозою. З метою виживання людства необхідно змінити вектор глобалізації, а саме заохочувати й підтримувати соціально відповідальний і гуманістична орієнтований підхід до глобальних проблем сучасності.

Сьогодні в суспільній думці багатьох країн глобалізація асоціюється з експансією західної цивілізації. Заради того, щоб зберегти свою “цивілізовану оболонку ”, незахідні країни намагаються вибрати шлях назад, в, формі “повернення традицій ”, що веде найчастіше до застою і їхньої ізоляції від сучасного миру. Глобалізація зовсім не тотожна вестернізації; хоча джерелом глобалізації є західний мир, воно являє собою закономірний результат соціальної еволюції, втілюючи собою загально цивілізаційний дух, властивому всьому людству. Інакше кажучи, що виходять від глобалізації імпульси є провісниками формування глобальної цивілізації. Зовнішню (матеріальну) оболонку глобальної цивілізації, що народжується, являє собою світова економіка, а її внутрішнє (духовне) ядро - система загальнолюдських цінностей.

У Декларації тисячоріччя Організації Об'єднаних націй, говориться: “Глобалізація може знайти повністю всеохоплюючий і справедливий характер лише за посередництвом широкомасштабних і наполегливих зусиль по формуванню загального майбутнього, заснованого на нашій загальній приналежності до роду людському у всьому його різноманітті ”[6].

Джерело стійкого розвитку людства укладений у розмаїтості й різноманітті культур. “Наша культурна розмаїтість, - говориться в Хартії Землі, проголошеної ООН, - є коштовною спадщиною, і різні культури знайдуть свої власні шляхи до реалізації свого бачення стійкого способу життя ”[7].

Людство повинне розширити глобальний діалог, ініційований Хартією Землі, тому що нам треба багато навчитися друг у друга в пошуках істини й мудрості. Ми повинні знайти гармонію між розмаїтістю і єдністю, індивідуальною волею й суспільним благом, короткостроковими планами й довгостроковими цілями.

“Глобальний мир, - пише И.А. Василенко, - необхідно творити в діалозі цивілізацій як загальний простір багатогранної духовності - завжди відкрите й вічно вдосконалюється в процесі розуміння іншого ”.

Як видно із усього вищеописаного, глобалізація - процес багатомірний: вона втягує у свою орбіту самими різними способами й засобами. Згідне пануючому впливу економіки на всі сторони життя сучасного миру, глобалізація саме на економічну сферу й робить акцент, що цілком природно. Де ж ще, як не тут, можна чекати вигід від глобалізації, тим більше що загальносвітовий поділ праці й економічна специфікація країн роблять неминучої подібну глобальну інтеграцію. Тому глобалізація в сфері економіки здається чимось самим собою що розуміє й природним. При цьому сучасна аналітична думка не доходить до розуміння того, що економіка, при переносі на неї сьогодні ціннісного акценту, є концентрованим вираженням усього суспільства, усього людини, і, інтегруючи економіки, країни інтегруються цілком, всебічно.

3. Прогнозовані наслідки для розвитку особистості

Можна тому, не наполягати особливим образом на необхідності уніфікації національних культур у процесах глобалізації - цей процес з'явиться наслідком економічної інтеграції, незважаючи на помітну автономність культури від економік, і, здавалося б, здатність культури зберегти свої специфічні національні, традиційні, ідейні підстави в глобальних економічних інтеграційних процесах.

Сьогодні, культура повинна бути осмислена як вирішальний аспект глобалізації, а не простої реакції на економічну глобалізацію. При цьому не слід уважати, що глобалізація культури - це встановлення культурної однорідності у всесвітньому масштабі. Цей процес містить у собі культурні зіткнення й протиріччя. Конфлікти й зіткнення різних культур і цивілізацій - головний фактор сучасного багатополярного миру. В умовах глобалізації необхідна нова філософія - філософія взаєморозуміння, розглянута в контексті діалогу Сходу й Заходу, Півдня й Півночі.

Стиск соціального миру, з одного боку, і швидкий ріст усвідомлення миром “розширення ” самого себе, з іншого боку, створює глобальна умова, при якому цивілізації, регіони, нації-держави, корінні народи, позбавлені державності, конструюють свою історію й ідентичності. У світі різко виросло відчуття власної унікальності й самобутності в народів і регіонів. Можна сказати, що захист місцевих національних традицій й особливостей є глобальним феноменом.

Отже, принципово здатність до самозбереження специфічних культур можлива, але реалізується ця можливість тільки за певних умов. Найпершим з них є безумовна значимість національної культури для світового співтовариства; для цього дана культура повинна бути не тільки внутрішньо багатої, але й сприйманої миром, потрібної миру - тоді світове співтовариство не рефлекторно зацікавлене в її збереженні, як загальному надбанні. У цій останній тезі дуже багато додаткових вимог, при дотриманні яких тільки й може зберегтися дана культура. Це, наприклад, здатність народів до сприйняття іншої національної культури. Така здатність припускає, у свою чергу, наявність у сприйманій культурі загальнолюдського змісту, причому настільки великий його зміст, щоб стала реальної можливість доглянути (тим або іншому народу) цей загальнолюдський зміст крізь призму свого національно-культурного сприйняття. Іншими словами, концентрація загальнолюдського в тій або іншій культурі повинна бути настільки значної, щоб вона забезпечила можливість подолання специфічно національних форм вираження загальнолюдського.

Таких культур, як це не сумно, небагато. Але й виконання даної умови ще не гарантує збереження культури - це тільки можливість. В інших культурних країнах повинне бути досить багато людей, здатних до сприйняття “чужої ” культури (чужий поставлено в лапки умовно, тому що висока культура не може бути чужий). Тільки тоді дана культура реально стає сприйманою. Але й на цьому шляху глибоку, загальнолюдську культуру очікують небезпеки: не вміючи знизити загальнолюдське значення, ініціатори уніфікації впливають саме на сприймаючу її людину, роблячи його нездатним до такого сприйняття. Тут є великий вибір подібних засобів: від вселяння ідей переваги власної культури (з паралельним руйнуванням й її) до знеособлювання кожної людини шляхом підміни особистісного сенсу життя на уніфіковані умовні життєві цінності, до засвоєння яких людини підштовхує конкурентна боротьба за їхнє володіння.

Глобалізація замість того, щоб бути засобом збагачення кожної культури всіма іншими в процесі їхнього рівноправного діалогу, перетворилася у форму знеособлювання практично всіх культур. Це представлялося б зовсім парадоксальним при розвинених сучасних засобах комунікації, якби не очевидне використання цих засобів у прямо протилежному напрямку - з метою не взаємного збагачення, але знеособлювання й уніфікації. При цьому страждають всі культури, культури економічно розвинених країн не виключення.

Глобалізація не вважається зі специфічним світоглядним змістом національних культур, у контексті якого ці культури тільки й мають свій особливий зміст. Позбав їхньої світоглядної підстави, при збереженні всього предметного багатства, і культури ці втратять свою глибину. Але саме так й є справа в глобальних процесах сучасності. На публіку виставляються зовні помітні феномени тієї або іншої культури - вони зізнаються цікавими, гідними уваги, але, не будучи вкорінені у світогляді, їх що породив, ці феномени сприймаються або як екзотика, або як примха, або як нонсенс, або як забавний фольклор.

Саме небезпечне у всіх цих процесах полягає в побудові культури, до якого ніхто не може сказати: “Це моя культура ”. Тим самим будується нічия культура, у неї немає суб'єкта, за неї ніхто не несе відповідальності. Тому вона може бути який завгодно: бездуховної, низької, злісної, руйнуючої. Якщо ця культура нічия, то ніхто не зобов'язаний опановувати нею, розвивати її, поліпшувати її. Культурні стереотипи фрагментарні, мінливі, умовні. Культура розсипається, перетворюється в набір формалізованих реакцій на проблемні ситуації. Тим самим культура перестає виконувати свою сутнісну функцію: уписування людини в мир, додання сенсу життя й буття людини.

Готовність і згода сучасної людини проблематизувати своє буття ще один раз, у зв'язку з новою культурою, побачити мир очами цієї нової культури - як того вимагає щире освоєння цієї культури, як цього вимагає прийняття або, навпроти, відторгнення нової культури - цієї згоди й готовності немає. Людина сучасного, насамперед західного миру не бажає нових проблем - no problem - його гасло, воно утомився від миру, давно виробив для себе стереотипи поводження й життєвого стилю, він не бажає турбуватися із приводу нового й тому дивиться на кращі зразки національних культур як на артефакт ілюзорного миру. Автор говорить тут про людину західного миру невипадково, тому що сьогодні є очевидним, що “перевірка” на значимість і значущість для миру тих або інших національних культур полягає у відповідності їхнім загальнолюдським цінностям, але на ділі ці загальнолюдські цінності підмінені цінностями західного миру - нормами демократичного суспільства Заходу, і тому саме “західний” людина виступає мірилом цінності національних культур. По-справжньому Захід може прийняти тільки знайоме собі, що не обов'язково збігається, але порівнянне; інше ж собі Захід не сприймає.

Національні культури повинні зважати на вимоги західної культури вже тому, що глобалізація, як всесвітній процес, є глобалізація навколо західних цінностей. Культурний стрижень глобалізації - західна культура.

Широко поширена думка, що глобалізація сприяє поглинанню культурою Заходу всіх інших культур. Дійсно, щоб бути “почутими ”, щоб пробитися й зберегтися, ці культури повинні вподібнюватися культурі Заходу. А уподібнення знижує самобутність національних культур, і сприйнятими стають культури в максимальному ступені відповідні здатності Заходу до сприйняття. У підсумку від самобутності національних культур нічого не залишається. Таке поширена думка, але воно лише лестить самолюбству суб'єктів національних культур, тому що ніяких подібних вимог до національних культур Захід не висуває. Він домагається всього перерахованого однією неуважністю й навіть байдужністю до національних культур. Всі ці кульбіти національні культури проробляють самі в бажанні бути сприйнятими. У результаті, від національних культур практично нічого не залишається.

Але, з іншого боку, якщо наполягати на своїй самобутності й не піклуватися про те, щоб бути “почутими ”, щоб стати цікавими світовому співтовариству, виникає небезпека залишитися цікавими тільки самим собі, значимими тільки в обрії своїх національних цінностей, тобто виявитися в стані культурної ізоляції. І коли в такий “заповідник ” національної культури уривається активна західна маскультура, останньої не треба багато часу на встановлення свого панування.

Інтеграція й фрагментація, глобалізація й регіоналізація сучасного миру доповнюють і взаємно підтримують один одного, а, виражаючись точніше, є двома сторонами того самого процесу. Із цієї причини для позначення нинішніх загально планетарних тенденцій іноді прибігають до терміна “локалізація ”, щоб підкреслити ті обставини, що співіснування синтезу й розкладання, інтеграції й роздробленості не є справою случаючи і його неможливо уникнути й скасувати.

Стійкість дихотомного мислення з його опозиціями (інтеграція -дезінтеграція, гомогенність- гетерогенність, глобалізація - локалізація) зберігається й при аналізі культури, де воно приймає форму діалектики місцевої й глобального, традиційних і ліберально-демократичної цінностей, оскільки, як ми вже відзначали вище, свідомість звичайно порівнює з нормами й цінностями Заходу. Культурному різноманіттю людства кинутий виклик з боку західної масової культури, і відповіддю на нього може бути тільки послідовне й поступове використання національних культурних цінностей, що сприяє позитивному рішенню вартих перед суспільством проблем.

У сучасному світі відбувається перехід від національної культури до глобальної культури, мовою якої служить англійська мова. Американський долар використається в усім світі, західна масова культура стрімко проникає в наше життя, модель ліберально-демократичного суспільства в тім або іншому ступені реалізується в багатьох країнах, створюється світовий інформаційний простір (Інтернет й інші, новітні інформаційні й комунікаційні технології), здійснюється глобалізація західної культури, виникає нова реальність - віртуальний мир і віртуальна людина. Таким чином, простір і час стають всі ближче й ближче, навіть зливаються. Виникли антиглобалісти й антизахідники. У цих умовах стає вкрай актуальним питання про збереження язикової й культурної ідентичності, самобутності й унікальності культури інших народів планети.

Тут, звичайно ж, може виникнути питання: невже в національних культур немає вибору й виходу, і підсумок завжди один - розчинення в пануючим сьогодні формах культури, втрата своєї самобутності й значимості, нівелювання й знеособлення? На думку автора, нітрохи. Гідний не потерпить поразки, треба тільки залишатися гідним. У жодному разі не можна поступатися цінностями національної культури. Їм треба додати загальнолюдську особу, і тоді національна культура буде сприйнята без шкоди.

Для рішення надскладного завдання входження національної культури в простір світової культури визначальної є не бажання сподобатися, а вміння залишатися собою. У жодному разі не можна замикатися в межах своєї культури, треба виходити у світовий культурний простір, але виходити треба з тим, що є, тому що саме цей зміст і має цінність. Тим більше, не можна змушувати національну культуру “торгувати собою ” і бути готовим до того, що її не приймуть, не розглянуть, не зрозуміють, не оцінять. Отже, вона “не до двору” епосі, часу.

Однак дещо в межах дозволеного національна культура може зробити для кращого сприйняття себе. Вона може скористатися тими можливостями, які надає глобалізація. Вона може тиражувати свій образ й “прийти в кожен будинок ”. Не виключено, що, не будучи прийнятої, із захватом на “кращих сценах миру ”, національна культура знайде відгук в інших регіонах, і вже відтіля буде сприйнята більш широко.

Але не буде великого лиха, як відзначає відомий казахстанський філософ А.Г. Косиченко, якщо національна культура не зустріне широкого розуміння. Зрештою, вона, у першу чергу, національна культура, а, отже, культура конкретних націй. Національна культура може й повинна виховувати людини на цінностях, властивій цій культурі. І якщо це дійсна культура, те така людина цікава миру, тому що крізь культурну самобутність людини проступає загальнолюдська культура. Національна культура коштовна саме своїми специфічними цінностями, тому що ці цінності є ні що інше, як ще один спосіб бачити мир і зміст буття в цьому світі. Цього ґрунту, не можна залишати, у противному випадку національна культура зникає.

Глобалізація усереднює, робить безликим цінності національних культур. При цьому неявно, але владно проводиться ідея про виживання культур, про право на існування тільки дієздатних в умовах сучасного миру культур. У такій ідеології немає нічого нового: вона є наслідок поширення ідеалів конкуренції на сферу культури. Нині потужні сили, що лобіюють, визначають результат “боротьби” культур. Затребуваної залишається тільки культура, уніфікована до втрати всякого змісту; у цій уніфікації є домінанта: всі культури уніфікуються до розмитих зразків культури економічно розвинених країн.

Разом з тим глобалізація з її неодмінним “розширенням Заходу”, як “перемігшої” парадигми людського розвитку, більше ефективної, оптимальної й раціональної лінії руху, викликає опір ще збережених анклавів традиційної культури.

Коли ми говоримо про традиційну культуру, те маємо на увазі культуру суспільств, соціальна структура яких заснована на традиційних духовних цінностях, що мають досить тривалу історію цивілізованого розвитку. Це суспільства з більш-менш безперервною й тривалою традицією формування національного менталітету й способу життя. У групу суспільств подібного типу входять і суспільства, що досягли на цій традиційній основі певних успіхів економічної модернізації, це такі країни, як: Японія, Китай, Південна Корея, Саудівська Аравія, Кувейт, Індія, Бразилія й т. д; і суспільства, що тільки коштують на шляху економічної модернізації, такі як пострадянські держави Центральної Азії, Іран, Пакистан, більшість держав африканського континенту: і “держави-ізгої”, такі як Північна Корея, Ірак, Куба.

З тим або іншим ступенем духовної напруженості, наявності економічних і соціальних проблем у даних країнах, сприйняття глобалізації має різні модуси: від крайнього неприйняття до розчинення своєї національної ідентичності в ім'я ефективної модернізації. Але в будь-якому контексті глобалізація - реальність, що вимагає вироблення адекватних цьому “виклику” мір й ідеологічних стратегій.

Якщо ж міркувати на самому загальному рівні, то глобалізація не корисна, але й не шкідлива культурі. Більше того, сама глобалізація є, наслідок компромісу культур, у якому його учасники йдуть настільки далеко, наскільки це собі дозволяють. Таким компромісом задається “поле” нової світової культури, і потім уже всі учасники “грають” за змушеними-погодженими правилами. Переможців при цьому немає.

З погляду автора, негативні впливи глобалізації на культуру миру й національні культури очевидна, і в цьому змісті глобалізація шкідлива культурі. Але глобалізація й “корисна” культурі. Може бути, уперше за весь історичний час свого свідомого культурного розвитку людина має можливість переосмислити значення культури в здійсненні їм змісту свого буття. Культура, за рідкісним винятком, завжди підмінювала собою процес духовного розвитку людини, ставлячи перед ним помилкові цілі й виснажуючи його дух на шляху їхнього досягнення. У глобалізації культура не губить себе - як це представляється, у глобалізації культура “проговорює” свої граничні підстави, розкриває свою сутність. Стає ясно, що сфера духовного розвитку людини зовсім не культура в її мирському виді, і що культура, як оброблення духу, є щось зовсім інше. Зберігається надія, що глобалізація, оголивши цей зміст культури, буде сприяти всупереч своїм ідейним установкам - духовному протверезінню людини, і, пройшовши через граничну кризу культури в глобалізації, людина одержить можливість реального духовного відродження в культурі.

Сам по собі феномен глобалізації часто перебільшується західною інтелектуальною елітою, що не завжди усвідомлює, що глобальні процеси, включаючи й обмін культур, будь те, приміром, спагетті, системи охорони здоров'я, науки, технології, одяг та інше, виникли дуже давно й були істотними елементами світової історії із часів перших цивілізацій Древнього миру. Можна сказати, що явища, з якими ми зіштовхуємося сьогодні, відбувалися незліченна безліч разів у минулому, і їх викликали ті ж процеси. Це інтеграція величезної кількості населення в імперські системи, їхня культурна гегемонія й наступна їхня дезінтеграція з культурною фрагментацією, сприйманої як локальне відродження в імперіях, що гинуть, - все це древні й часто супроводжувані насильством явища.

Значимість же нинішніх дискусій, що розвертають навколо цієї теми, на наш погляд, полягає в тому, що їхні учасники перенесли акцент із дихотомії “єдність - множинність ” миру на проблему усвідомлення цілісності миру в його бутті, його свідомості й науковому пізнанні. Можна сказати, що основна антиномія світоглядних досліджень - “мир й єдиний, і не єдиний ”- і тут одержує нове звучання: мир єдиний в одному відношенні, також як він єдиний в іншому відношенні.

Ще більш значно по своїх наслідках вплив глобалізації на цінності людини. Цінності людини багато ближче його особистісному ядру, чим культура. Культура - зовнішня оболонка цінностей людини, особливо цінностей, зв'язаних зі змістом буття людини, цінностей, що розкривають цей зміст.

Одержав широке поширення теза про те, що в глобальних процесах сучасності зіштовхуються дві системи цінностей: система цінностей, що має джерело в традиційній культурі й система цінностей, побудована навколо ліберальних і демократичних орієнтирів. Буде невірним інтерпретувати зіткнення цих двох систем цінностей як протистояння двох світів: старого, традиційного й сучасного, демократичного. Якби це було так, то протистояння двох ціннісних систем не мало б місця - можна було б говорити лише про історичну наступність цінностей людини, при якій традиційні колишні цінності трансформуються в новим, відповідним новим світовим реаліям, а такими є так називані ліберально-демократичні цінності. Мова ж, іде зовсім не про наступність цінностей у їхньому історичному розвитку, але саме про протистояння, що доходить іноді до політичних, релігійних і військових конфліктів; причому обидві позначені вище системи цінностей є цінностями, актуальними сьогодні, і їх не можна розвести, упорядкувавши за часом.

Досвід сучасного миру переконливо показує, що деякі традиційні структури дуже органічно вплітаються в тканину нинішньої цивілізації. Без досвіду неможливо й новаторство. Саме традиції дозволяють людині не втратитися, а пристосувати свій спосіб життя до стрімких змін сучасного миру.

Теза про це протистояння цінностей відображає тільки верхівку айсберга. Насправді ситуація із ціннісними орієнтирами в сучасному світі багато складніше. Більше глибокий розгляд проблеми показує, що саме поняття “традиційні цінності” є збірним, умовним, абстрактним. Строго говорячи, цінності людини завжди актуальні, вони повинні орієнтувати людину в сучасні йому реаліях. Повинні допомагати йому, жити змістовно, осмислено й відповідально, а зовсім не спричиняти роздвоєння його свідомості й поводження, коли внутрішній мир людини організований на одних цінностях, а його реальне функціонування в сучасному суспільстві - на інших, часто протилежні першим. Таке існування людини трагічно й конфліктогенно. Виникаюча при цьому ціннісна прострація особистості не дозволяє людині бути ні там, ні там, що, звичайно ж, не сприяє активній життєвій позиції, виробляє апатію й соціальну фрустрацію.

4. Протиріччя між традиційними й сучасними цінностями

Протиріччя між традиційними й сучасними цінностями поміщено не між ними, воно перебуває в системі саме сучасних цінностей, не дозволяючи їм укоренитися з достатньою підставою ні в особистісної, ні в суспільних сферах. У цьому, автор, бачить одну з основних причин реальної відсутності скільки-небудь цілісної системи цінностей сучасної людини, як на Заході, так і на Сході. Практично це можна бачити всюди: терористи, апелюють до системи релігійних цінностей, що виправдує їхньої дії, свідомо або несвідомо роблять підміну релігійних цінностей актуально-політичними цілями, і діють, уже зі змісту останніх, що обрав їхньої демократичної більшості.

Все це, переконливо демонструє ціннісну анархію в сучасному світі, що для зручності й виправдання йменується плюралізмом, але означає тільки одне: сучасний мир втратив ціннісні підстави своєї життєдіяльності. Звідси фрагментарність і непослідовність; умовність союзів і регіональних об'єднань; волюнтаризм, відсутність стабільності й критеріїв у політику; абсолютна маніпуляція гігантськими масами людей; надзвичайна й не виправдана влада ЗМІ й т.д.

Глобалізація зробила ці процеси повсюдними й загальними. Досвід останніх десятиліть дозволяє зробити дуже важливий і значний висновок: як такі війни в їхньому колишнім розумінні зараз не потрібні, якщо до воєнних дій і прибігають, то зовсім з іншими цілями, чим колись; ті результати, до яких раніше приводили війни, зараз цілком досягаються руйнуванням систем цінностей супротивника, і останній перетворюється при цьому навіть у союзника.

Не тільки традиційні цінності виявилися неспроможні перед викликами сучасності, що в принципі зрозуміло: вони складалися в зовсім інший культурній, соціально-політичній й економічній атмосфері, але цінності, породжені більше близької нам епохою, цінності, що концентруються навколо ліберальних і демократичних концептів й ідей - і ці цінності неспроможні й порожні, як те демонструє новітня історія. Західний мир, що нібито живе відповідно до цих цінностей, реально живе зовсім інакше, звівши деякий позитивний зміст цих цінностей до голого егоїзму, що граничить із тваринними інстинктами. Ліберальні цінності, будучи доведені до граничного їхнього практичного втілення, перетворилися в засіб руйнування суспільства, їх же й що породило.

Сьогодні зложилася ситуація, яку можна охарактеризувати як абсолютно критичну. Пануючи в процесах глобалізації, економічно розвинені країни, в основному західні, засобами силового й економічного тиску нав'язали практично усьому світу свої ціннісні установки, які до моменту переможної їхньої експансії демонструють розпад і розкладання в “метрополії”. Країни “третього миру”, втративши свої національні цінності й підвалини, зовнішнім образом ліберальні цінності, що прийнявши разом з ринковою ідеологією, часто доведені до абсурду й вихолощені, за допомогою відкритості інформаційних потоків, завдяки тій же глобалізації, виявляють, що вони виявилися утягненими у тверду систему відносин, що залишає їм небагато можливостей для маневру, систему, у якій ці країни залишилися без ціннісних, моральних і духовних орієнтирів і навіть без скільки-небудь ясної державної ідеології.

Як можна бачити, процеси глобалізації йдуть в усі прискорюваному темпі; звідси країнам, утягненим у ці процеси пізніше інших, доводиться особливо важко: зайняті всі зручні ніші й майже завершився етап формування правил, по яких тільки й можна брати участь у глобальних світових процесах. Часу на коректування курсу в країн-аутсайдерів практично не залишається, і треба орієнтуватися й перебудовуватися “на ходу”, з неминучістю роблячи при цьому помилки й упадаючи в ще більш складне положення. Із всіх деяких позитивних виходів з даної ситуації, автор рекомендував би наступне: тверезо оцінивши наявні й перспективні можливості країни, варто визначити своє місце в процесах глобалізації, знайшовши свій виграшний специфічний шлях. Причому мова йде не тільки про економіку й політика, але й про ідеології, про систему цінностей, навколо якої могли б об'єднатися широкі соціальні шари, що гарантувало б цивільний мир і згоду в країні в динамічному й украй нестабільному сучасному світі. Глибокий аналіз культурних, ціннісних, духовних аспектів глобалізації здатний, на погляд автора, дати реальні практичні рекомендації в цій сфері.

Таким чином, процес глобалізації не тільки породжує одноманітні структури в економіці й політику різних країн миру, але й приводить до “локалізації ” - адаптації елементів сучасної західної культури до локальних умов і місцевих традицій. Нормою стає гетерогенність регіональних форм життєдіяльності людини. На такій основі можливо не тільки збереження, але й відродження й освоєння культури й духовності народу, розвиток місцевих культурних традицій, локальних цивілізацій. Глобалізація жадає від місцевих культур і цінностей не беззастережного підпорядкування, а селективного вибіркового сприйняття й освоєння нового досвіду інших цивілізацій, можливого тільки в процесі конструктивного діалогу з ними. Особливо це необхідно для молодих незалежних держав пострадянського простору, зміцнення їхньої національної безпеки. Тому, нам так конче потрібно розвиток глобалістики як форми міждисциплінарних досліджень, що дозволяють правильно оцінити ситуацію й знайти способи їхнього рішення.

Література

1 Межуев В.М. Проблема сучасності в контексті модернізації й глобалізації. К, 2006

2 Практика глобалізації: гри й правила нової епохи. - К., 2005.

3 Панарин С.А. Політологія. - К., 2007.

4 Декларація тисячоріччя ООН // Екологія - ХХІ Вік. - 2002.

5 Див. http:www.earthcharter.org/draft/charter.htm.

6 Василенко И.А. Діалог цивілізацій. - К.,1999.

7. Косиченко А.Г. Національні культури в процесі глобалізації. –К.,2004